Панування і владарювання як головний чинник неопатримоніальних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Панування і владарювання як головний чинник неопатримоніальних відносин

Руденко В.В.

Влада є таким соціальним явищем, яке існує від виникнення суспільства, а щодо кожного з нас, то ми зіштовхуємось з ним з часу нашого народження. У соціально-філософських науках відомо багато визначень влади. Відомий польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світовий досвід, наводить 6 різновидів найбільш загального, на його думку, визначення влади: біхевіористські визначення (згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснована на можливості зміни поведінки інших людей), теологічні (за якими влада це досягнення певних цілей), інструменталістські (влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства), структуралістські (влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління), визначення влади, як впливу одним на інших та конфліктне визначення (влада зводиться до можливості приймати рішення, що регулює розподіл добра в конфліктній ситуації).

Але навряд чи можна прийняти за достатньо узагальнюючі більшість з наведених вище підходів до визначення влади. Можливо, вдалішими будуть такі спроби, в яких повсюдний і одвічний феномен влади фіксуються в аспекті панування і покори у людських стосунках, коли одні люди, так би мовити, «володіють» (владарюють) поведінкою інших, примушують до певної поведінки і контролюють її.

Владу часто співвідносять з «силою», «насильством», «примушенням», «пануванням». Heдивлячись на те, що «влада» сполучається з «силою», ці поняття не співпадають. З силою пов'язується застосування фізичного впливу, однак, хоч у певному смислі влада завжди спирається на силу, вона може здійснюватися і без її застосування.

Виходячи з підстав, на яких ґрунтується влада, виділяють такі її різновиди: примусова, психологічна, економічна. Примусова влада є найбільш значною й поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від слова лат. Iegitimus узгоджений із законом; законний; правомірний), так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукання до послуху шляхом погроз, утиску, тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи і підстави виправдування і мотивація підкорення авторитетові влади можуть бут різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу [2,с.97].

Проблема влади взагалі і політичної влади зокрема із давніх часів хвилює людство. В одному із діалогів Платона говориться: «Немає людської душі, яка вистоїть спокусу владою.» Декого влада зачаровує, несвідомо вабить і притягує як магніт. Багато мислителів, вчених вважають, що влада незмінний супутник політики і є її головною проблемою. Поняття «влада» широко використовується яку політичному, так і буденному вжитку. М. Вебер справедливо нагадує, що в залежності від ситуації говорять про владу батька над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичну, духовну, економічну тощо. При всій різнорідності і неоднозначності цих понять можна, однак, відмітити одну об'єднуючу їх характеристику: всі вони відображають відносини, в яких воля і дії одних панує над волею і діями інших. Але в першу чергу під владою розуміють вищу державну владу. Так, наприклад, англійською мовою the power це не тільки влада, але й держава з усією її міццю; в латинській мові potestas сила, міць, панування; німецькою die Gewalt: це не тільки влада, але й міць, а також насильство. Нарешті, в нашій рідній мові влада найчастіше виявляється синонімом начальства і означає владні органи держави. У політичній і у буденній мові слово влада не має якогось одного стійкого значення. Для одних теоретиків влада це особливий вплив одних людей на інших, для других здатність досягнення певних цілей, для третіх можливість використання тих чи інших засобів, для четвертих особливі стосунки між підлеглим і керівником [З,с. 136].

У своєму загальному значенні, поняття «влада» означає право і можливість одних керувати, розпоряджатися і управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, робити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

У соціально-філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німецький теоретик соціології Макс Вебер називав «пануванням» (Herrschaft). «Поняття «панування», писав він, не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного («наказ») з дією іншого («виконання»), і, відповідно, зворотне, внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін. Давно вже стало класичним виділення тим же М. Вебером трьох типів легітимного панування.

Легітимне (від лат. Iegalis правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об'єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі «керівник» (чиновник), чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє «незважаючи на особи», суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкоряються не особі, хто б вона не була, а закону.

Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, «батька нації»). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об'єднання, у межах яких управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть «підданими». Зміст наказів «пана» зумовлюється традицією, грубе порушення якої з боку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

Історія політичного владарювання - одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості. У філософії влада, її сутність і характер мають важливе значення для розуміння природи політики, філософії суспільства, філософії управлінських процесів, політичного прогресу.

Влада, владо відносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який визначає зміст поняття «політика». Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади та виражених у ній політичних інтересів, потреб і розгортається політична життєдіяльність.

Існують різні філософські та політологічні концепції влади. Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимірною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо детальніше зміст окремих існуючих концепцій влади. Зокрема, біхевіористська концепція зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільної політичної системи. Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розглядається «ринкова модель» політичного процесу, за якого влада купується і продається за правилами ринку, де діють попит і пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців.

Для більш змістовного розкриття суті поставленої проблеми для нас цікавою видається реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає «донесення». Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах, підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади. Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: «опору», «обміну ресурсами», «розподілу зон впливу». Теорія «опору» основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб'єкта влади.

Теорія «обміну ресурсами» за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів.

П. Ронг, автор теорії «розподілу зон впливу», вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями володар влади і її об'єкт. Цікавими також для вивчення поставленої проблеми є інструменталістська концепція влади (влада розглядається як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу) та структурно-функціональна, згідно з якою влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. А роль особи в політичній системі чітко визначена підтримання існуючої системи [4,с. 176].

Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать по великий інтерес до проблеми влади, про надзвичайну складність її. Феномен влади лише недавно став об'єктом дослідження вітчизняної науки. Саме поняття «політична влада» пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення. Політичне панування це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування підкорення, що забезпечують політичний порядок. Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяльнісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму. Яскравим прикладом є встановлення в окремих посткомуністичних країнах неопатримоніальних режимів.

Теорія неопатримоніалізму, засновником якої є М. Вебер, дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму. Здійснені у рамках теорії трансформації З. Бжезинського і доповнені сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р. Даля, електоральної і ліберальної демократії Л. Даймонда, делегативної демократії Г. О'Донелла, співсуспільної демократії А. Лейпхарта. чимало наукових праць, присвячених проблемі влади, владних відносин у перехідних режимах від тоталітаризму до демократії, в неопатримоніальних режимах останнім часом з'явилось і в Росії, і в Україні, і в Західноєвропейських дослідників. Особливу цінність становлять наукові дослідження М. Афанасьєва, М. Масловського, Г. Дерлугьяна, В. Полохало, поясненню сучасного транзитивного процесу та принципів функціонування неопатримоніальних систем на пострадянському просторі присвячено наукові роботи вітчизняного вченого О. Фісуна.

На появу нових сучасних форм патримоніального господарювання, де влада чітко структурується в системі відносин «клієнт-патрон», особливо в нових постколоніальних державах, вперше вказав Т. Рот [5]. В ній він визначив дві форми патримоніального типу: традиційні патримоніальні режими, що базуються на традиційній легітимності і спадковості влади та сучасні форми патримоніалізму, які передбачають «персональное правление на основе лояльности, которая не требует веры в уникальные личные качества правителя, а внутренне связана с материальными стимулами и вознаграждениями».

Рот наголошує, що персональну владу патримоніального типу не слід порівнювати чи змішувати з авторитаризмом, хоча багато авторитарних режимів мають чимало рис як сучасного, так і традиційного патримоніалізму.

Подальший розвиток методології, творче опанування веберівської теорії патримоніалізму та її адаптація до сучасності пов'язана з ім'ям С. Ейзенштадта, який виділив три основних принципи функціонування влади в неопатримоніальних системах перший, коли політичний центр відокремлений і незалежний від периферії, він концентрує політичні, економічні й символічні ресурси влади, одночасно позбавляючи решти груп і верств суспільства оцих ресурсів й позицій контролю за ними; другий, коли держава керується як приватне володіння правлячих груп носіїв державної влади, які приватизують різноманітні суспільні функції й інститути, роблячи їх джерелом власних приватних прибутків; третій, коли етнічні, кланові, регіональні й сімейно-родові зв'язки не зникають, а відтворюються в сучасних політичних й економічних відносинах, визнаючи відповідні способи й принципи їх функціонування [6,с,416]. Важливою особливістю неопатримоніальних політичних режимів є та чи інша ступінь персоніалізації влади. Як правило, персоналізований характер влади й управління в неопатримоніальних суспільствах пов'язаний зі слабкою раціоналізацією політичного процесу, що обумовлює господарювання традиційних уявлень про владу (вождя, царя) та їхню реакцію на сучасну дійсність. Тому глава держави в такому суспільстві незмінно стає уособленням політичної системи, її символічним центром й основним нервом, який стягує формальні й неформальні нитки управління в єдине ціле.

Усі інші політичні інститути є початково вторинними і являються лише засобом, інструментом реалізації його влади. Такого роду відносини відображають домінування в неопатримоніальному суспільстві соціальних зв'язків типу «патрон-клієнт» [7].

Отже, владарювання та панування. Панування політичне це один із засобів політичного управління, заснований безпосередньо і на безумовній покірності. Це виникає саме тоді, коли влада інституціалізується, перетворюється у стійке відношення, коли в організації встановлюються позиції, які дозволяють приймати рішення, наказувати, дозволяти та забороняти.

«Панування, писав М. Вебер, призначений шанс зустріти покірність певному наказу.» Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом реалізації влади, воно потребує віру та законність.

Панування нерозривно пов'язано з владою і є формою її організації в суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не може довго протриматися і виконувати свої функції у суспільстві. Найменування це політичний порядок, при я кому одні керують, а інші підкоряються, хоча перші можуть знаходитися під демократичним контролем інших.

Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток, вони фіксують різні і цілком реальні аспекти влади. В сучасній політичній літературі нерідко виділяється три таких аспекти (або вимірювання).

По-перше, директивний аспект. Відповідно йому влада розуміється як панування, забезпечуючи виконання наказу, директиви. Тут влада розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом введення в дію різних наявних засобів, ресурсів різного роду. Очевидно, що ця реальна і крайнє важлива характеристика влади.

По-друге, функціональний аспект, тобто поняття влади, як здібність та вміння практично реалізувати функцію суспільного управління. Функціональний аспект влади обумовлений тим, що влада взагалі показує собою визначене відношення поміж тими чи іншими суб'єктами (окремими громадянами чи організаціями).

По-третє, комунікативний аспект влади, пов'язаний з тим фактором, що влада так чи інакше реалізується через відносини, через визначену мову, зрозумілий обом сторонам суспільного відношення влад.

М. Вебер: Влада це і можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо визначений тип діяння на поведінку інших осіб, відрізняючи від того, що звичайно називають «впливом».

Є. Вятр: «Влада А над В є здібність А добитися того, щоби В зробив те, що він ніколи б не зробив без впливу А».

Доцільно, також, відзначити що є глибинним джерелом влади. Так ось, основою підпорядкування одного індивіда іншому є нерівність, причому не тільки соціальна (економічна, майнова, статусна, освітня, тощо), але природна (фізична, інтелектуальна, нерівність, народжена статевими відмінностями). Повертаючись до класифікації влади, варто нагадати класифікацію французького політолога М. Дюверже, який відмітив додержавні форми (анонімна влада, індивідуалізована влада), державна інституціоналізована влада, а також недержавну форму влади, представлену законодавчими (Європарламент) та виконавчими (Комісія Євросоюзу) інститутами владні повноваження яких поширюється на територію і населення більшості європейських країн.

Що стосується способів владарювання, то вони мають складну і неоднозначну класифікацію. Вони можуть бути демократичними (влада здійснюється за участі у прийнятті рішень їхніх виконавців), авторитарними (необмежена влада, що не претендує на повний контроль над підданими), тоталітарних (всеосяжний контроль суб'єкта над об'єктом), деспотичними (всевладдя, сваволя і беззаконня), ліберальними (повага до свободи і прав особистості) і інші.

І знову, повертаючись до М. Вебера варто процитувати його визначення: «влада це і можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо визначений тип діяння на поведінку інших осіб, відрізняючи від того, що звичайно називається «впливом» [8].

Підсумовуючи вищесказане, можемо констатувати, що традиційно унітарну раціональність світу породжував демократичний процес, де здоровий глузд більшості домінував над приватними інтересами в усіх соціально важливих питаннях. Проте, досить часто, по мірі того, як світ ставав все більш складним, демократична більшість все частіше припускалась помилок. Так, владарювання розділилось на демократію панування некомпетентної більшості і єлітократію панування компетентної меншості. В цьому випадку, еліти просто конкурують за право домінуючої маніпуляції демократичним процесом, вже не досягаючи соціальної ефективності жодним чином. Еліти себе обирають і переобирають через маніпуляцію демократією [9]. Однак, скільки країн проходить цей транзит, стільки різновидів, типів і особливостей формування демократій. Цей процес, який розпочався наприкінці XX століття в посткомуністичних країнах, динамічно проходить нині, потребує нестандартного підходу і нешаблонного аналізу, тож являє собою цікаве поле для наукового дослідження.

Список використаних джерел

влада панування вебер неопатримоніалізм

1. Вятр Є. Соціологія політичних відносин / Є. Вятр. -M., 1979.

2. Nomian Р. Ваггі. An Introduction to Modem Political Tlirory / Nomian P. Barri. London, 1989.

3. Вебер M. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика/М.Вебер. -К. -1998.

4. Шляхтун П.П. Політологія, (теорія та історія політичної думки): Підручник / П.П. Шляхтун. К., 2002.

5. Rotli G. Personal Rulership, Patrinionialism, and Empire Building in the New States / Roth G. // WorldPolitics. 1968. -Vol.20-№2. - C. 194-206.

6. Ейзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ / Ш. Ейзенштадт // М.: Аспект-пресс. 1999.

7. Фисун А.А. Постсоветские неопатримониальные режими: генезис, особенности, типологія / А.А. Фисун // Отечественные записки. 2007. № 6. С. 8-28.

8. Вебер М. Традиционное господство / М. Вебер // Ойкумена. Харьков: Константа. -2004. -Вип.2. С. 165-175.

9. Фісун О.А. Від патримоніального панування до політичного: ґенеза європейської владної моделі / О.А. Фісун // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна «Питання політології.» 2008. №8. С.6-13.

Размещено на Allbest.ru