Етопізоціп становлення та розвитку партійної системи сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етопізоціп становлення та розвитку партійної системи сучасної України

Сидоренко Ю.М., Третяк А.С.

Після здобуття Україною незалежності разом із соціально-економічними перетвореннями в суспільстві почався процес формування партійної системи як складової сучасної демократії. З цим перед українською державою постали «виклики», пов'язані із здатністю держави і суспільства адекватно визначати проблеми сьогодення і знаходити способи їх розв'язання, вчасно реагувати на проблеми, що можуть постати в майбутньому, та взаємодіяти з іншими державами й громадянським суспільством у розв'язанні подібних проблем. «Відповіддю» на такі виклики можна вважати розпочатий процес модернізації та реформування політичної системи. партія політичний система

Сучасні дослідження звертають увагу на значну розробленість даної проблематики. Так, в західній політологічній науці увагу розробці феномену «партійних систем» приділяли М. Дюверже, Дж. Сарторі, А. Лейпхарт, Є. Вятр. У вітчизняній політологічній думці розробкою досліджень партійної системи України займаються В. Литвин, А. Білоус, О. Гарань, В. Базів, С. Здіорук, В. Бичек, А. Пахарєв та ін. Найбільш повно характеристика української багатопартійності дається в роботах О. Бойка, М. Обушного, М. Примуша, Ю. Шведи, Л. Дунаєвої та ін.

Важливим чинником активізації суспільно-політичного життя, перетворення України на осередок демократії на пострадянському просторі, а також модернізації партійної системи, перспектив її подальшої структуризації зостається політична реформа [1, 9], вплив якої необхідно враховувати при аналізі специфіки взаємодії ведучих політичних партій в країні. Сьогодні в єдиному політичному просторі функціонують різні за своїм політико-організаційним потенціалом партії. Одні змогли витримати «виклики» ззовні і спромоглися створити організаційну структуру, інші ж можуть розцінюватися лише як політичні клуби. Ситуація зостається досить невизначеною, бо пошук партіями свого місця в політичному просторі країни продовжується. Ми звертаємося до аналізу етапів становлення партійної системи, оскільки саме партії визначають умови і здатність формування сталої більшості в парламенті, впливають на зміст і характер влади в країні.

Становлення партійної системи України відбувалось в складних умовах боротьби з традиціями тоталітаризму і в своєму розвитку пройшло ряд етапів. Розвиток багатопартійної системи в Україні став можливим завдяки політичним та правовим передумовам для легалізації та інституціоналізації політичних партій [2, 404-405]. Більшість дослідників датує початок першого етапу партійного будівництва з середини 1988 року до 1991 року. Вчені умовно кваліфікують його як початковий етап формування партійної системи. А деякі вважають, що «витоки сучасної багатопартійності можна віднести до підписання СРСР у 1975 році Заключного акту гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі» [3, 55]. У цей час були закладені основи діяльності широких демократичних коаліцій, які вже тоді проявили себе як політичні партії. Таким масовим об'єднанням став Народний Рух України за перебудову, який зібрав у свої ряди людей з різними політичними поглядами. На кінець 1991 року в Україні було зареєстровано 8 політичних партій. Але вибори президента 1991 року, в яких останні приймали участь, продемонстрували розуміння партій виключно як допоміжних утворень, бо, по-перше, ідеологічні засади всіх партій цього періоду, за винятком соціалістів, були схожі щодо підходів до державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних та екологічних питань тощо. По-друге, як зазначають С.І. Здіорук та В.В. Бичек у своїх дослідженнях: «Перший період партійного творення був певною мірою романтичним та мало відповідав потребам практичного життя народу. Бути в той час антикомуністом, демократом або відкрито виступати за національні інтереси було достатньо для того, щоб стати членом якоїсь не комуністичної або антикомуністичної партії» [3, 15].

Другий етап (1991-1994 рр.) характеризується початком виділення окремих політичних партій, що реально можуть впливати на прийняття рішень в країні і визначається як лояльно-державний. Серед них значним потенціалом володів, як зазначалось вище, Народний Рух України. Та згодом він не зміг втримати ініціативу в своїх руках. Протиріччя в самому Русі не дали змоги почати якісно новий етап формування партійної системи в Україні. У Верховній Раді в цей час на прийняття політичних рішень значний вплив здійснювали партії, що критикували владу. Вони пропонували різні орієнтири та шляхи розвитку, але жодна з них не була готова до відповідальності за здійснення реформ і не змогла запропонувати свою кандидатуру Прем'єр-міністра. Позитивним аспектом еволюції партійної системи стало те, що в цей час почався процес її законодавчого оформлення. А саме в листопаді 1993 року було прийнято Закон України «Про вибори народних депутатів», де політичні партії було визнано суб'єктами виборчого права. Але за результатами парламентських виборів 1994 року суто партійні фракції сформували Комуністична партія України та Народний Рух України. За класифікацією П. Майра партійну систему України цього періоду можна визначити як систему малих партій, при якій двом ведучим партіям належить 42 % мандатів. На виборах 1994 року КПУ і НРУ отримали 37, 55% мандатів [4, 91]. партія політичний консолідація

Третій етап партійної еволюції (1994-1998 рр.) характеризувався об'єднанням малочисельних політичних партій та появою нових. Вибори 1994 року відбувались за мажоритарною системою абсолютної більшості через нерішучість депутатів прийняти зміни до виборчого закону, тому 14 з 30 зареєстрованих політичних партій отримали мандати, але не більше шести були спроможні офіційно висунути своїх кандидатів, що свідчило про неготовність партій проводити широкомасштабну виборчу кампанію. Таким чином формування парламентської більшості гальмувалось тим, що тільки дві партії КПУ та НРУ змогли сформувати партійні фракції. Цей період характеризується першими розколами «брендових партій» (ПСПУ, СДПУ(о)), тенденціями утворення партій адміністративним шляхом, а також «партій-проектів» фінансово-промислових груп. Тому рівень представництва інтересів певних соціальних груп з боку політичних партій був незначний. В цей період формується тип партійної системи, який має елементи мультипартійності та крайньої поляризованості. За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та достатньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії не змогли сформувати дієвий парламент і дієву структуровану правлячу та опозиційну коаліцію партій в ньому.

Для четвертого етапу (1998 2002 рр.) характерними є спроби подальшого структурування партійно-політичного спектру шляхом створення і розвитку інституту парламентської більшості, яка була б в змозі взяти на себе відповідальність за втілення основ державної політики. Першим досягненням цього етапу слід вважати проведення парламентських виборів на змішаній основі, що дало можливість дев'яти політичним партіям сформувати партійні фракції: СПУ, СелПУ, «Громада», КПУ, НДП, НРУ, ПЗУ, ПСПУ, СДПУ(о).

На цьому етапі українському політикуму властиве явище «партії влади», першою з яких на цей статус стала претендувати НДП. Специфіку в розвиток партійної системи на цьому етапі привносить ефект «двох рівних конкуренцію». Тобто на додаток до звичайної конкуренції між партіями в країні на виборах, регіональні партії влади (НДП, СДПУ (о), «Трудова Україна», а згодом і Партія Регіонів) змагаються між собою за владу та вплив на Президента України [5, 74-76]. Саме на основі наближення до Президента і відбувається перша спроба формування так званої «пропрезидентської більшості», у яку увійшли фракції «Трудова Україна», «Відродження регіонів», СДПУ(о), НДП, частково «Солідарність», «Реформи Конгрес», «Батьківщина», НРУ, УНР [6, 9-10]. Діяльність парламентської більшості 2000 року характеризувалась протиріччями, про що свідчать факти голосування з ряду принципових проектів. На цьому етапі процес законодавчого оформлення, становлення та розвитку партійної системи України знайшов своє логічне продовження у вигляді прийняття Закону України «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 року. Він ліквідував певну нестійкість серед політичних партій і закріпив повноцінність партій як суб'єктів політичного процесу в країні.

П'ятий етап розглядають в рамках електорального циклу 2002-2006 рр. В парламент XIV скликання загороджувальний бар'єр подолали три виборчі блоки (блок «За Єдину Україну!», блок «Наша Україна», блок Ю. Тимошенко) та три партії (КПУ, СПУ, СДПУ(о)). Не дивлячись на те, що кількість самостійно приймаючих партій у парламентських виборах 1998 року порівняно з виборами 2002 року збільшилась, показник «ефективного числа партій» (ENPP) М. Лааксо та Р. Таапегери зменшився від 10,6 до 7,8. Доречи, для більшості ліберальних демократій цей показник коливається від 2 до 6 [7, 216]. В той же час вибори 2002 року продемонстрували організаційно-кадрову слабкість політичних партій та невпевненість у своїх силах. Процес створення механізму відповідальності партій за дії уряду, підвищення їх ролі в процесі управління державою та становленні партійної системи України поглиблюється проведенням політичної реформи.

Свої корективи у напрямок розвитку партійної системи внесли і президентські вибори 2004 року. По-перше, на основі компромісу між політичними опонентами «Нашою Україною», блоку «Ю. Тимошенко» СПУ та Партією Регіонів було проголосовано Закон України «Про внесення змін до Конституції України», по-друге, підсилилася тенденція до поляризації. Таким чином партійна система України залишається системою малих партій за П. Майром та помірно поляризованою багатопартійністю за Дж. Сарторі.

На сучасному етапі розвитку партійної системи України за результатами виборів 2006 року політичний курс країни будуть визначати Партія Регіонів, БЮТ, Народний союз «Наша Україна», СПУ, КПУ. Ці результати виборів демонструють певну еволюцію української партійної системи до системи середніх партій, про що свідчить збільшення індексу агрегації П. Маєра з 3,8 до 6 [8, 135]. То ж роль політичних партій радикально змінюється. Отримання політичними партіями політико-правової бази для свого повноцінного розвитку, можливості залучати широкі верстви громадян до участі у формування влади, пропорційна система створюють умови для посилення структуризації суспільства та парламенту, а також формулюють нові завдання, вирішення яких зможе забезпечити партіям успіх на наступних виборах [9, 34]. Перші спроби «помаранчевих» сил створити свій власний варіант розширеної коаліції призвели до посилення політичної кризи в країні. Ініціатива ж Партії Регіонів призвела до формування формату розширеної коаліції депутатських фракцій, співпрацюючи з депутатами СПУ, КПУ та частково Народного союзу «Наша Україна». Своїм «золотим шансом» скористувалась «мала партія» (relevant small party) [10, 29-31] Соціалістична партія України, бо саме від неї як від третьої партії залежав процес та формат створення коаліційної більшості. Отже, на сьогодні ми маємо «двополюсну партійну систему із достатньо вагомим буферним сегментом, специфіка якої полягає в тому, що полюси, залежно від ситуації можуть мінятися місцями, навіть зливатися» [11, 11].

Таким чином, проведений аналіз дозволяє стверджувати, що Україна прагне стати країною з партійною системою обмеженого мультипартизму, але існує ряд факторів, що гальмують цей процес: нерозвиненість «середнього класу», відсутність толерантності у взаємовідносинах між політичними партіями, зростання залежності від груп тиску, ослаблення зв'язків та нерегулярність контактів з виборцями. Сучасний стан розвитку партійної системи характеризується як намаганням до консолідації партійно-політичних сил з метою створення дієздатної партійної системи, так і деструктивними процесами. Формально партійна система сучасної України має всі ознаки своєї розвиненості. Але реально якість роботи партій зостається на низькому рівні. Значна кількість партій об'єднуються для відстоювання не суспільних інтересів, а для досягнення особистих цілей. Більшості партій взагалі не існує в суспільній свідомості, вони не мають чітко сформульованих ідеологічних концепцій, програм, а тому процес структуризації та оформлення цивілізаційної партійної системи гальмується. Але факт політичного реформування, закон щодо якого вступив в силу, закріплює факт переходу до парламентсько-президентської республіки і формування уряду на партійній основі і означає, що партії стають найбільш ефективним механізмом представництва та реалізації інтересів виборців на політичному рівні.

З метою вдосконалення процесу становлення і розвитку політичних партій України, підвищення їх ролі та зменшення впливу деструктивних процесів пропонується створення сприятливого режиму унормування внутрішньопартійних відносин щодо укладення формальної угоди між парламентськими фракціями з її оприлюдненням; стимулювання якості роботи первинних організацій політичних партій, регулювання методів політичної мобілізації виборців та членів партії з урахуванням регіональної специфіки.

В рамках політичного реформування видається доцільним підвищення вимог до партійного законодавства. Зняття з реєстрації тих об'єднань, які протягом певного часу не хочуть або не можуть брати участь у формуванні загальнонаціональної волі, не мають можливості впливати на прийняття політичних рішень, сприятиме модернізації партійної системи України. Виникнення в наслідок реформ нової соціальної структури суспільства забезпечило б удосконалення соціальної основи політичних партій, позбавило б партії маніпулювання з боку влади. Виконання цих умов сприятиме підвищенню конструктивності та посиленню стабільності ролі політичних партій в сучасній Україні.

Література

1. Древаль Ю. Політична реформа: вдосконалення політичних інститутів чи...з пастки в пастку? // Віче. -- 2005. -- № 2. -- С. 7-10.

2. Обушний М.І., Примут. М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І. Обушного. -- К.: Арістей, 2006. -- 432 c.

3. Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин / Адміністрація Президента України, Національний ін-т стратегічних досліджень. -- К.: НІСД, 2001. -- 142 с.

4. Рагозин Н.П. Развитие партийной системы // Полис. -- 2004.№ 1. -- С. 89 101.

5. Мелешевич А. Партії влади та партійні системи в пострадянських країнах // Вибори та демократія. 2006. № 1. С. 72-80.

6. Парламентська більшість і політична криза в Україні // Політичний календар. -- 2001. № 1. -- С. 9-10.

7. Фесенко В. Сила и слабость партийной системы Украины // Политическая наука. Вып. 1. Политические партии и партийные системы в современном мире. -- М.: РАН, 2006. -- С. 215-243.

8. Новакова О.В. Сучасні тенденції розвитку партійної системи України // Грані. -- 2006. -- № 4. -- С. 135-138.

9. Гордієнко М. «Партія -- це коли безробітні організовуються ледацюгами?» Парламентські вибори як шлях до структуризації політичної системи / / Віче. -- 2006. № 11-12. -- С. 34-35.

10. Novak M. The Relevance of Small Parties: From a General Framework to the Czech «Opposition Agreement».

11. Політичні партії України: підсумки парламентських виборів 2006. -- К., 2006. -- 94 с.

Размещено на Allbest.ru