Політична компетентність та політична відповідальність як чинники політичної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична компетентність та політична відповідальність як чинники політичної діяльності

політичний адміністративний відповідальність

Проблема політичної компетентності і відповідальності в політичній діяльності - одна з найбільш гострих практичних проблем політики. Влада лише тоді може ефективно та успішно здійснювати свою діяльність, коли вона має необхідну і достатню сукупність знань і вмінь, що дозволяють їй не порушувати вольовим шляхом соціальне життя суспільства, а діяти згідно з законами та закономірностями соціальних процесів.

Для України проблема політичної компетентності на сучасному етапі є особливо гострою. Звичайно, політики будь-якої країни, навіть самої розвинутої, не можуть вважати свою компетентність абсолютною, повного, беззаперечною, але в деяких цивілізованих державах вже налагоджені механізми підготовки політичної еліти, що дозволяє дати їй глибокі пізнання і практичні вміння. Україна ж протягом останніх десятиліть зазнала чимало соціальних катаклізмів, які змінювали одну політичну еліту на іншу, і виводили на політичну арену нових представників, повних сил і ентузіазму, але найчастіше не достатньо компетентних. Саме тому, зараз як ніколи, Україні потрібні менеджери, політики нового покоління, здатні на виконання масштабних задач, які стоять перед сучасним суспільством, що підвищує науковий інтерес до дослідження проблеми компетентності в цілому і політичної компетентності зокрема. В зміст політичної компетентності насамперед входять такі поняття як політична стратегія і тактика. Це рівні планування і управління політичним процесом. Стратегія формується як загальна мета руху і загальні принципи і способи її досягнення і реалізується через ідеологічні теорії, маніфести, загальні програми політичних партій і еліт. Tактика створюється як поділ стратегічного процесу на етапи або елементи, що представляють собою одночасно самостійні процеси і моменти цілого. Тобто, стратегія і тактика є одночасно тотожними і різними, є одним цілим, що розрізненні в собі та складаються з окремих елементів.

Однією з головних проблем при розгляді компетентності як істотної риси стратегічних і тактичних дій у політиці є відповідність тактики - стратегії (можна бути компетентним стратегічно, але некомпетентним тактично, і тоді провал управлінської діяльності забезпечений).

Сучасному політику недостатньо бути компетентним у питаннях політичної стратегії і тактики, йому необхідно мати розуміння технологічної сторони сьогоднішньої політики, що у зв'язку з ростом комп'ютеризації й інформатизації суспільства стає особливо значимим. Опора на технологічну сторону політики означає, що політичне керівництво повинно особисто володіти основними алгоритмами, що лежать в основі всіх повторюваних політичних процесів, таких як вибори, ідеологічна робота зі свідомістю мас, організація взаємодії громадяни і влади і т.д. Це, насамперед, політичні, гуманітарні, комунікативні, інформаційні, виборчі технології.

Найважливішим суб'єктом і носієм політичної компетентності є політична й адміністративно-управлінська еліта. Компетентністю володіють конкретні люди, які входять в елітну групу, тому про компетентність групи як цілого можна судити по компетентності її членів, по їх умінню координувати свої дії, що стосуються стратегічних і тактичних моментів у політичному управлінні, по їх розумінню відповідальності за прийняття політичних рішень.

Еліта може існувати тільки тоді, коли вона досить консолідована і здатна консолідуватися в моменти радикальних перетворень, ставлячи груповий, колективний інтерес вище індивідуального. Там, де індивідуальний, партикулярний інтерес починає домінувати над груповим, політична еліта як цілісність розпадається, поступаючись місцем іншим, здатним узяти владу псевдоелітам, або дійсно якісно новій еліті.

В реальності політичного життя компетентність (так само як і некомпетентність) виявляється практично як успіх або неуспіх політики. Дійсність виявляє її справжню приналежність конкретним суб'єктам політики, її міру. Вона виявляє, що в компетентності керівників є позитивним, доцільним, а що помилковим, виявляє правильність або неправильність шляхів формування еліти.

Компетентність у сучасному суспільстві - це здатність розуміти соціальні процеси й здійснювати на них вплив, це специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі, яка включає вузькоспеціальні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії. Це складна інтегрована характеристика особистості, під якою слід розуміти набір знань, вмінь, навичок, ставлень, що дають змогу ефективно провадити діяльність або виконувати певні функції, забезпечуючи розв'язання проблем і досягнення певних позитивних результатів у галузі професії або виді діяльності. Політична компетенція містить в собі не тільки здібності. Вона опирається на внутрішню мотивацію, яка не входить в поняття здібностей як таких, що необхідні для виконання певних функцій. Необхідною умовою політичної компетентності є адекватне розуміння того, як функціонує суспільство, сприйняття власної ролі й ролі інших людей в цьому процесі. Рівень політичної компетентності безпосередньо пов'язаний із системою цінностей. Тобто, політична компетенція - це є наявність у людини внутрішньої мотивації, здібностей і відповідної кваліфікації для діяльності в системі управління, моральних якостей.

Розглядаючи співвідношення таких категорій, як політика та мораль, необхідно зазначити, що діалектика політики та моралі - дуже складна проблема філософії політики. І навряд чи коли-небудь буде знайдено достатнє рішення даної проблеми, що стосується найважливіших принципів функціонування соціуму.

Політика - форма суспільної свідомості і діяльності, що має багато вимірів. He тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний інструментарій, з допомогою якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності - економічна політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демографічна та ін. Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм її ефективності є мораль.

Мораль - це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Етичне поняття - добро, справедливість, обов'язок, честь, совість, шляхетність - не тільки висловлює оцінку політичної діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й виступає «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що служать предметом такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і соціальної надійності.

Аналізуючи зв'язок моралі з політикою маємо зазначити, що остання, тобто політика, яка не підтримується соціальною і індивідуальною мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мету - фігура, яка швидко покидає політичну арену. Втім, на превеликий жаль, це досить часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів. Політика на відміну від моралі, виходить не з добра чи зла, не із справедливості чи несправедливості, не з гуманності чи негуманності, а з інтересів. Політик керується інтересами, і якщо він впевнений в тому, що за даних обставин інтереси його класу або держави потребують прийняття такого рішення, яке суперечить моральним принципам, то він як політик ігнорує ці принципи. Прикладом може слугувати той факт, що Сталін «не поміняв солдата на фельдмаршала», тому що інтереси держави в даній ситуації він ставив вище батьківського обов'язку(морального). Слід додати, що такий вчинок Сталіна справив не тільки політичний, але й моральний вплив на солдат, що боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Політик виходить із цілого, тобто він зацікавлений у збереженні цілого і тому жертвує частиною. Політика спрямована на загальне, мораль - на особистість. Справжній політик розуміє, що якщо загине ціле, то загине і частина: якщо загине народ, то загине і людина, що являється представником цього народу. Ленін під час громадянської війни підкреслював, що для збереження сотень тисяч людей доводиться розстрілювати сотні.

Tаким чином, політик як політик не може і не зобов'язаний керуватися моральними нормами і принципами. Проте як людина він повинен бути високоморальним, дотримувати і поважати всі моральні правила, показувати у всьому особистий приклад для своїх громадян. Він зобов'язаний кожний свій неполітичний крок обдумувати з точки зору морального кодексу. Він повинен розуміти, що від його поведінки в приватному житті багато в чому залежить не тільки його політична кар'єра, але й авторитет його держави. Одним словом, аморальній людині немає місця в політиці.

Дослідження політологів, психологів та філософів показують, що українці у своєму виборі стосовно, зокрема глави держави, народних депутатів тощо, керуються не своїм ставленням до них як до представників певної політичної сили, до їхніх програм, а опираються на своє суб'єктивне враження від особи. Неважливо чи ця особа одноосібно претендує на владне місце, чи є лідером окремої політичної сили, більшість українських виборців керується при виборі принципом «подобається - не подобається». Тому, як показують дослідження, більшість політиків у своїй агітації опираються на загальнолюдські цінності, щоб привабити якомога більше електорату. І тому наші політики в своїй більшості перш за все намагаються зіграти саме на суб'єктивному враженні (реклама, промови, зустрічі тощо, які «грають» на почуттях, проблемах, переживаннях пересічного громадянина).

Отже, політична діяльність має визначені критерії, яким повинна відповідати особистість управлінця як суб'єкта діяльності. Відповідність суб'єкта політичної діяльності висунутим критеріям свідчить про його професійну придатність.

В українських умовах політична відповідальність - це над-проблема. На сучасному етапі кардинальних соціально-політичних перетворень необхідно підвищити вимоги до політичної компетентності політично відповідальних урядовців. Доступ неосвічених та некомпетентних до уряду має бути принципово перекритий оновленими критеріями зайняття державних посад.

Політична відповідальність це насамперед обов'язок політиків, виборчих органів відповідати за правильність своїх дій та прийнятих рішень перед виборцями, які наділили їх владними повноваженнями. Відповідальність - це важливий чинник суспільного життя, оскільки вона продукує суспільні (насамперед правові) норми поведінки громадян. Тут важливим є професійний підхід, позаяк участь у суспільному управлінні потребує відповідних знань, умінь і навичок, а також відповідних особистих якостей політичних діячів, яким виборці довірили від свого імені будувати суспільне та державне життя. Філософський енциклопедичний словник визначає відповідальність як « міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам». Політична відповідальність це складова соціальної відповідальності, яка у найбільш загальному значенні може бути визначена як міра відповідності дій суб'єктів суспільних відносин взаємним вимогам. Tакими вимогами є соціальні норми - правила суспільної поведінки. Як зазначають дослідники Г.Малкіна, П.ІПляхтун, соціальні норми можуть бути моральними, релігійними, правовими, корпоративними тощо. Відповідно за характером розрізняють моральну, правову, корпоративну та інші види соціальної відповідальності.

Суб'єктами соціальної відповідальності є індивіди і різноманітні спільноти людей, які можуть бути соціальними чи організаційними. Соціальними є спільноти, що сформувалися об'єктивно у процесі історичного розвитку, - соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні, суспільство в цілому. Організаційні спільноти виникли в результаті свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Це, зокрема, різноманітні економічні об'єднання, політичні партії, громадські організації, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, держава в цілому. Залежно від суб'єктів розрізняють відповідальність особи, соціальної чи організаційної спільноти, у тому числі суспільства і держави.

За змістом і відповідно до сфери суспільних відносин, в якій діють суб'єкти соціальної відповідальності, виокремлюються економічна, соціальна (у вузькому значенні), політична і соціокультурна (духовна) відповідальність. Політична відповідальність - це відповідальність суб'єктів політики за здійснення публічної влади. Суб'єктами політичної відповідальності, як і суб'єктами соціальної відповідальності загалом, також є індивіди, соціальні й організаційні спільноти, але тільки у разі їх причетності до здійснення публічної влади.

Політична за змістом відповідальність за характером може бути моральною або правовою. Моральна відповідальність у сфері політики - це такий морально-психологічний стан суб'єктів політики, який полягає в розумінні ними сенсу та наслідків їхньої політичної діяльності. Політична відповідальність у моральному аспекті передбачає свідоме дотримання суб'єктом політики норм політичного життя, його упевненість у правильності обраного політичного курсу, розуміння ним громадянського обов'язку, відчуття причетності до прийняття суспільно значущих рішень. На рівні індивіда моральним регулятором відповідальної політичної поведінки є совість.

Політична відповідальність у правовому аспекті передбачає настання негативних наслідків для суб'єкта політики у разі недотримання чи неналежного дотримання ним правових норм. Політичні відносини, як відносини, що складаються з приводу влади в суспільстві, регулюються як правовими, так і корпоративними нормами. Відмінність між ними полягає в тому, що правові норми встановлюються державними органами чи органами місцевого самоврядування і є обов'язковими для дотримання усіма, хто перебуває на території держави чи відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Корпоративні норми встановлюються різноманітними добровільними об'єднаннями людей - політичними партіями, громадськими організаціями, об'єднаннями економічного характеру тощо. На відміну від правових норм вони не мають загальнообов'язкового характеру, є обов'язковими тільки для членів таких об'єднань.

Політична відповідальність - це передусім правова, точніше - конституційно-правова, відповідальність, оскільки політичні відносини регулюються нормами конституційного права. Норми цієї галузі права встановлюють форми конституційно-правової відповідальності і санкції у разі її настання. Такими формами є, наприклад, відповідальність уряду перед парламентом, парламенту - перед президентом, президента - перед парламентом тощо, а відповідними санкціями - відправлення парламентом уряду у відставку, розпуск парламенту президентом, усунення президента з поста в порядку імпічменту та ін.

Tаким чином, конкретні форми і види політичної компетентності і політичної відповідальності повинні досліджуватись й аналізуватись у таких трьох сферах суспільних відносин як система органів державної влади; у громадянському суспільстві; між громадянським суспільством і державою.

Список використаних джерел

1.Філософський енциклопедичний словник / Ред. кол.: В.І.Шинкарук (голова), Є.К.Бистрицький, М.О.Булатов та ін. - К, 2002.

2.Малкіна Г.М., Шляхтун П.П. Політична відповідальність як вид соціальної відповідальності / Дні науки філософського факультету - 2006. Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. - K.: Видав.-поліграф, центр «Київський університет», 2006 - 4.VII - 115 с.

3.Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія ]. - 2-ге вид., стереотип. - K.: МАУП, 2001. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru