Політичні партії як основні суб'єкти виборчого процесу (на прикладі парламентських виборів 2006 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні партії як основні суб'єкти виборчого процесу (на прикладі парламентських виборів 2006 року)

Петренко М.Ю.

Головна функція політичних партій електоральна, що визначається самою їх сутністю та спрямованістю на завоювання й здійснення державної влади. Як засвідчує світова практика у демократичному суспільстві ця мета може бути досягнута тільки легальним шляхом, тобто участю політичних партій у виборах. Умови ефективного функціонування національного представницького органу парламенту багато в чому залежать від ефективності запровадженої виборчої системи. У першу чергу, виборча система повинна бути адекватною суспільно-політичному розвитку країни, забезпечувати умови представництва в парламенті основних політичних сил.

Від часів проголошення незалежності України чергова Верховна Рада обиралася за новим виборчим законом. Із трьох типів виборчої системи мажоритарної, змішаної та пропорційної українськими парламентаріями випробувані усі моделі. Як показала практика проведення парламентських виборів, не може існувати «найкращої» виборчої системи. Зазвичай, усі виборчі системи є компромісним рішенням, основою якого є прагнення збалансувати різні бажані й небажані наслідки. А національне виборче законодавство лише закладає основи парламентського процесу й не здатне істотно впливати на політичні наслідки. На остаточні результати цього процесу впливають й інші чинники, включаючи закони, що регулюють діяльність парламенту та його стосунки з інституційними структурами. Однак від моделі виборчої системи залежить як здатність політиків ефективно представляти інтереси громадян та їх підзвітність виборцям, так і якість проведення виборів.

Останніми роками все більше науковців звертають свою увагу на діяльність політичних партій у рамках виборчого процесу, особливостей виборчого законодавства. Зокрема, можна назвати дослідження: Ю. Ключковського, Г. Мазуренко, О. Нельма, Н. Паніної[4], С. Рядова [5], В. Фесенко [6], О. Хімченко [7].

На прикладі парламентських виборів 2006 року дослідити готовність самих політичних партій до нових правил гри, як основних суб'єктів виборчого процесу.

Парламентським виборам 2006 року відведене особливе місце у становленні української багатопартійності, адже вперше чергові вибори народних депутатів України відбулися на пропорційній основі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій , виборчих блоків політичних партій. Чергові парламентські вибори були передбачення Конституцією України і проводилися на базі оновленої редакції Закону України «Про вибори народних депутатів України», запроваджено нову виборчу систему пропорційну. Право висування кандидатів було надано громадянам України тільки через партії та блоки, можливість висування кандидатів законодавець надав лише тим партіям, які зареєстровані в установленому Законом порядку не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчим блокам за умови, що всі партії, які входять до нього, зареєстровані в такий самий строк до дня виборів.

Слід зазначити, що за рік до виборів в Україні Міністерством юстиції України було зареєстровано 127 політичних партій. Дві партії протягом 2005 року припинили свою діяльність. Таким чином, статусу суб'єкта виборчого процесу у виборчій кампанії 2006 року мали можливість набути 125 політичних партій. По факту у виборах народних депутатів України 26 березня 2006 року суб'єктами виборчого процесу стали 45 політичних партій та виборчих блоків. З них 28 партій самостійних суб'єктів та 17 виборчих блоків, до складу яких увійшла 51 партія. Загалом у виборчому процесі брали участь 79 політичних партій. Загальна кількість кандидатів у народні депутати України на виборах 2006 року становила 7599 осіб [7,59].

Переходом до пропорційної моделі виборчої системи законодавець значно підвищив роль політичних партій, водночас покладаючи на них велику відповідальність як на ключових суб'єктів виборчого процесу. На всіх етапах виборчого процесу політичним партіям, виборчим блокам партій відведено визначну роль. Адже, саме політичні партії висувають кандидатів у народні депутати України, організовують виборчий процес через виборчі комісії, делегують своїх представників для здійснення спостереження за виборами.

Поствиборчий досвід 2006 року показує, що рівень готовності партій до посилення своєї ролі залишає бажати кращого. Як і раніше, партії утримуються за рахунок обмеженого кола фінансистів; питання про те, хто і як фінансує партії, кому партії і блоки мають завдячувати своїм успіхом на виборах, для пересічного виборця залишається незрозумілим. Залишає бажати кращого і рівень внутрішньопартійної демократії потужних партій в Україні. Останні на сьогодні фактично перетворилися в закриті «клуби» партійної верхівки, яка самостійно вирішує, кого висувати на виборах, з ким і на яких умовах укладати політичні союзи, які питання підтримувати на голосуваннях в парламенті та місцевих радах. Аналіз передвиборних програм партій-переможниць виборів 2006 року дозволяє стверджувати, що ідеологічних відмінностей між партіями не так вже й багато. Переважно вони зводяться до пріоритетів зовнішньої політики (європейський, російський вектори, багатовекторність), мовних питань (надання російській мові статусу офіційної, проведення українізації, збереження статус-кво у сфері мовної політики), націоналізації/приватизації. В інших питаннях партії пропонують виборцям стандартний набір гасел доступну для всіх освіту, якісне медичне забезпечення, боротьбу з корупцією, свободу підприємництва, зайнятість для безробітних тощо. Натомість довгострокового бачення напрямів розвитку України і найголовніше, засобів досягнення поставлених цілей не пропонує ніхто ні більшість, ні опозиція. Відсутні й дискусії з цих питань увагу виборців штучно акцентують на компетенційних спорах між Президентом і урядом, доцільності вступу в НАТО, до якого Україну, щоправда ніхто офіційно не запрошував. Одним із результатів цього є те, що у свідомості пересічного виборця партія асоціюється не стільки з ідеологією, скільки з формальним або неформальним лідером [4,26].

У зв'язку з цим особливої актуальності набуває питання посилення якості самих політичних партій. У свою чергу, забезпечення якості вимагає більш чіткої структуризації партійної системи, підвищення ролі партій на місцевому рівні, зміцнення їх фінансової незалежності, розвитку внутрішньопартійної демократії, підвищення кадрового потенціалу, чіткого позиціонування на політичній арені тощо. Частково ці завдання можуть бути вирішені шляхом внесення змін до чинних законодавчих актів, частково самими партіями, за активного впливу з боку ЗМІ та виборців. Адже саме від активної позиції виборців, у тому числі рядових партійних членів, залежатиме, наскільки самі партії прагнутимуть внутрішнього самовдосконалення [4,19 ].

Саме тому постає питання про необхідність визначення основних завдань, виконання яких є передумовою підвищення ефективності політичних партій. У даному випадку під ефективністю мається на увазі спроможність партій виконувати завдання, породжені переходом до парламентської форми правління, підвищенням ролі партій у формуванні та здійсненні публічної політики, запровадженням політичної відповідальності партій перед виборцями.

Безперечно, перехід до формування парламенту за пропорційною системою дозволив компенсувати ряд недоліків, породжених змішаною виборчою системою. Пропорційна виборча система дозволила створити однакові умови для всіх народних депутатів: якщо раніше парламент поділявся на тих, хто обирався за мажоритарною системою і, відповідно, був вимушений виконувати не лише свої безпосередні обов'язки, але і підтримувати тісні контакти з виборцями округу, та «списочників», для яких тісне контактування з виборцями було необов'язковим, то тепер всі депутати обираються в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі і мають щодо виборців однакові обов'язки [5,10].

По-друге, запровадження пропорційної системи виборів до парламенту, поряд із введенням імперативного мандату Законом «Про внесення змін до Конституції України», дозволило стабілізувати фракційну структуру парламенту за рік після виборів кількість фракцій у парламенті, як і кількість депутатів у фракціях, не зазнали будь-яких суттєвих змін. Кількість позафракційних депутатів в парламенті виглядає незначною порівняно з парламентами минулих скликань, і це також позитив пропорційної системи виборів. Результати застосування пропорційної виборчої системи яскраво простежуються і в ході голосувань в парламенті. У переважній більшості випадків результати голосування визначають вже не депутати, обрані у мажоритарних округах, і не вказівки з Секретаріату

Президента, як декілька років тому, і навіть не комітети, а керівництво фракцій.

По-третє, виборчий бар'єр на парламентських виборах став серйозною перешкодою для віртуальних проектів, які створювались «під вибори», а також партій, які не мали чіткого «меседжу» для виборців. Зокрема, зазнали поразки на парламентських виборах політичні проекти. Н.Вітренко, яка прагнула здобути електоральну підтримку за рахунок спекулювання на болісних для українського суспільства проблемах мови, євроатлантичного курсу тощо. Аналогічна доля спіткала блоки Костенка-Плюща та інших проектів, які позиціонувались або як «третя» сила, або як більш помаранчеві (у порівнянні з БЮТ чи «Нашою Україною») прихильники «ідеалів Майдану», або ж як захисники права російськомовних громадян України (наприклад, СДПУ (о). Все це теж один із вагомих результатів застосування пропорційної виборчої системи, якого б навряд чи вдалось досягнути за змішаної чи, тим більше, за мажоритарної системи [1,13].

З'ясовуючи вплив парламентських виборів 2006 року на розвиток партійної системи України в подальшому слід докладніше розглянути їх та проаналізувати.

Парламентські вибори 2006 року стали практичним тестуванням пропорційної виборчої системи та дозволили оцінити в реальних політичних умовах як її переваги, так і недоліки. Система виборів за партійними списками забезпечила пропорційне представництво у парламенті основних політичних гравців, адже за політичні партії і блоки, що подолали тривідсотковий бар'єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні. Водночас відбулося чітке економічне структурування парламенту. За новими конституційними нормами сформована парламентська більшість, яка вперше в історії України безпосередньо вплинула на визначення кандидатури прем'єр-міністра і складу уряду. Виникла парламентська опозиція новому уряду. Однак формування парламентській більшості тривало більше ніж три місяці. Спочатку була створена одна коаліція («демократична»), яку невдовзі замінила зовсім інша («антикризова») [1,15].

Завдяки пропорційній системі виборів політичні партії та блоки партій дійсно стали майже ексклюзивним суб'єктом формування влади і в парламенті, і в органах місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України став коаліційним (міжпартійним) і де-факто, і де-юре. Вперше в історії незалежної України керівники абсолютної більшості місцевих рад (за виключенням сільських і селищних рад) представляють ту чи іншу політичну партію (блок політичних партій).

Зростання ролі політичних партій в Україні було зафіксовано і дослідженнями громадської думки. За даними щорічних соціологічних опитувань, які проводить Інститут соціології НАН України, у 2006 році (квітень) до 35,8% зросла кількість респондентів, які вважали, що в житті українського суспільства значну роль відіграють лідери політичних партій (у 2003 році таких було 22,2%, у 2005 році 28,3%). До 42,9% зросла частка опитаних, які поділяли думку, що в Україні є партії, яким можна довірити владу ( у 1995 році таких було лише 8,7%, у 1998 році 23,4%, у 2002 році 32,4%) [6,4].

В той же час зросла і частка критиків багатопартійної системи (в 2006 році -46%. тоді як в 2005 році 35,7%) Кількість членів політичних партій у 2006 році збільшилась до 4,6% (1994 рік 0,7%, 2005 рік 2,5%) [6 ,5]. Але абсолютна більшість населення (83,6%) не належить до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів. Довіряли політичним партіям цілком або переважно у 2006 році менше ніж 10% (9,8%) респондентів, тоді як не довіряли (зовсім або переважно) 53,5% [3,6].

Водночас пропорційна виборча система не посилила політичну відповідальність політичних партій. Усі фаворити виборів фактично торгували місцями в прохідній частині своїх виборчих списків. Відповідно голосування виборців по партійних списках не стало більш національним і вмотивованим.

Пропорційна виборча система закритих списків у єдиному окрузі не сприяла формування загальнонаціональних партій і зменшувала тенденцію до регіоналізації політичних сил та політичного розколу країни. Проблема політичного розколу країни є актуальною протягом останніх виборчих кампаній. І вибори 2006 року цю проблему не зняли з порядку денного українського суспільства, скоріше вкотре підтвердили її наявність. Адже кожна впливова політична сила в Україні має свою чітко визначену регіональну сферу впливу. Це прослідковується через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі. Водночас вибори підтвердили і наявність негативних наслідків пропорційної виборчої системи. Зокрема, виборча система закритих партійних списків звужує обсяг виборчих прав громадян. Громадяни, які не є членами політичних партій, а це як відомо більшість виборців України, не мають права висувати кандидатів у народні депутати, не можуть впливати на порядок розташування кандидатів у партійному списку. Серед кандидатів в народні депутати України безпартійні становили лише 11% [6,4]. Що у свою чергу є свідченням, якщо не про порушення, то про явне обмеження виборчих прав громадян. У виборчому списку до 450 прізвищ і виборець, віддаючи свій голос за список, голосуватиме по-суті всліпу бо реально доступними для його оцінки будуть перші п'ять прізвищ.

Після виборчі опитування засвідчили, що, голосуючи за ту чи іншу партію (блок), виборці дійсно в першу чергу орієнтувались на лідера цієї політичної сили. За даними загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології 27 квітня 4 травня 2006 року, майже половина опитаних (48,7%) проголосували за ту чи іншу партію (блок) тому, що їм подобались лідери цієї політичної сили. Абсолютну більшість кандидатів у депутати, навіть від провідних політичних сил, виборці просто не знали. Дуже часто їх взагалі не залучали до проведення виборчої кампанії, не запрошували на зустрічі з виборцями [2,25].

Пропорційна виборча система сприяла оновленню депутатського корпусу. Депутатський склад Верховної Ради на виборах 2006 року оновився на 60%. Це високий показник ротації парламентського корпусу. Але це відбулось головним чином за рахунок Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко, які значно розширили своє представництво в парламенті. Більшість нових парламентарів зі складу цих фракцій (особливо у фракції Партії регіонів) не впливають на політичну лінію своїх депутатських угруповань, є рядовими політичними бійцями своїх фракцій.

Вибори-2006 дали цікавий матеріал і для перевірки принципових дискусійних питань щодо рівня виборчого бар'єру одного, з суттєвих елементів пропорційної виборчої системи. Було багато критичних зауважень щодо нібито занадто низького рівня виборчого бар'єру, лунали прогнози відносно того, що тривідсотковий бар'єр зможуть подолати багато дрібних партій, які потім заважатимуть створенню усталеної парламентської більшості [6,6].

Натомість тривідсотковий виборчий бар'єр змогли подолати, лише п'ять партій і блоків (для порівняння: чотиривідсотковий виборчий бар'єр у 1998 році подолали 8 партій і блоків, у 2002 році 6 партій і блоків). Прогнози критиків тривідсоткового бар'єру не виправдались. Існує об'єктивна тенденція зниження рівня фрагментації партійної системи України. Велика кількість зареєстрованих партій, а також різноманіття партій і блоків, які беруть участь у виборах, не мають суттєвого політичного значення [4,55].

Протягом 2006 р. українські партії практично перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Роль партій було зведено до ролі до ролі інструментів у боротьбі за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни. Адже неодноразово політологами обговорювалася тема штучності існування великої кількості політичних партій в Україні при тому, що всі вони мають схожі ідеології та програми дій. На сьогоднішній день окремі політичні партії не виконують своїх політичних функцій. Вибори 2006 року вкотре продемонстрували невисоку якість партійного будівництва, а саме: його безструктурность і безідейність. Розгалужена структура партій, а не їх кількість, важливий критерій партійної системи. Саме структура здатна забезпечувати партії постійний електорат і представництво в локальних органах влади. Основним критерієм, по якому формується партійна система і структуризуються інтереси суспільства є ідеологія. Жоден лідер з трьох найбільших політичних сил в Україні не зможе дати відповідь на питання, яку ідеологію він сповідає. Відсутність ідеологічного напряму не дає можливості класифікувати політичні партії і виділити між ними принципові різниці. Фактично, це спотворює волевиявлення громадян.

Ілюстрацією реальної чисельності важливих політичних партій в Україні може бути кількісні показники ефективної кількості виборчих партій та ефективної кількості парламентських партій на підставі результатів виборів 2006 р., при участі 45 політичних партій та виборчих блоків мандати отримало 5. Ці дані засвідчують, що Україна якоюсь мірою наближається до європейських показників, де активну участь у політиці приймає від двох до п'яти-шести політичних партій.

Процес структуризації політичної системи шляхом укрупнення партій і становлення двох-трьох полярної партійної системи, в якій закріплюється домінування мегапартій і фінансово-промислових (політичних) груп, що стоять за ними входить у завершальну стадію. Вищезазначена тенденція несе у собі як позитивні, так і негативні моменти. Невелика кількість акторів може посприяти більшій стабільності і передбачуваності політичного режиму. Позитивом, перш за все, може стати більша стійкість і збалансованість системи, що складається.

Водночас, існує небезпека, що цей процес пройде надто швидко, і фактично знівелює процес формування повноцінних партій. У такому разі може відбутися остаточне оформлення партій як виключно політичних «дахів» для бізнес-об'єднань, корпоративних груп. Щодо ідеологічної складової в діяльності українських партій можна припустити, що у найближчим часом провідні політичні сили країни спиратимуться не на певні догми, а на якісь гнучкі маркетингові схеми, які реагуватимуть на сподівання електорату.

Таким чином, висновуємо, що головним підсумком виборів стало те, що з одного боку вони не змінили істотно ні співвідношення сил опозиції і коаліції в парламенті, ні привели до якісної зміни депутатського корпусу. Але з іншого боку ці вибори продемонстрували ряд тенденцій, з якими учасникам політичного. процесу доведеться рахуватися вже у найближчому майбутньому. Перш за все, враховуючи зниження явки виборців і зростання числа проголосувавших проти всіх, йдеться про формування суспільного запиту на появу якісно нової політичної сили.

Зазначені особливості партійного розвитку не дозволяють говорити про те, що українське суспільство є політично структурованим, а становлення партійної системи завершений факт. Це свідчить, що основою для подальшого партійного будівництва має стати запровадження системи громадського контролю за діяльністю політичних партій, причому не стільки за дотриманням передвиборних гасел, скільки за фактичною діяльністю партії в представницьких органах (в парламенті, місцевих радах), висвітлення довгострокових наслідків відповідної діяльності, аналіз реальних відмінностей між позиціями конкуруючих партій, відстеження послідовності партійної позиції.

політичний партія виборчий

Література

1. Борисенко А. Коаліційна практика. Вибори 2006 //Віче. 2007. № 12.

2. Ключковський Ю. Пропорційні вибори і розвиток партійної системи в Україні. К., 2006. 200 с.

3. Ковриженко Д., Чабаненко О. Ефективність політичних партій: проблема та перспективи //Парламент. 2007. № 1.

4. Паніна Н. Українське суспільство 1992 2006 : соціологічний моніторинг. К.: Інститут соціології НАН України, 2006 . 95 с.

5. Рябов С. Вибори як дзеркало протиріч українського суспільства // Форум. 2005. № 1.

6. Фесенко В. Вибори -2006 : практичне тестування пропорційної виборчої системи //Вибори та демократія. 2006. № 4(10).

7. Хімченко О. Політичні партії і виборчий процес. К., 2006. 100 с.

Размещено на Allbest.ru