Політичне лідерство: сутність та механізм формування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 321:316.46

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: СУТНІСТЬ ТА МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

КУЗНЄЦОВА СВІТЛАНА ВІКТОРІВНА

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Хилько Микола Іванович, доктор філософських наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політології.

Офіційні опоненти:

Пойченко Анатолій Михайлович, доктор політичних наук, професор, Українська Академія державного управління при Президентові України, професор кафедри політології;

Кляшторний Микола Данилович, кандидат філософських наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політичних наук.

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, відділ історико-політологічних досліджень держави і права України, НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 20 січня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 13 грудня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процеси модернізації і демократизації в сучасній Україні актуалізують потребу формування політичного лідерства, здатного забезпечити компетентність державного управління й реформаторський шлях суспільного розвитку.

Політичне лідерство - одна з центральних проблем політології, безпосередньо пов'язаних із характером і якістю політичної влади, конкретним способом її структурування та легітимації. Це також активний системоутворюючий елемент державно-політичного життя, за демократичного типу владарювання універсальний і цільовий. В Україні роль політичних лідерів особливо значна, оскільки вони виступають потужним державостверджуючим (чи-то гальмуючим) чинником перехідного часу, водночас і прикладом закономірностей розвитку правлячого прошарку посттоталітарного типу в цілому, його реальної спроможності виконувати політико-управлінську роль в умовах ринкових відносин й реформаційних змін.

Демократичне лідеротворення, яке для більшості країн Європи є нормою, в нашій державі лише утверджується та визначає подальшу перспективу організації політичної влади. Система формування політичного лідерства вбирає відповідно типові зразки цивілізаційного досвіду продукування лідерів та еліт й нові українські пріоритети кадрової політики. На механізм лідеротворення покладаються важливі функції, як-то стабілізація політичної системи, активізація впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримка демократичних цінностей та інститутів. Тож від ефективності його діяльності залежить не лише якість політичної влади, а і в цілому суспільний прогрес.

Активізація управлінської функції влади, ініційована реформами в Україні, збільшує потребу офіційного (формального) лідерства як суб'єкта прийняття політичних рішень, яке утверджується в державі на засадах верховенства права й подолання адміністративно-бюрократичних зв'язків, підпорядкування натомість більш вільним, демократичним відносинам політичного ринку. Проблема його становлення породжує запит на відповідну дослідницьку роботу, створення концептуальної моделі формування політичного лідерства на державному рівні (тобто великих соціальних груп), яке за радянських часів у політології не досліджувалось чи обмежувалось вивченням малих груп. Отже, дослідження актуальне в плані збагачення як теоретичної думки, так і безпосередньої політичної дійсності.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження входять складовою у комплексну наукову програму Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" та науково-дослідну тему філософського факультету 01БФ 041-1 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть". Дисертаційна робота також тісно пов'язана з перспективами реалізації програми "Українська ідея і суспільно-політичні рухи у XX столітті, яка розробляється Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (державний реєстраційний номер 0100U004976).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності політичного лідерства та особливостей механізму його формування в сучасній Україні.

Відповідно до мети та з урахуванням необхідності забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми у дисертації ставляться й вирішуються такі основні задачі:

- систематизувати теоретико-методологічні підходи щодо вивчення політичного лідерства, його типології та принципів формування;

- проаналізувати поняття офіційного політичного лідерства у процесі інституціоналізації й виконання владно-управлінських функцій;

- виявити стан і пріоритетні фактори розвитку політичного лідерства в українському суспільстві;

- розкрити базові (інституціоналізовані та персоналізовані) складники механізму формування політичного лідерства в Україні;

- з'ясувати специфіку політико-організаційної діяльності політичних інститутів (держави, партій, ЗМІ) у формуванні якісних характеристик лідера (політико-професійних, організаторських, моральних);

- дослідити ефективність механізму лідеротворення в Україні через контролюючі впливи засобів масової інформації.

Об'єктом дисертаційного дослідження є політичне лідерство як складова політичного процесу.

Предметом дисертаційного дослідження є механізм формування політичного лідерства в сучасній Україні.

Методи дослідження. Головним методологічним інструментарієм дисертаційної роботи є фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу - принципи об'єктивності, системності і конкретності. Системний метод дав підстави для розуміння єдності інституційної й функційної сторін системи формування політичного лідерства, розкрив зв'язок між елементами системи, ієрархію відносин підсистем. Порівняльний метод (компаративний) дозволив прийти до висновку: механізм лідеротворення в Україні формується й діє на основі загально-соціальних законів, однак із відповідною конкретно-історичною специфікою. Формально-логічний, структурно-функціональний, класифікаційний та експертно-оціночний методи застосовані автором при аналізі змісту й ознак політичного лідерства; інституціональний, біхевіористичний - при відстеженні принципів діяльності й динаміки базових (інституціоналізованих й персоналізованих) складників лідеротворчого механізму.

Враховуючи швидкоплинність процесу становлення політичного лідерства в Україні, автор використав емпіричні методи дослідження, зокрема безпосереднього спостереження й осмислення подій та їх власної інтерпретації, що наближують до об'єкта дослідження й обґрунтовують його оптимальну модель.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є одним із перших у вітчизняній політичній науці комплексним теоретико-прикладним дослідженням механізму формування політичного лідерства в сучасній Україні, у якому отримані наукові результати, що характеризуються новизною та розкривають базову концепцію дисертації:

Запропоновано авторське визначення поняття "офіційне політичне лідерство", під яким розуміється постійний пріоритетний легітимний вплив на суспільство чи певну його структуру однієї або кількох осіб, які мають державний статус та формуються й діють на засадах права й конкурентного обрання. У роботі з'ясовано, що поняття "державний політичний діяч", яке традиційно вживають в літературі стосовно формального лідерства, не враховує суттєвих показників демократичної організації влади, зокрема: переважання лідерського (висувається "знизу") стилю політичної діяльності над позиціями керівництва (призначається "зверху"), інституціоналізацію офіційного лідера як системний елітарно-електоральний процес, який включений в громадянське суспільство й ін.

Дістав подальшого розвитку комплексний підхід до тлумачення системи формування політичного лідерства як інтегрованої сукупності підсистем (інституціональної, регулятивної, функціональної, комунікативної та ін.), що продукує особистісний ресурс системи влади; на відміну від інституційного підходу, автор вводить у поняття системи правові та персоналізовані аспекти; з'ясовує, що зміст системи лідеротворення (механізму як форми її дії) визначається характером зв'язків між її елементами й структурою самих елементів; показані головні з них: спосіб завоювання й утримання влади, суб'єкти висування кандидатів, лідеротворче середовище, чи-то тип організаційної структури, методи й форми політико-організаційної діяльності, а також і самі лідери як об'єкти й суб'єкти процесу; доведено, що система лідеротворення є складовою політичної системи, взаємодіє з її елементами й визначається цілісністю.

Встановлена й обґрунтована тенденція розвитку політичного лідерства в Україні у демократичному напрямку та можливість його рівноваги й стабільності. Це підтверджують пріоритетні фактори становлення політичного лідерства, адекватні громадянському суспільству, - спрямування на легалізацію національно-державної політики, правова регламентація лідерства, персоніфікація, професіоналізація, інституціоналізація й інші. Доведено, що вони упорядковують та динамізують лідеротворчий процес - уможливлюють домінування особистості у державно-політичному житті, зокрема підвищення політико-професійної компетентності, організаторсько-виконавського хисту та моральних якостей лідера; оптимізація означених тенденцій, безперечно, сприятиме утвердженню, на відміну від поступливо-інверсійного, конструктивного типу політичного лідерства, найбільш легітимного для сучасної України.

Виявлено нові аспекти механізму лідеротворення в Україні: він визначається як транзитний, тобто перехідний, що вбирає елементи різних типів просування до влади; з'ясовано, що утвердження конкурентного (виборного) представництва забезпечує розвиток антрепренерської (в перспективі - багатомірної) системи підготовки лідерів, тоді як бюрократичні елементи у механізмі кандидуювання в умовах авторитарно-реформаторського режиму продукують номенклатурний кадровий ресурс; доведено, що для України оптимальним є багатомірний спосіб формування політичного лідерства, здатний забезпечити: а) зміцнення прошарку офіційних лідерів як невід'ємного інституту громадянського суспільства, б) збільшення їх політичної ваги й вплив на хід реформаційного процесу; таким чином, його впровадження сприятиме демократизації політичної системи в Україні.

Вперше за допомогою системного методу здійснено спробу політологічного аналізу найвпливовіших базових (інституціоналізованих та персоналізованих) складників механізму формування політичного лідерства в Україні на різних рівнях структури влади: зокрема показана специфіка політико-організаційної діяльності політичних інститутів на прикладі державних інститутів (Верховної Ради України, Інституту Президентури, структури Уряду), політичних об'єднань (партій і рухів), системи ЗМІ; з'ясовано, що системне застосування добіркових технологій уможливлює цілісний цикл формування політика, який включає політичну освіту, політичне виховання, поведінкову політичну роль; пропонується створення загальнонаціональної лідеротворчої моделі, яка б діяла за принципом "суспільство - влада" та була спрямована на становлення самоорганізованих форм підготовки політиків, отже і демократизацію політичного лідерства в Україні.

Поглиблено розуміння зв'язку діяльності ЗМІ та лідеротворчого процесу: доведено, що ефективність механізму формування політичного лідерства в Україні значною мірою залежить від контролюючих впливів ЗМІ як вагомого політичного інституту на владу й громадську думку; автор розкриває теоретичну й практичну хибність усталеного стереотипу щодо державних ЗМІ лише як засобу реалізації влади; з'ясовує, що це є багатоаспектна система комунікації, дієвий важіль громадського контролю й корпоративної та урядової звітності; доводить, що в умовах медіатизації політики в Україні вони: а) стимулюють розвиток політичного лідерства та його трансформацію із авторитарного у демократичне, б) сприяють формуванню та активізації громадської думки в обговоренні й прийнятті кадрових рішень, в) регулюють й підсилюють лідеротворчий процес, забезпечують його контрольованість.

Наукова новизна результатів дослідження характеризує стан теоретичного опрацювання перспективного напряму політичних інститутів та процесів - лідеротворчого, відбиває особистий внесок автора у дослідження механізму (системи) лідеротворення в Україні з позицій нових політологічних підходів, принципів, методів, завдань та рішень. Більш детально вона викладена у висновках до окремих розділів дисертації та загальних висновках роботи.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації теоретичні та наукові положення, узагальнення й висновки, за умов, коли цілісна національна доктрина політичного реформування в Україні ще складається, є суттєвим внеском у вдосконалення як теоретико-методологічного інструментарію політичного лідерства, так і практичної політико-організаційної діяльності, що підсилить розвиток демократичного політичного лідерства, здатного результативно розв'язувати питання державного керівництва та управління, а також проблеми загальполітичні.

Аналіз механізму формування політичного лідерства в Україні дає можливість на законодавчому рівні враховувати дане дослідження - при розробці системи важелів й прийнятті відповідних законів, які регулюють лідеротворчий процес, а також при внесенні змін і доповнень у вже діючі програми упорядкування структури лідерського складу.

Результати наукової роботи практично зорієнтовані: ними можуть користуватись різноманітні учасники політичного життя суспільства, зокрема народні депутати України, партійні лідери, громадські активісти тощо.

Концептуальний матеріал дослідження доцільно застосовувати у навчальному процесі вузів України при формуванні спецкурсів з політології, технології політичної влади, конституційного права, масовокомунікаційної політики тощо.

Апробація результатів дисертації. Наукові положення, висновки і практичні рекомендації дисертаційної роботи доповідались автором на наукових, науково-практичних конференціях, семінарах й симпозіумах:

- I Всеукраїнській науково-методичній конференції "Політична думка в Україні: минуле і сучасність" (Київ, лютий 1993);

- II Всеукраїнській науково-практичній конференції "Українська політологія: проблеми становлення і перспективи розвитку" (Київ, лютий 1994);

- Науково-практичній конференції "Лев та Дарія Ребети - видатні діячі українського національно-визвольного руху" (Київ, жовтень 1997);

- Науково-теоретичній конференції "Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури", присвяченої 165-річчю університету (Київ, грудень 1999);

- Науково-методичній конференції "Українська журналістика - 99" (Київ, квітень 1999);

- Науково-практичній конференції "Праця журналіста" (Київ, травень 1999);

- Міжнародній науковій конференції "Демократія на пострадянському просторі: теорія і практика" (Сімферополь - Ялта, травень 2000);

- Всеукраїнському науково-практичному симпозіумі "Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку" (Київ, жовтень 2000);

- Науково-практичній конференції "Дні науки" викладачів, докторантів, аспірантів і студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, квітень 2001).

Результати дослідження обговорювались на засіданнях та науково-методичних семінарах кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри періодичної преси Інституту журналістики університету, а також колегії Укрінформу.

Публікації. Основні положення і результати дослідження викладені автором в 15 індивідуальних статтях і тезах, із яких 6 (загальним обсягом 3,2 друк. арк.) опубліковані у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, які включають 6 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 188 сторінок, список використаних джерел має 300 найменувань, обсягом 26 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" дана загальна характеристика дисертаційної роботи: актуальність теми, предмет і об'єкт дослідження, основна мета і завдання для її досягнення, наукова новизна й практичне значення отриманих результатів та їх апробація.

У першому розділі дисертації - "Теоретико-методологічні засади дослідження феномена політичного лідерства" обґрунтована методологічна база й визначено стан наукової розробки проблеми, зокрема наведені основні підходи до розкриття сутності поняття "політичне лідерство", окреслена типологія, що безпосередньо стосується принципів формування лідерства, проаналізовано інституціоналізаційні парадигми лідерства в сучасній політичній думці.

У першому підрозділі "Основні концепти сутності політичного лідерства, його типології та принципів формування" систематизуються дослідження світових і вітчизняних наукових напрямів і шкіл щодо політичного лідерства як складової владних відносин, зокрема позиції західних учених Г. Алмонда, Ж. Блонделя, М. Вебера, Р.-А. Даля, М. Дюверже, Д. Істона, С. Ліпсета, Р. Міллса, Г. Москі, Т. Парсонса, К. Поппера, Г. Райта, П. Сорокіна, Р. Такера, М. Херман, Р.-Ж. Шварценберга, Й. Шумпетера й ін.

В Україні теорію лідерства напрацьовують В. Горбатенко, Ф. Кирилюк, М. Кляшторний, Б. Кухта, А. Пахарєв, А. Пойченко, Ф. Рудич, М. Сазонов, О. Скрипнюк, Ю. Шемшученко, П. Шляхтун. Політичні портрети державної влади презентують М. Головатий, В. Журавський, Ю. Зущик, В. Литвин, В. Токовенко, В. Ребкало, В. Рябцев, М. Слюсаревський. Технології формування політичних еліт розробляють В. Бебик, В. Олійник, В. Полохало, Г. Почепцов, М. Примуш, М. Томенко, Л. Шкляр, Г. Щокін.

У Росії поняття політичної елітології формують Г. Ашин, О. Соловйов та інші дослідники.

Висхідним матеріалом у прирощенні наукових знань з поставленої проблеми й адаптації її до української ментальності слугують роботи М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Липинського, В. Винниченка, Д. Донцова.

Здобувач враховує цей досвід у науковій роботі, акцентуючи увагу на питаннях, які не знайшли достатнього вирішення в політологічній літературі й на сьогодні залишаються дискусійними. Перш за все це базове поняття "політичне лідерство" і підстави його класифікації, структура формування лідерства в політичній системі демократичних суспільств та оцінка реального стану лідеротворення в сучасній Україні - його змісту, динаміки, спрямованості та участі конкретних дійових осіб.

Феномен політичного лідерства в дисертації представлений як інституціоналізовано-персоналізований процес, сутність якого, в узагальненні автора, розкривають владні відносини впливу і послідовництва, панування й підпорядкування. Дане визначення ґрунтується на домінуючому у ХХІ ст. поліархічному концепті лідерства, який вміщує комбінації трьох основних позицій: наукові теорії особистісних рис, поведінкові (біхевіористичні) моделі, ситуативні теорії тощо. Політичне лідерство класифіковано відповідно до теми дослідження на раціонально-легальне, харизматичне й традиційне, реформаторське й революційне, авторитарне і демократичне, а також формальне і неформальне та визначене як множинність міжособових відносин і соціально-політичних сил, притаманних сучасному соціуму; доведено, що в Україні присутні елементи всіх означених політичних типів, зберігається однак їх популістський вміст.

Таким чином, фундаментальна проблема особистісних характеристик системи влади акцентується: по-перше, як підвищення якісних показників суб'єкта; по-друге, стратегічний напрям модернізації політичної (в т.ч. лідеротворчої) системи в цілому. За умов перехідного політичного режиму в Україні пошук нової парадигми політичного лідерства постає як вагоме завдання, що складає основу суспільно-політичних й економічних реформ.

Система формування політичного лідерства обґрунтована автором у концептах багатомірності, тобто множинності підходів до здійснення лідеротворчої політики; розглядаються такі її моделі: антрепренерська (підприємницька) - відкрита, система гільдії (бюрократична) - закрита, номенклатурна система кадрового добору (напівзакрита), модель "практопії", майбутнього державного управління й такі, що пов'язані з "зміщенням" влади. У процесі порівняльного аналізу найбільш поширених сучасних зразків виокремлюється системний вимір структурування політичної влади. З'ясовано, що він детермінований політичним режимом - в стабільних демократичних системах в основі формування лідерства та еліт є принцип конкуренції політичних суб'єктів і здобуття важелів державної влади інституціоналізоване. політичне лідерство управлінська партія

На основі дослідження робиться висновок, що система (механізм) лідеротворення в Україні функціонує як перехідна - нагромаджує комплекс методів просування до влади, характерних для західного світу, оскільки за чинною Конституцією здійснюється шляхом загального, рівного і прямого виборчого права; водночас вона успадковує риси корпоративної кадрової політики. Перехід до моделі самоорганізації лідеротворчого вибору відкритого, представницького типу, інституційна ідентифікація системи потребують: а) розвитку демократичних політичних інститутів, б) ефективної діяльності владних структур та в) прискорення темпів реформування економіки.

У другому підрозділі "Інституціоналізаційні парадигми політичного лідерства" досліджується формальне політичне лідерство - дієвий особистісний важіль керівництва та управління, який забезпечує інтеграцію і координацію суспільства й від якого залежить ефективність політичних рішень. Сформульовано поняття офіційного лідерства як суб'єкта адаптивної державної влади, що базується на верховенстві права й конкурентному обранні.

Політологічний аналіз теорій інституціоналізації дав можливість прийти до висновку: політичне поле формування й функціонування офіційного лідерства вимагає розвинутої організаційної та функціональної основи, що передбачає дистанційність, багаторолевість, корпоративність, нормативність й ін., а також участь лідера у подвійній грі - на рівні внутрішньої політики й на рівні дипломатії. Доведено, що процес інституціоналізації офіційного політичного лідера, на відміну від колишнього державного керівника, відбувається у просторі не лише державної влади, а також політичних об'єднань й організованих груп.

Дослідження українських та західних учених, представлені у комплексі, підтвердили лідеротворчу функцію законодавчої гілки влади як укорінення парламентських прерогатив у діяльності держави, зокрема Верховної Ради України, яка за нині діючою Конституцією визнана парламентом; з'ясовано, що лідер формується як державний діяч у процесі виконання парламентських функцій, тобто політичної діяльності. Розглянута роль Президента як важливої ланки у державно-політичному механізмі президентсько-парламентських республік, який демонструє колегіальний підхід до функціонування розподілених влад та готовність до співробітництва. Підкреслено, що діяльність офіційного лідера в структурі Уряду включає принцип подвійної відповідальності - перед президентом й парламентом. Показано організаційний, структурний аспект політичних партій як механізму, апарату, системи, яка охоплює громадян, членів партії й офіційних лідерів.

В дисертації процес виконання політичним лідерством владно-управлінських функцій і винесення політичних рішень розглядається як вагома підойма лідеротворення, яка вибудовується на фоні закономірного протиріччя між політичними діями лідера як загальнонародного представника та інтересами конкретних виборців, які його обрали, фіксуючи певну нормативну модель поведінки суб'єкта влади. Автор здійснює порівняльний аналіз інституціоналізаційних концептів, зокрема лідерського (висування "знизу") й управлінського (за призначенням "зверху") типів просування до влади, форм та стилів політичної діяльності й послідовно доводить, що в умовах демократичних політичних систем домінують позиції першого, з'ясовує, що в Україні авторитетно-субординаційні суспільні зв'язки мають невизначеність організаційних меж між управлінням (бюрократичним апаратом) і самоуправлінням (реальним політичним лідерством).

Інституціональна вертикаль, на противагу інституційному підходу, розглядається в дисертації в категоріях політичної ролі, гри та ринкового обміну політично значимих дійових осіб. Механізм формування політичного лідерства обґрунтовується як самостійна структура, що складається із взаємопов'язаних елементів, які створюють стійку цілісність й мають певні закономірності. Зміст її визначається характером взаємодій між цими елементами. В дисертації з'ясовано здатності механізму: регулююча, екстрактивна, дистрибутивна, реагуюча, а також саморегулятивна, яка характеризує внутрішню, звернену на себе керованість й робить політичне лідерство динамічним та ефективним. Автор стверджує, що закономірністю функціонування механізму лідеротворення є прагнення до рівноваги, цілеспрямованості та раціональної основи. В результаті дослідження робиться висновок: побудова системи державних, партійних, виборчих та ін. процесуально-конкурентних форм інституціоналізує сучасне лідерство та підсилить його самоорганізацію, саморозвиток й саморух.

У третьому підрозділі першого розділу дисертаційної роботи "Факторний аналіз становлення політичного лідерства в українському суспільстві" розкривається зміст трансформації політичного лідерства, яке складається і діє в Україні.

По-перше, на основі стислого аналізу методологічних постулатів українських мислителів XIX-XX ст., зокрема М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Липинського, В. Винниченка, Д. Донцова та ін., обґрунтовані конструктиви посилення національно-державних засад політичного лідерства й влади, спрямування на легалізацію власної політики й підготовку самосвідомих діячів раціонально-легального типу. Висувається теза, що модернізувати лідеротворчий механізм української нації у демократичному напрямку правомірно у діалективному взаємозв'язку із реаліями політичного процесу, який відбувається в суспільстві.

По-друге, наголошена правова регламентація політичного лідерства в Україні, вже підтверджена створенням законодавчо-правової бази, у відповідності з якою громадська думка або капітал легітимації набуває визнання й розповсюдження - громадянське суспільство через закон (право) делегує лідерам владу, встановлює межі їх повноважень у сфері регулювання політичного життя, виходячи із конкретних соціально-економічних і політичних умов. Підсумовується: запровадження інтегральних (цілісних, системних, комплексних) засад вироблення і реалізації політологічних ідей в нормативних вимірах концептуалізує механізм формування лідерства, вдосконалює організаційно-правовий й процедурно-процесуальний його контекст.

По-третє, виокремлена персоніфікація політичного лідерства, яке вбирає множинність характеру соціально-політичних сил українського сучасного суспільства. На прикладі діяльності Президента Л. Кучми доведено, що в Україні переважає патерналістський стереотип лідера, тоді як харизматичний, демократичний тип реформатора-законодавця національно-державного рівня, який є втіленням і символічним центром політичної системи та зосереджує формальні й неформальні лінії керівництва в єдине ціле, знаходиться в стадії формування.

По-четверте, виявлена професіоналізація українського лідерства, яка набуває все більшого значення внаслідок того, що певні знання та вміння у формі прогнозів і політичних програм на специфічному ринку влади обмінюються на керівні посади і політичні рішення. Автор наголошує важливість визначення ціннісних орієнтирів, взаємодія яких створює певні мотиваційні системи, що ними керуються лідери, обираючи власний шлях до істини і держави.

По-п'яте, визначена інституціоналізація політичного лідерства як системний організаційний процес, домінуючий в країнах демократії. В умовах ствердження в Україні правової держави й розвитку громадянського суспільства він забезпечує два головних важеля: а)процедуру демократичного представництва на всіх рівнях політичної ієрархії; б)важіль нормативно-організаційних імперативів до політичного діяча як вагомого фактора його легітимації та посилення політичного статусу й політичного впливу.

Підсумовується, що оптимізація означених тенденцій формування політичного лідерства в Україні є тією детермінантою, яка по-перше, визначає направленість політичної (в т.ч. лідеротворчої) системи; по-друге, її стабілізує; по-третє, прискорює адаптацію до нових постіндустріальних умов. Сьогодні вона стримується: а) низкою політичних явищ, конфліктів і суперечностей, успадкованих від тоталітарного режиму; б) комплексом нових чинників, які виникли вже в незалежній Україні (недостатні авторитет і дієздатність лідерства, боротьба між гілками влади, конституційна і правова безвідповідальність й ін.); в) недоречним використанням зарубіжного досвіду, відмінність якого у тому, що західна лідеротворча парадигма ґрунтується на стабільних правових основах, які в Україні існують ще в зародку.

В дисертації робиться висновок: політичне лідерство в українському суспільстві, за альтернатив антидемократичного (тоталітарного) розвитку чи-то формалізації (авторитаризму), трансформується у демократичному напрямку.

Таким чином, у першому розділі автором здійснено аналіз теоретико-методологічних засад дослідження політичного лідерства, відпрацьовано поняття офіційного політичного лідерства, з'ясовано принципи просування до влади в умовах демократичних політичних систем та фактори становлення лідерства в Україні.

У другому розділі "Базові складники механізму формування політичного лідерства в Україні" механізм лідеротворення обґрунтовується по-перше, як "репродукція", тобто оновлення правлячої еліти в рамках даної соціальної групи; а також, як "циркуляція" - засіб поповнення лідерського прошарку за рахунок інших соціальних груп. У дослідженні вибудовується цілісна, поліфункційна, різнорівнева системна конструкція, що функціонує на загальноприйнятих у світових демократіях засадах представництва й відставки суб'єктів конкурентної політики та включає найбільш застосовні базові складники.

Автор відносить до них інституціоналізовані (державні політичні інститути, політичні об'єднання (партії), система ЗМІ), а також персоналізовані (політико-професійна компетентність, організаторсько-виконавський хист, моральні регуляції політика тощо) і в підсумку доводить їх взаємозалежність й взаємовплив; підкреслює, що на практиці всі вони діють у комплексі як взаємопов'язані сторони цілісної й перманентної лідеротворчої структури, яка має потенціал для доповнення, розширення, вдосконалення, й коригуючись із реальною політичною дійсністю набуває динаміки, відповідної внутрішньому й зовнішньому лідеротворчому середовищу.

У першому підрозділі "Державні інститути у режимі утвердження професійного вишколу претендентів до влади" державні політичні інститути (президентства, парламенту та уряду) представлені як базовий складник лідеротворчого механізму, що концентрує ресурси влади і виступає в ролі центру прийняття кадрових рішень та найвищого арбітру у процесах розподілу державних посад. Узагальнюючий політологічний портрет сучасної політичної і правлячої еліти України, відтворений автором на матеріалах парламентських (1998-2002) та президентської (1999) виборчих кампаній, підтвердив наступне: персональний склад державної влади України у цілому відповідає цілям й цінностям демократичного суспільства.

У структурі політичного лідерства та еліти домінують такі специфічні верстви: нова генерація підприємців, що приходять в політику, попередній номенклатурний кадровий ресурс, перш за все це чиновники та близький до них директорат, інтелектуали (серед них ексдисиденти й політичні технологи). В цьому плані робиться висновок: у системі державної влади в Україні, за наявності номенклатурно-формального, переважає цілісний, стабілізаційний, конструктивний потенціал. Він сприяє підвищенню політико-професійної компетентності політичних лідерів як системи ідей знань, оцінок й вчинків щодо політичного регулювання суспільного життя й здобуттю на її основі професійного статусу. Політичний професіоналізм у загальній моделі рольового стереотипу політика забезпечує інтегративну функцію.

В дисертації підкреслено, що в перехідній Україні розвиток політико-професійної компетентності офіційного лідерства вбачається вкрай актуальним, оскільки політичну владу утримує генерація діячів, для яких характерні фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність та усвідомлення того, що на політичному Олімпі вони перебувають тимчасово. Більшість з них вже не проходили звичних поступових кар'єрних щаблів набуття досвіду державного керівництва та пройшли через сито демократичних виборів й тим підтвердили свою дійсну непересічність. В умовах значної рухливості та гетерогенності нових політичних відносин вони розглядаються як лідери свого електорату, тож повинні мати певний професійний потенціал.

Висувається теза: важливі принципи політичної професіоналізації - акумуляційність й інноваційність, а також еталонні зразки сучасного офіційного діяча формують: по-перше, теоретична і виховна професійна підготовка політиків у системі наукових, науково-дослідних й освітянських закладів політологічного спрямування; по-друге, практична політична діяльність у структурах як законодавчої й виконавчої гілок політичної влади, так і в сучасній системі і багатопартійності; по-третє, поширення поля політичної соціалізації лідерства також від структури державної влади до політичних об'єднань і рухів, масовокомунікаційної сфери, виборчих процедур та інших інституціоналізованих форм просування до влади.

Дисертант наголошує, що в умовах, коли державній політиці потрібний широкий прошарок лідерів, здатних відігравати самостійну роль у системі владарювання, забезпечувати керівництво і управління суспільством та виробляти свою ідеологію, проблемою є розірвати номенклатурну квадратуру кола, звести як загальнополітичний, так і внутріструктурний механізм рекрутування до мінімуму, зробити його недовготривалим, але гнучким, оперативним, чітким, заснованим на тому, що висування достойників - не формально-бюрократичний привілей, а результат всебічного ґрунтовного вивчення й визнання рекомендованих осіб. Сформульовано пропозиції щодо налагодження розгалужених контактів інституційного та індивідуального характеру як-то консультації, переговори, заяви, виступи, прийняття рішень, а також дієвих допоміжних каналів зворотного зв'язку, таких, зокрема, як проведення спільних заходів з громадсько-політичними фундаціями (партіями та рухами), здійснення соціологічних опитувань й анкетувань серед різних лідерських прошарків і статусних груп, прицільні впливи на виборців та ін.

Підсумовується, що цілісне наукове, правове, комунікативне та інше забезпечення лідеротворчого процесу, скероване на збереження й прогнозовану структуризацію політичної влади, а також розвинута політико-організаційна база державного інституту уможливлюють досягнення стратегічних доктрин, на відміну від нині переважаючого тактичного підходу, інтенсивне накопичення лідерського ресурсу нового, демократичного рівня політичної дієспроможності, що забезпечує наступність поколінь.

У другому підрозділі "Політичні об'єднання (партії) як центри формування організаторських функцій політичного діяча" головна увага зосереджена на аналізі партійного інституту - центральної ланки механізму формування політичного лідерства в сучасній Україні, що представлений в дисертації: по-перше, з точки зору інституціоналізації, тобто входження політичних організацій (партій) та лідерів у владний процес; по-друге, через внутріпартійну політичну діяльність по підготовці, висуванню й підтримці претендентів до влади, розбудову організаційних структур, створення команд-профі, які впливають на електорат.

Автор доводить, що фактор партійності в умовах демократизації суспільства й мажоритарно-пропорційного (партійного) способу заміни влади утверджує політичного лідера, який формується і функціонує на конкретній програмі свого об'єднання у структурі (вертикалі й горизонталі) політики. Партійна атестація політичного лідерства дає розвиток політичній прагматиці, раціональним важелям організаторсько-виконавського хисту, унормовує колегіальну модель політичної діяльності як ефективну й демократичну; завжди пов'язана з участю у державній владі або з впливом на її реалізацію, вона передбачає вміння: а) створювати партійну команду; б) організовувати власну політичну діяльність.

Сформульовано положення про важливість підготовки політичних лідерів, здатних у процесі утримання влади та переобрання на державні посади здійснювати ефективне політичне керівництво й управління суспільством, а не лише функції завоювання й боротьби, що досягається поєднанням у процесі ухвалення політичних рішень авторитарного і демократичного стилів та поширення їх на безпосереднє оточення лідера й на електорат партійної структури. Доведено: така якість лідерства наповнює державно-політичне життя новим видом політичної діяльності, що базується на консенсусі та сприяє консолідації політичної системи України.

Продуктивним вбачається автору створення прикладної, експериментальної бази партійного інституту, що ґрунтується на розробці та апробації новітніх моделей формування лідируючої верхівки в поточній політико-організаційній діяльності партійних осередків. Порівняно із західними зразками, в українській політиці вона позначена відсутністю традицій політичного плюралізму, несформованістю багатопартійної системи, малочисельністю партійних структур та обмеженим їх впливом на суспільство. У зв'язку з цим пропонується комплекс (система) інституційних програм (технологій) підготовки політичних лідерів: наголос робиться на ініціативні групи як суб'єкти політичного дискурсу, що координують діяльність партії в межах країни й забезпечують її імідж й публічне визнання.

У процесі дослідження робиться висновок: нові форми і методи політико-організаційної роботи та активне їх введення у діяльність партійних структур поступово замінюють номенклатурно-кланові зв'язки планомірністю, послідовністю й координативністю формування ринку політичної влади в Україні.

У третьому підрозділі "Засоби масової інформації та їх вплив на особистість політичного лідера" ЗМІ представлені як вагома конструкція в механізмі формування політичного лідерства в Україні. Згідно з концепцією деліберативної демократії здобувач доводить їх багатофункційність й виокремлює державні мас-медіа як: канал самоврівноваження у системі владарювання; певну цільову орієнтацію; спосіб участі громадськості у лідеротворчому процесі. В цьому плані робиться висновок - кожний державний медіа-представник є актор політичної комунікації, тож державну пресу як частину явищ загально-комунікативних коректно вважати виразником потреб електорату.

Сформульовано положення про те, що контроль як політична функція має дійсний лідеротворчий потенціал: він впливає на особистість політика, розвиває здатність до оцінки власних дій та уміння самовизначатися й у такий спосіб формує адекватні прояви лідерської поведінки. За даними соціологічних досліджень, наведених у роботі, пересічні виборці обирають людей, а не ідеї чи програми, внаслідок чого центральною ланкою механізму формування політичного лідерства в Україні постає особистість політичного діяча.

Наголошена потреба створення цілісної й глобальної системи громадського контролю за діяльністю політичного лідерства та еліти (який у державі ще практично відсутній) та досліджена комунікативна модель його формування і розвитку. Пропонується ряд організаційних заходів, зокрема здійснення прямого і зворотного зв'язку у структурі відносин влади й підлеглості, де політичне лідерство виступає прямим зв'язком, а електорат - зворотним. Дисертантом підкреслено, що в умовах медіатизації політики різке збільшення точок зору в інформаційному просторі робить неможливим консолідований вплив на суспільну свідомість, в той же час значно збільшує участь громадськості в політичному житті.

У роботі доведено, що основою моделі контролю є сучасні методи причетності: політична поінформованість, політична залученість та ініціація громадської думки, які забезпечують включення індивідів і соціальних груп у політико-оціночний процес й надають кадровим переміщенням у системі влади характеру політичних подій, відкритих і контрольованих. На основі порівняльного аналізу провідних державних інформаційних видань визначені найбільш ефективні технології їх застосування, такі як кампанія в пресі, інформаційно-аналітичні моніторинги з вивчення громадської думки, прямі запити на структури влади чи конкретного її представника.

Узагальнюється, що комунікативний дискурс політичних рішень за умов політичної модернізації в державі й розвитку національного політичного простору вже відіграє істотну роль у механізмі формування політичного лідерства в Україні - напрацьовує ринок політичних акторів й виробляє засоби контролю над правителями, що демократизують владу.

Отже, у другому розділі автором проаналізований механізм формування політичного лідерства в Україні, систематизовано його базові складники (інституціоналізовані та персоналізовані) та розкрита модель ефективно діючого лідеротворчого механізму.

ВИСНОВКИ

Таким чином, у дисертації здійснене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється в розкритті сутності політичного лідерства та особливостей механізму його формування в сучасній Україні. Головний зміст політичного лідерства полягає у тому, що за всієї різноспрямованості впливу воно виступає інтегративною складовою організації суспільства в цілому та побудови правової й демократичної держави в Україні зокрема. Застосування досягнень сучасної вітчизняної та зарубіжної методології до аналізу теоретичних парадигм й лідеротворчого процесу перехідного часу в їх органічній взаємодії, систематизація наукової літератури стосовно поставлених у дослідженні задач дозволили поглибити розуміння політичного лідерства перехідного типу й розкрити особливості його становлення.

Основні наукові результати дисертаційної роботи відображені у наступних положеннях:

Концептуальний аналіз феномена політичного лідерства надав змогу визначити його як інституціоналізовано-персоналізований процес, сутність якого складають владні відносини впливу і послідовництва, панування й підпорядкування. В політичній системі суспільства він формується й діє на основі конкретного механізму, особливість якого в Україні у трансформуванні авторитарного політичного лідерства у демократичне та посиленні політичної взаємозалежності суспільства і влади.

В парадигмі досліджуваної проблеми політичне лідерство правомірно класифікувати на раціонально-легальне, харизматичне й традиційне, авторитарне і демократичне, революційне і реформаторське, а також формальне і неформальне. В Україні на такій основі воно типологізується як перехідне, що включає елементи всіх зазначених політичних типів і в цілому набуває конструктиву, зберігаючи водночас компромісно-популістський вміст.

Основу феномена політичного лідерства складає владно-управлінський контекст, за яким політичний діяч може бути представлений як особистість, що наділена управлінським статусом і владною посадою. Такий наголос дає можливість характеризувати політичне лідерство з точкі зору демократизації лідеротворчого процесу як інституціональний фундамент суспільства й водночас інституціональне середовище, у якому формується й функціонує політик.

Офіційне (формальне) політичне лідерство забезпечує керівні позиції, перш за все представництво нації, політичне волеутворення й реалізацію курсу системних реформ. Ключова роль офіційного лідерства в прийнятті політичних рішень в центр проблеми його формування ставить принципи права й конкурентного обрання. Ця відмінність від "державного керівництва" й інші форми інституціоналізації обумовлюють необхідність закріплення терміну, "офіційне політичне лідерство" у вітчизняному законодавстві.

Офіційне політичне лідерство розвивається у процесі "входження у владу", керівної й управлінської діяльності. Інституціоналізаційну вертикаль складають як держава та її інститути, так і політичні об'єднання (партії) й організовані групи. Таким чином можна констатувати, що за своєю соціально-політичною спрямованістю й способом дії (функціонування) це єдина елітарно-електоральна структура, обумовлена сутністю феномена лідерства.

Політичне лідерство в сучасній Україні набуває демократичних пріоритетів: спрямування на легалізацію національно-державної політики, створення законодавчо-правової бази, персоніфікації, професіоналізації, інституціоналізації й інші. Запровадження їх у систему лідеротворення за конкретних політичних реалій змінить тип і структуру лідерства від перехідного, формалізованого зразка до раціонально-легального, реформаторського і демократичного та сформує інфраструктуру лідеротворення адаптивної державної влади, адекватної громадянському суспільству.

Система формування політичного лідерства (форма дії - лідеротворчий механізм) є інтегрована сукупність підсистем (інституціональної, регулятивної, функціональної, комунікативної та ін.), що продукує особистісний ресурс системи влади. В Україні вона функціонує як антрепренерська (підприємницька) - відкрита, та не збалансована, тож включає елементи гільдії (бюрократичної) - закритої. Рівновагу і стабільність лідеротворення у конкретних умовах перехідного часу забезпечить переорієнтація на домінанти демократичного просування до влади - конкурентність, багатоканальність й поліархічність форм.

Механізм формування політичного лідерства в Україні, за дослідженням автора, форматується як високодиференційований, набуває відпрацьованих важелів парламентської боротьби, ідейних платформ і течій, вже розвинутих партійних шкіл з власними пріоритетами й особливостями входження у владу. Він вичерпує практично весь спектр класичних політичних орієнтацій і утверджується на системній, багатоканальній та цілісній основі, вже близькій до інституціоналізованих форм кандидуювання, що існують на Заході.

Перманентність лідеротворчого циклу досягається побудовою упорядкованої ієрархічної ланки інституціоналізаційних підсистем - представництва й відставки суб'єктів конкурентної кадрової політики, що руйнує структуру номенклатурних зв'язків, легітимізує інституціональний процес та стабілізує політичну (в т.ч. лідеротворчу) систему. Правомірно поняття політико-організаційної діяльності розглядати в новому аспекті: як сукупність методів і дій, що формують здатність політика виконувати самостійну політико-управлінську роль у системі владарювання, а не лише функції завоювання влади.

Взаємодію й взаємовплив інституціоналізованих та персоналізованих складників механізму формування політичного лідерства в Україні уможливлює єдина цільова основа політико-організаційної роботи на всіх структурних рівнях інституціоналізаційної вертикалі, розвиток якої має забезпечити завершений цикл: рекрутування (залучення), підготовку (виховання), просування (кандидування) й підтримку дієвих політиків, які прагнуть зайняти провідні позиції у системі політичної влади.

Науково-прикладна база системи лідеротворення, яка має включати спеціалізовані канали підготовки політичних діячів (структуру політичної освіти, соціально-політичну сферу виховання, практичний тренінг) та виявлення громадської думки стосовно влади, функціонує як стартовий, реєстраційний процес, ще слабо пов'язаний із внутрішньо-організаційною діяльністю політичних інститутів. Продуктивним є створення Всеукраїнського науково-методичного центру, що координуватиме дослідження політологічних (в т.ч. лідеротворчих) проблем та систематизує форми і методи політико-організаційної роботи.

Ефективність механізму формування політичного лідерства забезпечує система ЗМІ як складова сучасної політики, дієвий засіб державної звітності, а не лише реалізації влади. Державна преса є також формою відкритого дискурсу та важелем громадського контролю. Правомірно, в рамках створення цілісної системи громадського контролю за діяльністю політичного лідерства та еліти, мас-медіа України, за своєю природою багатофункційні, збудувати на засадах причетності й контрольованості самостійної громадівської влади, яка віддзеркалює запити до офіційного лідерства, домінуючі у політичному процесі.

Механізм демократичного утримання і передачі влади, започаткований в Україні, перспективний у рамках державності, яка здатна повноцінно враховувати й об'єктивно відтворювати національні, політичні, правові, соціально-економічні та інші особливості політичного лідерства, отже забезпечити багатоканальність й прозорість політичного, в т.ч. лідеротворчого, процесу. Політологічна його модель в парадигмі "суспільство - влада" потребує теоретичних й практичних досліджень, створення на науковому та законодавчому рівні загальнонаціонального концепту формування лідерства, визначеного на засадах демократизації.

Схематично вона має включати:

- узагальнення шляхів, які пройшло політичне лідерство України з часу проголошення незалежності, перш за все практики втвердження інститутів парламентаризму, багатопартійності, виборчих процедур й ряду інших демократичних форм;

- розробку довгострокової комплексної програми реформування політичної влади як основи створення політико-правової бази (перспективного плану) діяльності по підготовці, просуванню й підтримці політичних лідерів;