Лексика науки як засіб осягнення етнополітичної практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лексика науки як засіб осягнення етнополітичної практики

Котигоренко В.О.

Серед термінів, якими означують сучасні вітчизняні суспільно-політичні реалії і однакове тлумачення яких етнополітичною наукою і етнополітичною практикою методологічно важливе для них обох, - "український народ" і"українська нація". В літературі публіцистичній і науковій, у виступах політиків і державних діячів України "українську націю" нерідко розуміють як спільноту етнічних українців. Щоб акцентувати таке розуміння застосовують ще три, "супутніх" терміни - "титульний український етнос", "титульна українська нація", "українська етнічна нація". Два останніх, якщо їх застосовувати до сучасної етнополітичної ситуації і динаміки, є логічно не коректними. Адже оперування ними спонукає до визнання начебто наявності в Україні разом з "титульною" українською етнічною нацією ще якоїсь теж української, але не титульної нації. Перший же з трьох названих "супутніми" термінів-словосполучень не відповідає історичним реаліям і науковим фактам у разі, коли "титулування" держави українською виводять від самоназви її найчисленнішого автохтонного етносу - українці.

Найменування (або інакше: титул - від лат. titulus - напис) Української держави походить не від етноніма "українці", а від топоніма "Україна". Саме ця відома з прадавніх часів географічна назва а) визначила відмітність найменувань вітчизняних державних утворень - і теперішнього, і тих, що йому передували, відбувшись на початку XX століття, і б) стала основою, етимологічним джерелом появи наприкінці XIX століття і поступового поширення самоназви "українці" серед етнічно спорідненого автохтонного населення відповідних територій. Тільки у XX столітті етнонім "українці" утвердився остаточно: або повністю замінив інші загальні і локальні назви та самоназви цього населення, або став інтегральним щодо цих інших, поміж яких "руські", "русини", "малороси", "черкаси", "литвини", "поліщуки", "лемки", "гуцули", "бойки", "верховинці" та ін.

Тож означення українців "титульним етносом" буде коректним лише в тому сенсі, що від початку XX століття прадавній топонім "Україна":

а) незмінно обирався для відмітного титулування всіх новітніх держаних утворень на відповідних територіях і б) цей топонім і утворені з його використанням найменування держави, а також цілеспрямована "ідентифікаційна" державна політика і суспільна діяльність найбільш освіченої соціально активної частини народу України стали чинниками швидкого поширення й утвердження серед цього народу його новітнього етноніма "українці".

У процесі та після державної суверенізації України використання назви і самоназви "українці" у традиційному етнічному розумінні все частіше супроводжується її використанням у розумінні цивільному - на означення громадян України не тільки власне української, а й іншої етнічної належності (національності). Така амбівалентність є суперечливою. Вона реалізується через а) конфлікт, б) зняття або в) гармонізацію особами іншої, ніж українська, етнічної належності (національності) внутрішнього протиріччя між їх, з одного боку, самоототожненням зі "своєю" етнічною групою, що має власну самоназву, і, з другого боку, визнанням своєї належності до спільноти громадян держави, найменування якої збігається з самоназвою її найчисленнішої етнічної групи.

Означене протиріччя виявляється в індивідуальній і груповій свідомості та суспільній поведінці громадян в ситуаціях, коли вони можуть і/ або мусять робити певний соціальний вибір. Проглядаються щонайменше три сегменти такого вибору. Сегмент перший: прийняти або не прийняти факт, що саме український етнос історично виконує роль доцентрового соціального ядра громадянсько-політичної інтеграції поліетнічного загалу територій, які нині утворюють географічний простір Української держави, що постала в результаті реалізації цим загалом права на державне самовизначення. Сегмент другий: реалізувати або відкинути право і можливість усвідомленої добровільної або вимушеної подвійної самоідентифікації - як українців за національністю у сенсі громадянства, і як осіб певної національності в сенсі етнічного походження і належності. Сегмент третій: в певних випадках особи неукраїноетнічного походження або визначають себе українцями і в громадянському, і в етнокультурному аспектах або ж наполягають на своїй відмінній від української етнічній ідентичності і сприймають громадянство України як цивільну належність, визначену обставинами їхнього життя всупереч особистісним громадянсько-політичним симпатіям і перевагам.

Подібні протиріччя і ситуації вибору виникають і часом набувають великої соціальної гостроти у багатьох країнах з поліетнічним складом населення. Дещо менше вони актуалізуються в державах, найменування яких та їх громадянства не має етнічних ознак (Великобританія - громадяни британці, США - громадяни американці, Росія - громадяни росіяни та ін.).

В Україні спільна участь населення всіх національностей у процесах становлення й розвитку її державності, а також забезпечення державою У країна рівних прав усім своїм громадянам, незалежного від їх етнічного самоусвідомлення, спонукали до запровадження в науковий і широкий суспільний дискурс термінів "українська політична нація", "українська політична поліетнічна нація", "українська політична поліетнічна нація", "українська громадянська нація". Серед спонук запровадження цих термінів і та, що в Україні назва держави і її найчисленнішого етносу мають спільну основу. Проте, навряд чи термін "нація" потребує якихось роз'яснювальних прикметників при означенні певної спільноти. В тому числі й тоді, коли цей термін застосовують до українських реалій та перспектив. Вищенаведені багатослівні конструкти ("українська політична нація" та ін.) зручно вживати в наукових і публіцистичних працях для виразнішого пояснення відповідних суспільних феноменів, але ними недоречно обтяжувати вітчизняний політичний і правовий дискурс. Тим більше, що в разі їх введення у цей дискурс треба шукати не стільки теоретичну, скільки політико-правову відповідь на питання, а чи може бути нація не політичною, і, якщо так, доведеться з'ясовувати і пояснювати, що ж то за феномен "не політична нація", чи є така нація в Україні, яка група українських громадян, в тому числі етнічна, уособлює "українську політичну націю", а яка - "українську не політичну націю" і т.д. То буде схоластика з потенціалом примноження й посилення і без того актуалізованих політичних та юридичних протиріч етнонаціональних відносин.

Ні Конституція України, ні будь-які інші чинні акти Української держави не етнізують терміна "українська нація". Якщо точніше, вони допускають подвійне його тлумачення. З одного боку - української нації в етнічному сенсі як спільноти осіб - "українців за національністю", а з іншого - української нації в сенсі громадянському, політичному, як спільноти громадян країни всіх національностей. Саме останнє, європейське розуміння допускає частина третя преамбули Конституції України. Таке розуміння пропонує, зокрема, Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) 1735 (2006) від 26 січня 2006 року під назвою "Поняття "нація". Згідно з цією рекомендацією державам-членам ПАРЄ належить привести свої конституції у відповідність з демократичними європейськими стандартами, що вимагають, аби кожна держава інтегрувала всіх своїх громадян незалежно від їхнього етнокультурного походження у складі єдиного громадянського багатокультурного утворення і припинила визначати себе виключно етнічною або виключно громадянською державою.

Відповідно до цієї рекомендації і спираючись на текст преамбули Основного Закону України, терміни "українська нація" і "український народ" у вітчизняних науковому етнополітичному і практичному політико-правовому дискурсах варто трактувати як синоніми (в разі їх застосовування до сучасних суспільних реалій). І означувати ними громадян країни всіх національностей, які продовжують багатовікову історію українського державотворення, дбають про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуються про зміцнення громадянської злагоди на землі У країни, прагнуть розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову Українську державу. національний етнічний особа самовизначення

Аргументом на користь такого трактування є, зокрема, той факт, що в процесі та результаті становлення суверенної Української держави і її законодавства особи українського етнічного походження та україноетнічна спільнота в цілому не отримали жодних переваг перед громадянами країни іншої етнічної належності. При цьому останнім надано спеціальні гарантії забезпечення їхніх прав. Такі гарантії закріплені в Конституції держави, законі про національні меншини та інших актах. Крім того, варто брати до уваги і ту обставину, що термін "народ" використовують на означення етнічної групи в науковому дискурсі етнографїї-етнології-антропології. В науковому дискурсі політичної (в тому числі етнополітичної) науки і правознавства терміни "народ" і "нація" зазвичай застосовують як синоніми і позначають ними групи осіб різної національності (етнічної належності), об'єднаних громадянськими, а не етнічними зв'язками.

Відповідним має бути і політико-правове трактування терміна "національність". Зважаючи на вітчизняну традицію його вжитку в офіційній суспільній практиці, передовсім в законах та інших нормативно-правових актах, видається оптимальним подальше застосування цього терміна на означення усвідомленої належності особи до певної групи, члени якої виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і мають відповідну цьому самоусвідомленню історичну самоназву. За такого підходу традиційне для вітчизняної мовної практики етнізоване розуміння "національності" не позбавляє особу права національного самовизначення як члена групи, об'єднаної спільним українським громадянством.

Згідно зі світовою і вітчизняною політико-правовою практикою особа має право самостійно визначати (обирати) національність. При цьому байдуже, вкладає вона в таке самовизначення етнічний чи громадянський зміст. Проте в європейських правових відносинах термін "національність" використовують саме для означення громадянства. Коли громадянин України будь-якого етнічного походження (або "національності" - так етнічну належність громадянина визначає Конституція) виїздить за кордон, у "в'їзній" анкеті в графі "національність" (nationality) він пише про свою українськість. Відповідним записом особа посвідчує не своє етнічне походження, а саме громадянство, надане їй державою Україна.

Тож термін і поняття "українці" в політико-правовому і науковому застосуванні до конкретних випадків сучасних етнополітичних реалій можна і варто вживати у двох сенсах. Один з них - як означення осіб, що усвідомлюють свою належність до найчисленнішої в Україні національно самобутньої (етнічної) групи, історична самоназва якої відповідає традиційній назві простору, що є територією Української держави. Другий сенс - як означення осіб української та інших національностей (етнічної належності), що самовизначаються і/або визначаються українцями за ознакою спільного громадянства. Відповідно, серед чільних завдань етнополітики держави має бути актуалізація в суспільній свідомості загальногромадянських цінностей, почуттів і символів українськості, зокрема, культивування українського патріотизму як "чуття єдиної родини" і спільної Батьківщини українських громадян різного етнічного походження (національності, якщо останній термін вживати як означення етнічної самоідентифікації).

В контекстах етнополітичної і юридичної науки та практики слід відрізняти право національно-етнічного самовизначення особи від права її національного самовизначення в громадянському сенсі. Національно-етнічна належність особи є її індивідуальним вибором. Національно-громадянську належність особа також може обирати. Aлe тільки тоді, коли виникає її право набути громадянство певної держави. За результатами реалізації цього права національна-громадянська належність (національність) привласнюється особі державою і посвідчується офіційними документами згідно з чинним законодавством.

Описані відмінності пояснюють, чому в Україні відсутні будь-які правові акти, що містили б визначений державою (офіційний) перелік національностей населення країни як етнічних самоідентифікацій. Поява такого переліку означала б порушення права на вільне національно-етнічне самовизначення громадян, національність яких у цьому переліку не буде представлена. А таке "непредставления" цілком імовірне як з огляду на теперішню етнічну (національну) багатоманітність населення країни, так і через її неминуче посилення внаслідок імміграційних процесів. Тож офіційне (нормативно-правове) ухвалення переліку національностей України суперечило б: а) статті 24 Конституції України про те, що громадяни "мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом" і що "не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального проходження, майнового стану, місця проживання, за мовними бо іншими ознаками", а також б) статті 11 закону України "Про національні меншини України" про те, що громадяни "мають право вільно обирати та відновлювати національність.

Описані етнополітичні і юридичні обставини є аргументами проти ухвалення державою якихось правових актів про привласнення будь-якій окремій етнічній групі особливого статусу. Ці ж обставини є аргументами проти ухвалення державою правових актів, якими б офіційно визнавалася або не визнавалася певна окрема національність. У першому випадку йдеться про вимоги з боку кримських татар щодо надання їм статусу "корінного народу" з певними перевагами, порівняно з громадянами України інших національностей. Другий випадок стосується вимог офіційного визнання русинів як окремої національності У країни.

Щодо застосування терміна "національні меншини України" у вітчизняній науковій і політичній практиці не простежується скільки-небудь суттєвих відмінностей. Цим терміном означують групи громадян України, які не є українцями за національністю і виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. При цьому під "національним самоусвідомленням"розуміють усвідомлення особою своєї належності до тупи, членів якої об'єднують спільні уявлення про її національну самобутність (своєрідність) як етнічну - культурну, мовну, релігійну та ін. Таке розуміння національного самоусвідомлення поширюється на осіб і з-серед національних меншин, і з-поміж етноукраїнської більшості.

До найбільш дискутованих у науковому і політичному середовищі термінів, вжитих у тексті чинної Конституції України, належить термін "корінні народи". Ідентифікуючі ознаки "корінних народів" досі не мають універсальної і загальноприйнятної формалізації у міжнародних правових актах та в українському законодавстві. Це дає підстави частині представників українського поліетнічного загалу, в тому числі національних меншин і українських субетносів, порушувати питання щодо надання їхнім групам статусу "корінних народів" та відповідних цьому статусу преференцій, подібних тим, які передбачені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП) № 169 від 1989 року [1].

Вітчизняні науковці підготували чимало праць, якими доводять, що в Україні немає "корінних народів" у тому розумінні, яке викладене у згаданій Конвенції [2,с.91-97;3,с.542-549]. Оскільки вилучення відповідного терміна з тексту Основного закону є надто складним і колізійним актом, цей термін потребує відповідного вітчизняним реаліям трактування. Дефініцією, прийнятною і для наукового, і для правового дискурсів може бути така: "Корінні народи України" - групи громадян України, національне самоусвідомлення та почуття спільності яких включають уявлення про генезис цих груп на просторі, що є територією Української держави, де проживає більшість осіб відповідних національностей". У такому сенсі поняття "корінні народи України" уможливлює відповідну самоідентифікацію громадян з-поміж чотирьох автохтонних національно самобутніх груп населення України - "українців за національністю", кримських татар, караїмів та кримчаків - і водночас не позбавляє права на таку ж самоідентифікацію українських громадян іншого етнічного походження. Оскільки вітчизняні законодавство і більшість наукових практик базуються на визнанні безальтернативно! рівності прав громадян, пріоритетності прав особи і громадянина при забезпеченні як індивідуальних, так і групових прав і свобод, самоідентифікація з корінним народом не створює для будь-яких осіб і груп осіб жодних привілеїв або виняткових прав - ані індивідуальних, ані групових. Отже, втрачають сенс потенційно конфліктогенні спроби ставити питання про законодавче закріплення особливого преференційного статусу будь-якої етнічної спільноти як корінної.

Громадяни різних національностей та інші суб'єкти вітчизняної етнополітики взаємодіють з приводу тих чи інших пов'язаних з етнічністю культурних, політичних, економічних та інших інтересів. Щодо цієї взаємодії видається коректним застосовування поняття "етнонаціональні відносини". Відповідний термін не властивий європейській мовній традиції, за якою, про що вже йшлося, вжиток слів етнічне і/або етнос стосується культурної, релігійної, мовної та іншої самобутності осіб і груп, а національне, зазвичай, - громадянства і власне держави. Однак в українському суспільному і науковому дискурсах варто застосовувати саме термін "етнонаціональне", аби чіткіше визначити об'єкт відповідної державної політики і наукового вивчення та уникнути колізії з термінологією чинних правових актів, у яких поняття "національного" вживається і в сенсі етнічного, і в сенсі державно-громадянського. Крім того, термін "етнонаціональні відносини" адекватно відбиває специфіку поліетнічності загалу громадян України, які сукупно утворюють українську націю, український народ. За такого підходу до етнонаціональних відносин в сучасній Україні можна віднести відносини між особами, групами осіб, організаціями, установами та іншими суспільними утвореннями з приводу питань (див. статтю 11 Конституції України) консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин У країни, реалізації їхніх специфічних та спільних інтересів.

Дослідження та правове регулювання етнонаціональних відносин в Україні потребує також пояснення ще одного терміна - "національно-культурна автономія". Його можна трактувати передовсім як означення форми добровільної всеукраїнської та (або) регіональної національно-культурної самоорганізації громадян України для самостійного вирішення ними питань збереження та розвитку їхньої історичної свідомості і традицій, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності.

Гострі наукові і політичні дискусії точаться довкола того, на які мовні практики має поширюватися чинність норм ратифікованої у 2003 році українським парламентом Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (далі: Хартія). Вона набула чинності з 1 січня 2006 року. Потому частина експертів дійшли висновку про неточний переклад назви та тексту документа, що призвело до хибного розуміння його мети і завдань. Запропоновано замінити в українськомовній версії назви Хартії термін "мови меншин" на термін "міноритарні мови", щоб акцентувати зобов'язання держави щодо мов, яким загрожує зникнення. Ця пропозиція^] не змінює суті ситуації, оскільки в переліку "міноритарних" мов, що потребують захисту, залишено мови тих само меншин, що і в чинному "ратифікаційному" законі. Водночас його нова проектна версія пропонує поширити чинність Хартії на новогрецьку мову замість того, щоб сприяти збереженню традиційних мов греків України - урумської та румейської. Проект пропонує застосувати захисні процедури Хартії до єврейської мови їдиш, що є цілком слушним на відміну від теперішньої практики, коли Українська держава всупереч сформульованим у Хартії засадам мовної політики взяла на себе зобов'язання щодо захисту державної мови Ізраїлю іврит, яка, на відміну від їдиш, ніколи не була традиційною для єврейського населення і територій України.

Системним недоліком чинного ратифікаційного закону і його оновленого проекту є відсутність пропозицій щодо застосування процедур захисту і підтримки української мови в регіонах держави, де вона фактично є "міноритарною" (для ситуацій, подібних українській, запровадження "захисних" процедур щодо офіційної/державної мови передбачено Хартією). Таких пропозицій немає і в законопроекті "Про мови в Україні", внесеному на розгляд парламенту восени 2010 року [5]. Суб'єкти подання народні депутати О. Єфремов П. Симоненко і Є. Гриневецький пропонують запровадити в суспільно-правову практику термін "мовні групи" для державного сприяння означуваним цим терміном особам у задоволенні їхніх мовних потреб. Tака пропозиція суперечить правовим засадам політики держави у мовній сфері, закріпленим в Основному та інших законах У країни, серед яких і Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин. Остання передбачає захисні процедури не щодо "мовних груп" (під останнє означення підпадають і групи іммігрантів, з нелегальними включно), а щодо мов, які відрізняються від державної (офіційної) мови (у випадку України - української), при цьому не є її діалектами або мовами мігрантів, і традиційно (!!!) використовуються в межах певної території держави (саме певної території, а не всього територіально-державного простору!!!) як засіб спілкування її громадян, кількість яких менша, ніж решта населення, але є такою, що виправдовує заохочувальні заходи, передбачені Хартією і відповідним ратифікаційним законом.

Отже, неадекватне політико-правове розуміння того, які мови можуть бути віднесені до "регіональних мов або мов меншин", створює загрозу суттєвого деформування норм-регуляторів мовної сфери України. Водночас хибні політичні і юридичні інтерпретації поняття "регіональні мови або мови меншин" спричиняють і вади його застосування як засобу наукового осмислення мовної ситуації та шляхів її оптимізації в інтересах громадян, суспільства і держави.

Очевидно, що зближення політико-правового і наукового дискурсів в частині тлумачення термінів, яким означуються ті чи інші етнополітичні реалії, важливе і для загальної суспільної, і для наукової практики. Чи не найскладніше досягти такого зближення в розумінні явища, яке називають словом "націоналізм". Вважається, що поширення термін набув від середини XIX століття. Хоча його запровадження в науку і політику пов'язують з працями 1770-х років німецького філософа Й.-Г. Гердера, який під націоналізмом розумів захопленість мовою, "способом думання і життя" власної нації, що сприяє її єднанню, і водночас почуття ворожнечі та ненависті до інших націй. Відтоді термін "націоналізм" набув полісемантичності, яка унеможливлює формулювання його скільки-небудь загальноприйнятної узагальнюючої дефініції, що її можна було б використовувати як універсальну науково-пізнавальну категорію. І це при тому, що націоналізм виявив себе надзвичайно впливовим чинником світової історії як гасло і рушій найрізноманітніших політичних сил та рухів.

Навряд чи можна віднайти заперечення висновку німецького історика П. Альтера про протилежності і суперечності націоналізму, який "може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та "національних" різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем, Мабуть, тільки врахування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що позначає чи має позначати в тому чи тому випадку цей термін. ...Націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б, мабуть, правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово "націоналізм" в однині. І все ж залишається відкритим питання, чи не вказують різноманітні націоналізми на наявність у них деяких спільних формальних та змістовних структур - структур, які можна виявити шляхом порівняльного історичного дослідження" [6,с.86].

Наука знає немало спроб виявити в "різноманітних націоналізмах" якісь суттєві спільні структури і за результатами такого виявлення типологізувати відповідне різноманіття, у тому числі через співставлення з параметрами і дефініціями таких феноменів як "нація", "національний інтерес", "патріотизм", "нацизм", "шовінізм", "расизм", "етнос", "держава", "суспільний рух", "ідеологія" та ін. Такі спроби описували й аналізували українські дослідники (В. Лісовий, Г. Касьянов, О. Картунов, О. Проценко та ін.). Вони з'ясували, що терміном "націоналізм" означують, переважно, а) вияв і форму індивідуальних і/або групових почуттів і свідомості, б) ідеологію, світогляд або доктрину, в) суспільний рух, заснований на відповідних почуттєвих, ідеологічних, світоглядних, доктринальних засадах. Проте кожна з трьох названих основних іпостасей націоналізму має величезну кількість різновидів. На їх пояснення іменник "націоналізм" супроводжують прикметниками "гуманістичний", "ліберальний", "демократичний", "авторитарний", "етнічний", "громадянський", "інтегральний", "східний", "західний", "колективістський", "індивідуалістський", "партикуляристський" ("іредентистський"), "економічний", "буржуазний", "антиколоніальний", "визвольний", за назвою країни, регіону походження або етнічної чи іншої суспільної групи та ін. Основою таких означень і відповідних дефініцій, зазвичай, є сформовані на основі різного дослідницького досвіду і вивчення різних "націоналізмів" суттєво або не надто відмінні теорії, концепції і наукові школи. Якій з них віддавати перевагу, зокрема при вивченні етнополітики в Україні та її регіональних аспектів, - залежить від того, який із сегментів та історичних (часових) зрізів відповідного об'єкт-предметного поля досліджується, які наукові підходи ближчі кожному окремому дослідникові.

Подібним чином можуть використовуватися у пізнавально-описових цілях і такі інтегровані у вітчизняну науку новітні терміни і поняття західного інтелектуального дискурсу, як "етнічна ідентичність", "національна ідентичність" та "регіональна ідентичність". їх застосування зробило процес вивчення й описання етнополітики в Україні коректнішим, повнішим і більш системним, в тому числі в аспекті виявлення та аналітико-синтетичного осмислення відповідних структурно-функціональних зв'язків, іманентних вітчизняному соціуму. Щодалі ширше використання цих термінів в українському суспільствознавстві засвідчило конструктивну тенденцію інтернаціоналізації наукової мови. Однак є сумніви щодо доцільності надання цим термінам, як це пропонують окремі вчені, "офіційного статусу" через їх запровадження у вітчизняне законодавство.

Словосполучення "етнічна ідентичність", "національна ідентичність", "регіональна ідентичність" досі не отримали загальновизнаного однозначного трактування в науковому середовищі закордоння і України. До того ж два перші з них мають цілком коректні і, як показує порівняльний аналіз, менш полісемантичні, змістовно точніші і вже усталені відповідники у вітчизняних правових актах, як-от: "національність" в сенсі і особистісної і групової етнічної і/або громадянської самоідентифікації та ідентичності (преамбула Конституції України, чинні Закон про мови, Закон про національні меншини та ін.), "етнічна, культурна, мовна та релігійна самобутність" (ст. 11 Конституції України), "національне походження", "національне самовиявлення", "національне самоусвідомлення", "почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою" (Закон про національні меншини) та інші. Тому навряд чи варто вносити в українське правове поле вищезгадані запозичення іншомовного походження, а відтак посилювати й без того присутні в цьому полі термінологічні і понятійні суперечності, що їх нерідко використовують для провокування суспільних, у тому числі юридичних колізій. Так сталося, зокрема, з ухваленням деякими місцевими радами неадекватних у правовому сенсі рішень щодо застосування української і російської мов на території юрисдикції цих рад.

Тим часом запровадження нових термінів євроатлантичного інтелектуального дискурсу у вітчизняну етнополітичну науку примножує її евристичні ресурси і водночас робить здобутки українських дослідників більш доступними, зрозумілими і корисними для закордонних колег. Передовсім тих, які вивчають актуалізацію етнічності і націоналізму на пострадянському просторі. Тут ця актуалізація сталася і навіть посилюється не тільки як чинник, причина і водночас наслідок кризи комуністичної ідеології та державно-політичної практики. Вона відбувається ще й як вияв і особливий випадок загальносвітової тенденції "повернення" людей до свого етнічного коріння, до своєї традиційної культурної, мовної, релігійної та іншої самобутності як прихистку, де можна убезпечитися від уніфікуючого впливу глобалізації.

Індивіди і їх групи самовизначаються, або, висловлюючись на "західний" манер, самоідентифікуються (ідентифікуються) як "Я" і "Ми". Результатом процесу самовизначення (самоідентифікації) стає певна тотожність/самобутність - ідентичність (в англомовному соціально-політичному інтелектуальному дискурсі термін "identity" вживається саме в такому значенні). Для когось ідентичністю є "Я - громадянин світу, космополіт" або "Ми", коли так себе визначає певна група-множина. Для інших ідентичністю стає "Я" і "Ми" в сенсі ототожнення себе передовсім з тим чи іншим феноменом, який означують словами "спільне історичне походження", "культура", "мова", "етнос", "нація", "віросповідання", "держава", "територія", "регіон", "клас", "професія", "вік", "стать" та ін. Відповідними є й індивідуальні "Я"-ідентичності та групові "Ми"- ідентичності. Причому будь-яка окрема ідентичність - це тільки одна з багатьох ідентичностей-іпостасей, властивих кожному "Я" і "Ми". Tака ідентичність-іпостась в разі її аналізу як окремішності, також може виявитися багатоскладовим структурованим комплексом.

Зокрема, "самоідентифікація з територією завжди має ієрархічний характер - людина відчуває себе водночас мешканцем певного макро- регіону (європеєць), певної країни (громадянин України), певного етносу (українець), певного регіону (галичанин), певного міста чи села (львів'янин). Причому ієрархію ідентитетів кожен вибудовує для себе сам". Цей імовірнісний випадок, описаний відомою українською дослідницею JI. Нагорною, є показовим прикладом багатоманіття ідентифікаційних систем, іманентних будь-якому "Я" і "Ми". "Кожна людина, - зауважує авторка, - усвідомлює себе одночасно членом кількох спільностей: вона ідентифікує себе з нацією, державною системою, мовною спільнотою, соціальною, віковою чи професійною групою, релігійною конфесією тощо. Tакі предмети ідентифікації, як культура, народ, сім'я тощо перебувають у непростих емоційно забарвлених і постійно змінюваних відносинах" [7.С. 28].

Ця змінюваність відносин прямо впливає на зміст і якість ідентичностей. У версії І. Кресіної, індивідуальна і колективна ідентичності можуть розглядатися як реальні і уявні, абстрактні і функціональні, стабільні і маргінальні, постійні і ситуативні[8, 88]. В. Євтух виокремлює понад 25 видів ідентичностей[9,81 - 84]. В західній літературі, за спостереженнями О. Картунова, виокремлюють п'ять основних типів власне етнічної ідентичності: 1) максимальна; 2) маргінальна; 3) поміркована; 4) мінімальна; 5) символічна[10,с.32].

В усіх випадках етнічна ідентичність індивіда ("Я") постає як результат і вияв самототожнення його з групою ("Ми"), що вирізняється певними етномаркерами (етноідентифікаторами). Останні, як і сама група, можуть одночасно сприйматися й кваліфікуватися і як об'єктивні, і як суб'єктивні феномени. У першому випадку визнається, що етнос, незалежно від будь-чиїх уявлень про нього, є спільнотою, якій властиві історично сформовані відносно стійкі мовні, релігійні, звичаєві, поведінкові та інші пов'язані з духовною і матеріальною культурою характеристики-властивості. У другому випадку - в разі погляду на етнос з позицій суб'єктивності - він постає утворенням, що існує в уявленнях людей про нього і про наявність у цього утворення вище означених етнічних характеристик-властивостей або частини з них.

Якщо за основу структурування етнічної самосвідомості особи брати функціональну специфіку її психологічних складових, тоді в ній (етнічній самосвідомості) можна виокремити три елементи: когнітивні (знання, уявлення про народ), емоційні (почуття, відносини, переживання, ціннісні орієнтації) і регулятивні (інтереси, потреби, мотиви) [ 11,с.44].

Аналіз мовних практик показує, що поняття "етнічна ідентичність" по-різному співвідносять з поняттям "національна ідентичність". Прихильники ототожнення нації і національного з етносом і етнічним застосовують відповідні терміни як синоніми. В іншій традиції слововжитку терміном "етнічна ідентичність" означують етнокультурний аспект тотожності особи і групи осіб, а терміном "національна ідентичність" - аспект політичної тотожності, виявами якої є громадянський зв'язок особи або групи осіб (спільноти) з певного державою або політичним рухом за державне самовизначення.

У слов'янських мовах, передовсім на пострадянському просторі, набув поширення гібридний термін "етнонаціональна ідентичність". Його застосовують у двох смислах. Один - як означення власне етнічної (етнокультурної) ідентичності, коли цю ідентичність треба акцентувати щодо мовних практик, в яких слова "національний" і "національність" здавна застосовують в етнічному розмінні. Другий смисл - як означення ідентичності подвійної - синтезу етнічної (етнокультурної) і державної (громадянської).

Більша полісемантичність, якщо не сказати змістовна розмитість і важковловимість, характерна практиці застосування терміна "регіональна ідентичність". Одна з причин цього - у багатовимірності і великій варіативності явищ, означуваних словами "регіон" і "регіоналізм". "Попри ту роль, що її відіграють регіоналізм і регіональні рухи в сучасному світі, ніхто з дослідників досі не пояснив до толку, чим є насправді феномен регіональної ідентичності і як регіональна ідентичність співвідноситься з іншими ідентичностями, насамперед - етнічною і національною" - так у 2005 році писав український (кримський) політолог А. Мальгін [ 12,с. 199]. З його оцінкою можна погодитися або ні. Але для обох випадків спільним буде визнання наявності в зарубіжній і вітчизняній літературі різних тлумачень терміна і поняття, про які йдеться.

Чи не найповніше уявлення про ці "різнотлумачення" дає нова книга Л. Нагорної[ 13]. Авторка ретельно проаналізувала найбільш фахові теоретико-методологічні і прикладні дослідження з відповідної проблематики, обґрунтувала власну версію регіональної ідентичності як суспільного феномена, зокрема у контексті його української специфіки. Tакож велику увагу дослідниця приділила осмисленню регіональної ідентичності з позицій гносеології як конструкта, роль якого у системі пізнання визначається ступенем гостроти проблем, породжуваних не стільки регіональною строкатістю, скільки суперечливістю регіональних інтересів[13,с.80].

За Л. Нагорною, у "сумарному вигляді регіональну ідентичність можна представити як сконцентроване у певних системах цінностей уявлення про місце регіону у загальнонаціональному просторі, а також формовані на цій основі моделі поведінки. У ній відбивається також нечітко усвідомлене прагнення регіональної спільноти до розширення прав і компетенції регіональної влади, збереження власної самобутності, народних традицій. Смислове наповнення регіональної ідентичності можна передати формулою "мій край - мій рідний дім". Саме на цій основі формується своєрідний регіональний патріотизм, встановлюються земляцькі зв'язки. У конструктивістському соціокультурному аналізі така ідентичність постає як культурна форма чи своєрідна "уявлена реальність". Групова ідентичність забезпечується певною системою образів світу і культурних комунікацій, відповідною інтерпретаційною моделлю просторового і соціального структурування. Її доповнює специфічна соціонормативна система (норми відносин між "земляками", моделі внутрігрупової ієрархії)" [13,с.79].

Ця дефініція і справді є сумарною. Її подано як послідовне додавання різних (окремих) ідентифікаційних маркерів якоїсь певної або імовірної регіональної ідентичності. Кожен з цих маркерів-доданків окремо і в сумі з одним або кількома іншими може використовуватися як означення тієї чи тієї регіональної ідентичності. Але навряд чи десь у світі можна знайти регіональну ідентичність, маркери якої і справді можна було б подати у цитованому "сумарному вигляді". Понад те, кожна окремо взята до розгляду регіональна ідентичність у більшості випадків є гетерогенним феноменом - утворюваним різними мовними, релігійними, культурними, етнічними, політичними, локальними (в сенсі прив'язаності до якоїсь місцевості регіону) та іншими ідентичностями.

Останні можуть співіснувати під "парасолькою регіональної ідентичності" як суперечлива, але при цьому гармонійна єдність багатоманітності. Інші форми соціальної взаємодії регіональної ідентичності та її складників можна представити як проміжні між, з одного боку, важко досяжним (а в разі такого досягнення - короткотривалим) ідеалом "гармонії" інакшостей і, з другого боку, антиподом цього ідеалу - соціальним конфліктом. Подібним чином співіснують регіональна та національна (в державницькому, громадянському сенсі) ідентичності: або як гармонія - "ласкава форма" взаємодії протилежностей і вияву протиріч, або як конфлікт.

Конфлікт ідентичностей є видом соціального конфлікту як форми і способу соціального зв'язку (відношення, взаємодії, поведінки). Соціальний конфлікт можна означити як відкрите суперництво, протистояння, протиборство суспільних суб'єктів в ситуації кризового загострення протиріччя чи протиріч їх відносин. Методологічною основою такого розуміння соціального конфлікту є розведення понять "протиріччя" (англ. - contradiction) і "конфлікт" (англ. - con flict,). Перше з них означує вид соціального зв'язку (відношення), зміст і особливості якого відбивають незбіг (протилежності) поглядів, інтересів, цілей, позицій, прагнень, цінностей суспільних суб'єктів. Друге - вказує на специфічний вияв такого зв'язку в ситуації порушення рухливого балансу міжсуб'єктних відносин.

Теоретично зміст поняття "соціальний конфлікт" розкривається при співвіднесенні з поняттями "співробітництво", "порозуміння", "компроміс", "консенсус". Універсальною причиною виникнення будь-якого соціального конфлікту є поступова або швидка й неочікувана зміна ситуації - соціально-економічної, політичної, духовно-культурної, соціально-психологічної та ін. Виокремлюють два види (типи) такої зміни. Перший - виявляється в зміні звичної, усталеної практики суспільних відносин. Другий - означує зміну ставлення суспільних суб'єктів як до звичної практики їх відносин (у разі, коли ця практика не зазнала суттєвих змін), так і до тих чи інших перемін. Однак обидва види (типи) змін не обов'язково спричиняють конфлікт. Зміни можуть стимулювати і неконфліктну соціальну активність: або як самостійну реалізацію суспільним суб'єктом власних інтересів без зазіхання на інтереси інших, або як взаємоприйнятне конструктивне узгодження суспільними суб'єктами їх інтересів і поведінки в змінюваній ситуації.

Тобто, суспільні зміни конфліктогенними є тільки потенційно. Фактори (чинники), які продукують ці зміни, також конфліктогенні лише потенційно. Такими можуть стати економічна криза, неефективна або упереджена державна політика, що утруднює реалізацію інтересів одного або більше суспільних суб'єктів, зовнішнє втручання у відносини між цими суб'єктами, політизація етнічності або регіональної ідентичності та ін. Зміни і їх фактори є виявом і наслідком людської діяльності - духовної і матеріальної, індивідуальної і групової, репродуктивної і продуктивної. Будь-який вид діяльності являє собою взаємодію об'єктивних і суб'єктивних факторів. До перших належать умови (відносини), в яких діє суспільний суб'єкт. Другими є властивості цього суб'єкта. Бути чи не бути конфлікту в умовах, що змінюються, залежить саме від суб'єктивного фактора - світогляду, ідеалів, традицій, ціннісних орієнтацій, психологічних особливостей суспільних суб'єктів, їх схильності, здатності і волі до певної поведінки (конфліктної чи неконфліктної).

Виокремлюють такі типи (види) суспільного конфлікту: за сферою суспільних відносин - економічний, власне соціальний, політичний, культурний, релігійний, етнічний, мовний, трудовий, професійний, службовий, побутовий конфлікт; за суб'єктами (учасниками) - внутріособистісний, міжособистісний, внутрігруповий, міжгруповий, міжрегіональний, міждержавний; за інтересами - ресурсний, статусно-рольовий, ціннісний, ідеологічний; за тривалістю - швидкоплинний, довготривалий; за характером поведінки конфліктантів - насильницький, мирний; за наслідками - конструктивний, деструктивний.

Наведена типологія є умовною. її логічна основа й особливості, подібно основі та особливостям будь-якої іншої типології, визначаються конкретними гносеологічними, праксеологічними та прикладними цілями і завданнями. В контексті таких цілей і завдань важливими є питання соціальної функції та етапів виникнення і перебігу конфлікту. Ці питання актуалізувалися одночасно з формуванням основних концепцій конфлікту: класової боротьби (К. Маркс), панування і підкоряння (М. Вебер), базових потреб індивідів і соціальних круп (П. Сорокін), загальної теорії конфлікту (К. Боулдінг), позитивно-функціональної (Л. Козер), структурно-функціональної (Т. Парсонс), конфліктної моделі суспільства (Р. Дарендорф).

За спостереженнями американського політолога Р. Преторіуса, у 1960-х роках конфліктологи, зокрема в СІЛА, розділилися на дві школи - "школу консенсусу" і "конфліктну школу". Перші вважають конфлікт соціальною аномалією, відхиленням від нормального розвитку суспільства через посилення в ньому соціальної, культурної та іншої диференціації, розмежування людей за соціальними статусами, ролями, майновим, освітнім рівнем тощо. Чим більша диференціація, тим вища соціальна напруга (англ. - strain). Вона передує власне конфлікту, який бажано відвернути, обмежити або конструктивно розв'язати. Натомість прихильники "конфліктної школи" наполягають, що конфлікт іманентний суспільству.

Концептуальні засади "конфліктної школи" наближаються до марксового розуміння конфлікту (класової боротьби) як рушійної сили історії. Однак за К. Марксом, конфлікт є зіткненням між пануючою меншістю і гнобленою більшістю. Новітня ж "конфліктна школа" (Р. Дарендорф) виходить з того, що у другій половині XX ст. більшість досягла соціального добробуту, прагне зберегти існуючу систему і пропорції розподілу суспільних благ, ігнорує домагання інших отримати такий самий, як і в неї, статус, що й призводить до конфлікту. Ця концепція не позбавлена внутрішньої суперечливості. В ній конфлікт розглядається як неминучий і необхідний компонент нормального суспільного розвитку і спосіб оновлення соціальної системи. Водночас визнається необхідність врегулювання конфлікту, позаяк у певних випадках він може систему руйнувати. Суспільство також наділяється двома обличчями: одне з них - гармонія і порозуміння, інше - конфлікт і примушування. Перше з них, якщо неухильно дотримуватися логіки "конфліктної школи", слід було б визнати ненормальністю.

Очевидно, що конфлікт як спосіб регулювання (зняття, розв'язання, гармонізації) протиріч розвитку суспільства як динамічної системи завжди має оптимальнішу альтернативу. Вона полягає у виробленні й реалізації в умовах, що змінюються, такої моделі взаємодії і поведінки суспільних суб'єктів, яка знімає напругу в їх відносинах і збалансовує інтереси, уникнувши деструктивного зіткнення. Адже стабілізацією завершується будь-який конфлікт, що його не вдалося відвернути. Звісно, в разі, якщо метою і/або результатом конфлікту не стає усунення якогось чи всіх його учасників із системи суспільних зв'язків (наприклад, етнічний або соціальний геноцид). Відповідне розуміння обумовило поширеність концепції конфлікту, згідно з якою позитивну, прогресочинну соціальну функцію визнають за протиріччям, а також за напругою як станом актуалізації суспільних протилежностей і зумовлених ними проблем, коли їх ще можна розв'язати безконфліктно; власне ж конфлікт як кризову стадію розвитку протиріччя відносять до небажаних конфронтаційних відхилень від нормальної суспільної динаміки.

Важливими конструктами етнополітичних досліджень є терміни і поняття "політичний конфлікт" і "етнічний конфлікт". Словосполучення "політичний конфлікт", зазвичай, застосовують у випадках, коли йдеться про конфлікт суспільних суб'єктів з приводу відносин політичної влади і політичного управління в ситуації кризового загострення протиріччя чи протиріч відносин цих суб'єктів. Терміном "етнічний конфлікт" здебільшого означують ситуації гострого суспільного протистояння сторін, з яких щонайменше одна є носієм етнічної ідентичності з власними інтересами щодо предмета конфлікту. Предмет етнічного конфлікту може знаходитися у будь-якій сфері суспільства. Якщо він стосується сфери політики, відбувається з використанням політичних ресурсів або виявляється як гостра боротьба (змагальність) за політичні (переважно, владні) ресурси задоволення пов'язаних з етнічністю інтересів і потреб (економічних, соціальних, культурних, мовних, віросповідних та інших), такий вид суспільної поведінки називають "етнополітичним конфліктом".

Суб'єктами політичного, етнічного та інших соціальних конфліктів можуть бути індивід, соціальна, професійна, етнічна, релігійна, ідеологічна або інша група чи спільнота, легалізована або не легалізована політична, громадська організація, об'єднання чи рух, органи центральної і місцевих влад, держава, міждержавні утворення та ін.

Внутрісуб'єктні і/або міжсуб'єктні протиріччя, загострення яких призводить до політичного чи етнічного конфлікту, можуть стосуватися власне політики, економіки, соціального захисту, культури, релігії, мовних, міжетнічних, майнових та інших внутрідержавних і міждержавних відносин тощо. Зокрема, у політичній сфері виокремлюють кілька її потенційно конфліктогенних криз: ідентичності (розпад традиційних для політичної культури суспільства ідеалів і цінностей та пошук нових), участі (нездатність усталених політичних практик задовольняти потреби індивідів і груп інтересів у доступі до ресурсів політичної влади), проникнення (намагання центральної державної влади адмініструвати життєдіяльність населення територій без належного врахування інтересів цього населення і позиції місцевих влад), легітимності (невідповідність цілей, змісту, форм, методів діяльності та персонального складу органів влади уявленням великої частини громадян).

Криза (гр. krisis - рішення, поворотний пункт) розвитку іманентних суспільству протиріч не завжди трансформується в конфлікт. Вона тільки засвідчує настання ситуації, коли прийнятні до того стан, форми і способи відношення (взаємодії) суспільних суб'єктів вже не задовольняють якогось з них або всіх. Виникає напруга - передконфліктна стадія (її ще називають латентною), коли незбіг інтересів і позицій сторін актуалізується, стає очевидним і навіть демонстративним, однак ще можна врегулювати ситуацію, уникнувши зіткнення. Якщо цього не стається, імовірним стає поворот до власне конфлікту, якому передує накопичення у сторін агресивних почуттів і настроїв, відкрите висловлення претензій і аргументів, виношування планів рішучих дій і різкої поведінки, пошук союзників. Зазвичай, у цій стадії трапляється інцидент. Він стає приводом і зав'язкою конфлікту. Серед його виявів - насильство: спроба примусу або завдання шкоди, що відбувається всупереч інтересам і волі сторони або сторін, проти якої або яких вони спрямовані. Далі відбуваються ескалація, кульмінація і, нарешті, завершення конфлікту. Останнє може бути різним, зокрема, як переривання чи припинення конфліктної поведінки внаслідок усвідомлення її безперспективності або осмислення факту наявності спільних інтересів сторін як основи для нормалізації їх відносин, нерідко - із залученням посередників, здатних сприяти залагодженню ситуації; компроміс; повне або часткове підпорядкування однієї сторони іншій; добровільне або насильницьке припинення існування якоїсь зі сторін як суб'єкта суспільних відносин.

Для вивчення політичного, етнічного і будь-якого іншого соціального конфлікту, а відтак для розроблення і реалізації технологій його розв'язання, в структурі конфлікту виділяють: учасників (суб'єктів, сторони); умови і фактори виникнення та перебігу; зміст і характер; інтереси і цілі учасників; їхній ресурсний потенціал; способи і особливості поведінки на різних стадіях передконфліктної і конфліктної взаємодії; реалії конфліктної ситуації та уявлення про неї учасників і третьої сторони (нейтральної, зацікавленої або незацікавленої, залученої до розв'язання як посередник); просторові і часові параметри; етапність та інтенсивність; очікувані, імовірні і реальні результати та наслідки.

Евристичний потенціал розглянутих і багатьох інших теорій і концепцій, а також понять і термінів етнополітичного наукового, прикладного політико-правового і ширшого суспільних дискурсів прямо пов'язаний з коректністю їх трактування і застосування при вивченні та описанні конкретних етнополітичних явищ, ситуацій і процесів.

Список використаних джерел

1. У викладі однією з робочих мов OOH - російською - назву документа подано так (офіційного україномовного перекладу поки що не існує): Конвенция 169. Конвенция о коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах // www.ilo/ru/standards/conv/convl69.htm.