Консервативна інтерпретація свободи особи (С. Томашівський)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Консервативна інтерпретація свободи особи (С. Томашівський)

Вдовичин І.Я.

Загострення політичного та соціально-економічного протистояння не тільки в Україні й практично в усіх регіонах світу, яке в той же час відрізняється характером боротьби, актуалізує проблему відповідальної свободи, концепцію якої обстоювала класична європейська політична думка представлена такими мислителями як Е. Берк, Б. Констан, Д. Лок, H.-Л. Монтеск'є, А. Токвіль, у XX столітті Ф. Гаєк, К. Поппер, X. Ортега-іГасет. В українській політичній думці ми можемо визнати певну подібність їх ідей щодо свободи особи з поглядами С. Томашівського, який політично й ідеологічно належав до т. зв. католицької групи гетьманців, що проявляла певну активність на західноукраїнських землях у 1920 1930-х рр. Аналіз поглядів С. Томашівського здійснено в працях Б. Кухти, В. Потульницького, М. Швагуляка, та вони переважно стосуються державотворчої проблематики, її інституційного виміру, і недостатньо уваги надають розкриттю ціннісних сенсів боротьби особи за суверенність держави. Власне слабкість ціннісної складової цієї боротьби, на думку С. Томашівського, обумовила її поразку, і виразно окреслила основну проблему, відсутність спільної національної ідеї [9, с. 6], здатної подолати взаємопоборювання та крайнощі, неминучим наслідком чого стає витрачання енергії на руйнування а не на позитивне творення, тому свою передмову до збірника «Під колесами історії» С. Томашівський завершує словами: «Оця збірка присвячується жертвами української політики»[9, с. 4]. Вчений намагається сформувати концепцію особистої, усвідомленої, активної діяльності особи, яка спирається на історичну і культурну традицію. Розкриття зв'язку традиції з формуванням концепції свободи в українській політичній думці є не тільки науковою проблемою а й практично значимою, спроможною виявити вагомість свободи особи як відповідальної дії.

Слушним є зауваження українського дослідника Б. Кухти, що на відміну від В. Липинського, С. Томашівський відводив особливу роль державотворчим процесам у Галичині, не відкидав республіканського типу політичного устрою як результату еволюції монархії, виділяв специфічні риси українства, що мали б накласти відбиток на українську національну ідею, виступав проти централізму як принципу державного будівництва, за самоврядування, критично ставився до традиційних національних гасел й вимог, сліпого культу людей-символів [4, с. 273]. Відповідно він вибудовує власну концепцію, покликану, на його думку, уникнути традиційних українських помилок. А тому основний сенс її скріплення єдності, але не шляхом примусу, а усвідомленого вибору європейських цінностей свободи особи, як єдино можливого і реального варіанту розвитку української спільноти, якщо вона претендує на життєздатність і самореалізацію.

Слідом за М. Драгомановим та В. Липинським, вчений звинувачує українських істориків старої народницької формації й більшу частину української інтелігенції в абсолютизації прогресивності, вірі в те, що благополуччя людей полягає в раціонально-спекулятивних конструкціях майбутнього, в якому люди навіки попрощаються з несправедливим минулим і сучасним. Подібний прогресивно-утопічний світогляд був, на думку С. Томашівського, однією з головних причин невдач державного будівництва України. Вихована в дусі прогресивно-утопічних поглядів, українська інтелігенція, прагнучи до свого ідеалу, руйнувала існуючі цінності, замість того, щоб їх охороняти і примножувати за прикладом тих предків, які залишили в історичній пам'яті зразки державного будівництва. С. Томашівський, усвідомлюючи роль духовних досягнень, власне в них вбачає основний інструмент у процесі забезпечення можливостей самоздійснення особою своєї свободи, зазначав: «Сьогодні культурна руїна на Україні дорівнює політичній, суспільній і господарській: ні, куди перевищує ці! Бо політична чи господарська відбудова може доконатися протягом кількох років, натомість страти культурних дібр не поверне нам ніхто» [9, с. 11]. Єдиним носієм культурної еволюції є людина, свідома цінності не просто знання, інформації, а напруги духовно-інтелектуального життя загалом, що забезпечує її суб'єктивізацію, наділяє здатністю до творення свободи не ворожої іншим.

С. Томашівський вважає, що історичні події є справою людських рук і можуть бути керовані волевиявом людей: події витворюють не космічні демони, а люди, і, відповідно, той чи інший перебіг подій залежить багато в чому від самих народів та їхніх вождів. Відповідно слід перш за все докладати зусиль до формування спільноти, в межах якої особа здатна самореалізовуватись як індивідуальність. Вчений виразно обстоює концепцію моделі суспільства, яка повинна забезпечувати можливість для творчої самодіяльності особи, і не просто дії, а дії з усвідомленою ідеєю самореалізації конструктивного сенсу буття індивідуальності. Ціннісний вибір суспільства повинен бути спрямований на сприяння індивідуальним творчим зусиллям, здатним модернізувати дійсність, а не системі клієнтських відносин, яка закріплює особисту відданість господарю і патерналізм. Так що про «консерватизм» української політичної думки доволі складно говорити. Вона радше прагнула до гарантування стабільних можливостей для самореалізації свободи особи, а не консервування соціальних відносин. Щоб перевести ці ідеї у практичну площину, С. Томашівський ставить відповідні завдання наша неосвіченість мусить уступити місце знанню, наш егоїзм самопожертвуванню, наша самоволя дисципліні, наше інтриганство особистій і громадській чесності, наше доктринерство справжньому знанню народу і його життя, наша демагогічність громадському вихованню, наш пайдократизм пошані авторитету, наше фразерство позитивній діяльності, наша поверховість солідності, наш демократизм, радикалізм, соціалізм й анархізм, повинні бути замінені пізнанням і зрозумінням дійсних політичних та господарських цінностей і розвоєвих законів [9, с. 35].

С. Томашівський вважає однією з основних причин поразки української інтелігенції, що прагнула збудувати свою державу в 1917-1920 pp., звернення її до республіки і демократії, які ніколи не існували в історії українського народу, не мали традицій державності і тому були здатні тільки роз'єднати, а не сконсолідувати націю для створення незалежної держави. С. Томашівський у зв'язку з цим звертається до постаті П. Куліша, одного перших українських мислителів, який усвідомив проблему самореалізації свободи особи не як хаотичний бунт чи постмодерний нігілізм, а тому написав: «Народе без пуття, без чести і поваги. І ти окреслив позитивну програму набуття честі, поваги і сенсу буття». Сам П. Куліш намагався подавати такий приклад. «В Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові» [9, с. 96]. Здатність особи іти власною, очевидно що не асоціальною дорогою, принципова вимога для С. Томашівського, у випадку ігнорування якої не мають сенсу державницькі порухи, та вони і не можуть бути результативними.

Водночас С. Томашівський (на відміну від В. Липинського) не проводить чіткого розмежування між монархією і республікою, а також не ототожнює демократію з республікою. Хоча обидва вчені й засуджують абсолютистську монархію у її східно деспотичному варіанті, так само як і демократію, в якій необмежено править той чи інший республіканський «суверенний народ», клас чи партія, проте С. Томашівський вважає республіканську форму правління прийнятною для українського народу за умови, що вона утворюється шляхом еволюції з традиційної для України монархічної форми державного будівництва. На думку вченого, республіканський лад та аристократичне правління споріднені й близькі одне одному, так само як влада грецьких тиранів та римських імператорів споріднена з демократичною течією. Обидва ці поняття зливаються часто у формі деспотичного абсолютизму одиниць чи олігархічних категорій [7, с. 153].

В контексті своєї концепції С. Томашівський зауважує: «Історія знає тільки два головних чинника, що виховують народи: релігію і державу» [10, с. 63]. Він прагне до піднесення самосвідомості суспільства, що є як наслідком виховання так і чинником політичної практики і визначає її ціннісний вимір. Тому С. Томашівського все ж слід відносити до прихильників свободи особи, якщо її не примітивізувати виключно до домінування власних, ірраціональних потягів і бажань, що нівелюють людину як суб'єкт політичного і духовного життя.

Одним із свідчень розуміння С. Томашівським сутнісних рис свободи особи є його відношення до преси, яка, на його думку, повинна «не затирати серед громадянства свідомості права судити своїх провідників, тільки навпаки цю свідомість розбуджувати, розвивати і скріплювати. Воно буде краще і для самих урядових осіб» [9, с. 70]. Тут стисло висловлена суть функціонування вільних ЗМІ як інформування громадянства про реальний стан справ, так і обмеження свавілля влади, неминучого без постійної і настирливої уваги громадськості до її дій. Тому С. Томашівський цілком обґрунтовано вважав, що «ані монархічна ідея (не змішуйте її з абсолютизмом) не суперечна з аристократичною, ані республіканська не тотожна з демократичною. Навпаки, греко-римська аристократія мала в собі чимало монархічних елементів: «їхні держави то були своєрідні монархічні федерації, яких початок бачимо вже під Троєю, у Гомера. Грецькі і римські аристократичні республіки витворилися з примітивних монархій не шляхом революцій, а мирних еволюцій, які не усували, тільки асимілювали монархічну власть» [7, с. 309-310].

С. Томашівський розуміє свободу особи не в категоріях асоціальної поведінки самоволі, а через конструювання інституційного і морально-етичного інструментарію, здатного стимулювати самостійність, активність, відповідальність людини. Власне цим пояснюється його скептичне відношення до поверхового розуміння демократії, як формальної більшості, через руйнуючий вплив на свободу, коли нівелюється індивідуальність, самобутність і власна думка. Критичні застереження С. Томашівського співвідносні з європейською традицією скепсису щодо перекладання рішення на інших, більшість, владу, державу. Непоступливий апологет свободи людини Ф. Гаєк, зауважує: «Нізвідки не слідує, що згода більшості відносно користі того чи іншого заходу доводить її справедливість. [...] Між тим віра у те, що схвалене більшістю справедливе по визначенню, вже кілька поколінь панує в суспільній думці» [11. С. 27]. В свою чергу, X. Ортега-і-Гасет, роздумуючи над досягненням стану суспільства, за якого визнається більшістю право меншості, і то право слабкої меншості, висловлює сумніви у тривалій надійності цього процесу, через постійну крихкість свободи, яка гарантується перш за все персональним зусиллям і внутрішнім сприйняттям свободи як цінності. Мислитель вважає не тільки доречною тривогою за надійність здійсненого поступу, а й необхідною усвідомлювати постійну крихкість свободі особи: «Було неймовірно, що людський рід досягне чогось такого гарного, такого парадоксального, такого елегантного, такого акробатичного, такого протиприродного. Тому не дивно, що зараз здається, що те саме людство рішило його позбутися. Це занадто тяжка й складна дисципліна, щоб прищепитися на землі» [5, с. 59].

Для розуміння процесу формування ідеї і практики свободи особи доречним є використання історичного досвіту. С. Томашівский послідовно підкреслював необхідність конкретно-історичного бачення політичних процесів. На його думку тільки неук може говорити, що середні віки з їх феодалізмом і клерикалізмом були часами духовної темряви і політичної неволі; тільки тупий доктринер заперечує великі заслуги доби абсолютизму; лише маніяк бачить у демократії XIX ст. тільки від'ємні прикмети, і т. д. [10, с. 91].

Сам С. Томашівський доволі скептично відносився до теоретичних програм політичних сил, вважаючи більш ефективним емпіричний підхід у процесі політичної боротьби, посилаючись і на досвід недавньої історії до війни (І світової -1. В.) 9/10 поляків були монархістами, прийшла хвилина і всі вони до 24 годин стали республіканцями, побачивши, що в даних обставинах інша Польща, як республіканська, неможлива. Вони були добрими тактиками, а це головне у політиці. Натомість українці в1917-1919рр. бились за програми між собою, і хоч доборолися до того, що мають сьогодні, та досі нічого не навчилися [10, с. 93]. Глибше ознайомлення з історією європейської політичної думки і політичної практики підтверджує слушність власне такого підходу.

Політична діяльність це діяльність прагматичного складу та спрямування, що реалізується переважно на рівні буденної свідомості, а то й підсвідомості. Окрім того, це дія, що виходить, здебільшого із обставин, а тому майже в абсолютному своєму сенсі є дією тактики. Наміри в ній конструюються ніби на засадах абсолютних цілей чи ідеалів, а в дійсності, один крок у політичній дійсності детермінує, визначає і замикається на іншому. Логіка дії конструюється швидше близькими обставинами, аніж абсолютною системою цінностей [2, с. 92].

Українська політична думка, зокрема консервативна, вбачала в європейському виборі України перш за все вибір відповідних морально-етичних і культурно-політичних чеснот. Оцінка такої позиції окремими дослідниками неоднозначна. Водночас не підлягає сумніву хибність підходу, який вбачає в європейських орієнтирах українського суспільства виключно матеріальну складову. «Європа в розумінні Українців, хоча і має певні географічні параметри, все ж поняття не географічне. Це, швидше, міф матеріального благополуччя і соціальної стабільності, так що якщо мова тут і йде про географію, то про географію уявлену» [I. с. 175]. Таке бачення Європи радше характерне для політичної думки, яка протистоїть європейським цінностям, вбачаючи в них загрозу для доктрин, що не визнають свободи людини, бо європейський матеріальний стандарт є наслідком, а не метою попереднього духовно-інтелектуального пошуку вільної особи, діяча і мислителя.

Як ми вже звертали увагу, одна з провідних політичних ідей С. Томашівського прагматичність, відповідність державного устрою конкретним історичним і політичним обставинам. Погоджуючись з В. Липинським, одним із засобів перетворення ідеї свободи в особисту дію, він вважає територіальний патріотизм. Практичною формою втілення останнього, на думку вченого, має стати приєднання польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей шляхом визначення інтересів національно-територіального характеру, а також політичне виховання українського громадянства в дусі боротьби за невід'ємні права Галицько-Волинської держави. С. Томашівський зауважував: «без української державності XIII і XIV в. (тобто Галицько-Волинської держави. -1. В.) годі подумати собі сучасну нам національно-політичну і культурну, вчасти й язикову самостійність України серед Словян» [8, с. 26].

В. Потульницький, узагальнюючи ідеї С. Томашівського, доходить слушного висновку, що консервативні традиції Галицько-Волинської монархічної держави, греко-католицька церква та її релігійні й етичні засади, ідея територіального патріотизму, а в останні роки життя полонофільська орієнтація у політичних питаннях становлять суть його консервативного світогляду [6, с. 161]. Хоча щодо полонофільської позиції навряд чи можна погодитись, радше мова може йти про погляд С. Томашівського на доречність використання автономії тому, що спільноту треба насамперед виховати для державності через практику в рамках чужих держав і тому, що цю практику можна набути тільки в умовах автономії [8, с. 9]. Він постійно піддавав критиці таке немиле йому доктринерство, зловживання патріотичною фразеологією. Ta загалом його підхід був конструктивним, він дотримувався світогляду поміркованого консерватизму. Український дослідник М. Швагуляк цілком слушно зауважує, що у поглядах С. Томашівського прослідковується вплив ідеолога консерватизму XVIII ст. Едмунд Берка. «Ліберальні і консервативні компоненти в його (С. Томашівського. -1. В.) світогляді зв'язані в одне вузлом традиціоналізму» [12, с. 327]. Таким чином, С. Томашівський формував ідеї які дозволяють забезпечувати єдність тяглості життя спільноти і поступу, цілком у відповідності до підходу європейського консерватизму. При триванні матеріальної причинно-наслідковості нічого не відіграє більшої ролі для життя й збереження політичної цілості, як акумульована енергія й історична тривкість тієї природної спільноти, яку вона сама спричинила до існування. Перш за все це стосується успадкування загальновизнаних і незаперечних соціальних структур, усталених звичаєм та глибоко вкорінених у спільні почуттів, які вносять у соціальне буття щось від встановленого природою фізичного ряду, атакожжиттєгворчу ментальну силу, властиву спільнотам, що еволюціонують завдяки власним зусиллям.

Представники українського консерватизму свої думки опирали не тільки на загальнотеоретичні роздумах чи фактах української історії, а й покликалися на світові історичні приклади. Зокрема, С. Томашівський у статті «Влада й культура» розглядає роботу італійського історика Г. Феррера «Руїна старовинної цивілізації», присвячену періоду кризи Римської імперії, зауважує, що образ розладу античного світу, змальований італійським істориком, потрясає до основ душу читача, одначе не можна сказати, щоб розбуджував почування фаталізму, безсилля і безнадії. На думку С. Томашівського, навпаки, ставлячи перед очима доказ, що старовинна культура упала не з волі якихось космічних демонів, а з вини людей, наслідком пристрастей, жадоби влади і нерозуміння в оцінці політичних, культурних і моральних вартостей, вона полишає по собі у читача свідомість, що проти руїнницьких діл людських рук можна поставити з успіхом консервативно-творчу силу розумнішої частини людей. «Звісно, це буде доти безвиглядне, доки раціоналістично-спекулятивним доктринам про «ощасливлення» людства всякими революціями не буде протиставлений ідеал політичної влади і морального авторитету, побудований на історичному досвіді тисячоліть на одинокому критерієві, який доступний людині. Ta це можливе, бо залежне виключно від людей, їхнього пізнання, їхньої волі, їхніх діл» [7, с. 308].

С. Томашівський вважав першоосновою державного життя духовнокультурні засади, нахил спільноти до творення культурних цінностей. У листі С. Томашівського, вміщеному у праці «Томашівський С. Історик. Політик. Публіцист» читаємо: «А втім, чому ми так фатально прорізали нашу долю 1917-1919 pp.? Чи тільки тому, що не розуміли гаразд і не вміли цінити ідеї державної самостійності? ... Я не думаю так. Наша державна нездібність лежить не в недостатній свідомості і хотінню, а тільки в тім, що ми до держави не підготовлені культурно, соціально й економічно» [8, с. 64]. Ці слова теж підтверджують прихильність С. Томашівського до свободи людини, розуміння що розвинена держава постає лише на ґрунті людської активності, опертої в своїх діях на тривкий морально-інтелектуальний та правовий фундамент, бо «примус може допомогти вільним людям переслідувати свої цілі тільки в тому випадку, якщо він сприяє дотриманню в суспільстві певних універсальних правил, які зовсім не скеровують людину до певної мети, а лише дозволяють їй створити приватну сферу своїх інтересів і захистити її від непередбачуваних втручань інших людей, включаючи і сам уряд, тим самим залишаючи їй необхідну свободу» [11, с. 195].

Загалом підхід С. Томашівського до розуміння свободи особи слушний, бо виходить із сутнісного розуміння взаємозв'язку політичних і моральноетичних проблем і співвідноситься з роздумами сучасного європейського консерватора: «Свобода та доброчесність занепали разом, отож разом повинні піднестися. Вони не є протилежностями; це навіть не речі, з якими, в американському контексті, слід мати справу окремо. Вони одна одну доповнюють, процвітаючи або в'янучи у прямо пропорційній залежності» [3, с. 380]. Таким чином, досить очевидним є те, що український консерватизм не заперечує людську індивідуальність. Однак він не може погодитися з ідеєю лібералізму, що людський егоїзм, індивідуалізм є основним, майже релігійним чинником людської історії. Консерватизм, навпаки, наголошує на трагічно-руйнівному характерові абсолютизації, чи навіть на небезпеці зосередження на цьому чинникові. Людське суспільство забезпечує сталий і творчий поступ, тільки маючи тверде підґрунтя морально-етичних засад. Людина не повинна забувати про політичні та духовні ідеали, інакше навіть її суто егоїстичні та кар'єрні плани не можуть бути реалізовані в умовах загального хаосу, відсутності критеріїв норм поведінки, уявлень про зло і добро тощо. Усе це не суперечило ідеї політичних та особистих прав і свобод, а тільки визначало певні обмеження для них, переконливо доводячи, що бездумне втілення прогресивних декларацій є найбільшим ударом по них.

Усебічне дослідження окресленої проблеми вимагає вивчення поглядів як інших представників українського консерватизму так і української правої думки загалом, що буде зроблено в наступних роботах.

Список використаних джерел

1. Грицай Е. Україна: национальная идентичность в зеркале Другого / Грицай Елена Вячеславовна, Николко Милан Владимирович. Вильнюс: ЕГУ, 2009. 220 с.

2. Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. Львів. ПАІС, 1997. 274 с.

3. Еване М. Стентон. Проблема людини в консерватизмі / М. Стентон Еванс // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. K.: Смолоскипи, 1998. - С. 379-388.

4. Kyxra Б. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: навчальний посібник ], -K.: Ґенеза, 1994. 368 с.

5. Ортега-і-Гассет. Бунт мас // Xoce Ортега-і-Гассет. Вибрані твори / Перекл. з іспанської В. Бургардта, В.В. Сахна, О. Товстенка / Xoce Ортега-і-Гассет. K.: Основи, 1994.-С. 15-139.

6. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). K.: Либідь, 1992. 232 с.

7. Томашівський С. Влада і культура//Хлібороб. Україна, 1922-23. Зб. 6/7. -С. 301-314.

8. Томашівський С. Історик. Політик. Публіцист: Зб. статей. Львів: Накладом орган, ком. УКНП: 3 друкарні Вид. С-ки «Діло», Б. р. 76 с.

9. Томашівський С. Під колесами історії. Берлін: Видавництво «Українське слово», 1922. 124 с.

10. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. Львів: 3 друкарні Вид. Си. «Діло», 1929. 112 с.

11. Хайек Ф.А. Общество свободных / Пер. с англ. А. Кустарева. Под общ. ред. Ю. Колкера. Предисл. и поясн. к русск. изд. Э. Батлера / Фридрих Август Хайек. Лондон, 1990. 309 с.

12. Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм / М. Швагуляк // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук, праць / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України; Редкол.: Ю. Сливка (відп. ред.) та ін. Вип. 3/4. Львів, 1997. С. 308-336.

Размещено на Allbest.ru