Можливості методологічного синтезу в дослідженнях кризового управління в політиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Можливості методологічного синтезу в дослідженнях кризового управління в політиці

Ставченко С.В

Дослідження політичної кризи вимагає певного методологічного консенсусу, конвергенції методологічних підходів з різних сфер знання. Це обумовлено, по-перше, актуальністю кризових процесів в політиці, а, по-друге, принциповою складністю подолання аксиологічних та змістовних протиріч в застосуванні методологічних підходів технічних та природних сфер знання до соціально-політичних процесів.

Метою даної статті є окреслити основні контури епістемологічних протиріч в дослідженні політичної кризи та визначити напрямки можливої конвергенції методологічних підходів у визначенні, аналізі, інтерпретації, прогнозуванні та управлінні політичною кризою, зокрема на основі кібернетичного та синергетичного підходів.

Різними аспектами даної проблематики займались Л.Бевзенко, Р. Будон, В.Василькова, Н.Вінер, У. Ешбі, А.Назаретян, О.Шабров та інші дослідники.

В процесі розвитку політичних систем неминучим є настання політичних криз. Політична криза може розглядатись як політичний процес, який має місце в політичній системі, а кризове управління в політиці у відповідності до вищесказаного можна визначити як політичне управління в умовах кризи.

Проблема кризи є однією з тих проблем, які не вкладається в існуючі лінійні парадигми аналізу суспільства та політики: «Криза, яка, як правило назріває в системі по мірі зміни її керуючих параметрів і відзначається на зрості внутрішньої дезорганізованості, не проявляє себе, як того слід би було очікувати у відповідності до лінійних уявлень, синхронно зі зростанням руйнівного фактору, а настає лише після досягнення певного граничного бар'єру, певного рівня дезорганізації» [1,с. 108].

Лінійні теорії соціальних змін також не дають відповіді на ключові питання ґенези, природи, можливості прогнозування та управління політичними кризами. «Теорії соціальних змін грішать перш за все наступним порушенням логіки: припущення, які мають сприйматись в якості констатації локального порядку, трактуються к постулати, що мають універсальну значимість» [2,с. 101]. Таким чином, детермінізм в тому числі в соціальних науках поступово втрачає статус умови пізнання, а перетворюється на особливість, присутню в окремих процесах і обумовленою структурою цих процесів.

З іншого боку синергетична парадигма дозволяє відійти від принципів детермінізму в соціальному пізнанні, відкриваючі принципово відмінні умови наукового пізнання таких складних процесів як криза в соціальних та політичних системах. «Синергетична модель висвітлює два фундаментальних фактори, які робили неминучими соціальні конфлікти та періодичне загострення антропогенних криз і, в свою чергу, слугували незмінним імпульсом якісного розвитку. Першим є вичерпність ресурсів для підтримання стійко нерівноважних процесів, що обумовлює неминучу конкуренцію...

Другий фактор парадоксальне прагнення стійко нерівноважних систем до нестійких станів» [3,с.211].

Зокрема, концепція самоорганізації застосовується при аналізі багатьох складних соціальних та політичних процесів, наприклад, розвиток громадянського суспільства у його взаємодії з політичною системою [4;5;6]. В той же час, використання концепції самоорганізації для означеного кола проблем використовується досить обмежено, оскільки вона не завжди вкладається в рамки традиційного позитивістського підходу в політичних науках.

Предметна сфера кібернетики та синергетики зійшлась на аналізі проблеми управління, тоді як кібернетика на перший план висуває управління системними об'єктами, а синергетика самоорганізаційні процеси існування складних нелінійних систем.

В контексті кібернетичного підходу управління розглядається як система, з одного боку, і як «механізм гомеостази систем» [7]. В кібернетичній парадигмі ціннісні аспекти політичних процесів не враховуються взагалі, а можливості її обмежуються формальними методами кібернетичного планування, тому в проекції кібернетичних принципів на суспільні та політичні процеси виникають об'єктивні труднощі [8,с.3238]. В той же час застосування кібернетичних принципів з урахуванням ціннісних аспектів суспільного та політичного розвитку можна вважати допустимим. Про це свідчить застосування концепцій Д.Істона, Г.Хауфе [9], К.Дойча [10], А.Етціоні [11], які поклали початок напрямку політичної кібернетики.

Прикладом наближення результатів кібернетичних досліджень до ідей синергетики є дослідження управління в напрямку некласичної кібернетики, де визрів новий погляд на управління та відповідні теорії менеджменту, представниками якої вважають C .Біра [11], Н.Лумана [12], У.Матурана, Ф.Варела [13] та інші.

Управління в аспекті кібернетики це процеси впорядкування, оптимізації та підтримки гомеостази систем. Тоді як сферою інтересів синергетики є процеси системного впорядкування та організації, що виникають після переходу ентропійного бар'єру, кібернетика «працювала з системами на грані ентропійного парадоксу» [15,с.137]. Самоорганізація в таких системах розуміється як певна адаптаційна стратегія, що містить певні управлінські можливості, що «дозволяє відвести систему від руйнуючого ентропійного росту, не виводячи її при цьому з наявної якісної визначеності» [16,с.57]. За висловом Л.Бевзенка, самоорганізація в кібернетичних системах могла бути охарактеризована як «стан, коли система «сама все організує», а самоорганізація в синергетичних системах як стан системи, коли «саме все організується» [16,с.58].

З точки зору синтезу означених методологічних підходів, суспільство це складна система, що стикається з необхідністю адаптації до зміни умов свого існування. Здатність соціальної системи до адаптації та розвитку є показником її ефективності та результатом як управлінського впливу, який досліджує кібернетика, так і самоорганізаційних процесів, що досліджуються синергетикою. В політичній системі політичне управління реалізується як суб'єкт об'єктна взаємодія, наповнена політичним змістом. Взаємодія самоорганізації та політичного управління залежить від внутрішнього стану системи та впливів середовища. При несприятливих умовах в суспільстві витребуваними є та реалізуються мобілізаційні схеми політичного управління, спрямовані на підвищення ефективності політичного управління як механізму. В той же час, діє зворотній ефект мобілізаційні схеми політичного управління призводять до зниження різноманітності людини та суспільства, часткової атрофії механізмів самоорганізації, і, відповідно, до зниження ефективності політичного управління, адаптивної стійкості суспільства та його здатності до розвитку.

Названі несприятливі умови можуть мати втіленні у процесі політичної кризи, де саме і стають витребуваними мобілізаційні схеми управління, які спрямовані на обмеження процесів урізноманітнення. Власне перебіг політичної кризи характеризується граничним зростанням інтенсивності урізноманітнення, яке призводить до руйнування параметрів системи.

Оскільки політичне управління в кризовій ситуації також вписується в закономірності перебігу самоорганізаційних та управлінських процесів у їх діалектичній єдності проблематичним постає питання можливості та ефективності кризового управління.

Тут слід зазначити, що існує підхід [17], який заперечує принципову можливість управління політичною кризою і кризою взагалі.

В рамках некласичної кібернетики існує своя відповідь щодо проблеми правомірності аналізу кризового управління. За С.Біром, організатор має спроможність проникнення в ситуацію завдяки своєму досвіду, отриманому при роботі з тою самою системою, що породила цю ситуацію. Знаходитись в ситуації управління «якщо система є нестабільною, то вплив збурювання приводить рівномірно функціонуючу систему до дуже сильних коливань у виробленні продукту, які можуть ставати ще більш інтенсивними, після того як причина збурювання буде усунута» [12,с.83]. А отже, кризова ситуація може бути розглянута як ситуація управління.

Луман наводить припущення, що кризи в організованих соціальних системах розвиваються через недостатність влади та (або) недостатньої компетентності. Кризи змінюють положення влади в організаціях. «Тому для адекватної відповіді на вимоги, що пред'являються суспільним інститутам влади, слід в першу чергу випрацювати організаційно-специфічні інструменти кризової техніки» [13,с.49]. Поряд із цим має місце і кризове управління в організації, яке в політиці може бути представлено у «збільшених масштабах в смислі виключної активізації політичних ресурсів влади» [13,с.49]. В подібних антиципованих кризах влади ризик вищої влади сплачується певними обмеженнями в процесі прийняття рішень: тиском часу, короткостроковістю ефектів, залежністю від актуальних, вкрай політизованих проблем, тобто меншим потенціалом планування.

Щодо ціннісних конотацій аналізу політичної кризи слід сказати наступне. Існує два протилежні аксиологічні аспекти політичної кризи. З одного боку, політична криза є розпадом в функціонуванні політичної системи, показником втрати системності політичного управління, тобто його неефективності; політична криза несе руйнування і на рівні індивіда сприймається як руйнівна та деструктивна. Виходячи з даної тези політична криза має бути подолана в рамках даного політичного порядку, а показником ефективного політичного управління стає відсутність або поверховість політичних криз. Кризове управління в даному контексті має на меті сприяння «безкризовому» існуванню політичної системи, яке в принципі не є можливим.

З іншого боку, політична криза викриває вади політичного управління, політичної системи і сприяє політичному розвиткові, готує підґрунтя для більш досконалої політичної системи. Таким чином, політична криза є самоцінним процесом, який не можна придушувати та погашати, використовуючи різноманітні комбінації ресурсів управління.

Власне в процесі історичного розвитку ці протиріччя долаються в рамках діалектики стихійності розвитку політичної системи, її самоорганізаційного потенціалу та політичного управління, спрямованого на обмеження стихійних процесів. А оскільки ми не можемо заперечувати наявність як стихійних, так і управлінських факторів існування суспільства та політичної системи, можна говорити про можливість управління в умовах політичної кризи. А протиріччя, що виникає в результаті обмеженості можливостей управління в стихійних процесах, яким за етимологією є політична криза, можна вирішити, вводячи поняття ефективності політичного управління в умовах кризи.

Дійсно кризою управляти за визначенням не є можливим, але здійснювати управління в умовах політичної кризи є необхідним в умовах різких політичних змін. Інше питання, наскільки ефективним та системним буде дане управління.

Між ситуацією політичної кризи, що знаменує собою розхитування системних параметрів або і повне їх руйнування, та політичним управлінням, спрямованим на збереження системних якостей, зберігається взаємозалежність, яку можна описати в термінах діалектики. Політичне управління може втрачати системні властивості, зазнаючи впливів політичної кризи, але і параметри політичної кризи, напрямки флуктуацій, інформаційні потоки можуть бути об'єктами управління та змінюватись, нехай навіть невизначеним чином, в залежності від застосування управлінських технологій.

В результаті досить біглого огляду підходів в дослідженні політичної кризи, які можна протиставити один одному, можна зробити певні висновки.

Існує два принципово відмінних підходу до аналізу кризових явищ. Один, користуючись інструментарієм системно-кібернетичного підходу, визначає кризу ж деструктивний по відношенню до системи процес, який підлягає вирішенню, нівелюванню, придушенню і т.д. Інший, що поєднує в собі парадигмальні конструкції синергетики та теорії самоорганізації, наголошує на самоцінності і бажаності кризи в будь-якій системі. Виходячи з даного протиріччя постає проблема коректності використання терміну та концепту кризового управління в політиці. Актуальною є також і проблема вирішення протиріч у трактуванні політичної кризи в аксиологічному аспекті, оскільки цього вимагає розробка концепції кризового управління в політиці.

Вирішення даних протиріч можливе в рамках взаємодії вказаних методологічних трендів ж в теоретичному, так і в теоретико-прикладному вимірі досліджень політичної кризи. На рівні теорії концепт політичної кризи та кризового управління вимагає операціоналізації на основі діалектики кібернетичного підходу та теорії самоорганізації, а також аксиологічної інтерпретації процесів та явищ, пов'язаних з виникненням та протіканням політичної кризи, а також можливостей, необхідності та правомірності управління в кризовій ситуації. На рівні політичної практики вказані протиріччя вирішуються в рамках існуючих технологій політичного управління в залежності від певної цілепокладаючої системи. Хоча і теоретичні, і прикладні аспекти кризового управління в політиці вимагають глибокої аксиологічної інтерпретації та осмислення на більш високих теоретичних рівнях.

політичний криза конвергенція синергетичний

Список використаних джерел

1. Бевзенко JI.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций /JIД. Бевзенко К.: Институт социологии HAH Украины, 2002. 437с.

2. Будон Р. Место беспорядка: критика теорий социального изменения/Р. Будон М.: Аспект Пресс, 1998. 284 с.

3. Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте Универсальной истории (Синергетика психология прогнозирование)/А.П. Назаретян М.: Мир, 2004. 358 с.

4. Ar А. Самоуправляемое общество/ А. Ar// Гражданское общество. М., 1994.

5. Арато А., Коэн Д. Гражданское общество и переходный период от авторитаризма к демократии/ А. Арато, Д. Коэн // Гражданское общество. М., 1994.

6. Боднар А. Гражданское общество: проблемы интерпретации/А. Боднар // Политология вчера и сегодня. Вып.З. М., 1991.

7. Эшби У P Введение в кибернетику/У P Эшби М., 1959.

8. Шабров О. Испытание разнообразием: пределы управления в современном мире / О. Шабров. Государственная служба [Текст] : науч.-полит, журн./ Рос. акад. гос. службы при Президенте Рос. Федерации. М. : РАГС, 1998 С .32-38.

9. Хауфе Г. Политическая кибернетика/Г. Хауфе // Политология: краткий тематический словарь. Вып.1. М., 1992.

10. Deutsch К. The Nerves of Govemment/K. Deutsch N.Y., 1966; Easton D.A. Political System. -N.Y., 1971.

11. Etzioni A. Citizenship Tests: A Comparative, Communitarian Perspective/A.Etzioni // The Political Quarterly. Vol. 78, No. 3, July-September 2007. pp. 353-363.

12. Бир С. Наука управления (перев. с англ.)/С. Бир М.: «Энергия», 1971. 112 с.

13. Луман Н. Власть / Пер. с нем. А.Ю.Антоновского/Н. Луман М.: Праксис, 2001. 256 с.

14. МатуранаУ, Варела Ф. Древо познания. Перевод с англ. Ю.А. Данилова /У Матурана, Ф. Варела М.: Прогресс-Традиция, 2001. 224 с.

15. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем/В.В. Василькова -- СПб., 1999.

16. Бевзенко JI.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций/JI.Д. Бевзенко К.: Институт социологии HAH Украины, 2002. 437с.

17. Пятигорский А. Что такое философия: размышления и соображения. Цикл лекций / Александр Пятигорский. М.: Издательство «Европа», 2007. 152 с.

Размещено на Allbest.ru