Особливості американського політичного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості американського політичного дискурсу (на матеріалі Державної промови Клінтона 19 січня 1999 року та Інавгураційної промови Джорджа В. Буша 20 січня 2001 року)

Крутоголова О.В.

Представники різних галузей гуманітарного знання пропонують широку гаму типологій дискурсів, які не тільки відрізняються за критеріями, покладеними в їх основу, але й залежать від самого функціонально-діяльнісного навантаження цього терміна в інтерпретації вчених.

Оскільки початковим аналізом нашого дослідження є текст, то постає необхідність обґрунтування дихотомії текст дискурс. Ми спираємося на відмінності між ними, визначені свого часу Е. Бенвеністом [4], основною з яких, зокрема, є така: дискурс -- це процес застосування мовної системи, а текст -- результат цього процесу. Ми поділяємо також думку Л. Виготського про фактичну відсутність монологутексту: в історичному сенсі монолог -- це інтеріоризований (тобто переведений у внутрішній план) і “згорнутий” діалог, який потім у процесі об'єктивації -- екстеріоризації з діалогу “для себе” перетворюється на монолог “для інших”, у “дискурсивне говоріння” [7]. Зазначене перебуває у несуперечливому співвідношенні і з “соціологією слова” М. Бахтіна, зокрема, коли він говорить про діалогізований фон свідомості, висловлювання, вчинку [2; 3].

Про більш чітке загальнотеоретичне розмежування цих понять, певно, сьогодні говорити ще завчасно, хоча дослідження проблеми породження та функціонування дискурсу є одним із провідних напрямків світової лінґвістики, що відображено в низці публікацій як далекого, так і близького зарубіжжя, а також у працях українських лінґвістів, а саме: Е. Бенвеніста, ван Дейка, В. Волошинова, Н. Арутюнової, М. Бахтіна, В. Борботько, А. Вежбицької, Н. Волкогон, О. Падучевої, Т. Скуратовської, В. Шинкарук, К. Серажим, О. Онуфрієнко, Г. Почепцова та ін. [1; 2; 3; 5; 6; 12; 13 ...].

Нашим завданням є розгляд тих сфер застосування мови, в яких момент суперечності може стати важливим для формування дискурсу. За класифікацією К. Серажим [13, 35-38], аналізовані тексти (Державна промова Б. Клінтона 19 січня 1999 р. та Інавгураційна промова Президента Джорджа В. Буша 20 січня 2001 року) можна віднести до ситуативновільних дискурсів. Перший з них, що розгортається в системі “суб'єкт -- цінність”, є розгорнутим, у ньому поряд зі зміненим образом реальності у мовну форму втілений початковий образ реальності (Промова Б. Клінтона).

Другий ситуативно-вільний дискурс (Інавгураційна промова Президента Дж. В. Буша) розвивається у програму перетворення реальності. У ньому знаходить вербалізоване вираження таке: а) характеристика початкової ситуації; б) характеристика цільової ситуації; в) мовленнєве формулювання послідовності дій, у тому числі й вірогідних варіантів, необхідних для такого перетворення.

“У сфері, в якій дискурс призначений для розв'язання суперечностей між двома образами реальності, головним є мовний компонент, що підсумовує суперечність, -- пише К. Серажим. -- Мовне вираження тут отримують також обидва образи реальності, які суперечать один одному. Ситуативновільний дискурс, що розвивається у цій сфері, можна назвати когнітивним з огляду на його пізнавальну настанову” [13, 38].

Архітектоніка кожного дискурсу як макроструктури представлена, з одного боку, ієрархією семантичних пропозицій, а з іншого -- ієрархією прагматичною. Ці два плани об'єднують дискурс в одне ціле як послідовність мовленнєвих актів. Беручи за предмет дослідження політичні тексти, ми відштовхуємося від розуміння того, що ”політика” означає завоювання й утримання влади, а також різноманітні перешкоди у діяльності політичних супротивників, що часто зумовлює приховання справжніх цілей. Цілеспрямованість зазначених парламентських промов визначає їх природу. За функціонально-змістовими типами вони відносяться: 1 (промова Б. Клінтона) -- до арґументаційно-аналітичних текстових побудов; 2 (промова Дж. Буша) -- до політичних текстів інформаційного характеру.

Розглянемо поверхнево-семантичні фрейми, що репрезентують ситуацію на рівні смислових опозицій.

У ролі означуваних здатності партій та їх лідерів розв'язувати актуальні проблеми в обох промовах використовувалися два види смислових акцентів: особисті професійні якості політиків (чесність, активність, професіоналізм, досвід, сила) -- менше; конкретні досягнення, позитивні результати переважно, особливо промова Б. Клінтона.

Одним із завдань нашого аналізу було виявлення парних опозицій, тобто знаків з різними полюсами. Основні бінарні опозиції політичних промов виявилися такими:

1) народ -- влада;

2) патріотизм -- безвідповідальність, байдужість;

3) сила -- слабкість;

4) справи -- слова, результат оцінки;

5) активність -- бездіяльність;

6) досвідчений -- недосвідчений;

7) ми -- вони;

8) твердість -- вагання;

9) добробут -- бідність;

10) порядок -- хаос;

11) стабільність -- непередбачуваність;

12) надійність -- ризик;

13) минуле -- майбутнє;

14) страх -- надія.

Звертає на себе увагу те, що у протиставленні народ -- влада спостерігаються намагання об'єднати народ з тією партією, яку представляв той чи інший політик. Підґрунтям для об'єднання народу і влади були ідеї патріотизму, відповідальності за майбутнє країни. Добробут народу найчастіше зображався як наслідок благодійної політики партії.

В опозиції сила (влада) -- слабкість (щодо внутрішньої системи управління) акцент робиться на тому, що іноді закон не спрацював, а причиною цього найчастіше поставав неправильний розподіл бюджету. В ознаках цієї ж категорії поставали оцінки зовнішньої політики, де сила розглядається як цінність, на яку влада має спиратися у своїй діяльності, орієнтованій на звеличування Америки (США). Пара сила -- слабкість та її варіант “твердість -- вагання” тісно переплетені з опозиціями порядок -- хаос, стабільність -- непередбачуваність, причому під час опису стану справ у країні завжди домінує позитивний полюс.

Широко використовувався в аналізованих політичних промовах такий прийом, як зіставлення різних історичних періодів (минулого, сьогодення, майбутнього) і відповідних етапів розвитку країни. У зображенні минулого й сьогодення переважають позитивні оцінки.

Означувані референту “народ”. Народ у цілому зображається як сукупність чи група людей (спільнота, громада). Для означуваних референту “політик/партія” у більшості випадків використовувалися такі знаки: а) представники партії; б) результати діяльності партії. У промові Б. Клінтона діяльність партії (політика) часто характеризується цитаціями особистих свідчень громадян, імена яких є в актуальній пам'яті співвітчизників завдяки ЗМІ. Іноді “народ” зображається як активний союзник даного політика (Див.: Державна промова Б. Клінтона, трагедія Сьюзан Уїлсон із Джонезборо, штат Арканзас -- “Сьюзан сьогодні з нами, разом з першою леді").

Прикметним є те, що під час змалювання минулого обидва політики зверталися до знакових подій, співвідносних з подіями останніх років. “Ми зараз в кінці століття, коли покоління за поколінням американців, прагнучи досягти величної мети щодо подолання великої Депресії, підняли позбавлених власності, знищивши бар'єри расових упереджень, сформувавши найбільший середній клас в історії, вигравши дві світові війни та довгу приховану боротьбу Холодної війни ” (Державна промова Б. Клінтона); “Ми посіли належне місце, усі ми, у тривалому історичному процесі, який продовжується, але завершення якого ми не побачимо. Це історія нового світу, який став другом і визволителем старого. Це історія рабовласницького суспільства, що породило ідеал свободи. Це історія сили, яка вирушила у світ для захисту, а не володіння, оборони, а не завоювання. Це є американська історія -- історія недосконалих людей, які помилялися, але яких об'єднали через покоління величні й незмінні ідеали ” (Інавгураційна промова Дж. Буша, с. 1).

Вищезазаначене дозволяє зробити динамічний аналіз послідовності знаків, тобто схеми розвитку сюжету:

Поєднання двох смислових акцентів (потреби народу > особливості/можливості партії).

Поєднання смислових акцентів за принципом контрасту (неправильні дії політичних конкурентів > місіонерська роль США; правильні дії чи особливості/можливості партії > заклик підтримати партію, щоб вплинути на ситуацію).

Драматургічний хід розбудови політичної промови передбачає таку послідовність:

Експозиція [Промовець, місце, час дії (етикетна форма звертання; формулюється мета промови; підкреслюється значимість і винятковість американських ідеалів, світова місіонерська роль США].

Основна частина [Економіка (власне, фіскальна політика), роль партії й уряду в її розгортанні; докази правильності запропонованого поступу, популярність у народі; негаразди, що формулюються як подальші завдання].

Розв'язка / висновок [Нові / майбутні часи -- часи перспективного розвитку Америки; усе завдяки її ідеалам і Божому призначенню].

За даними дослідження, на рівні дискретних знаків найбільш часто в структурі змісту об'єктами були народ / держава (народ в цілому й представники окремих соціальних груп) і політик / партія (політик чинний, політик-попередник, політик-наступник, політик-опонент). Політичні промови є організованим посланням, цільовим зверненням до аудиторії і утворюють певну систему розгортання смислів. Найбільш типовий порядок смислового розгортання відповідає такій схемі: США велика країна зараз і завжди була такою; на США покладена Богом місія контролю за світопорядком; величність ідеалів Америки не підлягає сумніву; окреслюються чинні в країні проблеми, при тому явно чи неявно актуалізуються потреби окремих громадян, суспільних угрупувань, держави в цілому; подається характеристика діянь партії/ політика, що відповідають інтересам громадян.

Якщо підійти до аналізу сучасного американського політичного дискурсу з позицій істини (див. праці Дж. Барнса, С. Бока, Р. Чісхолма, Л. Є. Коулмана, П. Кея, А. Людвіга, К. Чарльза, Е. Світсера, Х. Раффа та ін.), то його можна класифікувати як комбінацію дискурсу замовчування (інформація не є істинною, оскільки вона не цілком подана адресатові) з шифровано-істинним (адресат і мовець сприймають неістинну інформацію, але їм відомий код перетворення її на істинну).

Під час декодування прихованої інформації виявлено таке: і в Державній промові Б. Клінтона (президент / партія, що складає повноваження), і в Інавгураційній промові Дж. Буша (той, що приступає до виконання обов'язків Президента, представляючи партію) виразно постає тема “шкільна освіта”. Наприклад, у Державній промові Б. Клінтона, з одного боку -- “Завдяки нашій підтримці майже кожний штат встановив вищі академічні стандарти для державних шкіл; було розроблено добровільний національний тест для визначення поступу наших студентів. Завдяки знижкам, сума яких перевищує 1 мільярд доларів, нам майже вдалося приєднати кожний клас та бібліотеку до Інтернету ”; з другого -- в Інавгураційній промові Дж. Буша: “Якщо ми не прищепимо в серцях дітей потягу до знань, цього морального стрижня, ми загубимо їхні обдарування і підірвемо віру в ідеали”; “Разом ми виправимо стан в американських школах -- ще до того, як невігластво та апатія заберуть нові молоді життя”.

Така вербалізація ”досягнень” (за період президентства Б. Клінтона) та окреслення подальшого поступу (у Дж. Буша) окреслюють проблемне поле (епістему) -- це система освіти, яка напряму пов'язана з проблемою іммігрантів та корінного населення. Це проблемне поле декодується в аналізованих промовах лише частково. Зокрема, ми дізнаємося, що в американських школярів недостатній рівень знань з математичних дисциплін та мовних; у багатьох штатах школи не одержували федеральної допомоги; учні часто одержували дипломи, яких вони не могли прочитати, бо мали можливість переходити з класу в клас без належного опанування матеріалу; багато шкіл просто занепадають (це 5000 шкіл) -- вони настільки старі, що розвалюються, або так переповнені, що студенти вчаться в причепах; кількість державних шкіл в Америці -- 1100; у багатьох школах вчителі не мають дипломів з предметів, які вони викладають; особливо не забезпечені кваліфікованими кадрами маленькі міста, села та громади індіанців; мільйони робітників читають на рівні, нижчому за рівень 5-го класу.

Цими вербалізованими сигналами імплікації (зв'язку) автори (промовці) репрезентують глибинні смислові блоки, орієнтуючись на можливість їхнього декодування читачем (слухачем) згідно з його тезаурусом, концептуальною системою [за теорією “глибинних свердловин” М.І. Жинкіна]. Вищезазначене дозволяє констатувати (представнику іншого соціуму, культури), що глибинний зміст тексту більший, ніж семантика поверхневих структур, тобто констатувати наявність підтексту, який у нашому випадку стає соціокультурною лакуною. Інформаційно-смислове заповнення лакуни і є локальним предметом нашого дослідження, результати якого, з одного боку, дозволять встановити підтекст, а з другого мають зробити більш об'єктивними результати дослідницьких пошуків, зумовлених темою даної статті (особливості американського політичного дискурсу), бо мовна й освітянська політика є його складниками.

Вивчення праць таких соціолінґвістів США, як Дж. Рубін, Ш. Хіт [16] та інших дозволило встановити, що останні чотири десятиріччя позначаються великою увагою мовознавців і соціологів до питань свідомого, цілеспрямованого впливу суспільства і держави на мову. Зокрема на Заході, з праць такого характеру склалася так звана “теорія мовного планування” [17, 6]. Виникла вона як відповідь на важливі суспільно-історичні потреби: багатьом молодим країнам Азії й Африки, що створилися з колишніх колоній, потрібно було розробити довгострокові програми культурно-мовного будівництва і розпочати їх реалізацію. Чи не найактивнішу участь у цій діяльності взяли соціолінґвісти США -- згадувані вище Дж. Рубін, Ш. Хіт, а також Дж. Фішман, Ч. Фергюсон, В. Таулі та ін. Привертає увагу те, що вони були одностайні в намаганні зорієнтувати країни, які розвивалися, в бік наслідування тих способів вирішення мовних проблем, котрі практикувалися на Заході, особливо в США. “На початку своєї історії перед Сполученими Штатами стояло багато тих самих проблем, які тепер стоять перед деякими з нових країн”, -- пише Дж. Рубін [17, 5]. Ш. Хіт вторить йому: “Хоч таких паралелей і аналогій проводити й не слід, ті проблеми, які стояли перед Сполученими Штатами в безпосередньо післяколоніальний період, і ті способи, якими вони розв'язувалися, можуть допомогти тим фахівцям з мовного планування, що займаються деякими з цих питань в інших державах сьогодні” [16, 10].

Оцінюючи сказане з позицій сьогодення, ми можемо стверджувати, що американські соціолінґвісти були причетні до створення міфу, бо мовна політика американського уряду вже давно відома як політика “плавильного котла” (a policy of melting pot), тобто політика нещадного використання всіх чинних на власній території мов і культур інших народів. Оскільки така репутація є малопривабливою для наслідування, Ш. Хіт змальовує мовну ситуацію, що склалася в початковому періоді історії США -- від проголошення незалежності (1776 р.) до громадянської війни (1861 р.), -- як демократичну, ліберальну, толерантну до мов і народів інших народів. Від колоніальних часів якогось налагодженого механізму регулювання мовного вжитку їм у спадщину не дісталося, адже Великобританія у своїх колоніях такими питаннями не займалася. Населення США складалося з носіїв різних мов, а невпинний приплив іммігрантів ще більше посилював мовну строкатість молодого суспільства. Та й,власне, серед англомовних американців мовний ужиток був вельми безладним, невпорядкованим, вимова неусталеною, країна не мала налагодженої шкільної освіти.

До речі, в той час навіть серед англомовного населення США антибританські настрої були ще таким міцними, що надання офіційних переваг мові, яка ототожнювалася з ворогом у недавній війні, не знайшло б широкої підтримки. Відомо, наприклад, що саме через ці настрої в США на початку обговорювалося навіть питання про те, щоб обрати офіційною мовою німецьку [16, 40]. Ліберальне ставлення до європейських національних меншин було вигідним для уряду США також і з погляду міжнародної політики: їм ще необхідно було домогтися визнання з боку європейських держав, США потребували фінансової допомоги у вигляді позик тощо.

У цей перший період своєї історії урядові кола США розглядали національно-мовну діяльність етнічних меншин лише як перехідний етап до культурної і мовної асиміляції. Американські діячі підкреслювали, що “мовні меншості, залишаючись у межах власної школи, товариств і “малих колоній”, зрештою, визнають важливість і корисність англійської мови” [16, 15]. На цьому етапі для зміцнення позицій англійської мови в суспільній комунікації політичне рішення було таким: максимально сприяти імміграції з Британських островів і обмежити прибуття іммігрантів з інших країн. За даними перепису 1790 р., 60% населення країни вже складали особи англійського походження і 18% шотландці та ірландці -- теж англомовні. Саме англійська мова відкрито ототожнюється з американською культурою, і першою ознакою інтеграції іммігранта з американським способом життя вважається перехід його до повсякденного вживання англійської мови.

Ще раз підкреслимо значення дискусії 18 ст. щодо заснування національної мовної академії в США. Це питання посідає зовсім не локальне місце в історії США, що визнають і американські соціолінґвісти, зокрема Хіт. За цим стояла значно ширша проблема, і проблема політична -- вибір урядовими колами найзручнішого і найефективнішого засобу впливу на вживання мови в країні. З двох можливих перспектив -- покладення функцій регулювання на мовну академію чи на шкільну систему -- було обрано другу, причому досить обґрунтовано. Нормування мовного вжитку за допомогою академії було на той час неприйнятним для уряду США не тому, що, як вважає Ш. Хіт, це означало б централізацію мовної політики, а тому, що ця форма була надто авторитарною, відкрито державною, і в тих умовах дуже нагадувала ненависну для народу монархічну установу.

Регулювання мовного вжитку через школу більше влаштовувало урядові кола, тому що ця форма приховувала справжніх суб'єктів нормування і була більш ефективною -- адже вона не тільки приписувала норму, як це роблять академії, а й насаджувала її, вкорінювала, її вплив в умовах загального навчання був більш масовим, оперативним і всебічним. Тому держава в цей час приділяє велику увагу створенню власне шкільної системи, характерними ознаками якої були підкреслено прагматичне спрямування навчальних планів і дуже суворий мовний режим.

Отже, перший період в історії США (1776--1861) був часом діяльного вироблення мовної політики і підготовки до її запровадження спеціальними засобами і за передбаченою методикою.

Другий період історії США (1861--1945) -- часи найбільш інтенсивної реалізації виробленої мовної політики. Навіть ті американські соціолінґвісти, яким дуже хотілося б закріпити за мовною політикою США ореол демократичності та гуманізму, не можуть не визнати, що в цей час уряд “проводив політику допуску до вживання в школах і в громадському житті виключно англійської мови, відкидаючи абсолютно всі інші” [17, 9]. Попередні запевнення урядовців про те, що різноманітність мов і культур -- це національне багатство Сполучених Штатів, їх “політичний капітал” і т.ін., швидко забулися, ніхто більше не згадував і про те, що право користуватися рідною мовою - це одне з основних громадянських прав людини. Рішення про англійську одномовність школи й офіційного життя було прийняте авторитарно й категорично.

Це пояснювалося, з одного боку, тим, що економічне й політичне становище США зміцнилося і дозволяло впевненіше проводити внутрішню і зовнішню політику. З другого боку, позиції англомовної частини американського суспільства потребували захисту. Кількість населення, що розмовляло неанглійською мовою, зростала: США приєднали до себе французьку Луїзіану, російську Аляску, Пуерто-Ріко, відвоювали половину території Мексики. Побоюючись, що англомовна частина населення може розчинитися серед інших національностей, уряд посилив тиск на етнічні меншості як через школу, так і через різноманітні форми дискримінації неангломовних громадян. За часів президента Т. Рузвельта була сформульована вимога, щоб кожний іммігрант, прибуваючи в США, “приймав” не лише їх інституції, а й мову, вважаючи, що “американці через риску” hypkenated Americans -- країні не потрібні. Саме в цей час, зокрема, були прийняті закони проти мов етнічних меншостей.

Ще раніше їх (мови) усунули з навчальних планів усіх без винятку шкіл, тепер же було заборонено друкувати ними газети і журнали, а в деяких штатах заборона поширилася навіть на приватні розмови неанглійською мовою в громадських місцях.

Третій, сучасний період історії США, що почався після другої світової війни, американська соціолінгвістика показує як період відродження колишньої вільної багатомовності країни. “Рух за громадянські свободи, -- пише Дж. Рубін,

мав наслідком перехід до політики, що сприяє вживанню в школах і в громадському житті інших мов, поряд з англійською” [17, 6]. Насамперед це виявляється у запровадженні в американських школах двомовного навчання.

Реальна ж мовна ситуація в сучасних США лишається складною. Ф. Гросджін вважає, що характерною рисою американської етнічної двомовності є її перехідний характер: вона може тривати від одного до кількох поколінь, завершуючись переходом колишніх двомовних до англійської одномовності, тобто повною інтеграцією їх англомовним американським суспільством [15, 102]. Офіційне ставлення до двомовності і тепер мало змінилося, хоча зараз дивляться на неї як на “неминуче зло”, яке потрібно тимчасово перетерпіти. А найкращим засобом боротьби з ним є економічні важелі: “У нашій країні лишаються двомовними ті, хто живе, як правило, бідніше за середній рівень, -- пише Ф. Гросджін, оскільки вони ще користуються своєю рідною мовою, то на них дивляться як на людей, які ще не зовсім увійшли в американське суспільство” [15, 66].

Як наслідок такого негативного ставлення до двомовних, виникла незвичайна ситуація: за даними проведених у 1979 р. спеціальних обстежень, виявилося, що кількість людей у США, які володіють іноземними мовами, є настільки низькою, що не може задовольнити найелементарніших потреб країни, більше того -- і далі має тенденцію до зменшення. Це саме констатував Дж. Фішман ще в 1966 р., висунувши низку пропозицій щодо збереження на достатньому рівні володіння іммігрантськими мовами в етнічних групах, але ці пропозиції так і лишилися на папері [14]. Отже, будь-якого поліпшення міжмовних відношень у США не існує, а тому вся реклама сучасної американської мовної політики зосереджена, власне, навколо двомовної школи.

Справа в тому, що в американській “публічній” (тобто загальній середній) школі здавна і до сьогодні щодо учнів, які приходять до школи, не знаючи зовсім англійської мови, застосовується методика “негайного занурення” (immediate immersion), або, як її ще називають, sink or swim (“пливи чи потопай”): процес навчання забезпечується виключно англійською мовою, без жодних пояснень рідною, без будь-якої сторонньої допомоги. Учень змушений одночасно вивчати англійську мову з самого початку та інші шкільні дисципліни, які нею викладаються. Більшість дітей з неангломовних родин із таким непосильним завданням не може впоратися: вони дедалі більше відстають і згодом ”відсіваються” зі школи.

Дотриманню учнями суворого шкільного мовного режиму надавалося завжди велике значення. Наприклад, у Техасі в багатьох школах учні не мали права вимовити жодного неанглійського слова в шкільному приміщенні чи навіть у дворі. У кількох штатах півдня й південного заходу США учнів з мексикано-американських родин (чіканос), які не знали англійської мови і тому не встигали, переводили в класи для розумово відсталих. У штаті Нью-Мексико дітей чіканос силоміць забирали від батьків у спеціальні пансіонати, щоб таким чином ізолювати їх від рідного мовного оточення (зокрема й етнічного), навчити англійської мови й підготувати до певної асиміляції. Те саме практикувалися в різних штатах з дітьми індіанців.

У 1968 р. під тиском руху етнічних меншин конгрес змушений був ухвалити спеціальний закон про двомовне навчання дітей з недостатнім знанням англійської мови. Проте він не означав якоїсь суттєвої реформи шкільної освіти, а лише дозволяв шкільним округам звернутися з проханням про субсидії до спеціального комітету для організації двомовного навчання учнів неангломовних груп.

Фонди з федерального бюджету відпускалися лише на деякий час, після чого двомовну програму мали утримувати за рахунок штату, місцевого бюджету або за власні кошти школи. У роки президентства Р. Рейгана асигнування за цією статтею різко зменшилося, за президента Б. Клінтона трохи збільшилося.

Сам закон був сформульований настільки нечітко, що з нього не можна зрозуміти, про що йдеться -- про особливий навчальний план усієї публічної школи чи лише про якусь додаткову нетривалу програму. Користуючись такою нечіткістю, більшість шкіл обмежується тим, що на виділені для них федеральним бюджетом кошти організовується додаткова програма, розрахована щонайбільше на три роки.

Під час першого року на етнічну мову відводиться 95% навчального часу, на другий рік -- навчальний час ділиться порівну між етнічною й англійською мовами, а на третій рік етнічній мові приділяється 5--10% часу. Головною метою програми зовсім не є збереження знань рідної мови учнів чи їх етнічної культури, а лише створення перехідного етапу до цілком англомовного навчання. Дуже позначається на якості двомовного навчання відсутність кваліфікованих учителів з двомовною підготовкою, незабезпеченість якісними навчальними матеріалами і посібниками, технічними засобами. Управління мовного планування не контролює, як виконуються вже організовані двомовні програми, не оцінює їх ефективності, і це незважаючи на велику кількість сигналів щодо їх незначної користі. “Управління переважно є установою, типовою для американського планування. Воно було створене, щоб задовольнити мовні потреби, викликані освітньою проблемою, яка набула політичної значимості. У дуже хиткій атмосфері американської політики [...] Управління повинно приділяти велику (коли не найбільшу) увагу швидше політичним, ніж соціальним потребам”, -- пише П. Столлер [18, 58].

Отже, протягом усієї історії Сполучених Штатів керівні кола цієї країни здійснювали дуже послідовну, незмінну мовну політику. Характерною ознакою її є те, що всі ланки “мовного планування” перебувають у руках влади, яка деструктивно ставиться до всіх неанглійських мов і культур. Ця мовна політика дуже добре узгоджена й скоординована: всі інституції, що беруть участь у її реалізації, діють єдиним фронтом.

Методологія дослідження дискурсу, застосована щодо промов американських політиків Б. Клінтона і Дж. Буша, дозволила визначити й охарактеризувати смислові елементи промов сучасних американських політиків, а також відображені в них фрагменти соціокультурної дійсності (вербалізовані й невербалізовані).

Виявлена соціокультурна лакуна -- система освіти в США та мовна політика, -- що в текстах аналізованих промов декодована лише частково, дозволила з'ясувати межі політичного “міфу” й реальності.

Одержані результати докорінно можуть змінити картину світу у свідомості реципієнта, а значить і діяльнісну форму (мету, цілі) його існування. Окрім того, було доведено, що вербалізація політичного дискурсу є сферою суворо контрольованою і цензурованою, особливо в питаннях соціокультурної дійсності американського суспільства. Цей “ключ” дозволяє інакше оцінити й тематику американської кінопродукції, а також значну кількість телепрограм, в яких кризовий стан соціокультурної політики розв'язується не шляхом докорінних змін (зміни політики), а шляхом формування у свідомості американських громадян позитивного й терпимого ставлення, наприклад, до людей з розумовою відсталістю та людей, що представляють інші етнокультури з паралельним (і це акцентовано) змалюванням образу щасливого й заможного американця, тобто повністю асимільованого.

Література

дискурс парламентський промова архітектоніка

1. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры / Вступ. ст. и общ. ред. Н.Д. Арутюновой и М.А. Журинской. -- М.: Прогресс, 1990.

2. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. -- М.: Искусство, 1979.

3. Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники. -- М., 1986.

4. Бенвенист Э. Общая лингвистика. -- М.: Высшая школа, 1974.

5. Борботько В.Г. Общая теория дискурса (принципы формирования и смыслопорождения): Афтореф. диссертации д-ра филол. наук. -- Краснодар, 1998.

6. Вежбицкая А. Язык, культура, познание: Пер. с англ. / Отв. ред. М.А. Кронгауз, вступ. ст. Е.В. Падучевой. -- М.: Русские словари, 1996.

7. Выготский Л.С. Мышление и речь. -- М.--Л., 1934.

8. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. / Вступ. ст. Ю.Н. Караулова и В.В. Петрова. -- М.: Прогресс, 1989.

9. Державна промова Б. Клінтона 19 січня 1999 р. -- http://www. cnn.com/ALLP0LITICS/stories/1999/01/19/sotu.transcript/.

10. Жинкин Н.П. Речь как проводник информации. -- М., 1982.

11. Інавгураційна промова Президента Джорджа В. Буша 20 січня 2001 р. -- http ://usembassy.kiev.ua/press/010120_bush-inaug_ukr. html.

12. Почепцов Г.Г. Коммуникативные аспекты семантики. -- К.: Вища школа, 1987.

13. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність [На матеріалах сучасної газетної публіцистики]: Монографія / За ред. В. Різуна / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. -- К., 2002.

14. Fishman J. Language Loyalty in the United States. -- London, ect., 1966.

15. Grosjean F. Life with two languages. -- Cambridge, 1982.

16. Heath Sh.B.A. National Language Academy? Debate in the National Nation. -- Ibid.

17. Rubin J. Introduction. -- Intern. J. of the Sociology of Lang, 1976. -- № 11.

18. Stoller P. The Language Planning Activities of the U.S. Ofiice of Bilingual Education. -- Inter. J. of the Sociology of Lang, 1976, -- № 11.

Размещено на Allbest.ru