Етнополітичний вимір національної консолідації України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнополітичний вимір національної консолідації України

Луцишин Г.І.

Розвиток нації є комплексним та тривалим процесом, який охоплює усі сфери як суспільної, так і політичної діяльності. На розвиток політичної нації впливають різні фактори, зокрема, рівень національної консолідації суспільства, мовна політика, соціальна та етнічна структура суспільства, національна ідентичність, політична культура. Разом з тим значний вплив має і характер міжетнічних відносин, відносини між етносуб'єктами (титульна нація національні меншини корінні народи), а також відносини всередині окремого етносу, що відображають соціально-історичні та політико-економічні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності.

Важливу роль у сучасному політичному житті держави відіграє процес національної консолідації націєоб'єднавчий процес, який базується на основі політичного консенсусу. Історичний досвід розвитку держав свідчить про те, що без національної консолідації неможливо досягнути ключових стратегічних цілей у діяльності нації та держави. Це необхідна умова для стабільного політичного розвитку, впровадження реформ, стабілізації економіки та подальшого національного розвитку. Етнополітичний вимір є одним із важливих та складних серед інших складових процесу національної консолідації та формування громадянського суспільства.

Актуальність статті зумовлена перш за все тим, що процес консолідації української нації є одним із ключових питань сучасного розвитку держави, зокрема, важливим є аналіз етнополітичних чинників консолідації нації та вплив на ці процеси як внутрішньополітичних так і зовнішньополітичних факторів. Значну увагу у вивченні цього питання приділяють українські вчені, зокрема, І. Варзар, О. Картунов, А. Колодій, О. Майборода, М. Обушний, Ю. Римаренко. Також актуальними є і праці зарубіжних науковців Б. Андерсона, Р. Брюбейкера, Е. Сміта, К. Дойча, П. Бурдьє та ін.

У своїй статті ставимо за мету визначити та проаналізувати етнополітичні чинники, які можуть сприяти національній консолідації та зміцнити національну єдність у державі. Питання національної консолідації є одним із складних та багатовимірних питань, яке включає такі поняття як нація, національна єдність, національна ідея, національні інтереси, національні символи, національні лідери тощо. Розвиток будь-якої держави та нації значною мірою залежить від того, наскільки суспільство є національно консолідованим. Сьогодні виникає ще багато запитань, зокрема, якими способами і в яких ситуаціях консолідацією можна управляти, як здійснювати вплив на міжнаціональні процеси і попереджати негативні тенденції, які назрівають в середині суспільства. І хоча про національну консолідацію України говорять дуже багато як представники влади, так і різних політичних сил, однак на даний час питання залишається одним з актуальних і маловивчених.

Як показує світовий досвід, досягнути успішного розвитку нації, гармонізації міжнаціональних, міжетнічних відносин можна лише проведенням послідовної демократичної державної етнонаціональної політики. Разом з тим, питання національної консолідації ключовим чином пов'язане перш за все із консолідацією національної еліти, яка на перше місце повинна ставити загальнонаціональний, а не особистий чи партійний інтерес.

Практика показує, що сучасне українське суспільство є вкрай неконсолідованим, що можна спостерігати на усіх рівнях суспільного життя на рівні політичних еліт, в ситуації пріоритету регіональної ідентичності над ідентичністю загальнонаціональною, сучасної мовної політики та культурної ідентичності загалом. Національну роз'єднаність можна пояснити і тим, що Україна у спадок отримала багато проблем, які ускладнюють досягнення національної консолідації, зокрема, це етнонаціональні та соціокультурні проблеми, які вирішуються дуже повільно. Як підкреслює О. Дергачов, український політикум ще повністю не відійшов від досвіду минулого, а структуризація політичних сил значною мірою відбувається на протиставленні одних соціокультурних сегментів іншим, що, звісно, не сприяє національній консолідації. Також на внутрішній консолідованості позначається і низький розвиток політичної культури та національної толерантності [1, с.52]. Загрозою для національної консолідації України науковці називають і соціально-економічну дезінтеграцію регіонів України, також додаються і значні соціальні диспропорції, адже соціальні стандарти мають бути уніфіковані для усіх областей України. В контексті обговорення проблеми національної консолідації України не можна оминути і питання формування моделі ефективного державного управління, зокрема, коли мова йде про формування органів центральної та регіональної влади.

Сьогодні українською владою розроблено значну кількість програм щодо формування національного розвитку, націєбудівництва, національної консолідації, міжнаціональних та міжконфесійних відносин, однак більшість з них демонструють доволі формальний підхід державних структур до вивчення сучасного стану та розвитку етнополітичних процесів в майбутньому. Державна політика в етнічній сфері, зокрема, розвиток титульної нації та міжнаціональних відносин, має бути динамічною і зорієнтованою на створення сприятливого як внутрішньополітичного так і зовнішньополітичного середовища на шляху інтеграції України у європейське співтовариство. Разом з тим, розбіжність інтересів етнічних груп у межах єдиної держави часто породжу є дестабілізацію громадського та політичного життя і створює передумови для конфліктів.

Якщо детальніше зупинитись на питанні національної консолідації, то сам термін «консолідація» (з лат. consolidatio зміцнення, скріплення) розглядається як різновид об'єднавчих процесів у державі. Національна консолідація можлива за умови національного консенсусу (згоди) спільне визнання способів і засобів політичного правління та інтеграції. Чим вищий рівень згоди, тим стабільнішою є політична система, зокрема, і етнополітична система. Практика показує, що часто досягнути згоди на локальному рівні (наприклад, на рівні окремого етнорегіону) набагато простіше, ніж на загальнонаціональному. Також дослідники наголошують, що «негативний» консенсус (критика, не сприйняття політичних норм) досягається набагато простіше і легше, ніж позитивний. Процес національної консолідації залежить від багатьох чинників, зокрема, і значною мірою від того, якою за національним складом є держава моноетнічною чи поліетнічною. Теоретики національної консолідації сходяться на тому, що в умовах, коли громадяни ідентифікують себе не лише з етнічними групами в середині держави, але й в цілому з державою, зростає єдність в країні, мінімізуються руйнівні наслідки політичних розбіжностей. Коли етнічні групи проживають компактно на окремих територіях, то вірогідність формування комбінованої ідентичності дещо зменшуються. Стабільність демократії у поліетнічному суспільстві забезпечується багато партійним, пропорційним представництвом, політичною децентралізацією, законодавчим закріпленням прав національних меншин та корінних народів. Ці структурні та інституційні механізми реально функціонують за умови, якщо в суспільстві досягнуто етнополітичної рівноваги (баланс сил), коли існують традиції патріотизму, національні цінності, відносини партнерства та співпраці.

Засобом узгодження та примирення інтересів сегментованих культур у роз'єднаному суспільстві сьогодні все частіше визнається консоціальна демократія (Арендт Лейпхард), яка акцентує увагу на узгодженні інтересів шляхом переговорів та злагоді національних та політичних еліт. Модель консоціальної демократії більшою мірою властива федеративній системі і найважливішим у цьому процесі є те, що децентралізація політичної влади дає можливість задовольнити етнічні вимоги в рамках існуючої політичної системи. «У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації аж до розпаду системи. Однак, з іншого боку, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довіру у відносинах і співробітництві [8, с.42]. Мотивація сепаратизму зникає, коли люди переконуються, що їх потреби можуть бути задоволені через існуючу політичну систему. Практика показує, що чим більше багатонаціональним, багатокультурним та багатоконфесійним є населення держави, тим важче досягнути консенсусу стосовно основних принципів загальнонаціонального розвитку, демократії та громадянського суспільства. Етнополітичне розмаїття України є особливою рисою її прикордонних територій, що впливає на характер прикордонної міжетнічної співпраці. Це стосується відносин із тими державами, які ставлять під сумнів історичну справедливість існуючих кордонів, або ж мають власне бачення перспектив розвитку етноспоріднених громад, що проживають у прикордонній зоні. Постійного реагування на етнополітичні виклики потребують такі регіони України як Закарпаття, Північна Буковина та автономна Республіка Крим.

Розбудова сучасної української нації повинна відповідати змісту національного розвитку та історичним закономірностям, це тривалий та комплексний процес. Відомій український науковець І. Варзар, розглядаючи характеристики сучасного «національно зрілого народу», наголошує на питаннях мови (яка функціонує як державна), мислення (яке базується на освіті, релігії і є продуктивним) та етики народу. «Специфічний політико-етнологічний закон полягає в тому, що етноісторична нація стає цілісністю, лише послідовно проходячи соціоцивілізаційні стадії роду, племені та народності на об'єктитвних підставах «спільної крові». Політична нація, сформована у поліетнічній країні, має називатись і фактично має бути етнополітичною нацією» [1, с.28].

Український дослідник О. Картунов наголошує, що «процеси національної консолідації (згуртування) та національного розмежування завжди супроводжували і супроводжують розвиток сучасних націй. Ці процеси мають універсальний характер, зокрема, вони відбувались і відбуваються в усі часи, серед усіх народів, проте зазначені процеси хоч є і суперечливими, але взаємопов'язаними і взаємозалежними. Національне розмежування та національне згуртування це парні категорії. Вони становлять єдиний нерозривний процес: один процес просто не може відбуватися без іншого. Також варто наголосити, що ці процеси найбільш вразливі й чутливі на впливи як внутрішніх, так і зовнішніх політичних сил» [2, с.87].

Останнім часом можна зустріти ряд праць, де науковці все частіше піддають сумнівам існування в сучасних умовах так званої «гомогенної нації», зокрема, наголошують, що національна культура та національна ідентичність втрачає свої особливості і стає «гібридною». Йоліетнічні суспільства активно витісняють моноетнічні. З іншої сторони, в умовах розвиненої глобалізації, інформаційного суспільства, посилення процесів міждержавної залежності, інтеграційних процесів, поняття нації, національної ідентичності залишається важливими елементами підтримки суспільної єдності, адже нації формують великі спільноти, додаючи змісту розвитку сучасної держави. Ряд вчених відстоює думку про те, що поняття нації є вічним, вони завжди лишатимуться основою розвитку людського суспільства, вони не зникають, є лише періоди їх розквіту чи занепаду, проте нації постійно відроджуються. Як наголошує Е.Сміт, етнічні спільноти та нації залишаються важливим фактором для розвитку нових держав та суспільств [6, с.124].

Розглядаючи питання національної консолідації, варто детально проаналізувати складові консолідаційного процесу. Одним із чинників національної консолідації є розвиток громадянського суспільства, зокрема, діяльність громадських організацій та політичних партій, які вирішують загальносуспільні проблеми. Для успішного розвитку громадянського суспільства формування політичної нації є важливим та необхідним, зокрема, коли йдеться про формування громадянина з відповідною національною свідомістю, національною та політичною культурою. Розвиток політичної нації повинен йти в ногу із розвитком громадянського суспільства, яке виступає його основою. Як наголошує Е. Сміт, модерні нації є одночасно і громадянськими і етнічними, адже культура та громадянство взаємно підсилюють один одного і потенціал нації повністю реалізується [6, с.38]. На жаль, в Україні громадянське суспільство залишається доволі слабким і поки що не спроможне стати сильним фундаментом для розвитку політичної нації. Потужним чинником національної консолідації можна назвати і державну мову. Досвід ряду країн свідчить, що єдина державна мова завжди діє консолідуюче на суспільство. Проте в Україні питання єдиної державної мови виступає ареною для політичних спекуляцій та постійних протиставлень для різних політичних сил.

Важливу роль у консолідаційному процесі нації відіграє спільна історична пам'ять. Тому надзвичайно необхідним є видання правдивих підручників з історії України. Також особливу роль як консолідуючий чинник відіграють загальновизнані герої нації. Однак і в цьому питанні в Україні більше дискусій, оскільки на сьогодні кожен регіон України має свого героя. Загальнонаціональними та націоконсолідуючими є такі історичні герої як Б. Хмельницький, Т. Шевченко, серед сучасних героїв можна назвати відомих українських митців, спортсменів. Американський дослідник Осло Краіг Келгон наголошує, що нації не можна визначати за допомогою лише емпіричних параметрів, таких, наприклад, як здатність досягти суверенітету, утримувати внутрішню єдність, відстоювати свої кордони. «Нації скоріше оформлюються через певний спосіб самоствердження, спосіб мовлення, думання й дії, які дають змогу створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на виконання колективних задумів, розрізняти народи й відповідні види побуту». Ця теза є дуже співзвучною із визначенням Е. Ренана «нація -- це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це чітко висловлене бажання продовжувати спільне життя» [7, с.261]. І саме ці тези є важливими в процесі національної консолідації.

Аналізуючи сучасну етнополітичну ситуацію в Україні можна стверджу вати, що етнополітичний фактор у житті держави є доволі впливовим, зокрема, відбувається поступовий розвиток та активізація української більшості і разом з тим інтеграція національних меншин у внутрішньодержавні процеси. Основою консолідації суспільства є розуміння української політичної нації як відкритої політенічної спільноти. В. Липинський дав таке визначення української політичної нації: «Українським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій землі і що тим самим стало частиною України, без огляду на його племінне чи культурне походження, на його «расову» чи «ідеологічну генеалогію» [4, с.57-58].

На рівень національної консолідації також впливають і міжнаціональні відносини в державі. Роль держави в етнополітичних процесах залишається ключовою, адже завдання держави вироблення механізмів досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства, це перш за все цілеспрямована діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямована на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства. Слід також наголосити на тому, що в етнонаціональній структурі українського суспільства кожен етносуб'єкт виконує певні функції, зокрема, українська нація є етнічною та демографічною основою українського суспільства, основного носія державної мови, основного чинника державотворення. Одна з функцій національних меншин -- це стимулювання та розвиток міжнародних, міждержавних відносин у розвитку української держави. Кожна з них має етнічну батьківщину, яка зацікавлена в тому, щоб такі стосунки розвивались.

Відомий науковець А. Колодій, аналізуючи процес національної консолідації України, наголошує, що «підвищення національної консолідації є одним із важливих завдань, яке треба розв'язати, щоб загрози безпеці не йшли, принаймні, від слабо згуртованого, роз'єднаного українського суспільства. Слід було б передбачити заходи, спрямовані на зміцнення національної єдності та виховання патріотизму (за допомогою історичної освіти, святкування визначних дат, національних міфів та символів; участі в різноманітних громадських акціях патріотичного змісту)» [3, с.46].

Аналізуючи сучасний розвиток українського суспільства, можна спостерігати так звану «пасивну консолідацію», коли в суспільстві формується «пасивний» патріотизм, коли люди багато критикують, але не готові діяти та жертвувати за певні національні цінності та ідеї. Як наголошує О. Рудакевич, позитивним у протистоянні регіональних еліт є те, що в гострій суперечці у політичній боротьбі виробляється єдність протилежностей, яка матиме стратегічне значення, адже відмінності в ментальності регіонів можуть бути неподолані навіть через століття спільного проживання. Однак для майбутнього України стратегічно важливим є збереження українською мовою статусу єдиної офіційної мови. Це запорука української держави та консолідації української нації [9, с.189].

He менш важливу роль у процесі національної консолідації відіграють і зовнішньополітичні чинники, зокрема, ряд дослідників наголошує на російському негативному впливові на формування української національної ідентичності та неготовності значної частини української еліти до суверенного існування. He можна не зауважити і про роль російської мови та православ'я, які використовує Росія як потужні інструменти гальмування утвердження української державності. Глобалізаційні процеси намагаються зруйнувати національну ідентичність, розчинити її в процесах модернізації, інформатизації, культурної стандартизації. «Сильна, суверенна й демократична держава це необхідна, хоча й недостатня передумова для вільного вибору засобів вирішення проблеми об'єднання громадянської нації, підбору світоглядних, політичних і культурних цінностей, за якими в українському суспільстві може бути досягнута загальнонаціональна згода. Але провідна тенденція світової політики полягає саме в обмеженні суверенітету, й, будучи вбудованою в міжнародні відносини, Україна не зможе ігнорувати цю тенденцію» [5, с.142].

Підсумовуючи, важливо наголосити, що національна консолідація проявляється у внутрішній єдності нації та народу на основі спільних національних інтересів, цінностей та історичного минулого. Вона виступає важливим компонентом національного відродження, головним принципом якого є принцип єдності традицій і національного прогресу. Процес національної консолідації виражається перш за все в національній свідомості народу, нація консолідується і формується новою ініціативою політичної влади.

Звичайно, для вирішення усього комплексу проблем, які гальмують процеси національної консолідації України, не існує універсальної класичної моделі чи єдиного методу. Ключову роль у цьому процесі відіграє державна політика, в рамках якої має діяти розроблена стратегія національної консолідації. Важливим є і те, що питання національної консолідації та пов'язані із ним питання повинні перестали бути предметом чи інструментом боротьби різних політичних сил, а мають стати основою розвитку держави та державної політики. Аналізуючи питання національної консолідації в Україні можна побачити, що в нашій державі не існує вираженого тяжіння до консолідації, швидше домінують деконсолідуючі процеси. Сучасна українська еліта немає спільного розуміння національних інтересів та національних перспектив, правляча еліта уникає вирішення питань, які загрожують національній єдності, відкладаючи їх вирішення на невизначену перспективу. Консолідація українського суспільства знаходиться у нерозривному зв'язку з такими важливими сегментами як побудова єдиної нації, подальший розвиток інститутів демократичного суспільства та громадянського суспільства.

консолідація національний політика

Список використаних джерел

1. Варзар І.М. Проблема співвідношення етноісторичної нації, політичної нації і політичного класу в історії політичної думки Європи нового та новітнього часів: теоретико-історіологічні синтези / І.М. Варзар // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 22, Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін / М-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2009. Вип. 1 : До 175-річчя НПУ ім. М. П. Драгоманова. С. 22-38

2. Дергачов О.П. Політичні проблеми національної консолідації / О.П. Дергачов / Консолідація українського суспільства: сучасний стан, проблеми та перспективи: матеріали засідання круглого столу (За ред. А.В. Мальгіна; Регіональний філіал національного інституту стратегічних досліджень в м. Сімферополі. Сімферополь: СФКІСД, 2005. 168 с.

3. Картунов О. Вступ до етнополітологи: науково-навчальний посібник. /О.В. Картунов. К. 1999. 300 с.

4. Колодій А. Національна єдність і патріотизм як чинники національної безпеки /А.Ф. Колодій // Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у СІЛА. 16-19вересня, 2004 р. - Київ: Стилос, 2004. - С. 39-61

5. Липинський В. Релігія і церква в історії України. /В. Липинський. --Нью-Йорк, 1956.158 с.

6. Пироженко В. Національна консолідація в умовах обмеження державного суверенітету / В. Пироженко // Політичний менеджмент -- 2006. -- № 6. -- С. 128-143.

7. Сміт Е. Нація і націоналізм у глобальну епоху / Ентоні Сміт; пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала. К: Вид-во «Ніка-Центр», 2006. 320 с.

8. Ренан Е. Що таке нація?/ Е. Ренан / Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. K.: Смолоскип, 2006. 684 с.

9. Рудакевич О.М. Національний принцип: етнополітична концепція нації: монографія / Рудакевич О.М.; MOH України; Тернопільський нац. економ, ун-т. Тернопіль : Економічна думка, 2009. 292 с.

10. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). С.39-50.

Размещено на Allbest.ru