Концептуальні пріоритети функціональної взаємозалежності громадянського суспільства та держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні пріоритети функціональної взаємозалежності громадянського суспільства та держави

Грица Ю.І

Проблемність взаємодії громадянського суспільства та держави має ключове теоретико-праксеологічне значення для сучасності. Саме перебіг такої взаємодії визначає перспективи еволюціонування людини і людства. Важливим світоглядно-концептуальним аспектом є визначення оптимального місця громадянського суспільства в загальній структурі людського соціуму, а також його співвідношення з державою.

З приводу цього аспекту виокремлюють три основних підходи. Згідно з першим, громадянське суспільство розглядається загальним елементом людського суспільства, який охоплює також поняття держави. Іншими словами, громадянське суспільство домінує над державою. Другий концептуальний підхід відводить громадянському суспільству функцію своєрідного буфера, посередницького механізму між державою та особою. Згідно з третьою точкою зору, громадянське суспільство є окремими елементом суспільної структури, котрий за своїм значенням посідає таке ж місце, як і держава. При цьому обидва утворення можуть розглядатися як:

- рівноправні партнери, які взаємодіють і впливають одне на одного;

- антагоністичні структури, розв'язання суперечностей між якими складає основу суспільного розвитку;

- нейтральні по відношенню одне до одного елементи.

Кожна з цих теорій має свої переваги і недоліки. При розгляді громадянського суспільства як елементу, який є утворенням загальнішим, ніж держава, автоматично применшується роль держави, котра насправді є важливим механізмом організації суспільного буття. З іншого боку, визнання домінуючої ролі громадянського суспільства по відношенню до держави утруднює розуміння зворотного впливу держави на цей феномен.

Відведення посередницької ролі громадянському суспільству навпаки принижує роль останнього, зводить його діяльність до суто арбітражнихфункцій і призводить до сакралізації держави, до некоректного висновку, згідно з яким вона єдина піклується про добробут і процвітання своїх громадян, бере на себе роль виразника інтересів усіх верств населення і т.ін. Натомість історія засвідчує, що недооцінка ролі громадянського суспільства призводить спочатку до його підпорядкування державі, а згодом і взагалі зводить нанівець.

Як наголошує М.Туленков, «при розгляді держави як спеціального суб' єкта управління необхідно враховувати становище і роль громадянського суспільства як ключового елемента системи соціального управління. Держава є виразником різнопланових особливих інтересів індивідів та соціальних груп, а громадянське суспільство носієм і джерелом продукування цих інтересів. Водночас розуміння громадянського суспільства в соціальному контексті пов'язується з проблемою самодіяльного впорядкування життєдіяльності людей, їхніх особливих інтересів, або самодіяльним впорядкування усього, що люди можуть зробити завдяки власній самоорганізації, без управлінського втручання держави [11,с.75]».

Громадянське суспільство складається з трьох ключових компонентів: системи потреб, захисту власності та дотримання індивідуального інтересу. Г.Гегель критикував теорію природного права за те, що її прихильники плутали громадянське суспільство та державу, розглядали останню як партнера її підданих. Відносини громадянського суспільства й держави можна визначити з позицій переваг та недоліків обмеження абстрактної свободи і конкретного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Держава репрезентує суспільство в його єдності, натомість громадянське суспільство виростає і функціонує як необхідний аспект ширшої і вищої спілки, котра організована політично.

Громадянське суспільство це система функціонально самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління. Воно відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави тощо.

Громадянське суспільство слугує посередником між приватною сферою та державою і об'єднує всю багатоманітність формальних і неформальних організацій. Становлення суспільства такого типу пов'язане з відповідним етапом розвитку людини, держави та права. Відмінне від держави суспільство існувало завжди, проте воно не завжди було громадянським. Підґрунтям і ознаками громадянського суспільства, на думку багатьох дослідників, є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритим комунікативним обміном, багатопартійністю, сформованою громадською думкою і світоглядно вільною особистістю з розвиненим почуттям власної гідності і громадянської відповідальності. Істотною ознакою громадянського суспільства є плюралізм, розмаїття інтересів і пріоритетів, які виражають, забезпечують і втілюють на практиці інтереси найрізноманітніших верств населення.

Історично громадянське суспільство формується раніше держави: воно з'являється з появою найпростіших, нечисленних і нестійких об'єднань людей для спільного добування їжі, будівництва житла, виготовлення одягу, предметів побуту, захисту від диких тварин та природної стихії. В процесі розвитку засобів виробництва такі об'єднання стають все більш численними й різноманітними з точки зору функціонального профілю. На певній стадії розвитку для захисту своїх інтересів громадянське суспільство створює державу і домагається законодавчого врегулювання між ним та державою, змушуючи останню забезпечувати суспільний консенсус на основі базисних цінностей на кшталт прав і свобод людини, економічної незалежності і т. ін. Високорозвинене громадянське суспільство забезпечує захищеність приватних і соціальних сфер життя людини від жорсткої регламентації з боку держави. Разом з тим воно стає основою стабільності політичних режимів: приміром, якщо держава втрачає функціонально-управлінську стабільність, то запобіжником її розпаду виявляється міцна структура громадянського суспільства.

Здебільшого громадянське суспільство визначається сферою суспільних інститутів і відносин, відокремленою від держави як політичного інституту. Таке тлумачення надає підстави вважати його неполітичним утворенням, визначати як сукупність неполітичних суспільних відносин. Цей підхід де-факто ототожнює політичні та державно-політичні відносини, хоча насправді вони співвідносяться як ціле та частина. Суб'єктами державно-політичних відносин є держава та її інститути; натомість суб'єктами політичних відносин окрім держави виступають ще й різноманітні недержавні (позадержавні) утворення політичні партії, групи інтересів, ЗМІ, неправлячі політичні еліти тощо. Наведені складові та політичні відносини між ними є елементами громадянського суспільства, тому останнє некоректно визначати сукупністю неполітичних суспільних відносин.

Між громадянським суспільством та державою існує насамперед політичний характер відносин. Такий стан речей цілком об'єктивний, оскільки однією зі сторін виступає політичний інститут держава. Це означає, що громадянське суспільство є політичним утворенням. Разом з тим взаємозумовленість громадянського суспільства та держави не дає підстав включати останню до складу громадянського суспільства.

Становлення громадянського суспільства має на меті передовсім поставити державу під контроль суспільства, обмежити свавілля державної влади: «В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема взаємовідносин людини з політичною владою та суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо держава, якими б не були її соціальна природа і мотиви дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метою протидії такій тенденції і обмеження державного свавілля, людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться ідеї правової держави та громадянського суспільства. Сенс ідеї правової держави полягає в тому, щоб зв'язати державу правом, підпорядкувати її дії закону. Суспільні феномени тісно пов'язані між собою правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного» [10,с.236-237].

Абсолютизація ідеї побудови сильної держави на шкоду громадянському суспільству призводить до деструктивного переродження суспільного організму, в якому держава із суто службового інструменту суспільства перетворюється на його господаря, який в особі бюрократичного апарату робить з влади рентабельний бізнес. За відсутності контролера в особі розвиненого громадянського суспільства державний апарат виходить з-під підпорядкування суспільства і починає працювати на задоволення власних потреб збагачення за рахунок використання адмінресурсу і конвертування інших активів держави.

Для протидії таким тенденціям Україна не володіє запобіжником у вигляді розвиненого громадянського суспільства. Що ж стосується суто правових механізмів протидії використання влади всупереч інтересам суспільства на кшталт поділу влади як противаги монополізації влади і зловживання нею, то в умовах українського сьогодення вони є недієвими з огляду на ту обставину, що всі гілки влади законодавча, виконавча та судова усвідомили спільний інтерес у вигляді незаконного збагачення і де-факто стали єдиною корпорацією із задоволення своїх потреб за рахунок суспільства.

Проблема полягає в тому, що «влада в Україні ніколи щиро не ставила перед собою ціль створити сприятливі умови для розвитку громадянського суспільства. Українська держава не бачить в ОГС реальних партнерів щодо консультацій та формування політики і надання соціальних послуг. В Україні гарантовано право на свободу об'єднань, однак організацію цього права занадто зарегульовано й ускладнено державою. Це призводить до відмови громадян створювати ОГС та реалізовувати соціально-значущі ініціативи і формування кола неформальних громадських груп, що мають обмежені можливості щодо захисту своїх прав» [3,с.9].

Слід враховувати, що «суспільство як першоджерело влади генерує легітимаційний потенціал, делегує його разом з правами та повноваженнями органам влади і перерозподіляє його між претендентами на владні повноваження. До того ж суспільство є суб'єктом оцінки ефективності дій влади. Воно відчуває на собі наслідки легітимаційного процесу і дій органів влади й управління. Суспільство виконує низку важливих легітимаційних функцій: від генерування легітимаційного потенціалу до оцінки ефективності його використання і позбавлення легітимності органів влади і окремих лідерів у випадку незадовільної, з точки зору суспільства, оцінки їхній дій при виконанні владних, управлінських та інших суспільно важливих функцій» [12,с.63-64].

При цьому «суспільство ніколи не сприймало державу як вищу цінність, котра створює умови і дозволяє йому та окремій особистості досягти певної самореалізації. Держава розглядається як інструмент ситуаційного досягнення певних особистісних вигод. Якщо ж результати максимально швидко не досягаються, то суспільство, в кращому разі, втрачає інтерес до державотворчих ідей і самої держави, а в гіршому, саме стає ініціатором кризи і владної легітимності, і державності як такої, оскільки вона не виправдала очікувань суспільства. При цьому часто не береться до уваги те, що для ефективної роботи державних інституцій потрібні і певні ресурси, і час, і підтримка суспільства» [12,с.63].

Протистояння громадянського суспільства та держави набуває виразних ознак тоді, коли остання монополізує не притаманні їй функції, перетворюються на відчужену від суспільства корпорацію. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим демократичніші форми держави і правлячий політичний режим. І навпаки чим менш розвинене громадянське суспільство, тим вірогідніше існування в ньому авторитарних і тоталітарних режимів.

На сучасну пору існує виразне протиріччя між громадянським суспільством та політичною системою, яка не завжди адекватно виражає інтереси, що визрівають у суспільстві, на підставі чого виникають об'єктивні підстави для соціального невдоволення. Втім, автономний характер громадянського суспільства не означає неухильність конфліктних відносин з державою.

Відповідно до визначення М.Михальченка, «громадянське суспільство це сукупність суб'єктів суспільного життя та їхніх відносин (індивідів, спільнот, організацій, громадських інституцій, які реалізують свої часткові інтереси і взаємопов'язані один з одним у процесі економічного, політичного, соціального життя для реалізації різних цілей, інколи навіть протилежних. Тому громадянське суспільство не варто переоцінювати як механізм і спосіб розбудови демократичної, соціально-правової держави надто багато в громадянському суспільстві суперечностей, цілей і суб'єктивних інтересів. Держава, навпаки, покликана до життя спільним інтересом народу. Чим більше вона розвинена як соціально-правова, тим тісніше співпрацює з громадянським суспільством, тим ефективніше здійснює соціальний захист населення, забезпечує права і свободи людини. Держава відіграє роль стримуючого фактора в розвитку суперечностей, які здатні розхвалити громадянське суспільство» [6,с.464-465].

Громадянське суспільство та держава знаходяться в складній інверсії, взаємодоповнюючи одне одного. На рівні соціального буття простежуються три діалектичних варіанти взаємин держави та громадянського суспільства. Перший варіант полягає в тому, що громадянське суспільство зазнає утисків з боку держави, внаслідок чого виникає тоталітарний режим. Другий зводиться до хиткої рівноваги між державою та громадянським суспільством, внаслідок чого виникають авторитарні режими різного ступеня жорсткості. Третій варіант полягає в тому, що держава виконує волю громадянського суспільства, діє в межах права, тобто функціонує як правова держава. Це призводить до утвердження демократичного режиму.

Громадянське суспільство та держава також перебувають у стані постійної взаємодії стосовно реалізації своїх особливих і загальних інтересів. В процесі такої взаємодії між ними об'єктивно виникають деякі суперечності, зумовлені їх природою. Одну з таких суперечностей пояснив Г.Гегель, на думку якого протиріччя зумовлені самою роздвоєністю людської природи, яка перебуває одразу в двох іпостасях як член громадянського суспільства і як громадянин держави. Ця особливість екстраполюється на сутнісні ознаки громадянського суспільства та держави.

Справді, сучасний соціальний індивід виявляє себе в двох іпостасях: як людина держави, а також як людина громадянського суспільства. Розбіжність між цими двома станами віддзеркалює основну суперечність взаємодії громадянського суспільства та держави. Інший аспект суперечностей виявляється в протиріччях між бюрократією (державою) та народом, між особливими інтересами цих соціальних груп.

Будучи виразником і суб'єктом реалізації загальних інтересів, держава з усієї багатоманітності індивідуальних інтересів віддає пріоритет найбільш загальним. Враховуючи і впорядковуючи їх, держава спрямовує діяльність людей та інститутів на реалізацію загального інтересу, загальної мети суспільного розвитку. Виходячи з цього, людина в межах держави виявляється носієм загального інтересу, тобто в теоретичному сенсі набуває ознак «загальної людини». Згідно з потребами «загальної людини», держава ставить людей в однакове становище щодо можливостей реалізації приватних інтересів.

Як стверджує М.Туленков, «громадянське суспільство і держава взаємодіють як носії і виразники особливих та загальних інтересів. У межах громадянського суспільства як сукупності самодіяльних форм існування людей забезпечується безпосереднє самоврядування суспільної системи, механізм якого враховує різноманіття групових та індивідуальних інтересів людей. Державі при цьому відводиться роль спеціального суб'єкта управління, який виступає потужним інструментом формування і реалізації загального інтересу» [11.С.83].

Суспільство можна визначити за формулою: громадянське суспільство плюс держава. Таким чином, громадянське суспільство це недержавна частина суспільства, в основу якої покладено автономію індивідів. Держава і громадянське суспільство відносно самостійні. «Проблема співвідношення і взаємозв'язку понять «держава суспільство людина» складна й багатоаспектна. Вона мала різний зміст у різні історичні епохи. По-різному розглядались і функції держави: системоформуючий елемент суспільства; орган забезпечення його суверенітету; арбітру відносинах між класами, верствами, прошарками, а також між суспільством та особою; гарант прав і свобод громадянина; орган управління загальними справами суспільства; орган забезпечення соціальної справедливості в суспільстві і т.д.» [6,с.430].

На сучасну пору найбільш поширеним є виокремлення тричленної типології держави в її історичному вимірі йдеться про державу традиційного, модерного та постмодерного суспільств. Зокрема, «до традиційних суспільств відносять родові общини, суспільства військової демократії, східні деспотії, античні поліси та середньовічні європейські монархії. За винятком практики взаємодії між суспільством і владою в античних полісах (у демократичних республіках діяв принцип res publica res populi, тобто держава справа народу) в інших традиційних суспільствах домінувало відсторонене і навіть відчужене співіснування державно-владних інституцій та народних мас. Можновладці розглядали суспільство лише як засіб відтворення і забезпечення свого матеріального існування, а народ сприймав владу як недосяжну для себе верховну інституцію» [7,с.44-45].

Епоха модерну породила принципово іншу політичну культуру і державну традицію. Головне зрушення полягало в тому, що «на заміну теологічним поглядам на походження і природу державної влади (вся влада від Бога) прийшла інша філософія стосунків між народом та політичною владою. Виникає договірна теорія походження держави, що розглядає інституту влади як підсумок суспільної угоди між суверенним народом та можновладцями, які мусять через делеговані їм повноваження захищати природні права людини (право на приватну власність, право на свободу слова, право на життя тощо)» [7,с.45].

Революційною за своїм значенням виявилася ідея Ж.-Ж. Pycco про народний суверенітет, суть якої полягає в тому, що «саме народ є єдиним джерелом державної влади. Політична культура модерну здійснила ренесанс античної політичної традиції. Державна влада вже інтерпретується не як щось незалежне від суспільства, а навпаки як феномен, який є похідним, службовим соціальним інститутом. Філософія зверхності та відчуженості у відносинах між державною владою і народом, характерна для епохи традиційного суспільства, в епоху модерну змінюється на філософію взаємної залежності й партнерства між державною владою та її джерелом народом» [7,с.45].

Свого апогею розвиток держави епохи модерну сягає в середині XX століття з виникненням та втіленням у життя концепції держави добробуту (the Welfare State). Суть її полягала в тому, що всі члени соціуму мають бути забезпечені матеріальними благами і послугами, необхідними для повноцінної життєдіяльності людини: «Держава встановлює «прожитковий мінімум» мінімальний рівень доходів, який дозволяє будь-якому громадянинові забезпечити належний рівень харчування, потреби в одязі, взутті, оплаті житла, транспортних перевезень, в галузі охорони здоров'я, культури тощо. Держава піклується про створення і підтримку інституційних норм і меж соціально орієнтованого ринкового господарства, нейтралізуючи негативні для суспільства наслідки вільної конкуренції »[7,с.45-46].

Як зазначає М.Кузьмін, «держава модерну в початковий період свого існування виконувала роль юриста, поліцейського та військового, протягом XIX XX століть вона стала за сумісництвом економістом, лікарем, вчителем та узагальненим носієм культурних якостей у вигляді концепції національної держави [2, с.86]». Держава добробуту перетворилася на інститут, що виконує переважно функцію надання громадянам послуг, серед яких основними є управлінські послуги в різних галузях соціального життя.

Як констатує І.Поліщук, «на зміну активістській культурі епохи модерну приходить культура маргінальна епохи постмодерну. Громадянам, які не визначилися щодо цінності держави як такої, живуть у невизначеному соціальному середовищі, не має особливого сенсу виявляти політичну активність» [7,с.47]. Як результат «у постмодерну епоху у громадян втрачається чітке, однозначне уявлення про державну владу, її функції, місце і роль у житті соціуму. Це стає причиною кризи участі» [7,с.47]. Зазначений аспект висвітлив Дж.Грей: «Відчуження між демократичним електоратом та політичними елітами охопило сьогодні всі західні суспільства, включно зі Сполученими Штатами Америки» [I.e.79].

В ідеї громадянського суспільства втілено де-факто європейський, західний підхід до оцінки суспільної значущості індивіда. Східна ж суспільна думка (як, зрештою, і практика політичного життя) не визнає цінності правової рівності людей. Якщо у західній культурі в дихотомії суспільство/людина пріоритет належить людині, то в східній суспільству та державі.

Серед стародавніх держав Сходу переважали деспотичні режими і колективістські культури, для яких «основною формою та умовою існування індивіда була причетність до великої сім'ї або клану, а форми соціального життя передбачали велику дистанцію між владою та рештою суспільства, ієрархічний лад і владну вертикаль. Пізніше на базі колективістських культур постала безліч держав з виразною національною своєрідністю. І хоча розбіжності між кастовою Індією, Оттоманською імперією, імператорською Японією та сучасними ісламськими державами величезні, однак зазначені вище спільні риси притаманні їм у повній мірі» [5,с.51].

Принципово інший підхід до організації функціонування держави сформувався у народів Європи. Він детермінований буттєвим укладом європейців: оскільки ті були переважно мисливцями-збирачами, то між ними панував дух рівності, своєрідний первісний комунізм. He випадково прагнення громадян античної Греції до рівності й справедливості є результатом історичної і соціокультурної спадкоємності. Де-факто греки заклали підмурівок індивідуалістичної культури, забезпечили становлення традиції виборних демократій.

Тут склалися «коротка дистанція між суспільством та владою, а також надійні горизонтальні зв'язки між членами різних груп. Індивідуалістичні культури породили велике розмаїття форм державного управління, пройшовши через стадію створення імперій, а згодом і феодальних держав з їх становою ієрархією. Втім, у Європі завжди культивувалися традиції античної демократії, які втілилися в державному устрої середньовічної Італії, Новгородської та Псковської республік, у містах Ганзи, в республіці запорозьких козаків тощо» [5,с.52].

На відміну від поширеного стереотипу, до числа індивідуалістичних культур відносять ті соціуми, в яких групові форми життя більш розвинені, ніж у тих, яких відрекомендовують колективістськими: «Основною ознакою соціального буття індивідуалістичних культур є розвинені форми колективного життя, за відсутності яких неможливо досягти становища, коли індивід має право на власне волевиявлення. Назва індивідуалістичні культури підкреслює саме цю обставину право індивіда, а не брак колективного життя» [5,с.55].

Сучасні розвинені країни усвідомлюють потребу розвитку всіх форм асоціативної дальності, оскільки це надає змогу зняти істотну частину соціальної напруги шляхом залучення ініціативи різних інститутів і форм діяльності громадянського суспільства. Модерна держава все частіше позбувається функцій, які вона може перекласти на плечі громадянського суспільства, залишаючи за собою роль координатора, котрий спрямовує розвиток соціальної сфери громадянського суспільства.

На початку 80-х років минулого століття О.Зінов'єв сформулював «закон політичної регенерації», сутність якого полягає в наступному: грунтовність модернізаційних реформ суспільства залежить від глибини змін, котрих зазнав якісний (світоглядний, аксіологічний, телеологічний, вольовий і т.ін.) формат правлячої еліти.

Ідеологія побудови громадянського суспільства не повинна протиставлятися ідеології побудови держави, оскільки за сучасних умов без держави не може бути ні громадянина, ні громадянського суспільства. Серед вітчизняних дослідників доволі популярною є теза, згідно з якою «перед незалежною Українською державою стоїть парадоксальне за формою, але важливе по суті завдання створити засади громадянського суспільства як своєї діалектичної протилежності. Держава повинна взяти на себе відповідальність за відновлення політичної культури своїх громадян [8,с.400]».

На дещо інших аспектах акцентує увагу М.Михальченко: «Об'єктивний аналіз взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні передбачає визначення сутності обох частин взаємодії держави і громадянського суспільства, пояснення того, чому потенціал взаємодії не реалізується. Якщо з визначенням держави все більш менш гаразд, воно загальновідоме, його можна знайти у різних довідниках і енциклопедіях, то поняття «громадянське суспільство» ще з часів К.Маркса кожен трактує як хоче і як може» [6,с.432].

Чимало дослідників наполягають не лише на можливості, а й на необхідності взаємопотенціюючого симбіозу інституту держави та громадянського суспільства. В історії становлення й розвитку відносин в межах цього тандему можна виокремити періоди, коли принцип паритету і мирного співіснування поступалися місцем принципам авторитету і експансії одного суб'єкта по відношенню до іншого. В історичному сенсі рівновага, баланс двох складових зазначеної формули була скоріше винятком, ніж правилом.

Прикладом домінування держави може слугувати тоталітарна політична система абсолютної чи авторитарної влади, натомість зразком домінування громадянського суспільства вважається демократична систем лібералізму, в межах якої держава виконує функцію інструмента, а не мети чи самоцінності: тут на першому місці знаходяться соціально-економічні взаємини, а ідеологічний монізм поступається місцем ідейно-світоглядному плюралізму. В будь-якому разі «процеси формування громадянського суспільства в Україні безпосередньо пов'язані із взаємовідносинами трьох його основних елементів: особистості, держави, суспільства. Досягнення балансу двох останніх та врахування їх взаємних інтересів є стимулюючим чинником розвитку громадянського суспільства» [4,с.37].

Важко заперечити і проти тези Ф.Рудича: «Проблема, розв'язання якої має вирішальне значення для розвитку соціально-правової держави і громадянського суспільства в Україні, напрацювання консолідаційної ідеології. Громадянське суспільство грунтується на принципі ідеологічного плюралізму, на реальному праві всіх суб'єктів безперешкодно дотримуватись і обстоювати різні ідеї, теорії і погляди, які віддзеркалюють різні аспекти життя суспільства.

Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих і значущих для розвитку громадянського суспільства цінностей» [9,с.20].

Одним із пріоритетних напрямів розвитку громадянського суспільства в Україні є наповнення національної ідеї функціями нормативного регулятива громадянського суспільства. При цьому слід враховувати, що національна ідея підносить колектив, тоді як ідея громадянського суспільства особу. Різними тут є носії суверенності (нація та особа) та відношення до держави (національна ідея підносить державу як мету нації для власної реалізації, натомість ідея громадянського суспільства передбачає відчутне обмеження функцій держави, аби та не загрожувала цінності та суверенітету особи).

Ключовим проблемним фактором є та обставина, що «в Україні склалася інституційна інфраструктура держави і громадянського суспільства, яка формально нібито працює на розширення участі громадян у суспільному житті, а насправді стримує цю участь як на рівні місцевого самоврядування, так і на загальнодержавному рівні. Зусилля профспілок, громадських організацій у відстоюванні прав громадян мають швидше популістський характер, ніж характер реальної боротьби за якомога вищий мінімальний прожитковий мінімуму, зарплату і пенсію. Більш-менш активні екологічні й громадські рухи, організації ветеранів і пенсіонерів, молодіжні організації відтісняються на околицю політичного й економічного життя. Населення щоразу менше вірить, що головні соціальні верстви відіграються важливу роль у суспільному житті. У цій ситуації знижується «енергетичний потенціал» нації, соціальна активність населення. Про це свідчать соціологічні опитування, а також політологічний аналіз масових політичних та економічних акцій за останні роки» [6,с.474-475].

Можна погодитися з висновком, що «на сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є: підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами; формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру, розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності; вдосконалення механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави; виховання природного патріотизму національного і державного на основі поваги до національної історико-культурної спадщини; зміцненні свободи інформації, відкритості суспільства на основі зв'язків із зовнішнім світом; піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, вдосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов» [10,с.240].

Список використаної літератури

1. Грей Д. Поминки по просвещению: Политика и культура на закате современности / Д.Грей. М., 2003. 246 с.

2. Кузьмин Н.Н. Трансформации и типология отношений власти и общества: традиционная культура, модерн, постмодерн / Н.НКузьмин // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. Харків, 2005-С.82-87.

3. Лациба М. Державне регулювання та стан розвитку громадянського суспільства в Україні / МЛациба, О.Вінніков, Л.Сідєльнік, Д.Український // Пріоритети розвитку громадянського суспільства України Український незалежний центр політичних досліджень. K., 2008. С.9-38.

4. Луцький І.М. Методологічні передумови взаємодії держави і громадянського суспільства / Луцький І.М., Луцька Н.І., Луцький А.І. // Економіка та держава. Міжнародний науково-практичний журнал. 2008. №10 (70). С.37-40.

5. Мейжис І. Індивідуалізм чи колективізм? Соціально-психологічний погляд на історію і політичну культуру України / Мейжис І., Почебут Л. // Соціальна психологія. 2006. №6. С.52-58.

6. Михальченко М. Корупція в Україні: політико-філософський аналіз: Монографія /Михальченко M., Михальченко O., Невмержицький Є. -К.: ІПіЕНД імені І.ФКураса HAH України, 2010. 615 с.

7. Поліщук І. Постмодерні трансформації взаємодії між народом і владою / І.Поліщук // Політичний менеджмент. 2010. №1. С.43-50.

8. Рудич Ф.М. Післямова / Ф.М.Рудич // Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. K.: Парламентське вид-во, 2006.-С.399-401.

9. Рудич Ф. Політичний клас у сучасній Україні: передумови становлення / Ф.М.Рудцч//Віче. -2009. -№9. -С. 18-26.

10. Тимошенко Т. Громадянське суспільство та особливості його становлення в Україні / Т.Тимошенко // XXI століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія. Матеріали п'ятої міжнародної науково-теоретичної конференції. 26-27 травня 2006 р. м. Київ. Кн. II. Політичні аспекти альтернативних моделей розвитку суспільства. К. : Фенікс, 2006. С.236-242.

11. Туленков М. Організаційна взаємодія громадянського суспільства і держави / М.Тулєнков // Соціальна психологія. 2009. №2 (34). С.72-84.

12. Цокур Є. Загальна модель та особливості легітимації політичної влади / Є .Цокур // Політичний менеджмент. 2010.-№1.-С.62-69.

Размещено на Allbest.ru