Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Формування етнополітики в Україні: теоретико-методологічні та концептуальні засади»

Спеціальність 23.00.05 - Етнополітологія та етнодержавознавство

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі гуманітарних і соціальних дисциплін Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і мистецтв України.

Науковий консультант - доктор соціологічних наук

ШУЛЬГА Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України,

заступник директора

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук

ВАРЗАР Іван Михайлович, Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, професор кафедри політології і соціології;

доктор соціологічних наук

РУДНИЦЬКА Тетяна Миколаївна, Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор філософських наук

СТЕПИКО Михайло Тимофійович,

Національний інститут стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України, вчений секретар.

Провідна установа - Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук

Захист відбудеться “14” грудня 2001 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “14” листопада 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук В.П. Горбатенко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Етнополітичні процеси в незалежній Україні відбуваються в умовах трансформування суспільства від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, правової, соціальної держави. Вони супроводжуються етнічним ренесансом, активною включеністю етнічних спільнот у формування нової моделі співжиття громадян України. Характерною ознакою цього поступу, з одного боку, є утвердження української нації, національних меншин як дієвих суб'єктів та сталих структурних компонентів українського соціуму, а з іншого, - їх інтеграція і становлення багатоетнічного Українського народу (за Конституцією України) - української політичної нації.

Вагоме місце етнонаціонального фактора у державотворенні об'єктивно спричинило підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення визначальних тенденцій розвитку етнополітичної сфери, що висуває перед вченими-суспільствознавцями завдання розгортання фундаментальних досліджень з цієї проблематики. Останнє десятиліття ознаменоване активною теоретичною діяльністю українських науковців щодо осмислення широкого спектра проблем, пов'язаних з етно- і націогенезом, етнічною теорією, етнонаціональною політикою, міжетнічними відносинами і конфліктами, міграційними процесами та їх впливом на етнічну ситуацію у державі, піднесенням національної свідомості, етнічною самоідентифікацією особи, національним характером і менталітетом тощо. Становлення етнології, етнополітології, етнодержавознавства - сучасних вітчизняних наукових шкіл, подолання упередженості щодо етнонаціональної сфери, поява цілого ряду ґрунтовних видань означають прорив у соціогуманітарних науках. Критично-конструктивне вивчення доробку зарубіжних учених, здійснене українськими суспільствознавцями, дозволяє вести етнополітологічні дослідження на високому теоретичному рівні. Проведена науково-організаційна робота створила реальне підґрунтя для розширення пізнання та політико-практичного оволодіння етнополітичними процесами, що відбуваються в українському поліетнічному суспільстві.

У цьому зв'язку однією з найскладніших і найактуальніших проблем є дослідження базових факторів, які зумовлюють необхідність формування і реалізацію етнополітики в Україні, визначають місце у цьому процесі державних і недержавних політичних інститутів, а також комплекс засобів політичної діяльності у їх діалектичному взаємозв'язку. Ці засоби мають визначальний вплив на етнонаціональну сферу, політизацію етнічності на рівні особи і етнічного колективу, забезпечують громадянську злагоду в умовах етнічної розмаїтості. Зазначена цілісна наукова проблема залишається поки що недостатньо осмисленою вітчизняною етнополітологією в її різних аспектах. Зокрема, у літературі ще не узагальнено історичні засади, що вироблені українською суспільно-політичною думкою і повинні бути максимально використані в процесі формування сучасної доктрини етнополітичного розвитку як складової частини державотворення. Недостатньо вивченою залишається міжнародна практика регулювання етнополітичних проблем, їх правового забезпечення. Потребує теоре-тичного обґрунтування і такий її важливий напрямок, як створення законодавчої бази етнонаціонального розвитку й легітимізації заходів держави, спрямованих на задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Важливим завданням дослідження є проблема забезпечення полікультурного розвитку українського суспільства як об'єктивного чинника його консолідації, визначення засад співробітництва між різними гілками українського етносу (ядра українців в Україні та української діаспори).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження, пов'язаний з плановими темами: “Прогностична оцінка державо-творчих і політичних процесів в Російській Федерації з визначенням їх впливу на Україну”, “Аналіз та оцінка етносоціальних і етноконфесійних процесів і змін в структурі суспільства Російської Федерації з визначенням їх впливу на Україну” (1995-1997), що були виконані під безпосереднім керівництвом автора у відділі державного устрою та громадсько-політичного життя Інституту Росії НАН України на замовлення Адміністрації Президента України. Підготовка дисертації узгоджувалась з програмами науково-дослідної роботи відділу історико-політологічних досліджень Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Мета і завдання дослідження. Мета даної дисертації полягає в тому, щоб, виходячи із стратегічного поступу України як незалежної країни, що будує демократичне, громадянське, соціально орієнтоване суспільство, виявити теоретико-методологічні та концептуальні засади, фактори, тенденції, особливості становлення власної етнополітики як нової національно-державницької парадигми етнополітичного розвитку українського поліетнічного соціуму, виробити рекомендації, які будуть сприяти міжетнічній злагоді у суспільстві та підвищенню рівня керованості етнічними процесами з боку урядових структур.

З огляду на мету у роботі визначені наступні дослідницькі завдання:

- осмислити в історичному контексті процес вироблення вітчизняною суспільно-політичною думкою ідей, концепцій, засад вирішення національного питання в Україні;

- визначити основні теоретико-методологічні принципи, підходи, методи аналізу етнополітичної сфери у їх взаємозв'язку і взаємообумовленості;

- дослідити історичний досвід (позитивний і негативний), його уроки у галузі етнічної політики, здійснюваної різними державами на території України; політика міжетнічний національний законодавство

- вивчити механізм формування міжнародних стандартів захисту прав національних меншин та їх застосування у вітчизняній практиці;

- розкрити феномен національної меншини, виявити його базисні характеристики, функції, основні складові та чинники його формування й розвитку;

- уточнити політико-соціологічний зміст поняття "етнополітика”, сформулювати принципи, пріоритети етнонаціонального розвитку суспільства;

- показати взаємовплив етнополітичних процесів, що відбуваються в Україні і країнах, що утворились на пострадянському просторі, зокрема Російській Федерації;

- проаналізувати рівень правового забезпечення державного регулювання міжетнічних відносин;

- показати вирішення на законодавчому і політичному рівнях проблем збереження і розвитку культур етнічних груп, які проживають в Україні, а також сформулювати модель їх співжиття і розвитку;

- розширити джерельну базу, поповнити понятійно-інструментальний апарат дослідження процесів функціонування етнополітичних процесів;

- визначити актуальні перспективні напрями дослідження етнополітичного розвитку українського суспільства.

Методологічною основою дослідження виступають об'єктивність та історизм; органічна єдність теорії і практики; поєднання структурно-функціонального, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів. Враховуючи багатоаспектний характер зазначеної наукової проблеми, в її осмисленні застосований системний метод з метою розгляду етнополітичної концепції, що формується, як цілісної складноорганізованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії між етнокомпонентами українського суспільства. За допомогою історичного методу етнополітичний процес розкрито у послідовно-часовому розвитку. Обґрунтовується визначальна роль у дослідженні етнополітики порівняльного методу, що дозволяє за допомогою зіставлення схожих об'єктів, явищ вивчати власний шлях етнополітичного розвитку на основі як збереження традиційних політичних цінностей, так і вибору найбільш прийнятних існуючих у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнополітичних проблем. Діалектичний метод дав можливість здійснити аналіз етнічного, національного та державотворчого процесів в Україні у їхній взаємообумовленості і взаємозалежності.

Об'єктом дослідження є державна політика у галузі міжетнічних відносин.

Предметом дослідження є процес формування та реалізації державної політики України у сфері міжетнічних відносин, а також вироблення політико-правових механізмів її регулювання.

Наукова новизна одержаних результатів та особистий внесок автора зумовлені як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Здійснено комплексний етнополітологічний аналіз формування вітчизняної етнополітики у контексті світового досвіду та сучасних державотворчих процесів в Україні. В межах проведеного автором дослідження отримано результати, які мають наукову новизну.

1. Здійснена спроба розробити загальну концепцію сучасного етнополі-тичного процесу в Україні, що осмислюється з позицій етнополітології, котра синтезує діалектичну єдність двох важливих галузей наук - етнології (науки про етноси) і політології (науки про політику). Тобто у практичному аспекті голов-ним завданням етнополітології стала розробка теорії етнополітики. Міжнародний досвід та власні напрацювання автора дають можливість запропонувати уточнене визначення змісту поняття “етнополітика”: діяльність держави та її органів у етнополітичній сфері з метою відродження, забезпечення життєдіяльності, подальшого розвитку та участі в державотворчих процесах структурних етнокомпонентів українського суспільства - української нації, національних меншин; об'єднання їх в єдиний соціум - політичну націю; налагодження і розширення зв'язків з українською діаспорою та особами іншого етнічного походження - вихідцями з України; усунення чинників міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів; регулювання зовнішніх міграційних процесів.

2. Розвинуто положення, що процес формування етнополітики в Україні відбувається в особливих умовах, які вимагають передусім творчого використання політичних традицій, основу яких складають ідеї, вироблені представниками вітчизняної інтелігенції протягом декількох століть. Найважливішими серед них є розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; форми зв'язків з іншими народами; обстоювання демократичних форм правління; ідея пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією; ідея національного розвитку на ґрунті загальнолюдських цінностей; ідея незалежності України; обґрунтування принципу самовизначення нації у формі національно-демократичної держави; створення політичної нації (як сукупності громадян держави); відстоювання синтезу національних і загальнолюдських інтересів; забезпечення прав національних меншин у формах національно-культурної, національно-територіальної та національно-персональної автономії.

3. Доведено, що закріплені в Основному Законі України державний устрій, курс на побудову демократичної, соціальної, правової держави виступають найголовнішими історико-політичними факторами, які мають визначальний вплив на формування сучасних теоретико-методологічних засад державної етнополітики з врахуванням і міжнародного, й історичного досвіду, відпрацьованих впродовж багатьох десятиліть. Серед них найбільш загальними є: визнання поліетнічності, полікультурності, полілінгвістичності, поліконфесійності українського суспільства; толерантності як риси громадської атмосфери; сприяння вирішенню етнополітичних, етнонаціональних проблем через діалог; недопустимість ксенофобії, антисемітизму, ненависті на міжетнічному ґрунті.

4. Поглиблено дослідження історичних уроків Української Центральної Ради, яка виступила на початку ХХ століття основним політичним чинником в Україні. Доведено, що своєю діяльністю Рада надала відповідну легально-державницьку структуру Українській державі, започаткувала процес ви будування державної етнополітики, забезпечила високий рівень демократичності і гуманізму законодавчих актів, пов'язаних з міжетнічною сферою, проголосила росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію, права на вільний духовно-культурний розвиток іншим іноетнічним громадянам України. Акцентовано увагу на політично засадничому значенні ІV Універсалу Центральної Ради, в якому була проголошена самостійність України, чим, по-перше, доведено, що українці є державним народом, який здатний не тільки виявити, а й реалізувати політичну волю, по-друге, визначено стратегічний курс українського суспільно-політичного руху на незалежність.

5. Продовжено критичне осмислення практичного здійснення в Україні національної політики за радянського періоду. Вона характеризується значною амплітудою коливань та непослідовністю: від підтримки гасел національного самовизначення і політики коренізації (українізації) до непримиренного викорчовування всього національного під виглядом боротьби проти “буржуазного націоналізму”.

6. Сформульовано на основі синтетичного вивчення, зведення воєдино та узагальнення результатів окремих досліджень з етнонаціональної проблематики, концептуальні засади нинішньої етнополітики в Україні, визначено принципи її формування, мету, пріоритети, напрями її реалізації у політико-правовій, соціально-економічній, духовно-культурній і зовнішньополітичній сферах.

7. Розширено осмислення національної (етнічної) меншини як етнополітичного феномена, історичних чинників виникнення та спроб її типологізації. Визначено взаємозалежний послідовний понятійний зв'язок між “етнічною групою”, “етнічною меншиною” і “національною меншиною”. Розкрито зміст поняття “етнічна меншина” як самосвідомої групи громадян держави, яка є кількісною меншістю, членам якої притаманні спільність походження й етнокультурних характеристик, відмінних від домінуючої етнічної спільноти, не панівне становище у суспільстві, прагнення до рівності з більшістю населення. В той же час національна меншина виступає тією групою, яка формується і на базі ознак етнічної меншини, і, водночас, на основі певних політичних характеристик.

8. Поглиблено дослідження процесу вироблення міжнародного механізму захисту прав національних (етнічних) меншин на рівні діяльності ООН, Ради Європи, ОБСЄ, інших регіональних міжнародних організацій, виокремлено ос-новні категорії прав національних (етнічних) меншин, які виступають базисною основою, орієнтиром розробки законодавчої бази регулювання міжетнічних відносин в Україні. Досліджено застосування теоретико-методологічних засад, правових стандартів захисту прав національних (етнічних) меншин, напрацьо-ваних міжнародним співтовариством, у чинному українському законодавстві, запропоновано шляхи удосконалення законотворчої роботи у цьому напрямку.

9. Вперше здійснено порівняльний аналіз етнополітичних підходів до розв'язання проблем у міжетнічній сфері України і Росії, визначені пріоритетні національні інтереси двох країн в етнополітиці, сформульовано базові фактори, які впливають на їх взаємоузгодження та налагодження й розвиток рівноправних, взаємовигідних, деідеологізованих українсько-російських відносин.

10. На базі компаративного аналізу політико-правового забезпечення етно-політичних процесів в Україні і Росії доведено, що тенденції політичного, духовно-культурного розвитку, в тому числі й у сфері етнонаціональних відносин обох держав, значною мірою мають схожість та взаємовплив. За цих умов показано важливість осмислення національної політики Російської Федерації, правових механізмів її формування та реалізації у поглибленому розумінні сутності й особливостей процесів етнонаціонального розвитку в Україні, прийнятті зважених державних рішень у цій демократичній сфері національного буття.

11. Обґрунтовано вагому цінність полікультурної різноманітності українського суспільства у його консолідації та формуванні політичної нації, визначено найважливіші напрями у політиці держави, спрямовані на збереження та розвиток національно-культурної самобутності українців, представників інших етносів, які проживають в Україні. Вводиться в етнополітичний контекст дефініція “історична самосвідомість”, з'ясовано її функцію та націотворчу роль.

12. Узагальнено концептуальні засади взаємодії держави із зарубіжними українцями, виділено і охарактеризовано етапи розвитку цього процесу як важливого напряму етнополітики. Дано авторське трактування поняття “українська діаспора”. Розширено дослідження процесу інтеграції в українське суспільство кримськотатарського народу, доведено, що ця комплексна, довготривала проблема потребує поетапного вирішення питань політико-правового, соціально-економічного й гуманітарного характеру.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації створюють базу для подальшого поглибленого теоретичного дослідження етнополітичної сфери, розвитку етнополітології та етнодержавознавства в Україні, розробки концептуальних засад державної етнополітики, визначення напрямків наукових досліджень. Результати дисертаційного дослідження можуть бути покладені в основу розробки навчальних посібників, курсів і окремих циклів лекцій з етнополітики, етнополітології, етнодержавознавства для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів, кадрів системи державного управління і місцевого самоврядування. Висновки та аргументації автора можуть знайти своє застосування при підготовці змін до діючих законів, що регулюють міжетнічні відносини, нових законопроектів у цій сфері.

Дисертант є одним із учасників розробки проектів Закону України “Про національні меншини в Україні”, державної програми “Українська діаспора на період до 2000 року” під час роботи в Комітеті у справах національностей при Кабінеті Міністрів України (1991-1992) та Міністерстві України у справах національностей, міграції та культів (1993-1995). За ініціативою автора і за його безпосередньої участі у зазначеному Міністерстві було розпочато видання інформаційного бюлетеня, у якому висвітлювалась діяльність державних структур у формуванні концептуальних засад етнополітики, вироблені системи заходів, спрямованих на створення політико-правових механізмів регулювання міжетнічних відносин тощо.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення ди-сертації апробовані автором у монографії “Формування етнополітики Україн-ської держави: історичні та теоретико-методологічні засади”. - К., 1999; у ряді наукових збірників, в енциклопедіях, наукових статтях та інших публікаціях; у виступах на наукових конференціях, круглих столах, семінарах: всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: історія і сучасність” (Київ, 1993); круглому столі “Проблема соборності України в ХХ столітті”, присвяченому 75-й річниці Акту Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки (Київ, 1994); міжнародній науково-практичній кон-ференції “Проблеми розвитку соціології на сучасному етапі (теоретичні та методологічні питання)” (Київ, 1994); міжнародній науково-практичній конференції “Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи” (Київ, 1994); круглому столі експертів “Білоруси України” (Київ, 1995); кругло-у столі “Слов'янське світобачення: мовний простір, ідея людини і суспільства” (Київ, 1997); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції “Діалог української і російської культур в Україні” (Київ, 1999); міжнародній науково-практичній конференції “Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі” (Ки-їв, 1999); науково-практичній конференції “Українська культура і мистецтво у сучасному державотворчому процесі: стан, проблеми, перспективи” (Київ, 1999); міжнародній науковій конференції “Ялта - 2000. Роль Європи в ХХІ столітті” (Ялта, 2000); першій Всеукраїнській соціологічній конференції “Проблеми розвитку соціологічної теорії” (Київ, 2000); міжнародній науково-практичній конференції “Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів” (Київ, 2000); всеукраїнській науково-практичній конференції на честь 10-ї річниці незалежності України “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи” (Київ, 2001).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані також при читанні авторського спецкурсу “Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: стан, перспективи розвитку” у 1993-1994 навчальному році у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, викладанні студентам нормативного курсу “Політологія” та спецкурсу “Пріоритети та засади етнополітики в Україні” у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Публікації. Результати дисертації опубліковані в індивідуальній монографії, 48 статтях у наукових журналах й збірниках наукових праць, з яких 22 - у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України.

Дисертація обговорювалася на кафедрі гуманітарних і соціальних дисциплін Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв і рекомендована до захисту на спеціалізованій вченій раді при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України з наукової спеціальності “Етнополітологія та етнодержавознавство”.

Структура дисертації. Зміст проблем, що підлягають дослідженню, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи.

Дисертація загальним обсягом 367 сторінок складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (372 найменування, 414 стор.)

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з напрямами наукових досліджень Інституту Росії НАН України, сформульовані мета і завдання, визначені методологічні основи дослідження, його об'єкт і предмет, наукова новизна одержаних результатів, їхнє теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію.

Розділ перший “Теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичних процесів” складається з двох логічно взаємозв'язаних підрозділів. У першому з них “Концептуальне осмислення особливостей етнополітичного розвитку України у вітчизняній суспільно-політичній думці” нагадується, що в історичному контексті теоретико-методологічні засади етнополітики в Україні закладаються науковими працями та політичними розвідками представників української інтелігенції. Даний процес особливо активно розвивається з середини ХІХ століття, коли з кризою феодально-кріпосницької системи в Україні починає визрівати капіталізм. Саме цей час став переломним в націогенезі українського народу. Демократично зорієнтована українська інтелігенція висуває нові етнополітичні ідеї, гуртується, стає на шлях створення власних політичних організацій.

Активізувала процес етнополітичного мислення українців діяльність засновників Кирило-Мефодіївського братства, головним ідеологом якого був М. Костомаров. Його “Закон Божий (Книга буття українського народу)” став програмою кирило-мефодіївців та політико-теоретичним орієнтиром для усього українського національно-визвольного руху.

Етнополітичні ідеї, концепції, які формувались як складова частина україн-ської суспільно-політичної думки, у своєму розвитку пройшли чотири основні етапи: 1)дореволюційний (1848-1917); 2)міжвоєнний (1918-1939); 3)післявоєнний (1945-1991); 4) новітній (з 1992). Перший дореволюційний етап характеризувався домінуванням демократично-народницького напряму, представниками якого були М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін та ін. Другий міжвоєнний період у теоретичному відношенні був найбагатішим, і визначальними у ньому були три основні напрями: демократично-народницький, консервативний і національно-державницький. До них належали відомі українські вчені В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький та інші. Наукова зрілість та теоретична багатоманітність етнополітичних ідей, концепцій, висунутих ними, була обумовлена декількома обставинами. По-перше, вчені мали вже можливість осмислити історичні уроки і помилки державотворчих процесів в 1917-1920 рр. в Україні, у тому числі й етнополітики Української Центральної Ради; по-друге, знайомство українських науковців з теоретичними концепціями європейських дослідників. Незважаючи на притаманні їм особливості та розбіжності у поглядах на ідейні засади етнополітичного розвитку України, представники зазначених трьох напрямів мали багато спільних теоретичних підходів. У післявоєнний період засади української етнополітики розвивались науковцями Б. Крупницьким, І. Лисяк-Рудницьким, Е. Пизюром, Я.Пеленським та іншими в основному у зарубіжжі, оскільки в умовах адміністративно-командної системи від науковців, головним чином, вимагалось коментування партійних рішень.

Сучасний період характеризується активним процесом розвитку наук, які досліджують етнополітичну сферу. Народжуються і відроджуються наукові напрями: етноісторія, етнофілософія, етносоціологія, етнопсихологія, етноконфліктологія тощо. Започатковані спеціальні науки - етнодержавознавство і етнополітологія, які успішно вивчають етнополітичну царину українського суспільства.

Актуальні історіософські, етнополітологічні проблеми нинішнього етапу розвитку українського суспільства розглядаються у ґрунтовних роботах В. Ан-друщенка, В. Антоненка, В. Бабкіна, О. Бабкіної, В. Бебика, І. Варзаря, В. Горба-тенка, В. Євтуха, В. Кременя, І. Кураса, О. Майбороди, О. Мироненка, М. Михальченка, М. Мокляка, В. Наулка, О. Нельги, В. Панібудьласки, М. Панчука, В. Ребкала, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, В. Солдатенка, М. Степики, П. Толочка, В. Трощинського, І. Усенка, Ю. Шемшученка, М. Шульги та ін. Українська етнополітологічна і суміжна проблематика збагатилась захищеними докторськими дисертаціями М. Вівчарика, В. Ігнатова, О. Картунова, І. Кресіної, П. Надолішнього, М. Обушного, І. Онищенко, О. Рафальського, Т. Рудницької, В. Скуратівського, Л. Шкляра. Важливим науковим доробком у цій теоретичній сфері став ряд захищених кандидатських дисертацій. Об'єктом дослідження вчених є визначення базових факторів, що обумовлюють необхідність формування і реалізацію державної етнополітики, комплексу засобів політичної діяльності, що мають вплив на розвиток етнонаціональної сфери українського соціуму. Проте в даних працях увага зосереджується на окремих періодах і проблемах. Наскрізного наукового дослідження взаємозв'язку історичних й теоретико-методологічних засад формування етнічної політики в Україні поки ще не створено.

У другому підрозділі “Методологія дослідження етнічної політики” відзначається, що нинішній стан розвитку науки вказує на необхідність вироблення нових теоретичних і методологічних підходів та принципів щодо вивчення етнополітичного процесу в Україні. У цьому контексті, на думку автора, однією з умов досягнення успіху є відмова від потреби створення єдиних універсальних методологічних засад, на основі яких повинні осмислюватись історія, тенденції, пріоритети розвитку етнополітики в Україні. Складність дослідження процесу етнополітичного розвитку обумовлена різними методологічними підходами, які сформувались серед учених у поясненні феномена етнічності. Це - примордиалізм, інструменталізм та конструктивізм. Втім, не беручи до уваги цей фактор, все очевиднішим стає необхідність врахування тих раціональних зерен, що мають місце у кожному із зазначених підходів, оскільки вони не носять взаємовиключного характеру, а також дослідження такого багатоаспектного феномена, яким є етнічність, неможливе у межах однієї методологічної моделі.

Серед об'єктивно-методологічних принципів дослідження етнополітичних явищ найважливіше місце займає системний підхід, завдяки якому процес формування державної політики України щодо регулювання міжетнічних відносин у даному дослідженні розглядається як складова і невід'ємна частина (підсистема) усієї державотворчої парадигми, тісно пов'язаної з її іншими галузями.

Ключова роль у вивченні етнополітичної сфери українського суспільства належить історичному підходу. Необхідність його застосування у обґрунтуванні концептуальних засад формування етнополітики в Україні пояснюється насамперед тим, що у власній історії України, особливо починаючи з другої половини ХІХ століття, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), який неможливо обминути не лише з теоретичної точки зору, а й з практичного боку. Також важливо звернути увагу на те, що осмислення цього досвіду набуває надзвичайної цінності у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом вирішення етнополітичних проблем, нагромадженого передусім західним світом.

Провідне місце у етнополітичних дослідженнях належить порівняльному методу. Його важливість трактується тим, що він дозволяє звільнитися від етноцентризму. Застосування у даному дослідженні у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечило: по-перше, можливість здійснити аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам; по-друге, вироблення пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин та прискореного процесу входження України до єдиного міжнародного правового простору. Вагоме значення у дисертаційній роботі надано діалектичному методу, який дозволив визначити внутрішні суперечності етнополітики як джерела її саморозвитку та рушійної сили етнополітичних змін в українському поліетнічному соціумі.

Ключовим методологічним принципом у дослідженні процесу формування етнополітики в Україні є визначення взаємин держави з етнічними групами, які виступають не тільки суб'єктами, а й об'єктами політичних впливів. Могутнім генеруючим чинником цих впливів є держава, яка розробляє і здійснює етнічну політику, створює з цією метою відповідні структури.

Методологія осмислення процесу формування етнополітики Української держави потребує врахування і таких визначальних її складників, як національний державний устрій, стан правового захисту національних (етнічних) меншин, юридична і фактична рівність іноетнічних громадян у соціальній та економічній сферах, розвиток їх культури, психологія і культура міжетнічних взаємин тощо.

У другому розділі “Історичний аспект становлення етнополітики в Україні”, який містить у своєму складі три підрозділи, осмислюються лише у концептуальному контексті основні історичні уроки (позитивні і негативні), котрі мають теоретичне і практичне значення у вирішенні етнополітичних проблем незалежної України. “Становлення етнополітики в період існування УНР” - така назва першого підрозділу, в якому аналізується період існування Української Народної Республіки, в часи якої відбулось започаткування державної етнополітики в Україні у сфері регулювання міжетнічних відносин. Цього часу особливо проявилась велична постать її головного теоретика і фундатора М.Грушевського. Саме йому належить обґрунтування неперервності українського державотворчого процесу, який завершився утворенням нової державної формації - УНР. Очолювана М.Грушевським Центральна Рада виступила на початку ХХ століття основним політичним чинником в Україні і своєю діяльністю позначила стратегічний напрям української історії ХХ століття - переходу українців до державної нації; надала росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та права на вільний духовно-культурний розвиток представникам інших етносів, які проживали в Україні.

Другий підрозділ “Національна політика в УРСР” свідчить, що за радянський період процеси у цій сфері характеризуються непослідовністю. 20-ті роки в історії України розпочалися політикою духовно-культурного відродження української нації, національних меншин, дерусифікації шляхом коренізації (українізації) державного й громадського життя. Взявши такий курс, керівництво СРСР сподівалося продемонструвати протилежність своєї політики імперській політиці Росії. У практичній реалізації політики коренізації в Україні союзне партійне і радянське керівництво зіткнулося з діяльністю національно свідомої української еліти, яка всерйоз поставилася до своєї ролі захисниці історичної спадщини, наголошувала на українському, а не загальнодержавному суверенітеті, на ідеї “дистанціювання” від Москви як засобу подолання провінційності української культури. Зростання національної свідомості в Україні стало здаватися панівній партії небезпечним. У кінці 20-х - на початку 30-х років сформована командно-адміністративна система починає проводити жорстку уніфікаційну, русифікаторську політику, що супроводжувалась репресіями в українському суспільстві. Була згорнута українізація, змінюється державна політика щодо нацменшин.

Партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної національної політики. У 30-х - 40-х рр. проводяться масові депортації поляків, німців, інших етнічних груп, кримських татар з місць їх постійного проживання, в тому числі і за межі України. Впродовж 50-х - 70-х рр. в УРСР, як і в інших республіках, командно-адміністративною системою ігнорувались потреби національного розвитку, під гаслами “пролетарського інтернаціоналізму”, “розквіту і зближення націй в СРСР” здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проя-вами “українського буржуазного націоналізму”. У другій половині 80-х років у СРСР, зокрема в Україні, розпочався етнічний ренесанс, наслідком якого став розпад Союзу і утворення на його території 15 суверенних держав. Третій підрозділ “Концептуальні засади сучасної державної етнополітики” висвітлює принципи, мету, пріоритети, завдання вирішення етнополітичних проблем українського суспільства. Зокрема, у ньому підкреслюється, що після проголошення незалежності Українська держава з поліетнічним складом населення зіткнулась з проблемою обрання власної стратегії етнонаціонального розвитку з врахуванням і свого історичного досвіду, і вироблених міжнародних стандартів захисту прав національних меншин. Перед державою постало завдання узгодити цей процес з консолідуючими загальнонаціональними (загальнодержавними) інтересами. Нагальною потребою стало також прийняття всебічно обґрунтованої Концепції державної етнополітики. Така Концепція випливає безпосередньо з цілого комплексу етнополітичних й етнонаціональних проблем, що постали перед Українською державою. По-перше, найбільш важливим стало законодавче забезпечення рівних можливостей участі громадян незалежно від їхньої національності у державотворенні. По-друге, державна політика має своєчасно і кваліфіковано розв'язувати наявні суперечності і проблеми у сфері міжетнічних відносин, зміцнювати гарантії, що виключали б націонал-екстремізм, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознакою. По-третє, держава повинна піклуватися про забезпечення етнокультурних потреб усіх етнокомпонентів українського суспільства. По-четверте, найважливішим завданням є відновлення історичної справедливості щодо депортованих осіб за національною ознакою, здійснення заходів щодо їх правової, політичної, соціально-культурної реабілітації. По-п'яте, утвердити у міжетнічних відносинах атмосферу толерантності, дружби, високої взаємної довіри, поваги до мов, культур, традицій, звичаїв і релігій.

Важливого значення в осмисленні сучасного етнополітичного процесу набуває третій розділ “Міжнародний досвід захисту прав національних меншин та його втілення в українському законодавстві”, у якому нараховується три підрозділи. У першому із них “Національні меншини як етнополітичний феномен” зазначається, що на сучасному етапі проблема меншин набула універсального характеру і стоїть фактично перед кожною державою та регіоном, а в окремих із них - надзвичайно загострено. Загальноприйнятого визначення поняття “національна меншина” у міжнародній практиці поки що не існує. Причина криється у величезній варіативності існування національних меншин та їхніх проявів у різних сферах суспільного життя. Складність полягає в тому, що визначення частини населення як національної (етнічної) меншини стосовно її правового статусу в суспільстві є більшою мірою політичним, ніж науковим кроком. У дослідженнях західних вчених є декілька вдалих підходів до визначення сутності феномена “національна меншина”. Головними характеристи-ками його виступають: меншина - це група людей; меншина у кількісному плані поступається домінантній групі; меншина перебуває у дискримінованому стані.

Інший контекст використання терміну “національна меншина” - міжнародні документи, в яких виокремлюються суто юридичні параметри цього феномена. У дисертації підкреслюється, що в основу вироблення позиції ООН щодо меншин було покладено тлумачення, запропоноване в 1977 р. членом Підкомісії у справах запобігання дискримінації і захисту меншин Комісії з прав людини ООН Ф.Капоторті. Ознаки меншин, викладені у його дефініції, дають змогу виділити як об'єктивні (своєрідні етнічні характеристики: чисельна меншість, не домінуюче становище), так і суб'єктивні (прагнення до збереження наявних характеристик) критерії. Широко вживається термін “національна меншина” у документах ОБСЄ, Ради Європи, інших регіональних міжнародних організацій.

У другому підрозділі “Формування світової практики захисту прав національних меншин” підкреслюється, що ця проблема у післявоєнний період потрапляє до числа першочергових у діяльності таких міжнародних організацій, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, а також цілого ряду інших регіональних міжнародних організацій. Особливо тема захисту національних меншин, як окрема тема, нагадала про себе у міжнародно-правовій сфері в кінці 80-х - на початку 90-х рр.. Розвиваючись як органічна і складова частина проблеми прав людини це питання поступово набуло масштабів самостійного існування, що стало свідченням глобальних змін в уявленнях міжнародного товариства щодо місця і ролі національних меншин в сучасному світі. Міжнародними організаціями прийнято серію документів, у яких сформульовано основні засади і правові стандарти захисту прав національних меншин. У них відображений теоретичний і практичний досвід світового співтовариства, набутий ним протягом останніх п'яти післявоєнних десятиріч, і який є надійним підґрунтям для розроблення законодавчої бази регулювання міжетнічних відносин в Україні.

У третьому підрозділі “Застосування міжнародного досвіду захисту прав національних меншин в українському законодавстві”, показано, що Українська держава, проголосивши свою незалежність, у формуванні власної політико-правової бази регулювання міжетнічних відносин стала широко використовувати міжнародний досвід у цій сфері. Дотримуючись загальновизнаних міжнародних принципів і норм щодо прав людини, міжнародних зобов'язань, Україна стосовно національних меншин, відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, інших законодавчих актів, власну етнополітику спрямовує на узгодження державних та етнічних інтересів, розв'язання існуючих міжетнічних суперечностей і проблем. Це сприяє її інтеграції в європейські структури, утвердженню демократичного вибору національного розвитку. Характер і спрямованість етнополітики Української держави визначаються стратегічним курсом на реформи, якісним оновленням усіх сторін українського суспільства, в тому числі й міжетнічних відносин. Принциповими засадами її стало безумовне дотримання прав й рівноправ'я представників інших народів на території країни, задоволення специфічних інтересів та потреб національних меншин при повному подоланні будь-яких привілеїв на національному ґрунті. Чинна правова база державної етнополітики вимагає свого розвитку та подальшого удосконалення.

Значною мірою інноваційний характер має четвертий розділ дисертації “Етнополітичні підходи до розв'язання проблем у міжетнічній сфері України і Росії: порівняльний аналіз”, який складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Втілення державних інтересів в етнополітиці” підкреслюється, що об'єктивна спільність державно-національних інтересів України і Росії полягає у наступному: забезпечення територіальної цілісності і державної незалежності; прагнення до зміцнення відносин із Заходом, збереження при цьому своїх найістотніших рис і особливостей; налагодження надійного міждержавного механізму взаємоспівробітництва; зацікавленість у господарській, фінансовій і гуманітарній кооперації; утвердження у суспільстві громадянського миру і міжетнічної злагоди; розвиток взаємовигідних відносин з іншими країнами; запобігання конфронтації у міжнародних відносинах. Вказані стратегічні спільності національних інтересів у процесі реалізації відповідної державної політики можуть і повинні бути основою українсько-російських взаємин, відсуваючи на задній план наявні суперечності.

Важливим чинником, що має визначальний вплив на українсько-російські відносини, є взаємоузгодження національних інтересів двох держав у сфері етнополітики. Це найважливіші їхні інтереси, порушення яких підриває основи життєдіяльності поліетнічних російського і українського суспільств. Серед них: досягнення національної злагоди у суспільстві; забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів; формування національно-державної ідентичності; консолідація суспільства навколо духовно-культурних цінностей; утвердження власного іміджу на зовнішньополітичній арені тощо. Забезпечення національних інтересів Росії і України передбачається шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва як між двома державами, так і співробітництва їх з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.

У другому підрозділі політико-правове забезпечення етнополітичних процесів” зазначається, що особливе значення для формування політики взаємовигідних відносин між Україною та Росією має порівняльний аналіз політико-правового забезпечення етнополітичних процесів у двох державах, що вийшли із лона однієї країни (колишнього СРСР), із одного політико-правового простору, а тому тенденції політичного, соціально-економічного, духовно-культурного розвитку, в тому числі й сфери етнонаціональних відносин обох країн, значною мірою мають схожість. Осмислення етнополітики Російської Федерації, правових механізмів її формування та реалізації допомагає краще зрозуміти сутність процесу етнонаціонального розвитку в Україні, прийняти більш зважені державні рішення у цій делікатній сфері національного співжиття. Порівняльний аналіз концептуальних підходів до формування державної етнополітики в Росії і Україні показує, що дві незалежні держави в основу цієї діяльності поклали правові процедури та політичні механізми, які ґрунтуються на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права.

Стабілізуючим фактором вирішення етнополітичних проблем в Україні і Росії стало прийняття ними нових конституцій. Це відкрило громадсько-політичну перспективу в утвердженні у суспільствах демократичної міжнаціональної усталеності. Невирішеною проблемою у російському законодавстві залишається питання статусу національних меншин. Специфічна етнічна гетерогенність населення Російської Федерації обумовлює необхідність у створенні гнучкої і розгалуженої правової системи, яка регулювала б у цілому міжнаціональні відносини в цій багатонаціональній державі. Важливим кроком на цьому шляху могло б стати прийняття окремого правового документа на зразок Закону України “Про національні меншини в Україні”, зрозуміло, з урахуванням етнонаціональних особливостей Російської Федерації. У цьому зацікавленість має й Україна, оскільки на території Росії проживає третя за чисельністю після титульної російської нації українська меншина, яка разом з іншими етнічними групами потребує визначеності свого правового статусу.

“Полікультурний характер українського соціуму та його розвиток” - така назва п'ятого розділу, що містить три підрозділи. Перший з них “Духовно-культурний розвиток українського етносу” розкриває особливості сучасної етнокультурної політики, здійснюваної в Україні. Звертається увага на те, що в умовах незалежності закладаються такі основи етнополітики, які б надали процесам національно-культурного відродження невідворотного поступу, еволюційного, а не вибухового характеру, аби люди різної етнічної приналежності не сприймали свої національні інтереси як суперечливі або ворожі одне одному. Важливо, щоб громадяни України були впевнені у захищеності власних національних прав та інтересів з боку державних і політичних інститутів Української держави. Саме це дасть змогу зберігати в українському суспільстві міжетнічну злагоду, національну довіру і витримувати політичну стабільність, протидіяти руйнівним силам сепаратизму, консолідувати зусилля щодо розбудови суверенної України. Дисертант підкреслює, що від самопочуття українців залежить етнокультурний розвиток усіх національних меншин та міжетнічна злагода в суспільстві. Тому процеси духовно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, держава спрямовує на консолідацію української нації, розвиток її історичної самосвідомості, традицій і культури. Особливо велика увага приділяється здійсненню системи заходів щодо зміцнення позицій української мови в усіх сферах життя, підняття її престижу на всій території України.

Логічним продовженням цих проблем є другий підрозділ “Етнокультурне відродження національних меншин”, у якому висвітлюється діяльність держави щодо відродження, збереження і розвитку поряд з українською і культур усіх національних меншин і на цій основі ? забезпечення етнокультурного багатства, подальшого зростання ролі духовно-культурної сфери у суспільстві. Іноетнічним громадянам гарантується право на національно-культурну автономію, створюються умови для вільної духовно-культурної творчості, доступу до надбань світової культури. Політика полікультурності спрямована на те, щоб етнокультурний ренесанс національних меншин відбувався паралельно з трансформацією етнічних фрагментів соціуму в єдиний етносоціальний та етнополітичний організм - громадянське суспільство. У цілому створення сприятливих умов для духовно-культурного розвитку іноетнічних громадян - процес довготривалий, вимагає постійних зусиль, диференційованого підходу, значних матеріальних ресурсів, врахування балансу інтересів.

У третьому підрозділі “Розширення національно-культурного співробітництва із зарубіжними українцями” аналізується політика держави у цій сфері. Дисертант підкреслює, що вперше за всю свою історію Українська держава конституційно закріпила положення, що вона дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб зарубіжних українців. Політика щодо української діаспори, налагодження духовного співробітництва з нею ґрунтуються на загальновизнаних нормах міжнародного права, власних законах та законах держав проживання українців. У дисертації виокремлюються три послідовні етапи у розвитку духовно-культурного співробітництва держави із зарубіжними українцями, визначаються концептуальні засади цього процесу. Суть їх полягає у наступному: по-перше, державна політика щодо української діаспори грунтується на дотриманні чинних універсальних міжнародно-правових норм, відповідно до яких зарубіжні українці за своїм правовим статусом є громадянами інших країн, живуть за їх законами, мають певні права і зобов'язання, розглядаються з огляду міжнародного права як національна меншина. По-друге, держава бере активну участь у роботі таких міжнародних організацій, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, СНД тощо, що дозволяє Сторонам виробляти ефективний механізм захисту прав національних меншин, в тому числі й правового забезпечення етнокультурного розвитку української діаспори. По-третє, Україна, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо захисту національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу у цій сфері, прагне і домагається, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства.

Шостий розділ “Державна політика щодо репатріантів” ґрунтується на висвітленні проблем депортованих і репатріації вихідців з України. У першому підрозділі “Відновлення історичної справедливості щодо осіб, депортованих за національною ознакою” показано, що Українській суверенній державі у спадок від колишнього СРСР дісталась одна із найскладніших етнополітичних проблем: адаптація та інтеграція в суспільство депортованих кримських татар та осіб інших національностей. Роки незалежності, особливо перші, відзначені активним процесом повернення в місця свого історичного розселення раніше депортованих кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців після півстолітнього вигнання з території України. Епіцентром цього процесу стала Автономна Республіка Крим. Подолання наслідків такої політики - головна передумова подальшого зміцнення міжетнічної злагоди, формування та розвитку демократичного суспільства в Україні. Основними завданнями держави у інтеграційному процесі депортованих в український соціум виступають: по-перше, створення відповідних політико-правових гарантій у чинному законодавстві для їх адаптації; по-друге, вирішення комплексу питань, пов'язаних з соціально-економічними умовами облаштування раніше депортованих кримських татар та осіб інших національностей; по-третє, відродження та розвиток їх освіти та культури; по-четверте, сприяння процесу репатріації депортованих на міждержавному рівні шляхом укладання угод з іншими зацікавленими державами.