Вплив чинника регіональної ідентичності на розвиток української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив чинника регіональної ідентичності на розвиток української держави

Рябінін Є.В.

Друга половина минулого століття характеризувалася глобалізаційними процесами з одного боку розпадалися великі союзи, але країни, які стали вільними від ідеологічної боротьби двох наддержав не бажали залишатися в осторонь процесів єднання із рештою світу, входячи до регіональних організацій та об'єднань, багато з яких стали взірцем глобалізаційних проектів (наприклад Європейський Союз). Але сьогодні можна зробити висновок про те, що глобалізаційні процеси зменшують свою швидкість та на перший план виходить регіоналізм. Це можна пояснити тим фактом, що кожна країна, боячись розчинитися на політичній карті світу (не є виключенням країни-члени ЄС), намагається заявити про себе на увесь світ все голосніше.

Людство мало можливість переконатися, що прояви регіоналізму зовсім не обов'язково виникають на ґрунті усвідомлених сепаратистських чи ірредентистських прагнень. Тенденції до локалізації постають у вигляді зворотнього боку глобалізації, як своєрідна захисна реакція на стандартизацію й уніфікацію. Теж саме відбувається із регіонами в межах тієї чи іншої країни [8,с.31].

Поняття «регіоналізм» частіше асоціюється із сепаратистськими настроями, як було вже зазначено, але ми вважаємо, що регіоналізм є єдиним засобом збереження унікальної культури, мови, в деяких випадках історії і, навіть, самого етносу, який розщеплюється в котлі глобалізації, яка є головним антагоністом унікальність та своєрідності. Важливість цього питання обумовлює актуальність статті. Проблеми регіонів та регіоналізму висвітлюють в своїх працях вчені та експерти Зварич І.Т., Калитчак PT., Kypac І.Ф., Нагарна Л.П., Симоненко В.K., Солдатенко В.Ф., Чумаченко М.Г. та інші.

Як неодноразово було наголошено різними політиками та вченими, XXI століття часто іменують «століттям регіонів», і це вже не сприймається як данина модним «багатополярним утопіям».

Концептуалізація регіоналізму як соціокультурної реальності відбувається на ґрунті осмислення регіону не як території, а як співтовариства людей зі своїми інтересами й потребами, а також поглибленого аналізу культурних і психологічних механізмів відтворення, самосвідомості й самовиявлення відповідних спільнот [8,с. 17].

У сучасному баченні регіоналізм виступає, з одного боку, як противага уніфікації, надмірному централізму, засіб обстоювання більш ефективних форм управління й самоорганізації. Досить точно його сутність визначає вітчизняний дослідник Р.Калитчак: «Регіоналізм це система поглядів та ідей, що намагається обґрунтувати доцільність утвердження регіону як повноправного суб'єкта політичного процесу, та діяльність, що спрямована на досягнення цієї мети». В ідеалі такий тип регіоналізму спрямований на прагматичне використання регіонального потенціалу для забезпечення сталого розвитку та загального добробуту відповідної території.

Якщо у політиці держави адекватно відображаються інтереси й потреби, зумовлені просторово-територіальним розподілом матеріальних і людських ресурсів, регіоналізм перебуває у латентному стані і рідко нагадує про себе. В іншому разі конфлікт груп інтересів призводить до виникнення центрів регіонального тяжіння, які у своєму протистоянні центрові активно використовують коди, символи, ритуали регіональної ідентичності [8, с. 30].

Вважаємо за доцільне зробити наголос на тому факті, що останнім часом регіоналізм невід'ємно пов'язані із таким поняттям як «ідентичність», оскільки, як автор вже зазначав вище, політичний світ відходить від процесів уніфікації/глобалізації та переходить до активної фази розвитку процесів регіоналізму.

Прийнято вважати, що проблема почуття ідентичності є чисто філософською та має відношення лише до нашого розуму та мислення. Насправді це не так. Потреба в почутті самоідентичності виникає з умов людського буття та в свою чергу слугує джерелом найбільш сильних прагнень. Що може бути більш явним, а ніж готовність людей ризикувати своїм життям, втратити свободу заради приналежності до стада, заради подібності з іншими та отримання таким чином почуття ідентичності, нехай ілюзорного [12,с.63].

Ці слова відомого німецького філософа Epixa Фромма дуже яскраво характеризують ті політичні процеси, що відбувають на теренах багатьох країн.

Неможливо не погодитися із відомим американським політологом С.Хантінгтоном, що дебати стосовно ідентичності переросли в невід'ємну рису нашого часу. Всюди люди ставлять питання, що у них спільного із співгромадянами і чим вони відрізняються, переглядають свої позиції, змінюють точки зору. Наприклад, японці ніяк не можуть визначитися чи належать вони до Азії чи до західної цивілізації, з якою її зв'язують економічне процвітання, демократія, сучасний технічний рівень. Іранців описують як «народ в пошуках ідентичності», Китай веде боротьбу за національну ідентичність з Tайванем. В Сирії та в Бразилії явна ситуація із кризою ідентичності, в Туреччини ця криза породжує спори стосовно національної ідентичності, а в Росії глибинна криза ідентичності відродила конфлікт дев'ятнадцятого століття між западниками та слов'янофілами вони ніяк не можуть дійти згоди чи Росія європейська держава або євразійська [11, с. 35].

Поняття ідентичність у політології і суміжних сферах наукового пізнання утвердилося порівняно недавно, у другій половині XX століття.

Стрімко увірвавшись у науковий простір, воно справило ефект революціонізуючого чинника і відтоді виступає як одна з виразних домінант у науковому, політичному, публіцистичному дискурсах.

Зазвичай терміном «ідентичність» позначається культурна норма, яка відображає емоційні реакції спільнот та індивідів, тим чи іншим способом інтерпретуючи оточуючий світ і своє місце в ньому. У психології особи ідентичність людини визначається як стійке «Я», внутрішнє усвідомлення себе як члена певної спільноти. У соціальному сенсі ідентичність має вигляд найбільш значущих політичних, культурних, релігійних та інших орієнтацій, якими детермінована мережа зв'язків людини з групами, інститутами, ідеями тощо [8,с. ЗЗ].

У політичному дискурсі ідентичність зазвичай постає як наслідок процесу усвідомленого самоототожнення індивіда чи групи із прийняттям у тому чи іншому середовищі зразками поведінки, що формуються на основі певних ціннісних систем і визначають характер і спрямованість процесів соціалізації та інтеракцій [8,с.34].

С.Хантінгтон у своїй праці «Хто ми?: Виклики американської національної ідентичності» відзначає: «... ідентичність це самосвідомість індивіда або групи. Вона являє собою продукт самоідентифікації, розуміння того, що ви чи я володіємо особливими якостями, що відрізняють мене від вас і нас від них. Ідентичність співвідноситься з образами індивідуальності і самості, відтворюваними актором, і формується завдяки взаєминам людини із значущими персонажами з його оточенням. Ідентичність важлива тому, що вона визначає поведінку людини» [ 11,с.50].

Фахівці розрізняють кілька рівнів ідентичності. На першому рівні перебуває базова ідентичність у це поняття вкладається особистісне самовизначення. На другому розташована система соціокультурних ідентичностей вікових, професійних, тендерних, етнічних, національних тощо. Третій рівень становлять цивілізаційні, транснаціональні, глобальні [8,с.36].

Поняттям «територіальна ідентичність» охоплюється комплекс ідентифікацій, що мають у своїй основі просторові ознаки. У цьому комплексі простежується кілька рівнів макрорегіональний, національний, етнічний, регіональний, локальний. Самоідентифікація з територією завжди має ієрархічний характер: людина відчуває себе водночас мешканцем певного макрорегіону (європеєць), певної країни (громадянин України), певного етносу (українець), певного регіону (галичанин), певного міста чи села (львів'янин). Причому ієрархію ідентитетів кожна людина вибудовує для себе сама [8, с.43].

Взаємозв'язок регіональної й етнічної ідентичності настільки тісний, а прояви впливу на суспільне життя настільки споріднені, що часто їх розглядають у комплексі, аж до конструювання «гібридного» поняття «етнорегіональна ідентичність» [8,с.60].

Якщо розглядати проблему регіоналізму через призму ідентичності, слід також дати визначення поняттю регіональна ідентичність, під якою розуміють історично сформований духовний конструкт, як і сконструйований ідеологічний продукт і мобілізаційний інструмент [8,с.65].

Специфічність територіальних ідентичностей полягає у складному поєднанні вироблених століттями стійких констант самосвідомості, індивідуального й групового досвіду локальних спільнот із тими важелями мобілізаційного й орієнтаційного напряму, які продукують на кожному новому етапі історичного розвитку місцеві еліти [8,с. 140].

В межах цієї статті, автор ставить за мету довести той факт, що У країна не є однорідною з точки зору регіональної самоідентифікації чи ідентичності її мешканців. І це не є важким, оскільки існує багато класифікацій українських регіонів, а отже, країна, апріорі, не є гомогенною за ідентичністю своїх громадян.

У вітчизняній політології існує багато поглядів на те, на які та на скільки регіонів можна поділити Україну і це залежить від того, за якими критеріями відбувається цей поділ.

Які ж саме регіони слід виділяти в Україні, щоб аналіз регіональної ідентичності був найбільш репрезентативним? Чимало дослідників пропонує виходити при визначенні кількості регіонів із історико-етнографічного принципу і виділяти як край Волинь, Галичину, Буковину, Закарпаття, Полісся, Поділля, Слобожанщину, Донеччину, Середнє Подніпров'я, Середнє Подністров'я, Запоріжжя, Причорномор'я. Але найчастіше оптимальним вважається виділення в Україні 6 регіонів: Центрального, Донеччини, Західного, Придніпров'я, Причорномор'я, Харківщини [8,с. 119].

На погляд етнопсихологів, територіальні, історичні, геополітичні, етнокультурні, соціально-економічні та соціально-психологічні фактори зумовлюють виникнення регіональних культурно-інформаційних систем. На процес їх утворення впливають історико-культурні особливості території, можливості регіонів у сфері управління і використання результатів власної господарської діяльності, специфіка етноконтактних зон. Соціально-психологічними дослідженнями доведено існування на території України чотирьох виразних культурно-інформаційних систем: центральної, західної, східної, південної [1,с.7].

Існує також наступна думка стосовно поділу України на такі регіони: регіон Слобожанщина, до якого входить Харківська, частина Сумської, Луганська; Середня Наддніпрянщина у складі Черкаської, Полтавської; Полісся у складі Чернігівської, частини Сумської, Київської, Житомирської; Волинь у складі Волинської, частини Ровенської; Галичина у складі Львівської, Івано-Франківської; Буковина у складі Чернівецької; Закарпаття у складі Закарпатської області; Поділля у складі Хмельницької, Вінницької; Нижня Наддніпрянщина у складі Дніпропетровської, Запорізької; Примор'я у складі Миколаївської, Херсонської; Донбас у складі Донецької, частини Луганської; Крим у складі Кримської автономії [5,с.88].

Видатні українські вчені І.Ф.Kypac та В.Ф. Солдатенко в своїй праці "Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.)" наводять свій варіант поділення У країни на 5 регіонів. Центральний становить історичну батьківщину слов'янства, колиску української мови. Уклад життя тут переважно традиційний, хоч цей регіон і зазнав значної урбанізації. Київ є ядром цього регіону. Індустріальний регіон, який умовно іменують східним, має два центри Дніпропетровськ і Харків. Тут впродовж семи з лишком радянських десятиріч було створено потужний промисловий комплекс, підпорядкований завданням оборони. В окремий регіон дедалі частіше починають виділяти Донбас надто специфічними є проблеми, породжені його однопрофільністю, вугільним спрямуванням економіки.

Південний регіон особливий, насамперед, внаслідок своєї етнічної строкатості, а також розташування на морському узбережжі. Щодо проблем, то найбільше їх створює особливий статус Криму.

Виразніше вимальовується специфіка західного регіону. Всередині регіону також існують помітні відмінності між Галичиною, Волинню, Буковиною, Закарпаттям. Регіон зазнав значного впливу західної політичної традиції, тут глибше, ніж на Сході, закорінені у суспільну свідомість ідеї незалежності, державності, специфічної української духовності [7.С..206].

Висловлюється думка, що при здійсненні етнографічної регіоналізації країни слід враховувати в першу чергу територіальні відмінності в самому українстві і результати взаємодії української нації з етнічними меншинами на окремих територіях. Один з варіантів такої регіоналізації передбачає поділ України на історико-географічні області Поділля, Галичина, Закарпаття, Волинь, Буковина, Запоріжжя, Слобожанщина, Донеччина. Тобто, в цьому поділі на перший план виходить етнорегіон, під яким мається на увазі відповідна територія, яка за сукупністю взаємопов'язаних етнічних елементів, характером та інтенсивністю етнічних процесів відрізняється від інших територій і може виступати як окремий (самостійний) об'єкт державної етнонаціональної політики [9,с. 117].

Aлe у вітчизняній та зарубіжній політології існує також одна проста модель поділу України на два типи регіонів східні та західні.

В Україні дійсно існує проблема поділу держави на Східну та Західну, що використовують під час виборів різні політичні сили, що ще більше розколює країну, оскільки в своїх тезах вони роблять наголос на меншовартості населення того чи іншого регіону, в залежності від політичної сили, яку вони представляють. А отже, в результаті цього довготривалого розподілу країни, український виборець вже не обирає внутрішньополітичний курс та зовнішньополітичний вектор, він не обирає партії та програми, він обирає «своїх», навіть, якщо політична програма «свого» не витримує ніякої критики. Отже, як бачимо в Україні дійсно існує проблема із регіональною ідентичністю, яка впливає на розвиток держави протягом усього періоду незалежного існування України.

На думку Т.Ю.Горбаня, сепаратистські демарші частини українського політикуму наприкінці 2004 року були породженні історичними, соціокультурними, конфесійними, етнічними чинниками, а також відмінностями в зовнішньополітичних орієнтаціях різних регіонів єдиної держави, які формувалися століттями, засвідчивши, що соборність це не тільки єдність територіальна, тобто об'єднання в єдиному державному тілі українських етнічних земель. Соборність у широкому розумінні це також і соціокультурна та міжетнічна консолідація суспільства, і, що чи не найголовніше, згуртована національною ідеєю політична нація. Ідеться про співдружність людей різних національностей і віросповідань, соціальних верств суспільства в одній територіально визначеній державі [3,с.95].

Аналіз конфлікту ідентичностей Сходу та Заходу України можливо провести за показниками, наданими німецьким дослідником Р.Хрбеком, а саме: 1) етнічна, лінгвістична, культурна і релігійна схожість, що визначає регіональну ідентичність населення цієї території; 2) спільне історичне минуле; 3) політичні особливості, які викликають відчуття єдності та вирізняють регіон з-поміж інших [6,с.11].

Отже, за першою складовою Західна Україна характеризується як україномовна, римсько-католицька, Східна російськомовна та православна. За другою складовою територія Західної України протягом багатьох років розвивалася в межах Речи Посполитої та Австро-Угорщини, після першої світової війни «великі» держави вирішили, що регіони Західної України будуть включені до Польщі, Чехословаччині!, Румунії,

Угорщини. В іншу площину питання української соборності поставила вже Перша світова війна. Вона розколола не тільки український народ по лінії австро-російського кордону, а й українську суспільно-політичну думку щодо майбутнього У країни, вельми її поляризувавши. У середовищі значної частини української еліти Наддніпрянщини війна ще більше зміцніла чуття історичної єдності двох слов'янських народів. Сприймаючи Російську імперію як свою батьківщину, прихильники такої орієнтації в українсько-російських відносинах заперечували ідеї будь-якого автономізму, надто ж державного відокремлення України від імперії як такі, що не відповідають вимогам часу [3,с.99].

Третя складова, а саме політичні уподобання, свідчить про те, що Східна та Західна України находяться не лише в опозиції одна до іншої, а в глибокому цивілізаційному конфлікті західні регіони голосують за політичні сили, що сповідують євроатлантичну інтеграцію, східні підтримують проросійський зовнішньополітичний вектор. І слід наголосити, що таке протистояння проявилося не в кінці 2004 року, а раніше з перших років незалежності держави, підґрунтям чого виявились вищезазначенні чинники розвитку українських територій під владою не лише різних імперій, а різних цивілізаційних поглядів. Якщо ми проаналізуємо результати президентських виборів у західних і східних областях в 1994 році, то ми переконаємося, що Захід голосував за Л.М.Кравчука, отже, Схід підтримував Л.Д.Кучму, який у своїй передвиборчий програмі обіцяв ввести другу державну мову, тобто російську.

Вибори 1999 року мають іншу картину: Л.Д.Кучма вже більш популярний на Заході, ніж на Сході, на якому перемагає комуніст П.М.Симоненко.

Парламентські вибори 1998 року характеризувались протистоянням Народного Руху України на Заході з прозахідною політикою та Комуністичної партії України на Сході з політикою відновлення Радянського Союзу.

He стали винятком і вибори у Верховну Раду в березні 2002 року, на яких головними опонентами були «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» та Комуністична партія України.

Президентські вибори 2004 року остаточно розкололи Україну на два табори за політичними симпатіями: В.Ф.Янукович перемагає переважно на Сході, В.А. Ющенко на Заході країни.

Парламентські вибори, які проводились в березні 2006 року на пропорційній основі ще раз довели вірність нашої тези. Отже, якщо проаналізувати ті ж самі області за політичними преференціями, то маємо ситуацію, коли західно-орієнтовані Блок «Наша Україна» та «Блок Юлії Тимошенко» перемагають на заході, а російсько-орієнтована Партія Регіонів на сході У країни. Президентські вибори 2010 року знову стали протистоянням Заходу та Сходу, це було регіональне протистояння, яке базувалося, знову ж таки, на ідеологічній основі, головними представниками яких були Ю.В.Тимошенко та В.Ф.Янукович. Тривалий розвиток різних територій України в різних державах, різних соціокультурних системах зумовив складний причинний зв'язок між поняттями «регіональна ідентичність» і «ментальність». Ментальність це структура, склад душі людини, етносу, соціуму, співвідношення її елементів і стан останніх. В контексті регіоналістики поняття «ментальність» застосовується для пояснення явищ регіональної ідентичності та її залежності від природних, економічних, соціокультурних чинників. Найбільше такий підхід може дати для з'ясування причин і наслідків регіональної строкатості, наявності двох багато в чому відмінних «Україн». Te, що західні і східні регіони України демонструють різні ціннісні орієнтації, різні підходи до державної мови, символіки, дістає найбільш конструктивне поняття ментальної ентропії [1, с. 4]. Вітчизняні етнополітологи до недавнього минулого наголошували на тому, що основною умовою здійснення української державності є єдність політична, національна, регіональна. В умовах негативного ставлення мешканців Сходу і Півдня України до акцій, що їх здійснює Галичина, досить вагомими є думки В.Липинського, який зазначав: «Майте врешті на увазі, що підкреслювання галичинсько-наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідеології, справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями, «регіоналізм» теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більший хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати, об'єднання українських земель мусить бути провідною ідеєю, шукайте по-справжньому освічених людей, українцями є всі мешканці України» [4, с. 201].

У своєму виступі 22 січня 2011 року на урочистому зібранні з нагоди Дня Соборності України, Президент В.Ф.Янукович зазначив, що «...тема єдності суспільства в утвердженні державного суверенітету притаманна не лише нашій історії. Більшість країн на європейському континенті та за його межами пройшли крізь випробування на здатність ставити інтереси держави вище інтересів окремих політичних сил. Ti, хто перебороли регіональні та політичні егоїзми, сьогодні належать до клубу провідних держав світу розвинутих, успішних, що впевнено рухаються шляхом соціально-економічного прогресу» [2].

Але, крім соціально-економічного розвитку, на якому наголосив Президент, слід також приймати до уваги історично-культурну складову, яка є, на нашу думку, одним з головних каменів спотикання українського населення на шляху до дійсно розвиненої європейської держави. В цьому контексті слід навести думку колективу монографії «Основи державознавства» які вважають, що «у багатонаціональній державі суперечність між націями і державою веде до боротьби етносів між собою за те, чий статус як суб'єкта права буде вищий, або те, хто з них стане носієм влади. У цих ситуаціях, як свідчить історія й сучасність, на перше місце висувається питання не про те, якою повинна бути держава, а чиєю вона повинна стати. А це вже загроза не тільки єдності країни, але її демократичним підвалинам» [10, с. 15].

Успішний розвиток нашої держави залежить від того, як влада на усіх рівнях та політичні сили не будуть використовувати проблему регіональної ідентичності задля накопичення політичних балів. Добре продумана та виважена політика стосовно мови, культури та історії українського народу буде сприяти єднанню українських регіонів і ідентичність по лінії «Схід Захід» залишиться лише в позитивних культурних межах.

Список використаних джерел

регіоналізм політика держава ідентичність

1. Вирменич Я.В. Історична регіоналістика в Україні / Я.В.Вирменич // Український історичний журнал. 2002. №2. С.3-27.

2. Виступ Президента України Віктора Януковича на урочистому зібранні з нагоди Дня Соборності України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http:// www.president.gov.ua/news/19175.html

3. Горбань Т.Ю. Ідея соборності в українській суспільно-політичнійдумці першої чверті XX ст. / Т.Ю.Горбань // Український історичний журнал. 2005. №6. С,95-103.

4. Зварич І.Т. Регіоналізм як об'єкт місдисциплінарного дослідження /

І.Т.Зварич // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Kypaca HAH України. K., 2008. Вип. 38. С.200 221.

5. Зеленько А. Демократизація і регіоналізація в Україні / А.Зеленько // Политэтническая среда: культура, политика, образование. Вып.5. Социальные науки / Луган. нац. пед. Ун-т им. Тараса Шевченко. Луганск: Знание, 2004. С,86-91.

6. Калитчак Р.Г. Регіоналізм у європейських інтеграційних процесах / Р.Г.Калитчак К: Знання, 2007. 303 с.

7. Kypac І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 pp.). / І.Ф.Курас, В.Ф.Солдатенко K.: Укрпресполіграфекспо, 2001. 246 с.

8. Нагорна Л.П. Регіональна ідентичність: український контекст / Л.П.Нагарна K.: ІПіЕНД імені І.Ф.Kypaca HAH України, 2008. 405 с.

9. Надолішній П.І. Етнонаціональний фактор адміністративної реформи в Україні: проблеми теорії, методології, практики: Монографія / П.І. Надолішній. K.: Видавництво УАДУ, 1998. 264 с.

10. Основи етнодержавознавства / [за ред. Ю.І.Римаренка]. K.: Либідь, 1997.-656 с.

11. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности / С.Хантингтон М.:АСТ МОСКВА, 2004. 635 с.

12. Erich Fromm. The sane society. New York: Holt, Rinehart and Winston. 1955. 370 pages.

Размещено на Allbest.ru