Співвідношення понять "національна ідея" та "патріотизм суспільства"

Український народ врешті здобув власну державу і статус незалежної державної нації. В цей поворотний момент його національної історії, який супроводжується системною кризою суспільства, зростає інтерес до національної ідеї. Саме вона покликана осмислити місце, призначення і перспективу української нації на рубежі тисячоліть в контексті власного досвіду, світової історії та сучасних цивілізаційних процесів, і на цьому підґрунті об'єднати та консолідувати суспільство в єдиний національний організм задля розв'язання нових надзавдань і викликів історії.

В незалежній Україні поняття «національна ідея» ввійшло у широкий вжиток починаючи з президентських виборів 1994 року. Інтерес до нього можна пояснити двома причинами: по-перше, невизначеністю сутності поняття «національна ідея» й по-друге, через відчуття ненормального стану, в якому знаходиться сама Україна.

Чому виникла нагальна необхідність з'ясувати взаємозв'язок понять «національна ідея» та «патріотизм суспільства»? Тому що національна ідея є поняттям чуттєвим і за своєю суттю спочатку збігається з розумінням патріотизму - почуттям любові до своєї Батьківщини, до свого народу, поступово переростаючи у почуття «ми» і «вони». Це «ми» складається із розуміння і цінування історії, сьогодення і майбутнього своєї країни. «Ми» самобутні, незалежні, окремішні із власною культурою та неповторним українським менталітетом.

Метою статті є з'ясувати спільне, що об'єднує поняття «національна ідея» та «патріотизм суспільства».

Проголошення гасла об'єднання навколо національної ідеї не означає, що українське суспільство автоматично консолідується і буде активно розбудовувати нову незалежну державу. Справа в тому, що у кожного громадянина нашої країни є власне розуміння національної ідеї і її ролі в історії. Так, наприкінці ХХ ст. чинний тоді Президент нашої держави заявив: «Національна ідея не спрацювала», при цьому мабуть малось наувазі, що національне відродження виявилося нежиттєздатним і не має перспективи. Дана заява із вуст Гаранта нашої держави є, на наш погляд, результатом відсутності провідної державної ідеології, яка є стрижнем національної ідеї.

Священна книга християнства «Біблія» навчає нас, що першим було «Слово». Словом, що має бути покладеним в основу державної (національної) ідеології мабуть повинні бути програмні положення правлячої партії. Проте на сьогодні більшість партій є замкнутими на самих себе, незалежними від суспільства структурами, призначення яких зводиться до проведення у владу своїх лідерів або прикриття їхньої комерційної діяльності. Навіть маючи тривалий час своїх посланців у парламенті, деякі партії так і залишились представниками не суспільних верств, а своїх бізнесово-кланових, корпоративних інтересів чи власних політичних амбіцій. При багаточисельності політичних партій і їхніх програм, сутність яких зводиться до оволодіння державним кермом і захмарних віртуальних обіцянок не може бути спадкоємності в ідеології і сформульованої на її підґрунті національної ідеї.

Складність самого феномену національної ідеї обумовлює багатополярність поглядів стосовно її сутності. Багато авторів, як слушно зауважує О. Гринів, приступають до трактування національної ідеї без чіткого філософського уявлення про поняття «ідея», тому що не мають необхідної теоретико-методологічної підготовки, а їхні дискусії навколо національної ідеї часто спускаються до «побутового» рівня і набувають «квазітеоретичного» характеру [1,6]. Підтвердженням цього є думки представників української інтелектуальної еліти, які намагаються інтуїтивно сформулювати сутність національної ідеї. Так С. Брацюн писав: «Народ може об'єднати любов до землі, на якій він живе, та глибоке почуття відповідальності за її долю - аж до готовності пожертвувати за неї своїм життям. У цьому полягає, на мій погляд, сутність національної ідеї.» [2,1].

Л. Лук'яненко зазначає: «Поки в нас повна ідейна дезорганізація., в національному домі не буде ладу. Щоб лад з'явився не потрібно піддавати сумніву національну ідею з її спрямованістю на внутрішньонаціональну консолідацію та інтеграцію під владою Києва всіх українських етнічних земель» [3,5]. національна ідея патріотизм суспільство

Д. Павличко говорив: «Українська національна ідея впродовж невольничих століть рятувала наш народ від загибелі. Вона була вірою в нашу державну, демократичну, європейську майбутність Сьогодні це життєва мобілізаційна мотивація для творчих вчинків уже звільненого народу в ім'я ненастанного вдосконалення своєї держави» [4,13].

Стосовно грунтовних досліджень національної ідеї можна поділити всіх дослідників на дві великі групи, в залежності від їх поглядів на поняття «ідея»: яка розглядається як «певна самостійно існуюча форма, творчий початок всілякої діяльності», і як «відображення, правильне або неправильне, об'єктивного світу, форма розвитку дійсності» [5,348].

До першої групи пропонується включити дослідників, що розділяють твердження В. Соловйова про національну ідею як певний задум Бога про націю. До другої групи можна зарахувати дослідників, що трактують національну ідею як мислену форму відображення дійсності і, як правило, обмежуються виключно соціальною і етнополітичною проблематикою, прагнучи при цьому послідовно дотримуватись наукового підходу. Тобто мова знову йде про методологічні підходи, які заперечують один одного.

Плідною, на мій погляд, є запропонована методологія визначення національної ідеї запропонована в дисертації С.Ю. Іванової. Вона пропонує розглядати національну ідею як продукт духовного виробництва [6,308-309]. В даному плані важливо враховувати, що перша складова поняття «національна» - визначає його сутнісні підстави, друга - «ідея» («мета, задум, значення, передбачуваний результат діяльності», що відображає) - функціональне наповнення.

В теорії пізнання ідея (з грецької мови буквально означає «те, що видно», образ) є філософським терміном, що означає «зміст», «значення», «сутність». Отже ідея є найвищою формою пізнання, яка охоплює сутність предмета, явища, події чи процесу, що дозволяє інтегрувати різні, часто зовнішньо суперечливі факти в певну струнку теоретичну систему. Тобто ідея є мисленною формою сприйняття явищ об'єктивного світу, яка на основі певного теоретичного принципу узагальнює знання про різні факти і сторони того чи іншого явища, пояснює його сутність і відображає стійкі і необхідні зв'язки між цими фактами і сторонами у формі закону. В практичній площині під ідеєю розуміється певний ідеальний образ-задум, який суб'єкт має намір реалізувати в життя за допомогою практичних дій.

Поняття «ідея» є, у свою чергу, похідним від поняття «ідеал». Тобто «національну ідею» можна уявити як систему базових ідеалів суспільства, що, завдяки їх продукуванню, є відповідною соціокультурною цілісністю. певний ідеальний образ-задум, який суб'єкт має намір реалізувати в життя за допомогою практичних дій. Створення ідеалів і поклоніння найціннішим з них властиво як окремому індивіду, так і соціальній групі, суспільству в цілому.

Ідеал пов'язаний з метою конкретного індивіда. В ньому сконцентровано основну мету суб'єкта, і в цьому значенні його можна визначити як ідеальну модель діяльності особистості, спрямованої на реалізацію її основної, яку вона прагне реалізувати своїми діями. Тим самим особистість прагне реалізувати свої сутнісні властивості, а ідеал є генератором цієї реалізації. «Суспільство може будуватися або від низу до верху, відзначає Б. Кочубей, - від людини, його унікальної особи до групи, громадянського суспільства і, нарешті, до держави й об'єднуючої його ідеї, або зверху - вниз - від державного апарату через генеральну ідею за ієрархією «демократичного централізму» аж до кожної людини Другий варіант неодноразово випробуваний, чи не ризикнути, нарешті, на перший» [7].

Ідея покликана мобілізовувати, в даному випадку - націю й окремого її представника. За допомогою актуалізації в духовному виробництві національна ідея:

• створює і підтримує для національної єдності певну «картину світу»;

• створює і підтримує певну «картину нації»;

• здійснює ретрансляцію здобутків національної культури;

• створює і підтримує в представників нації почуття психологічного «комфорту» і захищеності;

• забезпечує бачення й розуміння перспективи розвитку.

Іванова С.Ю пропонує три параметри національної ідеї у відповідності з її функціями. По-перше, це усвідомлення своєї загальнонаціональної ідентифікації. Національна ідея затверджується як синонім патріотичної ідеї та закріплюється в масовій психології. По-друге, це обґрунтування призначення і значимість існування нації. По-третє, це конструювання свого національного ідеалу, що зв'язує воєдино минулу, теперішню часову і майбутню нації. Виконуючи функцію цілеспрямованості, національний ідеал визначає модель бачення цілісності світу, вказує напрям і мету руху, відповідно до якого формується майбутнє нації [6,310].

Національну ідею можна уявити як метафору в якій зібрано воєдино: любов до рідного краю, глибоке почуття турботи про нього; спрямованість на інтеграцію і консолідацію і нарешті глибока віра в нашу державну демократичну, європейську майбутність, це гідність, яка перетворює рабську психіку в свідомість вільної людини.

Виходячи з наведених методологічних посилок пропонується визначити національну ідею українського суспільства, як розумову форму сприйняття глибинної сутності свого народу, що відображає його духовну першооснову, мету, сенс та фундаментальні принципи існування і пронизує собою все національне буття й зумовлює суспільний розвиток.

Майже в усіх наукових роботах, публіцистичних статтях, автори дотримуються думки що патріотизм це перш за все любов до Батьківщини і діяльність на її користь. Для формулювання його визначення пропонується декілька методологічних посилань.

1. Патріотизм, якщо мати на увазі його генезис, виникає й виявляється як почуття усе більше соціалізуючись і морально піднімаючись за допомогою духовного збагачення особистості.

2. Процес розвитку почуття патріотизму нерозривно пов'язаний з його дієвістю, що виявляється в активній соціальній діяльності, конкретних діях і вчинках, що здійснює суб'єкт в ім'я Батьківщини.

3. Патріотизм, будучи глибоко соціальним за своєю природою явищем, являє собою не тільки найважливішу грань суспільства, але й джерело його існування й розвитку, виступає як атрибут життєздатності соціуму.

4. В якості основного суб'єкта патріотизму виступає особистість, пріоритетним соціально-моральним завданням якої є усвідомлення своєї історичної, культурної, національної, духовної й іншої належності до Батьківщини, що визначає зміст і стратегію її життя.

5. Патріотизм нерозривно пов'язаний з духовністю. Будучи піднесеним почуттям, незамінною цінністю, джерелом і найважливішим мотивом соціально значимої діяльності, він властивий тій особистості (соціальній групі), що досягла значного духовно-морального й культурного рівня розвитку.

На підставі розглянутих посилань, в яких представлені методологічні й теоретичні основи патріотизму, пропонується наступне його визначення. Патріотизм - це одна з найбільш значимих, незмінних цінностей, що властива усім сферам життя суспільства й держави, яка виражає ставлення особистості до своєї Батьківщини й характеризує вищий рівень її розвитку в процесі діяльності на благо Батьківщини. Він подібно національній ідеї являє собою своєрідний фундамент суспільного й державного устрою, ідеологічну опору його життєздатності, одну з основних умов ефективного функціонування всієї системи соціальних і державних інститутів.

Незалежно від форми існування патріотизму загальними елементами його прояву є любов, віра й готовність до діяльності з метою реалізації їх у житті. Іншими словами, феномен патріотизму існує завдяки глибокій вірі у справедливість існування Батьківщини Тільки віра викликає глибоку любов до своєї Батьківщини.

У «Філософському енциклопедичному словнику» віра визначається, як глибинна загальнолюдська універсалія культури, фіксуюча комплексний феномен індивідуальної й масової свідомості, що включає наступні аспекти:

• гносеологічний (сприйняття як істинної тези, що не обгрунтована з достовірністю або є принципово недоказовою);

• психологічний (усвідомлення і переживання змісту даної тези як цінності, готовність дотримуватися її всупереч життєвим обставинам і сумнівам, що виступає глибоким мотиваційним чинником особистісної життєвої стратегії - аж до самозречення: «вірю» як «вірую»);

• релігійний (при віднесенні змісту об'єкту віри до сфери надприродного).

В сучасних дослідженнях зустрічаються різні точки зору і на феномен віри як такий, і на зв'язок її з різними сферами духовного життя людини. Віра нерідко розглядається як зв'язуюча ланка в діалектичній парі раціональне - ірраціональне. Віра - є необхідний стан віри людини до Бога, причому цей стан не може бути обґрунтованим або спростованим в рамках філософського підходу. Віра парадоксальна, оскільки вона є необхідною і достатньою умовою самої себе. Віра - природня умова для виникнення містичного досвіду. Раціоналізм в містиці - не суперечність, а необхідне доповнення. Феномен віри є однією з найважливіших складових світоглядного пласту суспільного життя. Віра має власний соціокультурний простір, який нерозривний пов'язаний з життєдіяльністю людини. Присутність віри в житті людини є характеристикою становлення особистості. Віра знаходить свій вираз у вчинках особи і тісно пов'язана з реалізацією самоствердження людини, її світоглядом. Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, служить завжди те, що вона існує лише поряд із знанням.

Залежно від об'єкту, тобто на кого вона звернена на Батьківщину, друзів, сім'ю, віра є живильною силою, без якої особистість згасає подібно рослині без вологи.

Присутність любові і віри в змісті поняття «національна ідея» і «патріотизм суспільства» є спільною рисою, що об'єднує дані два поняття.

Багато спільного можна відзначити і в структурі даних соціально психологічних явищ.

Степико М. досить лаконічно й точно говорить про дві складові нацональної ідеї: «Основою консолідації української нації повинна стати українська національна ідея, яка може бути визначена як поняття, в якому осмислюються матеріальні та духовні реалії способу буття нашого етносу» [8,15].

В. Пасічник пропонує виокремити в структурі поняття «національна ідея» наступні елементи: національна ідентичність, національне покликання, національний ідеал, національні вартості й пріоритети, національні інтереси та механізм реалізації національних інтересів (національна держава та національна стратегія) [9]. І в першому і в другому випадку в структурі національної ідеї пропонується виокремити духовні і матеріальні елементи.

Патріотизм також являє собою психологічно-діяльнісне утворення особистості і суспільства, яке має досить складну структуру. Про складність структури патріотизму свідчить відсутність у науковій думці єдиного розуміння.

Іванова С.Ю. пропонує розглядати структуру патріотизму з огляду віддзеркалення суспільного буття. «Структуру патріотизму в теоретико-гносеологічному аспекті, - пише вона, - можна уявити як феномен, що існує на двох рівнях: буденно-повсякденному і науково-теоретичному. Як в соціально-історичному плані, так і з огляду гносеології патріотизм, поза сумнівом, присутній в буденно повсякденній свідомості людини. На прикладі патріотизму наочно видно, що психологія патріотизму передує його ідеології. Ідеології патріотизму ще не було, коли патріотичне почуття вже існувало а протязі багатьох століть. Ідеологія патріотизму оформилася лише в буржуазну епоху, залишаючись донині головним елементом соціальної психології

Ідеологічний аспект, що виражається в переконаннях і поглядах, які мають ціннісну підставу. Формування ідеологічного патріотизму відбувається під впливом як суто інтимно-особистісних почуттів, що накладають відбиток на подальшу життєву позицію індивіда, так і під впливом соціально-політичних відносин. Патріотизм як ідеологія, поряд

із природною емоційною любов'ю до Батьківщини, містить у собі повагу до власної держави й прагнення до її зміцнення, відчуття націй як єдиного цілого, незважаючи на соціальну, культурну, релігійну неоднорідність суспільства. Із цих позицій патріотизм можна визначити як відношення партиципації, тобто приналежності до певної спільності, готовність служити громадським цінностям та інститутам» [10].

Військові автори пропонують виділити наступні структурні компоненти патріотизму, як явища громадського життя:

• патріотична свідомість (знання, погляди, переконання, судження, ідеї, ідеали, оцінки);

• патріотичні почуття (любов до Батьківщини, повага до історії України, українського народу та його Збройних Сил, традицій народу, відповідальність за долю Батьківщини);

• морально-вольові риси характеру (обов'язок, наміри, мотиви, рішення, настанови);

• морально-бойові та психологічні якості (мужність, стійкість, відвага, дисципліна); патріотична поведінка та діяльність (дії, вчинки, навички, уміння, звички, звичаї);

• фізичне виховання.

Патріотичні відносини що виникають у процесі суспільної практики як реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом своїх дій, як своєрідний «канал» трансформації всіх видів впливу на об'єкт патріотизму. Вони є передумовою матеріалізації патріотичної свідомості й здійснення патріотичної діяльності.

Патріотична діяльність - це спосіб втілення патріотичної свідомості й реалізації всіх видів впливів суб'єкта на об'єкт патріотизму, сукупність дій, що спрямовані на реалізацію патріотичних цілей. Ця діяльність становить матеріальну основу патріотизму, його реальну й видиму сторону. Вона ґрунтується на єдності раціональних, емоційних і вольових складових патріотичних дій. Ці дії можна вважати патріотичними, якщо вони спрямовані на служіння Батьківщині, якщо вони виражають соціально-моральну відповідальність особистості за долю своєї країни [11,401-402].

Лисецька О.В. пропонує виокремити у структурі патріотизму емоційний, інтелектуальний, діяльнісний, мотиваційний та вольовий компоненти [12].

Вивчаючи формування патріотизму у дітей старшого дошкільного і молодшого шкільного віку, Лутовінов В., Іванов В., Радіонов Е. пропонують включити в структуру патріотизму наступні елементи: емоційний, інтелектуальний, діяльнісний, потребнісно-мотиваційний і вольовий.

Виділення емоційного елементу обумовлено співвідношенням емоційних і раціонально-пізнавальних основ патріотизму. Будучи продуктом розвитку людини, почуття пов'язані з роботою свідомості. Як відзначають почуття патріотизму формується в основному в шкільні роки. Надалі воно стає більш зрілим і усвідомленим. Тому й істотно, щоб всі моменти ознайомлення дитини з рідною країною, з її культурою, з її минулим, з духовним багатством народжували в ньому глибокий емоційний слід. Важливе місце у формуванні патріотизму має той факт, що емоційні переживання у дітей набувають більш глибокого і стійкого характеру. Велику роль в збагаченні патріотичних представлень дитини грають емоції і почуття, які дозволяють активізувати свідомість дитини, розвивати її патріотичні почуття. Все, що діти пов'язують із словом «добре», викликає у них позитивні емоції: радість, співчуття, гордість, співпереживання; все те, що вони пов'язують із словом «погано», - негативні емоції: засмучення, обурення, засудження. Крім того, особливістю прояву патріотичних почуттів дітей є швидкоплинність і ситуативність. Дитина може схвилюватися тільки що почутою розповіддю про чийсь героїчний вчинок, але потім на ці враження накладаються інші. В результаті перше почуття схвилювання може загаснути. Тому, необхідно закріпити почуття, що виникло в багаторазових переживаннях, спеціально створюючи для цього різноманітні ситуації для їх закріплення.

При виконанні цієї умови емоційні переживання дітей набувають більш глибокого і стійкого характеру, і діти будуть здатні проявляти турботу про близьких людей і однолітків.

Емоційні відносини людини одна до однієї є початковим процесом формування багатьох етичних почуттів. Такі почуття, як дружба, любов, гуманізм, колективізм, патріотизм, спочатку виявляються у формі прихильності дитини до батьків, однолітків, колективу дітей і формуються на основі емоцій, що часто повторюються. Виховання такого складного, багатогранного почуття, як любов до Батьківщини, здійснюється на основі розвитку і становлення почуття симпатії, співпереживання, доброти, ласки до рідних і близьких людей. Із зростанням дитини росте і почуття, поширюючись на більш широке коло людей, предметів, явищ.

Вчені підкреслюють важливість виникнення основ патріотизму, які складають «минулий досвід людини», досвід почуттів, відносин до навколишньої дійсності. Якщо дитина в дитинстві переживала почуття жалості до іншої людини, радість від доброго вчинку, гордість за своїх батьків, захоплення подвигом, під'йом від зіткнення з прекрасним, она тим самим набула «емоційного досвіду», «зону емоційних переживань», що матиме вирішальне значення для її подальшого розвитку. В дитинстві, на думку В.А. Сухомлинського, людина повинна пройти емоційну школу - школу гарних почуттів. «Якщо гарні почуття не виховані в дитинстві, їх ніколи не виховаєш...».

Наступним елементом в структурі патріотизму, на наш погляд, є інтелектуальний. Він характеризує знання, погляди, переконання людини. Основу патріотичної свідомості складають знання патріотичного характеру, на підставі яких формуються патріотичні знання і переконання. В переконаннях виявляється єдність моральних знань і почуттів людини. Вони є ідейно-психологічною компонентою свідомості, безпосередньо стимулюючою поведінку людини, вибір дій і вчинків. Під впливом світогляду виникає міцна структура мотивації особи, в якій вирішальний вплив мають погляди і переконання.

Узагальнені уявлення про навколишній світ, про зв'язки між предметами і явищами, взаємодії в суспільстві, про цінність своєї країни, дозволяють усвідомити себе частиною суспільства, держави і бути готовим до патріотично-доцільної діяльності. Звертаючись до історії своєї країни, свого народу, людина переживає історичне значення своєї Батьківщини, в неї з'являється потреба бути активним співучасником творцем історії, громадянином Батьківщини, розвивається інтерес до життя Батьківщини.

Знання перетворюються на особисті переконання тільки в процесі діяльності людини. Крім того, саме в практичній діяльності людина проявляє свої переконання, формує необхідні уміння і навички. Як свідчить проведений аналіз поняття «патріотизм», у всіх роботах, присвячених даній проблемі, підкреслюється діяльний, активний характер патріотизму, що виявляється в практичній діяльності людини на благо Батьківщини, в служінні Вітчизні. Все це дає підставу виділити в структурі патріотизму діяльнісний, елемент.

Діяльність з одного боку дозволяє розширювати і заглиблювати патріотичні знання, формувати патріотичні погляди і переконання, проявляти патріотичні почуття, а з іншого - реалізовувати потреби і інтереси.

Сила патріотичного почуття не обмежується лише глибиною й рівнем любові до Батьківщини, а спонукає індивіда до активних дій, вчинків на благо своєї Батьківщини. Такого роду діяльність є не тільки умовою, а й критерієм щирого патріотизму. Від того, який внесок тієї або іншої особистості, групи в справу Батьківщини, наскільки та або інша діяльність відповідає проблемам його розвитку й зміцнення, залежить і патріотизм, рівень його сформованості та міра прояву в конкретному суб'єкті.

Досягнення визначеної мети дозволяє сформулювати наступні висновки:

а) сутність понять «національна ідея» і «патріотизм суспільства» є в тому, що обидва соціально-психологічні явища зароджуються на чуттєвому рівні і поступово розвиваючись, удосконалюючись переростають у ідеологічне світоглядне утворення, що спонукає особистість до активної, спрямованої на прогресивний розвиток своєї країни;

б) національна ідея і патріотизм психологічно-діяльнісні утворення суспільства, які мають досить складну структуру. Більшість авторів пропонують виділити у структурі даних феноменів два рівні духовний і діяльнісний. Якщо перший є ліхтариком, що освітлює особистості шлях до прогресивного розвитку і допомагає консолідації суспільства на цьому шляху, то другий орієнтує на активну діяльність для досягнення бажаного ідеалу;

в) національна ідея і патріотизм суспільства не виникають стихійно, а потребують плідної праці для їх формування.

Література