Ідеологічні витоки сучасних українських націоналістичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологічні витоки сучасних українських націоналістичних партій

Ситник О.М.

Тема розвитку ідеології сучасних українських націоналістичних партій є досить актуальною. Це пов'язано як із об'єктивними факторами (ріст популярності цих партій протягом останнього часу), так із різного роду суб'єктивними чинниками. Як досить яскравий приклад останніх можна навести думку лідера Єдиного центру В. Балоги, який вважає, що в Україні всі партії мають бути націоналістичними. Про це він повідомив 22 жовтня 2010 року на прес-конференції в Івано-Франківську, відповідаючи на запитання про своє ставлення до ініціативи окремих політичних сил заборонити в Україні націоналістичні партії. Його мотивація, при цьому, була наступною: «Якщо говорити про те, що таке націоналістична партія, то будь-яка партія, яка зареєстрована Мін'юстом, повинна бути націоналістичною. І що ж таке націоналізм? Якщо ми з вами українці, незалежно від того, якої ми нації чи віросповідання, всі повинні бути націоналістами, всі повинні переживати за те, що в наших руках держава Україна. І тому вішати ярлики і говорити, що націоналізм «это плохо, а мы это хорошо» це не той шлях, що об'єднає країну» [1]. Подібного роду думки все частіше лунають з вуст не лише політиків, але й науковців, політологів, громадських діячів тощо. Тому і є нагальним дослідження ідейнополітичних витоків ідеології сучасних українських націоналістичних партій. У цьому й полягає наукове завдання даної статті.

Попри існуючу думку про те, що націонал-державницькі партії є малочисельними, маловпливовими, а що найгірше без чіткої ідеологічної платформи, та виробленої на її базі стратегії й тактики діяльності [2], насправді ж ідеологія українських націоналістичних партій має досить значну традицію. Починаючи від початку XX століття низка ідеологів українського націоналізму (М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Вассиян, М. Сціборський, О. Чемеринський, Д. Андрієвський, С. Ленкавський, В. Старосольський, С.С. Дністрянський, О. Бойдуник, В. Мартинець, Ю. Липа та інші) не лише витворили розробили повноцінну ідеологічну модель націоналізму, але й сприяли розвою його доктринальних концепцій на кшталт «чинного націоналізму», «інтегрального націоналізму» тощо.

Існує досить багато робіт присвячених даній темі дослідження. Насамперед, слід згадати таких авторів, як А. Астаф'єв [24], О. Баган [4; 41], Васюта [11], В.Л. Згурська, А. Іллєнко [3;9], Р. Кісь [26], М. Ковальчук [20], М. Мандрик [14; 23], М. Міщук [19], В. Мороз [30], С. Пивовар іВ. Ситнік [6], В. Потульницький [16], В. Por [32], О. Сич [28], П. Стецюк [18], Ф. Турченко [5]. Проте, переважна більшість із вказаних публікацій розкриває лише окремі аспекти проблеми. Тому важливими завданнями є аналіз витоків і повне висвітлення процесу становлення ідеології сучасних українських націоналістичних партій. У вирішенні цих завдань і полягає мета даної статті.

А. Іллєнко звертає увагу на те, що сьогоднішнє українське суспільство досить часто знаходиться в полоні шкідливих міфів. В тому числі й про український націоналізм. Зокрема про те, що нібито український націоналізм це явище суто галицьке і яке до Східної України ніякого стосунку не має. Або що український націоналізм ніколи не мав і не має жодної соціальної програми. Або ж коли навіть самі націоналісти інколи не приділяють достатню увагу початковому етапу розвитку своєї ідеології [3]. Націоналістичні ідеї, які сьогодні зазнають масових перекручень і фальсифікацій, все ж опановують українське суспільство, стають дієвим чинником у формуванні політичного обличчя сучасної України [4,с. 4]. Слід погодитися з даним автором у тому, що для усунення шкідливих міфів і з'ясування того, яким є справжнє походження українського націоналізму, варто звернутися історії перших українських націоналістичних партій, одним із провідних ініціаторів котрих був М. Міхновський.

Однією з головних причин утворення першої політичної партії на Наддніпрянській Україні стало прагнення відсепарувати український рух від російських революціонерів і вивести українську молодь з-під російського політичного впливу [5,с.102]. Як відомо, першою політичною партією на Наддніпрянській Україні вважається Революційна українська партія (РУП). Через два дні після заснування РУП Д. Антонович зустрівся з М. Міхновським і попросив його написати програму для новоствореної партії. М. Міхновський погодився і вже 19 лютого 1900 року на роковинах Т. Шевченка у Полтаві, а згодом, 26 лютого у Харкові, він висловлює ті думки, що згодом лягли в основу концепції «Самостійної України». Ґрунтуючись на ідеях М. Драгоманова та Ю. Бачинського, М. Міхновський дав у цій брошурі історико-правове обґрунтування необхідності радикального вирішення національного питання в Україні [6,с.134]. У роботі «Самостійна Україна» М. Міхновський заклав теоретичні підвалини самостійницгва як політичної ідеології. Використовуючи історичну аргументацію, він обґрунтовує право та необхідність національно-визвольної боротьби українського народу за своє політичне і культурне відродження [7,с.128-134].

У 1900 році, незалежно від РУП, було створено Українську соціалістичну партію (УСП), засновником і лідером котрої був Богдан Ярошевський, а серед членів були переважно українці польської культури, окрім самого Б. Ярошевського, також М. Меленевський, В. Міхновський та ін. За свідченням П. Феденка, вони «пішли стежкою, яку протоптало старше покоління демократів «хлопоманів», що покинули польську національність і прилучилися до українського руху». Одною з провідних засад УСП був розвиток «національної свідомості українських мас» [8, с. 30, 31]. Якщо РУП діяла переважно на Лівобережній Україні, то УСП розгортає свою роботу, значною мірою, на Правобережжі. Обидві ці партії намагалися сполучати в своїй ідеологічній платформі соціальні та національні цілі, причому національне питання пропонувалося розв'язати шляхом утворення суверенної української держави. На той час цей постулат був величезним проривом у кволій та зверненій на Росію українській політиці. З огляду на спільність основних позицій РУП і УСП в 1903 році здійснили об'єднання в єдину партію, але через ряд тактичних розбіжностей успішним воно не було й вже через півроку партії вирішили надалі існувати окремо [9]. Ідеологічні засади РУП було сформульовано в роботі М. Міхновського «Десять заповідей УНП».

Після виходу з РУП групи, що утворила Український соціал-демократичний союз («Спілку»), і котра згодом увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків), стало очевидним, що ідеологічний розкол українського національного руху загрожує його існуванню взагалі.

Д. Дорошенко пригадував, що йому та його сподвижникам у той час гасло самостійної України було ближчим ніж соціал-демократична доктрина, однак вони довіряли керівництву Української соціал-демократичної партії й слухняно виконували його директиви [10, с. 66, 67]. Подальші історичні реалії яскраво засвідчили, що надмірна довірливість українців до всіляких соціалістичних ідей стала однією з головних причин трагічної історії України протягом XX століття.

Протягом 1920-х років праворадикальну течію в національно-визвольному русі представляла Українська військова організація (УВО), яка виникла на ідейному фундаменті нового різновиду українського націоналізму, котрий отримав назву «інтегрального націоналізму». Провідним його ідеологом став колишній соціаліст Д. Донцов, який вважав, що нація це абсолютна цінність і для неї немає вищої мети, як здобуття незалежної державності й соборності єдності всього народу в межах суверенної держави. Тоді як уряд ЗУНР у вигнанні та його прихильники в Галичині відстоювали концепцію внутрішньоукраїнського сепаратизму, інтегральні націоналісти домагалися «повної соборності й самостійності України без огляду на те, в які соціальні та політичні форми виллється ця самостійність». He останню роль у створенні УВО відіграло розчарування західною демократією, котра ігнорувала звертання уряду ЗУНР щодо відновлення західноукраїнської державності. Тому діячі, які поділяли ідеологію інтегрального націоналізму, протиставили проантантівській, сепаратистській орієнтації Є. Петрушевича курс на власні сили всього українського народу, готового боротися за здобуття національно-державної незалежності України [11.С .36,37]. Аналізуючи ідеологічну сутність УВО, 3. Книш підкреслив, що усвідомлення незавершеності національно-визвольних змагань й почуття обов'язку перед своєю Батьківщиною, змушували колишніх українських вояків продовжувати далі. Таке переконання так глибоко залягало в підсвідомості більшості з них, що на перших порах не було потреби вербувати членів до УВО: всі, хто служив у лавах якої-небудь з українських військових частин, автоматично вважалися здатними працювати в УВО [12, с. 274, 275].

Справу УВО в 1920-х роках продовжили суто націоналістичні організації: Група Української Націоналістичної Молоді (ГУНМ) та Легія Українських Націоналістів у Чехословаччині, Українська партія УПНР чи так звані «Загравісти» та Союз Націоналістичної Молоді (СУНМ) у Львові [13, с. 426]. ГУНМ була задумана як ідеологічна група для самооборони та боротьби з радянофільськими тенденціями й «зміновіховщиною», тобто політичною невизначеністю та ваганнями, намаганнями переглянути ідеали визвольної боротьби. Відтак ГУНМ стала своєрідною ланкою у формуванні організованого націоналізму та кристалізації його ідейних засад, з її рядів вийшли Ю. Вассиян і В. Марганець діячі, які згодом стали одними з фундаторів ОУН та її ідеології [14,с.36,37]. ГУНМ у своїх статутах й інших документів не наголошувала на тому, що вона є націоналістичною організацією. Але її ідеологія й завдання були тотожні з ідеологією та завданнями та діяльністю націоналістичних організацій, котрі формувалися до 1929 року, аж до злиття в ОУН. Утворена в 1925 році в Подебрадах (ЧСР) Легія українських націоналістів (ЛУН) і ГУНМ у 1927 році ГУНМ та ЛУН утворили Союз Організацій

Українських Націоналістів (СОУН). Її завдання чітко відобразили націоналістичний характер організації, що «мала плекати ідеологію українського націоналізму; продовжувати визвольні змагання за привернення суверенности Українській Соборній Державі» [15,с.364,365,367].

Державницька ідеологія, котра зародилася в часи першої світової війни та революційних подій в Україні протягом 1917-1920 років, знайшла своє відображення і в політичній науці. Вчені-державники починають досліджувати саме ті історичні явища, котрі майже ігнорувалися народниками, інакше розуміють сутність історичного процесу та застосовують зовсім інші критерії для його оцінки [16, с. 25]. Одним із фундаторів національно-державницького напряму в українській політичній науці на еміграції був С.С. Дністрянський. У своїй теорії суспільних зв'язків він намагався обґрунтувати право народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій українського народу й теорії права народів на самовизначення [17, с. 696].

Ще в своєму авторському проекті Конституції ЗУНР від 1920 року С. Дністрянський сформулював положення про ЗУНР як правову, самостійну (суверенну) демократичну, соціальну та національну державу [18, с. 10]. Слід зауважити, що підчас роботи над проектом Конституції ЗУНР С. Дністрянським враховувалися навіть особливості менталітету українського народу та рівень його правової культури.

Помітну роль у формуванні ідеології національно-визвольного руху в Західній Україні відіграла Українська радикальна партія (УРП), котра, утворившись у березні 1919 року в Станіславі на чолі з JI. Бачинським, протягом 1921-1923 років у складних умовах польського окупаційного режиму проводила значну організаційну роботу, в якій головний наголос робився на якість членів, а не на їх кількість. У тих умовах суспільно-політичного розвитку ця партія пристосовувалась до суспільно-політичної боротьби, а тому її члени мали проявляти високий рівень ідейності та дисципліни. У 1923 р. УРП остаточно стала організованою силою, очистивши свої ряди від тих елементів, особистісні характеристики яких зламались під час війни, або ж у перші повоєнні роки [19,с.84,87].

Зародження ідеології новітнього українського націоналізму було своєрідною відповіддю на виклик, кинутий українцям геополітичною стратегією світової спільноти. На політичній карті Європи не існувало України, вона була поділена між сусідніми державами, проте націоналістичні ідеї закликали, незважаючи ні на що, до продовження боротьби за власну самостійну соборну державу, котру проголошувалось найвищою цінністю. Саме таку мету поставили перед собою українські націоналістичні організації та групи, що виникли впродовж 1920-х років. При цьому, націоналістична ідеологія з пануючими в ній культом волі та сили, духом самовідданості національній справі здобула чимало прихильників серед українського населення Галичини й Волині та українських емігрантів [20, с. 61]. Згідно твердження Ю. Бойка, до середини 1920-х років існувала українська націоналістична ідея і націоналістичне світовідчуття, але ще не було націоналістичної ідеології та націоналістичного світогляду. Лише в другій половині 1920-х років український націоналізм піднісся на рівень філософського усвідомлення суспільно-політичних процесів, щоб вже в 1930-х роках розвивати свої стратегічні та програмні завдання. Зокрема, історичний процес розглядався під кутом зору розвитку національного духу [21, с. 81, 82]. У міжвоєнний період спостерігався справжній розквіт націоналістичної ідеології.

Один із провідних теоретиків українського націоналізму Д. Мирон-Орлик зазначав, що ідеологія це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і «кермуючих засад», що кристалізують суспільні прагнення та надають зміст і спрямування національному розвитку. Втілюючись у провідні засади та ідеї, ідеологія становить зміст і мету життя в зв'язку з минулим, сучасним і майбутнім. У зв'язку з цим важливим завданням ставилось визначення націоналістичного світогляду на перспективу. Також підкреслювалось, що значення українського націоналізму полягає в тому, що він «повертає до глибин українського духу, до першоджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб [22, с. 17, 20].

Одним із фундаторів ідеології інтегрального націоналізму був Д. Андрієвський. У своїх статтях, опублікованих в журналі «Розбудова нації» він, фактично, вперше сформулював ідеологічні засади українського організованого націоналізму. У своїх листах і статтях Д. Андрієвський також прагнув накреслити концептуальні засади програми діяльності майбутньої організації, що мала об'єднати всі українські націоналістичні сили.

Журнал «Розбудова нації» як легальне видання за кордоном мав відігравати роль зв'язуючої ланки між Проводом українських націоналістів та націоналістичними організаціями, що були розсіяні на теренах Європи, Північної та Південної Америки, окупованих українських землях, а також тими, що не визначилися зі своєю політичною позицією, згуртувавши їх навколо ідеї українського націоналізму. На сторінках цього свого офіційного видання ПУН публікував заяви, комунікати, інформаційні звіти референтур, постанови, й одночасно накреслювалися напрямки діяльності для всіх інших друкованих націоналістичних видань, що виходили в різних країнах світу. В. Мартинець називав «Розбудову нації» своєрідною ідеологічно-програмною лабораторією, де обговорювалася ціла низка проблем суспільно-політичного характеру [23, с. 153-155].

Головним джерелом ідеології «чинного націоналізму» слід вважати критичний аналіз досвіду Української національної революції на основі особистого досвіду Д. Донцова. Будучи сучасником державного апокаліпсису 1917-1921 років, Д. Донцов, закономірно, шукав причини цієї національної трагедії. Головною з них, на його думку, було захоплення українськими політиками широкого діапазону різних ліберальних, федеративних, соціалістичних ідей, зокрема марксизму, а також сліпа віра в «міжнародну справедливість» (М. Грушевський, В. Винниченко). На противагу цьому Д. Донцов формулює еклектичну доктрину філософію чину. Брак власної національної ідеології та політичної думки приводили до того, що частина української найсвідомішої провідної верстви (яких на початку XX ст. називали «щирими українцями») долю України ставили у повну залежність від поступового розвитку т. зв. російської демократії. Такому підходу й, зокрема, москвофільству Д. Донцов протиставляв українську самостійницьку політику, тобто політичний ідеал суверенної української нації, її духовності й культури. український націоналізм самостійництво державотворення

Протягом першої чверті XX століття, у своїх численних статтях і брошурах, Д. Донцов розробляє широку систему політичних і філософських принципів націоналізму на основі ідейних заповітів Т. Шевченка. При цьому, він докладає багато зусиль для духовного, інтелектуального переродження українського народу з раба-підніжка своїх сусідів на пана і господаря своєї землі [4, с. 44, 45]. У праці «Націоналізм» засадничими підставами націоналізму Д. Донцов визначив: зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії; прагнення до боротьби та «свідомість її конечности, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріюмф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу» [25, с. 44, 45]. Д. Донцов особливо наголошував на значенні вольового чинника національної ідеї чинника, без котрого не тільки неможливе динамічне функціонування нації, але й діяльне розгортання національної ідеї як національної ідеології як чинної системи національно-світоглядної орієнтацій і цінності [26,с. 18]. Аналізуючи ідеологію в цілому, й ідеологію націоналізму в даній праці Д. Донцова, С. Ленкавський означив останню як світогляд, що приймає нематеріальний чинник волю за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд [27,с.232]. Філософсько-ідеалістична основа ідеології ОУН та визнання визначального впливу Д. Донцова на формування ідеології українського націоналізму (без його абсолютизації) це була та площина дискусії, попри котру не міг пройти осторонь С. Ленкавський, як співтворець ідеологічних основ ОУН [28,с.158].

Серед низки націоналістичних ідеологічних концепцій найближчими до «чинного націоналізму» можна вважати націократичну доктрину М. Сціборського, націосоціальну теорію Я. Стецька та ідеологію інтегрального націоналізму Ю. Вассияна.

В основу своєї концепції націократії М. Сціборський поклав рівновагу між приватною власністю та державним контролем. При цьому, такі поняття, як демократія, диктатура, приватна ініціатива, приватна власність, державна власність, республіка, монархія все це в нього лише набір інструментів, котрі відкидаються чи застосовуються в залежності від ситуації. А головним регулятором Сціборський визначає націоналізм [30. с. 9]. Поняття націоналізму окреслюється М. Сціборським як любов до власної батьківщини й патріотичне відчуття, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму.

Джерелами його формування є національний інстинкт, національний дух і національна свідомість [31. e. 54]. Аналіз «Націократії» М. Сціборського дає підстави зробити висновок: ідеологія українського націоналізму дає вичерпні відповіді на актуальні завдання в ділянці державотворення, вона позбавлена ідеї тоталітаризму, а свої економічні, політичні, правові моделі конструює на основі принципу національної солідарності та пріоритету національних інтересів [32,с.105,106]. Слід зауважити, що ідея націократії була покладена в основу державного устрою в конституційному проекті під назвою «Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави», що був підготовлений М. Сціборським протягом 1939-1940 років [33. с. 8].

Необхідно підкреслити, що одним із центральних аспектів розвитку ідеології українського націоналізму було поняття нації. Один із провідних теоретиків націоналізму В. Старосольський наголошував на тому, що національні рухи звичайно відбуваються в супроводі ідеології, яка не тільки прагне означити їх практичні цілі, але також теоретично визначити суть національного руху, ствердити, що вони збігаються з завданнями національного руху загалом [34,с. 10]. У своїй концепції національно-державного будівництва Старосольський розглядав націю як політичну спільноту, яка виступає метою та основною рушійною силою державотворчих змагань [35, с. 702].

Розвиваючи ідеологію інтегрального націоналізму, Ю. Вассиян розглядав процес боротьби за вільну українську націю, насамперед, як подолання світогляду раба духом свободи та волі. При цьому, джерело людської волі як визначального індивідуального та суспільного рушія вбачається в релігії [36, с. 197, 202]. Націоналізму Ю. Вассияна постає не як форма людської агресивності, а як спосіб людського зростання. Через спільне відчуття енергетики рідної землі, спільне наближення до сакрального, через спільну духовну націленість створити національне прекрасне кожна етнічна спільнота отримує колосальну здатність до самовдосконалення й зростання [37,с.490]. Відтак, лише національна свідомість здатна в своєму розвитку витворити ідеал самостійності як синтез політичного мислення. Загалом, із вчення Ю. Вассияна випливає, що націоналізм має протистояти всім суспільно-політичним доктринам і вченням, котрі послаблюють моральні якості національного духу.

Д. Армстронг, розглядаючи інтегральний націоналізм, зауважив, що для нього є характерними наступні риси: віра, що найвищою цінністю є нація; звернення до містичної ідеї єдності всіх особистостей, формуючих націю; ірраціональність залежність раціональної, аналітичної думки «інтуїтивно вірним» емоціям; наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістівентузіастів як уособлення «волі нації»; культ дії, війни та сили як вираження вищої біологічної життєздатності нації. Ці риси й були втілені в ідеологію інтегрального націоналізму, носієм котрої стала ОУН [38, р. 14]. Інтегральним націоналізмом існував поруч із «донцовським» («чинним») націоналізмом, як споріднений із ним, але дещо відмінний варіант радикального націоналізму.

Слід зауважити, що український націоналізм протягом свого розвитку далеко не завжди спирався виключно на теорію «інтегрального націоналізму». Одною з її альтернатив була концепція «Самостійної України» П. Федуна-Полтави», викладена в однойменній праці. Автор передбачав побудову на українських етнічних землях незалежної Української держави, в якій уся повнота влади належала б народу. Аналізуючи основні етапи еволюції української державності, П. Федун прийшов до висновку, що українцям притаманне прагнення до самостійницького державного існування, а отже цілком закономірною та логічною є їх збройна боротьба проти окупантів, насамперед більшовицьких [39, с. 143-145, 164, 176-186].

Нині український націоналізм є закономірним продовженням традиції першої половини 1920-х років. Його ідеологія ґрунтується переважно на тих засадах, котрі були закладені саме в той період. Домінуюча роль у розвитку націоналістичної ідеології в Україні на даному етапі належить Організації українських націоналістів. Конгресу українських націоналістів (КУН) та BO «Свобода». І хоча в політичному просторі України, ОУН і не відіграє активної ролі, проте її ідеологія є засадничою для КУНу та BO «Свобода».

КУН у процесі свого формування на початку 1990-х років скористався тією ідеологічною базою, котра була напрацьована ОУН (б) протягом більш як піввікової історії свого існування. При цьому, визначальною була доктрина побудови Української Самостійної Соборної Держави [40, с. 9].

Окрім цього, український націоналізм, як визначальна ідеологія КУНу світоглядово виходить із засад глибокого християнства, чим заперечує ідеї безбожницької за своєю суттю матеріалістичної цивілізації. Йому властивий всебічний ідеалізм, тобто плекання всього духовного, ідеального в людині та суспільств [41, с. 9].

Серед провідних ідеологем BO «Свобода», сформульованих, серед іншогшо, в «Програмі захисту українців» є ідея побудови могутньої Української Держави на засадах соціальної та національної справедливості, з практикою якнайширшого прямого народовладдя [42]. Поряд із цим лідери BO «Свобода» вважають, що їхня політична сила єдина партія класичного типу, тобто така, що ґрунтується на ідеологічних засадах. Провідна її ідея вбачається в «національній і соціальній революції», котра спрямована до людей і заради людей [43]. Така позиція досить яскраво демонструє сучасну тенденцію еволюції сучасного українського націоналізму в напрямку до побудови в Україні соціальної держави, за прикладом найбільш розвинених західноєвропейських політико-правових моделей.

Протягом тривалого часу в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях поступово формувалися засади ідеологічної концепції, домінуючим чинником котрої були ідеї соборності, самостійності, просвіти народу та духовності. Розвиток національної ідеології, як і національної свідомості був тісно пов'язаний із відтворенням духовної пам'яті народу, котра сприяє самоусвідомлюваному й упорядкованому вивільненню з-під влади догм і виходу на шлях самопізнання й вільної духовної творчості. Саме ці ідеї й лягли в основу ідеології сучасних українських націоналістичних партій.

Увесь досвід української історії переконливо підтверджує одну з головних ідеологічних настанов: без цілісної, самодостатньої та цілеспрямованої ідеології державотворення, побудованої на духовних і національних пріоритетах, наша країна приречена бути придатком політики інших держав. Лиш усвідомлення власних національних пріоритетів і втілення їх у життя може забезпечити нашій державі гідне й повноцінне існування в світовому співтоваристві. Тому саме доктрина повноцінного державного будівництва є одною з найбільш актуальних в ідеології сучасних українських націоналістичних партій.

У плані подальшої перспективи дослідження даної тематики важливою є характеристика ідеології сучасних українських націоналістичних партій.

Список використаних джерел

1. Балога: Ідеологія Єдиного Центру державний прагматизм [Електронний ресурс]

2. Іван Еавдида. Інтерв'ю, що не відбулось [Електронний ресурс] / В Тиліщак

3. Перша українська націоналістична партія [Електронний ресурс] /

4. Батан О. Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідея / О. Батан. Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994. 192 с.

5. Турченко Ф. Г Микола Міхновський: Життя і Слово / Ф.Е. Турченко. К.: Еенеза, 2006. 320 с.

6. Пивовар С. До проблеми української державності в «Самостійній Україні» М. Міхновського / С. Пивовар, В. Ситнік // Вісн. Київ, лінгвіст, ун-ту. Серія: Історія. - №14.-С. 133-143.

7. Міхновський М. Самостійна Україна / М.І. Міхновський // Політологія. Кінець XIX перша половина XX ст.: хрестоматія; за ред. О.І. Семківа. Львів: Світ,-С. 126-135.

8. Феденко П. Український рух у XX столітті / П. Феденко. Лондон: Вид-во «Наше слово», 1959. -271 с.

9. Перша українська націоналістична партія [Електронний ресурс] / А. Іллєнко

10. Дорошенко Д.І. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки) / Д.І. Дорошенко. К.: Темпора, 2007. 272 с.

11. Васюта І.К. Національно-визвольний рух в Західній Україні (1918-1939 pp.)/

І. К. Васюта // Український історичний журнал. 2001. №6. С. 35-85.

12. Книш 3. Євген Коновалець в очах молодшої Генерації УВО / 3. Книш // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен: Видання Фундації ім. Євгена Коновальця, 1974.-С. 274-287.

13. Бойдуник О. Організація Українських Націоналістів і засади власних сил народу / О. Бойдуник // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. [Б. м.]: На чужині, 1955.'С. 421-443.

14. Мандрик М. Ідейна кристалізація та організаційне становлення українського націоналістичного руху 20-30-х pp. XX ст. (Ч. 2. Закінчення) / М. Мандрик // Визвольний шлях. 2003. Кн. 7. С. 34-47.

15. Бойдуник О. Як дійшло до створення Організації українських націоналістів / О. Бойдуник // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен : Видання Фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. С. 359-379.

16. Потульницький В.А. Історія української політології (концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці) / В.А. Потульницький. К.: Либідь, 1992. 232 с.

17. Дністрянський С.С. Загальна наука права і політики / С.С. Дністрянський // Політологія. Кінець XIX перша половина XX ст.: хрестоматія; за ред. О.І. Семківа. Львів: Світ, 1996. С. 689-702.

18. СтецюкП. Проект Конституції ЗУНР академіка C. Дністрянського/П. Стецюк// Вісник Львівського університету. 1999. Вип. 34. С. 10.

19. Міщук М. Б. Українська радикальна партія Українська соціалістично-радикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918-1939 pp.): дис. ... кандидата політ, наук: 23.00.02 / Міщук Мар'яна Богданівна. Івано-Франківськ, 2007. 236 с.

20. Ковальчук М. Еенерал Микола Капустянський: (1881-1969)/М. Ковальчук. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2006. 128 с.

21. Бойко Ю. Ідеологія українського націоналізму / Ю. Бойко // Організація Українських Націоналістів. 1929-1954: збірник статей у 25-ліття ОУН. [Б. м]: На чужині, 1955. С. 81-88.

22. Орлик Д. Ідея і чин України. Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму / Д. Орлик (Д. Мирон). К.: Українська видавнича спілка, 2001. 224 с. (Серія: ідеологічна спадщина).

23. Мандрик М.В. Становлення ідеології інтегрального націоналізму в інтелектуальній спадщині української еміграції (1920-1930 pp.): дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Мандрик Марія Вікторівна. Переяслав-Хмельницький, 2004. 222 с.

24. Астаф'єв А. Український радикальний націоналізм : теза про ієрархію / А. Астаф'єв//Молода нація: альманах.-2001.-№4.-К.: Смолоскип, 2001.-С. 65-92.

25. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов. Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. С. Баган

О. Націоналізм і націоналістичний рух / О. Баган. Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994. С. 44, 45.

26. Кісь Р. Національна ідея / P Кісь // Українська національна ідея. Бюлетень Всеукраїнського Наукового та Професійного Товариства імені Миколи Міхновського: [науковий збірник]. 1998.-№4.-К.: Українська видавнича спілка, 1998.-С. 17-29.

27. Ленкавський С. Фільософічні підстави «Націоналізму» Донцова / С. Ленкавський // Донцов Д. Націоналізм. Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. С. 228-232.

28. Сич О. Внесок Степана Ленкавського у формуванні та розвиток ідеології ОУН / О. Сич // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. Ужгород : СМП «Вісник Карпат», 2005. С. 152-161.

29. Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів. [редкол.: В. Верига та ін.]. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2005 -.-Tl: 1927-1930. -480 с.

30. Мороз В. У пошуках українського Піночета? / В. Мороз // Сціборський М. Націократія. Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2007. С. 4-14.

31. Сціборський М. Націократія / М. Сціборський. Вінниця : ДП »Державна картографічна фабрика», 2007. 112 с.

32. Por В. Микола Сціборський: чин і творчість / В. Por // Сціборський М. Націократія. Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2007. С. 102-106.

33. Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. [редкол.: В. Верига та ін.]. К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2002. Т. 7: Документи Комісії Державного Планування ОУН (КДП ОУН). наук. ред. Н. Миронець та ін.]. 208 с.

34. Старосольський В.Й. Теорія нації. Нью-Йорк; Київ: Наук. Т-во ім. Т. Шевченка: Вища шк., 1998. 157 с.

35. Згурська В.Л. Проблема націоналізації держави у концепції політичного права Володимира Старосольського / В.Л. Згурська // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 29. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького HAH України, 2005. С. 702-705.

36. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму / Ю. Вассиян // Націоналізм: Антологія; упор. О. Проценко, В. Лісовий. К.: Смолоскип, 2000. С. 197-208.

37. Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією / Ю. Вассиян // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник. Вип. 1.; за ред. О. Батана. Дрогобич: Посвіт, 2009.-С. 473-494.

38. Annstrong J.A. Ukrainian nationalism. / J.A. Annstrong; UkrainianAcademic Press. A Division of Libraries Unlimited, Inc. Englewood, Colorado, 1990. P. 14.

39. Федун («Полтава») П. Концепція Самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу // П. Федун («Полтава»). Твори; упоряд. і відп. ред. М.В. Романюк. Львів: HAH України. Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича; Еалузевий державний архів СБУ, 2008. Т. I. С. 143-186.

40. Передмова // Матеріяли Другого Збору Конгресу Українських Націоналістів; за ред. С. Стецько та ін. К.: Головний Провід Конгресу Українських Націоналістів, -С. 18-22.

41. Баган О. Світоглядово-ідеологічні засади українського націоналізму / О. Баган// Матеріяли Другого Збору Конгресу Українських Націоналістів. К.: Еоловний Провід Конгресу Українських Націоналістів, 1997. С. 30-35.

42. 100 днів «Свободи» у місцевих радах // Свобода. -2011. 3-9 березня. -С. 2.

43. Лебедь Н. Кто заменит в украинском парламенте 20 лет сидевших там руховцев? Н. Лебедь // Аргумент. -2011.-26 апреля -2 мая. С. 6.

Размещено на Allbest.ru