Політичні партії у виборчій системі 2006 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні партії у виборчій системі 2006 року

Шкуренко К.О.

Вибори до Верховної Ради України, які вперше цього року проводилися за новою пропорційною виборчою системою, дали широкий і цікавий матеріал для теоретичного осмислення і узагальнення їх результатів.

Більшість дослідників вважає, що втілення в практику політичного життя України нової виборчої системи має неоднозначний характер і відповідні неоднозначні наслідки [1]. Характерно, що цей висновок щонайменше стосується конкретних переможців або аутсайдерів минулих виборів. Дійсно, на наш погляд, незрівнянно важливішими є питання про те, наскільки вдалою в роботі виявилася нова виборча система, чи своєчасним було її втілення в життя саме в 2006 році, чи все було зроблено, щоб ця система ефективно запрацювала і чи відповідає нова виборча система процесу демократизації українського суспільства?

Політична реформа перетворила політичні партії України в головного суб'єкта політичного процесу країни. І це в повній мірі відповідає передовим стандартам розвиненої демократії. У західноєвропейській науці вже давно затвердилася теза, що без наявності сильних політичних партій і альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива [2]. Тому стає шкода, що для усвідомлення цього факту країні потрібно 13 років очікувань і це притому, що за ці роки постійно декларувалася теза про демократичний вибір України. Причини такої ситуації цілком зрозумілі. Колишній олігархічно-бюрократичний режим в Україні, на думку В. Полохало, був результатом свідомого вибору влади, яка ґрунтувалася виключно на авторитаризмі. Тому такий режим ніякої «демократії» ніколи не хотів і не збирався будувати. У той же час В. Полохало стверджує, що напівавторитарний український режим минулого переживав динамічні зміни завдяки наявності в країні демократичної контреліти, що нібито, відкривало можливість для позитивних змін [3]. З останнім твердженням досить важко погодитися. Виникає питання, а де ж була ця демократична контреліта, коли Конституція 1996 року фактично затвердила антидемократичний статус політичних партій в Україні, залишивши за ними, згідно зі ст. 36 лише право виражати політичну волю народу і брати участь у виборах, тобто фактично відкинула претензії партій на реалізацію вищої влади в країні [4]. І чому зараз ця демократична контреліта, що стала правлячою елітою, в особі її окремих представників намагається переглянути зміст політичної реформи з метою послабити статус політичних партій як головного політичного суб'єкта країни? Наскільки демократичною є спроба такої ревізії і чи не означає вона прагнення посилити авторитарні методи управління в політиці, тобто фактично реанімувати авторитарну демократію? Як би там не було, але недооцінка живучості пострадянського авторитарного синдрому в різних сферах життя суспільства була б помилкою, яку не можна пробачити [5].

Відомо, що втілення в життя суспільства будь-якої нової системи є непростим завданням, яке вимагає витрат значних зусиль для створення умов, при яких ця система зможе нормально функціонувати. І нова пропорційна виборча система в цьому плані не є винятком. Що ж було зроблене заздалегідь для налагодження успішного функціонування цієї системи? Відповідь на це питання досить проста - практично нічого. Така ситуація вже вкотре ставить питання про компетентність і професіоналізм української політичної еліти і її політичної відповідальності за прийняття найважливіших для країни політичних рішень.

Вже всім набила оскоми багато разів повторювана теза про те, що для повноцінної реалізації політичної реформи в країні необхідно прийняти велику кількість супутних законів. Цілком зрозуміло, що ця робота розрахована на тривалий період. Але все ж таки, чому з кінця 2004 року, коли був прийнятий Закон про політичну реформу, дотепер жоден з таких законів так і не був прийнятий Верховною Радою. Виключенням є Закон про вибори народних депутатів України і депутатів органів місцевого самоврядування.

Добре відомо, що наші народні депутати надто охочі приймати закони про вибори під кожну виборчу кампанію в країні. Приймаються вони завжди явно незрілими, детально не опрацьованими і мають тенденційний характер. У розробці цих законів бере участь обмежене число осіб, які будь-якими засобами прагнуть нав'язати своє бачення нового виборчого закону депутатському корпусу Верховної Ради. Самі нардепи, як правило, не вникають в суть виборчих законів, в яких вже після їх ухвалення виявляється безліч ляпсусів. Прикладом цього може бути останній Закон про вибори народних депутатів України, в якому після його прийняття виявилося положення повністю антидемократичного характеру, а саме стаття, в якій затверджувалося, що будь-яка критика або негативна інформація про суб'єкта виборчого марафону повинна розцінюватися як недостовірна. Це означає, що вона фактично може бути прирівняна до наклепу з відповідними юридичними наслідками. І лише завдячуючи активним протестам ЗМІ, депутати пішли на коректування цієї статті закону. Досить помітно, що поправки до виборчих законів можуть прийматися Верховною Радою мало не за декілька днів до виборів. Це означає, що про певні стійкі правила виборчої боротьби серйозної розмови бути не може.

При всій повазі до авторів останнього Закону про вибори народних депутатів України слід зазначити, що, на наш погляд, вони недооцінили той факт, що його прийняття це поворотний пункт в історії країни, пов'язаний зі встановленням практично нової політичної системи суспільства, в якій роль політичних партій не просто зростає, а істотно змінюється. Проект такого закону повинен бути плодом всестороннього напрацювання величезного числа професіоналів і академічних інститутів і винесений на широке всенародне обговорення. Всього цього не було зроблено, але головне все ж таки полягало не в цьому. Політична еліта України фактично відхилилася від рішення настійного завдання, яке набуло найважливішого значення як для реалізації політичної реформи в країні, так і для визначення дійсних демократичних перспектив розвитку України. Питання, про яке ми говоримо, стосується самих українських політичних партій і їх здатності ефективно виконувати свою нову політичну роль в нових політичних умовах.

Не є великим секретом, що переважною більшістю політичних партій України є структури, які з великою часткою умовності можна назвати партіями [6]. У своїй основній масі вони є штучними утвореннями, які були створені «зверху» або для обслуговування інтересів влади, певних олігархічних груп і кланів, або для обслуговування і реалізації політичних амбіцій окремих осіб. Більшість цих партій досить затишно і комфортно відчувала себе в умовах колишнього, по суті, напівавторитарного режиму, який вміло маніпулював як демократичними гаслами, так і самими партіями, в особі їх парламентських фракцій. Такий режим фактично не цікавило, яка партія або блок партій переміг на виборах. Більшість в парламенті, слухняна владі, створювалася як з переможців так і з тих, що програли. Засоби для створення слухняної більшості застосовувалися різні домовленості, підкупи, загрози, шантаж та ін. Встояти проти владного пресу було неможливо. Політичні партії в цих умовах фактично перетворювалися на маріонетки, якими вміло керували владні ляльководи. Лише виключним чином вдавалися спроби зайняти яку-небудь самостійну позицію.

Політичні партії України в переважній більшості є, по суті, партійними клубами, діяльність яких здійснюється у межах української столиці. Учасниками партійних клубів є лідери партій, їх близьке оточення, члени парламентських фракцій партій і партійні бізнесмени-спонсори. Саме ця група осіб підміняє собою партію, є її уособленням і говорить від її імені. Всі ці процеси знову ж таки здійснюються в столиці і стають надбанням широких мас громадськості виключно завдяки ЗМІ і тим політичним шоу-проектам, які вони організовують (наприклад, «Йду на ви», «Подробиці з перших вуст», «5 копійок», «Свобода слова» і таке ін. на телебаченні). Партійна преса в міжвиборчий період подає, в основному, тільки ознаки життя. Кошти на її видання знаходяться тільки під час виборчої кампанії і будь-які спроби перетворити цей процес на довготривалий варіант після виборів традиційно не спрацьовують. В значній мірі це пов'язано з тим, що і сам змістовний рівень партійної преси бажає покращення, зважаючи на дефіцит професійних і талановитих журналістів.

Все сказане вище дозволяє зробити висновок, що партійна преса в Україні не може виступати як партійний організатор і пропагандист. Принципово, це нікому і не потрібно, тому що більшій частині українських партій, по-перше, нічого пропагувати, а, по-друге, у них немає особливих бажань займатися партійною організаторською роботою і партійним будівництвом. Сплеск партійного організаторського ентузіазму спостерігається, як правило, у період реєстрації партії в органах юстиції, коли її треба подати як всеукраїнську. Оскільки партії створюються, звичайно, «зверху», особливого бажання і ентузіазму у населення вступати до них не спостерігається. Все це, в решті-решт, призводить до того, що формально створені в регіонах партійні структури мають таких же формальних членів партії, які з цими структурами, та і з самою партією, пов'язані досить умовно. Партійними функціонерами такі люди, як правило, не стають і в своїй більшості вони готові завжди, при слушній нагоді, покинути партійні лави, в які їх насильно затягнули. Невелике коло осіб в регіонах, копіюючи центральний столичний партійний клуб, створює його зменшений аналог в обласних центрах. Як правило, це особи, які під прикриттям партії, вирішують на місцевому рівні свої справи, що мають досить віддалене відношення до партійних справ. Партійне прикриття дозволяє їм контактувати з місцевою владою і навіть брати певну участь в їх діяльності, правда, тільки з дорадчим голосом.

У дійсності ж регіональні партійні структури фактично виконують представницькі функції свого центрального партійного апарату і в міжвиборчий період ніякої іншої діяльності, окрім паперової, не здійснюють. Все це призводить до того, що сам цей міжвиборчий період перетворюється в період стагнації і, більш того, певної деградації регіональних партійних структур. Наслідки цього особливо зримо проявляються в процесі виборчих кампаній, коли більшість партій виявляються нездатними до виконання своєї головної функції на місцях і через це змушені вдаватися до послуг найманих професіоналів у сфері виборчих технологій. До їх послуг часто вдаються і центральні партійні апарати. І це не випадково. Така ситуація породжується байдужістю до питання про наявність дійових партійних регіональних структур, байдужістю до питання не уявного, а реального партійного будівництва.

У сучасних розвинених демократичних країнах, наявність могутніх партій, які представляють виборчі машини, а не партійні клуби для словоблуддя, є важливим стандартом демократії. Слід визнати, що українські політичні партії в своїй масі цьому стандарту не відповідають.

Дані соціології переконливо свідчать, що основна маса українських виборців чітко сприймає цю ситуацію. Лише невелика їх частина довіряє вітчизняним політичним партіям, ще менше охочих вступати в їх ряди [7]. Та цифрова статистика, за допомогою якої партії намагаються переконати громадян в своїй кількісній значущості, є швидше видачею бажаного за дійсне, тобто вона не відповідає реальності.

У свідомості більшої частини виборців партії та їх лідери розглядаються і оцінюються як не одне і те ж. Рейтинги лідерів партій завжди практично є вищими, ніж рейтинги партій, які вони очолюють. Наприклад, матеріали соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова 23-28 лютого 2005 року, у всіх регіонах України показали, що в той період за партію «Батьківщина» були готові віддати свої голоси 5,3% виборців, тоді як рівень повної підтримки дій Ю. Тимошенко становив 41,5% [8]. Виборці фактично голосують не за аморфну і абстрактну партійну освіту, а за його конкретного політичного лідера. Виникає парадоксальна ситуація. Голосування здійснюється за партійним списком, а виборець психологічно голосує за мажоритарним принципом.

Наступним слабким місцем багатьох українських політичних партій є їх ідеологічна невизначеність. Не тільки виборцю, але часто навіть фахівцю-політологу досить важко уловити відмінності партійних програм і партійних ідеологій. По суті, вони представляють процес клонування одних і тих же ідей і принципів, майстерно замаскованих в різні вербальні форми. Причиною цього виступає прагнення багатьох українських партій представляти себе виразником всього народу. Цілком зрозуміло, що в цих умовах партійні програми та ідеології набувають вихолощеного характеру в прагненні сподобатися всім. Відомо, що виборчий принцип «кандидат від усіх» може успішно спрацювати або в умовах тоталітарно-авторитарного режиму, або в умовах розвиненої демократії, де базові людські соціально-економічні цінності стали нормою життя для більшості людей, де природне право людини на гідне існування є забезпеченим і гарантованим. Хіба все це вже реалізувалося в Україні? Відповідь цілком зрозуміла. Тому переважна частина українських виборчих технологій старанно концентрує увагу виборців тільки на питанні, хто дійде до влади, уникаючи відповіді на питання, а що ж відбудеться в країні після його приходу. Тобто, фактично роздувається міжлідерська партійна істерія, яка часто не сприяє досягненню консенсусу в суспільстві, а фактично розколює його. Україна вже пережила троє таких виборів, починаючи з 2002 року. І найвизначнішим таким політичним розколом в країні, поза сумнівом, стали президентські вибори 2004 року. Той же Центр Разумкова зафіксував, що наявність розколу визнають 44% громадян, не визнають 40% [8].

За таких умов парламентські вибори 2006 року могли проходити тільки за тим сценарієм, тон якому був заданий попередніми президентськими виборами. Інерція останніх призвела до того, що політичні сили в країні стали сприйматися з точки зору результатів їх участі в президентській кампанії. А самі ці політичні сили стали використовувати в процесі виборів вже апробовані теми дискусій і політичні технології.

Суспільно-політичний розкол в країні фактично визначив результат парламентських виборів, залишивши за прохідним бар'єром ті політичні партії, які прямо не були з ним пов'язані (НДП, Трудова Україна, СДПУ(о), ПРП та ін.). Ця ж доля могла спіткати і ряд інших слабосильних українських політичних партій, які збереглися на плаву завдяки їх входженню до блоку з сильнішими партіями НСНУ, Батьківщина, Партія регіонів. Вибори показали, що в партійній системі країни присутня незаповнена лівоцентристська ніша і, що претензії на неї з боку СДПУ(о) виявилися неспроможними. Якщо ця ніша виявиться незаповненою досить сильною в організаційному та ідеологічному плані партією, то існує велика вірогідність дрейфа в її бік політичного блоку Ю. Тимошенко, ідеологічна невизначеність кого може мати велику амплітуду коливань.

Парламентські вибори 2006 року показали чітко і безумовно, що в Україні на сьогодні існує дефіцит серйозних політичних партійних структур. Ні НСНУ, ні Батьківщина, ні Партія регіонів не мають таких сильних і досить розвинених регіональних структур, здатних виконувати вміло і ефективно свою виборчу функцію. Основний наголос на минулих парламентських виборах був зроблений на великі фінансові вливання, які в основному, витрачалися на рекламу ЗМІ, бігборди, матеріали листівок, чорний PR та ін. Але головним все ж таки було паразитування на психологічних стереотипах виборців, сформованих в процесі президентської виборчої кампанії. Найуспішнішими тут виявилися Партія регіонів і БЮТ. НСНУ виявилася більш слабкішою, незважаючи навіть на те, що її лідери постійно втовкмачували в свідомість виборців, що НСНУ є партією В. Ющенка.

Ініціатори політичної реформи і деякі політологи в своїх якнайкращих прагненнях наївно вважали, що вона дозволить політично структурувати суспільство і перетворити політичні партії на головного суб'єкта політичного процесу в країні [9]. Нічого цього не відбулося, через те, по суті, час імплементації політичної реформи був вибраний дуже невдало. Суспільство дійсно структурувалося, але тільки за ознаками суспільно-політичного розколу, а зовсім не за партійними ознаками. І так продовжуватиметься до того часу, поки головні діючі фігуранти суспільно-політичного розколу в країні будуть його підтримувати. А отже, говорити про яке-небудь реальне збільшення вагомості та авторитету партій в політичному житті країни просто не доводиться. Існуюча ситуація вивела на перше, і визначальне місце, саме політичних лідерів партій, залишивши традиційно останні в тіні й животінні. На наш погляд це не що інше, як тривалий прояв авторитарних традицій таких властивих нашій країні за всі роки її незалежності.

Парадоксально, але факт, що політичні партії України, які повинні втілювати і здійснювати демократичний порив і демократичну волю в своїй суті перетворилися на жорстко замкнені авторитарні структури, де лідери, підміняючи партії, набули фактично певних фюрерських атрибутів, і статусу непогрішності в своїх думках і діях. В цій ситуації виникає спокуса нав'язувати виборцям свої особисті погляди і робити їх заручниками їх політичних амбіцій. Можна без сумнівів погодитися з тезою, що справедливість існує і за неї треба боротися. Але коли ця справедливість сприймається тільки в односторонньому вимірюванні, то це закономірно викликає тривогу і побоювання. Адже всі чудово знають, що щось, що є справедливим для одних, зовсім не обов'язково є справедливим для інших і навпаки. Тому в суспільстві, де діють принципи соціальної несправедливості, педалювання тези соціальної справедливості є нічим іншим як маніпулюванням громадською думкою виборців і дешевим популізмом.

Все сказане вище про існуючі українські політичні партії дозволяє нам поставити питання про їх здатність ефективно і оптимально виконувати ті нові політичні функції, які перед ними поставила політична реформа. Можна цілком погодитися з думкою Е. Соболева, який вважає, що «жодна з відомих зараз політичних сил не виглядає життєздатною в майбутньому від Народного Руху до Компартії. І їх майбутнє прямо залежить від того, наскільки вони зможуть піти на масштабну ломку з кардинальними змінами в політбюро та ідеології» [10]. Один з лідерів Партії Регіонів Р. Богатирьова відзначає, що «.досвід створення НСНУ як нової партії влади був корисний для всіх без виключення політичних структур. Ми... побачили, як не треба будувати партію.». І далі, «...політичні партії завдяки конституційній реформі стають впливовими гравцями на вітчизняній політичній сцені. Партія регіонів готова до такого розвитку ситуації, ми взяли курс на модернізацію ідеологічних основ і зміцнення структури на місцях» [11]. У принципі, такі вислови можна тільки вітати, якщо, звичайно, не забувати про те, як створювалася Партія регіонів і які традиційні механізми закладені в процес її функціонування. Адже вони практично нічим не відрізняються від механізмів функціонування інших партій. Через це нам мало віриться в процес партійного самооновлення будь-яких українських політичних партій. Тут ми керуємося відомим старим принципом цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Ні в якої партії, нині існуючої, немає стимулів для самооновлення доти, доки вони зберігають себе як авторитарні партійні структури. І діагноз тут може бути поставлений однозначний. В той же час ми не вважаємо ситуацію з політичними партіями України безнадійною.

На наш погляд, загально-оздоровлюючим для партії моментом міг би стати прийнятий за допомогою колективних зусиль політичної еліти країни новий Закон про політичні партії України. Цей закон повинен передбачати перелік норм внутрішнього життя партій і партійного будівництва, а також принципові положення, пов'язані із партійним виборчим процесом. До заходів щодо санації українських політичних партій повинні входити:

- положення про корегування пропорційної виборчої системи, яка у існуючому вигляді всупереч існуючій світовій практиці забирає у кожного українського виборця право обирати у Верховну Раду конкретних партійних кандидатів, які будуть у парламенті відображати інтереси виборців округів. Це означає, що пропорційна виборча система України повинна бути доповненою преференційністю;

- положення про дійсну, а не уявну демократизацію внутрішнього життя політичних партій, зокрема, необхідність таємного внутріпартійного голосування з усіх питань, закріплення визначального статусу ролі регіональних структур в житті партії;

- заборона створення виборчих коаліцій, які заохочують претензії нежиттєздатних і нечисленних партій зберігати свій вплив на хід політичного процесу в країні. Такі партії можуть об'єднуватися ідейно і організаційно в єдині життєздатніші структури і конкурувати з провідними гравцями політичного процесу як рівні або продовжувати своє існування на периферії вітчизняної політики;

- вимога формування партійних виборчих списків з обов'язковою визначальною квотою регіонального представництва.

Всі вказані заходи відповідають демократичним стандартам партійного будівництва, і якщо вони не будуть втілені в життя, то демократизація партійного життя як складової частини демократизації суспільства не відбудеться, і ті надії, які покладаються на політичну реформу в країні, залишаться нереалізованими.

Література

парламент вибори політика партія

1. Finer H. Theory and Practice of Modern Government, Chicago, 1988; Newmann S. Modern Political Parties. N.Y, 1989; Renney A. Governing of Men. Manchester Univ. Press. 1989.

2. Полохало В. От авторитаризма к. авторитаризму? // Зеркало недели, 2004, 10 апреля.

3. Конституція України. К., 1997.

4. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах. Сравнительное исследование. М., 1997; Linz J.J., Stepan A. Problems of Democratic Transitions and Consolidations. Southern Europe, South America and Post-Communist Europe. Baltimore, 1996; Philippe C. Schmitter. Dangers and Dilemmas Democracy // ''Journal of Democracy”, vol.5, № 2, April, 1994;

5. Hantington S. The Third Vave: Democratization in the Twentieth Century. Norman, 1991.

6. Дунаєва Л.М. Партійна система в умовах модернізації суспільства: світовий досвід і Україна // Автореферат кандидатської дисертації. К., 2001; Ковалевський А. Политические партии современной Украины: позиции и перспективы. http://www.vybory.ru/sociology/partii ukrainy.php 3; Партии: реальность и перспективы (о реорганизации партий в Украине. http://www. uis.ua/; Выдрин Д. «Про это» // Зеркало недели, 1999, 10 апреля; Хімченко О.Г. Будівництво та функціонування політичних партій. Миколаїв, 2003.

7. Панина Н.Демократизация в Украине и оранжевая революция в зеркале общественного мнения // Зеркало недели, 2006, 20 мая.

8. Жданов И., Якименко Ю., Литвиненко А., Центр Разумкова. Кто и за что, с кем и против кого? Партии Украины за год до выборов // Зеркало недели, 2005, 2 апреля.

9. Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку // Автореферат кандидатської дисертації. Харків, 2000.

10. Соболев Е. Партия из старой жизни // Зеркало недели, 2004, 18 декабря.

Богатырева Р. Реформа, которую боится власть // Зеркало недели, 2006, 28 января.

Размещено на Allbest.ru