Засади теорії демократичного переходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Засади теорії демократичного переходу

У другій половині XX ст. у політичній науці утвердилося уявлення про те, що демократія є відносно найкращою формою політичного устрою суспільства, яка повинна досягатися в процесі політичного транзиту.

У сучасних політологічних колах практично відсутні суперечки про плюси і мінуси демократії, а лише обговорюється проблема визначення «ступеню демократичності» демократії в тій чи іншій країні.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що наявність значної кількості концепцій критеріїв електоральної (формальної) і ліберальної (реальної) демократії, накопичений значний досвід емпіричних досліджень рівнів демократичного розвитку країн, дозволяють здійснювати класифікацію і ранжувати країни за критерієм їх демократичності, в тому числі із залученням міжнародних організацій. Водночас не існує сталих обґрунтованих критеріїв та показників, здатних враховувати соціально-культурну специфіку різних країн і культур, базуватися на однозначних кількісних показниках і давати можливість за допомогою кількісних вимірів відображувати реальний рівень як електоральної, так і ліберальної демократії. Однак, якщо брати в якості кінцевої мети політичного транзиту демократію, то виявляється, що смислова розмитість даного терміну є значною і практично найсуттєвішою проблемою в дослідженні транзиту.

Дослідники Ф. Катрайт, Т. Ванханен, Р. Гастіл, запропонували свої системи вимірювання рівня демократії. Так, Ф. Катрайт запропонував вимірювати індекс політичної демократії, виходячи з критеріїв демократичного формування законодавчої та виконавчої влади (два критерії), за чого всі країни розташовувалися б за оціночною шкалою від 0 балів до 3 (найвищий бал). Щоб отримати найвищу оцінку демократичності за Катрайтом, необхідно, щоб (1-й критерій) нижня палата (або однопалатний парламент) складався з представників двох або більше політичних партій, а партійна меншість займала, щонайменше, 30% всіх місць у парламенті. І (2-й критерій), щоб державою керував глава виконавчої влади, який був призначений на основі багатопартійної конкуренції або обраний всенародно на загальних виборах [1].

Інший спосіб вимірювання демократизації різних спільнот запропонував фінський політолог Тату Ванханен. Рівень демократичності держав за критеріями політичної участі й електоральної конкуренції[2]. Ванханен використовував два кількісних показника вимірювання демократії: 1). Рівень конкурентності визначається за питомою вагою голосів, отриманих на парламентських і президентських (у країнах, де вони проводяться) виборах опозиційними партіями. 2). Рівень електоральної участі питома вага населення, що брало участь у голосуванні на цих виборах серед всього населення країни (включаючи і дітей).

Американському досліднику P Гастілу належить розробка методології визначення ступеня демократичності політичних режимів, однак, він свого часу підкреслював, що для оцінки перспектив демократичного режиму необхідно уточнити смисловий зміст поняття «демократія» [3, с. 169].

Власне автор зосередив увагу на різниці між рівнем свободи і демократії, сама методологія і методика підрахунку рівня свободи ґрунтується на суб'єктивних експертних оцінках рівня політичних прав та громадянських свобод.

Список восьми політичних прав такий: 1. Чи обраний глава держави або уряду на вільних і чесних виборах, чи ні?

1. Чи обрані депутата парламентів на вільних і чесних виборах?

2. Чи є справедливими виборчі закони, рівні можливості для проведення виборчих кампаній, справедливе голосування і чесний підрахунок голосів?

3. Чи здатні виборці наділити своїх вільно обраних представників реальною владою?

4. Чи має населення право об'єднуватися у різні політичні партії і чи є система відкритою для появи нових або зникнення старих партій?

5. Чи є значна опозиція і реальна можливість для неї посилювати свою підтримку і завойовувати владу?

6. Чи позбавлене населення від тиску з боку військових, влади, тоталітарних партій, релігійних кіл, економічних олігархів?

7. Чи мають культурні, етнічні, релігійні та інші меншини можливість розумного самоврядування, автономії або участі в ухваленні рішень?

Список громадянських свобод включає 12 критеріїв, зокрема:

1. Чи є вільні і незалежні ЗМІ, література?

2. Чи є відкритою публічна дискусія і вільна приватна дискусія?

3. Чи є свобода політичних і громадських організацій?

4. Чи є свобода зібрань і демонстрацій?

5. Чи рівні громадяни перед законом, чи мають вони доступ до незалежної судової системи і чи поважаються права громадян органами безпеки?

6. Чи є свобода від політичного терору і несправедливого судового висновку?

7. Чи є вільні профспілки та селянські організації й ефективна система договорів?

8. Чи є вільний бізнес і кооперативи?

9. Чи є вільні релігійні інститути і свободи публічного релігійного вираження?

10. Чи є індивідуальні свободи, які включають в себе такі аспекти, як рівність статей, власності, свободу пересування, вибір форми шлюбу та розміру сім'ї?

11. Чи є рівність можливостей, включно з незалежністю від власників землі, наймачів, бюрократії?

12. Чи є свобода від урядового свавілля і корупції?

Оцінка політичних прав і громадянських свобод здійснюється за кожним критерієм за чотирибальною шкалою (чотири бали найвищий показник). Країна, яка набрала від 28 до 32 балів з політичних прав переходить до 1-ї категорії (максимум свободи), а ті, хто набрав від 0 до 4 балів до 7-ї категорії (мінімум свободи). За громадянськими свободами ті, хто набрав 45-52 балів, прирівнюються до 1-ї категорії, а 0-7 балів відповідно до 7-ї категорії. Потім за цими двома критеріями (політичні права та громадянські свободи) вираховується середнє. Країни, які віднесені до категорій 1, 1.5, 2, 2.5 вважаються вільними, країни, з показниками від 3 до 5,5 частково вільними, а країни з категорією 5,5 -7,0 невільними. При цьому далеко не всі країни, які є формально демократичними, можна віднести до вільних за перерахованим вище критеріями.

Іншими словами, для більш глибокого методологічного аналізу процесу політичного транзиту, його причин і наслідків, необхідний високий рівень концептуальної ясності щодо змісту терміну «демократія». У теоретичній та емпіричній літературі з демократії має місце значна концептуальна різнобарвність. Зокрема, американські дослідники Д. Колльєр і Ст. Левицькі змогли дослідити більше 550 «підвидів» демократії. При цьому деякі з подібних умовних «підвидів» просто вказували на окремі інституційні риси або типи повної демократії, але багато означали «урізані» форми демократії, які за своїм змістом частково переплітаються один з одним найрізноманітнішим чином [4, с. 440].

Як зазначає Л. Даймонд, «сьогодні (на відміну, наприклад, від 1960-70-х pp.) Більшість дослідників бачать в демократії систему політичної влади і не зумовлюють її наявністю яких би то не було соціальних чи економічних характеристик. У чому вони досі розходяться фундаментально, так це у питанні про діапазон і масштаб політичних атрибутів демократії». За визнанням одного з відомих дослідників у сфері теорії демократії Р. Даль, «за двадцять п'ять століть, протягом яких демократія обговорювалася, оскаржувалася, підтримувалася, ігнорувалася, утверджувалась, зреалізовувалася, руйнувалася і потім іноді знову відновлювалася, згоди щодо деяких фундаментальних питань, що відносяться до сутності поняття «демократія», судячи з усього, так і не виникло» [5, с. 240].

Як і у випадку з загальною концепцією політичного транзиту, єдності думок з приводу змісту демократії серед політологів не існує й досі. Свого часу (на початку 1950-х pp.) Р. Даль слушно зауважив, що немає єдиної теорії демократії є лише теорії демократії. Частково це обумовлено тим, що проголошення демократії в якості мети будь-якої політичної трансформації настільки розширило значення цього терміна, що майже позбавило його реального змісту. Незважаючи на те, що поняття демократії відноситься до числа тих, які з великими труднощами піддаються однозначному трактуванню, дослідників сучасних визначень демократії умовно можна поділити на дві основні групи.

До першої належать ті, хто слідом за И. Шумпетером, єдиним критерієм демократії вважають вибори. У шумпетерській концепції «змагального елітизму» єдиним критерієм демократії виявляється заміщення урядових посад через вільні і справедливі вибори. Із сучасних дослідників транзитології цієї думки дотримуються, наприклад, С. Гантінгтон і А. Пшеворські.

Інша група дослідників вважає, що демократію не можна визначати виключно за допомогою критерію виборів. Дана концепція знайшла своє втілення у плюралістичної моделі «поліархії» P Даля, в рамках якої головним мірилом політичного режиму є «змагальність» і «участь», а основними індикаторами демократії набір прав і свобод. Вчені, що належать до цієї групи, у свою чергу, поділяються на два напрями. Деякі включають у визначення демократії принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, але й плюралізмом; тим самим демократія фактично ототожнюється з її ліберальною моделлю. Інші додають ще й соціальну або економічну демократію, тобто гарантії соціальної рівності або, принаймні, соціальної справедливості.

Підхід И. Шумпетера поклав початок виникненню мінімалістських (процедурних) визначень демократії, які в різних варіаціях обґрунтовували тезу про електоральну суперечку як сутність демократії [6, с. 327].

Інший дослідник, P Даль, запропонував «максималістську» концепцією демократії, яка передбачає не тільки широку політичну конкуренцію, а й участь, свободи слова, друку та плюралізм.

Низка дослідників натомість здійснювали компаративне дослідження відмінності між «мінімалістським» (процедурним) і «максималістським» (змістовним) наповненням демократії, зосереджуючи увагу на рівні консолідації нових демократій.

На думку американського політолога JI Даймонда, «сучасні мінімалістські концепції демократії… зазвичай визнають потребу в якомусь наборі громадянських свобод, необхідних, щоб змагальність і участь мали реальний сенс. Разом з тим, вони не приділяють великої уваги передбачуваним базовим свободам і не намагаються включити їх у перелік реальних критеріїв демократії» [7, с. 15].

Однак, що стосується всіх проміжних концепцій, розташованих в діапазоні між електоральною і ліберальною демократією, то вони залучать в число критеріїв демократизації базові громадянські свободи, проте допускають серйозні обмеження прав громадян. Вирішальна відмінність між такими концепціями і концепцією ліберальної демократії полягає в тому, що в одному випадку іромадянські свободи враховуються переважно в тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, тоді як в іншому випадку вони розглядаються в якості необхідних компонентів демократії, що гарантують реалізацію більш широкого кола демократичних функцій. Крім цього, JI. Даймонд звертає увагу на наявність третьої категорії режимів, які не дотягують навіть до мінімальної демократії, але в той же час відрізняються від суто авторитарних систем. Такі режими, він називає псевдодемократіями. Вони можуть мати багато конституційних характеристик електоральної демократії, проте позбавлені такої неодмінної для демократії якості, як наявність поля для відносно чесного електорального суперництва.

Дотримуючись логіки JI. Даймонда, можна сказати, що за електоральної демократії, як правило, основні політичні актори демонструють свою прихильність до правил електоральної демократії у тих випадках, коли у них немає кращої альтернативи щодо політичної організації суспільства в перехідний період. Саме існування правил електоральної демократії і суворе їх дотримання протягом певного часу допомагає зберегти розвиток інституційного ладу транзитного суспільства в бік демократії. Крім того, електоральні інститути демократії не просто відображають інтереси владної еліти, а й здійснюють вплив на політичний процес в транзитному суспільстві.

Згідно досліджень X. Лінца і А. Степана, що також приділяють особливу увагу особливостям електоральної демократії, її успішне функціонування здійснюється в тому випадку, коли є достатня згода щодо політичних процедур, які дозволяють обирати, формувати уряд, коли його прихід до влади стає прямим результатом вільного і загального голосування. Тому, якщо уряд має в своєму розпорядженні реальні важелі для проведення нової політики, тоді виконавча, законодавча та судова влади створюють нову демократію.

Однак в силу своєї інерції електоральна демократія в транзитному суспільстві має таку владу, що відповідає неліберальним характеристикам даного суспільства.

Крім концепції електоральної демократії, певну популярність в транзитології отримала теорія делегованої демократії, запропонована Г. О'Доннеллом. Згідно О'Доннела, делегативна демократія:

¦ сприймає демократичну традицію, але більш демократична, проте менш ліберальна у порівнянні з представницькою демократією;

¦ має занадто виражений мажоритарний характер, який проявляється в тому, що шляхом справедливих виборів вона формує більшість, яка дозволяє будь-кому на декілька років стати єдиним утіленням і тлумаченням вищих інтересів нації;

¦ нерідко використовує такі методи, як додаткові вибори, якщо перший тур виборів не забезпечує явної більшості, яка необхідна для того, щоб підтримувати міф про легітимне делегування;

¦ характеризується відвертим індивідуалізмом, який передбачає, що виборці, незалежно від їх партійної чи групової належності, голосують за індивідуума, найбільш здатного подбати про долю нації;

¦ характеризується високим рівнем емоційності виборів і високими ставками, за чого кандидати змагаються за можливість управляти країною практично без жодних обмежень, крім тих, що випливають з не інституціоналізованих владних відносин;

¦ має низький поріг інституціоналізації і в кращому випадку залишається байдужою до її зміцнення, тому що вона дає президентові очевидну перевагу практично повної непідзвітності по горизонталі.

Водночас із характеристикою делегованої демократії О'Доннелл вважає доречним більш детально зупинитися на її відмінностях від представницької демократії.

По-перше, представництво об'єктивно включає елемент делегування, коли через певну процедуру колектив уповноважує індивіда виступати від свого імені і, у кінцевому рахунку, підпорядковувати колектив рішенням представника. Отже, робить висновок О'Доннелл, представництво і делегування не є полярними протилежностями, тому що не завжди вдається легко провести чітку межу між типом демократії, організованої навколо «представницького делегування», і типом, за якого делегований елемент переважає над представницьким.

По-друге, представництво пов'язане з підзвітністю, тому що так чи інакше представників розглядають як відповідальних за діяльність, яку вони здійснюють від імені інших. При цьому, згідно О'Доннела, в умовах інституціоналізованої демократії підзвітність реалізується не тільки по вертикалі перед виборцями, але й по горизонталі

- у системі відносно автономної влади, яка може запитати про неналежне виконання обов'язку даною посадовою особою і навіть покарати її.

По-третє, представництво та підзвітність створюють додатковий, республіканський, вимір демократії, що простежується у наявності меж і їх ретельній підтримці між суспільними та приватними інтересами. Вертикальна підзвітність, поряд із правом утворювати партії і впливати на громадську думку, існує як у представницьких, так і в делегованій демократіях. Проте, горизонтальна підзвітність, характерна для представницької демократії, є вкрай слабкою або відсутньою у делегованій демократії [8, с. 10].

Таким чином, позитивною ознакою делегативної демократії є можливість швидких політичних рішень, проте ціною великої ймовірності помилок, ризикованих методів проведення їх у життя і концентрації відповідальності за результат.

У ході подальшого дослідження феномену демократії в межах мінімалістських концепцій певний інтерес становить підхід C. Гантінгтона. Гантінгтон визначає демократію як політичну систему, в якій селекція і прийняття колективних рішень відбуваються через боротьбу, чесні та періодичні вибори, у яких відбувається вільне змагання кандидатів за голоси і в яких теоретично має право брати участь все доросле населення. Такий підхід включає в себе два виміри змагальність і участь, у яких Р. Даль вбачає основні параметри своєї концепції реальної демократії і поліархії.

Крім цього, у визначенні демократії С. Гантінгтон вносить низку додаткових застережень, які можна звести до наступного:

по-перше, наявність процедури виборів є мінімальним і спрощеним визначенням демократії, оскільки вона може включати в себе, також, і такі ідеали, як свобода, рівність, братерство, підзвітний уряд, чесність і відкритість у політиці, інформовану та раціональну колегіальність, рівну участь і вплив.

По-друге, за демократії суспільство має можливість обирати своїх політичних лідерів, які проте можуть не мати усієї повноти реальної влади, тому що вони є ретрансляторами інтересів певних соціальних груп. Це свідчить про те, що прийняті демократичним шляхом рішення не мають усієї повноти влади.

По-третє, демократичність політичних систем тісно пов'язана з їхньою стабільністю або інституціоналізацією, тому що ступінь їхньої демократичності може не відповідати і значно вирізнятися від ступеня їх стабільності.

По-четверте, певні труднощі у визначенні демократичності тієї чи іншої політичної системи відіграє виявлення самих індикаторів або критеріїв демократії.

По-п'яте, недемократичні режими, відрізняючись від демократичних, можуть поділятися на тоталітарні та авторитарні, проте останні містять такі загальні критерії, як однопартійна система, тоталітарна система, індивідуальна диктатура, військові режими і т. п. [9].

Отже, С. Гантінгтон у своєрідно потрактовуючи феномен демократії, залишаючись у рамках шумпетерівского підходу, в той же час здійснює спробу синтезу «мінімалістського» (процедурного) і «максималістського» (змістовного) наповнення демократії.

Незважаючи на свою, на перший погляд безумовну взаємну адекватність, не всі мінімалістські концепції демократії є абсолютно однаковими, що дозволяє визначити велику кількість їх різновидів. Проте слід звернути увагу на модель демократії, запропоновану А. Пшеворські, який розглядає даний феномен з точки зору його інституціональності. Необхідно відзначити, що, залишаючись у межах мінімалістської традиції, А. Пшеворські все ж погоджується з R Далем в тому, що за різноманітності демократичних інститутів, однієї ознаки наявності боротьби, в якій всі можуть взяти участь, достатньо, щоб дати визначення політичній системі як демократичній.

В якості відправного пункту у своєму дослідженні феномена демократії А. Пшеворський приймає тезу, що у демократичному суспільстві значні сили ведуть боротьбу в межах інститутів. За цього учасники демократичного змагання мають нерівні економічні, організаційні та ідеологічні ресурси. Якщо демократичні інститути універсалізувати, то більш ймовірним буде факт, що в конфліктах, які вирішуються демократичним шляхом, переможуть ті, хто має великі ресурси. Пшеворські висловлює переконаність у тому, що результати боротьби визначаються як ресурсами, так й інститутами. Це означає, «що вірогідність досягнення інтересів будь-якою групою, яка визначається її становищем у громадянському суспільстві, в цілому відмінна від ймовірності успіху іншої групи» [10, с. 54].

У демократичній взаємодії основні політичні актори організовані колективно, тобто вони мають здатність формулювати спільні інтереси і здійснювати стратегічні дії щодо їх реалізації. Більше того, вони організовані особливим чином, певною інституціональною структурою, в рамках якої вони працюють. Відбувається це у такий спосіб, що представницькі інститути призначають на посаду окремих особистостей, а не маси. Таким чином, існування представництв укладено у суспільстві власне природою демократичних інститутів.

Список використаних джерел

демократичний свобода політичний право

1. CutrightPh. National Political Development: MeasurmentandAnalysis //American Sociological Review. 1963. Vol. 28, №1. - P.195.

2. Vanhanen T. Prospects of Democracy. A Study of 172 Countries. London. 1997 p. 23

3. Gastil R. The Past, Present and Future of Democracy // Jomal of International Afairs. 1994. Vol. 38, №2.p. 161-179

4. Collier D., Levitsky S. Democracy «With Adjectives»: Conceptual Innovation in Comparative Research (Unpubl. Ms.). Berkeley, 1996.p. 430-451

5. Dahl R.A. Polyarchy: Participation and Opposition. New Haven, Yale Univ. Press, 1971, p. 231-245.

6. Шумпетер И.А. Капитализм, Социализм и Демократия: Пер. с англ. /Предисл. и общ. ред. B.C. Автономова. - М.: Экономика, 1995. 540 с.

7. Diamond, L. «Re-thinking Civil Society: Toward Democratic Consolidation» Journal of Democracy. Vol. 5. No. 3. July 1994.p. 4-17

8. O'Donnell G., Schmitter P. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. // Transition from Authoritarian Rule: Prospects for Democracy. Pt. I-IV. Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1986. P. 7-14.] Huntington S. Democracy for the Long Haul // Journal of Democracy. 1996.-Vol. 7. - №2.-P. 3-13.

9. Przeworski, Adam Some Problems in the Study of the Transition to Democracy. In: Guillermo O'Donnell, Philippe C. Schmitter and Laurence Whitehead (Eds.). Transitions from Authoritarian Rule. Comparative Perspectives. Baltimore London, Johns Hopkins University Press: 1988. P. 47-63.

Размещено на Allbest.ru