Конфліктно-консенсусна парадигма регулювання суспільно-політичних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфліктно-консенсусна парадигма регулювання суспільно-політичних відносин

конфлікт консенсусний політичний демократія

У процесі свого цивілізаційного розвитку людство постійно зустрічається з різноманітними конфліктами. Соціальні, етнічні, релігійні, ідеологічні, культурні та інші суперечності нерідко в історії людства ставали причинами гострого військового протистояння між племенами, містами, державами або цілими групами країн. В історії ХХ ст. вони навіть спричинили виникнення двох світових воєн, в яких загинули десятки мільйонів людей. Сучасні конфлікти залишаються одним з основних чинників нестабільності на планеті, а також значною мірою зумовлюють характер розгортання політичних процесів. З огляду на це останні можна охарактеризувати як "відкритий виступ" (Х.Ортега-і-Гасет), за якого політичні опоненти розглядаються лише з позиції конфронтації, як бар'єр на шляху реалізації інтересів однією зі сторін, а суспільні відносини -- як поле боротьби, царина суперечностей.

За вищезазначених умов противагою є спроби за допомогою консенсусу блокувати поглиблення протистояння задля збереження системотворчих цінностей -- державності, миру, легітимності, стабільності, злагоди. І перше сприйняття суспільно-політичних відносин (конфліктна парадигма), і друге (парадигма консенсусу), взяті окремо у своєму розвитку або у наперед визначеній непоєднуваності, призводять до виникнення перманентного суспільного протистояння. Відтак актуальним завданням політичної теорії є виявлення ступеня можливої взаємодії та обсягів взаємного впливу конфліктної і консенсусної парадигм. Саме такий підхід за сучасних умов може вважатися альтернативою щодо спрощених підходів до регулювання конфліктів. Він відкриває нові перспективи на шляхах подолання політичного протистояння, котре, як правило, зумовлює стагнацію на всіх рівнях суспільно-політичної організації і в усіх сферах людської життєдіяльності.

Нерозривність, взаємодія конфлікту й консенсусу -- це не тільки новий підхід у політичній теорії, а й своєрідна відповідь на актуальні запити сучасної суспільно-політичної практики. Такого поєднання насамперед потребують необхідність подолання кризового розвитку пострадянських соціумів, у тому числі України, а також потреби модернізації, відповідної сучасним викликам постіндустріалізму та інформатизації.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема взаємодії конфліктної та консенсусної парадигм, а також прикладне застосування відповідної методології постали у політичній думці (у формі філософських, теологічних, історичних, правових, політологічних підходів) з давніх часів. Осмислення вже існуючих і подолання майбутніх конфліктних ситуацій належить до тих проблем, які в усі часи хвилювали відомих мислителів. Теоретичне відображення процесу державотворення дістало відображення в гуманістичних концепціях суспільної організації, в яких, зокрема, набули яскравого вияву консенсусно-етичні поняття загального блага, рівності, справедливості, монаршої мудрості тощо.

Зазначений напрям розвитку суспільно-політичної думки представлений у давньоіндійських та давньокитайських текстах. Положення, котрі можна тлумачити як консенсусні, у стародавні часи в контексті поглядів на суспільну організацію висловлювалися Платоном, Аристотелем, Епікуром, Полібієм, Цицероном, М.Аврелієм, А.Августином, Ф.Аквінським. Зазначені парадигми у зв'язку з проблемами узгодження релігійного та світського начал суспільного буття, обгрунтування етикоцентричних учень, забезпечення оптимального правління, розробки правових основ та нормативного впорядкування суспільних відносин, аналізу конфліктного чинника в теорії природного права, взаємодії конфліктно-консенсусних засад, застосовували тією чи іншою мірою М.Падуанський, Е.Роттердамський, Н.Макіавеллі, Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск'є, І.Кант, Д.Юм, Е.Берк, О.Конт, М.Вебер. До цього переліку видатних імен можна віднести в контексті досліджуваної проблеми й здобутки українських мислителів, зокрема В.Мономаха, С.Оріховського, М.Драгоманова.

Здійснений аналіз класичної спадщини базується на працях відомих зарубіжних і вітчизняних істориків суспільно-політичної і політико-правової думки: М.Азаркіна, Т.Андрусяка, Р.Арона, Л.Баткіна, Л.Брагіної, П.Галаїдзе, В.Левченка, О.Лейста, О.Мартишина, О.Мироненка, В.Нерсесянца, Н.Прозорової, П.Ручки, Дж.Себайна, В.Скиби, М.Сміріна, В.Танчера, Т.Торсона, С.Утченка, О.Чанишева.

Безпосередньо до проблеми розгортання конфліктної та консенсусної парадигм зверталися західні дослідники. М.Вебер розкрив консенсус як основу будь-яких соціальних процесів і навіть як передумову самого соціального буття; Р.Дарендорф обгрунтував "загальну теорію конфлікту"; Т.Парсонс розглядав консенсус як вияв структурної залежності суспільства; Г.Зіммель, Л.Козер, П.Сорокін, К.Кульчар аналізували функції та механізми регулювання конфліктів; Г.Алмонд, С.Верба, І.Шапіро систематизували проблеми демократії, стабільності, культури; Х.Ортега-і-Гасет тлумачив консенсус як рівень домагання, форму організації суспільного "проекту".

Серед вітчизняних дослідників теоретичні аспекти досліджуваної проблеми розробляють: В.Андрущенко, Б.Ашавський, В.Бабкін, І.Базилева, В.Барсамов, І.Бекешкіна, А.Білоус, І.Бліщенко, Н.Варламова, О.Волгін, С.Востриков, Б.Гаврилишин, К.Гаджиєв, А.Глухова, Д.Гончаров, І.Гоптарева, В.Горбатенко, О.Дєгтярьов, В.Дзодзієв, О.Здравомислов, Н.Іванов, Ю.Ірхін, О.Ішмуратов, Б.Капустін, М.Корж, Г.Котанджян, В.Кремень, І.Кресіна, В.Кудрявцев, В.Левашов, М.Лєбєдєва, А.Лузан, С.Макєєв, С.Матвєєва, М.Михальченко, В.Насіновський, В.Небоженко, І.Оніщенко, М.Павловський, В.Пазенок, О.Панарін, В.Панібудьласка, Н.Пахоменко, В.Пугачов, А.Рапопорт, Ю.Римаренко, Л.Романенко, Л.Рубан, Ф.Рудич, С.Рябов, В.Селіванов, В.Смоленський, В.Согрин, Є.Степанов, В.Ткаченко, В.Хорос, В.Цвєтков, Є.Черняк, В.Чиркін, Г.Щедрова, Ю.Ясносокирський та ін. Прикладні аспекти конфліктно-консенсусного регулювання суспільно-політичних відносин розкриваються у працях В.Бебика, Н.Грозіцької, А.Дмитрієва, В.Іванова, М.Касьяна, М.Лєбєдєвої, В.Маклакова, В.Матвієнка, І.Молодих, В.Патрушева, А.Салміна, Є.Степанова та ін.

Незважаючи на достатньо грунтовну розробку окремих питань означеної теми, проблематика конфліктно-консенсусної парадигми регулювання суспільно-політичних відносин, саме в такій площині та в поєднанні теоретичного і практично-політичного аспектів, постає у даному дослідженні вперше. Це і зумовило необхідність її політологічного осмислення, а відтак мету і завдання дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з теоретичною розробкою планової наукової теми "Дослідження проблем соціально-гуманітарних наук", здійсненої кафедрою політології і соціології Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова у 1997-1999 рр. та науково-дослідницького проекту "Націотворчі процеси в Україні" кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури.

Об'єктом дослідження є взаємозв'язок і взаємодія конфліктної та консенсусної парадигм у регулюванні суспільно-політичних відносин.

Предметом дослідження виступають історичний досвід, теоретичні підходи, сучасний процес і механізми досягнення консенсусу в межах людської цивілізації і в умовах демократизації українського суспільства.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у створенні цілісної концепції конфліктно-консенсусного суспільно-політичного розвитку, визначенні та обгрунтуванні нерозривності та взаємозалежності конфліктної і консенсусної парадигм і, виходячи з цього, у виявленні пов'язаних із консенсусом способів гармонізації суспільно-політичного життя, напрямів забезпечення функціонування в Україні консенсусної моделі демократії та відповідних консенсусним принципам політичних технологій. Реалізація даної мети зумовила необхідність розв'язання наступних дослідницьких завдань:

-- виокремити й систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми регулювання суспільно-політичних відносин в історії розвитку суспільно-політичної думки;

-- осмислити поняття консенсусу через систему взаємозв'язків із суміжними поняттями і категоріями;

-- з'ясувати ціннісну основу поняття консенсусу в контексті відповідного дискурсу в сучасній політичній науці;

-- визначити ступінь взаємозалежності конфлікту і консенсусу в сучасному суспільно-політичному розвитку;

-- з'ясувати основні параметри консенсусної моделі демократії й визначити перспективи її утвердження в Україні;

-- дослідити метод консенсусу крізь призму його практичного застосування у політичних технологіях, прийнятті політичних рішень.

Методологічна основа дослідження. Дисертацію виконано на базі комплексного підходу до визначення методів дослідження, генезису, сучасного розвитку й особливостей вияву конфлікту і консенсусу як взаємозв'язаних феноменів суспільно-політичного життя. Використовуються філософські, загальнонаукові та спеціальні методи, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського та політологічного аналізу конфліктно-консенсусної парадигми як комплексу теоретичного і практично орієнтованого регулювання сучасних суспільно-політичних відносин.

У дослідженні значну роль відведено методам системного, структурно-функціонального і порівняльно-політологічного аналізу. Вони забезпечили, з одного боку, цілісне сприйняття об'єкта дослідження в усій системі його зв'язків і взаємозалежностей з іншими елементами політичного життя, а з іншого -- розгляд складних й непередбачуваних утворень як результату взаємодії конфлікту і консенсусу. Емпіричну базу дисертації становлять документальні джерела, статистичні дані, результати соціологічних досліджень, здійснених в Україні та інших країнах, а також власні спостереження дисертанта за розвитком сучасних політичних процесів.

Наукова новизна дисертації. Висувається й обгрунтовується політологічна концепція синтезу конфліктного та консенсусного підходів до регулювання суспільно-політичних відносин, що забезпечує позбавлення конфлікту самодостатності, а консенсусу -- статусу остаточної політичної мети й перетворює їх на нерозривний перманентний процес і результат розвитку соціуму. Конфліктно-консенсусний потенціал розглядається крізь призму еволюції політичних систем, геополітичних взаємодій, становлення політичних інститутів і розгортання політичних процесів.

1. Запропоновано теоретико-методологічний підхід, що дав змогу використати принципово нову парадигму регулювання суспільно-політичних відносин, зв'язавши минуле й сучасність, розкривши внутрішню логіку розвитку суспільно-політичних процесів, узгодження світоглядного і емпіричного потенціалів конфліктно-консенсусної взаємодії.

2. З'ясовано роль поняття консенсусу в дискурсі соціально-гуманітарних наук та специфіку його функціонування у політичній науці крізь призму його аксіологічної сутності, що передбачає: а) подолання виключеності з процесу суспільної згоди різних соціальних прошарків і окремих громадян; б) перехід від практики досягнення перемоги у співвідношенні сил до об'єднання усіх зацікавлених суб'єктів політики, здатних впливати на процес демократизації суспільства; в) забезпечення конституційного порядку.

3. Здійснено порівняльний аналіз елементів світового досвіду розгортання конфліктів та механізмів їхнього розв'язання, виходячи з основних характеристик конфліктних ситуацій (мирні, жорстокі, латентні, відкриті та ін.). Проаналізовано основні стадії впливу на конфлікт із з'ясуванням різних можливостей застосування консенсусної практики та акцентацією на "конструктивній конфронтації". Така методологія грунтується на тлумаченні конфліктів як природних і неминучих явищ.

4. Проаналізовано особливості вияву конфліктно-консенсусного потенціалу в суспільстві перехідного типу. З'ясовано, що досягнення широкого консенсусу за цих умов можливе через визначення спільності інтересів соціальних акторів, що спонукає до прийняття таких норм і правил, які посилюють їхню взаємну залежність у відстоюванні поставлених цілей і зумовлюють самоліквідацію конфлікту.

5. Систематизовано наукові підходи до "консенсусної моделі демократії" як ціннісної основи сучасного процесу демократизації. Визначено систему політичних пріоритетів, важливих для забезпечення вищезазначеної моделі, до яких віднесено: 1) пріоритет людини, особистості, її прав та свобод; 2) пріоритет гармонії етносів та націй, значних соціальних груп; 3) пріоритет оптимальної взаємодії системи соціальної організації суспільства і політичної надбудови. Проаналізовано особливості функціонування "консенсусної моделі демократії" в Україні.

6. Розглянуто можливості застосування методу консенсусу в політичних, зокрема виборчих, технологіях та процесі прийняття політичних рішень. З'ясовано, що політичні рішення, прийняті через процедуру консенсусу, справляють вагоміший моральний вплив на сторони, ніж рішення, прийняті простою більшістю голосів.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається розробкою у дисертації актуальної політологічної проблеми, виробленням цілісної концепції конфліктно-консенсусної парадигми. Дослідження створює основу для формування демократичних підходів до врегулювання конфліктів, осягнення значущості консенсусу й забезпечення стабільності суспільно-політичних відносин. Результати дисертації можуть бути використані при аналізі соціально-політичної ситуації в Україні, з'ясуванні перспектив подальшого розвитку суспільства, побудові аналітично-прогностичних моделей. Матеріали дослідження можуть застосовуватися для розробки навчальних та спеціальних курсів з політології та соціології, соціальної, міжетнічної, юридичної конфліктології.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації відображені автором у трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Окремі положення висвітлені у "Політологічному енциклопедичному словнику" (К.: Генеза, 1997) та навчальному посібнику "Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів" (К.: Видавничий центр "Академія", 1998). Матеріали дисертації висвітлювалися на науково-практичних конференціях у Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова та Київському національному університеті будівництва і архітектури. Наукові положення і висновки дослідження були апробовані також при читанні автором загальних курсів із соціології та теорії політики в Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова. Дисертація обговорена на кафедрі політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури й рекомендована до захисту спеціалізованою вченою радою Д 26.236.01 з наукової спеціальності 23.00.02 -- "політичні інститути та процеси".

Структура дисертації. Проблеми, що стали об'єктом даного дослідження, визначили логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу; двох розділів, перший з яких містить два підрозділи, а другий -- три підрозділи; висновків; списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 166 сторінок. Список використаних джерел включає 140 найменувань.

У Вступі обгрунтована актуальність досліджуваної теми, розкрито ступінь наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній політології та конфліктології, визначено мету і завдання дослідження, сформульовано його наукову новизну, науково-теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі -- "Ідейна еволюція конфліктно-консенсусного потенціалу регулювання суспільно-політичних відносин" -- розкрито політологічний зміст категорій "парадигма", "політична парадигма". Підкреслюється, що парадигматичний підхід дає змогу застосування деідеологізованого, плюралістичного тлумачення політики і політичного знання, формування уявлень про сутність і природу політики як цілісної реальності. Особливого значення для політичної науки набувають ті парадигми, які інтерпретують фундаментальні джерела її розвитку, визначають межі та масштаб її соціального існування.

Ці теоретичні концепти мають статус фундаментальних парадигм, які організовують все політичне знання і започатковують цілі напрями відповідних теоретичних підходів. По-своєму інтерпретуючи природу політики, вони перетворюють політологію на мультипарадигматичну науку, галузь знань, яка допускає різні теоретичні інтерпретації політичного об'єкта. Всеохоплюючий характер політичних парадигм виявляється і в тому, що відповідні підходи до розуміння природи політики є концептуальною підвалиною як для теоретичних, так і прикладних досліджень. Дисертант простежує становлення однієї з ключових парадигм політичної науки -- конфліктно-консенсусної та її евристичного потенціалу в регулюванні суспільно-політичних відносин.

У першому параграфі "Ідеї подолання конфлікту й досягнення суспільної згоди в історії політичної думки" розглянуто еволюцію елементів консенсусного світогляду, що детермінував особливості суспільно-політичної організації та врегулювання соціальних відносин.

Вже у давньоіндійському суспільстві в основі ціннісної системи злагоди як найвищого блага перебуває особистість мудрого правителя, котрий забезпечує цю злагоду в результаті певного суспільного договору. В Стародавньому Китаї єдність і злагода досягаються на шляху дотримання моральних принципів, ритуалів і традицій. Античні мислителі (Платон, Арістотель, Цицерон, Епікур) довели, що функцію регулятора соціальних відносин виконують правильні закони держави. При цьому держава тлумачилася (зокрема, Цицероном) як об'єднання людей, пов'язаних спільністю інтересів і прав. Римський стоїк М.Аврелій вважав непереборну людську природу основою згоди та єдності в суспільстві. Стрижневим елементом концепції А.Августина є досягнення "обмеженого консенсусу" як способу організації соціуму, зміцнення держави. Ідея змішаної форми правління, яку поділяли мислителі і античної, і середньовічної доби (зокрема, Ф.Аквінський), містила елементи консенсусного мислення, оскільки вважалася способом реалізації інтересів усіх суспільних верств, запорукою стабільності та злагоди.

В епоху Відродження ідея загального блага як суспільної злагоди трансформувалася в уявлення про громадянськість та суспільний договір. Правильне спрямування волі громадян в інтересах загального блага виступає у Е.Роттердамського найважливішим елементом державного правління. А Н.Макіавеллі, вважаючи конфлікти позитивним явищем, визнав за необхідне поєднати їх з консенсусним началом. І таким началом є інтереси італійської нації. На думку Г.Гроція, схильність до згоди іманентно притаманна природі людини, необхідна для існування людства. Конфлікти ж у соціальному житті не відіграють визначальної ролі. Тому нідерландського мислителя ХVІІ ст. можна вважати класичним представником консенсусної парадигми в політичній науці. Держава як результат суспільного договору, загальної згоди людей виступає у Б.Спінози засобом реалізації спільного інтересу в захисті та взаємодопомозі. А відтак закони мають закріплювати не страх, а сподівання людей на загальне благо. У Т.Гоббса договір лежить в основі виникнення держави і є своєрідним консенсусом. Тому поняття договору має концептуальне значення для пояснення природи держави і політичного життя в цілому. Цю ідею Дж.Локк доповнює важливим поясненням про те, що консенсус неможливий за умов тоталітарності. Як творіння свідомої діяльності людей, суспільство у Ш.Монтеск'є неминуче руйнується без спільної волі й справедливості. У І.Канта суспільний договір постає угодою індивідів про ідеал правової держави, а у Д.Юма громадянська угода як поведінковий мотив є вираженням людської природи. Ця ж ідея Е.Берком обгрунтована дією нездоланного людського інстинкту до спільного існування та партнерства, а О.Контом -- об'єктивною соціальною динамікою, закономірностями розвитку інституційної системи. Основою веберівського тлумачення конфліктно-консенсусних відносин постає раціоналізація форм соціальної організації.

Отже, розвиток конфліктно-консенсусної парадигми регулювання суспільно-політичних відносин свідчить, що її всебічне осмислення сприяло реалізації фундаментального завдання -- висвітлення проблеми "примирення через політику держави й суспільства". З'ясуванням цієї проблеми було закладено підвалини формування і розвитку політології як науки. Подальше осмислення цієї парадигми дістало втілення у понятті консенсусу як політико-правового принципу, що був всебічно розвинений в політичній науці другої половини ХХ ст.

У другому параграфі "Поняття і ціннісне тлумачення консенсусу в сучасній політичній науці" розглянуто етимологію та структуру поняття "консенсус". Політологічне тлумачення даної категорії характеризується дихотомією: з одного боку, це суспільно позитивне в широкому розумінні поняття, а з іншого -- є механізмом залагодження конфліктів. У політиці консенсус означає спільність позицій, взаємну згоду, які встановлюються у суспільстві або до яких приходять соціальні групи, незважаючи на відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними, національними, релігійними та іншими особливостями. Спільність позицій виявляється у формуванні й розумінні взаємних інтересів (державний устрій, чинні правові норми і т.ін.). В основі консенсусу -- врахування думки кожної сторони, знаходження в різних позиціях спільного, того, що об'єднує, а не роз'єднує, вироблення такого взаємоприйнятного рішення, яке не може бути відкинуте жодною із сторін. Консенсус потребує копіткої тривалої підготовчої роботи щодо з'ясування, вивчення та погодження позицій. У демократичному суспільстві консенсус є необхідною передумовою. Він встановлюється щодо основ соціального та економічного порядку, що мають бути прийнятними для всіх учасників політичного процесу.

Консенсус існує тоді, коли значна частка суспільства перебуває у відносній згоді із своїми переконаннями щодо того, які рішення можуть бути прийняті, і має почуття єдності між собою та із суспільством у цілому. Даний феномен і політико-правовий принцип є певною неперехідною цінністю, покликаною забезпечувати суспільний порядок, сталий розвиток. Водночас консенсус не передбачає активної згоди з боку кожного окремого громадянина з будь-якого питання. Згода може мати й пасивну форму.

В розвинених демократичних системах можна визначити такі основні напрями досягнення згоди: забезпечення мети розвитку суспільства з утвердженням базових цінностей людського розвитку (свобода, рівність, добробут), які утворюють структуру уявлень, що домінують у даному суспільстві; правила гри або процедури; конкретний уряд і політичний курс. Вони створюють кілька рівнів консенсусу. Перший рівень -- консенсус на рівні суспільства, що передбачає в умовах демократії однорідну політичну культуру як основу, котра цементує базові цінності суспільства. У протилежному випадку в суспільстві домінує фрагментована, різнорідна політична культура, що роз'єднує людей і несе в собі загрозу нівелювання демократичних цінностей. Другий рівень -- консенсус процедурний, який встановлює правила гри, наприклад у виборчому процесі. Процедурні правила фіксуються у конституціях, нормах, законах, які регулюють застосування владних повноважень. В основі правил закладено порядок розв'язання конфліктів. Для демократичного суспільства поширеним правилом розв'язання конфліктів є принцип більшості (мажоритарний принцип). Процедурний консенсус є неодмінною умовою демократії, основний консенсус може бути цільовим результатом процедурного консенсусу. Третій рівень консенсусу -- поточна згода з питань тактики даного уряду і даного політичного курсу. Головні суб'єкти даного рівня -- офіційна влада і опозиція. Оптимальна форма консенсусу -- відносини між суб'єктами в ході дискусій. Наявність трьох рівнів консенсусу є необхідною і достатньою умовою динамічної стабільності демократичного суспільства. Не випадково найдосконалішою сучасною формою консенсусу є плюралістичний, який передбачає договір щодо терпимості до різних підходів.

Під консенсусом у розумінні громадянської згоди доцільно розуміти стан соціально-політичної системи, котрий характеризується значною підтримкою з боку населення існуючих державного устрою і політики, відсутність їх активного неприйняття, що дає змогу управляти суспільством ненасильницькими методами. Революції, соціальні потрясіння, безкомпромісні варіанти політичної поведінки розглядаються в рамках консенсусної парадигми як аномалія політичного життя. Тому для свого органічного існування політика повинна запобігати конфліктам і кризам, підтримувати стан «соціальної солідарності» (Е.Дюркгейм), виявляти постійний «педагогічний» вплив суспільства на громадян (Д.Дьюї). Визнання верховенства культурних норм і цінностей у політичному і соціальному житті грунтується на впевненості у можливостях людини свідомо розпоряджатися і власними, і суспільними ресурсами. Гуманізм, впевненість у можливостях людини чинити опір руйнуванню влади та суспільства дістали у парадигмі консенсусу всебічне обгрунтування.

На прикладному рівні консенсус розглядається як певний рівень взаєморозуміння між конкретними політичними силами, досягнутого з конкретних суперечливих питань. Це «оперативний» динамічний консенсус. Він залежить від таких непрогнозованих виявів, обставин, як зміст конфлікту, характер перебігу переговорів, статус політичних суб'єктів тощо.

Якщо наприкінці ХІХ ст. консенсусна парадигма не мала переважного впливу перед теорією конфлікту, то 70-80-ті роки ХХ ст. принесли значне ускладнення громадських і політичних зв'язків, масове розповсюдження ідеалів соціальної держави і дали поштовх теоретичному зближенню і навіть синтезу конфліктної і консенсусної парадигм. Поза тим головний акцент робиться на ролі консенсусу (Е.Шилз), провідній ролі «інтегрованої політичної культури», що грунтується на єдиних фундаментальних цінностях (Е. Тейлор) чи на «помірному конфлікті, який існує в рамках консенсусу» (Л. Дівайн). Піднесення політичної значущості консенсусних начал політики базувалося насамперед на подоланні західним суспільством розколу на антагоністичні класи, а також на піднесенні соціальної ролі середнього класу. Отже, в останнє десятиліття намітилося підвищення теоретичного авторитету консенсусної інтерпретації природи політичного життя. Це дає змогу визнати, що єдність ціннісних соціокультурних орієнтирів політичної поведінки широких соціальних прошарків відображає реалії лише окремих високорозвинених західних держав. У політичному житті значної групи країн зіткнення політичних ідей, програм, емоцій і настанов спричиняє протиборство фундаментальних цінностей і орієнтирів.

Консенсус становить сенс будь-якого партикуляризму, основу групового, станового утворення. Партикулярний консенсус у гомогенному суспільстві перетворюється на базовий, у гетерогенному базовий консенсус виступає як система ціннісних зв'язків та легітимних відносин між владою, елітою, станами і водночас кожна з цих політичних сил має свій партикулярний консенсус. У традиційних суспільствах рівня класо-станоутворення вияви, феномени, утворені внаслідок існування партикулярного консенсусу, можуть бути легітимізовані, а надалі й консервовані. У вестернізованих зазначений процес відбувається у формі звичаїв, традицій, культури. Відтак дисертант вказує на чотири рівні консенсусу, своєрідну консенсусну квадра-систему. Перший (базисний) та другий (процедурний) рівні називають майже всі дослідники даної проблематики, третій рівень виділяється тільки авторами «Політологічного енциклопедичного словника» як «теперішній». Четвертий рівень (партикулярний) запропонований автором даного дослідження. Консенсус може розглядатися і як сукупність ідейно-політичних підходів; результат синтезу попередніх течій в політиці, релігії, філософії; досвід зіткнення інтересів і суперечностей, розв'язання конфліктних ситуацій.

У дисертації простежено кореляцію понять "консенсус", "консолідація", "стабільність", "згода" та ін. Політична стабільність тлумачиться як стан політичної системи суспільства, система зв'язків між різними політичними суб'єктами, для яких характерні певна цілісність, здатність до ефективності й конструктивності. Якостями політичної стабільності виступають: ефективність влади та її наступність, порядок і умови прийняття та реалізації рішень, легітимність системи та її здатність адекватно реагувати на зовнішні зміни та ступінь застосування сили. Політична стабільність означає здатність до змін і водночас процес формування й підтримки впевненості в оптимальності та ефективності існуючого політичного режиму, більш адекватного цінностям і традиціям того чи іншого суспільства. Вона виявляється у відсутності конституційних криз, дестабілізації, насильства тощо. Внутрішня політична стабільність поділяється на автономну та мобілізаційну. Автономна забезпечується за допомогою легітимної політичної влади, мобілізаційна -- об'єднанням суспільства перед зовнішньою загрозою або системою примусу (терор, репресії) в умовах тоталітарного та авторитарного режимів. Автономна політична стабільність притаманна розвиненим демократичним системам. Вона виявляється у функціонуванні політичних інститутів, дотриманні юридичних, політичних і моральних норм, мирному вирішенні конфліктних ситуацій, що дає змогу суспільній системі зберігати якісну визначеність.

Політична стабільність -- це складне, багатофакторне і багатовимірне явище. Дана категорія виявляє узагальнюючу, комплексну і функціональну характеристики якості взаємодії основних суб'єктів політики, ефективність діяльності владних структур, здатність політичного керівництва і суспільства в цілому адекватно відповідати на виклики часу і вирішувати актуальні завдання, зберігаючи стійкість і необхідний рівень згоди між основними політичними силами. Зазначене поняття характеризує систему зв'язків між різними політичними суб'єктами; структуру сукупності політичних розбудовчих процесів у політичній системі; стан суспільства, характерною рисою якого є відносна згода основних соціальних і політичних сил з приводу цілей і методів суспільного розвитку; політичне життя суспільства в цілому. Необхідно відрізняти політичну стабільність від застою, стагнації, коли динаміка політичного життя суспільства різко уповільнюється. При оцінці політичної стабільності в країні необхідно враховувати, з одного боку, ефективність і надійність механізмів відтворення політичної системи, а з іншого -- демократичний зміст розвитку політичних процесів.

Для розуміння ціннісної основи консенсусу проаналізовано його психологічні, екзистенційні основи. Це дало змогу підійти до важливого висновку про те, що шлях до консенсусу пролягає через ціннісні настанови. Адже конфліктуючі сторони вдаються до певних заходів, виходячи не з наявності якихось "об'єктивних" обставин, а з власного бачення й оцінки обстановки. Тому нерідко конфлікт тлумачиться як зіткнення інтересів. Консенсусний принцип у політичному діалозі культур пов'язаний з презумпцією довір'я до досвіду кожної цивілізації. Йдеться не про рівноцінність усіх типів, а про те, що наперед ніхто не може визначити майбутню цінність і пріоритетність досвіду кожної культури. У багатоманітності світової культури міститься величезний запас мінливості. Тільки у діалозі цивілізацій кожна культура набуває ідентичності.

Дисертант розглядає цілісну єдність як необхідну умову інтеграції та успішного функціонування будь-якої спільності. При цьому цінності, які претендують на роль базового консенсусу плюралістичного суспільства, мають відповідати як мінімум трьом вимогам: 1) бути спільними, охоплювати різні ціннісні системи нижчого рівня і відтак гарантувати взаємну терпимість, можливість реалізації партикулярних цілей та інтересів; 2) являти собою досить конкретні поняття, які не допускають суперечливого тлумачення; 3) адекватно відображати практичний досвід життєдіяльності соціуму. В дисертації розглядаються деякі з цінностей, що відповідають зазначеним критеріям. Отже, важливою умовою задіяння потенціалу консенсусу є ціннісно зумовлена вимога широкої домовленості, об'єднання зусиль задля створення фундаменту згоди.

У другому розділі «Напрями і механізми досягнення консенсусу в сучасній суспільно-політичній практиці» проаналізовано основні засоби реалізації конфліктно-консенсусної парадигми. Перший параграф «Конфлікт і консенсус у сучасному суспільстві» присвячено розгляду діалектики цих феноменів у розвитку та функціонуванні соціуму. Проаналізовано об'єктивні й суб'єктивні, внутрішні та зовнішні чинники конфліктів. За принципами задіяних у конфлікті інтересів, потреб і цінностей здійснено типологізацію конфліктів. Це: 1) ресурси -- територія, гроші, енергетичні джерела, харчування та засоби його розподілу; 2) влада -- розподіл функцій контролю та участі у прийнятті рішень; 3) ідентитет -- показник ідентичності у етнокультурних, соціальних та політичних групах; 4) статус; 5) цінності.

Класифікація конфліктів грунтується на врахуванні характеру і масштабів їх розгортання: латентні й відкриті; мирні та жорстокі (із застосуванням сили). Розрізнено стадії конфлікту: 1) гармонія; 2) міцний мир; 3) стабільний мир, або «холодний мир» -- перша стадія конфлікту; 4) нестабільний мир, або «холодна війна» -- друга стадія конфлікту; 5) криза -- третя стадія; 6) війна -- четверта стадія конфлікту; 7) постконфліктна криза -- п'ята стадія; 8) постконфліктний нестабільний мир -- шоста; 9) стабільний мир, або перемир'я -- сьома стадія.

Дисертант докладно характеризує основні параметри і умови консенсусу, його позитивні й негативні сторони. Аналіз підводить до висновку: консенсус не є справжнім серйозним політичним механізмом розв'язання глибоких конфліктів. Його слід розглядати як доповнення до стратегій, що застосовуються в конфліктних ситуаціях. При цьому важливо визначити, коли конфлікт «дозрів» для консенсусного розв'язання. Багато етапів, які традиційно використовуються в консенсусі, можуть бути успішно застосовані в конфліктних ситуаціях, в яких прийнятніше продовження конфронтації, а не класичне консенсусне розв'язання. Консенсусними стратегіями є переконання, переговори, «конструктивна конфронтація» (стратегія трансформації нерозв'язних конфліктів, коли конфлікт є неминучим явищем у суспільстві, проте деструктивна природа більшості конфліктів не є неминучою). До найбільш апробованих стратегій впливу на перебіг конфлікту належать: 1) запобігання; 2) управління; 3) розв'язання; 4) трансформація конфлікту.

Характеризуючи політичний конфлікт, його основні суперечності, суб'єкти, мотиви, дисертант підкреслює: конфлікт -- нормальне явище суспільного життя, і владні структури та окремі громадяни досягатимуть вагоміших результатів у своїх діях, якщо адекватно ставитимуться до нього і прагнутимуть дотримуватися певних застережень: не допускати насильства як способу розв'язання конфліктів; знаходити такі засоби, які не поглиблювали б конфлікту в тих випадках, коли насильство вже має місце; прагнути до порозуміння між учасниками конфлікту.

Для забезпечення консенсусної політики в умовах існування конфліктних ситуацій важливе значення має сприйняття соціуму. В дисертації аналізуються консенсусна система Т.Парсонса і конфліктна система Р.Дарендорфа. У дослідженні виділено найбільш значущі моменти для розуміння і характеристики політичних конфліктів. Відповідно до конфліктно-консенсусної парадигми можливі три системи політичної організації: 1) з відсутністю потреби в зовнішньому ворогові для їх стабільності; 2) з існуванням у стабільному конфлікті, де останній -- необхідна частина системи; 3) з підтриманням стабільності за рахунок інтенсивності, здатної зруйнувати саму організацію.

В другому параграфі «Консенсусна модель демократії і перспективи її утвердження в Україні» аналізуються причини кризи демократії у модернізаційних процесах в різних країнах. Докладно аналізуються консенсусна теорія демократії А.Лейпхарта, зокрема два типи західних демократій -- континентальний американський (з негомогенною і несвітською політичною культурою і слабкою автономністю підсистеми) та англо-американський (гомогенний); «співсоціумна» демократія, поняття «сегментарного плюралізму», «демократії згоди», нормативна теорія демократії. Визначено систему політичних пріоритетів, важливих для забезпечення консенсусної моделі демократії. Це, по-перше, пріоритет людини, її прав і свобод; по-друге, гармонія етносів і нації у цілому, значних соціальних груп; по-третє, оптимальна взаємодія системи соціальної організації суспільства і політичної надбудови. Забезпечення цієї системи пріоритетів і має стати метою політичної діяльності в Україні. Консенсус як демократична процедура виступає своєрідною з'єднувальною ланкою всіх компонентів політичного розвитку, а конфлікт -- процесом пошуку рівноваги системи.

Проблемі застосування методу консенсусу у виборчих технологіях та прийнятті політичних рішень присвячено третій параграф другого розділу. Дисертант виходить з того, що в практично-політичному сенсі поняття консенсусу охоплює два типи явищ: стан соціальної спільноти, громадянську згоду; необхідний для прийняття рішень ступінь узгодженості позицій сторін. У межах громадянської згоди розрізняються: 1) ціннісний, чи базовий, консенсус на рівні суспільства в цілому; 2) процесуальний консенсус на рівні окремих ділянок політичного процесу (партії, рухи, еліти) щодо правил гри на політичній сцені, тобто певних засобів і способів досягнення влади, порядку прийняття і реалізації рішень; 3) позитивний консенсус -- схвалення окремих заходів, процедур, прагнення до тих чи інших перетворень; 4) негативний консенсус -- неприйняття існуючого стану, норм, цінностей, владарюючих еліт тощо. Консенсус як ступінь узгодженості позицій може бути юридичний і неформальний. Перший поділяється на обов'язковий і факультативний (попередній чи альтернативний). Консенсуальні процедури, сприяючи досягненню необхідного ступеня узгодженості позицій, можуть бути зведені до преференційного (рейтингового) голосування, переговорів, посередництва, арбітражу, хоча їх модифікації досить різноманітні.

Автор визначає консенсус як метод вироблення (прийняття) багатосторонніх міжнародних актів із загальної згоди держав-учасників переговорів. Консенсус відрізняється від одноголосності тим, що він завжди являє собою результат взаємних консультацій учасників процесу прийняття рішень. На відміну від одноголосності консенсус є не правовою, а політичною категорією. Отже, консенсус -- загальна згода з якогось питання, прийняття якого відповідним органом без голосування все ж таки готові допустити ті, хто заперечує проти даної пропозиції чи не може виявити їй повної підтримки. Невід'ємними елементами змісту консенсусу є відсутність формального голосування при прийнятті рішень, відсутність заперечень з боку хоча б одного учасника.

Аналізуючи застосування консенсусного методу у виборчому процесі, дисертант відзначає, що система голосування, яка базується на механічному підрахунку голосів «за» і «проти», спричиняє розкол суспільства. Основною вадою цієї системи є ігнорування думки меншості.

У контексті консенсуального забезпечення виборчого процесу значні можливості демонструє преференційна модель. Вона є системою передачі одного голосу, різновидом пропорційної виборчої системи, яка дає змогу сформувати представницький орган, який точно відображає весь спектр уподобань виборців. Консенсусна система передбачає вирішення політичних конфліктів тільки демократичним шляхом. Використання методу консенсусу при голосуванні практично виключає можливість встановлення диктатури. Консенсусний підхід орієнтує не лише на врахування волі більшості, а й на всебічне забезпечення думки меншості.

У «Висновках» узагальнюються основні ідеї і висновки дисертаційного дослідження, що мають евристичне і науково-практичне значення.

1. У процесі осмислення політичної практики та відлагодження політичних механізмів викристалізувалися основні підвалини сталого, консенсусного розвитку суспільства: а) етичність міжособистісних зв'язків, гуманність відносин «влада-соціум»; б) поєднання раціоналізації та етико-моральної мотивації суспільно-політичних відносин; в) сакралізація як реакція на дегуманізацію політичної практики й поступова прагматизація конфліктно-консенсусних відносин; г) легітимація, унормування, бюрократизація суспільних зв'язків. З прагнення до сталості суспільного та індивідуального існування, нормативності, безособості політичних механізмів постає ідея базового консенсусу. Поєднання базового консенсусу та конфлікту надає суспільству сталості й гнучкості, що є передумовою стабільного розвитку.

2. Феноменологія консенсусу передбачає виділення чотирьох структурних рівнів консенсусу: 1) базовий консенсус -- ціннісна основа соціокультурного устрою як передумови групової соцієтальності. Цей рівень передує суспільному договору; 2) процедурний консенсус -- форма легітимації конфліктів, нормативні та звичаєві правила розгортання суспільних інтересів та міжгрупової взаємодії; 3) поточний консенсус -- згода в питаннях короткострокових міжгрупових стосунків; 4) партикулярний консенсус -- передумова й усвідомлення існування певного суспільного стану, прошарку як засада розвитку політичного процесу.

3. Політична самоорганізація є логічним продовженням соціальної компліментарності. Суперечність може виникати між політичними впливами, а не між консенсусними цінностями. Хоча консенсус і передує політичному розгортанню, однак політична діяльність дає змогу соціуму самоствердитися на певних принципах. Слабкість компліментарності та політичного вияву веде до руйнації консенсусних основ. Відтак консенсус -- причина політичної дії, а ефективність останньої зумовлює існування чи відсутність самого консенсусу.

4. Консенсус є метою та умовою певної колективної дії. Усвідомлення соціальних інтересів посилює актуальність феномена співдії і співпраці. Відтак формулювання консенсусних завдань має відбуватися на спільних і конкретних принципах.

5. Досягнення стабільності як довготривалий процес не виключає загострення суперечностей. Із зростанням кількості залученої у цьому процесі інформації зростає роль ірраціональних чинників, колективного несвідомого та підсвідомого. Базовий консенсус є продуктом колективного несвідомого і залежить від результатів політичної практики.

6. Між конфліктом і консенсусом як виявами суспільно-політичних процесів існує діалектичний взаємозв'язок. Конфлікт можна розглядати як пошук нового консенсусу, оскільки суспільна структуризація відбувається на основі нових партикулярних утворень. Політична боротьба спричиняє розгортання консенсусних потенціалів, спрямування політичних процесів у річище нових узгоджувальних засад. Це, у свою чергу, призводить до модернізації суспільної легітимності, послідовного підтвердження базових цінностей. Отже, консенсус -- причина конфлікту та його мета, умова його конструктивного розгортання.

7. «Консенсусна демократія» -- різновид суспільно-політичного розвитку, що передбачає формування відповідної політичної культури. Остання, зокрема, передбачає визнання того, що змагальність політичної взаємодії поступається першістю співпраці. Щодо прийняття політичних рішень консенсус передбачає: а) створення визначених умов політичної діяльності в результаті запровадження заохочувальних та обмежувальних санкцій (нормативний консенсус); б) нормативне регулювання на основі вироблення і запровадження внутрішніх консенсусних спонук (мотиваційний консенсус).

8. Консенсус взаємодії лежить в основі політичної ефективності преференційної виборчої системи. Остання сприяє формуванню структурної взаємодії у демократичному суспільстві, зміцнює базові консенсусні основи, зберігаючи сегментарну самоцінність, підвищує персоналістичність виборчого процесу, дає змогу запобігати абсентеїзму, формувати адекватну демократичному суспільству політичну культуру.

Список опублікованих праць

1. Соціологія. Курс лекцій / За заг. ред. Є.Ф.Безродного. -- К.: ІСДОУ, 1994. -- С. 87-100.

2. Москаленко О.М. Дискусія політична // Політологічний енциклопедичний словник. Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. -- К.: Генеза, 1997. -- С. 105-106.

3. Москаленко О.М. Парламентська процедура // Там само. -- С. 241-242.

4. Політологія: Посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. -- К.: Видавничий центр "Академія", 1998. -- С. 22-28.

5. Москаленко Е.М. Конфликт и консенсус в современном обществе // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Відп. ред. Л.І.Кормич. -- Одеса: Астропринт, 1999. -- Вип. 6-7. -- С. 351-361.

6. Москаленко О.М. Консенсусна модель демократії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 4. -- К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 1999. -- С. 363-372.

7. Москаленко О.М. Конфлікт -- шлях до консенсусу // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 5. -- К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. -- С. 400-407.

Размещено на Allbest.ru