Формування цивілізаційної ідентичності України в контексті вибору оптимальної моделі її національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування цивілізаційної ідентичності України в контексті вибору оптимальної моделі її національної безпеки

цивілізаційний самоідентифікація регіональний

Цивілізаційне підґрунтя є лише використанням можливості надати історичному проекту України універсальному виміру, можливість обґрунтувати її потенціал посісти достойне місце в «концерті світових націй». Наскільки вирішення цієї проблеми має безпосереднє відношення до проблеми національної безпеки, видно з думки М.Михальченко, з якою ми повністю солідаризуємося: «Лімітрофне положення, стан - це проміжне положення та стан. Якщо народ «лімітрофа» не вкорінюється в структуру якоїсь регіональної цивілізації, то самовизначення цього народу в формі незалежної держави залишається проблематичним, як і проблематично створення своєї локальної цивілізації» [1,341-342].

Якщо ми більш уважно проаналізуємо думку М.Михальченко, то ми побачимо, по-перше, що він протиставляє поняття «регіональна цивілізація» та «локальна цивілізація». По-друге, вчений пропонує свій сценарій подолання лімітрофності в напрямку інтеграції в європейське співтовариство з послідовним приведенням всієї економіко-політично-правової інфраструктури у відповідність з європейськими стандартами, але ця думка має місце в подальших характеристиках такого подолання як «нейтралізація європейського чинника закріплення лімітрофності України» [2,339] або «подолання лімітрофності України на користь європейського вибору» [2,345].

Повністю поділяючи думку М.Михальченко, ми все ж таки ставимо ще раз питання за допомогою яких технологій таке подолання можливо (оскільки сам дослідник слушно зауважує, що сама Європа може стати головною перепоною на європейському шляху української цивілізаційної ідентичності). Україна залишається в статусі «чужого серед своїх» (і, відповідно, у відносинах з РФ - в статусі «свого серед чужих»). Тим самим вона відтворює ситуацію, яку С.Хантінгтон описував як ситуацію «подвійної розколотисті» (хоча такого терміну він, особисто, не вживав). Так, описуючи так звані «розколоті країни», він писав: «В майбутньому, коли приналежність до певної цивілізації стане основою само ідентифікації людей, держави, в населенні яких представлено декілька цивілізаційних груп на кшталт Радянського Союзу будуть приречені на розпад. Але є і внутрішньо розколоті держави - відносно однорідні в культурному відношенні, але у яких нема згоди по питанню про те, до якої цивілізації вони належать. Їх уряди, як правило, хочуть «вскочити на підніжку поїзду» та приєднатися до заходу, але історія, культура, та традиція цих країн нічого спільного з Заходом не мають» [3,45].

Інший тип розколотості Хантінгтон фіксує на прикладі Туреччини, яка має не стільки внутрішню природу, але є результатом зовнішнього позиціонування: «Куди податися Туреччині, яка відкинула Мекку, але сама відкинута Брюсселем? Не виключено, що відповідь така: «Ташкент». Крах СРСР відкриває перед Туреччиною унікальну можливість стати лідером тюркської цивілізації, що відроджується, охоплюючи сім країн на просторі від берегів Греції до Китаю. Заохочувана Заходом, Туреччина прикладає всі зусилля, щоб вибудовати для себе нову ідентичність» [3,46].

З наведених висловів американського політолога для України випливає висновок, що її завдання та труднощі в цивілізаційної та геополітичної ідентифікації багатою мірою аналогічні труднощам Туреччини, що може бути зафіксоване в наступних аспектах: а) наявність протиріч між модернізаційною стратегією правлячої еліти та традиціоналистськими установками певних верств населення (наразі ми не маємо даних наскільки глибоким є розкол між євроатлантичною орієнтацію еліти та кількістю ісламістських організацій та аналогічним чином налаштованого населення, тобто чи можемо ми говорити про розкол в Туреччині в його внутріполітичному вимірі); б) невизначеність геополітично-цивілізаційної «онтології» країни (тобто буття в деякому «цивілізаційному проміжку», де українською паралеллю Туреччини є відмова України від Москви, але аналогічне гальмування просуванню на шляху вступу до ЄС з боку Брюсселя); в) необхідність нестандартного, навіть парадоксального вирішення цивілізаційного самовизначення в ситуації геополітичних тектонічних «зсувів» (і, додамо певної довільності цього цивілізаційного вибору за умов коли приналежність до цивілізації детермінована не «об'єктивною онтологічною цивілізаційною «вкоріненістю», а певною «цивілізаційною ідеологією», причому досить мінливою Наявність імпліцитної фіксації названої довільності в теоретичних побудовах Хантінгтона є серйозним протиріччям всієї його «цивілізаційної» концепції, основні постулати якої базуються на передумові майже фатальної приналежності до цивілізаційної спільноти, змінити яку неспроможні ні політики, ні держави, ні народи).

Іншою важливою характеристикою цивілізаційного самовизначення, що міститься в цитаті Хантінгтона, є етнічний критерій цивілізаційної ідентичності, акцентування якого теж нехарактерно для його цивілізаціоністської міфології, в якій пріоритетною основою цивілізації виступає «єдність культури». В цьому контексті постає питання чи існує така єдність у «тюркських» держав крім ісламської релігії? Якщо ж у якості такої єдності дійсно виступає іслам, то це породжує питання яким чином поєднати в цьому - поки ще віртуальному - цивілізаційному співтоваристві традиціоналістські культурні установки республік Центральної Азії з модернізаційним проектом Туреччини? На ці питання в рамках концепції американського вченого відповіді ми не знаходимо.

А тепер спробуємо проаналізувати можливі сценарії цивілізаційного самовизначення України з урахуванням ситуації «подвійної розколотості» (яку досить точно відмітив Хантінгтон як типову рису багатьох «наздо- гоняючих» цивілізацій та країн посткомуністичного світу) та виділених нами типологічно можливих критеріїв приналежності до цивілізаційного співтовариства. Після цього ми поставимо питання, який з цих сценаріїв є, по-перше, більш-менш реалістичним, а, по-друге, відповідає потребам національної безпеки України.

Етнічний критерій. Ми взяли цей критерій по аналогії з концептом «тюркської цивілізації», який розглядав Хантінгтон. Дійсно, цивіліза- ційний вибір України неодноразово розглядався крізь призму цього критерію і, безумовно, місце «тюркського» етносу (чи «суперетносу») в цьому випадку займало «слов'янство». Ми неодноразово торкалися цієї теми в аспекті сценарію входження України в слов'янську цивілізацію під егідою Росії та тих небезпек втрати національної (і, як наслідок, цивілі- заційної) ідентичності, що чекають Україну за умов впровадження цього сценарію в життя [4]. Але ми не зачіпали інші сценарії використання універсалістського виміру ідеї слов'янства крім входження України в «спільноросійський світ». Ця ідея неодноразово висувалася в Україні (починаючи з прослов'янських ідей Кирило-Мефодіївського братства) і продовжує існувати в її гуманітарно-культурному просторі і зараз. На відміну від «росієцентричної» версії «спільноросійського світу» ці цивілізаційні проекти намагалися розширити коло «братів-слов'ян» (від традиційної трійці «росіяни, українці та білоруси» до максимально можливого співтовариства слов'янських народів). Так, А.Лондаридзе вважає, що у відповідь на ініціативу Г.Кісінджера про створення нової держави «ЄС+США» треба формувати нову цивілізаційну спільноту - ССД (Союз Слов'янських Держав) у складі Росії, України, Білорусі, Польщі, Чехії, Словакії, Сербії, Хорватії, Словенії, Чорногорії, Македонії, Боснії-Герцеговини, Болгарії.

Ми бачимо досить дивну конструкцію, оскільки вона передбачає союз як західних так і східних слов'ян з різною релігійною і національною орієнтацією. (Таким чином ми бачимо, що автор вважає релігійний критерій приналежності до цивілізації нерелевантним). Далі він пропонує абсолютно фантастичний проект приєднання до зазначеного слов'янського ядра таких держав як Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, причому, на яких підставах і за якими критеріями планується подібне утворення, Лондаридзе не уточнює. В науковій літературі подібні фантастичні проекти варті розглядання, по-перше, як свідоцтво того, що традиційні цивілізаційні об'єднання не зовсім влаштовують сучасну людину і не зовсім виконують свої ціннісно- світоглядні та інтеграційні функції (перш за все криза цивілізаційного мислення сьогодення полягає в кризі універсального виміру Ми маємо на увазі, що основний парадокс цивілізаційних ідеологій полягає в тому, що маючи пре-тензії на універсальність, вони в реальності закріплюють локальність, фіксують факт відсутності універсального виміру в сучасному світі.). По-друге, такі свідоцтва демонструють факт ідеологічної довільності подібних цивілізаційних конструкцій (тобто не стільки їх «онтологічну», скільки «проектну» природу) та можливості самих несподіваних конфігурацій.

Іншим свідоцтвом аналогічного мислення є робота В.Шевченко та М.Іващенко «Концепція національних інтересів України», де робилася спроба на основі сучасних цивілізаційних концепцій обґрунтувати необхідність створення «слов'янської цивілізацій» як відповідь на посилення «неоімперського тиску» з боку західного співтовариства. Як і в попередньому випадку, в склад цього співтовариства входять: Україна, Росія, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Югославія, Хорватія, Словенія, Боснія, Македонія (правда чистота «слов'янської ідеї» зберігається тим, що в цьому проекті відсутні держави Кавказу та Середньої Азії). Однак, якщо Лондаридзе не уточнює хто саме буде лідером «об'єднаного слов'янства» (мабуть, за його логікою це повинна бути Росія), то робота, яку ми зараз аналізуємо намагається, обґрунтувати «системоутворюючу» роль України в цьому об'єднанні, посилаючись ще на ідеї Кирило-Мефодіївського Братства): «Україна на даний момент є державою, здатною стати ведучим політичним центром консолідації слов'янських націй» [5,20].

Незважаючи на те, що подібні проекти є вочевидь утопічними (оскільки вони, перш за все, не враховують фактор «сили» та гегемоністські амбіції Росії в регіоні та всьому посткомуністичному просторі), подібні ідеї час від часу повертаються. Наприклад, досить відомий в Україні політолог К.Бондаренко своє інтерв'ю сайту «Диалог» назвав «Слов'янська Європа для нас - реальна альтернатива». При цьому він посилається на М.Кундеру та на його зауваження про «ностальгію по Австро-Угорщині», згадуючи проект «Вишеградської четвірки» (у складі Чехії, Словакії, Польщі та Угорщини) як втілення цієї ностальгії. При цьому політолог по суті повторює тезу попередніх авторів про те, що Україна є «центром спільнослов'янського проекту» і що цей проект є альтернативним «проекту з боку Росії».

Релігійний критерій. Зразу ж зазначимо, що використання релігійного критерію для формування цивілізаційної ідентичності України є вкрай проблематичним та інколи навіть небезпечним (якщо цю проблему розглядати під кутом її наслідків для національної безпеки України). По-перше, це пов'язано з поліконфесійністю України, яка полягає не тільки в тому, що в ній наявні не тільки християнські конфесії (наприклад, ісламу, що поширений переважно серед кримських татар), але й конфесійної неоднорідністю християнських конфесій, кожна з яких виконує важливу ідентифікаційну функцію для українців (тобто уніатська Церква - на заході України, а православна - на Сході). Складність ситуації полягає в тому, що в Україні діє такий потужний гравець як УПЦ МП, що відверто лобіює російські геополітичні та «цивілізаційні» інтереси. А оскільки «православний чинник» є найважливішою складовою сучасної російської національної ідентичності Прикладом цього може слугувати книга В.Бачініна «Національна ідея для Росії» (2005 р.), в якій автор практично ототожнив «національну ідею» та «християнську ідею». Більш того в своєму проекті «політичної теології» він намагається представити Росію не тільки як форпост «православного світу», але й як об'єднувач всього християнського світу. (Див. Бачинин В.А. Национальная идея для России. Исторические очерки политической теологии и культурной антропологии. - М., Спб, 2005).. Тому будь-яка спроба увійти в цивілізаційну спільноту, сформовану на релігійному фундаменті, приречена не те, щоб активізувати присутність Росії на теренах України та посилити розкол між християнськими конфесіями в Україні. В наслідок сказаного, релігійний чинник займає останню сходинку в спробах цивілізаційного позиціонування України окремо від Росії, уникаючи небезпеки активних спроб ззовні інтегрувати її в «спільноросійський світ».

3) «Космополітичні цивілізаційні ідеології» та їх ціннісні, географічні та «проектні» складові. Зазначені проекти цікаві для нас тим, що в них значно зменшена роль етнічної складової, наслідком чого є їх космополітизм. Іншою важливою характеристикою цих проектів виступає не тільки важлива роль інших чинників та критеріїв «цивілізаційної ідентичності» (ціннісних, географічних, «історико-проектних»), але їх системний зв'язок. Розглянемо ці ідеології та можливу участь в них України більш детально.

(а) «Європейська цивілізація». Незважаючи на світоглядний «універсалізм» цієї цивілізації та зниження ролі «національної держави» значущість географічної локалізації не викликає сумніву.

Так, в роботі «Крихкий абсолют» С.Жижек аналізує «географічні обмеження» європейської цивілізації та ту «віртуальну географію» в свідомості європейців, в рамках якої починається, власне «Європа». Таким чином, виходить, що для хорвата Європа починається саме з Хорватії (при виключенні з її простору сербів), для словенця - зі Словенії, для мешканця Австрії словенці ще не «тягнуть» до європейського статусу, оскільки належать до «Балкан». В свою чергу німці не вважають Австрію істинно європейською країною, в той час як французи вважають вже німців глибокими центральноєвропейськими провінціалами [6,33]. У підсумку філософ розглядає цей феномен як симптом неможливості визначити феномен «Балкан» (тобто географічний символ «не-Європи» в серце Європи), оскільки за логікою «зміщеного расизму» Балкани «завжди знаходяться в іншому місці». З цього жижековського аналізу можна частково зрозуміти чому Україна не попадає в орбіту європейської ідентичності, оскільки, з точки зору європейців вона є не тільки посткомуністичною, але й пострадянською державою, «євразійською» за своє «цивілізаційною» суттю.

Якщо взяти ціннісний рівень європейської цивілізації, то, фактично, його можна ототожнити з проектом Просвітництва з такими цінностями як свобода, раціональність («все повинно предстати перед судом Розуму»), презумпція осмисленості світової історії на її шляху до невпинного прогресу, нарешті певні передумови «політики». Щодо ж найбільш базових формулювань історичного проекту, то цей проект приманний не тільки (і, можливо, не стільки!) Європі, скільки всьому західному товариству. З певної міри спрощеності цей проект можна назвати проектом «перманентної модернізації», рух та швидкість постійно збільшується разом з рухом товарів, знань, технологій, капіталів, інновацій тощо. (У порівняно недавньому минулому цей експансіоністський рух «без берегів» виражався в практиці колоніалізації неєвропейських народів. Ризикнемо стверджувати, що процеси, що приховуються за терміном «глобалізації» і є, на сьогоднішній день проявом „перманентно-модернізаційного» історичного проекту).

Для України обмеження себе тільки рамками європейської цивілізаційної ідентичності приховує низку небезпек. По-перше, це небезпека «гомосасерізації» або «балканізації» України з боку європейського співтовариства, яка штучно фіксує її лімітрофне положення та таку ж «лімітрофну ідеологію». По-друге, навіть при успішності цього проекту українці у якості європейців завжди будуть відчувати комплекс меншовартості як «другорядна європейська нація». Нарешті, по-третє, за умов відсутності сформованої міцної інтегрованої «національної держави» та національної ідентичності ця стратегія може викликає самозаспокоєння та небажання розбудовувати свою державу. (Логіка тут може бути приблизно така: «Якщо світ європейських народів - це світ «постнаціональний», а ми прагнемо інтегруватися в цей світ, то навіщо формувати націю та «національну державу», якщо незабаром ми станемо «європейцями-космополітами? Зараз ми не говоримо про те, що в самій Європі зазначений «наднаціональний космополітизм» ви-кликає сильний спротив у вигляді «нових націоналізмів» та повернення «національного проекту» в досить спрощених формах - «ре-етнізації» або навіть новітнього расизму.).

З цього випливає, що європейська цивілізаційна ідентичність України на рівні «цінностей» та, частково», на рівні історичного проекту, повинна бути доповнена іншими різновидами цивілізаційної ідентичності.

(б) «Радянська/Російська цивілізація». Як ми вже зазначали, предикат «радянська» перед концептом «цивілізації» виправдовувався тим, що цивілізаційний статус цьому утворенню надавали такі характеристики: велика географічна «ойкумена» (яка в пропаганді часто акцентувалася як «одна шоста землі»), наявність певної системи цінностей (де суто європейські цінності «комунізму» співіснували з традиційними «євразійськими» цінностями у вигляді ідеократичної держави, колективізму, «соборності» тощо). Як це не дивно «радянську цивілізацію» споріднювали з цивілізацією західної її месіанізм, космополітизм (державний імперський принцип був ворожим до проекту «національної держави» та до будь-якої ідеології «націоналізму»). Були аналогії і між історичним «радянським» проектом та проектом західним, оскільки перший теж був модернізаційним та, базувався, на західних принципах перманентного прогресу науки, техніки, товарів та добробуту.

Щодо цивілізаційного проекту сучасної Росії, то він насичений суперечностями. Незважаючи на історичне наслідування принципів та цінностей радянського режиму, в останньому суперечностей було набагато менше. По-перше, він дивним чином поєднує імперський космополітизм та російський націоналізм (хоча таке поєднання було завжди імпліцитно присутнє і в радянському «інтернаціоналізмі», будучи відчутним вже в сталінському проекті). По-друге, він є послідовно антизахідним (причому в більшій мірі, ніж проект радянський, оскільки останній протистояв не стільки цивілізаційному принципу «західного модерну», скільки його економіко-політичному різновиду). Для сучасної Росії прірва між нею та Заходом полягає набагато глибше, і ця «глибина» має «цивілізаційний» камуфляж. Висновок сучасних російських ідеологів та культурологів полягає в радикалізації тези «Росія - не є європейською країною за визначенням і ніколи нею не буде» (в той час як починаючи з Петра Першого російській проект полягав в тому, щоб перетворити Росію на «нормальну» європейську країну). Для «раціоналізації» цієї цивілізаційної прірви і використовується православ'я в контексті фундаментальної цивілізаційної опозиції «духовність/раціоналізм».

Щодо історичного проекту сучасної Росії, то він теж поєднує низку суперечностей, основну з яких можна визначити як суперечність між «модернізацією» та «фундаменталізмом». З одного боку, російська цивілізаційна ідентичність припускає необхідність глобалізації руху капіталів та товарів (і сама інтегрована в цю економічну «світ-систему»), а, з іншого, її «цивілізаційним кредо є «антиглобалізм», боротьба з «мондіалізмом» (переважно американським). Інколи цей «антиглобалістський імпульс» призводить до появи певних автаркістських тенденцій в їх самовизначенні, які знайшли своє вираження в метафорі «Острів Росія». Іншими словами, цей «фундаменталізм» та «антиглобалізм» можна визначити як зворотний бік процесу глобалізації, як те, що Жижек називав «Джихад у світі Макдональдса».

В наслідок наведеного, можна резюмувати, що будь-які проекти цивілізаційної ідентифікації України на «російському векторі» на практиці будуть означати приєднання до агресивного антизахідного російського курсу, що призведе до цивілізаційного ізоляціонізму.

(в) Сценарії субрегіональної цивілізаційної ідентичності. Як випливає з вищенаведеного прийняття курсу на російську або слов'янську цивілізаційну ідентичність буде означати для України відмову від будь-яких претензій на самостійну геополітичну гру та втягнення в інтеграційний російський сценарій. Прийняття європейської цивілізаційної ідентичності та стратегічний курс на інтеграцію в євроатлантичні структури на відміну від попередньої ідентичності не обмежує Україну в її пошуках більш локальної (субрегіональної) цивілізаційної ідентичності. (Певні відцентрові процеси в самій Європі в бік дрейфу до більш локальних «цивілізаційних спільнот» Під цими локальними спільнотами ми маємо на увазі поділ між «Старою Європою» та «Новою Європою», особлива позиція Німеччини і Франції щодо інтеграції до НАТО деяких пострадянських країн тощо., ніж загальноєвропейська спільнота, демонструють, по-перше, проблемний характер цієї ідентичності, а, по-друге, можливість поєднання різних типів цивілізаційної ідентичності як прояву діалектики універсального та локального).

Це означає можливість та, головне, необхідність поєднання курсу на формування європейської ідентичності України з ідентичністю субрегіональною. На питання в рамках якого геополітичного та культурного регіону така ідентичність можлива, більшість дослідників називають ГУАМ та - в більш розширеному вигляді - регіон «Балто-Чорноморської дуги». Розглянемо наскільки правомірні подібні проекти і наскільки можливо застосування «цивілізаційної термінології» до цих міждержавних об'єднань. Друга низка питань полягає в тому наскільки адекватні претензії України на роль регіонального лідера в рамках подібних об'єднань і наскільки претензії на таке лідерство позитивно вплинуть на системні характеристики національної безпеки України.

Якщо розглянути критерії, за якими можна віднести будь-яку спільноту до «цивілізації», то по відношенню до ГУАМ або держав «Балто- Чорноморської дуги» (які утворили організацію СДВ або «Спільноту Демократичного Вибору» у складі Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Молдавія, Румунія, Словенія, Україна), то ми побачимо наступну картину. По-перше, очевидним є те, що в рамках цього співтовариства нерелевантним є ані етнічний критерій, ані критерій релігійний. Щодо етнічного критерію, то справа тут не в тому, що в ГУАМі та СДВ представлені різні етноси, а в тому, що це об'єднання складається з представників різних етнічних груп (слов'яни, іберо-кавказці, балти, іранці тощо). Аналогічно тут не спрацьовує конфесійний чинник, оскільки наявність такої держави як Азербайджан, де домінуючою релігію є іслам, не дає можливості мислити це об'єднання в термінах суто християнської цивілізації.

Певна політизація всіх ініціатив України та її участі в ГУАМ та СДВ має місце не тільки у росіян, але й безпосередньо у учасників об'єднання. Наприклад Георгій Арвеладзе представив СДВ як «вісь демократичних країн, які не бажають перебувати в орбіті впливу Росії». Єдина різниця між наведеними типами політизації полягає в тому, що російські ідеологи тлумачать проекти ГУАМ та СДВ виключно як проекти американські, повністю відкидаючи бажання самих народів-учасників та їх власну «суб'єктну» роль в формуванні цих утворень, в той час як Арвеладзе акцентує ініціативу, що йде від усвідомлення власних геополітичних інтересів в регіоні. Але навіть в останньому випадку ГУАМ та СДВ залишаються суть політичними (в кращому випадку політико-економічними) утвореннями, але не можуть мати на претензії на статус цивілізаційних спільнот. Наприклад, такий прихильник та «пропонент» цих структур в Україні як Є.Жеребецький вважає, що оскільки «балто-чорноморська спільнота» включає до себе як держави, які мають членство в ЄС, так і держави, які лише мають наміри вступити до цієї структури, то, вважає він, ця спільнота може відіграти роль своєрідного «ЄС-інкубатора». Подібна стратегія означає допоміжний характер щодо головної євроатлантичної стратегії та фіксацію прагматичної основи цього утворення - організації спротиву російському імперському гегемонізму в регіоні.

Чи означає сказане, що ГУАМ та СДВ приречені залишитися на рівні тільки політичних союзів з явною антиросійською спрямованістю? Позитивна відповідь на запитання означала б констатацію відсутності уні- версалістської компоненти в цих утвореннях та неможливості для України поля для формування «субрегіональної цивілізаційної ідентичності». Тим не менш, наші попередні роздуми щодо конструктивістської парадигми в створенні цивілізаційної ідентичності дозволяють стверджувати, що зазначені структури залишають багато можливостей для виходу за коло примітивної русофобії У цій роботі не проводиться ні русофобська, ні русофільська позиція. Автор відстоює докорінні інтер-еси України як незалежної країни, яка може здійснити модерний проект євроінтеграції. та сформувати певну позитивну платформу, яка в майбутньому зможе отримати «цивілізаційні» ознаки.

На цю думку наштовхує той факт, що такі критерії цивілізаційної ідентичності як ціннісний, географічний та критерій приналежності до «історичного проекту» можуть бути задіяні в формуванні такої субрегіональної цивілізаційної ідентичності. Розглянемо стисло кожний з них:

Ціннісний критерій. Крім європейських цінностей, які поділяють усі держави, що входять до СДВ, існує низка цінностей, які можуть поділятися державами «транзитними», тобто тими, хто проходить шлях «від комунізму до демократії». Оскільки усі без винятку країни СДВ були або республіками колишнього СРСР (Україна, Грузія, Молдавія, держави Балтії), або Югославії (Македонія, Словенія) або входили в європейський блок держав-сателитів колишнього СРСР (Румунія), то спільний травматичний історичний досвід може допомогти в акцентуації такої європейської цінності як «свобода» та створенні щось на кшталт послідовного антикомуністичного або антиімперського блоку. Значною мірою таке об'єднання має бути антитезою проекту прихованого комуністичного реваншу (у вигляді, перш за все, імперського реваншу), спроб з боку Росії переглянути історію та вибілити найчорніші її сторінки в образі псевдосоціалістичного минулого. (Конкретним прикладом цієї стратегії є перегляд в Росії програм шкільних підручників з історії в бік апологетики радянського періоду російської історії, виправдання практики концтаборів як «інструментів створення великої держави» та «реабілітації» фігури Сталіна, який, за словами, В.Путіна був «найуспішнішим радянським лідером»).

Географічний критерій. Як вже зазначалося, держави СДВ та ГУАМ об'єднує факт проживання на спільному географічному просторі, який, як і Європейський Союз, характеризується чіткими географічними рамками конкретного регіону (тобто в лавах їх членів немає держави, яка б була географічно віддалена від даної спільноти, так і нема відверто ворожих держав, яка б руйнувала певну однорідність зазначеного простору). Це означає принципову можливість задія ння географічного критерію в процесі формування субрегіональної цивілізаційної ідентичності. Додатковою підставою для подібної ідентичності є факт вже згаданої лімітрофності, тобто факт того, що всі держави цих утворень є «уламками колишніх імперій», їх периферією. В рамках міфологізації простору, яка має місце в будь-яких цивілізаційних концепціях, ця презирлива конотація може обернутися на певні переваги, причому подібне ціннісне перетворення типове для будь-якого міфологічного мислення. Ідея такого перетворення криється і в самоназві «українців» та «України» як великої «периферийщини», що відмічав Роман Шпорлюк: «Важливо те, що наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя народ, нині відомий як українці, почав називати себе українським, а свою Батьківщину - Україною. До того вони були відомі як русини в Австрії, русаки - в Угорщині, малороси (або козаки) в Російській імперії. Подальше рішення прийняти «українське» найменування для народу, що жив під декількома різними юрисдикціями, і вважати землі, на яких цей народ жив, однією країною, «Україною», не мало нічого спільного з уявленням про цю новостворену країну, як про чиюсь «окраїну».

«Україною» почав позначатися географічний простір, що розкинувся від земель донських козаків до північних графств Угорщини, від гирла Дунаю до точок північніших за Суми та Харків. Навіть поверховий погляд на мапу Європи дає зрозуміти, що такий простір не може бути «окраїною» чи «периферією» будь-чого. Факт той, що для нової великої країни, яку створили (вона існувала дише в уяві), засновники та перші пропоненти «України» зухвало взяли назву, що заперечувала сам статус цієї країни як нації.

Критерій приналежності до «історичного проекту». Із зазначеного випливає, що рамки спільнот ГУАМ та СДВ дозволяють сформувати свій самобутній історичний проект як відносно автономну частину загальноєвропейського проекту. На рівні цінностей цей проект, як ми вже говорили, може акцентувати особливий історичний досвід життя за умов тоталітарних режимів та формування ідеології нового гуманізму «солідарності приголомшених».

Треба відзначити, що в самих європейських країнах пафос ствердження гуманістичних цінностей значною мірою зменшився в наслідок відносно налагодженого життя за умов принципів «соціальної держави». Тому гуманітарну думку цих країн в згаданому «гуманістичному напрямку» намагаються розбудити філософи-моралісти на кшталт А.Глюксмана та нагадати європейцям їх історичний месіанізм в провадженні цих цінностей.

В аспекті геополітичному цей проект може бути розгорнутим в двох напрямках. Перший з них полягає в вирішенні завдання активної протидії російській політиці в регіоні, російському проектові «збирання Імперії» (і тільки в цьому проект ГУАМ та СДВ може бути звинувачений російськими ідеологами як «антиросійській»). Ідеологічною базою такого напрямку проекту може бути негативний історичний досвід буття в Імперії та свідоме колективний спротив держав - «уламків Імперії» - бути втягнутими в новий імперський проект. Другий аспект згаданого історичного проекту полягає в наданні регіону статусу «самостійної суб'єктності» на противагу сценаріям позиціювання «з точки зору Іншого» (в тому числі з позиції певної частини європейського співтовариства). Як ми вже зазначали таке позиціювання має претензії на фіксацію статусу «міжци- вілізаційного проміжку», статусу «лімітрофа» в негативному сенсі цього слова, статусу «прокладки» стосовно таких держав як Україна.

Можливе обґрунтування претензій України на роль «регіонального лідера». На відміну від проекту перетворення України на лідера «слов'янської об'єднаної цивілізації», роль «субрегіонального лідера» не є простою мрією або амбіційним маренням. (Між іншим ця ідея була заявлена відразу ж після перемоги «помаранчевої революції» Президентом України, коли він проголосив за мету «стати регіональним лідером від Варшави до Тбілісі» [7]).

Ці претензії можуть базуватися не на комплексі зверхності по відношенню до країн нової Спільноти, а, завдяки наступним характеристикам її історичного становлення. Якщо брати ціннісну складову можливого цивілізаційного проекту ГУАМ - СДВ (складову «нового гуманізму»), то Україна як ніхто інший зазнав втрат за часів імперського поневолення (до радянського періоду включно). Зокрема факт «Голодомору», як масового геноциду українського народу, безпрецедентність цього факту, що за своїми наслідками може бути співставлений з Голокостом, дають Україні моральне право виступати ініціатором «Меморіалу пам'яті» та розробки ціннісного кодексу «нового гуманізму» та нової солідарності. Що стосується другої частини проекту (частини суто геополітичної), то наявність крос-культурних та крос-релігійних складових у націй-членів нової спільноти, висуває Україну на можливу роль модератора досягнення цивілізаційної єдності за умов культурно-релігійного плюралізму.

Можливість цієї ролі пов'язана з тим, що Україна завжди була простором зустрічі різних культур та різних цивілізацій, і ця особливість була неодноразово відмічена тими дослідниками, хто замислювався над цивілізаційною своєрідністю України. Ця ідея висловлювалася ще М.Драгомановим (а потім такою низкою таких мислителів як Д.Донцов,

І.Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський та інші). Якщо розглядати зону країн СДВ як зону країн-лімітрофів, або розширеної «Приграниччини», то єдиний «привілей» України в цьому контексті полягає в тому, що вона з давніх давен була територією міжцивілізаційних кордонів.

Зазначений історичний досвід дозволяє Україні знайти свою вигідну нішу в можливому цивілізаційному проекті ГУАМ-СДВ, здобути свій власний для геополітичної ігри в регіоні та новий статус «історичної суб'єктності», який є таким значущим для її національної безпеки в середньостороковій та довгостровоковій перспективі. Певною мірою здобуття такого статусу є гарантом виживання України у якості самостійної, суверенної та спроможної держави. Але щоб набути такого статусу повинна бути інтегрована, міцна, реформована Україна на чолі з згуртованим, цілеспрямованим політичним класом або хоча б владою.

Проблема сучасної самоідентифікації України і громадян цієї країни є однією з найактуальніших. На жаль, ціннісний розкол політичних сил в Україні стримує процес самоідентифікації. Спочатку Компартія України та їх попутники стримували цей процес. З поступовим зникненням впливу Компартії України естафету з її рук підхопили маргінальні партії і громадські організації, які спираються на маргінальні верстви населення. Причому в ці маргінальні верстви входить значна частина зрусифікованих етнічних українців, які не бажають знати ні рідної мови, ні рідної культури. Деякі антиукраїнські сили в Росії йдуть на союз з маргіналами, усіма засобами стримують самоідентифікацію України, хочуть перекреслити євроінтеграційний курс нашої країни. В цій ситуації використання концепту „цивілізація» в формуванні нових регіональних співтовариств європейської орієнтації, в яких активну роль граї Україна, є беззаперечним позитивом і надією на добре майбутнє країни.

Література

1.Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? - К., 2001.

2.Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - К ., 2004.

3.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций//Полис, 1994, №1.

4.О. Андреева. Кризові тенденції національної ідентичності в Європі та їх непрямий вплив на національну ідентичність сучасної України.// Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - Київ, Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2007. - Вип.11. - С.81-96.

5.Шевченко В., Іващенко М. Концепція національних інтересів України. - К.: «Слов'янський світ», 1996.

6.Жижек С. Хрупкий абсолют или почему стоит бороться за христианское наследие. - М., 2003.

7.Як відомо, ця заява, зроблена 25.04.05 була дуже агресивно зустрінена російської пресою та отримала безліч дратливих та саркастичних коментарів.

Размещено на Allbest.ru