Етнічний сепаратизм і іредентизм як шляхи реалізації права націй на самовизначення: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнічний сепаратизм і іредентизм як шляхи реалізації права націй на самовизначення: порівняльний аналіз

Горло Н.В

У сучасному світі існує багато поліетнічних держав, тому перед державною владою постає складна проблема врахування етнонаціональних особливостей. Кожен етнос прагне до реалізації своїх інтересів у багатьох сферах економічній, політичній, культурній. Характер інтересів етнічних спільнот та інтенсивність у їх досягненні визначається статусом місцем, яке займає етнос у суспільстві. Якщо етнічна група відчуває себе ущемленою в тих чи інших правах, вона прагне підвищити свій статус, таким чином реалізуючи право на самовизначення. Іноді достатньо здобуття автономії у складі держави чи усунення дискримінації за етнічною ознакою у всіх сферах суспільства.

В окремих випадках, коли етнос вже не пов'язує своє майбутнє з життям у даній державі, вимоги етносоціальних спільнот набувають радикального характеру, і етнічна група висуває сепаратистські або іредентистські вимоги. Як сепаратизм, так і іредентизм є досить поширеними явищами у сучасному світі, але найчастіше оцінюються негативно і викликають занепокоєння світової спільноти у практичному сенсі яким чином реагувати на вимоги сепаратистів і іредентистів? З огляду на це дані процеси вимагають від науковців серйозного вивчення і аналізу. Сутність етнічного сепаратизму і іредентизму осмислюється представниками етнополітологи А. Аклаєвим, А. Садохіним, В. Тураєвим, Ю. Шабаєвим та іншими. Однак питання природи названих процесів досліджене недостатньо, зокрема, простежуються тенденції до розгляду іредентизму як окремого випадку етнічного сепаратизму або ж до їх ототожнення. Метою даної статті є з'ясування спільних і відмінних рис етнічного сепаратизму і іредентизму, що допоможе краще пізнати сутність цих процесів і дасть змогу оцінити їх практичний потенціал для реалізації права націй на самовизначення.

У сьогоденні національні інтереси є об'єктивним явищем, інакше їх ігнорування призводить до розгортання масштабних конфліктів. Етнополітична конфліктологія виходить з того, що суб'єктами етнополітичного конфлікту єетнічні групи, які висувають вимоги щодо отримання політичної влади (від різних форм автономії до суверенітету). Всередині поліетнічної держави можуть розвиватися конфлікти двох типів: вертикальні -у системі "центральна влада-етнічна група" і горизонтальні "етнічна група-етнічна група". Всі етнополітичні конфлікти мають статусну природу, тому що їх виникнення часто супроводжується уявленнями сторін про те, що їхній низький статус наслідок уявної чи реальної несправедливості. У випадку, якщо перед етносом проблема визначення власного статусу стоїть дуже гостро, починається етнополітична мобілізація процес, за допомогою якого група, що належить або приписує собі належність до однієї етнічної категорії, у боротьбі за політичну владу і лідерство з членами іншої етнічної групи або держави маніпулює етнічними звичаями, цінностями, міфами і символами з політичною метою, використовуючи їх як головний ресурс в ім'я отримання спільної ідентичності і політичної/ державної мобілізації групи[8,с.73].

У процесі етнополітичної мобілізації представники етнічної групи сприймають лозунги, запропоновані ініціативною групою, щодо необхідності боротьби за свої права і підвищення ролі даного етносу у суспільстві. Ці вимоги спираються на право народів/націй на самовизначення. У міжнародних документах це право пройшло довгий шлях еволюції від принципу як умови до власне права. Воно отримало закріплення у Статуті OOH (1945 p.). Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 p.), статтях Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і Міжнародного пакту про соціальні і культурні права (1966 p.). У 1970 році Генеральна Асамблея OOH прийняла "Декларацію про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй", у якій уточнила форми самовизначення: "створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ними, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, що вільно визначається народом, є способами здійснення цим народом права на самовизначення". Право націй на самовизначення тлумачиться як вільне установлення нацією різноманітних форм відносин з іншими народами на основі добровільного об'єднання у федеративну державу або створення автономії, а також правомірність відокремлення, створення незалежної держави, внутрішнього устрою (право визначати суспільний лад, форму правління тощо). Право націй на самовизначення може бути реалізоване у трьох формах: 1) відокремлення і створення самостійної держави; 2) входження в союзну державу і створення федеративних політичних структур; 3) збереження національних держав через створення більш крупних міжнаціональних утворень, як це відбувається зараз в Європейському Союзі[11,с.179,180]. Важливою умовою для реалізації права націй на самовизначення є високий рівень демократизації суспільства, адже це право тісно пов'язане з правом людини на свободу вибору свого життєвого шляху.

Однак і сьогодні існує ряд розбіжностей у тлумаченні даного права. До цього часу тривають суперечки стосовно суб'єкта самовизначення, а саме: яка етнічна спільнота володіє цим правом народ чи нація? До того ж не за всіма етнічними групами залишають право на зовнішнє самовизначення, а тільки за народами, які перебувають у колоніальній залежності або під іноземною окупацією. Віденська декларація (1993 р.) підкреслила неприпустимість порушення або послаблення територіальної цілісності держав, але закріпила право добиватися незалежності для народів, які перебувають у колоніальній або іншій залежності. І навіть у цьому випадку самовизначення через сецесію законне тільки тоді, коли державна влада масово порушує права представників етнічних меншин і не дозволяє їм підвищити свій статус через отримання автономії або інші форми внутрішнього самовизначення. Слушно зауважив Р. Осборн, що "хоч ідея самовизначення прийнята повсюдно, навряд чи можна вважати її універсальним правом. Навіть якщо це дійсно щось універсальне, то ще більш суперечливими будуть загальні принципи його реалізації"[6,с. 123]. Історія підтверджує, що народи, прагнучи реалізувати право на самовизначення, стикаються з багатьма труднощами.

Мета етнічної групи на створення суверенної держави реалізується шляхом висунення сепаратистських вимог. Сепаратизм визначається як прагнення до відокремлення однієї частини держави від цілого з метою досягнення повної незалежності. Однак вихідні мотиви сепаратистів за своєю природою можуть бути політичними, економічними, етнічними, конфесійними, територіальними, у зв'язку з чим виділяють кілька видів сепаратизму. З-поміж багатьох його видів найбільш поширеним у сучасному світі є етнічний сепаратизм, оскільки практично кожна етносоціальна спільнота намагається використати право на самовизначення і реалізувати його у тій чи іншій формі, зокрема, створити власну державу. Особливістю етнічного сепаратизму є те, що фактично він породжений багатьма причинами, зокрема, дискримінацією етнічної групи у таких сферах, як політична, економічна, релігійно-конфесійна, культурна та інших.

Ще одним шляхом самовизначення етнічних спільнот є приєднання до сусідньої держави, якщо там проживають їхні "етнічні родичі", які є титульним етносом. Дане явище отримало назву "іредентизм". Термін сформувався в Італії в кінці XIX ст. і вживався у словосполученні Italia irredenta, тобто "незвільнена Італія". Таку назву мала політична партія, яка вимагала приєднання до Італії всіх земель, що перебували під іноземним пануванням і населення яких розмовляло італійською мовою. Іредентизм підкріплювався так званим "принципом національності", тобто ідеями об'єднання в одній державі територій, населення яких розмовляє однією мовою, і проведення державних кордонів згідно з лінгвістичними. Італійські патріоти поєднали даний принцип з ідеєю народного суверенітету і правом народу самому розпоряджатися власною долею[4,с.5,6].

Підстави для появи іредентистських рухів формувалися в ході історичного розвитку різних етнічних груп, адже розширювалися ареали їх розселення і змінювалися кордони між державами, внаслідок чого сьогодні наявні взаємні територіальні претензії між сусідніми державами. Важливим аргументом у територіальних суперечках є компактне проживання на території сусідньої держави етнічної групи, у той час як більша частина цієї групи вже має державність і, власне, висуває або підтримує вимоги щодо возз'єднання "етнічних родичів" у межах однієї держави.

В етнополітологи іредентизм розглядається у взаємозв'язку з націоналізмом. Націоналізм визначається як колективістська ідея, заснована на визнанні пріоритетності інтересів нації по відношенню до прав людини, етнічних цінностей і класових особливостей. Відповідно до існування двох розумінь нації як етнічної чи політичної, склалася традиція виділяти два види націоналізму: громадянський (державний) і культурний (етнічний). Державний націоналізм прямо співвідносять з патріотизмом, який розуміється у широкому значенні як моральний принцип, в основі якого лежить любов до Батьківщини і свого народу, готовність захищати інтереси своєї громади. Етнічний націоналізм переслідує мету збереження цілісності народу, розвиток його мови.

культури, історичної спадщини, що дає підстави для виділення "етнічного патріотизму". Як зазначає В.А. Тураєв, по відношенню до держави націоналізм може бути сепаратистським, реформаторським чи іредентистським. Метою іредентистського націоналізму є об'єднання кількох держав чи приєднання частини однієї держави до іншої[10,с.83]. Очевидно, що іредентистський націоналізм за своєю природою є етнічним націоналізмом. Зрозуміло, що вчений чітко розділяє сепаратизм і іредентизм, оскільки вони мають різну кінцеву мету. Так само А.Р. Аклаєв тлумачить іредентизм як різновид націоналізму і визначає етнічний іредентизм як ідеологію чи рух, що засновані на прагненні до об'єднання чи возз'єднання етнічних груп однієї нації, що проживають в різних державах [І.с.449].

Ю. Шабаєв і А. Садохін визначають, що серед політично мобілізованої етнічності можна виділити три форми радикального націоналізму агресивний етнічний націоналізм, етнічний сепаратизм і етнічний іредентизм. Прихильники етнічного сепаратизму добиваються або надання окремим етнічним спільнотам широкої політичної автономії, або вимагають відокремлення етнічних анклавів від основної території держави, заселеної іншими етносами, і створення незалежної держави. Ці вчені розвивають дане поняття і визнають, що етносепаратизм може проявлятися і у формі етнічного уніонізму, який полягає у прагненні до об'єднання в одній державі розрізнених етнічних анклавів. Самостійною формою етнічною уніонізму є іредентизм, який "проявляється тоді, коли частина етносу вже має власне державне утворення, а інші його частини знаходяться за межами даної держави або політичної автономії" [12,с.73]. Особливістю даної концепції є те, що у цьому випадку сепаратистськими визнаються навіть вимоги щодо здобуття широкої політичної автономії. Також термін сепаратизм вживається з уточненням специфіки предмету етнополітологи як "етнічний сепаратизм". Однак у цій теорії є суперечності, які не дозволяють чітко з'ясувати співвідношення іредентизму і сепаратизму. З одного боку, і етнічний націоналізм, і етнічний сепаратизм визначені як види радикального націоналізму, а з іншого боку, за змістом етнічний сепаратизм визнається ширшим, оскільки він може проявлятися у формі етнічного уніонізму, а той, у свою чергу, у формі іредентизму. На основі теорії можна виділити тільки таку спільну рису сепаратизму і іредентизму як те, що обидва процеси починають свій розвиток з появи мобілізованої етнічності, яка використовується в політичних інтересах лідерів чи організацій.

Український дослідник В. Панібудьласка дає таке визначення сепаратизму: "політика і практика суспільно-політичного руху, що спрямовані на здобуття державного суверенітету окремою етносоціальною спільнотою на території її проживання в межах існуючої держави або прагнення до об'єднання частин одного етносу, що мешкають у різних державах (іредентизм)"[7,с.306]. У цьому визначенні іредентизм виступає як різновид сепаратизму.

У політичній регіоналістиці етнічний аспект іредентизму нівелюється, що дає новий варіант співвідношення двох процесів. Наприклад, І.М. Бусигіна називає іредентою процес, в результаті якого населення певного регіону відділяється від держави з метою приєднання до іншої держави [3,с.201]. У зв'язку з цим дослідниця теж визнає іредентизм різновидом сепаратизму, оскільки, хоч мета населення регіону в обох випадках різна створити власну державу чи приєднатися до вже існуючої, у той же час і іредентизм, і власне сепаратизм у випадку успішної реалізації передбачають однаковий результат призводять до сецесії, тобто розділення держави як методу врегулювання етнополітичнош регіонального конфлікту.

Іншу модель співвідношення сепаратизму і іредентизму демонструє В.В. Дівак, яка розглядає сепаратизм як рух за відділення частини держави від її цілого, що може бути спрямований на досягнення різних цілей. За стратегічними цілями формами сепаратизму є сецесія відділення з метою створення власної держави, іредентизм відділення частини території з метою її приєднання до іншої держави і енозіс відділення з метою приєднання до держави, де проживає основна частина однойменного етносу [5,с.648]. У цьому підході викликає зауваження виділення енозісу в окрему форму самовизначення, хоч це є власною назвою іредентистського руху в Греції. Сецесію також слід розуміти як територіальний метод врегулювання етнополітичного регіонального конфлікту, як сам процес розділення держави і виділення певної території з її складу, що означає задоволення державною владою сепаратистських чи іредентистських вимог.

Процеси іредентизму і сепаратизму осмислюються політологами у контексті вивчення регіоналізму. Регіоналізм це стратегія регіональних еліт, спрямована на розширення ними своїх прав (рух "знизу"); процес самоструктурування суспільства, політичної і економічної мобілізації регіонів; прагнення еліти досягти більше переваг внаслідок використання природних особливостей регіону. У цьому випадку зародження іредентистських і сепаратистських рухів у регіонах можна вважати одним з аспектів регіоналізму, адже вимоги регіональних еліт будуть включати захист інтересів етнічних спільнот, які проживають у даному регіоні. Проте ототожнювати регіоналізм і сепаратизм неприпустимо, тому що сепаратизм уособлює радикальні вимоги регіональних еліт. І.Н. Баригін розглядає сепаратизм як екстремістську форму регіоналізму і визначає його як політичний рух, направлений на вихід певної території зі складу держави з метою створення нової держави. Він акцентує увагу на сепаратизмі еліт, який детермінований етнонаціональними, релігійними, економічними і культурними чинниками. Одним з видів сепаратизму еліт за критерієм мети є відокремлення (вимога прав на створення в своєму регіоні суверенної держави або приєднання регіону до іншої існуючої державних.191]. Отже, дослідник оперує тільки поняттям "сепаратизм", який з боку еліт може мати різну мету, і не вживає термін "іредентизм". Фактично прагнення регіональних еліт приєднатися до іншої держави (іредентизм) розглядається як один з варіантів сепаратизму.

Підсумовуючи названі підходи, можна зробити висновок про те, що представники різних наук солідарні у тому, що термін "іредентизм" розкриває рух, ідеологію, стратегію етнічних груп так званого "розділеного народу" щодо возз'єднання в рамках однієї держави. Поняття "іредентизм" та "сепаратизм" не є тотожними, тому що іредентизм це завжди рух етнічних спільнот, у той час як носіями сепаратистських настроїв можуть бути інші соціальні спільноти. Однак значні відмінності мають також поняття "іредентизм" і "етнічний сепаратизм", адже вимоги іредентистів не спрямовані на утворення незалежної держави, у той час як для етнічних груп, які висувають сепаратистські заклики, це головна мета. Слід визнати, що тлумачення іредентизму як форми сепаратизму або навіть їх ототожнення пояснюється тільки з врахуванням того, що у суспільній свідомості іредентизм містить елемент сепаратизму етнічній групі неможливо увійти у склад іншої держави без того, щоб її прагнення не розцінювалося керівництвом держави, на території якої проживає ця етнічна меншість, та іншим населенням цієї держави як сепарація розділення території держави внаслідок відокремлення і виділення одного регіону.

Історичний досвід руху етнічних спільнот до самовизначення показує, що сепаратистські рухи, хоч є більш радикальними за характером, але також і більш успішні, у той час як іредентистські рухи рідко коли досягають мети. Кожний випадок сепаратизму розцінюється державою як загроза її цілісності і супроводжується втручанням світової спільноти, яка найчастіше виступає на боці національних держав. Однак в історії є значно більше прикладів успішно реалізованих сепаратистських вимог, ніж задоволення іредентистських прагнень, а саме поява незалежних держав внаслідок виходу республік зі складу СРСР, Югославії, відділення Ефіопії від Еритреї, Сінгапура від Малайзії та інші. Вимоги іредентистів можуть сприйматися як менш радикальні, ніж сепаратистські, а тому державна влада часто намагається "м'яко" виправити ситуацію і надати іредентистам ряд привілеїв, які покращать їхнє життя у країні і змусять відмовитися від своїх вимог. Як правило, іредентизм зароджується у тому випадку, коли етнічна меншість має низький статус і сприймає державу, де вона проживає, як інструмент панування, особливо за наявності незадоволення культурною, економічною чи соціальною політикою. Найкращим варіантом вирішення проблеми для державної влади буде надання так званих внутрішніх компенсацій, які можуть носити характер федеративної згоди, надання регіону особливого статусу або угоди про особливу територіальну автономію. Можлива розробка особливого електорального законодавства на регіональному рівні для меншин або укладення угод по делегуванню компетенцій у галузі культури і освіти спеціальним органам, які представляють певну меншину [3,с.202]. В гіршому випадку вимоги іредентистів можуть спонукати державу, у якій проживає етнічна меншина (іредентисти), проводити більш активну асиміляційну політику. Бажано, щоб вирівнювання етнічних груп здійснювалося у політичній і економічній сферах і не передбачало культурної асиміляції, яка може призвести до зникнення етнічної ідентичності і, відповідно, до зникнення самої етнічної групи.

У той же час великого значення має позиція політичних лідерів у тій державі, де проживає більшість етнічної групи і до якої хочуть приєднатися іредентисти. Іноді політики, висуваючи передвиборні гасла щодо "возз'єднання" з етнічною меншістю, тим самим сприяють появі іредентистських настроїв у своїх "етнічних родичів", до того ж гасла спрацьовують навіть тоді, коли фактично меншість і не зазнає утисків з боку влади. Іредентистські рухи спираються на доктрини, які проголошують необхідність відновлення "Великої держави". Наприклад, на початку XX століття була сформована доктрина "Великої Греції". Рух за приєднання до Греції територій, які перебували під владою Туреччини, отримав назву "енозіс". Цей іредентистський рух був підтриманий військовою елітою "чорними полковниками", які ініціювали державний перевороту 1967 році. Під іредентистськими гаслами "національного возз'єднання" проходило захоплення територій анексія Німеччиною області Судет від Чехословаччини за Мюнхенським договором і аншлюс Австрії у 1938 році.

Ще одна вагома перепона на шляху до успішної реалізації вимог іредентистів пов'язана з можливим порушенням етнічного балансу у державі, яка приймає нову групу. Крім того, у межах "возз'єднаного" етносу можливі непорозуміння на культурному ґрунті, оскільки групи розділеного народу, маючи досвід проживання в різних державах, вже сформували різні установки, орієнтації, правила поведінки у суспільному житті, іноді навіть розмовляють на різних діалектах. На етнічну групу, яку увійшла до складу сусідньої держави, можуть чекати багато труднощів як культурного, так і соціально-економічного характеру. З такими ж проблемами стикаються мігранти на історичну батьківщину. Міграція як засіб збереження етнічної ідентифікації починається тоді, коли етнічна група, яка висувала сепаратистські або іредентистські вимоги, не досягла поставленої мети або не отримала внутрішніх компенсацій.

Спільна риса іредентизму і етнічного сепаратизму полягає у тому, що на їх ґрунті можуть розвиватися гострі етнотериторіальні міждержавні конфлікти. У випадку іредентизму за умови проживання одного етносу у різних країнах конфлікт неминуче набуває політичного характеру. Прикладом може слугувати міждержавний конфлікт між Вірменією і Азербайджаном щодо Нагорного Карабаху, де сформувалися глибокі протиріччя між вірменами-християнами і азербайджанцями (іредентизм). На появу сепаратистських рухів оперативно реагують сильні сусідні держави, які, виходячи з власних інтересів, підтримують або не підтримують сепаратистів, наприклад, російсько-грузинський конфлікт 2008 року з приводу самовизначення Південної Осетії і Абхазії. Держави використовують весь арсенал правових і силових ресурсів для досягнення поставлених цілей, у той час як особливістю етнічних рухів за самовизначення є те, що вони мають менше ресурсів і важелів, ніж держави. Даний факт свідчить про різний рівень інституціоналізації учасників конфліктної взаємодії. поліетнічний держава сепаратистський конфлікт

У будь-якому випадку задоволення іредентистських і сепаратистських вимог призводить до зміни державних кордонів, зменшення території національної держави, від якої відокремився регіон, що складає певну загрозу для територіальної цілісності держави, у зв'язку з чим набула поширення думка про те, що право націй на самовизначення і принцип територіальної цілісності держави суперечать один одному і їх важко узгодити. Однак хибність такої думки переконливо довів В. Ступішин, який вважає, що протиставлення цих принципів не закладене в їх природі, є надуманим і штучним. Він зазначає, що територіальна цілісність є принципом міждержавних відносин і може тлумачитися як "територіальна недоторканість" держави від посягань інших держав і не застосування сили між державами, "у той час як право націй на самовизначення притаманне не державі, а народу, який прагне стати нацією, тобто державою, і реалізується не в міждержавних відносинах, а в процесі внутрішнього розвитку багатонаціональної держави" [9,с. 109].

Таким чином, іредентизм і етнічний сепаратизм виступають як ідеології і рухи етнічних спільнот, які прагнуть реалізувати право на самовизначення. Вони мають ряд спільних рис: поштовхом для початку обох процесів є незадоволення етнічних груп своїм статусом; важливою умовою є етнополітична мобілізація групи на досягнення поставлених цілей. Відмінності полягають у меті і характері вимог, які висуваються до влади. Етнічні сепаратисти налаштовані на створення власної держави, іредентисти на приєднання до сусідньої держави, де проживає більшість етнічної групи. В історичному контексті досягнення поставленої мети етнічними сепаратистами свідчить про те, що цей рух має більше прикладів успішної реалізації. Етнічний сепаратизм і іредентизм не єдині шляхи самовизначення народів, адже на початку XXI століття значного поширення набуває надання етнічним групам внутрішніх компенсацій у вигляді територіальної автономії або інших формах, що дозволяє їм підвищити свій статус у суспільстві.

Проведення розмежування між сепаратистськими і іредентистськими рухами має практичний сенс і необхідне з метою вироблення рекомендацій щодо адекватного реагування держав на їхні вимоги. Подальші наукові розвідки даної проблеми можуть стосуватися вивчення етнічного сепаратизму і іредентизму у контексті регіональних політичних процесів з використанням методологічних підходів політичної регіоналістики.

Список використаних джерел

1. Аклаев А.Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент / А.Р. Аклаев. М.: Дело, 2005. -472 с.

2. Барыгин И.Н. Международное регионоведение: учеб. для вузов /И.Н. Барыгин. СПб.: Питер, 2009. 384 с.

3. Бусыгина П.М. Политическая регионалистика: учеб. пособ. / И.М. Бусыгина. М.: МГИМО; РОССПЭН, 2006. 280 с.

4. Грушкин Д.В. Право народов на самоопределение: идеология и практика: Материалы к семинару, 22-23 марта 1997 г., г. Москва. М.: Звенья, 1997. 48 с. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://library.khpg.org/files/docs/prava.pdf

5. Дівак В.В. Формийосновні етапи сепаратистських рухів/В.В. Дівак// Державаі право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького HAH України, 2008. Вии.40. С.648-654.

6. Осборн Р. Национальное самоопределение и целостность государства / Роберт Осборн // Общественные науки и современность. 1993. № 5. С. 122-126.

7. Панібудьласка В. Етнополітичний сепаратизм поняття, зміст, форми і природа / Володимир Панібудьласка // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса HAH України. K., 2009. Вип.44. (підсерія "Курасівські читання"), -С.306-313.

8. Политическая конфликтология: учеб. пособ. / [под ред. С.Ланцова]. СПб., Питер, 2008. 319 с. (Серия "Учебное пособие"),

9. Ступишин В. Самоопределение народов: традиции и действующее право / Владимир Ступишин // Общественные науки и современность. -1994. №2. - С.107-113.

10. Тураев BA. Этнополитология: учеб. пос. /В.А. Тураев. -М.: Логос,2004. -388 с.

11. Федерализм: Энциклопедический словарь. М.: ИНФРА-М, 1997. -288 с.

12. Шабаев Ю.П. Этнополитология: учеб. пособ. для студ. вузов /Ю.П. Шабаев, А.П. Садохин. М.: Юнити Дана, 2005. 319 с.

Размещено на Allbest.ru