Політична культура України в умовах глобальної інформатизації: форми політичної соціалізації та їх удосконалення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична культура України в умовах глобальної інформатизації: форми політичної соціалізації та їх удосконалення

Проскуріна О.О.

Вивідним загального поняття «соціалізація» є термін «політична соціалізація», який у 50-60 роки ХХ ст. міцно входить до наукового політологічного лексикону. Г. Алманд, С. Верба, Р. Зігель, Д. Істон, Р. Гесса, П. Шаран, Г. Хаймен та ін. в Західній політичній думки, О. Соловйов, О. Панарін, К. Гаджиєв, Д. Гудименко та ін. на Сході; В. Бебік, М. Головатий, В. Ребкало, С. Макєєв, А. Надточій, А. Чічанівський, В. Шкляр та ін. в Україні працювали над різноманітними аспектами процесу політичної соціалізації.

Мета статті: розглянути форми удосконалення політичної соціалізації як чинника формування демократизації політичної культури в умовах глобальної інформатизації суспільства.

Розвинене демократичне суспільство базується на соціумі, що є активним суб'єктом у політичній системі. Держава тільки власними силами «зверху» не зможе здійснити цей процес. Тут повинен включитися механізм саморегуляції суспільства, який багато в чому залежить від рівня демократичності політичної культури у найвищому її розумінні А завдання держави - гарантувати й обслуговувати відповідний процес формування демократичної політичної культури. Особливу роль тут відіграє політична соціалізація.

Процес соціалізації вміщує в себе засвоєння індивідом соціального досвіду, а саме: певної системи соціальних ролей і культури, тобто процес становлення людини як особистості.

Поняття політичної соціалізації вживається, головним чином, у двох розуміннях. По-перше, для позначення політичного дозрівання індивіда, формування його політичного «я», розвитку власного погляду на політичний світ, власних політичних орієнтацій. По-друге, для позначення процесу передачі політичних поглядів, ідей, уявлень і норм (тобто політичної культури) від одного покоління до іншого, від одних соціальних груп і спільностей до інших. У цьому розумінні політичну соціалізацію називають також «культурною трансмісією». Таким чином, в обох випадках політична соціалізація - це процес, причому процес єдиний, загальний, хоча й здійснюється він наче на різних рівнях - індивідуальному й громадському. Відповідно до цих рівнів можна говорити про два види політичної соціалізації - індивідуальну й громадську.

Індивідуальний рівень політичної соціалізації передбачає формування такого політичного «я», яке б, з одного боку, сприяло політичному самовираженню особистості, а з іншого - відповідало встановленим в даному суспільстві зразкам політичної поведінки. Хронологічно даний різновид політичної соціалізації охоплює весь період життя людини. Його основні стадії - дитинство, юність і дорослість. Кожній з цих стадій відповідають свої типи політичних орієнтацій: дитинству - ідентифікація з певною політичною спільністю (державою, нацією) і засвоєння її символів (прапора, гімну тощо), патріотизм і лояльність; юності - більш специфічні знання про політичні інститути та їхнє призначення в суспільстві; нарешті, дорослості - практичне здійснення тих чи інших соціальних ролей у практичному світі, реакція на політичні події, програми, гасла, тощо.

Ми провели опитування школярів різних вікових груп СШ № 11 міста Луганська. Майже 84,5% опитаних відповіли, що перші уявлення про політичний світ, пов'язані з владою (мер міста, президент у Києві тощо), вони отримали в сім'ї. Підлітки між 14 і 15 роками мають більш чіткі уявлення про політику, оскільки саме в цьому віці відбувається значний розвиток і накопичення знань. Але власне політичне «я» формується у молодих людей, старших школярів, до 17-18 років. Психологи стверджують, що юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недостатність соціального й політичного розвитку в цьому віці рано чи пізно дає про себе знати в майбутньому [1;2;3].

Хоча основи політичних орієнтацій закладаються вже в дитячі та юнацькі роки, період дорослості також розглядається як важлива стадія політичної соціалізації. Сказане пояснюється такими обставинами. Перш за все, через швидкі технічні, соціально-економічні й політичні зміни неможливо передбачити, яким буде світ навіть у найближчому майбутньому. Крім того, політичний світ стає настільки різнобічним і різноманітним, що створює все зростаючі труднощі при визначенні індивідом свого світу. Значно збільшується горизонтальна й вертикальна мобільність. Дитина (юнак), соціалізована в одному громадському середовищі, ставши дорослою, може опинитися в зовсім іншому соціальному й політичному оточенні. І нарешті, інститути, які відповідають за соціалізацію дітей і юнаків, наприклад, сім'я і школа, можуть бути більш компетентними в інших галузях знань і водночас менш компетентними у своїх знаннях про політичний світ, ніж ті заклади, які здійснюють політичну соціалізацію в період дорослості (наприклад, політичні партії і рухи).

Основне призначення другого різновиду політичної соціалізації - так званої культурної трансмісії - полягає в передачі політичної культури від одного покоління до іншого, від однієї соціальної групи до іншої. Культурна трансмісія здійснюється трьома шляхами. Перший шлях - це підтримання й збереження існуючої політичної культури. Він пов'язаний, як правило, з передачею політичних поглядів, норм, цінностей, орієнтацій тощо від старшого покоління до молодшого - від батьків до дітей, від учителів до учнів, від викладачів до студентів і т. ін., причому старше покоління виступає в ролі контролера за дотриманням даного процесу. Передача може йти й по-іншому - від молодшого покоління до старшого, коли, наприклад, соціалізації підлягають іноземці, зокрема іммігранти. В якості агентів соціалізації тут досить часто виступають діти. Саме вони в першу чергу знайомляться в школі з політичними нормами й цінностями даної країни, а потім уже вдома залучають до них старших.

Другий шлях - перетворення й переробка як попередньої так і сучасної політичної культури. Цей шлях зумовлений постійними змінами, які відбуваються в економічній, соціальній і політичній структурах суспільства.

Третій шлях - створення нової політичної культури. Таким шляхом ідуть головним чином ті країни, які вперше здобули можливість вибору самостійного економічного, соціального й політичного шляху розвитку. Це шлях і незалежної України. Через певні обставини історичного розвитку, і перш за все, через економічну кризу, кризу соціальних і політичних структур, Україна поставлена перед необхідністю формування такого типу політичної культури, який би, з одного боку, органічно вписувався в систему цивілізованих політико-культурних відносин сучасного світу, а з іншого - максимально враховував національні й релігійні традиції, які складалися упродовж століть.

Цей шлях вміщує два взаємодоповнюючих процеси: десоціалізацію і ресоціалізацію, що й відбувається зараз в Україні.

Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поводження. Ресоціалізація - процес навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поводження замість старих. Особливості початкової соціалізації полягають у тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи й норм культури, ще не розуміючи їхньої сутності і значення. Ресоціалізація ж відбувається тоді, коли в людини сформувалася певна система поглядів, переконань і вона як особистість спроможна протистояти груповому тиску й висловити свою здатність до індивідуальної переоцінки культурних норм і традицій, перегляду своїх ідеологічних позицій і т. ін. У принципі ресоціалізація може йти неправильно. Її рівень відбиває безперервність самоконтролю особистістю своїх уявлень, цінностей, засобів політичної поведінки й ідеологічних позицій.

Для нашої держави це виразилось в тому, що багато громадян перебувають на рубежі культури, яка, реально перебуваючи в межах однієї культури, використовує еталони іншої. Соціологічне опитування мешканців Луганська, вік яких 45-60 років, у 2002 році показало, що 35% підтримують ліву ідею, 38% не визначилися, хоча їм подобається багато положень як з лівої, так і з правої ідеї, решта опитаних підтримували правих, а вже опитування 2006 році 29 % підтримували ліву ідею, а не визначенними були 30 %. Це не що інше як міжкультурна роздвоєність. Майже для всіх опитаних була характерна сучасна споживацька свідомість, але при цьому зразки кращого життя бралися з колишніх комуністичних часів. Як бачимо, процес ресоціалізації в нашій країні досить складний і тривалий.

Відзначивши важливість політичної соціалізації у формуванні політичної культури, здійснимо наступний логічно необхідний крок для розуміння соціального значення політичної культури - вдамося до аналізу її динаміки в умовах формування демократичної політичної системи України.

Маючи відносну самостійність, політична культура стає глобальним чинником формування політичної системи України. Перш ніж перейти до аналізу досліджуваної проблеми, попередньо з'ясуємо питання про те, на якому етапі історичного розвитку перебуває сучасне українське суспільство.

Політична соціалізація, на наш погляд, є важливим засобом формування плюралістичної культури в умовах створення демократичної політичної системи в Україні.

Населення в нашій державі, як втім і в інших державах з тоталітарним минулим, відчуває майже органічну огиду до будь-яких спроб з боку держави поширювати політичні знання. І все ж перший крок у справі формування плюралістичної культури - це необхідність налагодження системи політичної освіти. Це непросто. Нам потрібні об'єктивні знання про демократію, про політичну систему, про конституцію, розподіл влади, про автономії, про права меншості, право на страйк тощо.

При формуванні системи політичної освіти істотним моментом буде структурування політичної освіти, а саме: виділення основних ланок, яким відводиться провідна роль в поширенні політичних знань і від яких здебільшого залежить формування громадської думки (вихователі, учителі, викладачі вузів, журналісти, учені, працівники системи освіти дорослих тощо).

Якщо болісний перехід до ринкової економіки й демократії затягнеться в Україні на довгі роки, якщо не використати перевірений досвідом інших країн метод налагоджування нормального життя, у якому, окрім усього іншого, повинна бути повноцінна система політичної освіти громадян, то виросте чергове покоління політично неосвічених людей.

Таким чином, політична освіта є однією з важливих умов перетворення нашого суспільства з об'єкта маніпуляції влад і конфліктуючої з ними опозиції на колективний суб'єкт політики. Система такої освіти, організована в державному масштабі, сама по собі стає чинником захисту громадянського суспільства або його паростків від деспотизму держави, надмірного підсилення його окремих інститутів, недобросовісних дій окремих політиків. Відомо, що рабу не треба розбиратися в справедливості рішень верховної влади, достатньо лише сповіщення. Люди, позбавлені політичних знань, приречені на безсловесність і скніння. «Колективне несвідоме», незважаючи на всі красиві слова про формування громадянського суспільства в Україні, про підйом політичної культури на новий виток у бік справжньої демократії, все ще процвітає на українських просторах. І створення державної системи освіти як захисту суспільства від натиску самої держави не буде нонсенсом. Як свідчить історія, сучасна держава, що базується на засадах плюралістичної демократії, бере на себе основний тягар освіти мас, щоб не дозволити застигнути свідомості людей, особливо молодих, у «формах» якоїсь одної ідеалістичної течії і не дати тим самим підірвати свої плюралістичні основи. Але, щоб цілі політичної освіти не викривлялися, право контролю за її програмуванням повинно взяти на себе громадянське суспільство, що формується, і створені ним спеціальні структури.

У свою чергу, політична освіта буде сприяти удосконаленню форм політичної соціалізації, без якої неможлива робота політико-культурного механізму становлення української політичної системи. При цьому загальноприйнятим є розподіл політичної соціалізації на дві основні форми: пряму й опосередковану. При прямій політичній соціалізації зміст орієнтацій, яких набуває індивід, завжди носить яскраво виражений політичний характер. Такими, наприклад, є уявлення про політичний і державний устрій тієї чи іншої країни, про діяльність різних політичних партій, про внутрішню й зовнішню політику, про характер політичної ідеології тощо. У випадку ж опосередкованої соціалізації індивід виробляє такі орієнтації, які самі по собі не є політичними, але в той же час впливають на його політичну поведінку в майбутньому. Наприклад, унаслідок спілкування з батьками, вчителями та іншими неполітичними суб'єктами, які мають певну соціальну владу, індивід розвиває в собі почуття поваги (або неповаги) до влади й авторитету взагалі, яке з часом переходить у нього в почуття поваги (або неповаги) до політичної влади й політичного авторитету.

До основних методів прямої політичної соціалізації звичайно відносять наслідування, передбачення, політичне навчання й політичний досвід, а до основних методів опосередкованої соціалізації - міжособистісну передачу, участь у неполітичних організаціях й узагальнення. Визначаючи відмінності між прямою й опосередкованою формами політичної соціалізації, західні ідеологи віддають перевагу останній. І це не випадково, оскільки опосередковану форму політичної соціалізації, пов'язану з неполітичними орієнтаціями індивідів, вони розглядають як природне продовження й завершення загально-соціального розвитку людини. Пряма й опосередкована форми політичної соціалізації діалектично переплітаються й відтворюються в динаміці політичного світу особистості у вигляді її політичної адаптації й політичного самовизначення. Політична соціалізація особистості проходить у вигляді політичної адаптації, якщо її головною стороною виступає політизація, і у формі політичного самовизначення, якщо її головною стороною виступає генералізація, тобто виведення політичного «я» з усієї системи установок, орієнтацій і цінностей особи.

Органи політичної соціалізації поділяються на первинні та вторинні групи. Критеріями такого розподілу є характер особистих контактів і ступінь формальної організованості. Первинні - це безпосередньо контактні і, як правило, неформальні групи. Вторинні - це неперсоніфіковані групи з формально організованою структурою. До первинних груп політичної соціалізації належать сім'я, об'єднання друзів і товаришів (так звані групи рівних - peer groups), ділові, релігійні, ігрові та інші малі групи; до опосередкованих - школа, робітничі спілки, політичні організації й засоби масової інформації. Віддаючи належне первинним органам політичної соціалізації, не можна в той же час зменшувати значення і вторинних органів, оскільки саме в їхніх руках сконцентровані такі важелі впливу на особу, які практично недоступні первинним органам, як, наприклад, радіо, преса й телебачення.

Причому вторинні органи виконують особливу роль як у політичній соціалізації зокрема, так і в цілому в розвитку сучасної української політичної культури взагалі.

На думку В. Шкляра, політична практика сьогодення підтверджує бінарність ролі мас-медіа в культурному просторі: вони не лише репродукують (відтворюють) культурно-політичну ситуацію, але й значною мірою продукують (творять) її [4,96].

Сьогодні в Україні реформованість або недорозвиненість вітчизняного мас-медійного ринку значно погіршує інформування громадян, а за відсутності потужної системи прес-служб, які б надавали журналістам повну й достовірну інформацію, негативно впливає в цілому на суспільну стабільність [5], а це руйнує навіть ті невеликі досягнення на шляху формування демократичних підвалин політичної культури.

Недостатнє правове забезпечення роботи ЗМІ й правовий захист населення від недоброякісної інформації тих самих ЗМІ, хоча певні зрушення є [6], призводять до кризових політичних ситуацій («касетний скандал» та ін.), а потім зовсім гальмують, нехай невеликі, але досягнення в плані консолідації суспільства навколо демократичних реформ. На думку А. Чічановського, «керуючись демократичними нормами, ЗМІ повинні виступати за консолідацію суспільства й, незважаючи на різноманітні платформи й напрями, відстоювати найважливіші цінності загальнолюдського співжиття, політичного плюралізму, свободи слова і прав людини, розкривати свій творчий потенціал з точки зору національної ідеї саме в контексті шанобливого ставлення до національних цінностей та ідей своїх сусідів» [7,92].

Таким чином, розмірковуючи про роль ЗМІ в політичній соціалізації й у цілому у формуванні політичної культури слід зазначити на необхідності потужного кроку як з боку правового забезпечення, так і з боку інформаційного простору, який треба зробити Україні до нових інформаційних відносин, необхідних для формування політичної культури інформаційної доби.

Література

політичний соціалізація культура суспільство

1. Липсет С. Политическая социология // Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. - М.: Прогресс, 1972. - 350 с.

2. Лисенков М.М. Политическая культура советского человека. - М.: Московский рабочий, 1983. - 196 с.

3. Ребкало В.А. До нової парадигми політичної культури. // Політологічний вісник: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції «Політична думка в Україні: минуле і сучасність». - К.: НМКВО, 1993. - 178 с.

4. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра / За заг. ред. проф. В.І. Шкляра. - К., 1998. - 180 с.

5. Петрів Т. Інформаційна доба і проблеми сучасної політичної культури // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. - Вип. 5 / Гол. ред. проф. В.І. Шкляр. - К., 2001. - С.29-32.

6. Різун В. Роль ЗМК в демократичному суспільстві // Публіцистика і політика: Зб. наук. праць. - Вип.. 2 / За заг. ред. проф. В.І. Шляра. - К., 2001. - С.13-16.

7. Чічановський А. Толерантність культур як умова функціонування глобального інформаційного простору // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. - Вип. 5 / Гол. ред. проф. В.І. Шкляр. - К., 2001. - С.88-94.

Размещено на Allbest.ru