До питання про напрями, засоби та суб'єктів політичного процесу

Дослідження політичного процесу, особливо з боку його матеріальних та духовних складників, належить до найбільш актуальних і першочергових завдань сучасної політичної науки. І це не випадково. Адже суспільство, в якому ми живемо, у буквальному сенсі пронизане політикою - розвивається як політичний процес, від волі учасників якого здійснюються періодичні повороти його історії. Політична воля суб'єкта, вибір останнім напрямів та засобів реалізації політичного процесу є важливою умовою його ефективності. Дослідженню цих складників присвячена стаття, що пропонується.

Як відомо, головним питанням політичного процесу є вибір адекватних прийнятим рішенням засобів і методів політичного регулювання. В цьому розумінні правлячі кола можуть виявити волю й орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії, проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина, або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у втягненні народу в політичне життя.

В будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень повинна враховувати співвідношення між базовим та периферійними процесами - можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури, як правило, намагаються пристосувати закони, що приймаються, рішення і директиви влади до власних повноважень і інтересів. Наприклад, міністерства або місцеві органи можуть давати свою інтерпретацію урядовим рішенням, сприяючи дезінтеграції влади, а відповідно, і зростанню суперечності політичного процесу. Тому однією з універсальних вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості політичного опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рішень на всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватись навіть у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.

Але слід сказати, що історичний досвід показує, що не завжди модернізаційні трансформації призводять до реального політичного розвитку та успішного форматування політичної системи. Серед основних чинників, що визначають суперечливий характер політичного процесу в умовах трансформації політичної системи, найчастіше виділяють наступні:

а) потужний вплив авторитарних тенденцій;

б) амбівалентний характер самої політичної системи, в якій хаотично поєднуються демократичні й авторитарні елементи;

в) позапублічність значної кількості політичних дій та рішень, що унеможливлює їх швидку й адекватну оцінку;

г) невідповідність реальної діяльності значної кількості політичних інститутів тим основним функціям, які вони повинні виконувати в умовах демократії;

д) значна розбіжність між офіційно проголошеними цілями політичної діяльності та їх фактичною діяльністю.

Означені фактори можуть призводити до протилежних результатів - політичний процес стає не політичним розвитком, а протікає у кризовому режимі, а «модернізована» політична система, ризикує перейти на стадію занепаду. Отже, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П. Струве, «регресивна метаморфоза» політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Введення інформації у формі певних вимог і підтримки на попередніх двох стадіях, зазвичай, підживлює політичну систему. Вимоги можуть виникати і формулюватися як із навколишнього середовища, так і усередині самої політичної системи. Незалежно від місця свого походження вимоги і підтримка стають частиною політичної системи і повинні враховуватися нею у відповідних структурах і при дотриманні визначених процедур.

Як було показано вище, вихід інформації - результат функціонування політичної системи - здійснюється у формі рішень і політичних дій. Ці рішення і дії так чи інакше впливають на навколишнє середовище. У випадку, якщо вони відповідають очікуванням і вимогам численних груп і верств населення, це може, найшвидше, породити і підсилити підтримку. У системі зростають стабілізаційні процеси. У випадку повної або часткової невідповідності очікуванням політичні рішення можуть мати негативні наслідки, породити нові, більші вимоги, викликати реакцію відторгнення правлячих структур або всієї системи в цілому. У цьому випадку в суспільстві поширюються дестабілізуючі процеси.

На кожному з рівнів, на які розділена політична система, утворяться специфічні структури і відношення між ними. Життя політичної системи проходить як постійна зміна рівноважних станів і криз різного роду - від локальних криз окремих підсистем і структур до загальних криз системи, що звичайно пов'язані з кризою її соціального оточення і вливаються у сукупність політичної, економічної, національної, правової та інших криз, що супроводжується загостренням соціальних суперечностей.

Функціональна криза системи, або криза перевантаження, виникає коли вона змушена вирішувати задачі, які вирішити не може. При цьому криза може бути процедурною; вона вирішується частковою або повного перебудовою системи. Така криза пов'язана з антагоністичними конфліктами у суспільстві, що породжують нові форми існуючого суспільного ладу і зберігають його політичну систему.

Більш глибокі кризи - кризи розвитку - пов'язані зі зміною політичної системи і типу суспільства або його істотних характеристик і можуть супроводжуватися більш-менш серйозними революційними зрушеннями. Революція - це така форма політичного процесу, яка стрімко та кардинально змінює або ліквідовує стару систему. Революція не тільки радикально вирішує кризи, але і вимагає від суспільства дуже високої соціальної сплати. Епоха соціального перевороту може складатися з циклу політичних революцій, що змінюються контрреволюціями, тобто реставрацією старого ладу і політичним реверсом, поверненням до минулої політичної системи. Сучасні дослідники революції вказують на такі риси цього феномена: 1) розпад держави; 2) насильницький характер; 3) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства; 4) радикальна зміна політичних інститутів і всієї політичної системи.

У транзитології, при вивченні політичних процесів в режимі кризового функціонування та занепаду політичних систем, розрізняють два типи переходу - радикальний і поміркований. Радикальним шляхом перехід до нової політичної системи відбувався в країнах, де стара еліта повністю втратила легітимність. Зміна режиму відбулась або шляхом абдикації, як це трапилось 1989 року в Чехословаччині й НДР та 1993 року в Грузії, або насильницьким шляхом, як 1989 року в Румунії та 2005, 2010 р. в Киргизстані.

Поміркований тип переходу до нової політичної системи передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів і методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур. Останній шлях досить тривалий. До того ж, при збереженні позицій старої еліти у владі можливі відхилення й зупинки процесів демократизації. Отже, іншим типом політичного процесу в режимі кризі, більш характерним для останньої третини XX ст. - початку XXI ст., є цілісне реформування політичної системи. Реформи являють собою лише часткові зміни, покликані пом'якшити розгортання кризи, або вирішити його на користь пануючих груп, що зберігають важелі влади в своїх руках. Реформа здійснюється поступово, еволюційно, проте, серія системних реформ нерідко має результатом глибокі соціально-економічні і політичні перетворення. Головна перевага реформи полягає в тому, що вдається зберегти певний баланс та рівновагу базових соціально-політичних сил, а боротьба інтересів і ідей здійснюється в рамках громадянської злагоди, через взаємні компроміси.

Практика розгортання соціально-політичних процесів другої половини XX - початку XXI століття виявила збільшення взаємозв'язку між революцією і реформою. У нових історичних умовах виникає новий тип суспільних перетворень, який неможливо втиснути в рамки звичних понять «реформа» та «революція». Німецький політолог Т. Еш в зв'язку з цим навіть ввів в науковий обіг оригінальний термін «рефолюція», а інший фахівець в цій області - Р. Фішер використовував поняття «еволюційна революція».

Стадія занепаду політичних систем діалектично співпадає з активізацією соціальних сил, що заявляють про себе новими ідеями та формулами організації політичного життя. У цьому разі «спрямованість політичних процесів стає негативною щодо чинних інститутів влади і законодавства; руйнівні тенденції перевищують конструктивні, творчі; розпад режиму правління набуває незворотного характеру. У результаті політичні рішення втрачають управлінську силу, а еліта влади - свою легітимність». Природно, що в умовах кризи політичної системи держави подальший розвиток політичного процесу залежатиме від проективного змісту та принципів нової політичної системи, яку запропонують основні актори і яку активно підтримають значущі соціальні групи.

Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб. Означені факти вимагають врахування структурної комбінації об'єктів та суб'єктів політичного процесу як важливих факторів побудови його аналітичної схеми. Як з цього приводу зазначає В. Бебик: «справді, якщо подати політичну систему як систему взаємодій, то її вигляд визначатимуть через суб'єктно-об'єктні відносини, які спираються на історично зумовлений код сприйняття й передачі суспільної комунікації і зв'язують окремих індивідів, соціальні групи, політичні організації, інституції та державні структури. Так, з одного боку, відбувається «об'єктивування суб'єктивності» в термінах П. Бурдьє, тобто перетворення потреби на політичний інтерес, а з іншого - забезпечується стійкість усієї суспільно) політичної конструкції через пристосування до змін».

Структура політичного процесу часто визначається як сукупність взаємодій між акторами, а також їх логічна послідовність. Деякі дослідники до структури відносять наступні елементи: об'єкти, суб'єкти, а також засоби, методи, ресурси. Іншими словами, структура політичного процесу включає: суб'єктів політичних дій і засоби їх впливу на об'єкт, а також самі об'єкти дії; політичні інтереси, мотиви і цілі поведінки в політичній взаємодії; взаємодію суб'єктів у формі боротьби чи співпраці і соціально-політичні умови виникнення і функціонування політичного процесу.

У якості об'єкту політичного процесу виступає, як правило, суспільство, що складається з різних класів і соціальних груп, а також індивідів. Найбільш типовими об'єктами політичного процесу є зазначені вище соціальні сутності: людські потреби, інтереси, відносини, інституції, ідеї. З цього приводу слід зауважити, що встановлення об'єкту політичного процесу знаходиться від рівня його типологізації - особливо масштабу політичного процесу та його значущості для суспільства. Зрозуміло, що об'єктом базового макрополітичного процесу буде політична система як цілісність або ж суспільство в цілому, що має особливе значення в режимі конституювання або модернізаційного розвитку політичної системи. В режимі ж її нормального функціонування об'єктом політичного процесу виступатимуть ті аспекти суспільної проблематики, які вимагають реалізації певного політичного курсу або конкретних політичних рішень - як-от збалансування соціального забезпечення, прийняття бюджету, стимулювання малого підприємництва тощо. При розгляді периферійних процесів слід розуміти, що об'єктом може бути містобудівна політика, вирішення проблем дошкільної або середньої освіти в окремих регіонах, формування коаліцій на рівні органів місцевого самоврядування, але ж ніяк не реформа місцевого самоврядування, чи адміністративне реформування - що, безперечно є об'єктом базового макропроцесу в державі.

Виділення суб'єктів політичного процесу також має неоднозначний характер та залежить від типу процесу, що розглядається. Політичний процес відноситься до числа складних, синтетичних феноменів, природа яких пов'язана з функціонуванням динамічних систем, що володіють ізоморфною й інваріантною структурою. Найчастіше політологи розглядають структуру макрополітичного процесу в трьох аспектах. По-перше, з погляду взаємодії держави і громадянського суспільства, політичної системи з її соціальним середовищем, державного керування і політичної участі. По-друге, з позиції більш дробових компонентів, діяльності соціальних суб'єктів і функціонування політичних інститутів, що складають зміст цілісного макропроцесу. І по-третє, структура політичного процесу може бути описана в аспекті основних тимчасових фаз і станів його протікання, обумовлених відповідним балансом сил, установленням рівноваги між ними чи ж його порушенням.

Найчастіше в якості основних суб'єктів або акторів політичного процесу дослідники називають політичні інститути, головні з яких, - держава і громадянське суспільство, а також політичні партії, громадські організації, групи по інтересах, окремі громадяни. Тому часто суб'єктів політичного процесу поділяють на індивідуальні та групові. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.

Груповим суб'єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури, який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політичної влади, а також групи інтересів, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня. Часто найбільш загальним груповим суб'єктом макрополітичного процесу виступає громадянське суспільство в цілому. Багатоскладовість сучасного громадянського суспільства передбачає наявність двох і більше сегментних макроутворень. Сегментарність у політичному сенсі означає, що політичні суперечності здебільшого збігаються з лініями соціального чи етнічного поділу суспільства, його «внутрішніми кордонами». Сегменти, на думку деяких дослідників, проявляють себе в такий спосіб, що їхні специфічні інтереси здатні концентруватись і конкурувати із загальносуспільними. Tака конкурентність може досягати рівня, коли загальносуспільна єдність перетворюється на номінальну. Ця точка зору акцентує увагу на класичній для американської політології проблемі груп «громадського» та «приват - ного» інтересу. Проте за цією типологією складно визначити окремі групи, які для кожного багатоскладового суспільства є унікальними.

Тому, залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політичних рішень суб'єкти політики поділяються на безпосередні, первинні і вторинні. До безпосередніх суб'єктів політики належать керівники органів політичної влади, партій і громадських організацій, представники політичної еліти, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політичних рішень.

До первинних суб'єктів політики найчастіше відносять соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні й релігійні об'єднання, які, по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії; по-друге, виражають власні інтереси не прямо, а опосередковано, через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму. Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації та соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб'єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин. Соціально-класові групи - це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтереси і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі та середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, - у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для обстоювання вигідних позицій, ніж нижчі або навіть середні класи.

На нашу думку, важливим колективним суб'єктом політичного процесу на макрорівні є народ - як носій суверенітету держави та джерело політичної влади. Але наявність значної кількості суб'єктів, неможливість забезпечити оперативний обмін інформацією між ними не дає можливості народу здійснювати волевиявлення за формою, схожою з волевиявленням окремих осіб чи навіть організацій. З огляду на це від народу марно очікувати вироблення нової загальної настанови. Він має обирати між певними варіантами, запропонованими іншими суб'єктами. Але роль народу як суверена полягає у можливості здійснювати остаточний вибір, що ніким не може бути скасований. Теза «про фактичну неможливість тривалого перебування активних суб'єктів політичного процесу поза полем прямого чи опосередкованого впливу народу» за сучасних умов навряд чи може бути спростована навіть щодо тих країн, де демократичний устрій не консолідований. Для кожної окремої країни вплив народу на перебіг політичних процесів різний і визначається розвиненістю політичної системи, наявністю та рівнем демократичних інститутів та відповідних практик.

Вторинні суб'єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб'єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб'єктів політики належать політичні партії та групи інтересів. Політичні партії представляють собою організовані групи громадян - політичні структури, що беруть участь у боротьбі за владу та роль у державному управлінні. Тематика політичних партій є ґрунтовно розробленою у політичній науці та є самостійним предметом політологічного дослідження. В контексті нашої теми роль політичних партій як суб'єктів політичного процесу залежить від характеру та особливостей конкретної політичної системи, стабільності та функціонального навантаження партійної підсистеми а також особливостей партійного спектру.

Групою інтересів у політиці, згідно з «Політологічним енциклопедичним словником», є «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до політичної системи та суспільства в цілому з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей». При цьому як «інтереси», на нашу думку, слід враховувати лише ті, що фактично представлені у політичному процесі або потенційно відстоюватимуться. У політичній науці склалася досить розгалужена типологія груп інтересів, що враховує різноманітні риси їхньої будови та діяльності. Так, з погляду походження та ступеня організованості виділяють анемічні й інституційні групи інтересів. Перший тип характеризує об'єднання, що виникають стихійно як спонтанна реакція на ту чи іншу ситуацію. На думку французького політолога П. Бурдьє, їх передусім вирізняє відсутність постійних організованих дій членів від імені цієї групи. Включення таких груп у політичний процес і відносини з державою є непостійним. їхня внутрішня структура зазвичай нестійка та нерідко немовби формується знову, без збереження наступності з колишніми формами організації. Недостатність організаційних можливостей у нестабільних, транзитних або кризових політичних системах не тільки знижує ефект діяльності груп інтересів порівняно з політичними партіями, а й визначає часте прагнення до використання сили.

Резюмуючи викладе вище, можемо відзначити, що до структури суб'єктів політичного процесу обов'язково входить функціонування державних інститутів, таких як уряд і поліція, парламент і спецслужби, діяльність партій і груп тиску, індивідуальна активність громадян. У зв'язку з цим політичний процес нерідко трактують як досить складну конфігурацію свідомої і стихійної діяльності, тобто регульованих державою дій і спонтанних акцій груп громадян і окремих індивідів. При цьому можливі два підходи до трактування співвідношення даних компонентів: «горизонтальний» і «вертикальний». У першому випадку в політичному процесі держава і соціальні групи виступають, так би мовити, на паритетних засадах, як рівноправні партнери, що свідомо прагнуть до раціонального досягнення погоджених суспільних цілей.

При другому підході політичний процес трактується як деяка стихія, якій протистоять органи державної влади, що грають роль управлінської підсистеми цього процесу, яка визначає цілі і приймає рішення з приводу пріоритетних суспільних проблем. Усе це виявляється у періоди криз або в авторитарних режимах особливо яскраво. В цьому контексті можна стверджувати, що кожний із двох великих блоків чи взаємодіючих підсистем політичного процесу має своє функціональне навантаження: з одного боку, державне керування відіграє роль інтегруючої суспільство сили, що формулює колективні цілі і приймає рішення, а з іншого боку - тиск громадянського суспільства і політична участь зв'язані з функцією представництва інтересів груп і індивідів.

Окремими різновидами цих підходів є елітистська та партисипаторна теорії, які донині задають тон науковому дискурсу щодо співвідношення суб'єктів політичного процесу. Елітарна теорія політики, виходячи з ірраціональності як істотної риси народу, вважає політичний процес боротьбою між різними групами інтересів.

Згідно з партисипаторною теорією особистість раціональна і їй необхідно забезпечити максимальну підтримку для участі в політичному процесі. Рівноправність усіх перед законом розуміється як засіб боротьби за свободу на фоні змагання великої кількості організацій, який розширює діапазон вибору для кожного індивіда. Вибір здійснюється на основі «рівності свободи», тобто коли люди можуть формувати, переглядати й реалізовувати свої власні ідеї. У тоталітарних системах, яка також вимагає активної політичної участі на підтримку політичного процесу, індивіди та групові суб'єкти політики сприймаються не як актори із власними інтересами, здатними раціонально мислити та поводитись, а як суб'єкти вираження схожих аспектів спільної колективної волі, що підкорюється державній владі, яка й виступає головним політичного процесу.

Г. Алмонд і С. Верба спробували також розглядаючи політичну участь як базову інерційну основу політичного процесу намагалися нейтралізувати дилему між ідеалом активного раціонального суб'єкта та пасивністю й індиферентним ставленням до влади, притаманного деяким політичним системам. З точки зору цих дослідників, важливо не те, чому окремий громадянин бере участь у політичному процесі, спираючись на «нереалістичну віру в незалежність участі а те, що участь спрямовує соціальну енергію у креативне русло, дає вихід незалежній політичній діяльності й забезпечує можливість вибору. У рамках подібного трактування інакше виглядає роль еліти, залежність якої від вибору створює додатковий вимір взаємозв'язку приватного й суспільного. Саме ефект зворотного зв'язку в політичній системі виступає тим чинником, який водночас і стабілізує, і розвиває».

В якості висновку слід сказати, що якщо ззовні політичний процес є комплексом взаємопов'язаних подій, явищ, актів поведінки, які утворюють послідовність якісних станів політичної системи, то внутрішньою змістовною його суттю є артикуляція, представництво і конкуренція соціально-політичних інтересів різних суб'єктів. Представництво цінностей, ідеалів, духовних настанов, а також інтересів - головне підгрунтя реальної політики, умова глибини, наповненості, ґрунтовності політичного процесу в країні. Його інтенсивність також обумовлена і кількісним складом суб'єктів, і глибиною протистояння їхніх інтересів, тобто ступенем їхньої диференціації за реальними і духовними. Все це реалізується як дії та взаємодії, показові зіткнення і справжні конфлікти на різних щаблях політичної системи та соціальної організації.

політичний регулювання трансформація режим

Размещено на Allbest.ru