Методологічні основи дослідження та аналізу державної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні основи дослідження та аналізу державної політики

Музиченко Г.В.

Реалізація політичної влади у контексті демократичних держав передбачає функціонування державної політики в умовах існування громадянського суспільства. Існуюча структура інститутів влади не відповідає сучасним вимогам демократичного розподілу влади, особливо це проявляється в країнах пострадянського простору. У боротьбі за владні повноваження між різними політичними, державними та громадськими інституціями державна політика залишається основним дієвим механізмом, хоча й зазнає впливу громадських інституцій та процесу глобалізації в тому числі. Все це актуалізує дослідження феномену державної політики в межах політичних досліджень, що викликає необхідність пошуку методологічної основи такого дослідження та з'ясування понять «державна політика» та «публічна політика», які досить часто підмінюють одне інше в наукових дискурсах.

Основам аналізу державної політики та визначенню її змісту присвячені праці таких науковців, як О. Антонов, Т. Брус, О. Кілієвич, О. Кучеренко, В. Ребкало, В. Романов, О. Рудік, В. Тертичка, В. Шахов та ін. При цьому науковці зазначають, що особливістю цього процесу наукового пізнання є міждисциплінарність, активне взаємопроникнення різних дисциплін, необхідних для розуміння державної політики, яке проявляється в поєднанні понятійного та методологічного арсеналу кількох наук.

Дана стаття має на меті проаналізувати основні методологічні підходи до аналізу та дослідження державної політики в межах сучасної політичної науки. Для цього необхідно виявити відмінності в тлумаченні понять «державна політика» та «публічна політика» та виявити основні наукові концепції їх дослідження та аналізу в межах вітчизняної та зарубіжної наукових шкіл політичного аналізу.

Що таке «державна політика»? Як співвідноситься вона з поняттям «публічна політика»? Дати відповідь на це питання виявилося не так-то легко, навіть при наявності на сьогоднішній день достатньої кількості наукових розвідок, більшість з яких акцентує увагу на специфіці перекладу терміну з англійської мови на російську та українську. Звідси і різні тлумачення та окреслення різного предмету дослідження. Український дослідник В. Тертичка [1]пропонує на початку всіх політичних досліджень, а особливо при з'ясуванні різниці між термінами «державна влада» та «публічна влада», спочатку визначитися з терміном «політика», яка є спільним поняттям для даних визначень і в інших мовах, наприклад, в англійській, має по декілька термінів, які відображають різні за змістом поняття.

Типовими прикладами визначень цих двох понять можна вважати такі:

- політика (politics) це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів у використанні інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб; суспільна наука, що вивчає політичні інституції і принципи та поведінку влади. Політику в цьому розумінні досліджують переважно політичні аналітики;

- політика (policy) це план, курс дій або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією та інше»; певний курс дій, обраний заради вигідності, зручності тощо [2,с.262]. Саме в такому контексті розуміється термін «державна політика» загалом чи її відповідний напрям: зовнішня, внутрішня, економічна, соціальна, культурна тощо. Близькими за змістом (але не синонімами) є терміни «програма» і «стратегія». Відповідно, політика як курс або напрям дій є предметом аналізу політики, який здійснюють аналітики політики.

Щодо терміну public, то його докладно охарактеризовано в дослідженні «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» [2,с. 11-14]: для сфери аналізу політики усталеним є вживання (із варіантів: державна, публічна, громадська, суспільна) «державна політика». Тобто, за контекстом і змістовими особливостями для поняття public policy адекватним є «державна політика», і зворотний переклад (в анотаціях до статей, в авторефератах тощо) англійською мовою як state policy не відповідає сфері вживання дефініції «державна політика» в українській практиці та не сприяє кристалізації аналізу державної політики.

В сучасній суспільно-політичній думці досить часто паралельно вживаються терміни «державна влада» та «публічна влада», які в англомовній редакції мають однакове вираження як public policy.

Термін «публічна політика» є відносно новим. Він був введений в лексикон європейської адміністративної та політичної науки в 1970-х роках як буквальний переклад терміну public policy. Цей термін протиставляється терміну politics, який позначає діяльність і боротьбу традиційних політичних дійових осіб (зокрема, політичних партій, зацікавлених груп, синдикатів чи нових соціальних рухів), спрямованих на захоплення законодавчої чи урядової влади з дотриманням конституційних чи інституційних норм. Як зазначає група французьких дослідників, «поняття публічної політики відноситься до гри влади, в рамках інституційної окремої частини, між різними публічними особами, які, у співпраці чи в протистоянні з приватними чи напівдержав ними дійовими особами намагаються конкретно розв'язати колективну проблему» [І.с.43].

Однак, погодимося з українською дослідницею С.В. Ситник, що зміст поняття «публічна політика» може варіюватися залежно від конкретного контексту [3].

Можна навести декілька наступних дефініцій:

• публічна політика як транспарентний процес прийняття політичних, у тому числі й управлінських рішень. Ступінь публічності, у такому разі, буде визначатися наявністю каналів доступу зацікавлених груп до цього процесу

і, відповідно, це дає можливість стверджувати про наявність/відсутність публічної політики;

• публічна політика як цілеспрямований вплив, який здійснюється структурами публічної влади. Таке значення публічної політики найчастіше вживається у контексті реалізації публічного управління;

• публічна політика як програма, що містить стратегії розвитку держави. Як правило, мова йде про галузеву політику (у сфері охорони здоров'я, освіти, промислову політику тощо). У такому разі поняття «публічної політики» тотожне розумінню поняття «державної політики»;

• публічна політика як визначений курс дії публічної влади. Таке значення може мати місце у контексті реалізації певної ідеології правлячого класу;

• публічна політика, сутністю якої є публічна діяльність. Остання розуміється як репрезентована у публічній сфері активність політичних та неполітичних акторів, які через взаємодію прагнуть реалізовувати власний інтерес. Наприклад, діяльність держави проявляється у сфері задоволення соціальних запитів, відповідно публічна діяльність здійснюється з метою оптимізації та раціоналізації управлінських рішень. Публічною є діяльність держави спрямована на задоволення запитів соціальних груп;

• публічна політика як механізм підтримки публічного порядку. У такому контексті можна послатися на праці американського вченого Ервінга Гоффмана, який стверджував, що взаємодіючи у суспільстві люди виробляють способи підтримки, руйнування та відновлення публічного порядку, який є базовим для підтримки соціального порядку політичного та економічного.

Останній підхід розуміння публічної політики через публічний порядок, на наш погляд, є достатньо перспективний, щоб розуміти сучасні політичні процеси та передбачати їх подальший розвиток. Навіть за відсутності чіткого визначення самого поняття «публічний порядок», його зміст є зрозумілим як для політологів, так і для юристів (дана категорія запозичена з практики міжнародного арбітражу) та включає наступні параметри: державний устрій, суспільний устрій, громадянські права і свободи). Такий методологічний підхід виявився для нас достатньо прийнятним, так як саме з поданої Гоффманом ідеї публічного порядку бере початок так звана наукова концепція «соціальної драматургії», яка дала наукове життя поняттям «теорія ігор», «правила гри», «політичні актори» тощо.

JI. Пал вважає, що спільними для всіх визначень державної політики є її розуміння як дороговказу як для тих, хто її втілює в життя, так і для тих, хто її дотримується. He лише держава, а й будь-яка особа має мати свою політику, але державною ця політика стає не тому, що вона чинить якийсь вплив на суспільство, а тому що бере свій початок в уряді чи інших державних органах. Державна політика напрям дії або утримання від неї, які обрані органами держави для розв'язання певної проблеми.

Для української політичної науки більш характерним є вживання саме терміну «державна політика», який і раніше широко використовувався в політичній теорії та практиці, коли за часів радянської влади всі сфери суспільного життя контролювала влада, отже термін «державна політика» вміщував майже всі аспекти управління країною. Пострадянський простір, який зазнав демократичних перетворень, додав до системи політичної влади інших акторів інститут місцевого самоврядування, громадянське суспільство, політичні партії тощо, однак центральним актором політичного життя залишається держава, тому для таких країн термін «державна політика» не обмежується лише діями одного актора в особі держави, а вміщує дії всіх акторів політичної системи, які мають відношення до предмету справи і можуть посприяти розв'язанню конкретної проблеми чи пропозиції.

Особливої уваги потребує дослідження державної політики за умов політичного буття в країнах пострадянського простору. Як вже зазначалося вище, термін «публічна політика» прийшов до нас разом з поширенням демократичних цінностей та розбудовою держави в напрямку масштабної демократизації політичного процесу. Дійсно, в демократичних державах, де окрім державної влади активно в політичному процесі беруть участь органи місцевого самоврядування та інституції громадянського суспільства, термін «державна політика» не охоплює всю сферу політики, тому термін «публічна політика» є більш вдалим та слушним. Як зазначає українська дослідниця державної політики в умовах пострадянського простору О.П. Дем'янчук, «... відсутність або низький розвиток громадянського суспільства, в тому числі і політичних партій, в посткомуністичних країнах деформує структуру дійових осіб у реалізації публічної політики, і це стосується майже всіх сфер суспільної діяльності. Таким чином, стає очевидним, що формування й реалізація публічної політики в посткомуністичних державах виявляються зосередженими майже виключно в руках вищої виконавчої та до певної міри законодавчої влад» [4,с.ЗЗ].

Оскільки органи державної влади вищої ланки (виконавча та законодавча влади) виступають ініціаторами розробки і впровадження більшості політичних рішень на пострадянському просторі, залучають і розподіляють необхідні ресурси, координують дотримання інтересів різних секторів економіки та суспільства і, зрештою, самі оцінюють успішність своєї діяльності, це свідчить про те, що публічна політика на практиці в даному географічному просторі майже дорівнює державній політиці, вони співпадають по колу суб'єктів та сферам їх впливу на політичний процес в даних державах.

Щодо методологічних основ дослідження державної політики, необхідно зазначити, що при розгляді призначення та функціонального навантаження структурних елементів політичної системи, в межах якої ми досліджуємо державну владу, основний акцент робиться на тому, що не стільки інститут, як організаційно оформлені структури на кшталт, держави, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, тощо, визначають зміст сучасних процесів державної політики, скільки характер взаємодій політичних акторів чи то, як часто сьогодні говорять науковці, «правила гри». Політична система розглядається нами як певний інтегрований механізм, що не лише забезпечує існування суспільства як цілісного організму, але й є тією інституційною конструкцією, у якій суб'єкти політики реалізують свої власні та групові інтереси, використовуючи владу. Попри різне тлумачення поняття «інститут», на наш погляд, більш доцільним виявилося використання цього терміну у значенні формальних і неформальних «правил гри», які існують в суспільстві, структурують та упорядковують людську діяльність.

Інституціоналізація державної політики є важливою умовою, так як саме інституційна визначеність є не тільки базовим демократичним принципом, а й можливістю через державну політику здійснювати ефективне управління.

Для розуміння суті інституціоналізації державної політики необхідно розглянути два таких ракурси:

• державна політика як інститут, а отже й «нові правила взаємодії», що докорінно змінюють процес обміну ресурсами, інформацією та впливом між такими політичними акторами, як держава і громадянське суспільство, забезпечують врядування та відповідно формують новий механізм управління;

• державна політика як процес це сукупна діяльність інституціоналізованих і неінституціоналізованих суб'єктів політики, що переслідують певні політичні цілі та реалізовують свої права у сфері влади.

Важливими інститутами процесу державної політики є ті, які у першу чергу забезпечують формування та реалізацію політичного інтересу невід ' ємної якості всіх суб'єктів політичного процесу. Серед таких інститутів виокремлюються: інститут участі, інститути представництва та делегування, інститут зворотного зв'язку, інститут політичної конкуренції, інститут співробітництва, інститут субсидіарності тощо. Такі інститути формують поле державної політики, упроваджуючи відповідні правила взаємодії. Особливістю цих правил є те, що вони покликані перетворювати громадян з активних споживачів державних послуг в учасників процесу вироблення державної політики.

Варто звернути увагу на те, що політичний інтерес має такі канали реалізації: діяльність владних структур (представницька, президентська, виконавча); політичний вплив партій, організацій, ЗМІ та тиск масових політичних сил (мітинги, страйки, тощо).

Поширення неформальних рухів та об'єднань нових неінституціоналізованиих (різного типу груп інтересів) форм взаємодій засвідчують наявність політичної ініціативи громадян, здатної реалізувати політичні інтереси, які не можуть бути реалізовані в межах формальних структур із використанням державної влади. Відповідно завданням, на виконання якого зорієнтовані інститути державної політики, є забезпечення безпеки існування та регулювання конкурентного політичного середовища.

Оскільки державна політика на сучасному етапі розвитку політичної науки має вміщувати в себе всі інституціоналізовані та неінституціоналізовані політичні практики, а також формулювати правила гри, виконувати функцію «соціальної драматургії», то для її дослідження та аналізу може бути застосований не тільки інституціональний метод, а й такий перспективний метод наукового аналізу, який має досить розвинутий категоріальний апарат та власну методологічну основу, як мережевий підхід, який вже досить позитивно зарекомендував себе в межах політологічних досліджень.

Підсумовуючи зазначимо, що термін «політика» в сучасній політичній теорії вміщує всі аспекти політичного життя, поєднуючи в собі і великі стратегії і конкретні дії політичних акторів, в тому числі й держави як провідної ланки політичної системи сучасних суспільств. В демократичних державах, які передбачають наявність значного кола політичних акторів, залучених до процесу прийняття політичних рішень в суспільстві, найбільш поширеним терміном для визначення політичного поля їх діяльності є термін «публічна політика», який вміщує в себе державну політику.

В пострадянських країнах, які також стали на шлях демократизації, відбувається певна плутанина з вживанням термінів «публічна політика» та «державна політика», однак, аналіз політичного буття в цих країнах доводить провідну роль саме інститутів вищої державної влади в політичній системі.

Отже, публічна політика в цих державах є по суті державною. Для наукового аналізу та дослідження державної політики в Україні та на теренах всього пострадянського простору найбільш поширеним виявляється інституціональний метод, однак, певні перспективи в даному ракурсі має й мережевий підхід, який застосовується до аналізу політичних процесів в демократичних державах.

державний політика пострадянський

Список використаних джерел

1. Тертичка В. Аналіз державної політики і політологія/В. Тертичка//Політичний менеджмент. 2004. № 6 (9). С. 3-22.

2. Кілієвич О. Англо-український Глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки / О. Кілієвич. К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002 -510 с.

3. Ситник С.В. Між теорією та практикою публічної політики / С.В. Ситник.[Ефект, ресурс].-Режим доступу: http://www.vidkryti-ochi.org.ua/2010/ll/blog-post_12. htrnl

4. Дем'янчук О.П. «Державна політика» та «публічна політика»: варіант перехідного періоду /О.П. Дем'янчук.[Ефект, ресурс]. -Режим доступу: http://www.nbuv. gov.ua/portal/Soc_Gum/NaUKMA/Polit/2000_18/05_demyauchyk_op.pdf

Размещено на Allbest.ru