Медіатизація політики як ключовий вектор трансформації легітимаційних та делегітимаційних практик в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Медіатизація політики як ключовий вектор трансформації легітимаційних та делегітимаційних практик в Україні

Рибак І.В.

Процес політичної медіатизації є індикатором інтенсивності становлення новітньої інформаційної епохи та засвідчує трансформацію ролі медіа в сучасному суспільстві. Як провідний демократичний інститут, що забезпечує реалізацію фундаментальних принципів, свобод в демократичній державі, медіа, в той же час, це невід'ємна складова інформаційно-комунікативної системи політикуму. Мас-медіа забезпечують взаємодію його ключових суб'єктів, фактично, опосередковуючи комунікацію між політичною елітою та громадянами, тому вважаються важливими чинниками ефективності такої комунікації. В дискурсі сучасної політичної науки взаємодія (комунікація) між політичним суб'єктом та громадянами є суттю процесів політичної легітимації чи делегітимації. Власне, тезу про комунікативну природу політикуму (політичної системи) на теоретичному рівні обгрунтували такі вчені, як Д.Істон, Г.Алмонд, К.Дойч тощо. Наприклад, Д. Істон автор універсальної моделі політичної системи, чи не вперше, акцентує увагу на важливості існування комунікації в політикумі, що забезпечує адаптацію політичної системи до навколишнього середовища, тобто її виживання. Вчений на абстрактному рівні розглядає комунікативну природу політичної системи, що існує завдяки взаємній комунікації з навколишнім середовищем, в першу чергу, з громадянським суспільством. Відомий німецький вчений Ю.Хабермас також підкреслює, що сенсом сучасного політичного процесу є саме комунікація, яка й забезпечує демократичну легітимацію політичних суб'єктів з боку громадян. На його слушну думку, «легітимне не те рішення, котре виражає ніби-то уже сформовану волю народу..., але те, в обговоренні якого взяла участь найбільша кількість громадян»[13,с. 195]. Позиції щодо комунікативної природи політики загалом та легітимаційних/делегітимаційних процесів, зокрема, дотримуються також російські вчені О.І.Вертєпшн, А.-Н.З. Дібіров, О.І.Соловйов, С.Ю.Чумікова, вітчизняні вчені І.І.Бенцал, О.Ю.Висоцький, Є.Г.Цокур тощо.

Таким чином, медіа як посередники в системі політичної комунікації, є ключовими учасниками найважливішого феномену з точки зору політичного процесу суспільного визнання політичної влади (політичної легітимації), а також здійснюють значний вплив на процес втрати політичною владою довіри з боку громадян (політичної делегітимації). Тому є всі підстави стверджувати, по-перше, про значний легітимаційний/ делегітимаційний потенціал медіа. По-друге, виникає об'єктивна необхідність актуалізувати новий, інформаційно-комунікативний вимір теоретичного аналізу вищеназванихфеноменів. Даний рівень аналізу обумовлюється інтенсифікацією впливу медіа та їх технологій на реальний політичний процес. З огляду на таку тенденцію, в сучасних наукових дослідженнях панує яскраво виражений скепсис з приводу значної диверсифікації політичної ролі медіа, тому загальновживаними термінами наукового дискурсу стали «медіа колонізація політики»[6], «реформатування політики під впливом медіа»[7], «інтервенції медіа в політику »[5,с.217] тощо. Політична практика, особливо вітчизняна, підтверджує об'єктивну обгрунтованність подібних тверджень, особливо в контексті стійкої тенденції консолідації зусиль владної еліти та медіа для досягнення політичних цілей. Такий симбіоз все більше переміщує політику в інформаційно-комунікативний простір та трансформує її сутність: політикум набуває медійних властивостей, медіа стають суб'єктами політики. Ці феномени детермінується дискурсом сучасної політичної науки як процес політичної медіатизації. На нашу думку, він відіграє ключову роль в трансформації сутності легітимації/делегітимації політичної влади. Зазнає змін сам формат процесів набуття/втрати політичної легітимності, оскільки в системі комунікативної взаємодії влада та громадяни з'являється посередник масмедіа. Відповідно, сучасний легітимаційний/делегітимаційний процес при збереженні свого ключового змісту необхідності суспільного визнання політичної влади, зазнає суттєвих змін та засвідчує становлення нових, інформаційно-комунікативних векторів трансформації конкретних політичних практик вшцеозначених процесів. Саме тому актуалізація концепту «політична медіатизація» в контексті аналізу політичної легітимації та делегітимації в Україні є виправданою як в пізнавальній, так і в теоретичній площині. Розкриття тенденцій політичної медіатизації у вітчизняному політикумі та характеру їх впливу на вищеозначені базисні політичні процеси дають також відповіді на питання сутності трансформації вітчизняного політикуму в контексті становлення інформаційного суспільства в цілому. В практичному розумінні, такий аналіз відіграє виключно важливу роль для запобігання формування квазіполітики та квазідемократії в Україні, в якій замість реальної ефективної політичної діяльності пануватиме її медіатизований образ.

Термін «медіатизація» (англ. «mediatization») має зарубіжне походження, тому значний науковий доробок з його концептуалізації, в тому числі й в політичній науці, належить саме зарубіжним вченим. Серед останніх досліджень, що використані в актуалізації проблеми в даній розвідці, праці таких авторів, як C .Х'ярвард (S.Hjarvard) [2], К.Ландбі (K.Lundby)[5], Г.Маззоліні (G.Mazzoleni)[4], У.Шульц (W.Schulz)[8], Дж.Стромбек (J.Stromback)[9], Вони аналізують сутність поняття «медіатизація», а також ідентифікують його як суспільний, культурний, політичний феномен сучасної дійсності. Важливе значення для даної роботи мають зарубіжні дослідження, присвячені проблемі загальній ролі мас-медіа в сучасному житті та безпосередньо у функціонуванні інформаційно-комунікативної системи політикуму. Провідними дослідниками в контексті такого вектору є П.Бурдьє, Н. Луман, М.Маклюен, О.Тоффлер, М.Кастельс, Ю.Хабермас, Д.Німмо (D.Nimmo), Дж.Комбс (J.Combs), Б.Ланс (B.Lance), РЕнтман (R.Entman), Б.Макнейр (B.McNair), російські вчені Д.В.Березняков, І.І.Засурський, С.Г.Кара-Мурза, О.І.Соловйов тощо. Вагому роль в пізнанні феномену медіатизації політики відіграють також дослідження теорії масової комунікації. До числа класиків цього напряму слід віднести таких вчених, як П. Лазарсфельд, Г.Ласвелл, У.Ліппман, Е. Ноель-Нойман тощо. У вітчизняній науці дослідження феномену медіа та процесу політичної медіатизації є досить актуальними та включають надзвичайно різноманітні вектори. Провідними вченими авторами досліджень фундаментального характеру в цьому контексті є І.І.Бенцал, Д.РДуцик, О.В.Зернецька, В.Ф.Іванов, Е.Б.Макаренко, Н.В.Костенко М.А.Ожеван, Б.В.Потятиник, Г.Г.Почепцов, Д.В.Яковлєв та ін.

Загалом, як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники процесу політичної медіатизації підкреслюють його багатовимірність, засвідчують появу нових феноменів внаслідок посилення залежності/взаємозалежності політики та медіа. Тобто, медіатизація обумовлює трансформацію сутнісних основ політики, в першу чергу, політичної влади. Її сучасний варіант дослідники ідентифікують як медіакратію. Російський вчений О.І. Соловйов розглядає медіакратією як «спосіб організації влади, в якій інформаційні відносини перетворюються на ключовий механізм форматування політичного простору та забезпечення взаємодії між владою та суспільством»[24]. Адже, на його думку, ключовою ознакою політики «постсучасності» є набуття нею рис медіакомунікацій, що атестують її в якості більш оперативного й ... епізодичного способу підтримання контактів верхів та низів по відношенню до певних владно значимих проектів[25,с.77]. На думку російської дослідниці C .C .Бодрунової, медіакратія це явище «... зрощення владних (політичних) і медійних інститутів в сфері інтересів та комунікації», тобто така політика, що «.. .принципово здійснюється через посередника»[11,с.102]. Ця позиція цілком співзвучна з підходами багатьох інших дослідників проблеми політичної медіатизації, які аналізують роль медіа як медіуму-посередника в комунікативній взаємодії, для цього використовують концепт «mediation», що часто виступає синонімом «mediatization». В цьому відношенні трансформація легітимаційних/делегітимаційних практик на сучасному етапі є закономірним результатом інтенсифікації процесу медіатизації політики та становлення феномену «медіакратії». І, навпаки, саме існування такої сучасної форми політичної влади, її життєдіяльність зумовлює медіатизацію вшцеозначених політичних практик. Як підкреслює американський дослідник Е. JIoy (E.Louw): «медіатизація політики це робота політичної еліти..., яка... систематично намагається використовувати медіа для створення згоди та побудови масової легітимності[3,с. 195]. Російський вчений 0.1. Вєртепшн ідентифікує феномен медіатизації процесу набуття легітимності як «медіалегітимацію», що, на його думку, є «цілісним комплексом організаційних та агітаційно-пропагандистських дій суб'єктів політики, з метою укріплення ними політичної системи, своєї влади, її визнання в суспільстві, на основі включення в процес наявного в них медійного ресурсу»[12,с.87].

Отже, багатовимірність концепту «медіатизація», особливо в контексті дискурсу політичної науки, підкреслює його універсальний теоретичний, емпіричний потенціал та зумовлює необхідність подальшої концептуалізації даного феномену, в тому числі в контексті пізнання сутності сучасних політичних тенденцій в Україні. Інтенсифікація інформаційно-комунікативних процесів в політичній сфері суспільства актуалізує як в зарубіжному, так і у вітчизняному науковому дискурсі твердження про медіатизацію політикуму загалом та конкретних суспільно-політичних практик зокрема. В першу чергу, зазнає трансформації базис політикуму політична легітимність та її процесуальні складові. Відбувається процес медіатизації політичної легітимації та делегітимації.

Відтак, мета даної розвідки узагальнити ключові підходи щодо розуміння сутності процесу політичної медіатизації в сучасному науковому дискурсі, виявити ключові індикатори трансформації легітимаційних/делегітимаційних практик під впливом тенденцій політичної медіатизації в Україні.

Для прикладного аналізу проблеми трансформації вітчизняної політики в контексті зростання легітимаційного /делегітимаційного потенціалу медіа, а також медіатизації суспільно-політичної практики набуття чи втрати владною елітою політичної легітимності, необхідно проаналізувати ключові константи концепту «політична медіатизація». Більшість дослідників визначають політичну медіатизацію як процес посилення залежності/взаємозалежності політики та суспільства від медіа або ж пристосування останніх до медіа та їх логіки[1,с.447;5,с.209;8,с.89;9,238;]. Зокрема, «медіатизована політика це політика, яка втратила свою автономію, стала залежною в своїх основних функціях від мас-медіа, і постійно формується під впливом взаємодій з мас-медіа»[4,с.249]. Саме «медіа логіка» є ключовою константою для повноцінного розуміння сутності процесу політичної медіатизації. Італійський вчений Г.Маззоліні визначає, що «це концепт, який визначає вплив медіа... на репрезентацію подій, які ми вважаємо «реальністю»[1,с.445]. Ця репрезентація має відповідати «логіці, форматам, ... стилям,... граматиці... мас-медіа комунікацій» [ 1 ,с.445]. Тобто мас-медіа та їх технології, як посередники суспільної комунікації, не просто передають інформацію про реальні події, а передають її у відповідності з певними внутрішніми законами медіа простору, керуючись власного «медіа логікою» репрезентації реальності. Концепт «медіа логіка» як симбіоз комерційної логіки, логіки індустрії мас-медіа та інших елементів, слід ідентифікувати в термінах « драматизації»,« видовищності» репрезентації політики, «панування шоу-бізнес принципів», притаманних сучасній медіа індустрії, «спрощення», «поляризації», «персоналізації», «стереотипізації», «візуалізації» політичного процесу в цілому[1,с.446;9,с.233]. Г.Маззоліні також підкреслює, що «це особливо характерно для «постмодерних» виборчих кампаній, де побудова іміджу, гонитва за сенсаціями, спокуса, конфлікт є комунікативними інструментами кандидатів» [ 1 ,с.447].

Наступною константою, що поглиблює розуміння сутності концепту «медіатизація» є теза про те, що медіа опосередковує реальність, конструює власну медіа реальність. Чи не вперше проаналізував такий феномен американський дослідник мас-медіа У Ліппманн автор загальновідомої праці «Громадська думка» (1922 p.), яка набагато випереджувала свій час. Дослідник вказував, що медіа здатні конструювати в свідомості людини т.зв. псевдо-середовшце («pseudo-environment») спрощену картину реальності [16,с.38]. В свою чергу, в 60-х роках американський вчений Д. Бурстін оперує терміном «псевдо-події» та визначає їх як «штучні події», що ініціюються публічними «фігурами» та організовуються комунікаторами для того, щоб перші залишались в центрі уваги мас-медіа[1,с.664].

У зв'язку з цим, в наукових дослідженнях сформувався вектор по аналізу впливу медіа-інформації на сприйняття, усвідомлення та розуміння реальності масовою аудиторією та окремою особистістю. До комплексу таких теорій слід віднести теорію «побудовипорядку денного» («agenda-setting»)[l,c.l2], «ефектвартового» («gatekeepег»)[1,с.264;1,с.510], концепція ефекту культивації[1,с. 148], ефекти праймінгу[1,с.653], фреймінгу[1,с.254], спін-технології[І,с.756] це далеко не вичерпний перелік медіа-механізмів репрезентації реальності, в тому числі й політичної. Відповідно, політична реальність це медіа-реальність, де є місце символічності, віртуальності, образам-»симулякрам», т. зв. псевдо-подіям (pseudo-events) як штучно сконструйованій реальності, а також медіа-подіям (media events/media-broadcast communications events) як дійсній реальності, що реконструюється медіа відповідно до власної логіки[1 ,с.443]. У зв'язку з цим, відомий вітчизняний вчений Г.Г.Почепцов ідентифікує феномен інформаційних воєн (інформаційного протистояння) як невід'ємний елемент сучасного політичного процесу. Дослідник підкреслює, що «базовою складовою впливу в рамках інформаційної війни має стати опора на когнітивну модель світу, на способи обробки інформації людиною, на способи форматування цієї інформації»[23,с.22]. На його думку, суттєва зміна картини світу адресата комунікативного впливу і є ключовою метою такого впливу[23,с.21].

В Україні динаміка процесу політичної медіатизації корелює з динамікою становлення національної політичної системи, з розподілом її ключових ніш між тими чи іншими політичними суб'єктами. Цей процес має перманентний характер, тобто триває ще й досі. Як показує дійсність вітчизняного політикуму, демократія в Україні зводиться, в першу чергу, до можливості поборотися за владне місце всім, хто має на це бажання та відповідний потенціал. Зокрема, вагоме місце займають можливості активного залучення мас-медіа до участі в політичному процесі. В цьому відношенні, в Україні спостерігається цікава ситуація, коли з одного боку, мас-медіа є провідними інститутами демократії та свободи слова й тому мають неупереджено та збалансовано висвітлювати все, що відбувається в країні. З іншого боку в нашій державі медіа перебувають в економічній залежності чи-то й в повній власності певних заможних представників суспільства зі своїми політичними інтересами. Таким чином, динаміка процесу політичної медіатизації в Україні пов'язана також із феноменом вітчизняної медіа-інфраструктури та структурою медіа власності, яка перебуває в прямій залежності або ж від конкретних політичних сил, або від тих, хто безпосередньо підтримує того чи іншого політичного суб'єкта. Як відзначає вітчизняний медіа-експерт та вчений Д.Р. Дуцик: «... структура медіа власності в Україні не є сталою, вона динамічно змінюється залежно від політики (більш демократичної, чи менш демократичної) чинної у конкретний момент влади та від здатності медіа-власників шукати компроміс із владою» [14,с.7-8]. Тому залишається доволі складним питання неупередженості медіа відносно висвітлення подій політичного життя в країні, реалізації принципів збалансованості новин, об'єктивності висловлюваних точок зору на ток-шоу і т.п. Проте, виходячи із результатів електоральної боротьби, стає зрозумілим значення медіа-активів для досягнення перемоги, адже ті суб'єкти політики, які мають найвищі рейтинги медіаприсутності є не просто найбільш впливовими політичними діячами в країні, а й такими, що легітимізували себе в очах громадян за допомогою технологій мас-медіа.

Відтак, аналізуючи процес медіатизації політики в Україні, маємо акцентувати увагу на наступних аспектах: по-перше, політикум в Україні не є стабільним, політичні суб'єкти мають доволі невеликий (максимум на період виборчої каденції) кредит довіри, та, значною мірою, знаходяться під загрозою його втрати. Тому прагнення досягнення легітимації та уникнення делегітимації спонукає використовувати, в першу чергу, потенціал медіа. А це посилює залежність політики від медіа та спонукає до наростання політичного потенціалу останніх, а значить інтенсифікує процес медіатизації політики в Україні. По-друге, підсилює цю тенденцію специфіка медіа-інфраструктури в країні, державний елемент якої потенційно є адміністративним ресурсом влади, а недержавна частина вітчизняних медіа перебуває в приватній власності впливових в політиці суб'єктів чи, власне, політичних діячів. Тому т.зв. «джинса» замовні медіа-матеріали (прихована реклама) є невід'ємним елементом діяльності таких медіа. По-третє, взаємозалежність політики й мас-медіа, їх симбіоз, створює унікальне обличчя вітчизняного політикуму, який все більше адаптує до своїх реалій вшцео значену медіа-логіку видовищно сті, драматизму, шоу, скандалів та конфліктів. При чому політична історія незалежної України вже налічує чимало прикладів цьому як в електоральний, так і в позаелекторальний період. І саме головне політична свідомість громадян сприймає саме таку, медіатизовану політику за реальний політичний процес, а інформацію про нього як правдиву. Залучення ж потенціалу мас-медіа сучасними політиками для досягнення своїх цілей зумовлює збільшення в геометричній прогресії впровадження технологій маніпулювання свідомістю, на яких і ґрунтується медіа-індустрія. Тому медіатизація політики в Україні це процес, який опирається на маніпулятивний потенціал сучасних медіа. Можна погодитись з твердженням американських дослідників Д.Німмо та Дж.Комбса, які стверджують: «.. .те, що люди знають про політику є опосередкованим (медіатизованим), таким, що є результатом непрямої, другорядної інформації, що конструюється на основі медіа логіки фантазії» [1 ,с.446].

Таким чином проблема медіатизації політикуму України загалом та таких базових суспільно-політичних практик, як легітимація/делегітимація політичної влади має два виміри аналізу: електоральний та позаелекторальний. В першому випадку ситуація політичних виборів, сама по собі створює атмосферу конфлікту, боротьби, гострого протистояння між учасниками виборчих перегонів. В другому випадку, з огляду на перманентний характер електоральних процесів в Україні, боротьба за рейтинг, впізнаваність, а також боротьба за легітимацію поточної політики та делегітимацію політичних опонентів, спонукає політиків до інтенсифікації та динамізації своїх медіа-кампаній.

В політичній історії незалежної України, на наш погляд, можна виділити граничну межу в процесі медіатизації політики це події «Помаранчевої революції» 2004 року, які розділили даний процес на дві частини або т.зв. фази. Так, норвезький вчений Дж.Стромбек виділяє всього чотири фази медіатизації політики, характерних для західних демократій в період після Другої світової війни[9]. Основним критерієм такого поділу він вважає саме посилення залежності політики від медіа, її адаптацією до медіа логіки. На його думку, наприклад, на останній, четвертій фазі політичної медіатизації, «медіа та їх логіка, можна сказати, колонізують політику...» [9,с.240]. Основною стратегією останньої стає «перманентна кампанія» та «вихід на публіку». При цьому, дослідник підкреслює, що будь-який суспільний чи політичний діяч, за умов мобілізації всіх ресурсів для щоденної битви за вплив на новини та їх формування, може стати успішним[9,с.240].

Медіатизація політики в умовах електорального процесу в Україні характеризується наступними ознаками. По-перше, зростання значної політичної ангажованності медіа в передвиборний період, що на думку авторів дослідження «Новини VS. Виборча кампанія в новинних телепрограмах», є закономірністю їх функціонування[ 17,с.27]. Наявність же в українських політиків медіа-активів, посилює цю тенденцію та провокує медіа до участі в політичній боротьбі. До 2004 року ця тенденція виявлялась в перетворенні впливових мас-медіа на адміністративний ресурс владної еліти, поширення практики контролю над визначенням «порядку денного» в медіа (явища т.зв.»темників»). Після 2004 року сформувалась нова практика в цьому відношенні практика замовних матеріалів в мас-медіа або прихованої політичної реклами, тобто «джинси». Як відзначає вітчизняний експерт Н. Лигачова, вартість попадання в прайм-таймову програму, в якій VIP політик відповідає на питання в розпал виборчої кампанії досягала... 50-80 тисяч доларів [17,с.213]. По-друге, з 1998 року й до сьогодні національна політика з усіма своїми конфліктами репрезентується в межах певних медіа-форматів. Зокрема, значних масштабів досягло впровадження в суспільно-політичну сферу медіа-скандалів або політичних конфліктів та форсування їх інформаційно-комунікативного резонансу. Наприклад, т.зв. «справа Гонгадзе» та «касетний скандал», що відображають в комунікативному просторі протистояння між реально ворогуючими політичними суб'єктами. Г.Г.Почепцов визначає касетний скандал як медіа-кризу, що передбачає створення непідконтрольного владі комунікативного середовища, «де є можливим розгортання і підтримка кризи, втягування протилежної сторони в пастку, що потім не дає їй вийти сухим із води» [22]. Вчений визначає, що медіа-криза (медіа-скандал) експлуатує точки нестабільності, що ведуть до можливих точок біфуркації» [22]. Інший вітчизняний дослідник проблем медіатизації Д.В.Яковлєв прямо називає «медіа-скандали як біфуркаційні точки політичного розвитку» [26].

Емпірично, ці тези підтверджуються, оскільки інформаційно-комунікативний резонанс цих медіа-скандалів значною мірою похитнув силу правлячої еліти й кожного її представника, дав підстави для актуалізації негативного портрету влади, що арештовує, переслідує опозицію та може бути причетною до зникнення та вбивства опозиційного журналіста. В 2004 році такою точкою біфуркації в політиці були події «Помаранчевої революції», спровоковані повного дискредитацією та делегітимацію правлячої еліти, та поступовим наростанням легітимаційного потенціалу в опозиційних політичних сил. Саме події 2004 року є показниками необмеженого легітимаційного та делегітимаційного потенціалу медіа та їх впливу на медіатизацію суспільно-політичних практик процесів політичної легітимації/делегітимації. Г.Г.Почепцов також підкреслює особливу роль драматургії в конструюванні подій виборів-революції як мильної опери в дії, де є «ворог, він же злодій, що намагається вкрасти наші вибори», а також «герой, який не переможе злодія, якщо ми йому не допоможемо»[20,с.17]. Тобто, в комунікативному просторі в умовах виборчої боротьби здійснюється взаємна інформаційна війна між ключовими суперниками за допомогою інформаційно-комунікативних інструментів. Наклеюються стереотипні ярлики, такі як «бандит», «революціонер», «синьо-білий», «помаранчевий» та багато інших. На думку вітчизняного дослідника П.Олександрова, на протязі всіх виборчих кампаній в Україні крізь призму медіа поширюються «політичні страхи», впроваджується «мовна стратегія тривоги як технологія політичної боротьби, коли слова-концепти вживають, щоб активізувати громадськість, створити конкретний ярлик, стереотип, образ ворога» [19]. Як влучно зазначає відомий вітчизняний вчений М.А. Ожеван, аналізуючи події 2004 року: «медіа (особливо елекгоронні) виявились у цій виборчій кампанії більш винахідливими саме в частині демонізації (як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус)» та численних фобій, які « медіа... штампували майже на конвеєрі на замовлення протиборчих сторін» [ 18]. Так, « заслугою» медіа-стратегій кандидатів була актуалізація та комунікативне форсування ідеї етнічного, політичного, регіонального розколу України. Наприклад, в політичній рекламі провладного кандидата, «Україна роззуй очі!», де карта України була поділена на три сорти. Ідея розколу є актуальною й в наступних виборчих кампаніях.

Сам образ Майдану конструювався як певний комунікативний простір, що нагадував собою яскраві театральні лаштунки, які копіювалася по всій Україні. Звуки литаврів та небагатослівної пісні «Разом нас багато, нас не подолати», помаранчеві стрічки, стяги все це масифікувало громадян, створювало ефект єдиного натовпу. Тому драматичність, видовшцність, емоційний та психологічний резонанс, що імпонує форматам медіа та їх логіці, забезпечив перемогу опозиції не лише у віртуальному інформаційному просторі, айв реальному політичному процесі. Тому медіатизація політичного протистояння як специфічна медіа-політична та маніпулятивна технологія в умовах електоральної кампанії 2004 року була стратегічним напрямом політичних опонентів в боротьбі за досягнення бажаних результатів. За рахунок комунікативних інструментів та інформаційних ресурсів Майдан як медіатизований конфлікт мав сильний легішмаційний та делегітимаційний потенціал. Перший отримала нова влада в якості кредиту довіри, а другий дістався провладному кандидатові.

Подальші виборчі кампанії в Україні засвідчують інтенсифікацію процесу політичної медіатизації: політична боротьба чи-то протистояння влади і опозиції (т.зв. «помаранчевих» та «біло-блакитних») відбувається, в першу чергу, в інформаційнокомунікативному просторі. Систематична інформаційно-комунікативна дискредитація провладної команди з боку опонентів привела до реальної втрати ними переваги в парламенті й уряді та до повного електорального фіаско в 2010 році. Інформаційні атаки на «помаранчеву» команду з боку опозиції активно резонували в очах громадськості з їх політичною неефективністю та відсутністю єдності серед правлячої верхівки. Відтак, спрацювала закономірність: посилення легітимаційного чи-то делегітимаційного потенціалу інформаційно-маніпулятивних інструментів співвідносно з ефективністю/неефективністю реальної діяльності політичних суб'єктів. Арсенал інформаційно-політичної боротьби протягом цього періоду включає застосування широкого кола інструментів внутрішньополітичної інформаційної війни, в тому числі експлуатації в новинах, ток-шоу політизованих конфліктних тем та ескалація в них політичного протистояння, каталізація старих та конструювання нових політичних медіа-скандалів, широке використання інформаційно-маніпулятивних технологій під час електорального та в умовах позаелекгорального процесів тощо. До найбільш яскравих прикладів застосування інформаційних інструментів, що мали значний делегітимаційний потенціал для «помаранчевої» команди, можна віднести такі медіаскандали, як корупційний скандал уряду Ю.Тимошенко, медіа-скандал Ю.Луценка в аеропорту в Німеччині, розслідування справи про отруєння В.Ющенка, резонансний скандал в міжнародному дитячому центрі «Артек» тощо.

Вітчизняний дослідник І.І.Бенцал, аналізуючи реалізацію інформаційних воєн у випусках новин у вітчизняних медіа, вказує на поширення замовних матеріалів (політичної джинси) «...в ефірі теленовин під час загострення коне виборчих кампаній» та на «численні системні порушення про( оприлюднення інформації, спекулювання політичною тематикою» це, автор робить висновок, що « зосередження на висвітленні інформаційних війн призводить до того, що справжніх політичних новинв українськихновинахнемає»[10,с. 13].

Ще одним медіа-форматом репрезентації вітчизняної політики стали численні токшоу. Вітчизняний вчений Г.Г.Почепцов підкреслює, що ток-шоу має, по-перше, значний маніпулятивний потенціал (маніпуляція соціологією, темами, порядком висвітлення тем та висловлювань людей, маніпуляція гостями та часом)[21]. По-друге, політичні токшоу виконують, на його думку, роль т.зв. «м'яких» політичних новин, тобто цікаві тим громадянам, хто не дивиться звичайні новини. Останні здатні, на думку дослідника,«... створювати порядок денний, тобто або вводити теми, або забирати їх з поля зору масової свідомості; вводити й утримувати потрібну версію події; готувати масову свідомість до нового порядку денного; вводити нових політичних лідерів; кристалізувати думку глядачів, коли відбувається збіг індивідуальної думки глядача, з тою, що перемагає на екрані» [21]. Крім того, значний вплив на репрезентацію політики в свідомості громадян мають інформаційно-політичні технології, особливо в умовах електорального процесу. Це, зокрема, технології PR та політичне рекламування. В обох випадках ключовою метою є конструювання іміджу політичного суб'єкта, створення для цього відповідних контекстів (візуального, вербального, подієвого). В першому особливої уваги заслуговують феномени публічної появи політичного суб'єкта за участю мас-медіа, тобто мова йде про медіа-контекст політичної події або про медіа-події на кшталт святкової «Молитви за Україну» за участю відомих політиків чи кампанії боротьби з епідемією грипу тощо. Унікальною інформаційно-політичною технологією є політична реклама. Це невід'ємний елемент медіа-стратегії кожного сучасного кандидата, оскільки має максимальну ефективність в контексті впливу на масову свідомість. Вітчизняна політична історія нараховує чимало прикладів «шедеврів» рекламної творчості, в тому числі вищеназвана реклама 2004 року «Роззуй очі!» або політична реклама 2007 року із використанням «пророцтв» Ванги, Нострадамуса, Глоби тощо.

Таким чином, як показує сучасна вітчизняна політична практика, медіа-формати, інформаційні технології стали звичними методами репрезентації політичного життя в

Україні. Водночас, їх широке використання зумовлює трансформацію базису політики, що асимілюється з мас-медіа та їх технологіями у своїх вихідних функціях, зокрема, й у функціях комунікації із суспільством. Це дає підстави стверджувати про наявність нових, інформаційно-комунікативних векторів трансформації таких ключових суспільно-політичних процесів, як політична легітимація та делегітимація. Проблематика, яка актуалізована в даній розвідці, не є вичерпаною, оскільки потребує подальшого методологічного та емпіричного аналізу. Проте, можна однозначно стверджувати про ключову роль вітчизняної політичної еліти з обличчям медіакратії, що є каталізатором медіатизаційних процесів в політикумі України.

Список використаних джерел

медіатизація суспільство політикум інформаційний

1. Encyclopedia of political communication. / edited by L.Lee Kaid, C. Holtz-Bacha. Los Angeles: Sage Publications, 2008. 1104 pp.

2. Hjarvard S. The Mediatization of Society. ATheory of the Media as Agents of Social and Cultural Change./ S.Hjarvard // Nordicom review. 2008. -№29(2).P. 105-134.

3. Louw E. The Media and Political Process. / E.Louw. London: SAGE Publications Ltd, 2010. 240 pp.

4. Mazzoleni G. «Mediatization» of Politics: AChallenge for Democracy?/ G.Mazzoleni, W. Schulz // Political Communication. -1999.-№16(3).-P. 247-261.

5. Mediatization: Concept, Changes, Consequences [Електронний ресурс] / edited by K.Lundby. New York: Peter Lang, 2009. 316 pp. http://books.google.com.ua/books?id=triI4k_DlCYC&printse c=frontcover&hl=ru#v=onepage&q&f=false

6. Meyer T. Media Democracy: How the Media Colonize Politics / T.Meyer, L.Hinchman. Cambridge: Polity Press, 2002. 184 pp.

7. Reformatting politics: information technology and global civil society / edited by J.Dean, J. W. Anderson, G.Lovink. New York: Routledge, 2006. 237 pp.

8. Reconstructing Mediatization as an Analytical Concept / W. Schulz // European Journal of Communication. March 2004. Vol. 19. No. I. P. 87-101.

9. Stromback J. Four Phases of Mediatization: An Analysis of the Mediatization of Politics / J. Stromback // The Intemational Journal of Press/Politics. 2008. №13. P. 228-246.

10. Бенцал LI. Інформаційні війни політиків та їх деструктивний вплив на медіа/І.І. Бенцал // Держава та регіони: Серія: Соціальні комунікації. 2010. № 2. С.9-14.

11. Бодрунова С.С. Медиакратия:атлантические подходы к определению термина [Електронний ресурс] /С.С. Бодрунова//Режим доступу: http://www.intelros.ru/pdf/mediafilosofia_2/13.pdf

12. Вертешин А.И. Легитимация и делегитимация власти с использованием медийных ресурсов / А. И. Вертешин // Гос. служба-2009. № 3. С. 87-90.

13. Вовлечение другого. Очерки политической теории / Ю. Хабермас; [пер. с нем. Ю.С. Медведев; ред. пер. Д.В. Скляднев]. СПб.: Наука, 2001. 417 с.

14. Дуцик Д.P Структура медіа власності в Україні: політичний аспект [Електронний ресурс] /Д.Р.Дуцик// Режим доступу: http://www.rundfunk-institut.uni-koeln.de/institut/tagungen/2010- Cologne/Dutsyku.pdf

15. Лигачова Н. «Джинса»: масштаби і перспективи / Н.Лигачова// «Джинсова» свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії 2006 / упоряд. О. Довженко, Н. Лигачова; «Телекритика». K.: Вістка, 2006. 224 с.

16. Липпман У Общественное мнение /У Липпман; [Пер. с англ. TB. Барчуновой]. М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. 384 с.

17. Новини VS. Новини: Виборча кампанія в новинних телепрограмах/ О.В.Зернецька [та ін.]; ред. Н.В.Костенко, В.Ф.Іванов; Інститут соціології HAH України, Інститут журналістики Київського ун-ту ім. Тараса Шевченка, Академія української преси. K.: ЦВП, 2005. 212 с.

18. Ожеван М.А. Ейфорія та реальні перспективи [Електронний ресурс] /М.А.Ожеван // Майдан й мас-медіа// Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/130155

19. Олександров П. Мова тривоги: технологія політичної війни мирного часу. -2008. -№12. [Електронний ресурс] /П.Олександров// Режим доступу: http://www.mediakrytyka.info/drukovani/12/ mova-tryvohy-tekhnolohiya-politychnoyi-viyny-mymoho-chasu.html

20. Почепцов Г.Г. Гражданское самбо: как противостоять «цветным» революциям / Г.Г.Почепцов. М.: Издательство «Европа», 2005. 88 с.

21. Почепцов Г.Г. Маніпулятивний потенціал телевізійних політичних ток-шоу [Електронний ресурс] /Г.Г. Почепцов// Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.kiev.ua/material/2124

22. Почепцов Г.Г. Украинский «кассетный скандал» в контексте раскрутки НТВ и гибели «Курска» [Електронний ресурс] /Г.Г.Почепцов //Режим доступу: №18-19 (71) 11-17 мая 2001 г. http://2000.net.ua/2000/forum/vera/28309

23. Почепцов Г.Г.Информационные войны / Г.Г.Почепцов. М.: «Рефл-бук», К.:»Ваклер». 2001.-576 с.

24. Соловьев А.И. Политический дискурс медиакратий: проблемы информационной эпохи [Електронний ресурс] /А.И.Соловьев// Полис. 2004. № 2. // Режим доступу: http://www. politstudies .ru/arch/2004/2/12.htm

25. Соловьев А.И. Политический облик постсовременности: очевидность явления /А.И.Соловьев//Общественные науки и современность. 2001. -№5. С. 66-81.

26. Яковлев Д.В. Медіа-скандал як біфуркація політичного розвитку в умовах віртуалізації політики [Електронний ресурс] /Д.В.Яковлєв // Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Vonu_sip/2009_13/pdf/tl4v 13 s355-364.pdf

Размещено на Allbest.ru