Діяльність етнополітичних партій: консолідація політичної нації чи загострення міжетнічних відносин?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність етнополітичних партій: консолідація політичної нації чи загострення міжетнічних відносин?

Луцишин Г.І.

Процес розвитку етнополітичних партій є доволі тривалим, зокрема, починаючи з кінця XIX ст. у більшості країн Європи етнічні чинники стають доволі впливовими у політичному житті держав. Етнічні спільноти починають створювати власні політичні партії з метою відстоювання своїх інтересів в органах влади. Зокрема, на початку XX ст. в Австро-Угорщині існували німецька, угорська, чеська, польська, русинська, словенська та італійська партії. Подібна ситуація склалася в Чехо Словаччині, Німеччині та Англії. Проте активне наукове вивчення етнополітичних партій відбувається лише у другій половині XX ст.

Сьогодні партії етнічних груп існують як в розвинутих демократичних, так і недемократичних країнах. Етнополітична партія партія, члени якої відстоюють інтереси окремої етнічної групи, мають намір представницьким чином брати участь в політичному житті держави, у якій проживають. Діяльность етнополітичних партій в демократичних країнах чітко регламентована законодавством і не виходить за межі дозволеного законом, однак в деяких країнах етнополітичні партії заборонені законодавством.

Мета роботи проаналізувати особливості, передумови розвитку та діяльність етнополітичних партій, їх вплив на процес консолідації політичної нації, а також можливість негативних наслідків їх діяльності загострення міжнаціональних відносин та посилення дезінтеграційних настроїв в державі.

Вивченню даного питання присвячено ряд праць, зокрема, серед зарубіжних вчених, це праці Р.Брюбейкера, Е.Сміта, К. Дойча, М. Дюверже, П.Бурдьє, Е.Шилза. Серед українських дослідників особлива увага приділяється у працях таких науковців як Варзар І.М., ЄвтухВ.Б, Римаренко Ю.І, Кресіна І., Колодій

А.Ф., Kypac І.Ф., Kicce А., Картунов О.В., Майборода O., Шкляр JI.Є. та ін.Практика показує, що немає єдиного підходу і єдиного успішного методу вирішення цього складного питання, зокрема, деякі країни підтримують політичну діяльність своїх національних меншин, створюючи їм пільгові умови; інші законодавчо підтримують захист регіональних мов; в окремих країнах прийнятною є двомовність, навіть коли носі другої мови представляють абсолютну меншість, а в інших не визнають мову етносів навіть на території їх етнорегіону.

Виділяють різні типи етнополітичних партій партії титульних етносів, партії корінних народів та партії національних меншин. Оскільки проблема, яку ми аналізуємо, є доволі широкою, то ми більшою мірою зосередимо свою увагу на аналізі партій національних меншин. Роль етнічних партій може бути різною, зокрема, у стабільних демократичних країнах вони доповнюють етнополітику держави, найчастіше захищаючи права національних меншин, а в перехідний етап розвитку держави етнічні партії можуть сприяти виникненню та загостренню міжетнічних конфліктів. Позитивним прикладом діяльності сучасних етнополітичних партій у країнах Європи можна назвати партії угорців у Словаччині та Румунії, албанців у Македонії, фризів у Нідерландах, поляків у Литві [7].

Практика показує, що етнічний чинник в країнах Східної і Західної Європи діє доволі по-різному. Зокрема, в парламентах Іспанії, Італії присутні кілька етнічних партій. До того ж загальнонаціональні партії в цих державах доволі критично ставляться до етнополітичних партій, проте відносини між більшістю та меншістю є доволі конструктивними. Також у багатьох країнах Західної Європи заохочують участь організацій національних меншин у складі правлячої більшості, тобто етнічна група не повинна бути в опозиції, а відносини між більшістю та меншостями не повинна будуватись за принципом «влада--опозиція». Загальнонаціональні партії вносять свої корективи на місцевих виборах, вважаючи, що у місцевих органах влади повинні бути представлені усі регіональні меншини.

Вступ країн Східної Європи до ЄС вніс певні корективи у їх національне законодавство щодо міжнаціональних відносин. Наприклад, у Румунії представництво меншин у Парламенті спеціально визначено Конституцією, зокрема, у 2000 році у парламенті Румунії було 18 представників національних меншин, а угорці подолали 5% бар'єр. Активною партією етнічних угорців в Румунії є Демократичний альянс угорців Румунії (ДАУР). Аналітики зазначають, що важливу роль у розвитку угорських партій в інших державах відіграє сама Угорщина. Однак на сьогодні питання діяльності етнополітичних партій в Румунії є одним із дискусійних і у ЗМІ активно обговорюють питання про те, як обмежити представництво меншин в румунському парламенті.

Цікава ситуація щодо етнічних груп склалась у Словаччині, зокрема, в країні виділяють три найчисельніші національні групи: угорці (11%), русини (5%) та роми (5%), однак становище цих трьох груп абсолютно різне. Угорці активно представлені у всіх владних структурах, вони позитивно вплинули на приєднання країни до ЄС. У Словаччині угорська меншина, що складає 9,7% усього населення, створила Словацьку угорську коаліційну партію (СУКЙ), що бере участь у правлячих коаліціях починаючи з 1998-го року. В період між виборами 1998-го і 2002-го року СУКП призначила віце-прем'єрміністра, двох міністрів і державного секретаря в міністерстві освіти. В уряді, що прийшов до влади у жовтні 2002-го року, СУКП знову здобула посади заступника прем'єр-міністра з питань національних меншин та міністрів екології, сільського господарства, регіонального розвитку. Проте словацькі русини демонструють низьку політичну активність. Більш як 30% русинів, які брали участь в останніх парламентських виборах, не хотіли голосувати за жодну політичну партію, електоральні симпатії русинів повністю протилежні до угорських. Під час референдуму щодо приєднання Словаччини до ЄС, русини дали чи не найбільший відсоток голосів проти.

Етнополітичну партію можна розглядати як окремий суб'єкт міжетнічних взаємин, а також вона виступає як джерело політичної влади окремого народу-етносу, особливо національних меншин. На переконання професора І. М. Варзара «етноменшини можуть і повинні брати участь у процесах державотворення як прямим і безпосереднім, так і опосередкованим, представницьким чином, через свої політичні партії і громадсько-культурні асоціації» [1, с.298]. Держава, в свою чергу, має визнати їх право-юридичними органами влади, поряд з етнокультурними та етнорелігійними організаціями.

На сьогодні питання існування етнополітичних партій залишається доволі неоднозначним, оскільки більшість науковців наголошує на тому, що створення та розвиток таких партій значною мірою сприяє дезінтеграційним процесам в державі, загостренню міжетнічних конфліктів, протистоянню титульного етносу та національних меншин. Наприклад, Доналд Jl. Горовіц, стверджує, що етнополітичні партії є головним елементом, який привноситься етнічними конфліктами в партійну політику [2]. Натомість Mopic Дюверже, розглядає етнополітичні партії як фактор, що зі своєю появою сам у майбутньому буде викликати етнічні конфлікти [3].

Діяльність етнополітичних партій ми розглядаємо у контексті етнополітичного процесу, зокрема, В. Устименко наголошує, що «під етно політичним процесом слід розуміти, по-перше, політичні аспекти функціонування в Україні етнополітичних спільнот, маючи на увазі їхню можливу політичну організацію та інтереси, вимоги до держави, як і в цілому участь у політичному житті суспільства та особливості політичної поведінки, по друге, регулювання цього функціонування, а також пов'язаних з етносом питань з боку держави, офіційних та загальнонаціональних політичних інститутів, розуміючи під цим наявність офіційної (державної) політики в питаннях прямо чи опосередковано етнічного плану» [12,с.73-74].

Політичні вимоги національних меншин присутні у більшості випадків їхньої діяльності і проявляються вони головним чином у забезпеченні представництва в органах влади різних рівнів. Складність полягає в тому, що проблема представництва не повинна суперечити визнаному і закріпленому в більшості конституцій принципу рівного виборчого права.

Одним з методів запобігання і зняття міжетнічного напруження, вважає український дослідник А. Кіссе, може бути адекватна виборча система. Тобто існує зв'язок між стабільністю політичної системи і репрезентованістю етнічних груп в органах влади. Аналізуючи основні виборчі системи сучасності, автор приходить до висновку, що мажоритарна система спроможна забезпечити більшу стабільність, тоді як пропорційна допомагає досягнути кращої репрезентативності: «Пропорційна система сприяє появі «відчуття приналежності» у представників меншин і допомагає їм відчувати себе інтегрованими в суспільство. Але її недоліком вважають те, що вона може призвести до ситуації, коли кожна етнічна група буде представлена власною партією, а кожна партія спиратиметься на підтримку лише однієї етнічної групи. Як наслідок, виборці віддаватимуть голоси «рідній» партії, незалежно від того, якого кандидата вона висуне» [4,с.107-110].

Виборча кампанія може відображати природу міжетнічних взаємин і визначати характер політики після виборів. «Водночас кампанія, яка акцентує увагу на загальних, а не суто етнічних проблемах, має більші перспективи для виборчого політичного процесу, який буде більш стабільним та репрезентативним. З огляду на це, для етно політичної партії доцільним буде об'єднання з іншою, більш впливовою політичною силою. Наприклад, ряд представників Меджлісу кримськотатарського народу на парламентських виборах у березні 2006 р. були присутні у партійних списках від «Нашої України» [8,с.2].

З 90-х років в Україні теж створюються етнічні партії, зокрема за роки незалежності в нашій державі було створено близько 20 етнополітичних партій. Зокрема, серед найбільш активних можна виділити: Демократична партія угорців України, Політична партія «КМКС» Партії угорців України, партія «Руський блок» (попередня назва Партія «За Русь єдину»), «Партія політики Путіна», Російська партія Криму, Партія мусульман України. Якщо дати загальну характеристику цих партій, то можна наголосити, що майже усі етнічні партії є нечисельними, їх діяльність найчастіше має регіональний характер і залежить від компактного проживання етноспільноти. Наприклад, обидві угорські партії мають досить вагому підтримку з боку сусідньої Угорщини і представлені в облраді Закарпаття. Вони мають на меті створення в рамках Закарпаття «Притиснянського району» з центром у м. Берегове, який об'єднав би угорськомовні населені пункти області. Передвиборна програма 2006 р. «КМКС» Партії угорців України містить наступні вимоги: надати національним меншинам право на створення всіх форм автономії; розширити сфери застосування угорської мови (зокрема, двомовність діловодства в населених пунктах, де мешкає хоча б 20% угорців); забезпечити державне фінансування закладів освіти та культури національних меншин тощо [9, с.8]. Інша партія угорців Демократична партія угорців України у передвиборній програмі 2006 року заявила про наступні завдання: представництво національних громад у Верховній Раді; національно-культурна автономія під егідою Угорщини; реалізація права на навчання угорською мовою та підтримка державою угорськомовних видань; реабілітація репресованих закарпатських угорців [10,с.З]. Значна чисельність та компактне проживання угорців в регіоні робить їх вагомою політичною силою, з якою не можна не рахуватись у політичних процесах Закарпаття.

Щодо кримських татар, то на парламентських виборах у березні 2006 року представники меджлісу були присутні у партійних списках від «Нашої України». Щодо інших політичних сил, представлених в АРК, то напередодні парламентських виборів вони знову акцентували увагу на близькій для виборців етнічній тематиці. Обласна організація Партії регіонів йшла до кримського парламенту спільним списком з «Руським блоком» і акцентувала увагу на вирішенні мовної проблеми та наданні російській мові статусу державної.

Низка етнополітичних партій мають чітко виражений дезінтеграційний характер, зокрема, на виборах 2002 року «Руський блок» виступав із програмою, основними принципами якої були «...приєднання України до Союзу Росії і Білорусі, встановлення та закріплення єдиного економічного, інформаційного та культурного простору Росії, України та Білорусі; надання російській мові статусу державної нарівні з українською мовою» [11]. Результати парламентських виборів 2002 року показали, що політична мобілізація на дезінтеграційному рівні (створення політичних партій та блоків на основі національних меншин) себе не виправдала. Зокрема, «Руський блок» опинився на шістнадцятому місці серед політичних партій, отримавши 0,73% голосів виборців. Серед регіонів, які віддали найбільшу кількість голосів за цей блок AP Крим, Луганська, Харківська області.

Досвід показує, що більшість національних товариств співпрацюють з політичними партіями, проте як саме політичні партії України ставляться до національних меншин та міжнаціональних проблем, ми намагались дізнатись, проаналізувавши програми партій. Ставлення політичних партій України до вирішення проблем національних меншин є різним, однак найчіткіше воно проявляється у передвиборних програмах. Контрастність та невизначеність політичних орієнтацій національних меншин можна пояснити декількома чинниками. Наприклад, різна історична доля національних меншин України. Деякі проживають на своїх етнічних землях, інші мігрували на територію України сотні років тому, а інші є недавніми мігрантами. Є меншини, які у недавньому минулому мали певні привілеї, а є меншини, які зазнавали депортацій та репресій. Слід врахувати те, що кожна особливість розвитку тієї чи іншої національної меншини впливає на політичні симпатії та політичну активність.

Одним із способів узгодження інтересів і мирного розв'язання етнічних суперечок є формування і утвердження демократичного режиму. Але зв'язок між демократією та етнічними конфліктами має два аспекти, вважає український дослідник А. Кіссе: «З одного боку, демократія може допомогти зменшити етнічні напруження, з іншого перехід до демократії створює сприятливі умови для зростання всіляких упереджень, що зрештою виливається в етнічні конфлікти. Водночас успішна демократизація потребує національної єдності як основної передумови, яку важко виконати у випадку наявності етнічних конфліктів, особливо в поліетнічних суспільствах» [5,с.334]. В даному контексті вчений звертає увагу на ідеї «інтегральної демократії», за якої етнічне сегментування суспільства не підкріплюється, але волею державних діячів забезпечується співучасть етнічних груп у владі.

Задля вирішення питання участі національних меншин у суспільно-політичному процесі країн-членів Ради Європи, прийнята Резолюція міжпарламентської Асамблеї про забезпечення участі та представлення національних меншин у парламентському процесі. Асамблея рекомендує країнам Ради Європи належним чином враховувати вимоги етнічної та національної розмаїтості, рівного представництва національних меншин у парламентських органах влади.

Таким чином, проблема представництва національних меншин у багатьох європейських державах вирішується кількома методами: завдяки спеціальним нормам у виборчому законодавстві; внаслідок демократичних традицій, що склалися, високого рівня політичної культури народів; створення різних консультативних органів, залучення представників меншин до виконавчих органів.

В багатьох країнах дотримуються думки, що національні меншини варто обмежувати від участі у владі, оскільки присутність національних меншин сприяє виникненню опозиції в державі. З іншої сторони, в багатьох державах вважають, що присутність представників національних меншин в органах влади знімає етнічну напругу в суспільстві, запобігає виникненню етнічних конфліктів. На думку ряду дослідників, зокрема, О.Майбороди, «етнічність має бути присутня у владі або своїми носіями, або ж пріоритетним ставленням до себе» [6,с.18]. Також О.Майборода підкреслює, що врахування етнічного чинника має бути обов'язковим елементом передвиборної стратегії. Водночас не можна випускати з поля зору й те, що наголос на етнічному чиннику в передвиборній боротьбі стимулює політизацію етнічності.

Український досвід свідчить, що поразка «етнічної» виборчої стратегії на парламентських виборах 1998, 2002 років дає підстави стверджувати, що в нашій державі проблема етнічних партій не є настільки актуальною. І це добре розуміють лідери етнополітичних організацій. Зокрема, Асоціація національно-культурних об'єднань України обрала тактику співпраці з політичними партіями та виборчими блоками з розрахунком, що ті включать до своїх списків найвідоміших представників етногруп. Компактно розселені угорці, румуни, росіяни, звісно, виберуть «своїх» депутатів по мажоритарних округах, однак їх вибір може бути різним щодо політичних партій. Як показує практика, розігрування етнічної карти на виборах приносить успіх лише кільком кандидатам-представникам меншин.

Досліджуючи дане питання, ми переконались, що діяльність етнополітичних партій має доволі складний та суперечливий характер. З однієї сторони науковці розглядають їх діяльність як об'єктивний процес, на який впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Діяльність етнополітичних партій зумовлена активністю та впливом інших держав та окремих політичних сил, що, в результаті негативно відбивається на розвитку нації та національній консолідації держави. Результати низки соціологічних досліджень свідчать про те, що українці позитивно не сприймають створення і діяльність партій етнічних меншин, такі партії є маловпливовими, їх діяльність є ситуативною, вони часто загострюють міжетнічні відносини, сприяють протистоянню титульного етносу та національних меншин, посиленню дезінтеграційних процесів в державі. Сучасна правова держава не заохочує утворення етнополітичних партій, справедливо вбачаючи в них перешкоду для досягнення національної солідарності та консолідації, а часто і етноконфліктну компоненту суспільних відносин.

етнополітичний партія міжнаціональний держава

Список використаних джерел

1. Варзар І. Із контекстів минулих літ: Вибране в концептуальних і мемуарних вимірах / І.Варзар. K.: ФАДА, ЛТД, 2003. Кн. 1: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. 592 с.

2. Доналд Л. Горовіц. Міжетнічні конфлікти /Пер. З англ. О. А. Ківшик. Харків: Каравела, 2004. 684 с.

3. Дюверже Морис. Политические партии /Пер. с франц. М.: Академический Проект, 2000. 538 с.

4. Kicce А. Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів / A.Kicce // Політичний менеджмент. 2006. №2. C. 107-115.

5. Kicce А.І. Етнічний конфлікт: теорія і практика управління. Політологічний аналіз/ А.Кіссе. K.: Логос, 2006. 380 с.

6. Майборода О. Етнічна карта на парламентських виборах не стане козирною: не той розклад / О.Майборода //Контекст. -2001. -№11. С. 18-25

7. Москаленко Д. Партии национальных меньшинств в Украине: воспоминания о будущем/Д.Москаленко //Моя Батьківщина. -2006. 11-31 жовтня; СамарВ. «Наша Украина» и меджлис: вместе, но порознь / В.Самар // Зеркало недели. 2005. 17 декабря.

8. Передвиборна програма Закарпатської обласної організації політичної партії «КМКС» Партія угорців України» // Новини Закарпаття. 2006. 24 березня.

9. Передвиборна програма Закарпатської обласної організації Демократичної партії угорців України // Новини Закарпаття. 2006. 24 березня.

10. Русский блок на выборах // Руссское дело. 2002 № 8.

11. Устименко В. Етнополітичні процеси: стан та особливості їх прояву в регіональному розрізі//Наукові записки: 36. -K.: ІПіЕНДНАНУ, 2002. Сер. «Політологія і етнологія». Вип. 19. -С. 73-117.

Размещено на Allbest.ru