Концептуалізація політичного простору: проблема визначеності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуалізація політичного простору: проблема визначеності

Куц Г.М

Актуальність експлікації поняття «політичний простір» зумовлена насамперед концептуальною невизначеністю цього терміну у контексті динаміки суспільно-політичних змін. Це пов'язано з тим, що домінуючою тенденцією сучасної науки стає «динамічна» (або процесуальна) установка на вивчення подій, а не речей, процесів, а не станів. Крім того, проблематичність концептуалізації поняття «політичний простір» не в останню чергу пов'язана з екстраполяцією цієї дефініції на суспільно-політичну сферу, що стало предметом розгляду багатьох теоретиків (П. Бергер, П. Бурдьє, М. Кастельс, Е. Лакло, К. Левін, Т. Лукман, Ш. Муфф, П. Сорокін, П. Штомпка та ін.).

Метою статті стала концептуалізація дефініції «політичний простір» у контексті динаміки суспільно-політичних змін. Завдання статті полягає у визначенні координативних дефініцій «політичного простору».

У динаміці суспільно-політичної реальності співіснують не лише зміни різноманітної інтенсивності та спрямованості, але й потоки змін різних швидкостей. У цьому контексті, на думку П. Штомпки, недоцільно розглядати суспільство крізь призму дихотомії соціальної статики та динаміки, як це було прийнято раніше. Сьогодні слід брати до уваги дві важливі обставини: «по-перше, бажання зосередити увагу на всепроникних динамічних якостях соціальної реальності, тобто, на сприйнятті суспільства в русі («процесуальний образ»), і, по-друге, прагнення не розглядати суспільство (групу, організацію) як об'єкт, тобто, дематеріалізація соціальної реальності («образ поля»)» [12, с.26]. Тому домінуючою тенденцією сучасної науки стає динамічна (або процесуальна) установка на вивчення подій, а не речей, процесів, а не станів.

В окресленому - процесуальному - контексті звернемось до концептуалізацїї політичного простору. Визначимось насамперед з тлумаченням поняття «простір». Слід зважати, що доволі часто у політико-просторових дослідженнях змішуються поняття «простір політики» (приміром, географічний простір політики) та «політичний простір» [11, с. 16]. Тобто, географія представляє простір політики, але аж ніяк не політичний простір. Крім того, проблематичність концептуалізації цієї дефініції не в останню чергу пов'язана з екстраполяцією поняття «простір» на суспільно-політичну сферу.

Незважаючи на те, що дефініція простору запозичена суспільними науками у природничих наук, певна проблематичність вживання цього поняття спостерігається саме у сфері «наук про природу». Так, для фізичного простору, на думку Г. Рейхенбаха, визначальними координативними дефініціями виступають одиниця довжини та конгруентність [7, с.134]. Втім, поняття конгруентності є настільки ж відносним, наскільки відносним є й поняття простору, оскільки поняття конгруентності актуальне саме для евклідової геометрії (тобто, для евклідового простору). Якщо у евклідовій геометрії «спрацьовують» теореми подібності (приміром, форми тенісного м'ячика та повітряної кульки подібні між собою), то в неевклідовій геометрії все залежить від абсолютних розмірів конкретної фігури. На думку прихильників теорії відносності, наглядне уявлення евклідової геометрії є всього лише результатом звички, яка закладається ще в дитинстві. Так, маленькі діти, спостерігаючи за поїздом, що віддаляється, щиро вважають, що він зменшується і перетворюється в іграшковий. Тобто, дитяча свідомість не здатна «ідентифікувати статичну картину конгруентності віддалених предметів з конгруентністю предметів, що розміщені поблизу» [7, с.75].

Отже, корекція конгруентності (коли зміна переживається як зміна перспективи, а не зміна форми предмету) є продуктом звички. Вірогідно, саме тому малюнки дітей (які ще не піддані процедурі корекції конгруентності) у більшості своїй є площинними.

Звернемось також до такого прикладу як простір ікони, який теж є площинним та - з точки зору П. Флоренського - неевклідовим. В іконописі організація простору ікони визначається композицією зображення, стосунками між персонажами не лише на рівні дії, але й на рівні просторових характеристик. Tобто, в ієрархії ікони заміна одного зображення іншим неможлива. За кожним зображенням чітко закріплена певна ділянка простору, оскільки кожен із персонажів знаходиться у певних просторових стосунках з іншими особами священної історії.

У філософському дискурсі чітко розмежовуються поняття простору та протяжності: простір характеризується трьома вимірами, тоді як протяжність - двома. Слід також зазначити, що поняття простору для І. Канта було апріорним, з його точки зору, простір - факт неподільної інтуїції (а протяжність - навпаки - співвідноситься із матеріальною поверхнею, що безкінечно ділиться).

Коли мова йде про застосування терміну «простір» стосовно суспільно-політичної сфери, важко обійтися без метафор. Причому, постійно перехрещуються між собою питання, пов'язані з простором та часом, незважаючи на той факт, що «первинним джерелом метафоричної виразності всіх часових образів залишаються просторові уявлення» [5, с.21].

Одним із перших в обіг суспільних наук увів поняття простору К. Левін (психологічна теорія поля). На його думку, життєвий простір (life space) представляє собою конструкцію, що описує чинники, які детермінують психологічну реальність особистості в конкретний момент часу [6]. Тобто, К. Левіним було експліковано поняття простору у психологічному контексті.

На думку П. Сорокіна, у соціальному просторі, який є багатовимірним, слід розрізняти горизонтальні та вертикальні (стратифікаційні) параметри. Відрізняючи поняття соціального простору від геометричного простору, він розглядав його як систему соціальних відносин індивідів, груп, популяцій та народонаселення всієї Землі [9,с.298-302].

З точки зору П. Бергера і Т. Лукмана людина сприймає повсякденне життя «у залежності від ступеню просторової та часової наближеності чи віддаленості» [1, с.43]. Більш наближеною є та зона повсякденного життя, яка безпосередньо доступна фізичним маніпуляціям, тобто, її можна видозмінювати. Отже, світові повсякденного життя притаманна просторова та часова структури. Причому, просторова структура має соціальний вимір завдяки тому факту, що зона маніпуляцій індивіда пересікається із зоною маніпуляції інших людей [1, с.50].

Як зазначав М. Кастельс, не варто розглядати соціальний простір як відображення чи фотокопію суспільства, оскільки він і є самим суспільством [4, с.385]. Разом з тим, осмислення соціального життя так чи інакше обумовлюється рамками просторово-часових узагальнень, зокрема, у мережево/інформаційному суспільстві. В цій концепції суспільство зведене до таких компонентів: простір, час та технології. Причому, сучасне мережеве суспільство створює нову темпоральність - «позачасовий час».

Традиційно поняття політичного простору асоціюється зі сферою геополітики. Втім, статус геополітики в сучасних наукових розвідках є достатньо суперечливим. Так, геополітичний простір - яку повсякденних, так і в наукових уявленнях - найчастіше формується індивідуальним та колективним досвідом міфів і символів. Саме на цій основі відбувається переосмислення сутності геополітики, оскільки у фокусі її уваги виявляється не реальний географічний простір і боротьба за нього, а репрезентації простору [11, с.15].

Одна із найвідоміших експлікацій соціального простору - підсистемою якого виступає політичний простір - належить П. Бурдьє. На його думку, створення теорії соціального простору передбачає серію розривів із марксизмом, економізмом та об'єктивізмом [2,с.14]. Необхідність цих розривів пов'язана з тим, що марксизм акцентував увагу на певній субстанції (суспільні групи: класи), ігноруючи відношення, економізм здійснював редукцію соціального поля лише до економічного поля, а об'єктивізм ігнорував символічну боротьбу.

Соціальний простір, як зазначав П. Бурдьє, це поле сил, вірніше, «сукупність об'єктивних відношень сил, які нав'язуються всім, хто входить у це поле та які неможливо звести до намірів індивідуальних агентів або ж до їхніх безпосередніх взаємодій» [2, с.15]. У соціальному просторі можна визначати агентів та групи агентів завдяки тим відносним позиціям (тобто, певній області цього простору), які вони займають. Причому, один і той же агент не може займати дві протилежних позиції простору. Властивостями, які виступають в якості принципу побудови соціального простору, виступають різні види влади чи капіталів, що співвідносяться з різними полями. Маються на увазі насамперед такі види капіталів як економічний, культурний, соціальний та символічний (престиж, репутація тощо). Відповідно, позиція «агента у соціальному просторі може визначатися за його позиціями в різноманітних полях, тобто, у розподілі влади, активованої в кожному окремому полі» [2, с.16].

Соціальний простір, на відміну від фізичного простору, одночасно вписується як в об'єктивні просторові структури, так і в суб'єктивні [2, с.52]. Слід зазначити, що поняття соціального простору у концепції П. Бурдьє конституюється підпросторами або полями (економічне, інтелектуальне тощо) [2, с.53]. Причому, «в реальності соціальний простір є багатовимірний, відкритий ансамбль відносно автономних полів, чиє функціонування та зміна підкорені у більшій чи меншій мірі стійко та безпосередньо полю економічного виробництва» [2, с.36]. Відповідно, наведеними характеристиками соціального простору можна послуговуватися для виявлення специфіки його підсистем. Отже, політичний простір, використовуючи термінологію П. Бурдьє, можна означувати і як підпростір соціального простору (тобто, його підсистему), і як політичне поле. Це означає, що всі параметри соціального простору автоматично співвідносяться з його підсистемою - політичним простором.

Соціальний простір - це, насамперед, зв'язки (відношення). Порівнювати соціальний простір із географічним (всередині якого виділяються певні області) можна, розуміючи поняття простору як зв'язки (а не як субстанцію), як взаємодії (а не як структуру). У такому випадку простір буде сконструйовано таким чином, що «агенти, групи чи інституції, розміщені в ньому, мають тим більше спільних властивостей, чим більш близькі вони в цьому просторі; і тим менше, чим більше вони віддалені одне від одного» [2, с.68].

У цьому контексті звернемося до позиції П. Штомпки, який слушно зазначав, що сьогодні суспільство (групу, організацію) вже почали розглядати як «м'яке» поле взаємодій, а не «тверду» (жорстку) систему [12, с.27]. Соціально-політична реальність, будучи міжіндивідуальною реальністю, складається із мережі зв'язків та залежностей, обмінів та взаємодій. Тобто, вона поєднує між собою людей, виступаючи у цьому контексті, своєрідним специфічним середовищем. Ці міжособові контакти можуть послаблюватися або посилюватися, зумовлюючи постійну динаміку політичного простору.

Структура політичного поля визначається «об'єктивним зв'язком між агентами, що знаходяться в різних позиціях, та уявленнями конкуруючих позицій, які пропонуються» [2, с.15]. Політичне поле може бути представлене у двох формах - у матеріалізованій та інкорпорованій. Втіленням матеріалізованої форми політичного поля виступають політичні інститути. Інкорпорована форма політичного поля реалізується в диспозиціях агентів, завдяки яким функціонують ці інститути і за які агенти ведуть боротьбу [2, с.39]. Втім, проблематичність такого підходу до тлумачення політичного простору полягає в тому, що встановити лінію демаркації між матеріалізованою та інкорпорованою формами політичного поля непросто.

Щоб уникнути цього протиріччя звернемося до того розуміння соціального простору, яке стало популярним у концепціях, присвячених аналізу дискурсивних практик. Звернення до дискурс-аналізу не в останню чергу зумовлене зростаючою популярністю цього підходу в сучасних політологічних дослідженнях.

Для методологічного підходу дискурс-аналізу центральною категорією стає поняття політичного дискурсу, який, на думку Н.М. Волвенко, слід визначати «як вербальну та невероальну комунікативну взаємодію політичних суб'єктів з приводу політичних ідей, ідеологій, принципів, оцінок, що здійснюються за допомогою суспільно-політичних інституцій для досягнення політичних цілей» [3, с.69]. Тобто, це поняття включає як політико-інституціональний рівень, так і позасистемні чинники, що здійснюють вплив на політичні процеси (поведінка агентів політичного поля, різні несанкціоновані політичні акції, політичні анекдоти, «жовта» преса, політична символіка тощо).

Основою аналізу політичного дискурсу з точки зору Е. Лакло і Ш. Муфф виступає ідея, згідно з якою «соціальне явище ніколи не буває закінченим або повним. Значення, у кінцевому підсумку, не може ніколи бути фіксованим, і це стимулює постійну соціальну боротьбу за те, як визначити суспільство і особистість, яка має соціальні результати» [10, с.47]. Власне кажучи, домінуючий політичний дискурс завжди приписує специфічні (власні) значення політичним явищам. Приміром, ліберальний та соціалістичний дискурси одним і тим же поняттям надають різних значень. Тобто, приписування нових значень у дискурсі змінює світ [10, с.26].

Соціальний простір (і, відповідно, політичний простір, як одна з його підсистем) у контексті дискурс-аналізу організовується міфами, які сприяють оформленню його цілісності. Слід зазначити, що міфи - поряд із вузловими точками та ключовими знаками - компонують структуру дискурсу. У цілому, «вузлові точки організовують дискурси (наприклад, «ліберальна демократія»), ключові знаки організовують ідентичність (наприклад, «людина»), і міфи організовують соціальний простір (наприклад, «Захід» або «суспільство»)» [10, с.85]. Причому, компоненти структури дискурсу (міфи, вузлові точки та ключові знаки) самі по собі нічого не значать, вони наповнюються специфічними значеннями лише при об'єднанні (у так звані «ланцюжки еквівалентності»). Адже ліберальна демократія «стає ліберальною демократією через комбінування з іншими знаками, приміром, «вільні вибори» і «свобода слова» [10, с.85].

Спробуємо виокремити компоненти структури дискурсу ліберальної демократії. Вузловою точкою наразі виступатиме концепт «ліберальної демократії», який і організовує дискурс. Вузлові точки - це привілейовані знаки, навколо яких упорядковуються інші знаки, набуваючи свого значення [10, с.50]. Ключовими знаками для дискурсу ліберальної демократії є базові ідеологеми лібералізму та демократії (свобода, рівність, ринок, власність тощо), які організовують ідентичність. Ключові знаки є завжди мінливими знаками: кожна концепція лібералізму наділяє пріоритетними значеннями різні ідеологеми. Міфи завершують організацію простору дискурсу ліберальної демократії, створюючи його цілісність. Tобто, для дискурсу ліберальної демократії в ролі міфу може виступити набір концепцій лібералізму та демократії, які в поєднанні детермінували вихід на арену політичного життя цієї форми суспільно-політичного устрою.

Під міфом, як зазначають Е. Лакло і III. Муфф, слід розуміти простір уявлення, міф - це «принцип прочитання даної ситуації» [10,с.69], який використовується для позначення цілісності. Певним чином спотворюючи дійсність, міфи встановлюють необхідний горизонт для діяльності.

Саме «вибір міфу визначає те, що вважати важливим для обговорення, а також спосіб, яким буде проводитись обговорення» [10, с.70]. Тому однією з цілей дискурс-аналізу є ретельне визначення тих міфів, які у кожному конкретному випадку організовують соціальний (чи політичний) простір. Разом з тим, постає проблема виявлення тих причин, які впливають на селекцію міфів (яким чином для організації політичного простору відбирається певний міф).

Отже, для тлумачення поняття політичного простору вагомого значення набувають координативні дефініції, за допомогою яких есплікується це поняття. Tак, приміром, на думку українського дослідника О.М. Сорби, базовою координативною дефініцією у тлумаченні поняття політичного простору виступає поняття «політичної межевості». З його точки зору, «політичний простір - це розрізнення розрізнень сутностей неполітичних, зведених у політичній інтеракції, що виражає у формі чистої «меживості» ідеальне «міжвідношення розмежованих /межевих/ суміжних сутностей і позначається... поняттям «політична межевість», власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність» [8, с.5].

Якщо, приміром, розглядати поняття політичного простору крізь призму конструктивізму, то його можна експлікувати як результат свідомого конструювання політичних чи соціальних відносин [11, с.29]. Тобто, координативною дефініцією наразі виступає поняття свідомого конструювання політичних відносин чи організаційних форм. На думку І.О. Чіхарєва, під політичним простором слід розуміти «розподіл влади, силових можливостей суб'єктів політики» [11, с.18]. Політичний простір виступає також середовищем формування ідей, їхньої циркуляції. Якщо одні ідеї здатні звужувати політичний простір, то інші - розширюють його. Політичний простір певним чином фіксує сферу політичного управління та важливих загально значимих політичних рішень.

У цілому, нам необхідно чітко визначитися із тими координативними дефініціями, за допомогою яких буде есплікуватися поняття політичного простору. У контексті нашого дослідження пріоритетної важливості набуває «динамічне» (процесуальне) висвітлення політичного простору. Крім того, основний акцент має бути зосереджено на висвітленні політичного простору як певної міжособистісної реальності, яка, складаючись із мережі політичних зв'язків та залежностей, обмінів та взаємодій, поєднує між собою індивідів. Зупинимось більш детально на висвітленні цієї позиції.

Розуміння суспільства як «процесуального образу» передбачає його аналіз крізь призму специфічних комплексів чи сплетінь соціальних відносин, у змінах яких важливу роль відіграють виміри міжособистісного поля. П. Штомпка виділяє чотири таких виміри: ідеальний, нормативний, інтеракційний та можливий [12, с.28]. Тобто, існують чотири види мереж, що пов'язують індивідів: сплетіння ідей, правил, дій та інтересів. Мережа ідей (вірування, докази, дефініції) співвідноситься з ідеальним виміром поля, виступаючи в якості його «соціальної свідомості». Мережі правил (норми, цінності, приписи) утворюють нормативний вимір поля, тобто його «соціальні інструкції». Слід зазначити, що обидва ці виміри - ідеальний та нормативний - прийнято розглядати в якості культури. Мережа дій співвідноситься з інтеракційним виміром міжособистісного поля, складаючи його «соціальну організацію». Мережі інтересів (шанси, можливості, доступ до ресурсів) формують «соціальну ієрархію» міжособистісного поля. Обидва ці виміри - інтеракційний та вимір можливостей - можна означити як соцієтальна тканина. Отже, на кожному із чотирьох рівнів міжособистісне поле зазнає змін, які будучи між собою залежними, знаходяться у різноаспектних взаємозв'язках. Відповідно, вживаючи поняття міжособистісних взаємодій в якості однієї з координативних дефініцій політичного простору, матимемо на увазі процесуальний образ політичної реальності у чотирьох її вимірах (на рівні ідей, правил, дій та інтересів). Разом з тим, не варто переоцінювати роль міжособистісних взаємодій у конституюванні політичного простору. Адже слід враховувати і певну залежність взаємодій політичних суб'єктів від тих чи інших політичних ідей, ідеологій чи принципів (тобто, впливу домінуючих політичних дискурсів), що здійснюються за допомогою суспільно-політичних інституцій.

Таким чином, під політичним простором мається на увазі розмаїття вимірів політичної реальності, що організовуються ідеологемами домінуючих політичних дискурсів та динамічно змінюються під впливом міжособистісних взаємодій політичних суб'єктів (на рівні ідей, правил, дій та інтересів).

політичний простір реальність

Список використаних джерел

політичний простір ідеологема дискурс

1. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман; [пер с англ. Е. Руткевич]. - М.: «Медиум», 1994. - 323 с.

2. Бурдьє П. Социология социального пространства / Пьер Бурдье; [пер. с франц.; отв. ред. перевода Н.А. Шматко]. - М.: Институт экспериментальной социологии; СПб: Алетейя, 2007. - 288 с. - (Серия «Gallicinium»).

3. Волвенко И.М. Роль феномену моди у процесах формування політичного дискурсу: політико-інституційний вимір: дис. кандидата політ, наук: 23.00.02 / Наталія Миколаївна Волвенко. - Харків, 2009. - 245 с.

4. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / Мануэль Кастельс; [пер с англ. под ред. О.И. Шкаратана]. - М.: ГУ ВШЭ, 2000" - 608 с.

5. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Райнгарт Козеллек; [пер. з нім. В. Швед]. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2006. - 436 с.

6. Левин К. Теория поля в социальных науках / Курт Левин; [пер с англ. Е. Сурпиной]. - СПб.: Речь: Сенсор, 2000. - 365 с. - (Мастерская психологии и психотерапии).

7. Рейхенбах Г. Философия пространства и времени / Ганс Рейхенбах; [пер. с англ. Ю.Б. Молчанов; под общ. ред. А.А. Логунова]. - М.: Прогресс, 1985. - 344 с.

8. Сорба О.М. Просторово-часові виміри політики: принципи реалізації: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ, наук: спец. 23.00.01 «Теорія та історія політичної науки» / О.М. Сорба. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006. - 19 с.

9. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество / Питирим Александрович Сорокин; [пер с англ., ред., сост. А.Ю. Согомонов]. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с. - (Мыслители XX века).

10. Филлипс Л.Дж. Дискурс-анализ. Теория и метод / Луиза Дж. Филлипс, Марианне В. Йоргенсен; [пер. с англ. / науч. ред. и предисл. А.А. Киселевой]. - Харьков: Издательство Гуманитарный центр, 2004. - 336 с.

11. Чихарев И.А. Проблематика политического пространства и времени в современной политологии и международных исследованиях / И.А. Чихарев // Политическая наука: [сб. науч. тр.] / РАН. ИНИОН. Центр социальных науч.-информ. исслед. Отд. полит, науки; Рос. ассоц. полит, науки; Ред. кол.: Ю.С. Пивоваров, гл. ред. и др. - М.: ИНИОН, 2009. - № 1: Пространственно- временные измерения политики / Ред.-сост. вып. И.А. Чихарев. - 238 с. - С. 7-31.

12. Штомпка П. Социология социальных изменений / Петр Штомпка; [пер. с англ. / под ред. В.А. Ядова]. - М.: Аспект Пресс, 1996. - 415 с.

Размещено на Allbest.ru