Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Загальна характеристика роботи

Складний і суперечливий період розбудови української держави вимагає глибокого вивчення історико-політичного досвіду попередників, аналізу складних і суперечливих процесів доби Української революції 1917-1920 рр.

Цілісної науково-дослідної картини українських визвольних змагань, процесу державотворення тієї доби поки що не створено. Це, передусім, пояснюється тим, що назагал сам тодішній суспільно-політичний процес не був чимось єдиним, нерозривним цілим, а складався з безлічі фрагментів, кожен з яких потребує окремого грунтовного вивчення. (Лише при такому підході в майбутньому можна буде робити ширші узагальнення і більш-менш точні оцінки та висновки). До таких своєрідних фрагментів суспільно-політичного процесу доби української революції належить і діяльність Української Демократично-Хліборобської Партії (УДХП) - політичної сили ліберально-консервативного спрямування.

Заснування, становлення і організаційно-партійна діяльність УДХП, її програмні засади належать до проблем майже не досліджених політичною наукою. Це пояснюється низкою причин, про які докладно йдеться в даній праці. В той же час формування, діяльність УДХП, її програмні засади являють безперечну цінність з таких причин:

по-перше, діяльність партії була органічною часткою селянського руху в Українській революцїї. На основі функціональної дієздатності цієї політичної організації важливим є дослідження принципів формування інституційних основ політичного руху в Україні початку ХХ століття несоціалістичної орієнтації;

по-друге, за задумом її організаторів вона мала б представляти широкі власницькі сили до яких, передусім, належали середньозаможні та заможні хлібороби. Однак у повному обсязі здійснити це їй не вдалося;

по-третє, з написаного В. Липинським «Нарису програми УДХП» бере початок відродження на новому історичному витку модерного національного українського консерватизму, який отримав всебічне обгрунтування в подальших його творах, передусім, у «Листах до братів-хліборобів»;

по-четверте, «Нарис програми УДХП» є важливою ланкою в науково-теоретичній спадщині В. Липинського, яка дає нам можливість простежити еволюцію суспільно-політичних поглядів вченого, зокрема, - на побудову незалежної Української держави з гетьманським управлінням.

Актуальність теми зумовлена по-перше тим, що на основі діяльності цієї політичної інституції можна виявити ті загальні та особливі принципи, які ставали основою структурування політичних, економічних, ідеологічних засад буття українського суспільства початку ХХ ст.; по-друге, що низка елементів із теоретичного надбання і практичного досвіду УДХП цілком придатна до застосування в сучасному державотворчому процесі, адже ситуація, в якій проходило становлення цієї партії, і в якій вона проводила свою організаційну діяльність, багатьма рисами схожа на нинішню. Звернутися до історичного досвіду українського консерватизму, найвидатнішим представником якого був В. Липинський, спонуковують також наступні обставини: по-перше, сучасний консерватизм (неоконсерватизм) має значні здобутки і є однією із найвпливовіших політичних течій у Європі й світі; по-друге, з проголошенням Україною незалежності в нашому суспільстві, передусім, у середовищі молодої науково-творчої еліти, спостерігається підвищений інтерес до ідей консерватизму, науково-творчої спадщини В. Липинського; по-третє, побудова незалежної держави вимагає вироблення національної державницької ідеології, що є характерним саме для консерватизму В. Липинського.

Об'єктом дослідження є теоретична, ідеологічна і організаційно-партійна діяльність Української Демократично-Хліборобської Партії, її програмні засади, стратегія і тактика.

Предметом дисертаційного дослідження є принципи інституційного оформлення УДХП, процеси її становлення, внутрішньої функціональної суперечності, а також сама хліборобська верства, її світобачення і світосприйняття, інтереси і прагнення, взаємини з іншими соціальними верствами, лінія поведінки в подіях Української революції. Розглядається також ставлення маси хліборобів до проблем державного устрою України, міжнародних відносин, передусім, - з Росією, співжиття з національними меншинами, а особливо - ставлення до розв'язання аграрного питання.

Мета дослідження полягає у реконструкції соціально-політичного образу УДХП і з'ясуванні її ролі в Українській революції та у відродженні організованого новітнього українського консерватизму. У зв'язку з цим у дисертації ставляться наступні завдання:

1. Проаналізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні в період створення УДХП і протягом усієї подальшої її діяльності;

2. Висвітлити процес організаційного оформлення УДХП, форми і методи її подальшої практичної діяльності, теоретичний доробок і практичний досвід;

3. Дослідити програмні ідеологічні й організаційні засади УДХП, визначивши їх сильні і слабкі сторони;

4. Показати генезу українського консерватизму, дослідити місце і роль В. Липинського в цьому процесі, розкрити актуальність теоретичного доробку видатного історика і політолога в наш час;

5. Визначити місце «Нарису програми УДХП» в науково-теоретичній спадщині В. Липинського та еволюцію його суспільно-політичних поглядів;

6. Визначити характерні особливості земельних відносин в Україні, стан аграрного питання у 1917-1918 рр., структуру хліборобської верстви, показати її соціальну багатошаровість і, відповідно, розбіжність групових інтересів;

7. Виділити і проаналізувати з діяльності УДХП елементи, придатні для нинішньої державотворчої практики.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

вперше в українській науці зроблено спробу комплексного аналізу теоретичних, ідеологічних і організаційних засад, практичної діяльності УДХП в контексті відроджуваного організованого українського консерватизму;

виявлено взаємозв'язок загальних трансформаційних процесів, що характеризували суть політичної системи в Україні 1917-1920 років та їх інституційні способи впливу;

проаналізувано та систематизувано загальні та особливі чинники, які вплинули на процес формування політичних інституцій в Україні початку ХХ ст.;

досліджено процес впливу інституційних засад політичної системи на формування ідеологічних основ політики в Україні початку ХХ ст. (1917-1920 рр.) несоціалістичного спрямування;

виявлено роль та значення в розвитку української політичної думки підготовленого В. Липинським «Нарису програми УДХП», досліджено його місце в теоретико-політологічній спадщині вченого, що розкриває еволюцію його консерватистських поглядів;

на підставі маловідомих і недоступних донедавна джерел, інших матеріалів конкретизовано форми та методи реалізації УДХП власних програмних засад, визначено основні причини, які не дали їй розростись у масову політичну організацію, охопити своїм впливом усю хліборобську Україну.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації та зібраний фактичний матеріал можуть бути використані в державобудівничій та політологічній практиці. Зокрема в державотворчому процесі: при розробці спрямованої у майбутнє національно-державницької ідеології; при визначенні засад міжнародної політики (окремо при встановленні взаємин з Росією); при збалансуванні внутрішніх міжнаціональних стосунків; при відрегулюванні відносин між державою і церквою; при створенні загальнонаціональної програми патріотичного виховання підростаючого покоління; при вирішенні проблеми розвитку національної культури і духовності; для читання спецкурсів з історії України та політології.

Щодо політологічної практики: при формуванні партійних програм; при виробленні стратегії і тактики окремих партій; при розробці конкретних ідеологічних та організаційно-партійних заходів; при встановленні порозуміння і злагоди між різними партіями і суспільними рухами на грунті визнання загальнодержавних інтересів. Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані у процесі викладання політології та історії у вузах, розробці спецкурсів з проблем формування інституційних засад політики в Україні, системи ідеології тощо.

Методологічний підхід до розгляду поставленої проблеми базується на поєднанні конкретно-історичного та політологічного аналізу. Автор застосовує принципи об'єктивізму та історизму, методи ретроспекції, узагальнення і синтезу однотипних фактів. Дисертант звертався до порівняльного методу аналізу.

Огляд наукової літератури з досліджуваної теми здійснений за хронологічним та структурно-тематичним принципами історіографії.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота обсягом 199 сторінок складається із вступу, основної частини, яка містить чотири розділи, висновків, рекомендацій, списку використаних джерел та літератури (найменувань), додатків (6 документів).

Апробація результатів зроблена на засіданні кафедр історії України та політології

Українського державного лісотехнічного Університету, у виступах автора на щорічних конференціях професорсько-викладацького складу і студентів УкрДЛТУ, в опублікованих статтях.

Публікації. Результати дисертації висвітлені у 5 статтях, у двох тезах (вміщених у матеріалах конференцій).

Основний зміст дослідження

політичний партія ідеологічний

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання роботи, хронологічні і географічні межі, вказано на наукову новизну дисертації, на можливі напрямки використання досвіду УДХП в сучасній державотворчій та політологічній практиці.

У першому розділі: «Історіографія проблеми. Джерельна база дослідження», зроблено аналітичний огляд літератури з досліджуваної проблеми та охарактеризовано джерельну базу дисертації.

Дана проблема належить до малодосліджених в українській історіографії.

У розвитку історіографії даної проблеми можна виділити ряд етапів.

Перший (1917-1921) - характеризується дослідженнями учасників національної революції. Започатковано дослідження УДХП статтею С. Шемета, в якій основні програмні засади подані фрагментарно¹.

В узагальнюючих працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка проаналізовано суспільно-політичну ситуацію, в якій відбувались становлення і діяльність УДХП.

Для другого (1921-1939 рр.) періоду характерними є як аналітичні дослідження узагальнюючого характеру, так і спеціальні праці ідеологів консерватизму в Західній Україні. Д. Дорошенко звернув увагу на організаційно-політичну діяльність УДХП в період Української держави П. Скоропадського³. І. Мазепа проаналізував взаємовідносини УДХП з іншими державницькими партіями, їхнє ставлення до консолідації національних сил у 1919-1921 рр. Саме в цей період українська консервативна політична думка збагатилась працями В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, О. Назарука, С. Рудницького та ін. Проте в УРСР дослідження політичних партій несоціалістичного спрямування, зокрема, і УХДП, не велися.

Післявоєнний (1945-друга половина 1990-х рр.) період характеризується пануванням ідеологічної цензури, яка унеможливлювала об'єктивні дослідження в галузі політичної історії. Тавро буржуазних націоналістів, «зрадників» накладено було на всі некомуністичні партії.

Проте в діаспорі дослідження українських політичних партій продовжувались. К. Кононенко присвятив своє дослідження соціально-економічним підставам української ідеї, в якому проаналізував тактику УДХП у земельному питанні⁴ Г. Грабович, Т. Гунчак, Р. Шпорлюк, Б. Кравченко, І. Лисяк-Рудницький, А. Каппелер у своїх узагальнюючих працях дотично згадували діяльність УХДП, акцентуючи основну увагу на вкладі УХДП в ідеологію консерватизму, аналізі поглядів В. Липинського.

Сучасний етап (1990-ті роки) характеризується якісно новими підходами до дослідження даної проблеми. У статті Ф. Турченка і Н. Заліської вперше розглядається «Нарис програми УХДП» і дається стисла характеристика діяльності самої партії.

Грунтовні дослідження С. Гелея, О. Гриніва, В. Кондратюка, С. Буравченкової, В. Потульницького та ін. присвячені дослідженню ідеології консерватизму, розвитку суспільно-політичної думки на початку ХХ ст. в Україні⁶.

В період демократичних перетворень, доступу до матеріалів так званих «спецфондів», посилився процес досліджень цих проблем сучасними політологами та істориками. З'явилася низка грунтовних досліджень, серед яких праці Я. Грицака, Ю. Левенця, В.Лісового, Л. Нагорної, М. Поповича, Л. Зашкільняка, І. Кураса, М. Кашуби, С. Макарчука, М. Панчука, А. Пашука, Н. Горбача, О. Семківа та ін.

Разом з тим у вітчизняній історичній та політологічній науках лише фрагментарно досліджено програму та діяльність Української Демократично-Хліборобської Партії.

Джерельна база дослідження. Основними джерелами вивчення діяльності УДХП є, передусім, написаний В. Липинським повний текст «Нарису програми Української Демократично-Хліборобської Партії», публікація С. Шемета в «Хліборобській Україні» «До історії Української демократично-хліборобської партії», «Заява Сергія Шемета і В'ячеслава Липинського Загальним зборам УДХП», публікації стосовно діяльності УДХП в тодішніх часописах «Полтавщина», «Нова Рада», «Вісник Лубенського громадського комітету», «Народна Воля», «Приднепровский край» та ін., науково-теоретичні дослідження В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», «Покликання «варягів» чи організація хліборобів?», «Універсалізм у хліборобській ідеольогії, «Релігія і церква в історії України» та ін., листування В. Липинського з О. Назаруком і митрополитом А. Шептицьким.

Важливим джерелом для дослідження проблеми стали мемуарні праці О. Назарука, В. Андрієвського, Д. Дорошенка, Є. Коновальця, С. Шухевича, М. Галагана, В. Петріва, О. Лотоцького, М. Омеляновича-Павленка, Ю. Тютюнника, написані в 20-30-х роках; спогади В. Матринця. З. Книша, Б. Мартоса, М. Шаповала, А. Чернецького, Є. Врецьони, І. Кедрина, І. Майстренка, М. Климишина, М. Шкільняка, опубліковані за кордоном у повоєнний період; спогади М. Грушевського, М. Гуцуляка, П. Скоропадського, що побачили світ уже в наш час.

Винятково важливим джерелом даного дослідження є здійснені за межами радянської України публікації документальних матеріалів (в СРСР на публікаціях лежала печать політичної кон'юнктури). Щоправда, кількість їх невелика, тому і вартість висока. У даному дослідженні використано збірники документів і матеріалів, зібрані і упорядковані О. Доценком, Т. Гунчаком. Вони помітно доповнюють згадану вище чотиритомну працю П. Христюка.

У дослідженні використані також матеріали збірників документів «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (Мюнхен, 1983, Т. 1,2), «Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. "(Київ, 1993), в яких вміщено документи, що відображають генезу, програми, організаційні засади, діяльність понад 30-ти українських політичних партій кінця XIX - початку ХХ ст., у тому числі й партій консервативного спрямування.

Надзвичайно цінним джерелом є публікації архіву В. Липинського, що зберігається в Східно-Європейському дослідному інституті В.К. Липинського у Філадельфії (США), зокрема, 6 і 7 томи, де вміщено листи Д. Дорошенка і О. Назарука до В. Липинського (редактори І. Коровецький та І. Лисяк-Рудницький). Т. Осташко і Ю. Терещенко упорядкували і видали 88 неопублікованих досі листів В. Липинського до відомих українських діячів Р. Метелика, І. Кривецького, Д. Дорошенка, О. Назарука і С. Шелухіна. Також у додатках три окремі листи до І. Франка, В. Старосольського і О.Т. Горникевича. Велика група вчених упорядкувала двотомний фундаментальний збірник документів і матеріалів «Українська Центральна Рада». Усі ці праці доповнюють і чіткіше вирізняють суспільно-політичне тло, на якому відбувались становлення, теоретична і практична діяльність УДХП.

У другому розділі «Консервативний напрям у суспільному русі та українській політичній думці» відповідно простежено розвиток політичної думки від початку XIX ст. до наших днів з акцентом на відродженні В. Липинським організованого українського консерватизму, а також намагання окреслити суспільно-політичну ситуацію в Україні на час створення УДХП.

Щодо генези власне українського консерватизму, то він, на думку деяких дослідників, прослідковується ще в давній Русі, у післяволодимирські часи і виявляється у взаємопоборюванні двох концепцій - теологічної («візантійської» - виразник її печорський ігумен грек Феодосій) і загальнодержавницької, централістської («антивізантійської» - київський митрополит русин Іларіон).

У часи Хмельниччини український консерватизм проявлявся в традиціоналізмі, який опирався на народні звичаї і певні традиції.

Консервативне мислення у часи імператриць Єлизавети і Катерини II було притаманне підросійській козацькій шляхті, яка прагнула повернути втрачені права і вольності.

Новітній український консерватизм пов'язаний з просвітницькою діяльністю світської інтелігенції в Російській імперії і греко - католицького духовенства в Австро-Угорщині. Обидва українські консерватизми (наддніпрянський і галицький) суттєво різнилися між собою, передусім у ставленні до питання національної державності. Різним був їх потенціал. Якщо у підросійській Україні в другій половині XIX ст. консерватизм ні теоретично, ні організаційно себе не визначив, то в Галичині він став реальною політичною силою. Хоча й тут у значній своїй частині консервативна течія перетворилася у проавстрійське вірнопідданське «хруньство» (вираз І. Франка) або у примітивне москвофільство.

Відродження модерного організованого українського консерватизму розпочинається від заснування у травні-червні 1917 р. в Лубнах на Полтавщині Української Демократично-Хліборобської Партії (цьому в дисертації присвячено окремий параграф) і прийняття нею розробленої В. Липинським програми. В подальших працях ученого, передусім, у філософсько-політичному трактаті «Листи до братів-хліборобів», новітній український консерватизм отримав всебічне обгрунтування, а окремі висновки і узагальнення більшість дослідників теоретичної спадщини Липинського вважають універсальними.

У міжвоєнний період український консерватизм пережив глибоку кризу, але не занепав, не «зійшов з арени» і має зараз своїх послідовників як в Україні, так і в діаспорі, причому число їх збільшується.

З проголошенням Україною незалежності в середовищі молодої генерації науково-творчої еліти спостерігається підвищений інтерес до ідей консерватизму, науково-теоретичної спадщини В Липинського. Її, передусім, приваблюють такі теоретичні засади вченого: станова диференціація суспільства; плекання національної еліти; творення політичної нації на базі «територіального патріотизму»; плюралістичний устрій Української держави (без виключення із державного життя знаної кількості населення за класовою, расовою чи релігійною ознакою); тріадна типологізація державного утворення («класократичне», «демократичне», «охлократичне»); опирання на національні традиції в державотворенні тощо.

Одним із головних факторів, що спричинив до створення УДХП, слід вважати ідейно-політичну спрямованість провідних (соціалістичних) сил Центральної Ради і зумовлені нею практичні дії останньої. Українська соціалістична демократія у підході до соціальних питань стояла на цілком марксистських позиціях, наполягаючи на необхідності скасування приватної власності, у першу чергу, - на землю.

У питаннях державотворення не тільки соціалісти, а майже усі українські партії (за винятком Народної партії Міхновського і її наступниці з кінця 1917 р. - Партії соціалістів-самостійників) стояли на позиції автономізму і федералізму. Цієї ж лінії навесні і на початку літа 1917 р. трималися і лідери Центральної Ради М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра та їхні сподвижники.

На кінець весни 1917 р. партії соціалістичного спрямування (українські, проросійські, чисто російські) заполонили переважну частину політичного простору України. Могло здатись, що сили несоціалістичної власницької орієнтації в Україні майже відсутні, і соціалістичні партії представляють волю переважної більшості українського населення. Насправді так не було і не могло бути. Українське суспільство цього періоду відзначалося розшаруванням, і власницькі елементи тут були представлені великими і середніми промисловцями, фінансистами, дрібними товарними виробниками, великими і середніми землевласниками, різними категоріями торгівельного підприємництва і, особливо важливо, великою армією землевласників, селян. Сюди ж прилучалися офіцерство, чиновництво, працівники судівництва, більшість науково-викладацької та інженерно-технічної інтелігенції. Однак, усі ці власницькі елементи не зуміли політично організовуватись і висунути власні політичні, економічні й культурницькі програми. Усі названі соціальні групи були проти соціалізації, передусім, проти скасування приватної власності, і майже всі, за винятком більшості селян, - проти національної української держави, навіть у формі автономії.

Аналіз свідчить, що на кінець березня - початок квітня 1917 р. найчисельніша частина хліборобської верстви в Україні - селянство - залишалася розрізненою, неорганізованою масою. Прагнучи зміцнити власну соціальну базу, за селянина вели вперту боротьбу практично всі політичні партії, передусім, - соціалістичного спрямування. Підтримуючи соціалістів у питанні націоналізації і передачі землі в безоплатне користування тим, хто її обробляє, селяни аж ніяк не підтримували їхньої програмної засади щодо скасування приватної власності на землю.

Такою, в загальних рисах, була суспільно-політична ситуація в Україні на початок літа 1917 р., коли в її майже суцільно соціалістичний політичний спектр вписується партія несоціалістичної, власницької ліберально-консервативної орієнтації - Українська Демократично-Хліборобська Партія - з ідеями самостійної соборної Української держави, міцної власної армії, незалежної міжнародної політики, автокефальної української церкви тощо.

Природно, що практичні дії групи українських інтелігентів і козаків-хліборобів щодо згуртування хліборобської маси в єдину політичну силу і намагання створити, за словами С. Шемета, «свою окрему українську організацію на плятформі суверенности українського народу», зустріли шалений супротив різнополярних сил. Уже перше організаційне засідання з питання створення нової партії, що відбувалося в Лубнах, було зірване брутальним втручанням місцевої проросійської Ради солдатських депутатів. Відверто ворожу позицію щодо новоствореної партії зайняли як російські, так і українські соціалісти. За свідченням засновників УДХП, постійні перешкоди розгортанню масової діяльності партії виникали з вини офіційних чинників Центральної Ради. Отже, з перших кроків своєї діяльності УДХП була поставлена у невигідне становище порівняно із соціалістичними партіями.

У третьому розділі «Програма УДХП і організаційні засади» детально проаналізовано саму програму партії, здійснено спробу визначити її філософію, ідеологію, політичну платформу, стратегію і тактику, а також її слабкі місця.

Розроблений В. Липинським «Нарис програми УДХП» надзвичайно цінний з двох причин: 1) як оригінальний теоретичний документ партії, в якому сформульовано її національну державницьку ідеологію; 2) як певна етапна віха у науково-теоретичній творчості самого В. Липинського. Зазначимо, що перша спроба представити окремі засади української державницької ідеології зроблена ним у неопублікованому «Меморіялі до Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі» (1912). У «Нарисі програми» (наступний крок) ці думки поглиблююються і виносяться на широкий публічний осуд і вже після того отримують всебічне обгрунтування в «Листах до братів-хліборобів». Це дає підтримку вважати «Нарис програми…» «бракуючою ланкою» в науково-теоретичній діяльності вченого, предтечею «Листів до братів-хліборобів». Введення програми УДХП до наукового обігу, грунтовне дослідження її самої і всього, що з нею пов» язане, буде суттєвим доповненням до створення цілісної картини, відновлення загальної архітектоніки всієї творчості В. Липинського.

«Нарис програми…» тримається на «трьох китах»: 1) суверенність українського народу; 2) гарантована законом приватна власність; 3) перцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності. У програмі висунуто ряд положень, які і сьогодні не втратили своєї актуальності. Про них докладно йдеться в дисертаційному дослідженні.

Незважаючи на те, що організаційним засадам програми УДХП бракувало структурної стрункості, що нею не були достатньо глибоко розроблені окремі організаційно-технічні елементи, вони, разом з тим, несли в собі і те нове, неординарне, що було відсутнє у «зрілих» політичних партій. Передусім виділяються тут: пов'язаність організаційної сторони справи з головним ідеологічним завданням - побудовою незалежної Української держави, виділення національних пріоритетів, звернення до історичних традицій державотворення, введення оптимального вікового цензу (після 20-ти років) для вступаючих у партію та права дорадчого голосу для кожного члена партії на Всеукраїнському з» їзді УДХП. Усе це дає підстави стверджувати, що організаційні засади створювали умови для оформлення УДХП в недалекій перспективі в життєздатну партійну структуру, забезпечували її стале функціонування.

У четвертому розділі «Діяльність УДХП в 1917-1918 рр. зроблено спробу реконструкції практичної організаційно-масової діяльності партії на цьому часовому відтинку, визначення її тактики, форм і методів роботи.

Базовим осередком новоствореної партії став Лубенський повіт Полтавської губернії. Це пояснюється тим, що тут серед хліборобів переважали нащадки осілих колись козаків, зберігалися давні традиції в побуті і місцевому самоврядуванні, панував вільнолюбний український дух.

За свідченням С. Шемета, Лубенський повіт був єдиним, де вдалося поставити організаційно-політичну роботу на рівень вимог програми УДХП, залучивши до політичного життя максимум активного хліборобського елементу. Щодо інших повітів Полтавщини й самої Полтави, де пропагандистську роботу ще від імені попередниці УДХП Української Демократичної Партії проводив В. Липинський, то тут вдалося створити лише невеликі гуртки з числа інтелігенції, які діяли напівлегально. Частково організаційно-партійну роботу (у формі таких самих напівлегальних інтелігентських гуртків) вдалось винести за межі Полтавщини - в Олександрійський і Єлисаветградський повіти Херсонщини та в такі губернські центри, як Київ, Катеринослав і Харків. Більшого в організаційно-партійному плані ні в 1917, ні в 1918 році зробити не вдалося. Досягнути всеукраїнського масштабу УДХП не змогла. «З початком першої більшовицької окупації, - як стверджує С. Шемет, - діяльність партії цілком замирає і починає оживати після очищення України від російсько-більшовицької влади».

У своїй тактиці УДХП визначала такі вузлові питання, як вироблення власної позиції і ставлення до: 1) Центральної Ради і її уряду (компромісне порозуміння); 2) російської революції і Тимчасового уряду (визнання, що вся влада по всій Україні належить Центральній Раді та її урядові); 3) інших народів (категоричне заперечення права інших народів і держав панувати над українським народом); 4) інших політичних партій (вступати в співпрацю лише з тими, які визнають «повну суверенність і власновільність українського народу»); 5) до питання війни і миру (негайне припинення війни, за мир без анексій і контрибуцій, відбудова воюючими сторонами зруйнованого господарства України); 6) до участі УДХП в загальнонаціональних державних і громадських установах, організаціях і об'єднаннях (вважала необхідною таку участь, крім армії, яка повинна бути повністю деполітизованою).

Характерним прорахунком УДХП було те, що на місцях багато її організацій складались з інтелігенції, хоч і національно свідомої, відданої національній ідеї, а все ж не хліборобської, котра не могла затягнути до партії справжнього хлібороба без різниці - чи пана чи селянина і на ділі являла собою типову українську інтелігентську організацію. До таких, наприклад, належала харківська організація, яка мала кілька повітових відділів, губернський центр і жодного впливу на селі. Цим значною мірою пояснюється те, що УДХП не здобула ні належної масовості, ні серйозного впливу в хліборобському середовищі.

І все ж, незважаючи на недостатні масовість і територіальне поширення, УДХП - це помітне явище на політичному небосхилі України 1917-1918 рр. Крім слабких, вона мала й дуже сильні сторони.

Найсильнішою стороною була її керівна еліта: брати В і С. Шемети, ВЛипинський, М.Міхновський, В. Андрієвський та інші, які своєю особистістю справляли істотний вплив не лише на окремі події, а на весь суспільно-політичний процес. Завдячуючи цим та багатьом іншим яскравим особистостям, партія жила наповненим життям, особливо в царині думки і духу.

Спадкоємцем Української Демократично-Хліборобської Партії став Український Союз Хліборобів-Державників, заснований у 1920 р. Сергієм Шеметом і В'ячеславом Липинським в еміграції, у Відні.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження, викладено основні положення, що виносяться на захист.

1. Створення УДХП було викликане потребою представити в політичному спектрі України несоціалістичні, національні власницькі сили ліберально-консервативного спрямування, які становили значну частину тодішнього українського суспільства.

2. Діяльність УДХП, при всіх її недоліках і прорахунках, була органічною часткою селянського руху в Українській революції і, в першу чергу, була пов'язана з оптимальним розв'язанням аграрного питання, яке і сьогодні є одним із найболючіших для молодої української держави.

3. Почавши від федералізму і «широкої національно-територіальної автономії (в «Програмних засадах»), УДХП після затвердження в середині жовтня 1917 р. написаного В. Липинським «Нарису програми…» вирвалась із федералістських шор і твердо виступила за незалежну державу. І чим скрутнішими ставали обставини, тим більше зміцнювалася її державницька позиція.

4. З написаного В. Липинським «Нарису програми УДХП» бере початок відродження на новому історичному витку модерного національного українського консерватизму, який після проголошення Україною незалежності викликає підвищену зацікавленність молодої генерації науково-творчої еліти.

5. «Нарис програми УДХП» незаслужено обійдений чи забутий дослідникими. В той же час, він є своєрідною «бракуючою ланкою» в самостійницько-державницькій теорії В. Липинського, своєрідним містком між працями до 1914 і після 1920 рр., «предтечею» «Листів до братів-хліборобів». «Нарис…» дає можливість спостерігати еволюцію суспільно-політичних поглядів ученого, зокрема, - на побудову незалежної Української держави з монархічним (гетьманським) правлінням.

6. Дослідження показало, що звинувачення політичних опонентів і частини істориків на адресу УДХП у співпраці з німцями і участі в гетьманському перевороті - безпідставні. З самого початку і до перевороту партія визнавала Центральну Раду і її уряд цілком легітимною владою українського народу і прагнула компромісного порозуміння з нею. Безпосередньої участі в перевороті партія не брала (деякі дослідники і публіцисти помилково ототожнюють її з причетним до перевороту Союзом земельних власників).

7. Теоретичний і практичний досвід УДХП (зокрема, низка положень «Нарису програми…») з успіхом може бути використаний у сучасній державотворчій і політологічній практиці. Корисним також буде зроблений в дисертації аналіз помилок, недоліків і упущень, що мали місце в діяльності УДХП і її провідників.

Кінцевим підсумком даного дисертаційного дослідження є практичні рекомендації, розроблені на базі теоретичного надбання і практичного досвіду УДХП.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

політичний партія ідеологічний

1. УДХП-партія хліборобів-власників в Українській революції 1917-1920 рр. // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Випуск 2. Львів. 2000 р. С. 230-236

2. Актуальні проблеми програми Української Демократично-Хліборобської Партії // Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Ів. Франка. Проблеми гуманітарних наук. Випуск п'ятий. Дрогобич. «Вимір», 2000 р. С. 141-150

3. Діяльність Української Демократичної Хліборобської Партії в 1917-1918 рр. // Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки: Вип. 3. Львів, 2000 р. - С. 70-76.

4. В'ячеслав Липинський і проблеми українського державотворення в «Нарисі програми УДХП» // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Випуск 16. - Київ, 2001 р. - С. 164-175.

5. Ми вічні на цій землі, до генези українського консерватизму. // Часопис спілки письменників України. №3. - Львів, 2000 р. - С. 105-113. (В співавторстві з докторм історичних наук, професором Кондратюком В.О.).

Размещено на Allbest.ru