Уявлення про смерть в ідеології українського націоналізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уявлення про смерть в ідеології українського націоналізму

Середін А.М.

Вивчення концепту "смерть" та ставлення до нього є частиною вивчення механізмів походження і розвитку націоналістичних ідей, а також структурних елементів національної свідомості. Відомий дослідник націоналізму Бенедикт Андерсон вказує на важливе місце уявлень про смерть в націоналістичній свідомості. Він відзначав, що "ні марксизм, ні лібералізм не переймаються особливо поняттями смерті й безсмертя.

Якщо ж націоналістична уява цим так цікавиться, це наводить на думку про її глибоку спорідненість з уявою релігійною". Оскільки ця спорідненість аж ніяк не випадкова, варто було б розпочати розгляд культурних проявів націоналізму зі ставлення до смерті як останньої з усіх можливих невідворотностей [10, 29].

Зокрема, тема нашого дослідження може бути корисною для розвитку парадигми етносимволізму в націоналістичних студіях. Етносимволізм звертає увагу на роль суб'єктивних моментів - спільних міфів, пам'яті, етнічних традицій на процес формування національної свідомості [13, 71]. Також наше дослідження є корисним для розвитку проблематики історії ментальностей. Ідеології, що ґрунтуються на тих чи інших ідеях, можуть досить легко стати елементами ментальностей, однак вони не ідентичні.

Ідеологія - це зміст переконань, вона "віддаленіша" від особистісного ядра, а ментальність - це більш рання, "ближча" загальна диспозиція [11,23]. Тому, досліджуючи комплекс ідей, ми виходимо на ментальні структури, на яких базуються ідеї.

У зв'язку з цим, на нашу думку, слід розглянути співвідношення буття нації і буття індивіда в ідеології українського націоналізму. У М. Міхновського ми знаходимо рядки: "Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: "Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації" [9, 152].

Отже, для автора категорія буття нації є конечною категорією. "Смертельну рану" для нації завдає відступництво еліти: "Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть з цим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесть - вони косять без розбору і учених, і темних, і бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації - найкультурнішу її верству" [9, 155]. смерть буття нація жертовність

Далі автор констатує: "Таким чином, українофіли лишилися без потомства, а сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною та українофілами немає ніяких зв'язків - крім однієї страшної і фатальної зв'язі - своєю кров'ю заплатити за помилки попередників" [9, 155].

Таким чином, для відновлення єдності поколінь, в якому виражається буття нації, необхідна самопожертва молодих націоналістів. З цього виходить, що буття нації має більшу цінність, ніж буття індивіда. Ю. Вассиян вдається до обґрунтування того, що насправді таке підпорядкування є гармонійним взаємозв'язком, метафізична сторона якого розкриває нам зовсім інший вимір: "Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що не дивлячись на багату різнорідність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежності. Одиниця вважається супроти нації засобом тільки зі становища свідомості, що ідея нації переходить межі її існування, - отже, тільки з огляду на обставину, що актуальність самої ідеї зумовлена неперервною присутністю одиниць, які дають їй зміст. Якщо розум людський зумів би найтися в положенні надособового суб'єкта нації, він бачив би в одиниці не засіб, але ідеал нації" [5, 208].

Д. Донцов вважав націю головною формою об'єктивізації світової волі. Таким чином, під впливом німецької волюнтаристської філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), він вважав взаємозв'язок буття нації і буття індивіда категорією ірраціонально-метафізичною. Він різко критикував раціональні і матеріалістичні підходи до визначення національного буття: "Драгоманов гримав проти сього патосу пророків, бо мало в них "гуманності, альтруїстичної думки", а натомість багато "скаженої ненависті проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів".

Знов страшне засліплення, бо безсила є та ідея, яка обмежується лише "альтруїзмом" до себе, а позбавлена "скаженої злоби" проти чужого світу. Ось слова одного більшовика: "РСФСР не лише 5 букв, але й 5 огненних знаків, що звітують світові нову правду. За ці 5 знаків я, що до нестями ненавиджу убивство, візьму рушницю і піду вбивати".

Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: "Бо так хоче, щоб пішла в непам'ять ціла людськість, коли треба битися за його славу". Ось той патос, якого бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого" [7, 114]. "Можна було вмирати за суверенність народу, але не за пропорціональне виборче право... За соціалізм як за соціальне убезпечення? За Україну "як земля вширшки, як небо ввишки", але за "автономію", "самоопрєдєлєніє з прісоєдінєнієм"? Можна було вмирати за самостійність, але не за федерацію..." [7, 119].

Релігійність Д. Донцова дуже своєрідна, має вигляд войовничого християнства, завжди пов'язана з ідеями боротьби. Він говорить про недоцільність страху смерті, але в своєрідній формі: "Вони носять в грудях не людський страх, страх осуду, мук і смерті, а страх Божий, страх щоб не зламатися в службі справі, не охлянути в вірі, не піддатися слабостям, або спокусам зла" [6, 53].

Як бачимо, в усіх вищенаведених уривках ми зустрічаємось або з ідеєю підпорядкування буття індивіда буттю нації, або з похідною від неї ідеєю готовності прийняти смерть в ім'я ідеї нації. При цьому ці ідеї виступають або крізь призму філософського осмислення світу, або християнський символізм. Тут, ми вважаємо, цікаво буде навести уривок з промови С. Бандери на могилі Є. Коновальця в Роттердамі, у 1958 році: "Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, - то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невпинною гостротою, як тоді, 20 років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна звістка про загибель Провідника. І час, який проминув від тієї пори та проніс перед нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, - не в силі заглушити цього жалю.

А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бо кріпить нас віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі - де є нам певність, що наш Провідник приймає участь у новому, вищому і незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полеглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший містичний спосіб. Розділені кордоном смертні, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любові - живі та померлі будуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога" [2, 590-591].

Проаналізувавши даний текст, можна виділити відразу три аспекти сприйняття смерті: жаль за померлими як типово людське відчуття; християнська ідея вічної душі і ідея зв'язку між живими і мертвими, ідея, яку підсумувавши аналіз попередніх текстів, можна охарактеризувати як ідею буття нації, на якій ґрунтується власне націоналістичне сприйняття смерті.

Варто звернути увагу на уявлення про зв'язок жертовності з національною ідеєю у творах ідеологів українського націоналізму. Слід зазначити, що це питання безпосередньо стосується їх як ключових фігур в націоналістичному русі, особливо це слушно для практиків, таких як Степан Бандера, адже йому доводилося оперувати людськими життями. Я почну з розгляду уривку його статті: "Коли там зостановлюємось над незліченними втратами найкращих синів і дочок українського народу, яких день у день, рік у рік знищує більшовицька Москва, тоді все наново насувається питання про доцільність ведення протибільшовицької боротьби. Це питання завжди виринає у зв'язку з проблемою жертв більшовицького режиму. Сама ж революційна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів. Але крім того з усією боротьбою та з широким спротивом більшовизмові, підсичуваним тією боротьбою, ворог пов'язує свої нелюдські методи тотального терору масового знищення людей" [3, 399].

Також ми думаємо, доречно тут буде навести уривок зі статті Степана Бандери "Ідея і людина в ідеологічному русі", надрукованої в "Шляху перемоги" у Мюнхені в 1954 році.

"В кожному ідеологічному чи політичному русі найголовнішу роллю відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядні засади в ідеологічному русі та керівні програмові настанови в політичному творять "душу", істоту, внутрішній зміст руху.

Люди, які визнають, поширюють і збільшують ідеї та програму і тією метою беруть активну участь у русі, - творять його живий, діючий організм.

Обидва основні складники ідеологічного руху - ідея і людина - однаково важливі і необхідні для його існування і розвитку: як без одного так і без другого він не може розвиватися і діяти" [1, 299].

Даний уривок дещо нагадує роздуми Юліана Вассияна про взаємовідношення буття нації і буття індивіда, які ми наводили вище. У самого Юліана Вассияна є яскраві рядки, присвячені проблемі жертовності в ім'я нації: "На легендарному бойовищі вершиться руками незримої долі зрима необсяжна людська гекатомба - пам'ятник жертовного життя. Велетенська піраміда мертвих скочила твердо на чотирьох рогах благословенного чорнозему і славиться його священним Пантеоном, що в ньому як у нездобуваному животі, замкнутий дух землі, який незборимою силою оживляє лицарське тіло мільйонів полеглих воїнів-жертов. Нерукотворний український жертовний вівтар" [4, 175].

"Дух землі, замкнутий у священному Пантеоні", який "оживляє лицарське тіло мільйонів полеглих воїнів", на наш погляд, є поняттям, яке подібне до зв'язку між мертвими і живими борцями національної ідеї, де їхня смерть виступає лише як перехід з одного стану в інший. Треба звернути увагу, що мільйони полеглих воїнів-жертов складають одне лицарське тіло, яке є змістом, сутністю буття нації.

Далі уявлення ще раз переконливо свідчать про спорідненість націоналістичного світогляду з релігійним. При цьому впадає в очі те, що ідея буття нації як спільноти мертвих, живих і ненароджених дуже нагадує язичницьку ідею буття Роду. Таким чином ми крізь аналіз ідей націоналістичного світогляду вийшли до аналізу ментальності націоналістів. Теза про подібність націоналістичних уявлень про смерть до уявлень слов'янського язичництва підтверджує гіпотезу Б. Еренрайх про те, що світогляд націоналізму є подібним до світогляду "до осьових" (за К. Ясперсом) релігій, які, на відміну від "після осьових" світових релігій, були племінними культами [12, 214].

На нашу думку, розгляд проблем жертовності буде неповним без розгляду текстів Ю. Липи: "Про Україну і про свій патріотизм пересічний українець взагалі не любить говорити. Хто пригадує собі тепер людей, що йшли на просту й скромну смерть за свій край у великих недавніх роках, ствердить, що вони робили це без зайвих слів і без декламацій" [8]. Тут ми бачимо подібні до вищенаведених уявлення про смерть заради нації, як те, що розуміється українцями як щось саме собою зрозуміле, як своєрідний ритуал, що виключає розгляд її як смерть заради слави.

Проте, якісно новий підхід до жертовності розкривається в іншому уривку: "Доцільність акції - це те, що зв'яже поняття державності з дійсністю. Мала згадка з часів великої війни 1914-1918 років ілюструє це твердження. Англійським підстаршинам було поставлено тоді питання: "Що є першим обов'язком вояка?" Нагороду в анкеті отримав один з підстаршин за таку відповідь: "Кажуть, що першим обов'язком вояка є загинути для свого краю. Це - неправда. Першим обов'язком вояка є дбати про те, щоб якнайбільше загинуло ворогів його краю". Чиста жертовність (на яку такі багаті українці) - це ще не є здобування державності.

Індуси-фанатики, що кидаються під важкі стопи слона британського генерал-губернатора, не будують держави. Але живих людей іще більше, як недоцільна офірність, нищить надмірне доктринерство. Бачимо не одну катастрофу державності, коли доктрину поставляють понад живим організмом, слова - над життям. Багато цих прикладів на наших очах" [8]. Тут ми бачимо суто раціональний підхід до проблем жертовності, проте насправді це є раціоналізований погляд до проблем жертовності, який віддзеркалює метафізичне бачення органічності буття нації (у Ю. Липи - української раси).

Це ми можемо побачити в наступних його рядках: "Отже, живий організм України, живий український характер ставимо на перше місце. Все є доцільно, що служить силі українського організму.

Від початку ясним є, що тільки доцільність фізичного збереження раси може бути підставою розуміння державності. Не є першим обов'язком живого організму загинути, а лишень не датися загинути, вийти з небезпеки оборонною дорогою. Тому, коли хтось говорить про українську державність, то перше питання, що йому поставимо, буде: як уявляє він господарку не тільки духовними вартостями України, але її фізичними силами, її людським матеріалом. Не можна прикриватися тим, що українці - це одна з шести найбільших груп населення Європи, отже, завжди ріками крові проложить собі шлях до перемоги.

Отже, беручи доцільність тих чи інших українських державних чинників упродовж історії, справджуємо їх вартість для українців під оглядом збереження раси. Таким чином, доцільне господарство кров'ю це є перша прикмета державності, чи в явних, чи в укритих формах. Забава в марнотратстві крови - це один з найбільших злочинів щодо своєї раси. Легкодухи, може думають, що не несуть відповідальності, коли легкодушно закликають до марнотратства крови. Однак, це є найцінніше з усіх цінностей України, і нема пробачення тим, що викликали безцільне для раси і Провидіння пролиття крови" [8].

Отже, ми бачимо, що попри ці різні полюси сприйняття жертовності, їх ментальна підоснова ґрунтується на базовому для націоналістичного світогляду уявленні про органічне буття нації.

Власне націоналістичний аспект сприйняття смерті ґрунтується на підпорядкуванні ідеї буття індивіда ідеї буття нації. Людина набуває цінності як людина лише через долучення до національного буття. Таким чином, смерть заради збереження існування нації є "торжеством самого життя". З іншого боку, нація все ж таки є спільнотою живих індивідів, тому необхідно утриматись від "марнотратства кров'ю" заради того ж збереження існування нації, яка мислиться і як спільнота "мертвих, живих і ненароджених" і як "найвища форма об'єктивізації світової волі", що передає їй категорії найвищої істини.

Література

1. Бандера С. Ідея і людина в націоналістичному русі // Бандера С. Перспективи нашої революції. - К.: Інститут національного державознавства, 1999.

2. Бандера С. Над могилою Є. Коновальця // Бандера С. Перспективи нашої революції. - К.: Інститут національного державознавства, 1999.

3. Бандера С. Хоч би які великі жертви-боротьба конечна //Бандера С. Перспективи нашої революції. - К.: Інститут національного державознавства, 1999.

4. Вассиян Ю. Воююча Україна // Вассиян Ю. Твори: Степовий сфінкс. - Торонто: Євшан-зілля, 1972.

5. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000.

6. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич: Відродження, 1995.

7. Донцов Д. Націоналізм // Донцов Д. Ідеологічні і гносеологічні твори. - Львів: Кальварія, 2000.

8. Липа Ю. Призначення України // www.radical.biznat.com/.

9. Міхновський М. Самостійна Україна // Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000.

10. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму. - К.: Критика, 2000.

11. Дінцельбахер П. До історії і практики історії ментальності // Історія європейської ментальності. - Львів: Літопис, 2004.

12. Еренрайх Б. Ритуали крові // Волинь 1943. Боротьба за землю "Ї". - Квітень. - 2003. - № 28.

13. Сміт Е. Націоналізм. - К.: К.І.С., 2001.

Размещено на Allbest.ru