Проблема топологізації та типологізації політичних мереж

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема топологізації та типологізації політичних мереж

Виконала:

Богуславська К.О.

Трансформації суспільно-політичних відносин, глобалізація та секторалізація міжнародного середовища, успіхи у розвитку комп'ютерних технологій спричинили виникнення і поширення великої кількості типів мереж (політичних, економічних, глобальних, неформальних, наукових, кібер мереж, терористичних, нарко мереж). Мережі перестали бути лише науковим інструментом для дослідження зв'язків між акторами, а стали реальним феноменом сьогодення, що має як позитивні, так і негативні прояви. У зв'язку із цим виникає необхідність створення класифікації основних типів мереж. Слід відзначити, що така класифікація вимагає не лише розрізнення мереж за галузями (сферами) існування (економічні, політичні, соціальні), рівнями функціонування (місцеві, глобальні), але і за структурними характеристиками.

Проблема типології політичних мереж розроблялася такими дослідниками як Р. Родес, М. Кастельс, Т. Бьорцель. Однак спеціальне розрізнення політичних мереж за структурними особливостями їх організації у межах політичної науки не проводиться. Вивчення способу побудови мережевих контактів обмежується протиставленням ієрархічної та неієрархічної форми, або вертикальних та горизонтальних взаємин. Дослідники загалом зазначають, що мережеві відносини є скоріше горизонтальними та неієрархічними [57], [101,8]. Однак таке розуміння є недостатнім для характеристики всієї сукупності контактів між політичними акторами. Звернення до напрацювань сфери комп'ютерних технологій та систем дозволяє більш глибоко зрозуміти структурні принципи взаємодії мережевих учасників.

Метою статті є проведення класифікації політичних мереж, зважаючи на структурні характеристики контактів між політичними акторами. Для досягнення поставленої мети спробуємо розв'язати наступні завдання:

1. Провести топологізацію політичних мереж.

2. Виокремити основні типи політичних мереж та показати приклади їх існування у реальній політичній практиці.

Термін мережева топологія описує можливі конфігурації мереж, а також організацію взаємодії мережевих суб'єктів [7]. Топології мереж розділяються на дві основні групи: повнозв'язні та неповнозв'- язні [7]. У мережі з повнозв'язаною типологією всі суб'єкти мають прямі контакти між собою. Прикладом такої мережі є мережа сотової топології, що проявляється у такій формі, як організація співробітництва борців за мир, у якій кожен актор прямо пов'язаний з усіма іншими. Перевагами повнозв'язаних мереж є надійність, що зумовлена високою кількістю контактів, а також висока інтенсивність обміну ресурсами. До недоліків дослідники відносять складність реконфігурації мережі, включення або виключення нових вузлів [7].

Необхідно відзначити, що більшість мережевих топологій має неповнозв'язану структуру. До основних видів неповнозв'язаних мереж відносять: мережу у вигляді шини, зірки. Найпростіша форма топології «шина» побудована у вигляді зв'язків між суб'єктами вздовж однієї лінії [6]. Прикладом, може виступати мережа контрабанди, у якій люди, товари, інформація, будь-які ресурси просуваються лініями окремих контактів. Зв'язки між кінцевими акторами мережі проходять по прямій через велику кількість проміжних вузлів.

Більш складною формою топології є «деревовидна шина» або «розгалужена шина». У такій мережі основні контакти, що проходять по прямій лінії, розгалужуються в різних напрямках також пол- інійно. Основні актори, що знаходяться на лінії поширення ресурсів створюють альтер-акторів, які можуть контактувати з іншими учасниками тільки при їх посередництві [6]. Перевагами «шинної» топології є простота розширення зв'язків, тобто включення нових вузлів. До недоліків можна віднести низьку надійність, ускладнений обмін ресурсами. Істотним ризиком для функціонування розгалуженої «шинної» структури є виключення окремого его актора. У такому випадку, альтери, які не мають контактів з іншими подструктурами мережі, стають повністю ізольованими суб'єктами.

Топологія у вигляді «зірки» складається з одного центрального актора, до якого під'єднані інші суб'єкти, які не мають прямих контактів між собою [6]. Прикладом виступає, мережа представництва міжнародних організацій, де всі учасники неієрархічно пов'язані з центральним вузлом. За необхідності налагодження контактів та координації актори мережі можуть діяти лише використовуючи посередництво центрального суб'єкта.

Більш складною є топологія «розгалуженої зірки», що виглядає як поєднання двох зіркових топологій між собою через центральних акторів [7]. До її переваг можна віднести більшу, у порівнянні з «шиною», можливість транслювати ресурси, легкість включення нових суб'єктів. Недоліком зіркової топології є висока залежність від центрального актора, навколо якого концентруються всі мережеві відносини.

Кожен тип мереж відповідає певним умовам та меті свого функціонування. Але можуть існувати й гібриди трьох указаних різновидів, у яких для вирішення тих чи інших завдань використовуються різні типи організації мереж. Суб'єкт мережевої організації (наприклад, політична партія) може мати керівний орган побудований у формі повнозв'язної мережі (тобто партійні рішення приймаються в обмеженому колі після обговорення з усіма учасниками), проте за деяких обставин такий актор може використовувати й «шинну» топологію мережі (наприклад, задля поширення результатів партійних зборів на регіональні партійні рівні).

Слід зазначити, що структурна побудова мереж не може пояснити усієї різноманітності їх якісних характеристик. У зв'язку з цим для виокремлення типів політичних мереж указана топологія має бути доповнена типологією, тобто розрізненням різних типів мереж безвідносно до їх структурної організації.

Типології політичних мереж базуються на загальному розумінні їх як владнозалежних відносин між публічними та приватними акторами або державними органами влади та групами інтересів, за яких відбувається обмін ресурсами [11,255]. Типології, однак, відрізняються у залежності від критеріїв аналізу, які обираються дослідниками. Так, розрізнення політичних та проблемних мереж базується на трьох головних критеріях рівні інституалізації (стійкий нестійкий), межі поширення, кількості учасників.

Використовуючи розуміння політичної мережі Н. Бенсона як сукупності організацій, сполучених між собою ресурсною залежністю та віддалених від інших, Р. Родес розрізняє п'ять типів політичних мереж, відповідно до ступеня інтеграції, членства, вертикальної та горизонтальної координації. Він вибудував своєрідний континуум мереж від найбільш інтегрованих політичних спільнот до найменш згуртованих проблемних мереж, що виникають як необхідність вирішення конкретних політичних проблем. Міжурядові політичні мережі Р. Родес розумів як структури взаємодії державних органів одного та декількох рівнів. У класифікації виокремлюються також професійні та виробничі мережі, як найбільш впиливові на політичній арені [15,65].

На думку Р. Родеса, політична спільнота характеризується наступними особливостями:

- обмеженою кількістю учасників з деякими свідомо виключеними групами;

- взаємодією високого ступеня між усіма членами спільноти з усіх питань, пов'язаних з політичними проблемами;

- постійним членством в мережах;

- консенсусом щодо ідеології, цінностей, політичних преференцій, які поділяються всіма учасниками;

- відносинами обміну, заснованими на контролі над ресурсами всіма членами політичної спільноти [15,67].

У політичній спільноті існує баланс влади. При цьому необов'язково, щоб усі її члени діставали прямі вигоди від взаємодії, головне, щоб актори сприймали себе учасниками гри з позитивною сумою [15,77]. Проте така характеристика політичної спільноти є занадто ідеалістичною. Для кращого розуміння її слід порівняти з проблемною мережею. Остання розуміється як система зв'язків зацікавлених акторів у певній політичній сфері, включаючи представників державних установ, законодавців, підприємців, лобістів і навіть академіків та журналістів, які постійно генерують ідеї для нових політичних ініціатив. Отже, проблемні мережі характеризуються [15,81]:

- великою кількістю учасників;

- нестабільністю взаємодії та нестійким членством;

- відсутністю консенсусу серед членів та наявністю конфлікту;

- взаємодією, яка заснована на консультаціях, а не переговорах;

- нерівним владним співвідношенням, за якого багато учасників можуть мати незначні ресурси та обмежений доступ до них.

Можна додати й інші характеристики. Проблемні мережі характеризуються не лише відкритими кордонами та великою кількістю учасників, але й ускладненнями у процесі прийняття політичних рішень та розмитими відносинами залежності [11,265].

Кількість учасників як критерій типологізації політичних мереж, на нашу думку, не є достатньо надійним. Ця змінна дуже залежить від рівнів аналізу - міжособистісного чи міжорганізаційного. Тільки за умов означення конкретного рівня аналізу, кількість учасників мережі може розглядатися як критерій класифікації. мережева топологія політична мережа

Міжурядові мережі включають набір взаємозалежних публічних акторів, які контактують на постійній основі у напрямі створення загальної позиції щодо політичних рішень, які виробляються, приймаються та реалізуються. Головним при цьому є акцент на спільних планах, настроях як результатах стратегічних взаємодій між учасниками мережі [15,99].

Класифікація може бути проведена також за рівнем існування політичних мереж (локальні чи глобальні). К. Дінгверс пропонує поняття глобальної громадської мережі для позначення державно-приватного партнерства у світовій політиці [12]. Розвиває поняття глобальної політичної мережі також і М. Кастельс. Дослідник розглядає центри влади в мережах, і вважає, що основний центр домінування міститься в глобальній мережі, в той час функції підпорядкування виконуються у фрагментованих та роз'єднаних просторах. Існує глобальна мета-меража, яка має можливість «вимикати» виконання неважливих функцій, і тому, на його думку, суспільний порядок набуває випадкового характеру. Попри таку можливість глобальної мережі «вимикати» певні функції, М. Кастельс розглядає і наявність потенціалу змін у мережі [2,359]. Він зазначає, що глобальні мережі сприяють розвитку опозиційних ідентичностей та навіть проектних ідентичностей, які здатні реконструювати міжнародне співтовариство [2,362]. У межах цього типу політичних мереж виоремлюють політичну транснаціональну мережу, яка може виконувати функції глобального демократичного управління [14].

Окремим типом мереж, який можна віднести як до політичних, так і до соціальних мереж, виділяємо реципрокні та патрон-клієнтські мережі. Реципрокні мережі структури, в яких здійснюється обмін ресурсами (часто у вигляді дарів) на неринковій основі [1,20]. Рівність становища учасників мережі дозволяє назвати такі мережі симетричними. Такі мережі виникають між акторами, які знаходяться у дружніх чи родинних зв'язках. Взаємообмін ресурсами (дарами) між учасниками мережі спрямований на підтримку спільноти в цілому, навіть за рахунок втрат окремих членів [1,24]. Реципрокність мережі фіксується в тому випадку, коли ні принцип максимізації прибутку, ні альтруїзм не були виключними стимулами обмінів між учасниками.

Реципрокні мережі накладають на учасників неформальні правила «сплачувати за рахунками». Прикладами реципрокності політичних мереж є взаємні поступки при голосуванні за законопроекти. Наприклад, коли у відповідь на схвалення Закону «Про внесення змін до Закону про вибори Президента», був проголосований закон «Про внесення змін до Конституції України».

На відміну від реципрокних, у патрон-клієнтських мережах відносини формуються на асиметричних принципах, учасники мають диференційовану ресурсну забезпеченість. Патрон опікує клієнта за рахунок наявних у нього ресурсів, збирає відповідну данину у формі вдячності за підтримку [1,27]. У політичній сфері це проявляється у наданні або введенні нових посад, формування складу Кабінету Міністрів. Прикладом патрон-клієнтських виступаються відносини між І. Богословською та В. Януковичем. У нещодавньому політичний опонент урядовій політиці Кабінету Міністрів, І. Богословська після отримання посади заступника міністра юстиції почала публічно підтримувати проурядовий курс політичних та економічних реформ.

Слід зазначити, що зміна патрона досить часто проявляється у кардинальній трансформації політичних позицій та цінностей клієнта. Так, наприклад, за умов входження до патрон-клієнтської мережі Л. Кучми. С. Гавриш втілював ініціативи президента щодо політичної реформи. Однак після вимушеного переходу до іншої пат- рон-клієнтської мережі (В. Ющенко), отримання посади у Вищій раді юстиції та перспектив у Конституційному Суді, С. Гавриш кардинально змінив свою політичні погляди щодо реформи, та з її явного прибічника перетворився у противника. Зазначимо, що у реальному світі не існує ні патрон-клієнтських, ні реципрокних мереж у чистому вигляді. Ці типи мережевих відносин існують у зміненому, скорегованому вигляді, породжуючи багаточислені гібриди.

На нашу думку, політичними мережами можуть також виступати революції, масові акції протесту, громадянське суспільство, політичні партії, парламентські коаліції, політичні ідеології.

Окремим типом політичних мереж ми вважаємо революції та політичні акції протесту. Так, наприклад, події в Україні 2004 року, які отримали назву «помаранчевої революції», доцільно розглядати з позицій мережевого аналізу. До революційної мережі входили два центральних актора В. Ющенко та Ю. Тимошенко, з якими були пов'язані інші мережеві учасники. Взаємини між центральними акторами та їх основними альтерами були швидше горизонтальними, ніж вертикальними. Мережеві суб'єкти поділяли спільні цінності стосовно політичного майбутнього України, наприклад, демократичного політичного режиму, проведення структурних реформ, боротьби з корупцією, розвитку малого та середнього бізнесу, громадянського суспільства, обмеження податкого тиску. У загальних рисах мережа «помаранчевої революції» сповідувала ліберальну ідеологію. Спільною метою, що поєднувала мережевих учасників була боротьба за повалення прокучмівського режиму та недопущення приходу до влади пропрезидентського кандидата В. Януковича. Аналізуючу політичну мережу помаранчевої революції, зазначимо, що головними ресурсами були наступні: високий рівень політичної підтримки кандидата на пост Президента В. Ющенка, харизматичні якості Ю. Тимошенко, фінансові ресурси (П. Порошенка, А. Третьякова, Д. Жванії, Б. Губського), організаційні «Пора» ефективно забезпечувала організаційну підтримку масових виступів. Політична мережа виконувала важливу за тих політичних умов функцію захисту своїх учасників. Зокрема, використовувалася практика нічних бригадирів, які стояли на сторожі безпеки наметових містечків, між мережевими суб'єктами швидко поширювалася інформація щодо можливих провокацій зі сторони прихильників В. Януковича. У цілому, описана вище політична мережа засвідчила переваги мережевої форми організації, продемонструвала ефективність мережевих механізмів координації, допомогла основним мережевим суб'єктам отримати політичне самоствердження. Політична мережа «помаранчевої революції» розпалася через те, що її учасники після досягнення мети отримання перемоги у президентській компанії не змогли виробити інноваційні ідеї щодо її подальшого розвитку.

За подібною ж мережевої логікою можуть досліджуватися акції протесту «Україна без Кучми», «Кучму геть» та інші.

У якості політичної мережі, як зазначалося вище, розглядаємо також громадянське суспільство. Вузлами мережі виступають громадські організації, окремі експерти, громадські лідери. Наявні відносини між ними складаються у процесі спільної діяльності з досягнення певної мети. Громадянське супільство як політична мережа має високий рівень відкритості та може включати практично необмежену кількість суб'єктів, що готові поділяти існуючі правила поведінки. Однією з головних функцій мережі є підтримання мережевих ініціатив, наприклад, поширення ідей перспективності вступу України до НАТО. Експертні організації проводять широкі обговорення теми, залучають до участі громадських лідерів, інші аналітичні центри.

За подібним мереживим принципом організації можемо розглядати і громадські ініціативи з притягнення до відповідальності окремих посадовців, вимоги звільнення з державних посад. Іншим прикладом може виступати діяльність мережі громадських організацій, метою яких є організація місцевого референдуму за висловлення недовіри меру Києва Л. Черновецькому. Діяльність цієї мережі досі не приносить позитивних результатів через законодавчо ускладнену процедуру організації місцевого референдуму за народною ініціативою. Жодна з ініціативних груп по збору підписів на підтримку референдуму не була зареєстрована місцевими органами влади. Обмеженість інформаційних, лідерських, організаційних ресурсів не дозволяють учасникам мережі досягти поставлених цілей.

Окремим типом політичних мереж доцільно, на нашу думку, аналізувати також політичні партії. Політична партія як тип політичної мережі складається зі взаємопов'язаних політичних учасників, які поділяють спільні цінності, виконують процедурні правила, що оформлені у вигляді партійного статуту, та переслідують спільну мету щодо представленості політичної партії на місцевому та центральному рівні. Партія як політична мережа виконує функцію орієнтвування у політичній реальності, забезпечує політичну ідентифікацію мережевих суб'єктів. У той же час вона накладає певні обмеження на мережевих акторів, зокрема, забороняється бути членом двох політичних партій, існує вимога дотримання партійної дисципліни при голосуванні у парламенті. Аналіз мережевої структури політичної партії на центральному та регіональному рівні дозволяє визначити ефективність координаційних механізмів у термінах щільності мережі. Окрім того, дослідження партійної мережі сприятиме вирізненню ролей партійних акторів: інформаторів, посередників, поширювачів інформації.

Аналізуючи типи політичних мереж, виокремлюємо також парламентську коаліцію. Після погодження політичних позицій, політичні партії приймають рішення про добровільну участь у парламентській коаліції. Відносини між учасниками парламентської більшості є швидше горизонтальними, ніж вертикальними, що проявляється у спільному погодженні політичних рішень, виробленні політичного порядку денного. Процедурні правила встановлюються шляхом підписання коаліційної угоди та поділяються мережевими учасниками. Основними ресурсами коаліційної мережі виступають: інформаційні (члени обмінюються інформацію у питаннях підготовки законопроектів, вироблення окремих програм та інше); комунікаційні (реалізуються у межах спільних робочих груп, тимчасових комісій; ресурс легітимності (проявляється в тому, що функціонування більшості визнається населенням та політичною опозицією); фінансові (участь у розробці та прийнятті Державного бюжету, внесенні змін до його видаткової частини). Таким чином, парламентська коаліція може розглядатися як тип політичної мережі.

Перспективність вивчення політичної ідеології як типу політичної мережі була підтверджена дослідженням В. Кузнецова [3,27]. Ідеологія як політична мережа, на думку вченого, характеризується неієрархічним зв'язком між авторами ідеологічного процесу, де відсутні лідер та чітке підпорядкування. Додамо, що політична ідеологія як тип політичної мережі визначається добровільним сприйняттям та поширенням (у демократичному режимі), взаємопов'язаністю структурних елементів, існуванням стратегій включенні та виключення нових ідей до мережі.

Аналізуючи типи політичних мереж, зазначемо, що вони не тільки сприяють вирішенню складних проблем, але й самі у деяких випадках сприяють їх поширенню. Мова йде про те, що мережеві структури використовуються у кримінальних, терористичних цілях. Аналіз мереж поширення наркотиків, незакононного продажу зброї, діамантів, розвиток терористичнихмереж показав, що мережі такого типу вимагають існування значного рівня маскування, вони демонструють тенденцію до децентралізованої структури, до тих пір, поки виконання завдання не вимагатиме централізованої організації.

Викликали інтерес ідеї Дж. Арквілі, Д. Ронфельда щодо умов поширення терористичних мереж. Дослідники вказують, що «піднесення мереж означає, що влада і сила переходять до недержавних суб'єктів, оскільки вони більш здатні організовуватися у зростаючі мультиорганізаційні мережі (особливо загально канальні мережі, в яких кожен вузол пов'язаний з усіма іншими), ніж традиційні ієрархічні державні суб'єкти»[5,32].

Проаналізувавши типологію та топологію політичних мереж, зробимо наступні висновки:

1. Для класифікації політичних мереж важливим є не лише їх розрізнення за сферами, рівнями існування, але й за їх внутрішньою організацією. Використання мережевої топології дозволяє зафіксувати структурні характеристики взаємодії політичних акторів у мережі, визначити складність або легкість реконфігурації мережевих зв'язків, дослідити інтенсивність та характер обміну ресурсами між учасниками політичної мережі, а також визначити роль центрального актора.

2. Кожен тип структурної організації політичної мережі відповідає умовам та меті свого функціонування. У той же час, було виявлено, що можуть існувати й гібриди або поєднання різних мережевих топологій. Це дозволяє стверджувати, що у межах однієї політичної мережі можуть існувати як вертикальні, так і горизонтальні контакти між мережевими акторами, тобто окремі ділянки можуть бути побудовані за ієрархічним принципом.

3. Критерії ступіня інтеграції, членства, вертикальної чи горизонтальної координації є основою для виділення таких типів політичних мереж, як проблемні мережі, мережеві спільноти, міжурядові спільноти, політичний універсум.

4. Вивчення типологій політичних мереж показує їх поширенність на різних рівнях від локального до глобального. Специфікою політичних мереж є можливість їх перетинання на різних рівнях. Тобто регіональна політична мережа побудована навколо окремої політичної ідеології може входити до глобальної ідеологічної мережі.

5. Дослідження революцій та акцій протесту як окремого типу політичних мереж є продуктивним для вивчення ресурсів, якими обмінюються мережеві актори, оцінки ефективності функціонування мережі щодо захисту своїх членів, вивчення причин її розпаду.

6. Вивчення політичної партії як окремого виду політичної мережі надає можливості для аналізу партійної структури на регіональному та центральному рівні, забезпечує механізми дослідження ефективності координаційних механізмів за допомогою показників щільності мережі.

7. Дослідження типів політичних мереж показує, що мережеві структури використовуються у кримінальних та терористичних цілях. Тобто мережі здатні виконувати не лише позитивні функції по налагодженню комунікації, покращенню обміну ресурсами, але й призводити до негативних наслідків.

Література

1. Барсукова С. Реципрокные взаимодействия: сущность, функции, специфика // Социологические исследования. 2004. № 9. С. 20 30.

2. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и политика. - М. : ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.

3. Кузнецов В. Идеология. Социологический аспект. Учебник . М . : Книга и бизнес, 2005. 816 с.

4. Мирошниченко Н. Некоторые комментарии по вопросу о координационных механизмах, характерных для сетей/

5. Borzel T. Organizing Babylon On the Different Conceptions of Policy Networks // Public Administration. 1998. Vol. 76. № 2. P. 253 273.

6. Freeman L. Uncovering Organizational Hierarchies // Computational & Mathematical Organization Theory. 1997. Vol. 3. № 1. P. 5 18

7. Rhodes R.A.W. Policy Network Analysis // M. Moran, M. Rein and R. E. Goodin. The Oxford Handbook of Public Policy. Oxford: Oxford University Press, 2006. 237 p.

Размещено на Allbest.ru