Комунікативні аспекти управління в умовах політичної кризи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комунікативні аспекти управління в умовах політичної кризи

Ставченко С.В

В цілому проблематика комунікації в сучасній політичній науці залишається досить актуальною і широко досліджуваною в рамках новітніх напрямків та підходів. В даній роботі основна увага приділяється комунікативним аспектам управління в умовах політичної кризи. При цьому, сам термін політичної комунікації виступає для нас як інструментальний, тобто ми не приймаємо до уваги всю сукупність різноманітних аспектів дослідження політичної комунікації, а лише ті її аспекти, які, на думку автора, можуть бути використані для ефективного політичного управління в кризовій ситуації.

В широкому розумінні поняття «комунікації» охоплює всі аспекти суб'єктивованого сприйняття, тлумачення та засвоєння людьми інформації [1]. Якщо політична система це «конкретно-історична форма взаємодії суб'єктів політики та організації відносин між ними, що владно впорядковує, оформлює та заключає в певні межі політичну діяльність в суспільстві», то політична комунікація це «процес передачі політичної інформації, її переміщення як всередині політичної системи між її елементами і підсистемами, так і між політичною системою і суспільством» [2,с.26].

Змістом політичної комунікації є всякий «звук, символ, сигнал, за посередництвом якого передається смисл» [3,р.28]. При цьому «політична комунікація має на увазі не однобічну спрямованість сигналів від еліт до маси, а весь діапазон неформальних комунікаційних процесів в суспільстві, які завдають різноманітні впливи на політику» [4,р. 101].

Змістом політичної комунікації можна вважати головним чином повідомлення та текст. Повідомлення при цьому виступає формальною оболонкою змісту, який запускається по каналах інформаційних обмінів, а текст є не лише оформленням повідомлення, з яким стикається реципієнт, а одночасно прагне викликати осмислену «відповідь» конкретного дотримувача інформації. В комунікативному аспекті текст являє собою «відносно замкнену, внутрішньо організовану знакову систему, що об'єднує загальним смислом і містить в собі інтенцію, спонукання до зворотного зв'язку» [2].

Але текст та інформаційні повідомлення є лише елементарними частинами політичної комунікації. Інформаційні повідомлення об'єднуються в інформаційні потоки, що надходять з різних джерел, але ініційовані певними комунікаторами з метою встановити певного роду інформаційні зв'язки з реципієнтом, певною цільовою групою.

В динаміці політична комунікація являє собою сукупність політичних дискурсів, що є цілеспрямованими обмінами повідомленнями з приводу тих або інших політичних цілей (ідей, оцінок, думок, ідеологій). Способами організації політичних дискурсів є зокрема пропаганда, агітація, політична рекламістика, політичний піар та ін.

Загальновідомими є також концепції комунікації, змістом яких є твердження, що політика існує в першу чергу в текстовому, комунікативному полі [5]. Окрім того, все частіше для опису політичних процесів та явищ дослідники користуються поняттями «віртуального» та «віртуалізації політичного» [6].

Оминаючи філософські та найбільш дискусійні питання даних концепцій, ми можемо констатувати наявність комунікативного виміру політики та комунікативних параметрів політичної системи в рамках домінуючої в політичній науці матриці [7].

Основними функціями політичної комунікації по відношенню до політичної системи є: по-перше, системоутворюючі, а саме, встановлення певних параметрів системи в рамках комунікативних систем (ідеологічні параметри системи, міфологічні, символічні системи, а також комунікативне супроводження функціонування певних основоположних інститутів політичної системи конституції, правил партійної взаємодії, способів діяльності соціально-політичних рухів і т.д.); по-друге, системовідновлюючі: встановлення параметрів «допустимої» та «девіантної» політичної поведінки в рамках існуючих інститутів, комунікативних режимів протікання будь-яких акцій політичних акторів; по-третє, інструментальні: легітимації та делегітимації певної політичної еліти, лідера, політичного процесу (революція, реформа і т.і.), ідеології, міфу і т.д., змістом якої в загальному розумінні є процес «створення інформаційної (символічної, духовної) спільності комунікатора та реципієнта, забезпечення ідейної єдності сторін» [2,с.20].

Під політичною кризою ми розуміємо такий стан політичної системи, який характеризується нестабільністю, руйнуванням елементів існуючого політичного порядку, параметрів політичної системи або певного політичного інституту, норми, правила та невизначеністю результатів будь-якої політичної акції. Політична криза проявляється в дисфункціях політичних інститутів, а також характеризується втратою легітимності інституційних та змістовних елементів політичної системи. Легітимність можуть втрачати лідери, політичні еліти, політичні лідери та навіть основний закон країни (у випадку революції, наприклад).

В процесі політичної кризи закономірності розвитку комунікативних процесів, властиві стабільним станам політичної системи не актуалізуються. З точки зору політичного управління в умовах кризової ситуації існує необхідність дещо спрощеного, інструментального використання концепції політичної комунікації. Для цієї мети ми використовуємо концепт інформаційно-комунікативного поля, що дозволяє нам говорити про комунікативні аспекти управління в умовах політичної кризи.

Інформаційно-комунікаційне поле є узагальнена характеристика зовнішнього по відношенню до людини інформаційного середовища, яка пов'язана з виконанням нею політичних функцій. ІКП здатне визначати характер спілкування індивіда, типові форми контактів індивіда в політичному просторі, позиціонує його в політичному просторі, розвиває або обмежує комунікаційні можливості індивіда, форматує їх та створює передумови для управління його повідомленням. ІКП вибудовуються в певну ієрархію. Формалізовані та організовані ІКП складають інформаційно-комунікаційні системи, які є «інституціалізованими та організаційно підкріпленими інформаційно-комунікаційними зв'язками певних комунікаторів та реципієнтів, що мають відповідні механізми саморозвитку, мови, канали та технології спілкування» [1,с.50].

Концепт ІКС може бути застосований до різних форм здійснення влади і державного управління, тому числі в процесі цілеспрямованого впливу на інформаційні поля та потоки в кризовій ситуації.

В просторі політики співіснують різноманітні ІКС, характер інформаційних обмінів в яких є інституційним. Тож специфічні для встановлених контактів (зв'язків) інститути визначають способи передачі інформації, канали комутації та інші суміжні з ними процеси [1,с.51]. Способи та канали інформації з точки зору політичного управління стають інструментами досягнення певних управлінських цілей та завдань. Одним з визначальних показників продуктивності дій політичного актора, держави, наприклад, в інформаційній сфері слугує діяльність його управлінських структур, що регулюють відносини зі ЗМІ. З іншого боку, неефективність інформаційної політики актора може бути індикатором дисфункції певного політичного інституту, а якщо мова йде про неефективність державної інформаційної політики може свідчити про нестабільність політичної системи (тобто накопичення дисфункцій політичних інститутів І Т.І.).

Якщо мова йде про кризу політичної системи, то актуальним стає дослідження таких явищ як суспільна думка, масові (групові) настрої, емоції, почуття, оцінки та судження, а також можливості ЗМІ змінювати та спрямовувати їх з метою управлінського впливу на перебіг політичної кризи (стимулювання або попередження розвиток політичної кризи). Суспільна думка має динамічну структуру, яка розвивається від абстрактних уявлень, неясних емоцій до раціональних понять та оцінок. В кризовій ситуації така динаміка відзначається наявністю крайніх протиріч, багаторазовим поверненням від більш менш сформульованих оцінок до неясних відчуттів. В цьому аспекті, прикладом результату діяльності ЗМІ з метою провокування політичної кризи може бути, наприклад, ескалація політичного скандалу, що має результатом урядову кризу. Приватним випадком ролі ЗМІ в процесі розгортання кризи є маніпуляції з опублікуванням опитувань суспільної думки, які слугують найважливішим інструментом виявлення політичних вподобань населення [8], їх відношення до дій влади в умовах кризи і т.п.

Дослідження кризових комунікацій більшою мірою виявились витребуваними в економічній теорії, в той час як в політичній науці даний вид комунікації розглядався більшою мірою в рамках концепції політичної комунікації, стратегічного управління як приватний випадок або різновид політичної комунікації. Такі дослідження кризової комунікації є правомірними, але, на нашу думку, певний продуктивний потенціал має визнання кризової комунікації специфічним видом комунікації, що має відмінні властивості та закономірності розвитку.

Зокрема, кризова комунікація обумовлена специфічним домінуючим емоційно-психологічним кліматом, що панує в середовищі функціонування політичної системи. «Різниця між поведінкою людей та нації в цілому є невеликою. Коли між двома країнами виникає серйозна напруга, першим кроком до такої ситуації, як правило, є припинення дипломатичних відносин та перехід до аналогової комунікації та мобілізації, концентрації військ та інших аналогових повідомлень подібного роду» [9,с. 140]. Протиріччям розвитку політичної комунікації в кризовій ситуації є те, що дипломатична процедура («цифрова комунікація») раптово припиняється саме в той момент, коли комунікація необхідна з точки зору завдання вирішення кризи. «Гаряча лінія» між Вашингтоном і Москвою може бути профілактикою в цьому смислі, хоча її офіційне пояснення полягає у прискоренні комунікації в часи кризи» [9,с. 140].

Кризова комунікація виникає як відповідь на виклики кризової ситуації, яка з точки зору комунікативного підходу є станом, «при якому комунікатор значною мірою втрачає можливість контролювати інформаційний потік, а реципієнт найчастіше не здатен вловити звернені до нього повідомлення, і форматує цей тип контактів» [І.с.201]. Виникнення кризової комунікації зумовлено зростанням невизначеності, наростанням хаотичних проявів ситуації, а самі по собі вони важко виникають і легко руйнуються. В кризовому політичному середовищі комунікативний ефект може не виникати навіть при здійсненні інтенсивних інформаційних обмінів. Результативність кризових комунікацій є дуже високою.

Кризова комунікація може бути не зовсім надійним, але досить таки визначеним та чи не єдиним механізмом управління в кризовій ситуації, оскільки інші механізми політичного управління втрачають свою ефективность. Кризова комунікація затребується тільки в тому політичному просторі, в якому кризи та конфлікти мають певний рівень напруження, що обумовлює для конкретних акторів втрату здатності до підтримки стійких контактів зі своїми контрагентами.

В період кризи для політичних акторів існує ризик зниження їх статусних позицій, втрата ресурсів, витіснення їх з політичної арени. Отже, метою комунікатора в кризовій комунікації є забезпечення свого існування в політичній сфері, оскільки кризова комунікація здатна визначати умови існування акторів в інформаційному просторі політики, а також перебудовувати стратегії політичних акторів. В цілому основною метою комунікації в умовах кризи політичної системи є підтримання самого існування комунікатора та реципієнта в сфері влади. Завданнями кризової комунікації, відповідно, є використання інструментів та ресурсів підтримання політичного дискурсу. Прийомами самозбереження політичних акторів в умовах політичної кризи є, перш за все, інтенсифікація інформаційних контактів та розширення зони охоплення контрагентів.

Використання комунікативних технологій для комунікаторів на зразок держави, інших носіїв політичної влади може бути подолання кризових ефектів у реципієнта, а саме психологічні фрустрації, які загрожують неадекватним сприйняттям кризи (техніки зняття стресу, нейтралізація панічних настроїв, пом'якшення сприйняття конфлікту, інтенсифікація спілкування конфліктуючих сторін, зниження резонансу скандалів, які можуть заважати комунікатору просувати свою політичну стратегію).

Так, наприклад, масова паніка не обов'язково виливається в форму панічного натовпу, а може довгий час існувати у вигляді різкого погіршення психічного та соматичного самопочуття, спадом економічної активності людей і т.і. Оскільки емоційний стан і поведінка людини при появі небезпеки визначається суб'єктивним сприйняттям ситуації, то для ефективної кризової комунікації необхідним є пояснення ролі індивідуума в ній. Паніка може виникнути тоді, коли ситуація для людини незвичайна та неочікувана (що є особливістю кожної кризової ситуації), невідомі способи подолання небезпеки, відсутній план дій. За наявності певного знання (навіть оманливого) та програми дій (навіть неадекватної) людина здатна переключитися зі страху на певну предметну задачу, тобто паніка сама по собі долається [10].

З іншого боку, комунікатор, що має на меті провокування політичної кризи може застосовувати комунікативні технології підриву довіри до політичних лідерів, сил, інститутів, рішень, роздмухування паніки, підготовки соціальнопсихологічних умов для підриву нормального функціонування політичних інститутів. Це можуть бути репутаційні скандали, що підривають довіру до певних діячів і можуть мати наслідком відставку уряду або відміну певної політичної реформи, та навіть імпічмент президента. Особливе місце також займають технології політичної комунікації, що застосовуються в технології ненасильницьких революцій [11]. Особливо дієвими подібні комунікативні технології в певних політико-культурних умовах певного суспільства, що є об'єктом порівняльних та політико-культурних досліджень.

Метою використання комунікативних технологій в кризовій ситуації є забезпечення інформаційної безпеки політичного актора. Комунікативні технології застосовуються в умовах кризи за певним алгоритмом, який містить елементи прогнозування та управління інформаційними потоками, а також ліквідація наслідків перебігу політичної кризи. Даний алгоритм включає в себе формування переліку можливих кризових ситуацій та відповідних управлінських проблем, які можуть в них виникнути, прогноз можливих наслідків прояву певної ситуації, певний план комунікативної активності в даній ситуації, програма дій [12]. Інформаційні технології в період кризи мають бути наступальними, гнучкими та оперативними.

В світовій практиці управління політичними комунікаціями використовуються наступні концепти налагодження кризової комунікації: вирішення конфліктів (conflict resolution), управління конфліктами (conflict management), проблемне управління (issues management), управління сприйняттям (perception management).

Отже, на основі вищесказаного можна зробити наступні висновки.

По-перше, політична комунікація в умовах політичної кризи втрачає властивості, присутні в ній в стабільних станах політичної системи. Це ситуація, коли можливості використовувати звичні способи та інструменти масової комунікації втрачаються або радикально ускладнюються.

Парадоксом кризової комунікації є те, що комунікативні зв'язки перериваються в кризовій ситуації в той час, як саме в умовах кризи комунікація є сутнісно необхідною та актуальною.

По-друге, політична комунікація в кризових умовах має значні обмеження, а іноді взагалі стає неможливою, отже саме в кризовій ситуації відновлення або налагодження комунікації між центром політичного управління та його реципієнтами є іноді єдиним можливим методом політичного управління.

По-третє, кризова комунікація має певні функції: 1) забезпечення інформаційної безпеки як управлінського політичного центру, так і реципієнтів, 2) подолання наслідків політичної кризи у реципієнтів, а саме неадекватного сприйняття політичної ситуації (в т.ч. когнітивного дисонансу), відповідних емоційних станів, постстресових та посттравматичних синдромів, характерних в кризовий та післякризовий період; 3) відновлення довіри та сприятливих соціально-психологічних умов для подальшого здійснення комунікації.

Технології кризової комунікації включають: методи кризового планування в інформаційній сфері, що включають аналіз динаміки ринку та передкризової ситуації, коррдинація комунікативної взаємодії в процесі розгортання конфліктів, а також післякризове регулювання. Це методи діагностики ситуації, прогнозу розвитку подій, виявлення факторів ризику.

Список використаної літератури

1. Политические коммуникации / Под ред. А. И. Соловьева. -- М.: Аспект Пресс, 2003 --332 с.

2. Грачев М.Н. Политическая коммуникация/М.Н. Грачев // Вестник Российского университета дружбы народов. -Серия: Политология. 1999. -№ 1. -С. 24-39.

3. TheDictionary ofPoliticalAnalysis/Eds.: J.C. Plano, R.E. Riggs, H.S. Robin. ABC Clio. Canta Barbara. USA Great Britain, 1982. p. 28).

4. Pye L. Political Communication // The Blackwell Encyclopedia of Political Institutions. Oxford; New York, 1987.

5. Хабермас Ю. Проблема легитимации по зднего капитализма/Ю. Хабермас -- М.: Праксис, 2010. -- 272 с.

6. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального/Ж. Бодрийар Екатеринбург, 2000. 90 с.

7. Токовенко О.С. Трансформація дисциплінарної матриці політичної науки (історико-політологічний аспект) /О.С. Токовенко //Вісник Дніпропетровського університету. Серія Соціологія. Філософія. Політологія. Вип. 19. Дніпропетровськ, 2009.-С. 256-261.

8. БішопДж. Ф. Ілюзія громадської думки: факт і артефакт в американських опитуваннях (Уривки з книги. Частина 2) /Дж. Ф. Бішоп. // Політичний менеджмент. -

9. -№5(26).-С. 5-12.

10. Вацлавик П., Бивии Д., Джексон Д. Прагматика человеческих коммуникаций: Изучение паттернов, патологий и парадоксов взаимодействия/П. Вацлавик, Д. Бивии, Д. Джексон / Пер. с англ. А. Суворовой. -- М.: Апрель-Пресс, Изд-во ЭКСМО Пресс, 2000. -- 320 с.

11. Назаретян А.П. Агрессивная толпа, массовая паника, слухи. Лекции по социальной и политической психологи/А.П. Назаретян С-Пб.:»Питер», 2003. 112 с.

12. Шарп Д. От диктатуры к демократии: Стратегия освобождения /Д. Шарп / Пер. с англ. Н.Козловской М.: Новое издательство, 2005. 84 с.

13. Крылов А. Н. Менеджмент коммуникаций. Теория и практика/А. Н. Крылов. М.: Издательство Национального института бизнеса, 2002. 228 с.

Размещено на Allbest.ru