Порівняльний аналіз процесу інституалізації політичних партій на місцевому рівні у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльний аналіз процесу інституалізації політичних партій на місцевому рівні у постсоціалістичних країнах центрально-східної Європи

Лендьел М.О

Політичні партії, а точніше інститут реальної багатопартійності, став одним із двигунів трансформації політичних систем у регіоні Центрально-Східної Європи (далі може бути - ЦСЄ). На національному рівні партії виконували, насамперед, функцію сприятливого середовища для оновлення політичних еліт та формування подеколи альтернативних програм здійснення соціально-економічних та політичних реформ. Водночас, вже на початку 1990-х років стали відчутними відмінності у формуванні вертикальних структур політичних сил, зокрема обрані стратегії діяльності на місцевому рівні публічного управління і, одночасно, у пристосуванні партійних організацій до соціального середовища місцевих громад постсоціалістичного простору. Для дослідника локальних політичних процесів у регіоні ЦСЄ важливим є вирішення проблеми: в чому полягала специфіка інституалізації політичних партій на місцевому рівні, зокрема, якими були спільні характеристики цього процесу в постсоціалістичних країнах, а в чому полягала специфіка окремих національних випадків. Лише у цьому випадку можна буде адекватно визначити роль, яку відіграли партії як політичні інститути у розвитку системи місцевої демократії в країнах регіону.

В українській політичній науці є присутніми дослідження ролі партій у процесах трансформації політичних систем у країнах ЦСЄ. Так, А. Романюк та Ю. Шведа визначають форму функціонування цих інститутів упродовж 1990-х років як «транзитну», оскільки за рядом ознак вони відрізнялися від партій, що діяли в консолідованих демократіях: зокрема мали ознаки політичних рухів, репрезентували конгломерат різних груп інтересів, володіли нестійкою електоральною базою [15,188-192]. Водночас, К. Меркотан наголошує про незавершеність процесу консолідації партійних систем навіть в середині 2000-х років, оскільки відмінні результати послідовних виборчих кампаній засвідчують «нестабільність електоральної прихильності громадян до політичних партій» [12].

Ці ознаки дозволили О. Нікогосяну виділити спільні характеристики партійного будівництва у постсоціалістичних суспільствах Європи. Ними, окрім «транзитності» партій, є нечіткість електоральної бази партій, що пояснюється їх потребою звертатися до широкого кола виборців, браком ідентифікації громадян з певними ідеологічними доктринами [13].

Водночас, аналіз функціонування партій на рівні місцевого самоврядування у країнах ЦСЄ є відсутнім у середовищі вітчизняної науки, що, з одного боку, ускладнює формування цілісної картини партійного будівництва у регіоні, а, з іншого, не додає чіткості у розумінні механізмів місцевої демократії.

Саме тому метою цієї статті є визначення загальних та специфічних характеристик інституалізації партій як політичних феноменів на рівні муніципалітетів у постсоціалістичних країнах Європи.

Узагальнення будуть акумульовані на основі опрацювання матеріалу країн з так званого «класичного центральноєвропейського» регіону і з пострадянського європейського анклаву. Водночас, диференціація є зроблена за критерієм територіального устрою держави - унітарні та федеративні, - а також за «історичною спадщиною» національної державності.

Республіка Польща

багатопартійність політичний система європа

Партійна система Польщі, поряд з подібним інститутом у Словаччині, належить до найбільш неконсолідованих в Центральній Європі, зокрема через високі показники інституційної нестабільності, і вважається такою, що все ще перебуває на стадії трансформації [34,522;20]. Незважаючи на те, що упродовж п'яти виборчих циклів близько 100 політичних партій мали своїх представників у Сеймі - нижній палаті Парламенту, - тільки дві з них постійно утримували парламентське представництво - Союз демократичної лівиці (СДЛ) (попередня назва «Польська демократична лівиця») і Польська селянська партія (ПСП) [8,199].

Дослідники роблять припущення, що нестабільність польської партійної системи, значною мірою, пояснюється високим рівнем міжпартійної мобільності політиків, президентською формою правління, а також специфікою виборчої системи. У Польщі виборці вибирають одного кандидата з відкритих партійних списків і, таким чином, особиста репутація політика відіграє більшу роль аніж його партійна приналежність [40,153].

Водночас, дані виборчої статистики, а також дослідження інших чинників голосування демонструють існування регіональної диференціації у політико-партійних вподобаннях громадян Польщі, зокрема між територіями, які входили до 1918 року до складу Австро-Угорської, Російської та Німецької імперії, земель, що відійшли від Німеччини після Другої світової війни [51].

У Польщі у трансформаційний період є відчутною тенденція до повільного зростання партійної приналежності серед місцевих політиків. Перші вибори в органи місцевого самоврядування проводилися у 1990 році, коли нові посткомуністичні партії знаходилися ще на стадії формування, а правляча Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП) була дискредитована. Їх можна охарактеризувати як «непартійні» перегони, оскільки переможцями виявилися кандидати від Громадянських комітетів, пов'язаних із «Солідарністю», які у загальнонаціональному масштабі вибороли понад 48 % усіх місць у місцевих легіслатурах. Ще приблизно 40 % місць обійняли незалежні кандидати, і лише 8 % місць отримали представники різних партій та блоків. Зауважимо, що лише 23 % депутатів, обраних у 1990 році, мали попередній досвід роботи в місцевих органах влади комуністичної Польщі.

Місцеві вибори 1994 року вже можна назвати «прихованими партійними» перегонами. Зокрема, партійна політизація виборів була помітною у містах з кількістю населення понад 40 тисяч осіб, де вони проводилися за пропорційним принципом (в менших гмінах діяла мажоритарна система). В цілому, близько 30 % місцевих радників було обрано як представників партійних сил, а у середніх та великих містах ця частка склала 60 %. Результати виборів були відмінними у різних гмінах і залежали від характеру їх соціально-економічного розвитку: у сільських муніципалітетах перевагу здобула ПСП (часто у коаліції з СДЛ), у містах - здебільшого коаліції на основі Демократичного Союзу (найбільш впливової партії, що виникла на основі «Солідарності»).

Водночас, у малих містах кандидати у місцеві легіслатури, орієнтуючись на негативне ставлення громадян до партій, приховували свої партійно-політичні вподобання, виконуючи роль «нашого хлопця», що не належить до «них» - політичної еліти. Навіть у великих муніципалітетах, де діяла пропорційна система, формувалися місцеві блоки («місцеві комітети», відповідно до польського законодавства), в назвах, програмах яких не містилося жодної ідентифікації з політичними партіями, хоча в багатьох випадках, ці організаційні утворення таки були залежними від загальнонаціональних політичних сил.

Місцеві вибори 1998 року вже можна визначити як такі, на яких домінували загальнонаціональні політичні партії, назви яких вже відкрито використовувалися у виборчих кампаніях, принаймні у великих містах. Більшість місць в легіслатурах були розділеними між СДЛ (11 % у загальнонаціональному масштабі) та правими партіями - спадкоємицями «Солідарності», об'єднаними в Акцію виборчу «Солідарність» (14 %). Також у великих містах певну роль відіграла Унія Свободи (УС) (1, 5 %), а в сільських муніципалітетах ПСП в коаліції з двома дрібними партіями (6 %). Можна зробити висновок, що у великих містах найбільше місць вибороли саме політичні партії, хоча у малих гмінах переважали незалежні кандидати.

Т. Майцеркевич називає місцеві вибори 1998 року першими, на яких національні партії здобули перевагу над місцевими виборчими комітетами. Деякі автори у 1999 році навіть зробили передчасний висновок про результати виборів до місцевих рад як про свідчення консолідації партійної системи. Ще кращих результатів було досягнуто партіями на субнаціональних рівнях влади: так, якщо на місцевому рівні незалежні кандидати та місцеві виборчі комітети обійняли 68 % крісел, то на повітовому рівні цей показник склав 25 %, а на рівні воєводств - лише 2 % [31].

Як зазначають інші польські автори, порівняння результатів виборів до парламенту у 1997 році, а також до органів місцевого самоврядування різного рівня, що були проведені у 1998 році, дають підстави для висновку, що розбіжність між виборчими тенденціями національного та субнаціонального рівнів є найбільшими вони є на рівні гмін.

Так, на рівні гмін, зокрема малих, високою була частка обраних незалежних кандидатів, представників місцевих коаліцій і партій, водночас, парламентські партії отримали значно гірші результати: наприклад СДЛ здобув 10, 8 % місць у гмінних радах на противагу 35, 2 % мандатів у Сеймі, Акція виборча «Солідарність» - 13, 6 % місць на противагу 39, 6 %, Унія Свободи - 1,3 % проти 10, 2 % [32,248-249].

Збільшення ролі партій у місцевій політиці наприкінці 1990-х років можна сприймати позитивно, зокрема саме завдяки зміцненню зв'язку між національними та локальними політичними тенденціями, підвищенню прозорості місцевого політичного процесу (відомо, що на виборах 1994 року за «спинами» багатьох незалежних кандидатів знаходилися політичні партії). «Локалізація» політики у гмінах, що мала місце у 1990-1998 роках мала наслідком блокування діяльності місцевих легіслатур через відсутність сталих коаліцій, а, отже, сприймалася негативно [29,228].

Водночас, інші дослідники, зокрема П. Свянцевич, Т. Майцеркевич опонують цій позиції. Зростання впливу партій на місцеву владу визначається як небезпечний процес, оскільки партійці, дотримуючись переконання, що їх кар'єра залежить не від громадян-виборців, а від партійних лідерів, вважали задоволення потреб громад другорядним завданням, більше того, часто використовували отримані посади для корупції[48,611;30].

Подібні тенденції щодо інституалізації політичних партій демонстрували і результати виборів мерів. У 1990 році 60 % новообраних мерів були вихідцями з громадянських комітетів «Солідарності», водночас, вони не були членами політичних партій і не мали чіткої політичної ідентифікації та симпатій. У 1997 році показник партійності склав 73 % від загальної кількості мерів.

Частка позапартійних мерів, або ж таких, які не декларували прихильність до певної політичної сили, у 1998 році знизилася до рівня 53 %. Однак, у 2002 році після запровадження системи прямого обрання мерів населенням у всіх гмінах, цей показник знову зріс до 63 % [47,32-33]. Потрібно зауважити, що більшість партійних кандидатів були представниками СДЛ, і тому результати виборів можна сприймати не лише як поразку партійної політики, але й як не сприйняття у цей період представників лівих політичних сил. Водночас, праві кандидати позиціонували себе під час виборів як незалежні, і ця тенденція була притаманна навіть великим містам Польщі, де партії мають міцні осередки.

Таким чином, запровадження у Польщі у 2002 році принципу прямих виборів мера, а також введення у гмінах з населенням меншим аніж 20 тисяч осіб системи обрання радників за одномандатною системою, кандидатів на посади яких могли висувати, окрім політичних партій, комітети громадян, призупинило процес партизаціі політичного життя на місцевому рівні [31].

Саме незалежні кандидати, номіновані комітетами громадян, зайняли у 2002 році найбільше місць в гмінних радах - 68, 5 % усіх місць, а також були обрані мерами (73 % від загальної кількості мерів). На останніх перегонах 2006 року успіх висуванців комітетів став ще більш вражаючим: 72 % депутатських місць у радах, 81, 9 % усіх посад мерів.

Це, в свою чергу, продемонструвало, що, на відміну від рівня воєводств і, навіть, повітів, політичні партії не відіграють вирішальну роль у польській місцевій політиці, хіба що у великих містах, а також, що для польських виборців критерієм оцінки кандидата на посаду мера слугують, насамперед, його індивідуальні якості, а не приналежність до певної партії.

Водночас, є підстави стверджувати, що після проведення в Польщі територіально-адміністративної реформи наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років - створення повітів та воєводств як субнаціональних рівнів управління - почали формуватися «піраміди» партійного впливу. Наприклад, деякі члени парламенту відігравали роль координаторів формування коаліцій у воєводствах та їх столицях і, водночас, регіональні лідери наглядали за подібним процесом у повітах, і, відповідно, повітові партійні очільники - місцевих союзів [30].

Водночас, для вірогідної оцінки процесу інституалізації політичних партій варто скористатися і другорядними критеріями, зокрема показником кількості місцевих осередків різних політичних сил, а також оцінкою внутрішньопартійної демократії, яку можна здійснити на основі аналізу принципів відбору місцевих кандидатів для участі у парламентських виборах.

Дані дослідження, здійсненого наприкінці 1990-х років, свідчать, що більш розгалужені партійні мережі на рівні гмін мають партії-спадкоємиці комуністичної партії та її сателітів. Це пояснюється існуванням «старого» досвіду організаційної роботи, а також тією обставиною, що «нові» партії розбудовували свою структуру лише у міських центрах. Таким чином, за показником «місцевого закорінення» партії-спадкоємиці випереджували новостворені, а ПСП була єдиною структурою, яка мала осередки у майже всіх сільських гмінах [49,528-529].

У Республіці Польща у статутах більшості політичних сил є зафіксованим принцип територіально-ієрархічної побудови організацій: тобто на кожному рівні публічного управління - національному, воєводському, повітовому, гмінному, - в ідеалі, існують партійні структури і вони є підпорядковані одна одній. Найкраще рівень внутрішньопартійної демократії демонструє процедура відбору кандидатів на вибори до Сейму Польщі, а саме складення окружних виборчих листів, оскільки «якість» місцевих кандидатів впливає на партійні результати у виборах до парламенту.

Як правило, первинні варіанти списків формуються самостійно місцевими осередками без втручання центральних проводів. Водночас, остаточні варіанти затверджуються на національних партійних з'їздах. Зауважимо, що втручання «центру» не є жорстким: партії утворюють комісії для перевірки біографії та особистих характеристик кандидатів, проводиться «інструктаж» з місцевими осередками щодо відбору кандидатів, які відповідають пріоритетам партії, деколи використовується технологія «десантування» у місцеві списки кандидатів, які працюють на центральному рівні. Таким чином, місцеві осередки мають суттєвий вплив на просування локальних активістів до участі в національній політиці [49,533-535]. Представництва партій у гмінах користуються автономією під час формування виборчих списків до місцевих легіслатур, які, однак, відповідно до статутів більшості партій вони затверджуються партійною організацією вищого рівня - повітового.

Під час виборчих кампаній партії мають право на формування коаліції з іншими політичними силами, і практика демонструє два підходи до вирішення цієї проблеми: надання центральним проводом партії права місцевим осередкам на самостійний добір союзників, які поділяють подібні програмові засади, або наслідування моделям формування коаліцій на національному чи субнаціональних рівнях управління. У багатьох випадках, «автономістський підхід» має наслідком формування місцевих коаліцій, складених з політичних сил, які є в опозиції один до одного на вищих територіальних рівнях політичного процесу [42,251-253].

Чеська республіка

Партійну систему Чеської республіки (ЧР) можна оцінити як більш консолідовану як відповідне утворення у Польщі. Основними конкурентами за місця у парламенті з початку 1990-х років є Громадянська демократична партія (ГДП) - спадкоємиця Громадянського форуму

1989 - 1990 років, - а також Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП). Парламентське представництво також мали Комуністична партія Чехії та Моравії (КПЧМ) як безпосередня партія-спадкоємиця «старої» комуністичної партії, а також Чеська народна партія, з 1994 року - у блоці з Християнсько-демократичним союзом.

Чеські політологи, використовуючи методологію Дж. Сарторі, характеризують її як систему партійного парламентаризму, беручи до уваги, що саме партії через формування коаліції у парламенті, обрання ним уряду та президента, отримують можливість визначати державну політику [34,438].

У ЧР є достатньо відчутним вплив етнорегіональних партій, заснованих на території історичної Моравії, а саме - Руху за самоврядну демократію - Товариств підтримки Моравії та Сілезії та Моравської народної партії [43;44;46], а також є очевидною регіональна диференціація електорального успіху основних конкурентів. Громадянські демократи користуються вищим рівнем підтримки в чеських землях, аніж на Моравії, зокрема у великих містах (Прага, Пльзень, Брно) [39,150], а соціал-демократи, навпаки, завойовують більше голосів на Моравії, Сілезії, частково у Богемії. ЧСДП традиційно виграє парламентські вибори у більшій частині муніципалітетів, однак ГДП мають перевагу у великих містах, що має переважний вплив на результати у загальнонаціональному масштабі [37]. Про розбіжності у політичних - не лише партійних, але й ідеологічних - орієнтаціях громадян свідчать і комплексні дослідження чеських суспільствознавців, які, водночас, поки-що уникають пояснення причин цього феномену [27;28].

На відміну від Польщі, де нестабільність функціонування партій на національному рівні має відображення у формуванні місцевого партійного ландшафту, у Чеській республіці усталені парламентські партії мають суттєве представництво у місцевих легіслатурах, хоча і не є, як це буде проаналізовано нижче, єдиними і основними суб'єктами місцевої політики. Беручи до уваги, що мери муніципалітетів обираються депутатами легіслатур, саме дані про результати виборів до цих органів влади є найбільш надійним джерелом даних про тенденції «партизації» місцевого політичного процесу в цій країні.

Так, у 1990 році Громадянський форум під час виборів муніципальних рад виборов у загальнонаціональному масштабі 36, 7 % голосів і отримав відповідно 32, 2 % усіх мандатів, у 1994 році ГДП як спадкоємиця Форуму отримала відповідно 29, 4 % голосів і 12 % мандатів. Сталими були показники Комуністичної партії: у 1990 році - 16,8 % голосів і 14, 4 % мандатів, у 1994 році - відповідно 14,7 % і 10, 5 %. Соціал-демократи у 1994 році покращили свій результат: у 1990 році - 5,2 % голосів і 1,7 % мандатів, через чотири роки - 8,7 % голосів і 2,7 % мандатів. На початку 1990-х років суттєве представництво у місцевих легіслатурах також мала Чеська народна партія, яка у 1990 році виборола 10, 9 % усіх голосів виборців і 12 % мандатів, а у 1994 році у блоці з Християнсько-демократичним союзом - відповідно 8,6 % і 13, 3 %.

Подібно до інших центральноєвропейських країн, вже на початковій стадії демократичної трансформації політичної системи успіх у місцевих перегонах здобули незалежні кандидати (9, 7 % голосів і 27 % мандатів), а у 1994 році «позапартійці» склали більше аніж половину депутатського корпусу у муніципалітетах у загальнонаціональному масштабі (11, 5 % голосів і 53, 1 % мандатів) [26,354]. Така велика відмінність між часткою здобутих голосів та кількістю місць у легіслатурах пояснюється, насамперед, тим, що «незалежні» виграли вибори у малих муніципалітетах, електорат яких складає незначний відсоток у національному вимірі.

Зауважимо, що успіхи незалежних кандидатів у місцевій політиці зростали, незалежно від інституційних змін, які створювали перепони для обрання позапартійних кандидатів. Так, якщо під час виборів 1990 року для кандидування у місцевих виборах достатнім був збір невеликої кількості підписів симпатиків, то під час перегонів 1994 року незалежним було простіше об'єднатися у так звані «партії незалежних» аніж задовольнити нові вимоги щодо кількості підписів під виборчою петицією [26,355].

Після виборчої кампанії 1998 року спостерігається стале підвищення частки місцевих мандатів, які виборюють «незалежні»: у 1998 році - 77,1 %, у 2002 році - 81, 7 %, у 2006 році - 82,4 %. Частка місць, які сумарно посідають представники чотирьох парламентських партій, навпаки зменшується: у 1998 році - 19, 6 %, у 2002 році - 17,0 %, у 2006 році - 16, 5 % [52].

Як вказують чеські автори, результати виборів 1998 року засвідчили ряд тенденцій локального волевиявлення, а саме:

1) у малих громадах найбільш успішними є незалежні кандидати, навіть, якщо вони є включеними у виборчі списки політичний партій, блоків чи рухів;

2) у найменших громадах часто пропонується лише один виборчий список, таким чином всі його члени ставали радниками, що пояснюється відсутністю політичної конкуренції у територіальних колективах з малою кількістю жителів;

3) зростання величини муніципалітетів веде до зростання підтримки парламентських партій, незважаючи на входження до їх списків незалежних політиків.

Зауважимо, що чеські політологи пропонують розділити муніципалітети на три групи: міста з кількістю жителів понад 50 тисяч осіб, включно столиці Праги муніципалітети з числом жителів від 3 до 50 тисяч осіб; найменші муніципалітети з числом жителів меншим аніж 3 тисяч осіб [50]. Принагідно, звернемо увагу, що друга і третя категорія муніципалітету потрапляє за кількісними характеристиками у тип громади (менше аніж 50 тисяч осіб), у якому, відповідно до теорії Р. Даля, є ймовірним ведення політики полісного типу, заснованої на безпосередньому волевиявленні громадян [23].

На початок 2000-х років, тобто після проведення чотирьох виборчих кампаній до місцевих органів влади, політологами була висунута теза також про формування «місцевих партійних систем», беручи до уваги, що муніципалітети відрізнялися між собою за результатами виборів до місцевих легіслатур та до Палати депутатів Парламенту, а також електоральною пропозицією для громадян. Зокрема, місцеві електоральні варіації зумовлені висуванням під час комунальних виборів незалежних кандидатів і так званих «непарламентських суб'єктів» політики. Цей термін є зручним для визначення політичних утворень, які на момент проведення виборів не мали представництво у національному законодавчому органі [38,109-110].

Маємо на увазі, що в деяких муніципалітетах упродовж як мінімум двох виборчих кампаній успіхів досягали певні непарламентські політичні партії та інші політичні утворення, що дає підстави говорити про їх певну «анклавізацію»: наприклад, Партія зелених в м. Брно (38 % голосів), об'єднання «Непартійці за Мораву» (109 місць у 9 округах).

Також порівняння даних виборів демонструють тенденцію про зменшення з 1994 до 2002 років частки голосів, завойованих під час комунальних виборів парламентськими партіями навіть у великих містах - регіональних центрах, а, отже, про переважно негативне сприйняття ролі «великих партій» у «малій політиці» [38,112-116].

Чеський дослідник Я. Чмейрек, здійснившив аналіз політичного процесу в окрузі Страконіце, робить висновок, що в муніципалітетах з чисельністю населення до 2 тис. осіб, переважають такі, в яких парламентські партії взагалі не є представленими [22].

Беручи до уваги, що муніципалітети в ЧР є, за показником кількості жителів, найменшими в Європі (93 % усіх громад мають чисельність населення меншою аніж 3 тис. осіб), можна стверджувати, що гіпотеза про залежність між розміром громад та впливом політичних партій підтверджується.

Вибіркові дослідження результатів виборів 1990-2002 років у 34 чеських громадах різною величини демонструють ще одну тенденцію: у громадах з чисельністю населення до 3 тисяч осіб (так звані «мали громади») на одне місце радника припадає в середньому два кандидати, також зростає кількість малих муніципалітетів, в яких пропонується один виборчий список, як правило, об'єднання незалежних кандидатів [35,963-964]. Як правило, виборчі списки кандидатів формуються безпосередньо перед виборами.

Феномен «малих громад», притаманний багатьом країнам регіону ЦСЄ, однак найбільш очевидний саме в Чехії, привів до того, що місцева політика, навіть на початок ХХІ століття залишилися об'єктом інтересу невеликої кількості активістів, які для доступу до владних позицій, нерідко, використовували вигідну політичну, зокрема, електоральну кон'юктуру: кандидування від імені партії чи, навпаки, об'єднання незалежних кандидатів. Під час опитування обрані мери визнавали, що виборчі об'єднання формуються за тиждень до виборів, і відразу після їх закінчення вони перестають діяти.

Словацька Республіка

Станом на 2005 рік політологи визначали партійну систему Словацької Республіки, поряд з польською, найменш консолідованою в Центральній Європі [34,522]. Вони ідентифікують партійну систему республіки як помірковано плюралістичною, для якої є притаманними деякі елементи фрагментації та картелізації [41].

Тенденції процесу «партизації» місцевої політики в Словаччині були одними з найбільш суперечливих у регіоні ЦСЄ. Про це свідчать вже дані про частку голосів у місцевих легіслатурах, завойованих незалежними кандидатами упродовж постсоціалістичного періоду: після виборів 1994 року вона зменшилася до 9 % у порівнянні з 15, 8 % у 1990 році, збереглася на цьому рівні у 1998 році, і знову зросла до 13, 2 % у 2002 році [24].

Водночас, частка незалежних мерів - на відміну від Чеської Республіки вони обираються населенням, а не легіслатурами - упродовж трансформаційного періоду постійно зростала або була сталою: 1990 р. - 26 %, 1994 р. - 30 %, 1998 р. - 32,7 %, 2002 р. - 32, 6 %, у 2006 р. - 30, 83 %. Як пояснюють словацькі дослідники, такі показники є, з одного боку, свідченням симпатій виборців до автономних від партійних впливів політиків, а, з іншого, прагненням власне місцевих політичних еліт залишаться «стороннім» від загальнонаціональних політичних баталій і використовувати самостійні стратегії боротьби за електорат [21,247].

Якщо аналізувати результати муніципальних виборів більш детально, то слід зазначити, що перші перегони, що мали місце у листопаді 1990 року, були вдалими, окрім незалежних кандидатів, для представників Комуністичної партії Словаччини, щойно створених Християнсько-демократичного руху (ХДР) та руху «Громадськість проти насилля».

Під час других місцевих виборів успіху також досягли Партія демократичної лівиці (ПДЛ) як спадкоємиця Комуністичної партії, сформована, в результаті розпаду «Громадськості проти насилля», партія «Рух за демократичну Словаччину» (РЗДС), знову ж таки ХДР [42,401].

У 1998 році, окрім незалежних та партій, які зберегли свій електорат з 1994 року, багато депутатів було обрані від місцевих коаліцій політичних партій, в яких були представлені і позапарламентські політичні сили.

Через чотири роки - у 2002 році - першість у місцевих легіслатурах завоювала на той час вже парламентська опозиція РЗДС, очолювана колишнім прем'єр-міністром В. Мечіаром, - 16, 6 % у національному масштабі, далі - ХДР та незалежні кандидати (13, 5 % і 13, 2 % відповідно). Багато голосів було віддано місцевим коаліціям.

На результати останніх виборів до місцевих органів, що відбулися у 2006 році, вплинула радикальна зміна у партійній системі Словаччини, що сталася на зламі 1990-2000-х років. Саме тоді на основі розколу ПДЛ було сформовано нову партію ««СМЕР», яка у 2006 році зуміла сформувати разом з «мечіарівською» РЗДС та Словацькою народною партією СНП) парламентську коаліцію, опонуючи політичному курсу, який у період 1998-2006 років проводив прем'єр-«реформатор» М. Дзурінда [14,113]. Саме СМЕР у місцевих легіслатурах виборов найбільший відсоток мандатів - 19 %, перевищивши сумарний показник незалежних кандидатів - 17, 10 %, ХДР - 12,24 %, коаліції РЗДС-СНП - 11, 71 %.

Словацькі автори, однак, вказують, що результати місцевих виборів в цілому не піддаються глибокому аналізу. Лише у великих містах місцева політика корелює з тенденціями партійної конкуренції національного рівня та результатами парламентських перегонів. У малих громадах - які переважають в Словаччині, подібно до Чеської Республіки - характер місцевого політичного процесу, зокрема результати комунальних виборів, визначаються, насамперед, особистостями, запропонованими електорату у списках партій чи незалежних кандидатів [42,401]. Про це свідчать дані про присутність осередків партій у муніципалітетах: лише у 39 % найменших громад (з кількістю жителів меншою аніж 1 тисяч осіб) існують партійні представництва, партії діють у 52 % громад з кількістю населення до 2 тисяч осіб, у 73,8 % громад, де чисельність населення є меншою 5 тисяч осіб. У майже всіх більших муніципалітетах існує осередок принаймні однієї партії.

На відміну від Польщі та Чехії, у Словаччині процес інституалізації політичних партій на місцевому рівні також залежить від чинника етнічного складу населення громад. Ця країна, окрім того що не є гомогенною у загальнонаціональному вимірі, має у своєму складі території з компактним проживанням етнічним меншин, насамперед, угорської. Тож не дивно, що в «угорських» муніципалітетах упродовж майже всього постсоціалістичного періоду в органах влади домінувало представництво етнічних партій: на початку 2000- років так званої «угорської коаліції» [31].

Якщо аналізувати інші кількісні показники політичних партій Словаччини, насамперед, впадає у вічі нечисельність їх складу: середній розмір складає близько 10 тисяч членів, а більшість з понад 100 зареєстрованих (станом на 2003 рік) політичних сил взагалі нараховує декілька сотень осіб. Таким чином, організувати власні структури у малих муніципалітетах є спроможними лише потужні, з організаційної та ресурсної точки зору, політичні структури. Такими станом на 2003 рік були РЗДС, який має осередки у 40 % громад, ХДР - у 29, 3 %, ПДЛ - 25, 2 %.

Як правило, активність місцевих партійних осередків обмежується участю у виборчих кампаніях різного масштабу. У міжвиборчий період активність проявляють лише партійні осередки, представлені у місцевих легіслатурах, однак це відбувається, насамперед, методом політичного лобіювання рішень, вигідних особам чи групам інтересу, афілійованих з певним осередком, або ж національної партійної лінії [42,406].

У порівняльному вимірі, наприклад, з Польщею, політичні партії Словаччини можна вважати централізованими: місцеві осередки користуються лише поміркованою автономією у вирішенні питань, що виникають на території їх діяльності. Водночас, вони є майже самостійними у висуненні кандидатів для участі у місцевих виборах. Як правило, центральні проводи впливають лише на процес визначення кандидатів на найбільш важливі політичні посади: мерів великих міст, депутатів регіональних рад. Партійне керівництво також рекомендує осередкам варіанти створення місцевих коаліцій, а також висуває заборони щодо блокування з певними силами [41].

Оскільки, в Словаччині місцеві партійці на рівні муніципалітетів проводять політику, яка визначається центром, це опосередковано веде до чисельних політичних конфліктів в місцевих легіслатурах через неможливість між фракціями досягти компромісу через розбіжність партійних програм.

Аналіз партійних коаліцій, створених на місцевому рівні у контексті виборів 1998 і 2002 років, демонструє, що у більшості випадків, їх конфігурації наслідували моделі парламентських союзів. Така організаційна «жорсткість», зокрема, є притаманною потужним партіям, створеним на початку 1990-х років: РЗДС, ХДР. Водночас, новоутворені партії, яким бракує розгалуженої мережі осередків, беруть участь у різних місцевих коаліціях, які подекуди радикально відрізняються від тенденцій блокування на національному рівні [33,282-283]. Це пояснюється, насамперед, переважанням серед муніципалітетів громад, на території яких діє всього декілька партійних осередків, що деколи вимушені об'єднуватися у легіслатурах, щоб не блокувати функціонування органів місцевого самоврядування.

Російська Федерація

Складність аналізу процесу інституалізації політичних партії на місцевому рівні в Росії пояснюється, окрім інших факторів, федеративним устроєм держави, а, отже існуванням неоднорідного правового поля для формування місцевого самоврядування, відмінними соціально-політичними та культурними умовами для політичної структуризації суспільства і еліт.

Деякі дослідники навіть у 2007 році, тобто через більше аніж півторадесятиліття після запровадження інституту багатопартійності у Радянському Союзі, порівнювали російські партії з «дерев'яним комп'ютером», маючи на увазі, що позірна схожість до західного модельного аналогу не забезпечує виконання ними необхідних соціально-політичних функцій. Єдине завдання, якими реально опікуються партії - це забезпечення контролю над виборними органами різних адміністративно-територіальних рівнів, включно місцевого [11,172], а з початку 2000-х років здійсненням функції вертикальної мобілізації еліт, створюючи зв'язки між політичними акторами національного, регіонального і локального рівнів, та виконуючи функцію інституалізації їх мереж, рекрутування у вищі ешелони [45,128].

Вчені використовують для визначення характеру партійної системи Російської Федерації (далі може бути - РФ) термін «незавершена», маючи на увазі, що роль партій у формуванні державного курсу не є вирішальним, До початку ХХІ століття російську партії здійснювали активну діяльність, були представлені у легіслатурах, однак не володіли реальними важелями впливу на виконавчу владу, і такий тип партійної системи прийнято називати «незавершеним периферійним». Пізніше система стала схожою на псевдопартійний тип, оскільки «партія влади» - «Единство», потім «Единая Россия» - була створена правлячою бюрократією і знаходилася у повній залежності від неї [7,187].

Водночас, регіональне соціально-політичне розмаїття Росії сприяє формуванню в різних її частинах субнаціональних партійних систем, випробовуванню у регіонах схем, які пізніше можуть використовуватися по всій території федерації [2,71].

Формування партій в російських регіонах наприкінці 1980 - на початку 1990-х років відбулося асинхронно, високим був рівень фрагментації та несталості новостворених осередків. Центрами партійного будівництва, в першу чергу, стали великі індустріальні центри з традиціями демократичного руху: Москва, Санкт-Петербург, Свердловськ, Ярославль та деякі інші міста. У національних утвореннях були сформовані національні політичні рухи. Таким чином, є підстави стверджувати, що саме у цей період відбулося формування регіональних протопартій, тобто політичних сил, територія впливу яких обмежувалася одним або декількома суб'єктами федерації, а основою їх функціонування були регіональні соціально-політичні розколи [9,147].

У першій половині 1990-х років найбільш активним суб'єктом партійного будівництва на регіональному та місцевому рівнях була Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ;, всередині цього десятиліття мережі почали створювати такі партії як «Выбор России», Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР), «Яблоко», «Наш дом Россия», «Отечество». На місцевому рівні, станом на 1996 рік, функціонувало близько 150 тисяч партійних осередків.

Водночас, станом на 2003 рік російський автор Г. Цвєткова вважає найбільш потужними і, фактично, єдиними акторами місцевого партійного будівництва КПРФ і ЛДПР. КПРФ нараховувала близько 20 тисяч місцевих організацій (500 тисяч членів), а до складу ЛДПР за різними даними входили 150-200 тисяч членів, організованих на місцях [18,39,42].

Водночас, формальність була основною характеристикою діяльності навіть діючих місцевих партійних організацій. Наприклад, в муніципальних утвореннях Калінінградської області на початок 2000-х років було зареєстровано біля 50 осередків різних політичних сил, з них реально діючими були 10 осередків. У Волгоградській області з 400 зареєстрованих політичних організацій на практиці функціонували 10 осередків [18,40].

Демократичні виборчі механізми формування регіональних та місцевих органів влади Росії почали поширюватися у 1991 році, коли влітку були проведені «експериментальні» вибори мерів Москви, Ленінграда і Сєвєродвінська, президента Татарстану, а наприкінці року було проведено вибори президентів багатьох республік, що входили до складу федерації.

Інституційний шанс для збільшення ролі партій на субнаціональних рівнях збільшився у 2001 році, коли був прийнятий Федеральний закон «Про політичні партії» [17]. Відповідно до нього, політична партія повинна була мати регіональні відділення більше аніж у половині суб'єктів РФ, а чисельність цих осередків не могла бути меншою аніж 500 осіб.

Водночас, навіть всередині 2000-х років роль партій у формуванні регіональних політичних еліт, електоральну процесі, зокрема, оцінювалася як мінімальна [5, c. 51]. Партійність, наприклад, губернаторів не приносила їм додаткових дивідендів, оскільки не тільки не була закладом успіху під час регіональних виборів, але й не сприяла консолідації регіональних політичних режимів [4,97]. Окрім того, подібно до усього постсоціалістичного простору, російська політика не оминула феномену персоналізації політики, тож виборці, формуючи органи влади, орієнтувалися, перш за все, на особистісні характеристики кандидатів, а не їх політичну приналежність.

Як вказує відомий російський політолог Г. Голосов, водночас, можна досить чітко визначити чинники, які сприяли партійному будівництву в регіонах упродовж всього постсоціалістичного періоду: існування конфліктів всередині еліт, які змушували різні групи використовувати партії як засоби мобілізації виборців; зміна виборчої системи до органів влади федерального рівня та, відповідно, характер регіональних виборчих систем [3,66-67].

Роль партій у розвитку місцевих політичних процесів у РФ була специфічною у порівнянні з країнами Центральної Європи. Упродовж періоду 1993-2001 років у місцевих виборах брали участь більше аніж 230 виборчих об'єднань та блоків, які діяли на рівні муніципальних утворень значної частини суб'єктів федерації. Незважаючи на кількісні показники, вплив партій на виборчий процес можна визначити як низький. Кандидати на посади у представницьких органах влади вважали більш дієвим заручитися підтримкою авторитетних осіб у громадах, а не політичних сил [18,41-42].

Як результат, упродовж 1990-х років, аналогічно до регіональних представницьких органів, у більшості суб'єктів федерації органи місцевого самоврядування мали безпартійний склад. Виняток складали найбільші міста - Москва, Петербург, - де поступово зростав відсоток депутатів-партійців. Характерною рисою партійного будівництва було те, що шанси досягти успіху на місцевих виборах мали лише регіональні партії, або ж ті, що на федеральному рівні очолювалися харизматичним лідером [9,150].

На регіональному рівні збільшення ролі партій у політичному процесі мало стати логічним наслідком прийняття Федерального закону «Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян Російської Федерації», який був схвалений у 2002 році, і містив положення про виключну роль партій у висуненні кандидатів на федеральних та регіональних виборах, а також норму, що не менше половини депутатів законодавчого органу суб'єктів федерації будуть обиратися за пропорційною системою.

Запровадження пропорційно-мажоритарної системи виборів регіональних легіслатур, з одного боку, стало стимулом для активізації роботи політичних партій в регіонах, однак, з іншого боку, ресурси для територіального функціонування виявилися лише в «Единой России» - нової партії влади - та КПРФ, що, врешті-решт, привело до деградації російської партійної системи [16,99]. Окрім того, переважання неформальних практик політичного життя до цього часу не сприяють розвитку територіального партійного будівництва. Персоналізований підхід до формування еліт є більш важливим ніж участь у функціонуванні певної політичної сили [25,439-440].

Якщо аналізувати процес партизації на місцевому рівні, то доцільним видається висновок зроблений І. Дьоміним про те, що «російське самоврядування є ще менш партійним аніж регіональне управління» [6,53]. Водночас, у другій половині 1990-х років і, зокрема, після започаткування муніципальної реформи у 2003 році, формується так званий електоральний вимір місцевої політики. Деякі дослідники стверджують, що є підстави говорити про муніципальні електоральні цикли, які, з хронологічної точки зору, впорядковують місцевий політичний процес. Кожний такий цикл характеризується специфічним співвідношенням елітних груп на рівні муніципалітету, закріпленим особливостями політичних практик, оформлених як легітимний контроль над публічними посадами.

Структурні механізми проведення муніципальних виборів у РФ пройшли два етапи розвитку. Перший етап був пов'язаний з проведенням «установчих виборів» на місцях у період, коли виборчі формули визначалася регіональними властями. Другий етап розпочався у зв'язку з прийняттям статутів муніципальних утворень, які визначали виборчі механізми [6,50].

У Російській Федерації існує значна диференціація між муніципальними утвореннями щодо кількості виборців. Найбільш поширеними є так звані «малі» муніципальні утворення, на території яких проживає від 500 до 1000 виборців - 31, 37 % від усіх муніципалітетів, далі йдуть ще менші громади, що нараховують 100-500 виборців - 18, 35 %, на третьому місці за поширеністю є утворення з кількістю виборців в межах 1 - 1, 5 тисяч виборців - 13, 48 %. Такий стан демографічного виміру місцевої політики є подібним до центральноєвропейських тенденцій, зокрема у Словацькій та Чеській Республіках, що дає підстави висловити припущення про незначний вплив партій на формування політики у подібних громадах.

На початок 2000-х років лише 3,03 % депутатів місцевих легіслатур були висунуті виборчими блоками і виборчими об'єднаннями. Найбільш повно ці суб'єкти є представленими серед депутатського корпусу представницьких органів місцевого самоврядування у Кемеровській області (40 %), Санкт-Петербурга (26,6 %), Смоленської (23,2 %) та Псковської (22,4 %) областей.

Тоді ж із 8229 обраних населенням голів муніципальних утворень лише 4,3 % були висунуті виборчими об'єднаннями та блоками, решта 95, 7 % - виборцями, в тому числі шляхом самовисунення. Найбільш ефективно партії спрацювали в Орловській області, де частка голів, запропонованих блоками та об'єднаннями, жлала 73,2 %, Тамбовській - 38,9 %, Смоленській- 30 %, Брянській- 25,5 %, Воронежській областях - 21 % [19,218,220,225-228 ].

Під час виборів до органів місцевого самоврядування, які проводилися у 2002 році, партійні організації брали участь на території муніципальних утворень 70 суб'єктів федерації. Із загальної кількості кандидатів - 5,0 % було висунуто виборчими об'єднаннями, 1,8 % - виборчими блоками. У 12 045 представницький орган місцевого самоврядування було обрано більше 113 тисяч депутатів з числа більше аніж 350 тисяч претендентів. Таким чином, електоральна конкуренція в середньому по країні складала 3 особи на місце, а 20,7 % обраних депутатів були представниками виборчих об'єднань та блоків.

Найбільш активними у висуненні кандидатів були виборчі об'єднання та блоки, що діяли у муніципальних утвореннях Орловської, Кемеровської областей, Республіки Карелія. Серед обраних депутатів, найбільше було «партійних» представників в органах місцевого самоврядування Кемеровської - біля 40 %, Смоленської - 23,2 %, Псковської - 22,4 % - областей. Однак, в цілому по Росії, 79, 3 % кандидатів, висунутих виборчими об'єднаннями та блоками не були обраними до місцевих легіслатур. Партії не є презентованими в місцевих органах влади 22 суб'єктів федерації.

Оскільки, обрані депутати від політичних партій та рухів, відповідно до статуту більшості політичних сил та неписаної традиції, зобов'язаний узгоджувати свою позицію у місцевих легіслатурах з вищими партійними органами, то діяльності партійних депутатів у складі місцевого самоврядування означає посилення впливу партій на політику муніципальних утворень РФ [18,43]. У цьому контексті, варто погодитися з думкою А. Кинєва, який вважає, що після відміни прямих виборів регіональних губернаторів у 2005 році, а також зростання ролі партій на субнаціональних рівнях, центром політичної конкуренції і, одночасно, фронди стали місцеві органи влади [10,30].

Під час виборчої хвилі 2005 року домінувати продовжувала мажоритарна система обрання органів місцевого самоврядування (з одномандатними та багатомандатними округами), однак збільшилося число муніципальних утворень, де застосовувалася пропорційна система. Подібно до інших цільових країн, міра електоральної конкуренції залежала від розміру громади.

Однак, незважаючи на більше активну - у порівняні з попередніми кампаніями - участь партій у місцевих виборах, чому сприяло запровадження у багатьох утвореннях пропорційної системи, вона все ще була другорядною. Упродовж муніципальних виборів 2005 року політичні партії висунули 17 % із числа кандидатів в місцеві депутати, а серед кандидатів на посаду мерів кількість їх висуванців склала всього 8,9 %. Як і очікувалося, електоральна роль виявилася вищою у містах аніж у сільських громадах [10,33].

Маргінальна роль партій у малих муніципалітетах пояснюється класичними причинами: у таких громадах жителі або знають один одного, або ж мають уявленні про авторитетні особи, серед яких обирають представників до місцевого самоврядування. Таким чином, вплив партійних брендів та мереж на результати виборчих кампаній є мінімальною, і може зашкодити кандидату.

Під час мерських кампаній роль партій була ще меншою, що пояснюється, в тому числі, правовою можливістю обрання голів муніципальних утворень складом місцевих легіслатур, а також поширеністю інституційної практики найму «сіті-менеджера» при обраному населенням мерові. Оскільки, ціна перемоги під час мерських перегонів була вищою, то претенденти застосували, на їх думку, найбільш ефективні технології для приваблення якнайширшого кола виборців. Найбільш поширеною була технологія безпартійного кандидата-самовисуванця, однак, водночас, суттєвим був відсоток кандидатів від партія «Единая Россия» як партії-влади, що, як гадали претенденти, мало додати їм ваги в очах еліти і пересічних громадян [10,35].

Помітно, що упродовж 1990-х - на початку 2000-х років політичним партіям у посткомуністичних країнах не вдалося залучитися суттєвою підтримкою на місцевому рівні, в тому числі серед місцевих еліт. У більшості країн, навпаки, особи, які балотувалися до органів місцевого самоврядування прагнули дистанціюватися публічно від національних політичних сил, щоб не «експортувати» їх негатив на власну виборчу кампанію, а також вказати виборцям, що вони прагнуть вирішувати щоденні локальні соціально-економічні проблеми, а не займатися «політиканством». Відносно слабкий вплив партій на місцеву політику також пояснюється фрагментарністю та мінливістю партійної політичної сцени на національному рівні, що заважає, навіть у часовому вимірі, формувати сталі місцеві осередки. Окрім того, отримала підтвердження первинна гіпотеза про зростання впливу партій пропорційно до збільшення величини громад, однак у різних національних політичних системах критична межа цього «розміру» є різною: найменшою у Словацькій Республіці, найвищою у Республіці Польща.

Польща, незважаючи на загальну схвальну оцінку процесу політичної трансформації, володіє найменш консолідованою партійною системою в центральноєвропейському регіоні. Це є однією з причин найнижчого рівня представленості партій у політичному процесі більшості громад, незважаючи на їх великий розмір, у порівнянні з сусідніми державами.

У Словаччині, подібно до Польщі, найкращі вертикальні партійні структури мали партії-спадкоємиці комуністичних організацій періоду соціалізму, які зберегли членську базу, внутрішньо-організаційні зв'язки, а також створені упродовж першого етапу демократичного транзиту. Зокрема, Рух за демократичну Словаччину як правляча партія всередині 1989 - х років використовував адміністративні важелі для зміцнення своїх місцевих осередків. Водночас, локальне «закорінення» партій має наслідком вищі показники їх представництва в місцевих радах, у порівнянні з Польщею.

У Чехії є найбільш очевидною тенденція до змагання на локальному рівні двох підходів до структуризації політичного процесу: партійно-орієнтованого та громадсько-орієнтованого. У середніх та великих містах основними, однак не єдиними, суб'єктами партійної конкуренції є парламентські партії, а у малих громадах, - які є надрібнішими в Європі - непарламентські політичні утворення: незалежні, їх об'єднання, деколи непарламентські партії.

На процес інституалізації партій на місцевому рівні у Росії найбільше впливає інституційний дизайн федеративної держави, коли характер систем місцевого самоврядування є відмінними в різних суб'єктах федерації, або визначається статутами муніципалітетів. Однак, є очевидним мінімальний вплив інституту партій на зміст місцевої політики. Лише після 2003 року, тобто після започаткування муніципальної реформи, впливовим актором у більшості недрібних муніципальних утворень стала владна партія «Единая Россия».

Література

багатопартійність політичний система європа

1. Вятр Е. Местные элиты и демократические перемены. Польша 1990-2002 // Социологические исследования. - 2005. - № 2. - С. 15-21.

2. Глубоцкий А.Ю., Кынев А.В. Партийная составляющая законодательных собраний российских регионов // Полис. - 2003. - № 6. - С. 71-87.

3. Голосов Г. Гражданское общество и правовое государство Элиты, общероссийские партии, местные избирательные системы // Общественные науки и современность (далі - ОНС). - 2000. - № 3. - С. 51-75.

4. Голосов Г. Губернаторы и партийная политика //Pro et Contra. - 2000. -

5. № 1. - С. 96-108.

6. Голосов Г.В. Элиты, общероссийские партии, местные избирательные системы (О причинах развития политических партий в регионах России) // ОНС. - 2000. - № 3. - С. 51-75.

7. Демин И.Ю.Элементы непосредственной демократии и механизмы представительства политических интересов на муниципальном уровне // Вестник Московского университета. - Серия 12: Политические науки. - 2002. - № 6. - С. 40-57.

8. КоргунюкЮ.Г. Эволюция партийной системы современной России (1989-2005) // Политическая социология / Отв. ред. В. Римский. - М.: РАПН; РОССПЭН, 2008. - С. 184-192.

9. Кочубей Л. Виборчі системи як передумова формування політичної еліти З досвіду України і Польщі // Політичний менеджмент. - 2007. - Спецвипуск. - С. 197-205.

10. Кузьмин А. Партии в регионах // Формирование партийно-политической системы в России / Под ред. М. Макфола, С. Маркова и А. Рябова. - М., 1998. - С. 137-151.

11. КыневА. Муниципальные выборы по новым правилам // Pro et Contra. -2006. - № 11. - С. 30-42.