Політичні партії в контексті політреформи і парламентських виборів 2006 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні партії в контексті політреформи і парламентських виборів 2006 року

Шкуренко К.О.

Проблеми, які пов'язані з існуванням та функціонуванням українських партій в політичній системі суспільства, набувають особливого значення напередодні впровадження в життя політичної реформи та пропорційних виборів у Верховну Раду в наступному році. Партійна проблематика певним чином відображена в значній кількості вітчизняних наукових досліджень [1]. Але це відображення було обмеженим низкою обставин. Річ в тому, що в Україні, як і в інших державах СНД, попередня влада в значній мірі використовувала авторитарні форми правління, притаманні країнам “традиційної”, “несталої”, “неутвердженої” демократії [2]. Такі форми „демократії” не давали можливості вітчизняним політологам об'єктивно висвітлювати політичні процеси в країні і відверто аналізувати питання невідповідності місця і ролі українських політичних партій у житті суспільства світовим демократичним стандартам.

Підготовка до парламентських виборів в Україні в березні 2006 року і реалізація політичної реформи, що наближається, проти якої виступає певна частина українських “демократів”, ставлять багато запитань, пов'язаних з партійною проблематикою. Всі, у кого є неупереджена думка з цього питання, добре розуміють, що те, що в Україні називається політичними партіями, досить віддалено вписується в зміст цього поняття. Таке “м'яке” визначення українського партійного феномена детермінується низкою обставин. Перш за все, це причини історичні. Україна, здобувши незалежність, одержала з радянського минулого історичний багаж лише однієї партії, ім'я якої було КПРС. Її досвід був суттєво неприйнятний в нових умовах як її демократичними та антидемократичними опонентами, так і її прямими спадкоємцями і продовжувачами. Приклад КПУ яскраво показує, як цей досвід негативно позначився на її партійній еволюції, хоча за формальними ознаками вона якнайповніше відповідає так званому класичному партійному стандарту. Втім, і КПРС була зразком партійної класики, хоча в дуже специфічному її розумінні. Це була класична монопартія в умовах авторитарної соціальної системи, яка підміняла собою практично всю політичну систему суспільства, всі її інститути. Через це єдиною альтернативою задекларованого переходу від авторитаризму до демократії міг бути лише партійний плюралізм та відповідне будівництво багатопартійної партійної системи в межах палітри “ліві -- центр -- праві”. Така партійна конфігурація давала широкий простір для вписування в цю палітру як різних “лівих”, так і “правих” партій, залишаючи для влади “центр” як сферу, всередині якої можна було спокійно створювати провладні партії і управляти функціонуванням партійної системи в цілому. Ситуації сприяло те, що “ліві” і “праві” партії, створивши у ставленні одна до одної непримиренну опозицію, в ідеологічному плані, наче взаємно нейтралізували себе, ставши в залежність від провладного партійного “центру”, який почав активно в своїх інтересах грати на суперечностях цієї взаємонейтралізації.

Відомо, що в розвинених демократіях політичний “центр”

— це не політичне болото, а позиція, яка дозволяє згладжувати політичні крайнощі. В Україні ж, як і в Росії та інших країнах СНД, політичний “центр” став тією сферою, яка дала шанс діючій владі зберігати, в особі окремих амбітних політиків авторитарні форми правління під маскою задекларованих демократичних реформ і реалізації їх зовнішніх формальних ознак.

Численні західні політичні дослідження посткомуністичного переходу країн СНД, досліджуючи цей процес, відзначають, що однією з вагомих причин його проблемності є відсутність так званої демократичної спадщини минулого. Дійсно, в країн СНД, на відміну від їх постсоціалістичних західних сусідів, де демократія була перервана радянськими експериментами, такий досвід відсутній. І будь-які посилання на якийсь досвід демократії в країнах СНД на початку XX століття здаються неспроможними. Важливішим у вищезгаданих дослідженнях, на наш погляд, є тривожні вказівки на те, що в країнах СНД під виглядом демократичних перетворень здійснюється специфічний симбіоз авторитаризму і демократії, де остання виступає лише зовнішньою формою прикриття авторитарного за своєю суттю змісту. Західні політологи-песимісти прямо говорять, що ніякою демократією в цьому процесі і не пахне. Політологи-оптимісти мають лояльніші погляди і вважають цю ситуацію тимчасовою, пов'язаною з труднощами самого поставторитарного переходу [3]. Стверджується, що сам цей перехід закономірно розтягується в часі і може бути визначений як “транзитний”, “демократія багатоскладних суспільств” та ін. Можливо все це так і є, але тоді виникає питання про те, наскільки все ж таки існуюча ситуація з упровадженням демократії в Україні відповідає тим або іншим загальновизнаним світовим демократичним стандартам. Лише конкретно відповідаючи на це питання з тієї чи іншої проблеми, ми зможемо чітко бачити, наскільки далеко ми відійшли від авторитаризму у бік демократії і як нам діяти, щоб постійно збільшувати цю відстань. Через це ми вважаємо, що аналіз партійної проблематики, пов'язаний із з'ясуванням місця і ролі політичних партій в політичному житті України є одним з таких знакових питань.

Будь-яка політична партія в умовах демократії -- це політичний інститут, організація та інструмент боротьби за владу в суспільстві [4].

Політична партія -- це посередник між громадянським суспільством і державою, завданням якого є організація їх ефективного взаємозв'язку. Партія повинна мати програму, статут, організацію, в якій є управлінський партійний апарат і регіональні структури. Головною функцією партії є її виборча функція, тобто спроможність партії перемагати на виборах. Все сказане є азами сучасної політології і, відповідно, стандартами демократії. Розглянемо детальніше, наскільки українські партійні реалії їм відповідають.

Формально будь-яка українська політична партія, зареєстрована в Мінюсті (а їх налічується більше сотні), володіє партійними ознаками, але лише для реєстрації, а не для повноцінного функціонування. Партійною ідеологією, яка може привернути потенційних виборців, володіють в Україні тільки вкрай “ліві” і вкрай “праві” партії. Між ними лежить величезне поле квазіабо псевдоідеологій, на яких паразитує значна кількість решти політичних партій, що підтримують центристські позиції з різними варіаціями. Останнє складає сферу теоретичних досліджень партійних ідеологів і найнятих політтехнологів, що витрачають величезний час і гроші на нікому не потрібну роботу. Справа в тому, що основна маса виборців вже давно загубилася в своєму прагненні розрізняти не тільки відтінки “правого” і “лівого” центру, але і знаходити різницю між “правими” і “лівими” в Україні, які з певного часу періодично співпрацюють один з одним.

Партійні програми в Україні за своєю суттю перетворилися на архівні документи, які, окрім вузького кола фахівців, ніхто не знає і якими ніхто не цікавиться. Вони перетворилися в непотрібний баласт, в партійний атрибут, необхідний тільки для реєстрації партії і не більше. Для реальних виборців “праві” ототожнюються з українськими націоналістами, “ліві” -- з прихильниками повернення радянського минулого. При цьому сприйняття як тих так і інших виборцями є, значною мірою, більш емоційним ніж раціональним.

Партійні ідеології центристських партій є абстрактними, в яких перегукуються одні і ті ж загальнолюдські цінності, але різними словами і в різній послідовності. їх ідеологічна всеїдність і опора на весь народ відразу робить такі ідеології і їх втілення в партійні програми нежиттєздатними.

Багатьох обурює і той факт, що партійні ідеології і цінності не роблять партійних носіїв їх заручниками. Партійне і парламентське життя в Україні дає багато прикладів такій ситуації, пов'язаній з ідеологічною безпринципністю. Закономірним наслідком цього є той факт, що в Україні, за даними соціологічних досліджень, тільки 5--7% виборців довіряють політичним партіям. І це після майже п'ятнадцяти років “бурхливого” партійного життя в країні [5].

Ідеологічні і програмні нісенітниці більшості українських партій обтяжуються проблемами, пов'язаними з відсутністю у них бойових і ефективно діючих регіональних структур. Ті дані, які партії озвучують про кількість їх членів, є за своєю суттю формальними і фіктивними. Методики “збільшення” кількісного зростання членів партії добре відомі фахівцям, але вони нічого не мають спільного з реальністю. В принципі, записати в ту або іншу партію можна все населення України, хоча результат цієї операції буде досить сумнівним. Пригадаємо ту ж КПРС, яка налічувала десятки мільйонів членів. Тому не випадковими є приклади, коли партії, що хваляться своєю чисельністю, збирають на виборах голосів набагато менше, ніж заявлялася чисельність їх членів. Ні для кого не є секретом, що партійне життя в регіонах країни практично відсутнє. Невелике її пожвавлення відбувається тільки в період виборчих кампаній і то у разі достатнього фінансування партійним центром. Створені на папері і формально діючі регіональні партійні структури не можуть забезпечити виконання партією своєї виборчої функції на місцях. Міжвиборна партійна сплячка не забезпечує створення корпусу професіоналів-партійців, здатних організовувати і проводити виборчу кампанію. Для вирішення цього завдання, як правило, притягуються наймані політтехнологи і фахівці. Якщо це не робиться, то регіональні партійні структури в особі їх бюрократичних управлінських кадрів фактично розкрадають відпущені на вибори партійні засоби або освоюють їх у такий спосіб, який дає нульовий виборчий результат. Все це є наслідком того, що партійні центри традиційно розглядають свої регіональні структури як конячок, покликаних тільки забезпечити на виборах перемогу партійним лідерам. Для регіональних партійних структур вибори -- це засіб раз в декілька років, якщо це можливо, заробити.

Ніяких інших стимулів для свого повноцінного функціонування регіональні структури партій практично не мають. У регіонах, як і в центрі, партійне життя стимулює невелика група людей в особі місцевих партійних керівників, та і то, якщо на це відпускаються засоби зверху. Ці особи систематично відправляють звіти про свою “величезну” роботу в партійний центр, товпляться в місцевих держадміністраціях, періодично беруть участь в засіданнях “круглих” столів, які ці адміністрації організовують, поздоровляють населення через ЗМІ з тим або іншим святом. Словом, роблять той мінімум операцій, які покликані переконати місцевих виборців, що регіональні структури партій ще живі. Якщо за українськими мірками говорити про реальне партійне життя, то воно, звичайно, функціонує виключно в столиці країни. Її специфікою є те, що столичні партійні центри фактично підміняють своєю діяльністю партійне життя в країні. Тому рядові виборці в будь-якому куточку України можуть детально ознайомитися з нею виключно на центральних каналах телебачення. При цьому слід уточнити, що вказане знайомство стосується не партії в цілому, а тільки її лідера, або декількох лідерів, якщо партія виявиться здатною на їх відтворення. Не секрет, що основна маса українських партій створювалася “зверху” під якусь конкретну політичну особу, з метою надати їй необхідної політичної ваги і антуражу. Особливо це стосується, так званих, “партій влади”, різниця між якими визначається прізвищем їх лідера. Мета і завдання, які діюча влада ставила в цьому процесі, цілком зрозумілі. Це створення цілої серії центристських партій “кишенькового” типу, за допомогою яких влада могла б ефективно управляти законодавчим органом держави, одночасно демонструючи успіхи українського партійного плюралізму, як доказ успішного розвитку демократії в країні. Саме за допомогою такої схеми колишньої (за своєю суттю авторитарної) влади вдавалося, використовуючи важелі владного тиску, створювати вигляд утворення в парламенті коаліційної “більшості” і використовувати його для вирішення своїх інтересів.

Політичні партії України в своїй переважній більшості

— це партії “лідера” або “лідерів”. Вони повною мірою відповідають відомому радянському афоризму “Партія і Ленін

— близннюки-брати”, правда, за відсутності партійного близнюка в дійсності. Але це аж ніяк не заважає партійним лідерам постійно робити ті або інші заяви від імені своєї партії, або діяти таким способом, що викликає дуже часто здивування і замішання у членів партії, які щиро вірять в свої партійні ідеали. Лідери політичних партій України в своїй діяльності керуються перефразованим принципом Людовика XIV -- “Партія -- це я”, і ніякі політичні події не можуть цей принцип змінити. Як приклад, можна привести ситуацію з лідером КПУ, нищівна поразка якого на минулих президентських виборах нічого не змінила в його статусі. Лідерська партійна диктатура стала візитною карткою української партійної системи, яка має зовсім мало спільного з демократичними уявленнями про неї. Тому, на наш погляд, колишні переконання на КПУ, як на партію ідеологічного типу, пішли в минуле. Партійна ідеологія перестала бути базовою основою не лише комуністів, але і всіх партій, що проголошують свою ліву орієнтацію. Подібна трансформація торкнулася і націонал-демократичних партій “правого толку”. Тому повною мірою можна говорити про універсальність цієї тенденції в політичному житті країни, де політична боротьба ведеться не між партіями, а між окремими політиками, які “приватизували” партійне ім'я і використовують його для досягнення своїх політичних, і не тільки політичних, амбіцій і цілей.

Слід визнати, що партійний бізнес -- це досить дороге заняття, і мізерні партійні внески не можуть компенсувати заняття ним. Тому значна частина українських партій опинилася в економічній і, відповідно, політичній залежності від своїх спонсорів -- фінансово-промислових угрупувань і кланів. Саме лобіюванню їх інтересів політичні партії надають серйозної уваги в процесі своєї законотворчої діяльності в парламенті. Цілком зрозуміло, що на одних ідеях не може існувати жодна партія, і фінансові ресурси роблять значний вплив на їх функціонування. Негативним моментом є не те, що партії -- це важливий інструмент лобіювання, а те, що цей процес в Україні є, на відміну від всіх розвинених країн, неузаконеним, тобто по суті справи -- кримінальним [6].

Наявність слабких, недієздатних, “стагнаційних” за своєю суттю партій в Україні -- це результат свідомої і цілеспрямованої політики влади протягом тривалого періоду. Після придбання країною незалежності її схильність до авторитарних методів правління, що прикривається демократичною фразеологією, привела до пустопорожнього партійного плюралізму, який не став базисом політичної системи суспільства. На наш погляд, саме змова партійних політиків з владою закріпила в Конституції 1996 року в статті 36 те положення партій в країні, яке суперечить базовим принципам демократії. Переважна більшість західних політологів вважає, що партії створили демократію і що партії -- це організації та інструмент в боротьбі за політичну владу в суспільстві [7; 8]. Українська Конституція дозволяє політичним партіям лише виражати політичну волю народу і брати участь у виборах [9]. Будь-які претензії партій до влади були конституційно заблоковані. Ті 50% місць в парламенті, які партії почали отримувати на парламентських виборах, починаючи з 1998 року, з'явилися, по суті, об'єктом управління і маніпулювання з боку діючої влади. Остання могла за рахунок владних важелів об'єднувати свої “кишенькові” партії в “більшість” і підсилювати її за рахунок “незалежних” мажоритарщиків. Тих, хто відмовлявся, як правило, не виявлялося. Спроможним мажоритарщикам не хотілося ризикувати своїм бізнесом. Саме тому 225 мажоритарщиків дуже швидко після виборів виявлялися у складі тих або інших парламентських партійних фракцій, вигідних для влади.

Пропустивши частково на законодавчу гілку влади політичні партії і активно управляючи ними, колишній Президент і його адміністрація фактично узурпували виконавчу владу в країні, геть закривши партіям можливість реалізовувати в ній свою повноправну і передбачену демократією участь. Правда, за Конституцією парламент і його фракції формально затверджують кандидатуру глави Кабміну, але після трьох голосувань, якщо Президент не доб'ється свого, він просто може розпустити парламент. Як бачимо, процедура має мало спільного з демократією. Та і про яку демократію можна говорити, якщо сама Конституція писалася під вищого посадовця країни, який на всіх етапах своєї політичної кар'єри постійно виторговував собі все нові й нові повноваження в прагненні реалізувати свої авторитарні амбіції.

Блокування виконавчої влади Президентом і його адміністрацією з метою недопущення в її сферу політичних партій супроводжувалося створенням міфів для обивателів, що в країні існують “слабкі партії”, а тому виконавча влада повинна будуватися на основі “безпартійних професіоналів” [8]. Останнє не означало, звичайно, що в кабінети влади приходили тільки безпартійні. Там постійно було багато і партійних бюрократів, але у виконавчу владу вони йшли реалізовувати виключно свої особисті амбіції та інтереси, але не партійні.

Початок проведення політичної реформи і прийдешні вибори до парламенту за пропорційною (партійною) системою -- це потенційно перспективний крок на шляху демократизації країни. Головне полягає в тому, щоб цей процес став системним. Тільки в цьому випадку він може дати запланований позитивний ефект.

Не викликає сумнівів, що сам Закон про політреформи є досить сирим і можна багато і довго сперечатися про його окремі моменти. Тут важливішим є сам основний принцип політреформи -- передача партіям і парламенту України основних владних функцій в країні, тобто перехід до парламентсько-президентської республіки.

Не викликає сумнівів і те, що перші труднощі, з якими зіткнеться політреформа і пропорційні вибори до парламенту

— це відсутність в Україні впливових боєздатних політичних партій, які повинні з'явитися не просто “атрибутом”, а фундаментом новостворюваної політичної системи суспільства. На наш погляд, вирішення цього непростого завдання повинне йти за декількома напрямами. По-перше, створення сильних і впливових партій -- це не автоматичний процес, який буде обумовлений початком реалізації політреформи. Слід визнати, що багато партійних лідерів “карликових” і недієздатних партій цілком влаштовує та ситуація, в якій вони існують. Живучи в самозамкнутому, ілюзорному світі своїх політичних амбіцій, вони постійно симулюють свою нікому не потрібну активність на політичному Олімпі, їм цього цілком вистачає. Для них партійне керівництво стало способом життя, і втрата його подібна самогубству. Тому сама постановка питання про злиття слабких партій в сильну несе для них серйозну загрозу втрати своєї політичної особи. Не слід забувати, що ці слабенькі партії подекуди мають свої такі ж кволі регіональні структури з не менш амбітними керівниками. Тому спроба будь-якого об'єднувального процесу, як в центрі, так і на місцях, загрожує серйозними розбираннями виключно з одного питання: “Хто буде головним?”.

Лікувати це серйозне партійне захворювання за принципом самолікування безрезультатно. Необхідним є створення таких об'єктивних умов, які повинні “затиснути” слабкі партії в об'єднувальні процеси незалежно від їх амбіцій та ілюзій. Зробити це можна, наприклад, комплексом таких заходів: а) підняти планку необхідної чисельності членів партій до 50 -- 70 тисяч; б) заборонити політичним партіям блокуватися під час виборчих кампаній; в) підняти планку прохідного процентного бар'єру до парламенту; г) розробити систему пільг і привілеїв чисельним політичним партіям з боку держави (часткове бюджетне фінансування, пріоритетний доступ в ЗМІ та ін.). Головна мета тут одна. Не руйнуючи партійного плюралізму, перекрити дорогу “карликовим” партіям в їх претензіях пролізти до парламенту і управляти країною, представляючи невідомо чиї інтереси. Лідери таких партій і в цьому випадку мають шанс політичного довголіття, перетворившись не в партійних, а в публічних політиків, за наявності відповідних здібностей, прагнень і засобів.

Наступним важливим моментом в процесі створення сильних і впливових партій в країні є необхідність перенесення акценту в їх діяльності з київських центральних партійних офісів на свої регіональні структури. Ми вже відзначали, що дані партійні структури фактично виконують в регіонах формальні представницькі функції партійних центрів, симулюючи видимість партійної роботи. Цілком зрозуміло, що в нинішній ситуації тільки вимоги закону про необхідність партіям мати свої місцеві структури ледве підтримують існування останніх. На наш погляд, якби ця вимога закону була знята, то місцеві партійні структури зникли б миттєво. Політреформа, мабуть, повинна докорінно змінити цю ситуацію, але знову ж таки не автоматично. Сила сталої традиції діяти тільки в межах київської партійної системи може звести нанівець будь-які спроби створення дійсно всеукраїнських (у масштабах всієї країни) сильних і впливових політичних партій. В той же час, якщо політреформа допускає наявність таких партій, які перемогли на виборах, дає їм виняткове право формувати владу в Україні, то це повною мірою стосується всіх органів державної влади, у тому числі і в регіонах. Причому, це формування повинне здійснюватися виключно за принципом партійного представництва.

На наш погляд, дана схема формування вертикалі державної виконавчої влади повинна зняти не тільки суперечності із законодавчою владою в країні, але і вдихнути життя в діяльність регіональних партійних структур. Саме це і дозволить життєздатним партіям мати вплив і авторитет в суспільстві. У партій в регіонах можуть нарешті з'явитися реальні стимули для активізації своєї діяльності та шляху вирішення проблем кар'єрного зростання місцевих партійних функціонерів. Це означає, що будь-яка партія, яка реально розраховує на перемогу і робить все можливе, щоб досягти її на виборах, може вести паралельно планомірну і цілеспрямовану роботу з формування корпусу професіоналівуправлінців, тобто того резерву, який може претендувати на державні владні пости в регіоні у разі перемоги на виборах. Цілком зрозуміло, що, беручи безпосередню участь в цьому процесі призначення, партії беруть на себе і всю повноту відповідальності за його результат. Все це, без сумнівів, стимулює притік в чисельні політичні партії людей, які пов'язуватимуть з ними перспективи свого кар'єрного зростання і свого бізнесу. У випадку ухвалення Закону про легальне лобіювання політичних партій, останні можуть виконати найважливішу функцію легалізації тіньових (кланових) соціальних структур суспільства і промислово-фінансово-політичних угрупувань, які ділять між собою простір впливу як в регіонах, так і в центрі. Саме життя примусить ці структури в умовах, що змінилися, почати легальний і законний процес фінансування політичних партій, процес, який повинен бути прозорим, відкритим і піддаватися контролю.

Наявність достатнього регіонального партійного фінансування -- це біда практично всіх існуючих політичних партій сьогодні та умова їх активної політичної роботи в майбутньому. Партійне фінансування не повинне збагатити тільки партійну верхівку, як це існує зараз, а повинне стати умовою нормальної і ефективної роботи, перш за все, низових партійних організацій, тих, які повинні вести безпосередню роботу з населенням, виборцями і забезпечувати перемогу на виборах. Партійний бізнес повинен бути поставлений в умови, які зроблять неможливим його існування.

Сильні і впливові політичні партії повинні дістати доступ до ЗМІ, незалежно від того, є вони провладними або опозиційними, як в центрі, так і в регіонах, на умовах рівних можливостей. Це повною мірою повинне стосуватися як державних, так і недержавних ЗМІ, і це необхідно обумовити у відповідному Законі та ліцензіях на право функціонування цих ЗМІ.

Необхідно відкоригувати і Закон “Про політичні партії”, де головним змістовним моментом повинна стати вимога партійної демократизації, відхід від авторитарних форм управління партіями. Будь-яка партія здатна будувати демократію тільки за умови, якщо вона сама є демократичною. Це стосується як механізму функціонування партійної структури, так і її менталітету. Партія, яка претендує на владу, повинна бути реальною силою з впливовими регіональними лідерами.

Саме регіони повинні делегувати повноваження партійному центру (а не навпаки). Система голосування при виборах керівництва партій і їх регіональних структур повинна бути таємною [8].

Закон про пропорційну виборчу систему голосування до українського парламенту є невід'ємною складовою частиною накресленої до реалізації політреформи. Його спроба відбудеться, як відомо, в березні наступного року. Не маючи зауважень по суті самої пропорційної (партійної) виборчої системи, слід все ж таки визнати обмеженість її можливостей в плані впливу на процес пожвавлення діяльності регіональних партійних структур. До появи дійсно сильних і впливових партій в Україні (а цей процес не обіцяє бути швидкоплинним) переважною з'явилася б пропорційна виборча система з преференціями, яка успішно діє в багатьох розвинених демократичних країнах. Головний принцип пропорційної системи виборів тут зберігається, але доповнюється у виборчому бюлетені партійних списків регіонів конкретними кандидатами від партій з цих же регіонів. Сильні партійні регіональні лідери дістають в цьому випадку можливість подальшого політичного зростання і можливість проходження за партійним списком до парламенту.

Не секрет, що пропорційна виборча система створює для тих партій, де відсутні демократичні принципи їх функціонування, де партійне керівництво авторитарними методами вирішує проблеми внутріпартійного життя, можливості зловживань при формуванні єдиного партійного виборчого списку. Керівництво таких партій може безконтрольно такий список формувати, включаючи в нього “потрібних” осіб, що мають зовсім віддалене відношення як до самої партії, та і до її програмних цінностей і установок. Такий “партійний бізнес” може бути зведений до створення пропорційної шкали вартості того або іншого місця в партійному списку, залежно від його початку і подальшого продажу цих місць. Відомо, що в Росії навіть КПРФ обвинувачували в цих гріхах, і вони не були надуманими. Це ще раз говорить про те, що без добре продуманої і узаконеної бази фінансування політичних партій України, процес їх будівництва і функціонування може набувати потворних форм, що мають мало спільного з демократією.

Завершуючи розгляд заявленої теми статті, відзначимо, що:

— в Україні нині відсутні сильні і впливові політичні партії, які є реальною політичною силою, здатною претендувати на владу в країні;

— поява вказаних партій -- це складний і багатогранний процес, в якому політреформа і пропорційна виборча система не можуть автоматично розв'язати всіх проблем партійного будівництва, які відповідають демократичним стандартам;

— створення сильних і впливових партій в Україні вимагає подальшої розробки законодавчої бази їх функціонування, бажання і волі політичної еліти країни створити таку партійну систему, яка повинна стати реальним фундаментом політичної системи суспільства, здатної забезпечити не уявний, а реальний рух шляхом демократичних перетворень.

— трансформація політичних партій вимагає зміни ментальності суспільства у ставленні до місця і ролі партій в ньому.

Література

вибори політичний партія

1. Бабій С.І. Політичні партії: минуле, сучасність, проблеми правового статусу // Трибуна, 1997. -- № 1, 2;

2. Базовкін T., Кремінь В. Партії та громадські об'єднання в Україні. -- Київ, 1994. -- 220 с.;

3. Білоус А.О. Політико-правові системи: Світ і Україна. -- К., 1997;

4. Голобуцький О.П., Криворучко Т.Г., Кулик В.О., Якушик В.М. Політичні партії України. -- К., 1996;

5. Кулик А. Посттоталитарные партии в политическом процессе // МЭМО, 1994. -- №9 2, 3;

6. Лукаш С. Політичний плюралізм // Віче, 1997. -- № 7;

7. Малярчук В. Партії і електорат в Україні і західних демократіях // Нова політика, 1996.№9 6;

8. Выдрин Д. “Про это” // Зеркало недели, 1999. -- 10 апреля; Міражі і реалії багатопартійності // Демократична Україна, 1997-9 вересня;

9. Хімченко О.Г. Політичні партії і пропорційна виборча система // Актуальні проблеми внутрішньої політики, 2005. -- № 1.

10. Лейпхарт А. Демократия в многосоставный общества. -- М., 1997; Linz J J, Stepan A. Problems of Democratic Transitions and Consolidations. Southern Europe, South America and Post-Communist Europe. Baltimore, 1996;

11. Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты.

12. М., 1999; Przeworski A. Democracy and the Market. Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. N.Y., 1997.

13. Bova R. The Political Dynamics of the Post-Communist Transitions. A Comparative Perspective // “World Politics”, vol.44, №

14. October 1991; Bunce V. Comparing East and South // “Journal of Democracy”, vol. 6, № 3, July 1995.

15. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии. -- М., 2003.

16. Степаненко В. Коррумпированной страной легко управлять.http://n-t.org/tp/br/ks.htm

17. Партии: реальность и перспективы (о реорганизации партий в Украине. -- http://www.uis.kiev.ua/

18. Finer H. Theory and Practice of Modern Government, Chicago, 1988; Newmann S. Modern Political Parties. N.Y., 1989; Renney A. Government of Men. Manchester Univ. Press. 1989.

19. Див.: Friedrich C. Constitutional Government and Democracy. States Univ. Press. N. Y. 1983; Renney A. Op. cit.

20. Конституція України. -- К., 1997.

21. Интервью Ю. Костенко. -- http://www.zerkalo-nedeli.com/ ie/show/462/42463/

Размещено на Allbest.ru