Порівняльний аналіз інституціональних форм опозиційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльний аналіз інституціональних форм опозиційної діяльності

Ірха К.О

Протягом останнього десятиріччя в Україні спостерігається процес актуалізації проблеми політичної опозиції. Це викликано, перш за все, перманентним поступом до демократизації суспільно-політичних відносин, а також пошуком альтернативних шляхів розвитку держави.

Україна досі не має сталого інституту політичної опозиції та достатнього досвіду опозиційної діяльності. Натомість, світова практика має вагомі теоретичні та практичні надбання у вигляді ряду інституціональних форм опозиційної діяльності. Щоб зробити висновки щодо ефективності діяльності політичної опозиції, слід провести порівняльний аналіз її моделей.

Вчені у галузі політичних наук приділяють значну увагу проблемі політичної опозиції, інтерпретуючи її як інститут політичної системи чи як форму соціального протесту. Значний внесок у розробку теорії політичної опозиції зробили дослідники Р. Даль, Дж. Сарторі, Е. Шилз, Р. Паннет, Г. Маддокс, Г. Іонеску, Х. Лінц, Дж. Шарп, Дж. Белінгбрук, Г. Оберройтер, К. Маннгейм, А.Лейпхарт, К. Палєскі та вітчизняні дослідники Ф. Рудич, В. Бабкіна, А. Колодій, В. Горбатенко, Ю. Розенфельд, Д. Видрін,

О. Новакова, І. Курас, Ю. Шведа та інші. Вони розглядали процес інституціоналізації політичної опозиції як необхідну умову демократизації. А інституціональний вимір опозиції як найбільш пріоритетний. Поза тим вітчизняні вчені констатували, що досвід західних демократій не може слугувати абсолютним дороговказом для України у становленні інституту політичної опозиції. Саме тому актуальним для української політичної науки є аналіз та синтез сталих форм опозиційної діяльності шляхом здійснення порівняльного аналізу.

Для проведення зазначеного вище аналізу необхідно виокремити сталі моделі (форми) опозиційної діяльності. Основними науковими завданнями роботи є розробка критеріїв ефективності для порівняльного аналізу форм опозиції, застосування цих критеріїв для оцінки інституту політичної опозиції в сучасній Україні.

Вважається, що політична опозиція є неодмінною складовою процесу демократизації суспільно-політичних відносин. Хоча не варто заперечувати той факт, що інститут політичної опозиції функціонує за будь-яких типів політичного режиму та державного устрою. Опозиція може існувати як політичний інститут або ж як форма суспільного протесту, використовуючи різноманітні методи політичної боротьби: насильницькі та ненасильницькі, активні та пасивні тощо.

Опозиція, як політичний інститут, це широка соціально-політична практика зі сформованою системою соціального контролю, це складна система дій, що виконує певні функції. Саме так категорію «політичний інститут» трактує Л. Ліпсет [2,208]. Політологічна наука оперує багатьма типологіями політичної опозиції, згідно з якими виокремлюють структурну та неструктурну опозицію, кар'єристську, політично зацікавлену, насильницьку, реформістську, відповідальну та невідповідальну, лояльну, напівлояльну, нелояльну, родинну, інституціональну, масову та елітарну опозицію, легальну, нелегальну та анархізуючу, системну та персональну, активну та пасивну, парламентську та непарламентську тощо [6]. Обравши об'єктом дослідження інституціональні форми опозиційної діяльності, вважаємо за необхідне проаналізувати особливості трьох основних моделей політичної опозиції: вестмінстерську, континентальну (скандинавську) та опозицію в змішаних республіках.

Слід зазначити, що основними суспільними вимогами до інституту політичної опозиції є її конструктивність та ефективність. Виходячи з цього твердження, необхідно розробити критерії ефективності функціонування інституціональних форм опозиції. Перш за все, це чіткість та прозорість визначення владної та опозиційної належності. Мається на увазі, що в системі суспільно-політичних відносин повинен існувати чіткий механізм ідентифікації правлячої та опозиційної еліти. По-друге, ефективній діяльності політичної опозиції сприятиме закріплення її статусу, тобто нормативне оформлення як інституту. По-третє, політична опозиція повинна мати базові права та обов'язки, що в процесі становлення політичного інституту можуть модифікуватися та доповнюватися. По-четверте, про конструктивність та ефективність опозиції в системі державної влади свідчить рівень її (опозиції) відповідальності. По-п'яте, на характер опозиційної діяльності впливає походження джерела її фінансування. Та найголовнішим критерієм ефективності інституту політичної опозиції є наявність механізмів впливу на прийняття політичних рішень в державі. Саме ці шість факторів ми ототожнюємо з критеріями ефективності, за допомогою яких буде здійснено порівняльний аналіз інституціональних форм опозиційної діяльності (див. таблицю 1).

Дані, наведені в таблиці, відображають історичне надбання країнпредставниць західної демократії. Країни Східної Європи, в тому числі й Україна, та Російська Федерація є прикладами спізнілого усвідомлення необхідності існування інституту політичної опозиції. В Україні та Росії дотримуються думки, що провідним кроком у процесі інституціоналізації політичної опозиції є прийняття закону, який би закріпив статус, права та обов'язки опозиції. Світовий же досвід доводить, що інститут опозиції може функціонувати без законодавчого оформлення. Достатнім є внесення пункту про діяльність опозиції у регламент парламенту або визнання парламентської меншості офіційною опозицією в державі.

політичний опозиція україна суспільний

Таблиця 1.

Порівняльний аналіз інституціональних форм опозиційної діяльності

На ґрунті аналізу інституціональних форм опозиційної діяльності та з використанням розроблених критеріїв ефективності зроблено висновки щодо стану інституту політичної опозиції в сучасній Україні:

- механізм ідентифікації опозиції та влади свідчить про ситуативність опозиційної належності. Правило, що опозицією є партія чи група партій, які набрали незначну кількість голосів на парламентських виборах, в Україні не діє. Адже сьогодні опозицію в нашій державі презентує найбільша фракція парламенту. Отже процес блокування має визначальний вплив на механізм ідентифікації опозиції та влади в Україні;

- проблема парламентської більшості та парламентської опозиції часто розглядаються як політиками, так і політологами, і презентується в офіційних виданнях, таких як «Голос України», у вигляді угод, програм, заяв, статей тощо [7]. Але законодавчо статус політичної опозиції в Україні не закріплено. Більш того, жодна політична партія у своїх програмі чи статуті не визначає себе опозиційною;

- відсутність нормативно-правового оформлення передбачає також відсутність офіційних прав та обов'язків політичної опозиції. Діяльність опозиції, як і будь-яка інша політична діяльність, має здійснюватися в межах Конституції України та діючого законодавства;

- в Україні не діє механізм інституціоналізованого впливу опозиції на ухвалення державних рішень;

- рівень відповідальності української політичної опозиції прямопропорційний рівню наданих їй прав;

- в Україні не здійснюється державне фінансування опозиції, тобто опозиційна меншість спирається на власні джерела фінансування.

На відміну від країн першої та другої хвилі демократизації, що надали опозиції спеціальні права, наприклад, право на однаковий ефірний час на державному радіо та телебаченні, право на відповідь та заперечення на політичні заяви уряду, навіть додаткову опозиційну надбавку до заробітної плати депутатів опозиційних фракцій у парламенті (як в Німеччині, Великобританії, Швеції тощо), в української опозиції немає спеціального статусу та спеціальних прав [12,154]. Партію, що за підсумками парламентських виборів, потрапила до Верховної Ради, але не увійшла до правлячої коаліції, ніхто не позбавляє політичних прав. В той же час, така партія, оголосивши себе офіційною опозицією, жодних додаткових можливостей не отримує. Амбіції та прагнення опозиційних сил не можуть трансформуватися у реальні дії чи політичні рішення, що мали б державну вагу. Кризовий стан державної економіки та політичної сфери сприяв появі офіційних заяв та закликів як з боку правлячих кіл, так і опозиційних. Діючий та «тіньовий» уряди запропонували свої пакети антикризових заходів. Різниця лиш в тому, що урядова програма має право на втілення, а опозиційна ні. Авторами цих документів є провідні економісти, фінансисти, юристи та досвідчені державні службовці. Та конкурувати з ініціативами правлячих сил опозиція не має реальної можливості через незавершеність свого інституціонального становлення. Хоча, можливо, саме наявності рятівної конкуренції та альтернативи не вистачає Україні в політиці.

11 грудня 2008 року на засіданні Опозиційного уряду лідер Партії Регіонів В.Ф. Янукович заявив: «Якщо влада вкотре бере на себе відповідальність і не хоче дослухатися до нас (діючої опозиції авт.), то ми їй визначаємо термін. Він може бути не більшим, ніж 100 днів. Якщо не буде наведений порядок, то через 100 днів ми піднімемо всю Україну» [5,1]. З одного боку, не можна назвати конструктивною опозицію, яка поширює такі заяви та погрози, з іншого, діюча в Україні опозиція просто не має інших важелів впливу на здійснення державної політики. Якби розроблена «тіньовим» урядом програма подолання кризи була розглянута у Верховній Раді за тією ж процедурою, що й урядова, то парламент, врахувавши всі «за» і «проти», зміг би, по-перше, обрати найбільш доцільну програму, а по-друге, задовольнити потребу у самоактуалізації всіх політичних акторів. Це могло б відчутно знизити рівень напруги в суспільстві та на політичній арені.

За демократичного політичного режиму, до якого прагне наша держава, опозицію розглядають як носія альтернативних шляхів розвитку держави, що оптимізує ухвалення державних рішень, спонукає зважати на інтереси всіх зацікавлених груп суспільства. Але слід поставити питання, про яку демократію в даному контексті йдеться? Не дивлячись на десятки різноманітних модифікацій, існують дві основні моделі демократії, найбільш вдало представлені Жан-Жаком Руссо та Йозефом Шумпетером [9,157-159, 379-340]. В основі першої моделі лежить право більшості, коли за підсумками виборів окремі волі громадян зливаються в єдину волю заради втілення загального блага, ігноруючи прагнення меншості, тобто опозиції. В основі другої лежить вільна конкуренція політичних еліт на виборах, де переможець отримує право формувати політичні цілі, де опозиція одна з учасниць цієї конкуренції.

Залежно від історичних умов в державі формується інститут політичної опозиції. Форма опозиційної діяльності також нерозривно пов'язана з функціонуючим політичним режимом та типом державного устрою. Кожна модель політичної опозиції зі своїми недоліками та перевагами має право на існування. Виходячи з якісних характеристик, вестмінстерська модель політичної опозиції є найбільш дієвою та конструктивною. Але Україна навряд перетвориться на двопартійну парламентську державу, щоб успадкувати дану модель. Окрім того, теоретичні моделі політичних інститутів в своєму практичному застосуванні мають пристосовуватися до динаміки політичного розвитку, впливу зовнішніх та внутрішніх факторів та до суспільних вимог. Опозиція в змішаних республіках, якою є Україна, має найбільш складні умови функціонування. Враховуючи складний процес державотворення в нашій державі, слід приділити більшу увагу саме цій інституціональній формі опозиції. Тому подальші наукові дослідження в контексті порівняльної політології мають зосередитися на порівняльному аналізі політичної опозиції в парламентсько-президентській та президентсько-парламентській республіках.

Література

1. Даль Р. Політичні опозиції у західних демократіях. Харків: Каравела, 2002, 216 с.

2. Липсет С. Политическая социология // Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы / Ред. Смелзер Н. М.: НАУКА, 1972. С.203-219.

3. Новакова О.В. Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні: Монографія. Луганськ: Вид-во ВНУ ім. В. Даля, 2005, 216 с.

4. Опозиція в Україні. Аналітична доповідь Центру Разумкова. К., 2006. 231 с.

5. Опозиція чекає лише сто днів. Вступне слово В. Януковича на засідання Опозиційного уряду // Время регионов. 2008. № 17. С.1-2.

6. Палєскі К. Опозиція політична спроба типологізації. Опозиція в системах демократичних та недемократичних. Краков, 2005 рік. Режим доступу до праці: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/ Paleski pol_pl.php

7. Парламентська більшість і парламентська опозиція. [Електронний ресурс] Режим доступу до видання: http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/bibliogr/ oposit_08-1.html

8. Політична система України в контексті досвіду демократичного будівництва в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії. Режим доступу до статті: www. niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=s-pp0&issue=2003_2

9. Политология: хрестоматия / Сост. проф. М.А. Василик, доц. М.С. Вершинин. М.: Гардарики, 2000. 843 с.

10. Розенфельд Ю.М., Осипова Н.П. Опозиція в демократичному суспільстві // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. К.: Навч.-метод. каб. вищ. освіти М-ва освіти України, 1996. С. 178-181.

11. Рябов С. Опозиція як джерело альтернативної політики // Вибори та демократія.2005.№4(6). С. 8-18.

12. Чумак В. Діяльність парламентської опозиції: корисний досвід для України. К.: МЦПД, 2007. 182 с.

Размещено на Allbest.ru