Пакистан після Мушаррафа: продовження нестабільності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пакистан після Мушаррафа: продовження нестабільності

Ігнатьєв П.М.

Пакистан одна з найбільших за чисельністю населення азіатських країн, розташована на стратегічному роздоріжжі між Південною Азією і Середнім Сходом. Його політичне життя являє собою приклад кланової політики та залучення збройних сил до державного управління. У статті ставиться завдання дослідити особливості розвитку країни після вимушеного відходу від влади президента Первеза Мушаррафа й загибелі Беназір Бхутто, з якими переважно асоціювалася пакистанська правляча еліта у період із кінця 80-х років XX століття і до останнього часу.

Пакистан країна зі 184-млн. населенням, що складається з чотирьох провінцій Сінду, Пенджабу, Белуджістану і Хайберської сторони землі пуштунів. Захід і північ її території вкрито гірськими хребтами, тому населення мешкає переважно на сході навколо велетенської зони іригації, представленої річкою Інд та її притоками, а також на узбережжі Аравійського моря. Південний регіон заселено племенами пуштунів, белуджів і хазарейців, а у східній частині країни домінуючими групами населення є пенджабці та сінди. За релігійною приналежністю 77 відсотків пакистанців належать до сунітської течії ісламу, а 20 до шиїтської. Шиїти переважно проживають у Карачі найбільш космополітичному місті країни, яке прийняло у себе мільйони біженців після деколонізації Британської Індії в 1947 р. За деякими соціально-економічними показниками Пакистан нагадує сусідню Індію, оскільки дві третини його населення зайнято у сільському господарстві, а породжений демографічним вибухом дефіцит освітніх послуг визначає відсутність грамотності у кожного другого його жителя, однак у племінному поясі неспроможність писати і читати взагалі характеризує дві третини населення [1].

За період свого незалежного розвитку Пакистан проводив експерименти з усіма формами правління крім монархічної, причиною чого були часті військові перевороти. Остаточна Конституція країни була прийнята в 1973 р. під час послаблення впливу пенджабського генералітету на чолі з Яхья-ханом, викликаного поразкою збройних сил у війні з Індією 1971р. З часом у країні доволі рельєфно виявили себе протиріччя між двома найрозвиненішими провінціями Сіндом і Пенджабом, а також загострилися прояви сепаратизму в Белуджістані та пуштунському районі. Белуджістан найбільша провінція країни, що займає 43,6 відсотки її території й слугує не лише місцем сепаратистських виступів белуджів, але й одним із головних районів переховування верхівки руху «Талібан» та «Апь-Каїди». Ситуація з пуштунськими племенами ще серйозніша. Лінія Дюранда протяжністю 2640 км, що встановила державний кордон між Пакистаном і Афганістаном в 1893 p., ніколи не визнавалася Афганістаном, чиї політичні діячі стверджували, що договір спочатку було укладено під тиском із боку Британської імперії, а згодом він втратив свою чинність після деколонізації Індостану і припинення британського панування на цій території. Пуштуни з обох боків лінії Дюранда, які становлять 40 відсотків афганського та 15 відсотків пакистанського населення, не вважають її кордоном і не визнають закони жодної з країн. Така ситуація склалася не в останню чергу завдяки тому, що диктатор Зія-уль-Хак (1978 1988 рр.) надав цьому регіону певну ступінь автономності і наводнив його зброєю у роки перебування радянських військ в Афганістані, щоб протистояти їм за допомогою моджахедів [2].

Найвпливовішою політичною силою країни є Пакистанська народна партія, заснована в 1967 р. Зульфікаром Алі Бхутто одним із небагатьох цивільних правителів Пакистану, який користувався значною повагою серед населення. Її програма передбачає захист релігійної толерантності, демократичний розвиток країни, створення ринкової економіки з «соціальним обличчям», яке гарантуватиме забезпечення кожної родини їжею, одягом і дахом над головою. У зовнішньополітичній частині йдеться про необхідність відкриття кордону між Індією та Пакистаном для возз'єднання мусульманських родин у обох країнах, але у питанні Кашміру робиться наголос на необхідності здійснення права кашмірців на самовизначення [3]. На противагу їй діє Пакистанська мусульманська ліга (фракція Наваза), очільник якої Наваз Шаріф забезпечив Пакистану ядерний статус у 1998 р. Ця політична сила найстаріша в країні, вона була створена в колоніальну епоху ще в 1906 р. і стояла біля витоків незалежності Пакистану. Однак в 50-х роках Мусульманська ліга розпалася і знову відновилася десятиліттям пізніше у вигляді різних фракцій, найбільша з яких була розколота навпіл генералом Первезом Мушаррафом у 2002 р. Виборча платформа цієї політичної сили практично повністю повторює програмний документ «народників», за винятком того, що партія обіцяє розвивати активні відносини з OIK і з KHP [4].

Лідером Пакистанської народної партії була Беназір Бхутто, яка з 1999 р. жила у добровільному вигнанні поперемінно в Дуоаї чи у Лондоні. Серед населення країни нема єдності щодо оцінки її політичної постаті, оскільки частина пакистанців вважає її борцем за права людини, а інша корумпованим політиком і колишнім очільником кабінету міністрів без особливих успіхів на своїй посаді. Ставши у 1988 р. у віці 35 років першою жінкою прем'єр-міністром у ісламському світі, вона зберігала за собою посаду лише 18 місяців і була усунена з неї президентом Гуламом Ісхакханом за звинуваченнями у некомпетентності та корупції при мовчазній згоді військових. Більшість закидів опонентів стосувалися діяльності її чоловіка Асіфа Ani Зардарі (його за очі називали «Містер 10 відсотків» за сумнівні, з точки зору пакистанців, оборудки із західними та близькосхідними компаніями), з яким вона одружилася в 1987 p., однак Бхутто також підписувала багато контрактів, до яких мав відношення сам Зардарі. Другий термін її перебування при владі (1993-1996 рр.) був пов'язаний з корупційними скандалами навколо імені Зардарі, що очолив міністерство інвестицій. У добу правління Бхутто в Пакистані почав набирати силу рух «Талібан», в якому вона і американський політичний естаблішмент вбачали силу, спроможну встановити стабільний режим в Афганістані та припинити спекуляції навколо пуштунської проблеми, уособленням якої було невизнання афганською стороною кордону по так званій лінії Дюранда [5]. Усунення від влади Б.Бхутто дало змогу колишньому ставленику Зія-уль-Хака пенджабцю Н.Шаріфу виграти вибори і, ставши новим прем'єр-міністром, ініціювати два зовнішньополітичні починання набуття Пакистаном ядерного статусу в 1998 р. та «автобусну» дипломатію в JIaxopi в 1999 p., яка була покликана поліпшити відносини з Індією, загострені ядерним протистоянням і завершилась підписанням Лахорської декларації. Розходження Н.Шаріфа і очільника штабу армії П.Мушаррафа (був призначений на цю посаду Шаріфом через хибне переконання, що генерал демонструватиме до нього лояльність, бо пенджабські військові не любили мухаджирів, яким і був Первез, що народився в Делі) щодо Каргільського конфлікту стали причиною військового перевороту, завдяки якому Мушарраф прийшов до влади в країні у жовтні 1999 р. В 2001-2002 р. Пакистан переживає період надзвичайно напружених відносин із Індією, викликаний терактом проти індійського парламенту, ймовірно організованим Лашкар-і-Таїбою. У відповідь на операцію «Паракрам», що полягала у концентрації на кордонах Пакистану сотень тисяч індійських військових, П.Мушарраф був змушений оголосити мобілізацію збройних сил, яка обійшлася бюджету в 1,4 млрд. доларів [6]. Широкомасштабні бойові дії в племінному поясі в рамках міжнародної антитерористичної кампанії та землетрус в Азад Кашмірі у жовтні 2005 р. ще більше послабили економічне благополуччя країни та викликали масові протести населення. П.Мушарраф прийшов до влади завдяки військовому перевороту й потребував легітимності в очах США, саме тому він і погодився на операції збройних сил у поясі племен. Щоправда, згодом генерал стверджував, що пішов на цей крок вимушено, оскільки США «погрожували бомбардувати Пакистан у випадку його відмови і повернути його у кам'яний вік» [7].

В 2007 р. за доволі складної внутрішньополітичної ситуації П.Мушарраф виграє президентські вибори, однак його принциповим опонентом стає голова Верховного суду і виходець із Белуджістану Іфтікар Мухаммед Чаудрі, який називає незаконним суміщення очільником держави посад у виконавчій владі та в армії й висловлює сумнів щодо права Мушаррафа керувати країною, оскільки президента мали обирати вже новий парламент та провінційні ради. Диктатор усуває Чаудрі з посади і згодом розпускає Верховний суд, викликавши цим актом опір населення. Відчуваючи слабкість позицій П. Мушаррафа всередині країни, США домоглися від нього ще в 2006 році таємної обіцянки повернути з вигнання Беназір Бхутто (яка проводила багато часу у Вашингтоні, переконуючи американську політичну еліту в своїй незамінності) і зробити її новим прем'єр-міністром для того, щоб надати військовому режиму президента, що опирався на пенджабський генералітет, цивілізованого демократичного вигляду. Офіційний Вашингтон не тільки мав намір продовжити за допомогою пакистанської армії боротьбу з членами рухів «Талібан» та «Аль-Каїди», але також й пом'якшити внутрішньополітичну опозицію до Мушаррафа за допомогою надзвичайно популярної в провінції Сінд Беназір Бхутто. В 2007 р. пакистанський президент під тиском США підписав указ про амністію за корупційні діяння, здійснені вищими посадовцями після 1985 p., який дозволив повернутися з вигнання Б. Бхутто та її чоловікові Зардарі, що був звільнений з в'язниці лише в 2004 p., а також тимчасово убезпечив від переслідувань 8000 інших провідних політиків. Як наслідок, Бхутто переїхала до Пакистану в жовтні й зуміла пожити в країні два місяця до своєї загибелі, насолоджуючись популярністю серед натовпу [8].

Вбивство Беназір під час парламентської передвиборчої кампанії, коли вся нація жила у напруженні, ще більше поглибило невдоволення населення режимом П. Мушаррафа. У результаті розслідування Комісія OOH прийшла до висновку, що можновладцями було вжито неадекватних заходів для забезпечення особистої безпеки лідера опозиції, тому загибель політичної діячки загалом могла бути відвернута. Зокрема, експерти встановили, що охорона на її передвиборчих мітингах була нечисельною, людей не обшукували і пропускали впритул до трибуни, з якої виступала Беназір. Як наслідок, у результаті теракту, що відбувався 27 грудня 2007 р. у гарнізонному місті Равалпінді, «донька Сінда» була вбита майже на тому самому місці, де в 1951 р. загинув перший прем'єр-міністр Пакистану JIіакат Ani Хан. Перед від'їздом із мітингу вона попросила водія відкрити люк у автомобілі, щоб востаннє привітати своїх прибічників, і в цей момент пролунали постріли та вибухнула бомба. Таким чином, клан Бхутто практично повторив трагічну долю родини Кеннеді протягом різних десятиліть загинули Беназір, її брат Мір Муртаза та батько Зульфікар, колишній прем'єр-міністр Пакистану. Почесним керівником ПНП став 19-річний син Беназір і Зардарі студент Білавал, що навчався в Оксфордському університеті. За рішенням батька він зберіг подвійне прізвище Бхутто-Зардарі, щоб населення ототожнювало його з політичним спадком матері [9].

Перемога опозиційних партій на виборах 18 лютого 2008 р. розпочала процес демократизації країни, яка перебувала під військовим правлінням 8 років. Відхід від влади Первеза Мушаррафа став тимчасовою метою об'єднання обох найбільших політичних сил, очільниками яких були Алі Зардарі та Наваз Шаріф. Враховуючи той факт, що у нижній палаті Пакистану налічується 272 депутати, з них 148 народних представників походить зі штату Пенджаб, 61 з Сінду, 35 із Хайберської сторони землі пуштунів, 14 із Белуждістану, 12 з федеральних агенцій та два зі столичного округу Ісламабаду, спільна позиція членів обох найбільших провінцій визначає успіх того чи іншого голосування [10]. Заради нового шансу у політиці Н.Шаріф повернувся із вигнання у Саудівській Аравії, де він перебував із 2001 р. після досягнення неформальної домовленості з П.Мушаррафом, згідно з якою колишній прем'єр-міністр їде жити за кордон до 2010 p., а правоохоронні органи знімають з нього звинувачення у корупції та державній зраді. Поразці партії Мушаррафа сприяли симпатія населення до родини Бхутто після трагічної загибелі Беназір у Равалпінді (сама вона у листі-заповіті оголосила Алі Зардарі своїм партійним наступником, як сміливу людину, дух якої не зламали тортури в'язниць) та його стомленість обмеженням демократичних свобод за одночасного збереження складного економічного стану. Збройні сили, що підтримували президента, вирішили усунутися від поточного управління державою на період світової фінансової кризи, щоб перекласти відповідальність за економічні прорахунки на традиційні парламентські партії. Ймовірно цими самими міркуваннями можна пояснити відмову Наваза Шаріфа виконувати угоду про формування коаліційного уряду із Народною партією, хоча сам Шаріф звинуватив Зардарі у тому, що він підступно вирішив балотуватись у президенти, адже сторони нібито домовилися, що наступником Мушаррафа має бути нейтральна політична фігура. Нині виникає парадокс у Пенджабі домінуючою силою є партія Н.Шаріфа, а у Сінді А. Зардарі, але при цьому вищий виконавчий орган країни, сформований переважно з представників партії чинного президента, можна назвати «урядом моменту», який дещо несподівано прийшов до влади після загибелі Б.Бхутто, але не відображає повний розклад політичних сил [11].

З одного боку, Народна партія здобула на виборах лютого 2008 р. 123 місця із 272 у нижній палаті національного парламенту (фракція Наваза отримала 91 місце), що допомогло їй разом із своїми союзниками обрати президентом Алі Зардарі, за якого також проголосувала більшість парламентарів і депутатів чотирьох провінційних рад. Із іншого боку, у Зардарі, обраного на свою посаду на 5 років, була сумнівна репутація у Пакистані, оскільки він провів 11,5 років у в'язниці за звинуваченнями в корупції та вбивстві, які так ніколи і не були доведені у судовому процесі. Опозиційні політики неодноразово наголошували на тому, що тортури, які застосовували проти Асіфа Алі під час ув'язнення, призвели до суттєвого погіршення його психічного стану, а тому він не може ефективно виконувати обов'язки глави держави, зокрема бути головнокомандувачем збройних сил. Дійсно, у президента є певні проблеми зі здоров'ям і він пересувається, послуговуючись палицею. Економічні труднощі країни та відсутність досвіду роботи на найвищій державній посаді спонукали Зардарі відмовитися від значних повноважень, які перейшли йому у спадок від режиму Мушаррафа, і виконати свою головну передвиборчу обіцянку демократизувати Пакистан за рахунок повернення до положень старої Конституції 1973 р. [12]. У лютому 2009 р. Верховний суд заборонив Навазу Шаріфу та його брату губернатору Пенджабу ЇПахбазу брати участь у політичній діяльності, внаслідок чого у провінції почалися масові протести. Судді вважали, що звинувачення цього політика та його родичів у корупції, висунуті відразу після перевороту Мушаррафа в 1999 p., мають під собою певний ґрунт. Замість Шахбаза Зардарі швидко призначив на вакантну посаду відданого члена Пакистанської народної партії Салмана Тасіра, який виступав послідовним критиком ісламізації Пакистану. У свою чергу, Н.Шаріф вимагав відновлення на своїх посадах Чаудрі як «символу незалежної судової влади», оскільки був переконаний, що призначений П.Мушаррафом склад суду тепер вже повністю залежний від Зардарі. Останній вимушено пішов на поступки і повернув опального суддю, оскільки в країні голову Верховного суду призначає президент. У грудні 2009 р. Верховний суд на чолі з цим белуджістанським юристом визнав указ про амністію, прийнятий ще за правління Мушаррафа, неконституційним. Тепер вже Шаріф почуває себе у безпеці, чого не можна сказати про Зардарі, над яким нависла загроза переслідування за корупційні діяння, а також перспектива невизнання його як президента [13]. Про постійний союз між Шаріфом і Зардарі не може бути мови, адже свого часу прем'єр-міністр Шаріф був одним із найбільш послідовних противників Асіфа Алі й домігся взяття його під варту.

Доволі багато політиків вважають, що домовленість Зардарі з Мушаррафом, згідно з якою колишній диктатор отримав змогу виїхати у вигнання в Лондон, дискредитує самого Зардарі, оскільки питання розслідування вбивства Б.Бхутто залишається на порядку денному. Щоб виправити ситуацію, уряд країни надіслав Мушаррафу 32 запитання, щоб встановити його причетність до трагічних подій 2007 р. Однак колишній президент відмовився на них відповідати [14].

Внаслідок проведення конституційної реформи у квітні 2010 р. (запровадженню до національної Конституції 18 поправки) відбувся перерозподіл повноважень від президента на користь законодавчої гілки влади і прем'єр-міністра, внаслідок чого глава держави почав виконувати суто церемоніальні функції та не міг самостійно відправляти у відставку керівника кабінету міністрів чи розпускати парламент, а також втрачав право призначати суддів та очільників родів військ. З прем'єр-міністра знімалося обмеження, згідно з яким він міг обиратися на свою посаду лише на два терміни; керівник кабінету міністрів отримав «ядерну кнопку», оскільки від Зардарі до нього перейшов контроль за національною системою командування стратегічними ядерними силами. Загалом країна фактично повернулася до демократичної Конституції 1973 p., в якій основні повноваження належали прем'єр-міністру, як очільнику коаліції депутатських фракцій, що мали більшість у парламенті [15].

Завдяки поправці було також змінено назву Північно-західної прикордонної провінції, що почала називатися Хайберською стороною землі пуштунів. Це був важливий крок із умиротворення гірських племен, які традиційно заперечували проти того, що в назві федеральної одиниці, в складі якої вони становили більшість, не було згадки про них. Справді, інші три федеральні утворення названі на честь домінуючої в них групи населення, а Північно-західну прикордонну провінцію іменували так ще британці, які зробили її буферною зоною на кордоні з Афганістаном. Зардарі також частково задовольнив вимоги свого пуштунського політичного союзника Національної партії Авамі, які наполягали на назві «Пуштуністан» чи «Афганія». З іншого боку, пуштуни становлять 70 відсотків населення провінції, а хазарейці до ЗО, тому останні виявилися дуже незадоволеними зміною назви. Поправки до Конституції забезпечили провінціям контроль над 50-ти відсотками мінеральних і енергетичних ресурсів на їх території, а також дозволили безпосередньо отримувати закордонну гуманітарну допомогу. Разом з тим, передчасно говорити, що ці зміни допомогли подолати сепаратизм племен у пуштунському поясі, адже армія продовжує операції у районі їх помешкання, викликаючи обурення місцевого населення [16]. Таким чином, нова правляча верхівка намагається відійти від принципу розподілення національних прибутків, заснованого винятково на чисельності населення, і враховувати економічний внесок провінцій у розвиток Пакистану. Зокрема, комерційну діяльність порта Карачі чи використання белуджістанських родовищ мінералів і природного газу.

На нового главу держави очікують складні виклики. Зокрема, йому доводиться продовжувати непопулярну серед населення політику П.Мушаррафа з боротьби з пакистанським рухом «Талібан» у племенних районах. До подій «11/9» пуштунські племена по суті справи жили автономно від решти країни. У гірських долинах процвітала торгівля наркотичними речовинами, діяли цілі базарні містечка, де можна було придбати вогнепальну зброю, виготовлену місцевими майстрами, а афганські пуштуни з легкістю переходили «прозорий» кордон для здійснення контрабандних операцій з опієм і гашишем. Контроль влади був суто номінальним у Північно-західній прикордонній провінції та у семи федеральних агенціях, до яких належали Баджаур, Мохманд, Хайбер, Оракзай, Куррам, Південний та Північний Вазарістан. Рівень освіти населення у цих регіонах становив 17 відсотків, а місцеві пуштуни не визнавали пакистанське законодавство, традиційно керуючись кодексом звичаїв пуштунвалі [17].

Щоб заохотити Пакистан стати членом міжнародної антитерористичної кампанії, офіційний Вашингтон надав йому в 2004 р. статус головного не-натівського союзника і перерахував понад 10 млрд. доларів допомоги та кредитів на цивільні та військові потреби із 2001 р. і по останній час. Статус передбачає, що американські корпорації у сфері ВПК можуть ремонтувати і модернізовувати складні системи озброєнь на території країни-союзника, а сторони здійснюватимуть антитерористичну співпрацю, спільні наукові розробки і випуск нових видів зброї. Такий союзник СІЛА також отримує право купувати снаряди і набої зі збідненим ураном, може претендувати на надлишки військової техніки з американських баз на південному фланзі НАТО та на комерційний лізинг нової техніки; вимагати запозичення для проведення дослідницьких робіт у сфері військових технологій; отримати доступ до американських програм запуску комерційних супутників. Більше того, зміну орієнтирів пакистанської політики СІЛА важко переоцінити, оскільки після пакистанських ядерних випробувань 1998 р. між обома сторонами існували напружені відносини і Пакистан тимчасово не міг отримати зі CШA вже оплачені наперед складні системи озброєнь, такі як винищувачі Ф-16 [18].

Таким чином, тісні відносини зі СІЛА давали нагоду Пакистану не лише частково розв'язати складні господарські проблеми, але й посилити свій оборонний потенціал на противагу Індії. У свою чергу, СІЛА були також зацікавлені у послугах пакистанської сторони, оскільки на перших етапах глобальної антитерористичної кампанії через порт Карачі проходило дві третини вантажів, що спрямовувалися до Афганістану. Сьогодні 40 відсотків потреб військ НАТО забезпечує порівняно дешевий пакистанський транзит, 40 центральноазійські дороги, а ще 20 відсотків вантажів (зокрема озброєння та набої) прибуває повітряним шляхом. Маршрут дає роботу чисельним пакистанським компаніям-перевізникам, оскільки щодня ним рухається від 2500 до 3000 вантажівок. З іншого боку, на ці колони постійно вчиняють напади бійці руху «Талібан», які намагаються підірвати якомога більше цистерн із пальним, але зазвичай не вбивають пакистанських водіїв, бо розуміють, що вони є звичайними найманими працівниками [19].

У самому Пакистані антитерористична кампанія СІЛА доволі непопулярна з кількох міркувань. По-перше, жителі країни вважають, що офіційний Вашингтон провокує громадянську війну, зіштовхуючи збройні сили країни з автономними племенами західних регіонів. По-друге, у армії значний відсоток солдатів становлять пуштуни (15,42 відсотка другий за чисельністю контингент після пенджабців 55,8, зайнятий охороною гірських районів зі складною топографією), які не бачать сенсу в тому, щоб воювати з соплемінниками, особливо враховуючи поширені у цьому регіоні звичаї кривавої помсти [20]. Нарешті, велике незадоволення серед населення викликає політика СІЛА з використання дронів, які «полюють» за членами руху «Талібан» і «Апь-Каїди» на території Пакистану, але нерідко знищують не тільки талібів, але й представників мирного населення. Зокрема, у цьому контексті уряд країни заявляє, що такі односторонні заходи перетворюють бойовиків на мучеників і тільки поглиблюють антиамериканські настрої. Але головний мотив відсутності широкомасштабного наступу з боку армії на контрольовані талібами райони полягає у тому, що Пакистан збирається заповнити вакуум в Афганістані, який обов'язково утвориться з виведенням військ НАТО (враховуючи, що Індія намагається закріпитися у цій країні, використовуючи переважно «м'яку» силу і не маючи дієвих важелів для впливу на ситуацію в ній) і вже сьогодні пропонує себе як посередника у переговорах із поміркованими талібами. Тим більше, що потенціал знайдених у Афганістані в 2010 р. мінеральних родовищ може бути оцінений в 1 трлн, доларів (зокрема, американські геологи вже почали йменувати Афганістан «літієвою Саудівською Аравією», а також відзначили колосальні поклади залізної руди та міді на його території ), що дасть змогу Пакистану поліпшити своє економічне становище за рахунок транзиту афганських мінеральних ресурсів і їх використання у виробництві різноманітних товарів [21].

Свого часу сам Первез Мушарраф не домігся помітних військових перемог у племінних землях, незважаючи на те, що ним було задіяно від 80 до 100 тис. військовослужбовців. Нерідко пакистанські солдати лише імітували бойові дії, а пуштунські бойовики переховувалися в горах і переходили через лінію Дюранда до Афганістану. Розуміючи неефективність подібної політики, уряд Мушаррафа почав укладати мирні угоди з великими племенами, в яких було зафіксовано обіцянку зберегти їм зброю і компенсувати за державний кошт економічні втрати від бойових дій, а останні зобов'язувалися натомість припинити напади на війська коаліції в Афганістані та вигнати зі своєї території всіх іноземних «борців за віру» [22]. Його наступник А.Зардарі також погодився на перемир'я з войовничими племенами та навіть підписав законопроект в 2009 p., який санкціонував введення у дію законів шаріату в долині Сват, розташованій за 125 км на північний захід від Ісламабаду [23]. Однак СІЛА вважають, що Пакистан повинен активніше залучатися до вирішення афганської проблеми, оскільки президент Барак Обама вирішив інтенсифікувати війну в Афганістані. Американське суспільство чутливе до військових втрат, тому для швидкого закінчення бойових дій пропонується надавати перевагу не наземним операціям, а використанню озброєними ракетами «Хеллфайр» безпілотних літаючих апаратів над племенним поясом Пакистану і в Афганістані. Причому за запевненням американських джерел, Ооама нібито дав дозвіл ЦРУ знищувати не тільки добре відомих ватажків бойовиків, але й «підозрілих» людей, ім'я яких не знаходиться у переліку терористів, яких розшукують. Це означає, що оператори безпілотників можуть вбивати будь-кого із автоматичною гвинтівкою Калашникова, незважаючи на те, що серед пуштунів вогнепальна зброя є обов'язковим атрибутом одягу. Звичайно дрони атакують навіть у тому випадку, якщо бойовик знаходиться у щільному оточенні цивільних осіб чи своїх родичів або перебуває з родиною у будинку. Все це нагадує в'єтнамську тактику масованих бомбардувань із повітря і свідчить про намір США швидше закінчити війну за будь-яку ціну та вивести війська з цієї нестабільної країни. З іншого боку, таліби обрали доволі простий вихід із ситуації вони переїхали до великих міст Хайберської сторони землі пуштунів і «розчинилися» серед населення [24].

Невдоволення пакистанців атаками безпілотних апаратів, які порушують суверенітет країни і вбивають її мирних мешканців, проектується на популярність Ani Зардарі та його політичної сили. Все це відбувається на тлі потужних природних катаклізмів, ефективність ліквідації наслідків яких чинною владою традиційно корелюється у відношення до неї з боку населення. Останніми роками Пакистан став жертвою низки грізних стихійних лих, зокрема найгіршого у Південній Азії землетрусу 2005 р. і проливних дощів 2010 p., що затопили великий відсоток території провінцій Сінд і Пенджаб і перетворили 20 млн. чоловік на тимчасових біженців. У 2005 р. 87 тис. чоловік загинуло під час могутніх поштовхів потужністю 7,6 балла за шкалою Ріхтера у пакистанській частині Кашміру (так званому Азад Кашмірі), а ще 4 млн. чоловік залишилися без даху над головою. Країна так і не змогла відновитися після цих катаклізмів [255]. Нині OOH вважає, що за своїм деструктивним економічним ефектом паводки у Пакистані можуть бути прирівняні до таїтянського землетрусу 2009 р. [26].

Останнє природне лихо не тільки суттєво послабило популярність президента, але й відволікло увагу генералітету від поясу племен, оскільки державні інституції не змогли самостійно впоратися з наслідками катаклізму. Алі Зардарі, який їздив із візитами до Великобританії та Франції під час паводку, був підданий гострій критиці всередині країни за неспроможність вирішити проблему, натомість значно зріс престиж збройних сил, що взяли активну участь у рятувальних роботах завдяки наявності гелікоптерів, транспортних літаків і добре підготованого особового складу. Паводки спустошили 700 тис. га землі з пшеничним і бавовняним потенціалом, тому сьогодні можна стверджувати, що це найгірша гуманітарна катастрофа в історії Пакистану після 1971 p., коли мав місце руйнівний циклон у східній частині федерації. Як наслідок, у країні почала зростати інфляція, оскільки було втрачено частину урожаю, а уряд вдався до значних зовнішніх запозичень, щоб забезпечити продовольчу безпеку населення. Нарешті, слід зазначити, що у гуманітарних місіях беруть участь ісламські благодійні організації, які є представниками «мирного крила» екстремістських партій, цим самим ще більше посилюючи їх популярність [27]. Повільні темпи відновлювальних робіт пакистанські оглядачі пов'язують з невирішеністю земельного питання і бажанням землевласників, які є членами парламенту, посилити залежність орендарів від себе, загнати їх у борги. Протягом багатьох років генерали, що виходили на пенсію, отримували великі земельні наділи, тому військова верхівка і коло їх родичів представлені справжніми поміщиками. Про те, що ситуація в країні виходить із під контролю, свідчить стрімке зростання кількості терактів у великих містах країни. Операції армії викликали сплеск атак самогубць, внаслідок яких лише в 2008 р. було вбито 2155 мирних жителів, а до цього у період із 2003 по 2006 pp. загинуло 1600. Особливе занепокоєння викликає перенесення бойових дій до міст JIaxopy та Карачі, підрив центрального готелю «Мерріот» у Ісламабаді за годину до інаугурації Ani Зардарі [28]. З іншого боку, не припиняються теракти в Індії, які ставлять пакистанське керівництво у незручне становище, оскільки офіційне Делі звинувачує режим Зардарі у бездіяльності щодо численних організацій ісламських фундаменталістів, перебуваючих у Карачі та Азад Кашмірі. Серед пакистанських політологів взагалі існує доволі цікавий погляд на проблему терактів. Згідно з ним, терористичні групи нібито намагаються спровокувати Індію на повномасштабний конфлікт, який дозволить перекинути війська на схід, і дасть їм змогу підняти фундаменталістський заколот у столиці, Ісламабаді та Лахорі.

На тлі бойових дій та масштабних катаклізмів економіка країна зростає доволі повільними темпами, причому особливо загрозливою видається проблема перебоїв із подачею електроенергії, що буває відсутньою понад 20 годин у всіх великих містах. У цьому контексті набуває першочергового значення співробітництво з KHP задля гарантування енергетичної безпеки. Це важливо на тлі відмови СІЛА укласти з Пакистаном договір про співпрацю в галузі цивільної атомної енергетики на кшталт того, що діє у цієї країни з Індією. Китайські підприємства будують AEC «Часма» у Пенджабі, адже у такий спосіб KHP хоче зробити свій проект вітриною атомної енергетики і запропонувати подібні заводи іншим країнам, що розвиваються. СІЛА також домовилися з Пакистаном про надання йому 125 млн. доларів для освоєння нових джерел енергії та будівництва трьох теплових електростанцій [29]. У 2010 р. Пакистан та Іран уклали угоду про реалізацію проекту будівництва газопроводу кошторисом у 7,5-млрд. американських доларів, протяжність якого становитиме 2775 км. Індія відмовилася від участі у проекті, щоб не ставити під загрозу свою ядерну співпрацю зі СІЛА. Трубопровід буде прокладено із масивного іранського поля Південний Паре до провінцій Белуджістан і Сінд задля того, щоб вирішити хронічну пакистанську проблему з відключеннями електроенергії. Країна забезпечена власним газом лише на 50 відсотків, оскільки видобування енергоносія на велетенському полі Суї в Белуджістані поступово вичерпує себе на тлі потужного демографічного вибуху [ЗО].

Таким чином, Пакистан переживає нестабільність, викликану неконтрольованістю поясу племен, активною фазою бойових дій у Афганістані та чередою владних змін. У політичної еліти країни нема єдиного погляду на проблемні питання її розвитку, продовжується конкуренція між Сіндом і Пенджабом на тлі потужних природних катаклізмів. Пакистан переживає складний період свого історичного розвитку, але розраховує зберегти свій вплив на Афганістан за рахунок утримання від бойових дій з афганським «Талібаном».

політичний пакистанський нестабільність влада

Список використаних джерел

1. Crisis guide: Pakistan. Council on foreign affairs. Режим доступу до сайту: http: //www.cfr.org/interactives/CG_Pakistan/index.html;

2. Jayshree Bajoria. The troubled Aghan-Pakistani border//Council on foreign relations publication. 2009. March 20. Режим доступу до сайту: http://www. cfr.org/publication/14905/troubled_afghanpakistani_border.html;

3. Manifesto of Pakistan People's party 2008//0fficial site of Pakistan People's party. Режим доступу до сайту: http://www.ppp.org.pk/manifestos/2008.pdf;

4. Pakistan Muslim League manifesto 2007. Pakistan Muslim League official site. Режим доступу до сайту: http://www.pmlusa.org/manifesto.php;

5. Benazir Bhutto biography//Academy of achievement. Режим доступу до сайту: http://www.achievement.org/autodoc/page/bhuObio-l;

6. Parakram cost put at Rs 6500 crore//Rediff news. Режим доступу до сайту: http://www.rediff.com/money/2003/jan/16defence.htm;

7. Musharraf defends deal with tribal leaders//New York times. 2006. September 23;

8. Larisa Epatko. Reversal of amnesty law roils Pakistani politics. PBS newshour. Режим доступу до сайту: http://www.pbs.org/newshour/rundown/2009/12/ reversal-of-anmesty-law-roils-pakistani-politics.html;

9. Benazir Bhutto assassination: arrest warrants issued for police officers//The Telegraph. 2010. December 06;

10. National Assembly of Pakistan composition//National assembly of Pakistan official site. Режим доступу до сайту: http://www.na.gov.pk/intro_comps.html;

11. Obama administration fears Zardari collapse//The Nation. 2009. December 01;12 Pakistan corruption amnesty expires//Al Jazeera. 2009. Novermber 28. Режим доступу до сайту: http://english.aljazeera.net/news/ asia/2009/11/2009112886963761 l.html;

12. Pakistan corruption amnesty expires//Al Jazeera. 2009. Novermber 28. Режим доступу до сайту: http://english.aljazeera.net/news/ asia/2009/11/2009112886963761 l.html;

13. Bhutto slaying: Mush to ignore questionnaire//The Times of India. 2010. November 25;

14. Сенат Пакистана урезал права президента//Известия. 2010. 16 апреля;

15. New province name: Pakistan taps ethnic pride as defense against Taliban// The Cristian science monitor. 2010. April 29;

16. Pakistan's tribal areas//Council on foreign relations publication. 2007. October 26. Режим доступу до сайту: http://www.cfr.org/publication/11973/ pakistans_tribal_areas.html;

17. B.Raman. Why major NATO ally status for Pakistan?//The Hindu business line. 2004. March 26;

18. Pakistan to reopen border crossing used by NATO//Washington times. 2010. October 09;

19. Pakistan army atempts to strike ethnic balance//Webindia 123.Режим доступу до сайту: http://news.webindial23.com/news/articles/Asia/20101201/1641614.html;

20. Afghan mineral wealth could top I trln. Pentagon//Reuters. 2010. June http://www.reuters.com/article/idUSN14216373;

21. Pakistan's tribal areas//Council on foreign relations publication. 2007. October 26. Режим доступу до сайту: http://www.cfr.org/publication/11973/ pakistans_tribal_areas.html;

22. Pakistan president approves sharia law in Swat volley//Reuters. 2009. April 14;

23. Jane Mayer on predatory drones and Pakistan//The New Yorker. 2009. October 21;

24. Muzaffarabad Earthquake. 8 Oct, 2005//Muzaffarabad online. Режим доступу до сайту: http://www.muzaffarabadonline.com/showpage.aspx?pageid=earthquake;

25. An estimated 20 millions Pakistanis in desperate need. Why so little media attention?//Brookings institution. 2010. December06. Режим доступу до сайту: http://www.brookings.edu/opinions/2010/0818_pakistan_flood_winthrop.aspx;

26. Pakistan floods drown economy hopes//Asia times. 2010. August 11;

27. Jayshree Bajoria. Pakistan new generation of terrorists//Council on Foreign relations. 2010. October 7.Режим доступу до сайту: http://www.cfr.org/pub- lication/15422/pakistans_new_generation_of_terrorists.html;

28. US dangles Pakistan a carrot//Asia times. 2010. March 27;

29. Pakistan seals pipeline deal with Iran//Asia times. 2010. June 15.

Размещено на Allbest.ru