Соціально-економічні чинники в теоретико-методологічному аналізі трансформацій політичної системи на прикладі сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-економічні чинники в теоретико-методологічному аналізі трансформацій політичної системи на прикладі сучасної України

Черепченко О.О.

Тема становлення та консолідації демократії в світі взагалі та в Україні зокрема є однією з найактуальніших в сучасній політології. Робіт з цього напрямку настільки багато, що ми навіть не сподіваємося оглянути в даній статті весь спектр думок, не те що всі існуючі варіанти.

При вивченні основних концепції демократизації ми неминуче доходимо висновку про неповне висвітлення низки питань. Так, залишається нерозкритою проблема причин становлення та трансформації демократичних політичних режимів. Невизначеними залишаються такі принципові питання як причини поширення демократичних практик та цінностей в одних спільнотах з паралельним їх скороченням в інших, неясно, чи є авторитарна диктатура ступінню до демократизації і якою мірою. Важко піддаються аналізу причини розгортання та відлуння трьох хвиль демократизації, невідомо коли буде наступна хвиля. Багато в чому ці питання досі є дискусійним в силу спорів навколо визначення самої сутності демократичного режиму. Саме наближення до розв'язання наведених вище питань це мета даної статті, в силу того, що виходимо з припущення про методологічний характер етимології даних проблем.

Вивченням зазначеної тематики займались В. Банс, І. Валлерстайн, В. Горбатенко, Р. Даль, Т. Карозерс, К. Маркс, А. Мелвіль, Г. О'Доннел, А. Пшеворський, Д. Растоу, С. Рябов, Т. Сириця, А. Фисун, С. Хантінгтон, Н. Шпакова та багато інших шанованих фахівців.

Всі ці питання постають в українському суспільстві і відображаються у науці, не знаходячи однозначних висновків та рекомендацій ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. З нашого погляду, однією з причин такої невизначеності у стратегічно важливому для європейської нації питанні, є невідповідність популярної теоретико-методологічної основи політологічним пошукам на зазначену тему.

Перетворення авторитарних режимів на демократичні має багату історію, широко представлену як в закордонній, так і в вітчизняній політичній науці. Існує багато підходів до визначення цього явища, від класичного інституціоналізму до постмодерністських праць. Трансформації так званої третьої хвилі демократизацій, навернення до демократії низки країн наприкінці холодної війни, фінальним акордом якої стало повалення авторитарного режиму в СРСР з появою п'ятнадцяти незалежних держав на його уламках, набули широкого вивчення. Хронологічна близькість ставить всі зазначені трансформацій в один ряд, що дозволяє проведення аналогій між перетвореннями в Латинській Америці та колишнім соцтабором, а генеалогічна та географічна близькість стали основою для багатьох досліджень демократизації, в тому числі, і порівняльних, між всіма цими країнами [15;16;31;34;39;40;48;54].

Однак, з нашого погляду, такі паралелі, в багатьох випадках, не є достатньо обґрунтованими і скоріш заплутують, ніж пояснюють зміст та направленість процесу трансформацій у всіх зазначених країнах. Основною проблемою, нам здається не стільки невірний вибір змінних, скільки принципові, сутнісні відмінності між зазначеними випадками трансформації, що вимагають власного теоретичного осмислення, яке є можливим лише за умови використання структурно-функціонального підходу, що частково використовувався Р. Далем [25,20-34;26;27;28;29] та був більш широко застосований С. Хантінгтоном в праці «Політичний порядок в суспільствах, що розвиваються»[49].

Такий підхід цікавий тим, що дозволяє змінити саме ставлення до демократії, як до однієї з можливих форм політичного режиму, яку може обрати суспільство, а не нормою та самоціллю розвитку людства, як практично, по умовчанню сприймають її більшість як вітчизняних, так і зарубіжних сучасних авторів.

Так цінними та цікавими дослідженнями, що потрапили до нашого поля зору, сформувавши уявлення про стан вивчення проблеми, є названі вже роботи Р. Даля та С. Хантінгтона, А. Пшеворського, що останнім часом сконцентрувався на вивченні економічних складників демократизації, розробивши власні методи дослідження демократизації[39;40]. Близьким підходом користується В. Банс, навіть в доволі широкій за обсягом праці «Порівняльна демократизація, широкі та обмежені узагальнення» авторка тяжіє до урахування соціально-економічних чинників в якості основоположних[15;16]. В контексті цього ж дослідження ми взяли роботи Т.Сириці, який також зосередив увагу на політико-економічних аспектах трансформації в Україні та в інших країнах пострадянського простору[44;45;46]. Прихильником економічної детермінації політичних трансформацій на пострадянському просторі є і О. Гаврілішин, що добре відчувається в праці «П'ятнадцять років перетворень в посткомуністичних державах. Пришвидшення реформ дало кращі результати за принцип поступовості» [21].

Безумовно важливим є вплив неомарксистів, як течій що водночас поєднують нормативізм із структурно-функціональним підходом та елементами інституціоналізму. В даному випадку ми розглядали праці І. Валлерстайна, зокрема викладки його вже класичної ідеї в праці «Світ системний аналіз» та збірку статей і виступів більш пізнього періоду[20;55]. Автор в притаманний йому спосіб, охарактеризував велику кількість соціальних, політичних та економічних чинників, не обминувши і форми політичного режиму та демократію зокрема. Вітчизняним сучасним прихильником інтерпретацій ідей К. Маркса ми визначили В. Холода з найоригінальнішою, як на нас, ідеєю «параполітики», що характеризує політичний процес на пострадянському просторі[50]. Оригінальним здалося і одночасне поєднання автором марксизму з євразійством, що в Україні зустрічається нечасто, але є повсякденною практикою в РФ. Такий підхід, поєднання колись протиставлених концепцій, притаманний для багатьох сучасних дослідників з цієї країни, але нам здається, важливим відмітити новий напрямок в російській історіографії демократії, що полягає в поширенні зазначених поглядів на країни Центральної Європи, що входили до соцтабору. Найширший огляд робіт з цього напрямку можна знайти в новому міжнародному журналі «Східноєвропейські дослідження», де часто можна зустріти публікації авторів Н. Коровіциної, Г. Ганго, Р. Гефферта, І. Баєвой та інших [13;22;23;32].

Н. Баранов також російський автор, підхід до аналізу процесів, що пов'язані зі становленням та утвердженням демократії він розглядає доволі самобутньо. В 2007 році він видав роботу «Сучасна демократія: еволюційний підхід». Праця, на нашу думку, цікава застосуванням системно-еволюційної теорії Н. Лумана, окрім того автор намагається відобразити стосунки між демократією та багатьма не суто політичними аспектами функціонування людського суспільства[14].

Не дивлячись на не зовсім відповідну тему роботі, ми вважаємо за потрібне в нашій праці вказати ще і на класика соціологічної думки Р.Дарендорфа з його використанням конфліктологічної парадигми до аналізу політичного життя[30]. Також, на перший погляд, буде не зовсім відповідати тематиці дослідження праця Є.Бистрицького «Українська державність у ХХ столітті», але матеріал, що на рівні психології та філософії, на фоні історичного підґрунтя розвиває уявлення про трансформації політичного режиму в Україні є необхідною для нашого дослідження[17].

Безумовно велику увагу у нас викликали праці таких вітчизняних авторів що в різних аспектах, а доволі часто крізь призму модернізації, розглядають демократичний процес в Україні. Провідною, напевно, тут є праця В. Горбатенка «Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть» яка стала флагманом в аналогічній за підходом течії праць українських авторів[24;33;36;35;47 та інші].

Варто відмітити і самобутню працю Д. Растоу «Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі» в якій автор, на нашу думку, слушно підіймає проблему сутності демократії та її сприйняття мислителями минулого та сучасниками фахівцями, де дуже стисло, але влучно розглядаються провідні підходи до аналізу трансформацій форми політичного режиму[41].

Розглянувши згадані, та ще велику кількість достойних робіт, які в силу стислого формату ми не згадали вище, доходимо висновку, що сучасна вітчизняна та зарубіжна наука, розглядаючи демократичний транзит в Україні та на всьому пострадянському просторі, зазвичай виходить з двох тез, які не є константами.

Перша полягає в сприйнятті демократичної форми політичного режиму в якості певної апріорної ідеї, яка має бути, чи знаходиться в стані становлення, консолідації, чи відсутня взагалі внаслідок опору існуючому режиму. І мало в яких працях передбачається відповідь на питання а навіщо демократія взагалі потрібна і як так склалося, що вона стала необхідною? Ігнорується питання про об'єктивні стимули що викликали актуалізацію ідеї демократизації, становлення та консолідацію демократичного режиму. Однак подібні припущення роблять А. Мельвіль в своїй праці «Демократичні транзити: Теоретико-методологічні і прикладні аспекти», Т. Корозерс в статті під назвою «Кінець парадигми транзиту», Д. Растоу «Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі» та інші[37,20-23;53;41].

Друга наслідок першої, полягає в концентруванні уваги на інституційних, економічних, правових та культурних аспектах, при ігноруванні соціальних чинників, напевно, основного для аналізу відносин між людьми та їх об'єднаннями, чим і є політичний режим, як і політика як така[19,234;38;42,183-184;52,19-20]. Приклад ми можемо знайти в згаданій вище книзі С. Хантінгтона «Політична стабільність в суспільствах що змінюються».

Зазначене розуміння та спосіб вивчення політичної реальності, з нашого погляду, заважає чітко визначити сутність транзиту, як і конкретних критеріїв його формування, розвитку та управління процесом, що веде до численних помилок в політичних практиках та істотного різнобою в їх оцінюванні як дилетантами, так і фахівцями.

У розв'язанні означених вище питань на прикладі сучасної України ми і бачимо завданням даної статті. А власно запропонувати певне визначення сутності демократії, що виводилося б по можливості із об'єктивних факторів, та водночас дозволяло визначити методологічну базу, парадигми дослідження процесів трансформацій політичних режимів.

Вихідною точкою для наших поглядів є цитата з Джеймса Брайза, який написав: «У минулому тільки один шлях вів до демократії прагнення позбутися відчутних лих»[Цит. за 41,597]. Ще більш конкретно висловився Д. Растоу: «Демократія не була первинною, чи головною метою; про неї думали як про засіб досягти якоїсь іншої мети або як про сприятливий побічний результат боротьби»[41,597]. Практично такої ж думки дотримується і колектив авторів праці «Що робить демократій життєздатними?», коли за допомогою теорій раціонального вибору намагаються систематизувати поведінку чотирьох гравців в умовах ситуацій можливого розгортання демократичних реформ в авторитарній політичній системі[39].

Названих авторів об'єднує спільне бачення демократії в якості лише одного з можливих варіантів розвитку політичного процесу. Усі вони припускають можливість збереження попереднього режиму, або трансформацію в іншу, недемократичну форму відносин між суб'єктами політики. За їхнім переконанням демократія народжується з конфлікту, і не тільки політичного[41,597-598;27]. Вона (демократія) є чимось вимушеним, тим від чого на практиці не вдалось відмовитись, без чого неможливо було повернути рівновагу в системі відносин між провідними суб'єктами політики і головне, результатом конфлікту і водночас засобом його вирішення. З цього, як мінімум, виникає уявлення про те, що країна, яка має демократію, повинна мати принаймні дві сили, що не в змозі перемогти одна одну в силу якихось, можливо в кожному випадку своїх, специфічних причин. До таких причин можуть відноситись безліч факторів, але в основі, безумовно, має лежати баланс сил, що обумовлюють претензії на владу та здатність ці претензій підтверджувати.

Саме цей баланс і є, на нашу думку, причиною становлення демократії в її сучасному розумінні, із загальним виборчим правом, правами людини, певним ставленням до людського життя, та відносно стандартним набором інститутів, як от вибори та парламент і представницькі посади у виконавчій владі. Все це є лише способом сконцентрувати ресурси для отримання влади (або для отримання права претендувати на неї) і водночас забезпечити легітимність як групи, так і еліти що здійснює владу від її імені.

До певного часу, поки земля була основним засобом виробництва, конкуруючи групи могли відносно легко боротися за владу використовуючи, переважно, простіший інструмент насилля політичне, економічне, ідеологічне. Політична боротьба зводилась, як правило, до придворних інтриг в боротьбі за увагу суверена. Однак з поширенням капіталістичних практик, набагато більш крихкі ніж земля, виробничі комплекси та необхідна для них інфраструктура, від оптових фірм до університетів, шляхів та поштових служб, стали потужною перешкодою на шляху до політично мотивованого насилля. Конкуруючі еліти мали усвідомити руйнівні сили громадянських війн і репресій та обмежити використання насильства в ході політичної конкуренції. Практично всюди першим етапом становлення демократії ставали парламенти, що обирались нечисленними членами еліт. Саме на них покладалася надія в справі знаходженні компромісів та домовленостей, які швидко не справдились (найбільш яскравим прикладом стала Англійська буржуазна революція)[18] (тут і далі використано матеріал з роботи Т. Болла та Р. Деґґера).

Саме з невиправданих сподівань на стабільність і з'являється тенденція до розширення кола виборців, щоб знівелювати їхню зацікавленість, задля розмивання інтересів що їх представляють парламентарі та інші впливові суб'єкти політичної системи (саме таким чином складалася абсолютна монархія в Європі містам і громадам надали право брати участь у політичному житті, що розмило «змову» великих аристократів проти монарха) для розширення політичного маневру еліти. Процес поширення виборчих прав тривав, як правило, більше століття, але дві ідеї з нього викристалізувалися практично відразу: дрібні власники та дрібна шляхта об'єкти політичної системи, отримували легальний інструмент впливу на її ж суб'єктів, стали виконувати роль судді в боротьбі еліт за доступ до влади; а для здобуття прихильності об'єкта, суб'єкт мав якось його приваблювати, так умовна «хартія вільностей» поширилася з виключно «баронів» на всіх виборців. Далі було лише справою часу та інтенсивності політичного, економічного та інтелектуального життя, щоб поширити виборче право на все населення, і таким чином, невідворотно поширити права на всіх, на них же і орієнтуючи результати політичної діяльності. Останнім кроком у формуванні сучасного демократичного режиму, на нашу думку, стало масове членство в партіях і поява робітничих партій кроки, що звузили можливості політичної еліти до «зловживань» своїм становищем. Слово зловживань взято в лапки, оскільки конкуруючі еліти, із самого початку боролись за владу та привілеї (доходи від політичної діяльності, безкарність, гарантовано привілейоване положення в суспільстві), багато з яких зараз характеризується саме цим словом, при тому що є ціллю як носіїв, так і претендентів на владу споконвіку в будь-кому суспільстві, з будь-якими попутними офіційними та латентними мотивами.

Таким чином, ми отримуємо уявлення про демократію як про систему, в якій претенденти на політичну владу, уникаючи самогубних аспектів конфлікту, конкурують за її володіння.

Вище означений концепт демократії створює уявлення про те, що демократія може з'явитися тільки там де, з одного боку, є конкурентні угруповання[41,598] (цікавий коментар Д. Растоу щодо протилежної думки Е. Шилза), а з другого де джерело ресурсів політики, економічне життя або щось інше знаходиться в негативній пропорційний залежності від насилля та примусу.

В свою чергу це означає, що країни, в яких одна сила контролює переважну кількість ресурсів влади, а жодна інша група, або їх об'єднання, не може претендувати на владу, розраховуючи на перемогу в конфлікті із силою-гегемоном країна є приреченою на недемократичну форму відносин між елітами, та ними і широкими верствами населення. Так само вона позбавляється і прав людини, що витікають з функціонування в державі демократичних практик. З другого боку в умовах, коли основні ресурси влади є відносно непорушними в прямому та в переносному сенсі, правляча еліта має бути більш зацікавлена в простому, примітивному насиллі в ході політичної боротьби. В разі комбінування факторів домінування та розвитку насилля присутнє, але обмежене. Особливу цікавість викликає розмах, поширення та темп політично мотивованого насилля в недемократичних СРСР, КНР та Камбоджі. Відверто проглядається зворотна кореляція між рівнем економічного розвитку країни на той час та поширенням репресій, кількістю їх жертв та темпів насильства[43,120-128].

Так ми приходимо до уявлення про можливість і необхідність, практичну неминучість становлення демократії в країнах з певним рівнем індустріального розвитку та балансом в економічному житті між кількома розрізненими, відносно потужними джерелами ресурсів. Описаний баланс ресурсних баз змушений народжувати специфічний політичний ландшафт, де один з гравців не в змозі отримати тотальну перевагу над конкурентами. І водночас ми маємо прийти до уявлення про хибність сподівань на демократизацію в країнах, де за умов розвиненої інфраструктури ресурсів, існують певні джерела ресурсів влади, які можуть бути монополізовані правлячою елітою. Тобто такі політичні системи мають приходити до того ж недемократичного результату, як і в країнах, де рівень розвитку дозволяє використання традиційних інструментів політичної боротьби.

Щодо України, можемо припустити, що вона змушена вибудовувати демократичний політичний режим, вже хоча б виходячи з того, що основою економіки є промислове виробництво, розвинуте сільське господарство, що вимагає сучасної інфраструктури та постіндустріальні торгівля та сфера послуг [12], і жодна з політичних, або фінансових груп не в змозі повністю контролювати або консолідувати їх, принаймні до цього часу. Тобто рівень розвитку та консолідації основних джерел прибутку не дозволяє отримати, вже в цих аспектах, домінуючий контроль над політичним життям суспільства, що добре продемонстрували останні чергові та позачергові вибори. Патова ситуація в законодавчому органові влади ретранслюється на виконавчу систему, невпинно спонукуючи конфліктуючі сторони до співпраці і вироблення домовленостей. Реалізацією останніх став, наприклад Закон України «Про Кабінет Міністрів України»[2] або Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет на рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік»[3;4], Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» [5].

Варто звернути увагу, на той факт, що Закон про Кабінет Міністрів України, як і закони щодо забезпечення механізмів відповідальності Президента України[1,ст. 111] з'явилися внаслідок загострення політичного конфлікту[6;7;8;9;10;11] і розширили нормативно-правову та інституційну базу демократичних відносин в Україні, чого не було досягнуто за попередні 17 років, відносно спокійного політичного життя. Описані факти беззаперечно вказують на конфлікт в межах демократичних інститутів, як на джерело становлення та розвитку інституційної бази демократії, та власно, її самої. Варто зазначити, що механізми відповідальності Верховної Ради України в часи після помаранчевої революції стали більш чіткими, а головне легальними у порівнянні із серединою 90-тих років ХХ століття, з часів погроз Президента Кучми розпустити Верховну Раду. Взагалі ж, ці конституційні норми чекали свого втілення, як мінімум з 1996 року, коли вони були зафіксовані в Конституції[1,ст.90] в якості фундаментальних механізмів забезпечення розподілу влади між трьома її гілками, але за часів відносної політичної стабільності у їхньому вдосконаленні еліти не мали потреби, а інколи і сенсу, адже неврегульованість правової бази розширює спектр можливостей.

Аналізуючи базові співвідношення між основними претендентами на владу як з боку економічного потенціалу, так і з боку володіння ресурсами влади та такими специфічними питаннями як легітимність груп та їх влади, ми постійно мусимо повертатись до соціологічних одиниць: соціальних груп, їх значимих інтересів, типу відносин між групами та рівнем їхньої інтегрованості в суспільство та політичне життя, які стають основою для аналізу спроможності до конфлікту між провідними елітами сучасної України. Це значно звужує можливості використання економічно орієнтованих методів і водночас наводить на думку про обмеженість інституціонального підходу до трансформації режиму, принаймні в Україні. В дослідженнях західних демократій інституційний підхід виявив себе дуже перспективним, але на теренах пострадянського простору формальні інститути, як за фактичною спрямованістю, так і за фактичною роллю в політичній системі, часто суттєво відрізнялись як від офіційних завдань, так і від теоретичного призначення. Як от демократичність Конституції, навіть «сталінської», при практичній відсутності її реального наповнення, не забезпечувала демократичний характер режиму. Особливо це актуально, коли такий стан речей склався ще століття тому і як радянські, так і сучасні, власно українські практики його репродукують в силу, як психологічної та культурної інерції[17], так і саме інституціональної зацікавленості в збереженні політико-бюрократичного статус-кво. З цієї ж причини не оптимально працює в українських реаліях нормативістський підхід, в першу чергу, в силу розмитості та фрагментарності самих норм, як формальних, так і неформалізованих[51,123-125;31,145-146], а також успадкованої політико-економічною системою України корумпованістю[31,145-146].

Завдяки вищесказаному ми маємо можливість запропонувати нове бачення сутності демократії як системи впорядкування політичних конфліктів між провідними соціальними групами. Аналіз трансформацій політичного режиму, будь де і в Україні зокрема, має більшу когнітивну значимість та потенціал прогнозування завдяки аналізу найбільш об'єктивних змінних комплексу соціологічних та економічних. Саме соціологічні критерії як найбільш об'єктивні та стабільні мають, на нашу думку, доповнювати любий методологічний підхід до вивчення перехідних процесів. В центрі ж уваги мають бути співвідношення сил між провідними політичними елітами як основними концентраторами ресурсів влади та її ж дистриб'юторами, і як об'єкти контролю з боку мас. Така методологічна основа буде вимагати складання комплексного уявлення про взаємний вплив між економічними змінними, соціологічними змінними та змінними, що характеризують політичну систему в контексті всього різноманіття інших об'єктивних процесів державотворення, змін в ціннісній базі та демографічних змін, глобальної економіки та регіонального оточення та впливу провідних акторів міжнародних відносин.

Література

демократія растоу влада сила

1. Конституція України.

2. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 року N 514-V.

3. Постанова ВРУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 31.07.2008 № 341-VI.

4. Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» від 26.12.2008 № 835-VI.

5. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» від 25.12.2008 № 799-VI.

6. Проект Закону України про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України від 08.07.1999 № 860-XIV.

7. Закон України «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України» від 08.02.2001 № 2262-III.

8. Закон України «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України» від 10.01.2002 № 2951-III.

9. Постанова ВРУ «Про прийняття за основу проекту Закону України про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України» Постанова від 15.11.2005 № 3079-IV.

10. Постанова ВРУ «Про скасування рішення Верховної Ради України про прийняття Закону України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» від 22.03.2007 № 821-V.

11. Постанова ВРУ «Про прийняття за основу проекту Закону України про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» від 26.12.2008 № 833-VI.

12. Основні показники соціально-економічного розвитку України за січеньлипень 2008р. // http://www.ukrstat.gov.ua/

13. Баева И. Социалистическая модернизация в Болгарии: плюсы и минусы // Восточноевропейские исследования. 2007. №6. С.5-18.

14. Баранов Н. Современная демократия: эволюционный подход / Балт. гос. техн. ун-т. СПб., 2007. 208 с.

15. Банс В. Порівняльна демократизація, широкі та обмежені узагальнення // У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи: Пер. з англ. / за ред. Д. Гузіни; гол. ред. серії і автор передмови Дж. Перлін; наук. ред. О Кокорська .К.: видав-во «Ай-Бі», 2003. 342с. С. 107-142.

16. Банс В. Політична економія пост соціалізму // У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи: Пер. з англ. / за ред. Д. Гузіни; гол. ред. серії і автор передмови Дж. Перлін; наук. ред. ОКокорська .К.: видав-во «Ай-Бі», 2003. 342с. С. 237-280.

17. Бистрицький Є. Українська державність у ХХ столітті // http://www. bystrytsky.org/derzhukr.htm

18. Болл Т., Деґґер Р. Демократичний ідеал: історія становлення // Демократія: Антологія / Упоряд. О.Проценко. К.: Смолоскип, 2005. XXVШ+1108с. С. 3-24.

19. Бутенко А., Миронов А. Сравнительная политология в терминах и понятиях. Учеб, пособие. - М.: НОУ, 1998. - 411с.

20. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: соціологія ХХ века / Пер. с англ. под ред. В.Иноземцева. М.: Логос, 2004. 368с.

21. Гаврилишин О. Пятнадцать лет преобразований в посткоммунистических государствах. Ускоренные реформы дали лучшие результаты, чем принцип постепенности // http://www.cato.ru/pages/69?idcat=442&parent_id=2

22. Ганго Г. Восточноевропейские общественные науки после 1989 года // Восточноевропейские исследования. 2008. №7. С.4-11.

23. Гефферт Р. Предпочтение ценностей политико-идеологических парадигм в повседневной жизни и на выборах (эмпирический анализ в г. Кошице и его окрестностях) // Восточноевропейские исследования. 2008. №7. С.167-172.

24. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. К.: Видавничий центр «Академія», 1999. 240с.

25. Даль Р. О демократии. М.: Аспект-пресс, 2000. 208 с.

26. Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространство // Вопросы философии. -1994. -№3.С. 37-48.

27. Даль Р. Політична опозиція у західних демократіях // Цит. за Растоу Д. Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі. С. 597.

28. Даль Р. Проблемы гражданской компетентности // http://evrika.tsi.lv/ index.php?name=texts&file=show&f=263

29. Даль Р. Смещающиеся границы демократических правлений // http:// evrika.tsi.lv/index.php?name=texts&file=show&f=322

30. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы. Пер. с нем. М.: РОССПЭН, 2002. 288 с.

31. Кітчельт Г., Мансфельдова З., Марковський Р., Тока Г. Історична спадщина та стратегії демократизації: шляхи до посткомуністичних державних устроїв / У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / Пер. з англ. / За ред. Д. Гузіни; гол, ред. серії і автор передм. Дж. Перлін; наук. ред. О. Кокорська. К.: вид-во «Ай Бі»; 2003. 342с. С.143-194.

32. Коровицына Н. Уроки вестернизации Восточной Европы «пост-1989»: обзор социогуманитарной критики // Восточноевропейские исследования. 2009. №9. http://www.vei-21.ru/a2009_4.php

Размещено на Allbest.ru