Теорія консолідації України: кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.

Однією з причин сучасної суспільної кризи в Україні, яка суттєво стримує процеси націєтворення і розбудови держави, є відсутність необхідної внутрішньої єдності як серед її політичної еліти, так і населення загалом. Тому доленосним для українського соціуму завданням є прискорити процеси етноінтеграції, подолати суспільний атомізм і політичну розпорошеність через окреслення і прийняття єдиних цінностей, світоглядних орієнтирів, спільних внутрішньо та зовнішньополітичних цілей тощо. Встановити шляхи вирішення проблеми допоможе вивчення суспільно-політичних та філософських поглядів вітчизняних мислителів кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. - складного, суперечливого періоду піднесення національної свідомості українського народу і його змагання за національне та політичне самовизначення. Саме в цей час українська ідея набуває теоретичного усвідомлення, стає буттєвою і викристалізовується у формі провідних суспільно-політичних ідеологій: ліберал-соціалістичної, націонал-демократичної, націоналістичної та консервативної.

Проблема об'єднання нації в українській філософії кінця ХІХ - першій третині ХХ ст. недостатньо висвітлена у науковій літературі. Узагальнюючі наукові дослідження, в яких би спеціально і системно вивчались новітні проекти консолідації українського народу, відсутні. Лише побіжно даної теми у своїх працях торкались В. Горський, Г. Касьянов, В. Кремень, І. Лисяк-Рудницький, В. Лісовий, В. Потульницький та деякі інші науковці.

Мета статті - окреслити зміст основних концепцій національної єдності, які були поширені в українській філософській та суспільно-політичній свідомості кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Протягом зазначеного періоду тлумачення українськими мислителями принципів національного життя пройшло певну еволюцію. Поява нових методологічних принципів у світовому суспільствознавстві, а також бурхливі події, що тоді відбувались в Україні, зумовлювали постійну корекцію їхніх поглядів на історичні завдання, що стоять перед українським народом, і зміну акцентів при вирішенні питання національної консолідації.

Впродовж останніх десятиліть ХІХ - першої третини ХХ ст. в українському суспільно-політичному житті домінувала ліберально - соціалістична ідеологія, котра сформувалася на ґрунті народницької історіософської парадигми. Представники напрямку - найвизначнішими з-поміж яких були В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський і М. Павлик, - стали творцями «культурницької» теорії консолідації українського народу.

Українські ліберал-соціалісти вважали змістом і метою історії «похід людства до щастя і правди», котрі запанують лише із перемогою ідей гуманності, демократизму й соціалізму. Визнаючи поступ людства ключовою історичною цінністю, вони розцінювали націю лише як його «ґрунт, форму та спосіб», а покликання національної культури бачили у тому, щоб служити «знаряддям поступу і причетності до загальнолюдських вартостей».

Проголошуючи локальні культури найбільш стабільним і необхідним чинником історії, ліберал-соціалісти головну роль народу вбачали у продукуванні й збереженні власної культури та традиції, а також виявленні своєї «провідної ідеї». Оформившись під впливом антропологічних ознак, територіальних обставин, культурного розвитку та деяких інших чинників, національна ідея зцементовує народ і сприяє його самоідентифікації. Міцно солідаризує народ мова, яка є атрибутом національного самовиявлення, свідченням оригінальності й повноцінності культури, в якому нація кодує свою духовність, історію та всебічний багатовіковий досвід. Саме тому стирання національної мови затримує поступ нації як частини людства, а, отже, перешкоджає його демократичному розвитку.

Суть української національної ідеї ліберал-соціалісти вбачали у реалізації принципу «широкого демократизму і признання рівного права задля кожної одиниці суспільства». Щоб здійснити її, український народ повинен досягти високого рівня культурного розвитку, щиро вірити у правдивість цієї ідеї, плекати у своєму середовищі моральний героїзм й готовність до великих жертв заради неъ, одночасно позбуваючись вікової пасивності, «самозречення» і атомізму. Мислителі закликали сконцентрувати зусилля навколо інтересів реальних творців культури - трудових верств і, насамперед, селянства, яке є головним представником української народності та одиноким носієм її національної ідеї, єдиним по справжньому демократичним елементом. Заперечуючи проти встановлення диктатури пролетаріату, ліберал-соціалісти виступали за об'єднання промислових робітників з українським селянством у єдину міцну національну силу і посилення зв'язків між містом й селом.

Ліберально-соціалістична теорія обґрунтовувала й важливість повернення країні її «мозку» - інтелігенції, яка, виховуючи у народу політичну принципіальність і солідність, повинна допомогти йому добитись бажаного. На думку М. Грушевського, завдяки своєму соціальному статусу, представники освіченої верстви можуть також виступити «корисним, нейтральним, об'єктивним елементом» парламентської боротьби, вносячи справедливі і розумні ідеї в середовище, де вирують матеріальні і класові пристрасті. Вчений закликав всі українські партії віднайти «середній термін своїх спеціальних національних домагань», утворити «моральний союз» і вести цивілізовану боротьбу, засвідчивши таким чином здатність виконати свій елементарний обов'язок перед народом.

Одночасно українські ліберал-соціалісти виступали з позицій народницького егалітаризму, вважаючи вищі економічні класи «елементом ненаціональним і навіть антинаціональним», а тому ігнорували проблеми елітного шляху державного будівництва України». Їхній проект обґрунтовував можливість ефективної організації суспільства поза державою, базуючись на тезі, що найкраще «синтез» національних культур відбувається у великих міжнаціональних об'єднаннях. Вбачаючи у федеративно-демократичному русі «синтез миру і прогресу» та оцінюючи його як «висновок історії», представники напрямку вважали достатнім для України здобути статус широкої автономії у складі реорганізованої у демократичну республіку Росії, щоб вже спільно з нею рухатись до майбутньої Європейської федерації. Домінуюча в українському народництві та вітчизняній суспільній думці загалом антидержавна настроєність, стала одним із проявів феномену так званого «українського нігілізму», суть якого дослідник Т. Лютий визначив як «здатність уникати того способу існування, що називається національним буттям, утримуючись на українському ґрунті».

Розглядаючи національну проблематику «крізь призму загальнолюдських і гуманістичних ідеалів», ліберал-соціалісти закликали «вменшувати націоналізм і збільшувати інтернаціоналізм», висловлювали переконання, що «оборонці української національності не будуть націоналістами». Сповідуючи еволюційно-культурницький шлях національної організації, мислителі напрямку намагались об'єднати українське населення під гаслами кращої соціальної перспективи, обіцяючи забезпечити права і потреби особи, вдосконалити матеріальний добробут кожної людини, завершити перемогу соціального егалітаризму, підтримати спокій у суспільстві тощо. Однак, віддання переваги соціальному питанню над національним, недооцінка ваги держави у житті нації й світоглядна аристофобія завадили прихильникам ліберал - соціалістичної культурницької парадигми об'єднати та організувати український народ під час його національно-визвольної боротьби 19171920 років. Уряди Української Центральної ради та Директорії, очолювані переважно прибічниками цієї доктрини, більше зусиль і часу віддали декларуванню соціальних гасел і організації боротьби з «внутрішніми класовими ворогом», ніж питанням державного будівництва, що, в свою чергу, стало причиною поразки останнього.

Приблизно з 90-х років ХІХ ст. в Україні починає активно розвиватися націонал-демократичний суспільно-політичний напрямок, найвизначнішими представниками якого виступили І. Франко, Леся Українка, Т.Зіньківський, Б. Грінченко, М.Міхновський, Ю. Бачинський, С. Петлюра та інші відомі українські діячі. У їхньому середовищі було обґрунтовано якісно новий «органістичний» концепт консолідації нації.

Сенс історії українські націонал-демократи вбачали у повноцінному розвитку нації та її активній участі у світовому розвитку людства, спрямованому на утвердження принципів національної і особистої свободи. Визнаючи головним критерієм прогресу не щастя всього людства, а окремої «людської одиниці», мислителі вважали невід'ємною умовою щастя особи її розвиток у вільному середовищі своєї нації. Критикуючи «антигуманні» філософські концепції, котрі в основу суспільного розвитку клали закони «вовчої» боротьби і конкуренції, І. Франко наголошував, що справжній суспільний прогрес починається там, де наступає «здруження людей», коли виникає суспільно-організаційна цілісність, в якій єдність, а не внутрішня протидія, визначає подальший поступ.

Націонал-демократи наголошували, що народ буде ефективно розвиватися лише тоді, коли він організується в єдину націю, оригінальну «живу колективну одиницю». Вони вперше зауважили, що в інтересах національного розвитку необхідно в середовищі нації витворити всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя. І. Франко та Леся Українка розглядали навіть питання можливої участі багатих і впливових верств у розвитку України, вбачаючи у відсутності міцної еліти одну з причин її політичних, культурних та економічних негараздів.

Фундаментом національного організму націонал-демократи вважали трудові верстви та інтелігенцію, спільні зусилля яких завжди визначають його історичну долю. Власне, перед українською інтелігенцією і ставилось завдання «…витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і яка сильна держава не може остоятися». З цією метою представники освіченої верстви повинні якнайшвидше повернути собі авторитет серед народної маси, діючи на національному ґрунті реально, систематично, відповідально і жертовно, а не «залітати за хмари». Оскільки нація може звільнитись і надалі успішно розвиватись лише за рахунок національних почувань та діяльності своїх громадян, то, на думку націоналів, наполеглива, продуктивна праця для свого народу здатна перетворити кожну особистість на активного учасника суспільних змін чи навіть зробити її «національним героєм».

До числа ключових чинників, які відіграють провідну роль у перетворенні народу на «єдиний національний організм» націонал-демократи зараховували національну свідомість народу і мову - «орган духовного життя народу», втративши який нація втрачає рацію свого існування. З'ясування ж національного ідеалу, на їхнє переконання, здатне розбуркати народ, заставити його поважати своє національне я, розбудити у ньому почуття гідності та самостійності, «поставити його на власні ноги» і подолати звичку «бути рабом чужого життя». Не випадково, за відсутності в душі національного ідеалу, наголошував І. Франко, найкращі українські сили зазвичай «тонули в общеросійськім морі», а ті, що лишилися на своєму ґрунті, «попадали в зневіру і апатію».

Щоб перетворити українську національну справу на справу всього українського населення, націонал-демократи вважали необхідним об'єднати її зі справою народного добробуту. З цією метою М.Міхновський пропонував українській інтелігенції звернути більше уваги на поширення серед робітництва національної ідеї, а серед селянства - ідеалів соціалістичних. Він, як і більшість націонал-демократів, виступав за створення національних організацій робітників і селян, котрі забезпечать здобуття трударями соціальної і політичної свободи.

Важливе місце у процесах консолідації і відродження нації націонал-демократи відводили націоналізму, вважаючи нещастя українства наслідком недостатнього поширеності цієї доктрини у його середовищі. Зростання націоналізму і мілітаризму наприкінці ХІХ ст.

І. Франко вважав ознаками піднесення та органічного росту нових суспільств, а головне - свідченням «…емансипації людської одиниці, її тіла й духу, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм». Націонал-демократи були переконані, що впродовж історії між націями, між державами точиться боротьба за самостійність та збереження власного ладу, а тому єдиним гарантом свободи будь-якої нації вважали її силу. Визнаючи, поруч із «мирними» заходами суспільних змін, засади боротьби, більшість із них, однак, відкидали гасла класової ненависті, що здатні перешкодити національній боротьбі та встановленню єдності у суспільстві. Усвідомлюючи можливість викривлення будь-якої доктрини, мислителі радили тримати націоналізм як «почуття природне» «під контролем ідей гуманізму - любити свій народ, працювати для його не значить зневажати і ненавидіти іншу якусь народність».

У націонал-демократичній ідеології чи не вперше з'являється спроба подолати притаманне українській суспільній думці насторожене сприйняття держави. Представники напрямку визнавали державну самостійність найкращою і найпевнішою запорукою національного життя народу, його повноцінної участі у світовому історичному процесі, а тому перспективу утворення вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей відкладали до часів, коли «.всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Як «органічний витвір історії народу», держава повинна підпорядкувати діяльність своїй нації, прагнути забезпечити всі людські й громадські права своїм громадянам. Саме воля і добрі порядки, на думку Лесі Українки, дозволять не лише забезпечити згоду між людьми, але й встояти самій державі.

Таким чином, проголошення представниками націонал-демократичної ідеології цінності органічної нації та усвідомлення важливості об'єднання й активної участі всіх верств і громадян у національному житті, спрямували їхні зусилля на пошук шляхів творення цілісної соціальної структури української нації. Зі зростанням національної свідомості українських мислителів вщухають заклики до класової боротьби у середині нації, котра руйнує її організм. На жаль, дана позиція не стала провідною в українських суспільно-політичних реаліях, а тому проект «української органічної нації» не був реалізований за життя його творців й, на жаль, залишається недостатньо оціненим сьогодні.

Трагічний стан України на початку 20-х років ХХ ст. і відсутність реальних перспектив її майбутнього зумовили появу волюнтаристичної теорії чинного націоналізму Д. Донцова, в якій автор обґрунтував своєрідну «ієрархічну» модель організації української нації.

Розглядаючи історію як нескінченний процес невщухаючої боротьби між націями за існування та панування, Д. Донцов визнавав право «сильних рас «організовувати людей і народи в інтересах зміцнення існуючої культури й цивілізації. Заперечуючи існування всезагальних законів справедливості, мислитель був переконаний, що нації які хочуть грати роль у світі, повинні покладатись виключно на свою волю та здатність «пхнути історію наперед» відповідно до власної правди, не зважаючи на суму затраченої енергії та кількість жертв. Вважаючи потреби нації «най - реальнішою річчю на світі», мислитель ставив її ірраціональне право на життя понад будь-яку етику, вище інтересів індивіда і людського життя.

Запорукою стабільності і політичного успіху нації Д. Донцов вважав існування у її середовищі суспільної піраміди, в якій окреслюють своє існування дві основні суспільні групи: керуюча меншість та пасивна більшість. Еліта, в порівнянні з масою, завжди володіє більшою свободою в рухах і точністю в діях, вона формує нові ідеї і творить всі суспільні органи, без яких спільнота приречена на катастрофу. Активний динамічний дух меншості надихає масу, яка підсвідомо горнеться до сили, є вразливою щодо «інстинкту насильства», а тому стає слухняною в руках сильного «різьбяра». Наділена властивостями організатора суспільного життя, еліта об'єднує і мобілізує спільноту на звершення національної ідеї, в якій відображаються традиційні погляди на світове завдання нації. Д. Донцов був переконаний, що провідними елементами національного ідеалу, котрі допомагають нації швидше дійти до мети, є експансія, організованість і «власновладство». «Всеобіймаючий» ідеал незалежного існування, створення політичної нації є тим чинником, що скеровує всі думки і прагнення одиниць і груп нації до одної мети, забезпечує внутрішню консолідацію національного організму», - писав мислитель. До цього рівня не може досягнути нація «культурна», котра не має власного національно-політичного ідеалу, а тому мусить засвоювати ідеал чужий, залишаючись позаду в «життєвій боротьбі», або й загинути.

Єдиним виходом для України, якщо вона не хоче загубитись в історії, Д. Донцов вважав прийняти волюнтаристську, ірраціональну концепцію «нового націоналізму». «Всеобіймаючою» ідеєю для українства мислитель вважав здобуття власної політичної влади і запровадження ефективної форми господарювання, які забезпечать йому повноцінне суспільне буття. Реалізувати цю ідею можна лише шляхом відкинення космополітичних цілей і чужих ідеалів, визнання пріоритету суверенності, зближення з Європою і цінностями західної культури, які забезпечують активність нації, а головне - сепаратизм від Росії. Розцінюючи протистояння між Росією і Європою як історичний факт, Д. Донцов вважав, що Україні необхідно визначитись: або увійти у європейський духовно-правовий простір, або залишитись неважливою провінцією євразійської імперії. Національну місію України, ідеолог чинного націоналізму вбачав у боротьбі з Росією і виконанні функції чинника рівноваги у просторі цілого континенту.

Вважаючи, що воля нації неодмінно повинна проявлятися назовні, Д. Донцов найкращим органом, суб'єктом вияву її цілей вважав власну державу. Сприймаючи державу як «апарат для осягнення мети нації», мислитель будь-які виступи проти власної держави розцінював як національну зраду і застерігав: «…хто відкидає поняття політичної нації, мусить прийти до неґації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державнополітичних змагань».

Таким чином, виступаючи з позиції «власновладства і могутності нації», Д. Донцов обґрунтував концепцію національної консолідації навколо волюнтаристичних проектів провідників нації, котрі покликані виступити «апостолами ідеї боротьби» і витворити з маси придатний матеріал для провадження історично значимих подій. Проголошуючи першочерговим завдання нації вижити у міжнародній «війні всіх проти всіх», ідеолог чинного націоналізму, на відміну від українських ліберал - соціалістів, вважав, що організація внутрішніх сил у державі мусить відповідати вимогам її зовнішньої екзистенції, а не здійснюватись відповідно до принципів «співіснування без взаємної шкоди» та схиляння проводу перед «атомістичними забаганками власного середовища». У зв'язку з цим він гостро критикував ідеологію й діяльність українських народників і соціалістів, які, «мислячи не в крузі ідей держави», а «в крузі ідей суспільності», робили українську націю пасивною й не могли забезпечити їй історичну перспективу.

Ідеологи українського консерватизму відстоювали «державницький» проект організації української нації.

Наголошуючи на тотожності поняття нації саме з поняттям держави, а не якогось класу чи раси, як про це заявляли прихильники соціалістичної та націоналістичної ідеологій, В. Липинський стверджував, що «без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації». Держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації, керуванні та захисті суспільства, тільки вона здатна зреалізувати або забезпечити конкретні громадські тенденції, виступити гарантом збереження «органічних» традицій народу, котрі становлять підмурки національної культури та етнічної єдності.

Націю як органічне сполучення еліти і маси, що твориться внаслідок їхнього внутрішнього ірраціонального бажання «бути нацією» та згуртування спільним почуттям «територіального патріотизму», В. Ли - пинський називав «продуктом складного взаємовідношення держави і громадянства». На думку мислителя, відносини держави і громадянства повинен регулювати закон, в основі якого має лежати принцип взаємного обмеження прав кожною із сторін, а також готовність громадян визнати пріоритет суспільних інтересів над інтересами власними, що, в врешті-решт, дозволить спільноті стати нацією.

Ідеалізація українськими консерваторами місії держави у суспільному бутті супроводжувалась піднесенням до статусу соціальної цінності Монарха як символу міцності держави і неподільності нації, котрий здатний об'єднати здорову й сильну національну еліту, всі поодинокі класи та всіх громадян в одну національну цілість, спаяну «органічним духом».

Згідно консервативної історіософії, тільки народ, класи і стани якого прикладають зусилля для внутрішньо класової консолідації і взаємного порозуміння між собою в ім'я всім бажаного законного ладу і спокійної праці, зможе здобути власну державу і, підтвердивши суверенітет на своїй землі, як велика нація взяти активну участь у світовій історії. Втілення ідеї класового і станового примирення, національного згуртування особливо важливе в умовах, коли нації загрожує зовнішнє поневолення. Тоді консолідуючими націю чинниками виступають не лише єдина національна ідея і один спільний національний провід, але й наявність спільного ворога, ненависть до якого «…заміняє спільною емоцією брак спільної орґанізованости, дисципліни, політичного розуму і волі». «Нації творяться перемогами, або нещастями психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу», - стверджував В. Липинський.

Усвідомлюючи вагу силової підстави державного існування нації, українські консерватори, на відміну від мислителів ліберал-соціалістичного напрямку, ціннісним елементом соціальної структури називали збройні сили, які становлять, словами В. Липинського, «спинний хребет» суспільства.

В. Липинський вважав, що найбільш досконало співробітництво всіх класів здійснюється за умови їх рівноправності при класократичному методі соціальної організації, коли в межах унітарної монархічної держави вони, як органічні колективи, що внутрішньо об'єднуються єдиним видом праці та спільною історичною традицією, творять суспільну дійсність у своїй сфері, забезпечуючи всебічний розвиток нації і зміцнюючи власну державу. Однак фундатором національного організму і охоронцем самостійницької національно-державницької традиції консерватори вважали хліборобський клас, представники якого акумулюють в собі і традиції християнської моралі, і духовно-культурні традиції народу, і своєрідний спосіб господарювання, а прив'язаність до землі робить їх завше найбільш зацікавленими в існуванні власної незалежної держави.

Називаючи класократичний устрій Трудової Монархії традиційним і найбільш придатним методом організації українського суспільства, В. Липинський найбільш вартісним у ньому вважав спосіб організації еліти, яку, на основі класової селекції, творять «найсильніші, найздатніші і найбільш авторитетні у своїх класах» представники. Класократичну аристократію мислитель змальовував як найкращий тип еліти-творця, що забезпечує ритмічність і гармонійність розвитку суспільства, під керівництвом якої воно переживає найяскравіші періоди свого існування.

Вважаючи українство по своїй природі «рухом верхів», В. Липинський стверджував, що лише вирівнювання класів по «найвищому типу» може забезпечити нації розвиток, в той час як пропаговане народниками і соціалістами «рівняння на тип найнижчий» - це шлях дестабілізації й занепаду українського суспільства.

Заперечуючи теорії «автоматичного» формування нації на основі етнографічної маси, її типу, характеру, мови та території, українські консерватори вважали її будівництво справою «національних аристократій», котрі покликані «тесати» історію по образу своїх ірраціональних бажань, творити об'єднуючі громадські цінності та ідеї, організувати несвідому пасивну масу у свідому націю. Тільки організаційно і політично сильна провідна верства, що вміє керувати своїми та чужими пристрастями, може опанувати політично нездібну, схильну до анархії частину суспільства. Для реалізації свого покликання еліта повинна володіти також авторитетом в очах населення, який залежить від легітимності її влади, духовної й фізичної якості її представників. З цією ж метою, відповідно до універсального закону «єдності поступу і консерватизму», кандидати на політичний провід і правляча верства повинні завжди вести боротьбу за владу між собою виключно в рамках одної держави і на підставі одного основного закону.

Розуміючи, яку величезну силу влади зазвичай зосереджують у своїх руках політичні лідери, українські консерватори вказували на необхідність «обмеження» їхнього надмірного ірраціоналізму традиційними соціальними установами, до числа яких вони зараховували і духовні інститути. Релігію і традиційну церкву консерватори вважали організуючою силою, що здатна побороти моральну й соціальну анархію, до якої в принципі схильна будь-яка спільнота. Вони формують «народну душу», морально підтримують діяльність законної влади, виступають важливим консолідуючим чинником у процесі націогенезу, а тому «ніякої користі від нищення консервативних основ нації і від нищення з громадського боку найвартніщих прикмет церкви: традицийности, вірности, послуху й дисципліни - для нації бути не може». З іншого боку, діяльність сект та протестантських церков, які, поширюючи вільнодумство, збільшують суспільну розпорошеність та дезорганізацію, на думку консерваторів, є особливо небезпечною для націй, які історично мають нахил до анархії та «антигромадського індивідуалізму».

Консолідацію України консерватори закликали здійснювати в контексті національного завданням, до якого її народ був «історично покликаний Богом» - здійснити синтез між Сходом і Заходом, гармонізувати впливи двох відмінних культур, світоглядів, понять і цивілізацій, і на цім зв'язку витворити власну національну індивідуальність. «Без такої гармонізації, ми гинемо як нація: підпадаєм - не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом - під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за не виконування того завдання, яке дано тільки нам.», - застерігав В. Липинський.

Таким чином, консервативна концепція національної консолідації є найбільш теоретично виробленою і систематизованою. Її автори виявляли симпатії до суспільних сил та соціальних інституцій, які сприяють політичному й культурному вдосконаленню суспільного організму на основі його власних традицій і в межах своєї політичної організації, одночасно засуджуючи руїнницькі й анархічні елементи. Проте, через досить пізнє оформлення, нечисленність адептів, а також внаслідок несприятливих історичних обставин, філософські і політичні ідеї ідеологів консерватизму не стали домінуючими в українському світогляді, а динамічним спробам реалізувати державницький проект у політиці гетьманського уряду Української держави 1918 року, завадила недостатня виробленість державницького мислення у переважної частини українського населення та політичних опонентів, котрі ідейно та збройно виступили проти нього.

Розглянуті концепції консолідації Україні, вироблені вітчизняними мислителями кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., демонструють відмінність розуміння принципів її досягнення. Однак суспільні процеси останніх років переконливо засвідчують, що український народ здобув власну державу швидше, ніж було завершено його оформлення в органічну націю, а значить історично йому судилося здійснювати національне зростання за проектом «через державу до нації», який було обґрунтовано представниками українського консерватизму. Тому безперечну цінність становлять висловлені його представниками ідеї щодо необхідності плекання державницького мислення та територіального патріотизму серед українства, котрі забезпечать єдність і гармонію в його середовищі, а також сприятимуть оформленню сильної патріотичної еліти, відродження традиційних соціальних установ тощо. Українська громадськість не повинна також відмовлятись сьогодні від задумів ліберал-соціалістів вдосконалювати форми соціального життя шляхом запровадження ідей гуманності й демократизму, так само, як і від націонал-демократичної моделі «органічної» нації та патріотичних закликів Д. Донцова відроджувати волюнтаризм українського духу. Одночасно українство не має права повторити і свої «історичні» помилки: продовжувати недооцінювати національні та державницькі інтереси, вважати їх другорядними, порівняно із соціальними питаннями, або ж навпаки розвивати свої національні устремління у вкрай радикальних формах.

Кожна з розглянутих теорій має сильні й слабкі сторони, ідеї, котрі донині залишаються визначними здобутками української суспільно - політичної і філософської думки, та положення, що втратили свою актуальність через закладений у них метафізичний догматизм та «історичність». Відтінити перші від других є важливим завданням сучасного філософського українознавства, яке в такий спосіб допоможе залучити багатий вітчизняний історіософський досвід до сучасних процесів теоретичного моделювання пріоритетів української нації та шляхів розбудови української держави.

національний єдність соціальний консолідація

Размещено на Allbest.ru