Харизма як політична технологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харизма як політична технологія

Олещук П.М.

Традиція дослідження політичної харизми як фактору політичного процесу започаткована видатним німецьким соціологом М. Вебером, котрий запропонував т.зв. «харизматичний тип легітимності» влади, що ґрунтується на «вірі у пророка» [3, с. 169]. Фактично, започаткована Вебером традиція розгляду легітимності влади як поєднання раціонального обґрунтування та певних ірраціональних елементів зберігає своє значення і до цього часу, проте проблема політичної харизми до цього часу залишається недостатньо чітко окресленою. Так, на думку британського дослідника Р. Ітвела, харизма часто використовується як певна метафора впливу [4, с. 9].

Сам М. Вебер, фактично, не надає детального обґрунтування для поняття політичної харизми, залишаючи його у переліку власних «ідеальних понять», що описують не явища реального світу а множину однорідних феноменів, та визначаючи лише деякі фундаментальні риси політичної харизми, зокрема, наголошуючи на її поза повсякденній природі [3, с. 171].

Водночас, сама по собі харизма являє собою механізм легітимації політичної влади, що перетворює її, у певному сенсі, на політичну технологію, що описує механізм завоювання та утримання влади. Водночас, це зумовлює проблему визначення, опису та інструменталізації харизми як політичної технології.

Наявні в вітчизняній та російській науковій традиції дослідження [3; 5; 9 та ін.] акцентують увагу на різноманітних соціологічних, психологічних, культурологічних та ін. механізмах реалізації харизматичного лідерства у політиці, водночас, це залишає необхідність у опрацюванні загальної логіки технологічності харизми, що зумовлює необхідність вивчення харизми як політичної технології.

Поставлена мета передбачає дослідження концептуального виміру проблеми політичної харизми, визначення сутності даного явища та опису технологічного процесу побудови харизми у політиці.

Загалом, харизма - це особлива властивість, завдяки якій людину оцінюють як обдаровану особливими якостями і здатну впливати на інших. Поняття «харизма» веде свій початок з давньогрецької міфології, де означає привертання уваги (Харити - це давньогрецькі богині краси, грації).

Як відзначав ще М. Вебер, принципово важливо те, що для визнання і збереження своєї харизми вождь повинен постійно надавати докази харизматичної легітимності, знаки «благодаті», реальні «успіхи» правління й т.п. [3, с. 169--171].

Харизма має багато аспектів: релігійний, соціологічний, культурологічний, психологічний, комунікативний, соціально-політичний та історико-філософський [6, с. 135]. Tобто, це і релігійна віра прихильників у те, що харизматик наділений певними потойбічними для розуміння але реальними за змістом якостями. У соціологічному сенсі харизма являє собою сукупність ролей та ролевих відносин у межах певного колективу. Культурологічний аспект вказує на певні культурні домінанти (образ, зовнішній вигляд, значимі фрази), що апелюють до глибинних смислів колективного несвідомого даного суспільства. У психологічному сенсі харизма являє собою поєднання надзвичайних особливостей того чи іншого політичного діяча у поєднанні із ілюзією взаємності, тобто спроможності до особливого типу психологічної взаємодії. Комунікативний аспект показує спроможність харизматичного лідера поєднувати лінгвістичні та пара лінгвістичні аспекти комунікації. Соціально-політичний аспект вказує на те, що харизма залежить від соціально-політичної ситуації та не існує абстрактно «взагалі» а тісно пов'язана із політичним процесом.

Проблема харизматичного панування має, насамперед, два ключові виміри. По-перше, це харизма як сукупність особистісних рис та якостей індивіда, тобто як набір психологічних рис, котрі дозволяють справляти вплив на інших. Але з іншого боку, харизма існує не загалом, не як певна абстракція, але, насамперед, як певна готовність до сприйняття пропонованого харизматичного посилу.

Підсумовуючи та систематизуючи різні підходи, можна виокремити певні традиційні психологічні характеристики харизматичних особистостей: 1) обмін енергією (в даному випадку мова про психологічний ефект, за якого оточуючи відчувають нібито одержання енергетичного посилу від лідера, його своєрідну «зарядженість», котра спроможна надихати інших). 2) значна зовнішність (харизматичний лідер не обов'язково привабливий зовнішньо. Крім того, він може мати взагалі певні ознаки, які можуть розцінюватися як потворні, але в будь-якому випадку він має виглядати значно, солідно, близько до соціокультурних стереотипів владності, маскулінності, поважності) 3) самостійність у проявах характеру та прийнятті рішень (харизматичний лідер постійно демонструє та підкреслює власну незалежність від інших та відданість лише своїй фундаментальній цілі) 4) гарні риторичні здібності (для того, щоб лідер міг впливати, він повинен спиратися на відповідний комунікативний потенціал, що дозволяє йому не залишитись непоміченим) 5) сприйняття захоплення своєю особистістю (для харизматичного лідера відчуття захоплення інших є чимось природним, що виражається у вмінні сприймати захоплення і належно на нього відповідати, без презирства до інших але й без самоприниження). 6) гідна і впевнена манера триматися на публіці.

Дійсно, харизматичне лідерство передбачає наявність відповідних здібностей та навичок у потенційного харизматичного лідера. Саме ці здібності та навички відкривають певний потенціал для реалізації впливу на маси. Однак, харизматичне лідерство об'єднує у собі найрізноманітніших політиків та різні форми впливу останніх на громадську думку, що спонукає шукати основи для його реалізації не стільки у особистісних рисах політиків скільки у особливостях сприйняття лідера з боку громадськості відносно до наявної у суспільстві ситуації [4, с. 10].

Проте, за жодних обставин харизматичне лідерство у політиці не може бути пояснене виключно як набір психологічно-особистісних рис, оскільки цілий ряд політиків, не зважаючи на неординарні здібності, так і не стали харизматичними лідерами. Деякими дослідниками навіть пропонується окреме поняття «іконний лідер» для позначення такого типу лідера. На відміну від харизматичного, «іконний лідер» - той, хто наділений лідерськими якостями, але не прагне до реалізації визначної суспільної місії або радикальних суспільних змін [4, с. 13].

Відповідно, це переводить дослідження харизми у вимір вивчення даного явища не стільки як сукупності особистих рис характеру та професійно підготовлених навичок, скільки певної суспільно-політичної ситуації. Tак, згідно до Ван Дурена, для появи у суспільстві явища харизматичного лідера необхідна, як передумова, наявність «харизматично налаштованих» представників громадськості, котрі перебувають у стані пошуку лідера, для реалізації власних прагнень і очікувань. У той час, коли вони знаходять сприятливий об'єкт, механізм зараження поширює афективне сприйняття особистості політика [за: 4, с. 11].

Необхідно підкреслити, що ще у концепції М. Вебера харизматичне панування виступає опозицією по відношенню до раціональних та звичних форм панування. Воно змістовно є ірраціональним та поза повсякденним. Останнє поєднання є невипадковим, оскільки саме ситуація виходу за межі повсякденного досвіду відкриває можливості для поширення ірраціональних практик та уявлень, що засновані на афективному впливі на колективну свідомість.

Повсякденність відзначається сталістю та стабільністю практик, у тому числі і політичних. Щоденно (або згідно до певного часового інтервалу) повторюються певні дії, згідно до заведеної процедзфи. У такому повторюванні немає місця для навіювання, зараження або інших механізмів афективного впливу, до якого постійно апелюють лідери-харизматики. Водночас, ситуація, за якої традиційний світ політичної повсякденності руйнується призводить до стану фрустрації індивіда, котрий не знає, як діяти у ситуації, яким чином знайти себе і яку стратегію обрати. Відсутність раціонально-осмислюваних даних, зневіра у об'єктивній інформації та стан перманентного стресу відкривають можливості для розвитку ірраціональної віри, котра виступає своєрідним компенсаторним механізмом захисту особистості від впливу зовнішніх руйнівних факторів.

Пошуки об'єкту віри, котрий може запропонувати пояснення кризової ситуації та вказати на вихід з неї, призводить індивіда до стану готовності сприймати посипи харизматичного лідера, які вказують на шляхи вирішення проблем та відновлення стану стабільності повсякденного досвіду. Так, для консервативного напрямку дослідження природи соціальних конфліктів властивим є проголошення єдино-можливого напрямку розгортання кризової ситуації у авторитаризації політичної системи та концентрації влади у одних руках [5, с. 79].

Харизматичний тип легітимного панування являє собою пряму протилежність пануванню традиційному: якщо традиційний тип влади ґрунтується на прихильності до звичайного, раз і назавжди заведеного, то харизматична влада спирається на щось екстраординарне, незвичайне, ніколи раніше що не визнаване. Афективний тип соціальної дії є фундаментом харизматичного панування. Тому даний тип легітимності, як правило, пов'язаний з періодами глибоких суспільних змін - революцій, великомасштабних суспільних трансформацій і т.д. Харизматичний вождь з'являється тоді, коли традиція перервана і формується новий порядок. Харизматик саме тому, що він з'являється в період кризи і діє разом зі своїми прихильниками в новій незнайомій соціальній ситуації, повинен домогтися того, щоб його оточення повірило в нього, у те, що він знає шлях до порятунку [2, с. 217].

Відповідно, харизматичний лідер постає, з одного боку, носієм певних рис, а з іншого - ситуативним втіленням суспільно-політичних очікувань та вираженням кризової ситуації у суспільстві. Відповідно, якщо традиційне і раціональне панування об'єднує постійність (вони належать до структур повсякденності), то харизматичне панування ґрунтується на екстраординарності ситуації, що впливає на психічне збудження громадян. Tому харизматичний лідер та його оточення змушені постійно підтримувати стан тривожності у суспільстві [10, с. 5].

На думку багатьох дослідників, першопоштовхом для формування ситуації харизматичного лідерства у політиці виступає криза. При чому, оскільки харизма стосується афективних елементів суспільної свідомості, то і криза, в даному випадку, стосується не стільки раціональних економічних чинників, скільки ідентичності, власного місця у суспільно-політичний системі. C Фрідландер виокремлює наступні чинники «харизматичної ситуації»: жах перед суспільними проблемами, страх від втрати групової ідентичності, «екзистенційна біль» від утрати сенсу повсякденних життєвих ситуацій [4, с. 14].

Відповідно, можлива технологія організації політичної харизми є складною для реалізації, оскільки передбачає, з одного боку, комплекс вимог до носія харизматичного лідерства, а з іншого - масштабні зміни у соціально-політичній ситуації. Це зумовлює питання, чи взагалі можливою є технологізація процесу створення політичної харизми і чи взагалі можливо за таких умов говорити про певні аспекти прояву «технологічності».

Відповідь на це запитання породило у межах американської політологічної традиції появу концепції «псевдохаризми». Так, Й. Бенсман та М. Гайвант впроваджують поняття «псевдохаризма» для позначення ситуації інсценування бюрократичним апаратом кризи та її долання через підключення харизматичного лідера [10, с. 6]. За такого підходу технологія створення політичної харизми передбачає інсценування двох основних аспектів харизматичного панування: особистості лідера та ситуації у суспільстві, котру має «виправити» лідер. Реалізацію даної стратегії мають забезпечувати підконтрольні ЗМІ, через які інсценуються відповідні публічні образи, що покликані через репрезентацію смислів забезпечити підтримку владі.

Це створює підстави для розмежування між істинною та фабрикованою штучно харизмою. Так, на думку американського соціолога Р. Такера, головною характеристикою істинної харизми є орієнтація на здійснення соціальних змін [7]. Тобто, передбачається, що істинна харизма орієнтована на революційні соціальні перетворення, у той час як псевдохаризма лише імітує соціальні перетворення, залишаючи незмінним суспільно-політичний лад.

Відповідно, формою існування псевдохаризми є системні політичні сили (парламентські партії, легальні громадсько-політичні об'єднання тощо), у той час як істинна харизма реалізується через т.зв. «антисистемні партії». Харизматичне лідерство часто виникає в умовах слабкості наявних політичних партій [4, с. 15]. При чому, висуваючи альтернативу, харизматичне лідерство оформлюється у вигляді позасистемних партій, котрі, на думку Дж. Сарторі, справляють делегітимізуючий вплив на владну систему [7].

Харизматичне лідерство тоді виступає вираженням, з одного боку, заперечення наявної системи, а з іншого боку - відображенням альтернативного шляху суспільного розвитку.

Харизматичний лідер очолює політичний рух на ірраціональній основі, використовуючи імпульс кризової ситуації та глибокого занепаду спільноти [7]. Репрезентуючи шлях вирішення проблеми, він пропонує вихід із ситуації, що видається безвихідною. Оскільки пропозиції харизматика є відповіддю на соціальний запит з боку громадськості, то він сприймається як належне, на чому і ґрунтується довіра до харизматика.

Водночас, це відсилає до необхідності опису конкретних механізмів реалізації вищеназваної харизматичної стратегії у політико-комунікативній практиці.

У літературі наявні відмінні підходи до опису загальних стратегій технологізації політичної харизми. На думку психолога О. Покальчука - харизматичний лідер антитехнологічний і часто не може сам пояснити прийняття власних рішень [9]. Згідно до британського дослідника Р. Ітвела, будучи інтуїтивно осмисленим, поняття харизми не піддається вимірюванню, оскільки воно не операціоналізується [4, с. 10]. У той же час, наявний цілий пласт публікацій представників російської школи комунікативних тренінгів, у яких пропонуються рекомендації щодо «розвитку харизми».

Як вже відзначалося вище, харизма є вираженням одночасно і індивідуального, і колективного, а тому єдиного комплексу вимог та рекомендацій із технологізації харизми запропонувати неможливо, водночас, можна виокремити цілий ряд т.зв. «харизматичних стратегій», котрі описують вимоги до ефективності реалізації харизми у політико-комунікативному просторі [2, с. 220].

По-перше, харизматична особистість повинна з'явитися зненацька і «зі сторони». Оскільки харизматик виражає у собі соціальний протест і заклик до радикальних змін, то він не може асоціюватися із звичною, давно сформованою політичною елітою. Досить хоча б належати до іншої національності, як корсиканець Бонапарт у Франції або грузин Джугашвіли в СРСР. Це виводить харизматичного лідера за межі практики повсякденності.

По-друге, харизматичний лідер має відрізнятися від інших. У людини, що претендує на харизматичну кар'єру, повинні бути якісь ознаки, або стигмати (мітки), що виділяють його із навколишньої маси. У зовнішньому вигляді харизматичного лідера має бути щось вражаюче. Важливо виявити винятковість, вразити уяву, миттєво запам'ятатися. Характерні риси корисно доповнити реквізитом, що починає сприйматися як невід'ємна частина даного персонажу (наприклад, трубка Сталіна, сигара Черчіля). Це також виводить харизматика за межі повсякденного досвіду.

По-третє, лідер має пережити осяяння, що означає одержання певного знаку, котрий вказує на суспільне призначення лідера. Герой одержує якийсь знак, що вказує на його призначення. Це може бути і раптове осяяння внаслідок тривалих міркувань, і просвітлення іншими. Осяяння стає переламним моментом індивідуальної біографії.

Харизматичне лідерство передбачає новизну. Оскільки воно базується на доланні повсякденності, то новизна - невід'ємна частина харизми. Неможливо уявити собі, щоб екстраординарні здатності проявлялися загальноприйнятим чином.

Магія харизматичної особистості ґрунтується, багато в чому, на усвідомленні великої мети, до якої вона нас спонукає. Харизматичний лідер визнається прихильниками як реалізатор певної суспільно-значимої ідеї, при цьому розмежовується «харизма кутюр'є» (вплив на найближчих прихильників») і «масова харизма» (вплив на широкий загал [4, с. 12].

Харизматичне панування відверто антираціональне, а тому передбачає апеляцію до віри та інших ціннісних категорій. Штаб управління обирається на підставі особистої відданості вождеві, раціональне поняття «компетентність», як і традиційне поняття «привілей», відсутні. «Харизматичний принцип легітимності, на відміну від формально-раціонального, авторитарний. По суті авторитет харизматика базується на його силі - тільки не на грубій, фізичній (що теж, зрозуміло, не виключено), а на силі його дару». Типової харизматичного фігурою є диктатор, наділений винятковими повноваженнями (політичний еквівалент пророка в релігійній області), а політичний режим трансформується в плебісцитарну особисту диктатуру [2, с. 218].

Харизматична поведінка найчастіше припускає якусь театральність. Із цим пов'язане широке використання гербів, емблем, гімнів, прапорів та різних обрядів, а також ритуалізацію політичної дійсності.

Важливою характеристикою харизматичності є акцентуванні на ролі індивіда в політичному процесі. Так, на етапі становлення націонал-соціалізму та італійського фашизму провідну роль відігравала харизма лідера та віра у його надприродні здібності. Після інституціоналізації Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії у 1926--27 pp. у всіх подальших виборчих кампаніях партія реєструвалася під подвійною назвою «NSDAP (рух Гітлера) [7].

Проте, водночас, харизматичність накладає і вимоги щодо успішності персоналізованого лідерства, оскільки кожен неуспіх сприймається як втрата «дару» [3, с. 169--173]. Водночас, успішність, як правило, реалізується через долання «ворогів» (навіть удаваних), тому ситуація постійної боротьби є однією із провідних харизматичних стратегій.

Оскільки харизматичне лідерство базується на доланні повсякденності та презентації соціально-політичних альтернатив, то це виражається у радикалізмі гасел та ідей. Загалом, для харизматичної особистості властиве надцінне відношення до ідей, що передбачає радикалізм як форму відношення людини до ідей, які він втілює у життя. «Ідеї харизматичного лідера вимірюються їх мобілізаційною спроможністю» [7].

Загалом, харизматичний лідер формує довкола себе особливий дискурс, що передбачає актуалізацію ряду питань: особлива місія, особиста неординарність, маскулінність, наративи про мертвенність і боротьбу, ідентифікація з масою, позиціонування у категоріях «друг-ворог», активізм прихильників [4, с. 17--18].

Харизма може бути передана шляхом використання деякої форми магічної або релігійної практики». Наприклад, процедура коронування - одна з форм передачі благодаті, що стає приналежністю родини, а не однієї людини. У цьому випадку «відбувається «рутинізація» харизми - процес повернення харизматичної влади до повсякденності» [1, с. 557--558].

Підсумовуючи, необхідно відзначити, що політична харизма являє собою категорію, що вказує на можливість політичного лідера справляти вплив на громадськість. При цьому, це передбачає, з одного боку, наявність у політичного лідера комплексу певних рис, а з іншого боку - готовність аудиторії сприймати такий вплив, що передбачає наявність ситуації, за якої харизматичний вплив є найбільш ефективним.

Оскільки харизматичне лідерство є підкреслено ірраціональним та таким, що заперечує традицію, то воно базується на афектах та емоційному впливі на громадськість. Крім того, харизматичне лідерство є запереченням традиційних аспектів політичного устрою та суспільно-політичного ладу, а тому є альтернативою до повсякденності.

Відповідно, за таких умов найоптимальнішою ситуацією для реалізації харизматичного лідерства є ситуація суспільної кризи, за якої руйнуються схеми повсякденності а традиційний досвід та раціональний підхід втрачають своє значення.

За таких умов потенційний харизматичний лідер пропонує власний варіант долання суспільних проблем (навіть якщо цей шлях є відверто утопічним та ірраціональним), та, спираючись на деякі власні риси характеру та зовнішнього ритуалу, завойовує прихильність широких суспільних верств. Загалом, саме кризова ситуація суттєво знижує критичність суспільної свідомості, а необхідність долання проблем реалізується через компенсаторний механізм «віри у вождя», котрий пропонує легкі шляхи вирішення надскладних проблем.

Оптимальний період для харизматичного лідерства у суспільстві - глибока ціннісна криза ідентичності, що не передбачає раціональних шляхів розв'язання. За таких умов харизматичне лідерство постає виходом із ситуації повсякденності. Харизматичний лідер формує довкола себе особливий дискурс, що передбачає актуалізацію ряду питань: особлива місія, особиста неординарність тощо. Специфіка харизми накладає на її використання ряд технологічних обмежень. Насамперед це часові обмеження, котрі долаються творенням «керованої кризи».

Загалом, харизма є специфічною ситуаційною політичною технологією, котра передбачає значний ефект але і накладає ряд обмежень.

Список використаних джерел

харизма політичний панування

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / [пер. с фр. общ, ред. и предисл. П.С. Гуревича] /Раймои Арон. - М.: Издательская группа «Прогресс» - «Политика», 1992. - 608 с.

2. Беглов А.С. Веберовская концепция харизматической легитимности и современный политический процесс / А.С. Беглов // «Политэкс». - 2008. - С. 215-224.

3. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичний аналіз. Політика [пер. з німецьк. О. Погорілого] / Макс Вебер. - K.: Основи, 1998. - 534 с.

4. Итвелл Р. Возрождение харизмы? Теория и проблемы операционализа- ции понятий / Итвелл Роджер // Социологические исследования. - 2003. - С. 9-20.

5. Кейзеров И. Доктрина персонализации власти / И. Кейзеров // Социологические исследования. - 1990. - № 3. - С. 79-87.

6. Кравченко В.И. Харизматическая личность: многообразие понимания // Социологические исследования / В.И. Кравченко. - 2004. - № 4. - С. 134-137.

7. Михальчишин Ю. Індикатори антисистемної партії нового типу на базі протестного руху [електр. ресурс] / Юрій Михальчишин // Ватра. - режим доступу: http://www.vatra.org.ua/pohlyad-kriz-chas/indykatory-antysystemnoyi- politychnoyi-partiyi-novoho-typu-na-bazi-protestnoho-rukhu.html.

8. Московичи С., Психология харизматического вождя / Серж Московичи // Психология и психоанализ власти. - т. 2. - Самара: Издательский дом « БАХРАХ», 1999. - С. 408-448.

9. Покальчук О.В. Психологічні помилки політичного лідера / О.В. Покальчук // Наукові студії із соціальної та політичної психології. - 2002. - вип. 6(9).-с. 208-215.

10. Фреик Н.В. Политическая харизма: версии и проблемы/Наталья Викторовна Фреик // Социологические исследования. - 2003. - № 12. - С. 3-10. Размещено на Allbest.ru