Політична культура як соціокультурний феномен: поняття та структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична культура як соціокультурний феномен: поняття та структура

Курняк О.А

Одним з факторів, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку, виступає політична культура. Без її ґрунтовного аналізу неможливе пізнання політичного життя будь-якого суспільства. Без її формування про демократичний розвиток суспільства не може бути й мови. Пізнання політичної культури як соціокультурного феномену дозволяє глибше зрозуміти сутність політичної системи, визначити її характер, специфічні особливості та дослідити шляхи розвитку.

Деякі дослідники називають політичну культуру матрицею політичного процесу, тому що вона пронизує діяльність усіх структур політичної системи, виступає системоутворюючим елементом політичної сфери, від політичної культури безпосередньо залежить стабільність політичних режимів.

Вперше термін "політична культура" використовував у XVII столітті німецький просвітник І. Гердер (1744-1803). Щоправда, він не вкладав нинішнього змісту в цей термін і навіть не припускав, що концепція політичної культури так сильно вплине на політичну науку й практику. Але за двісті років у сучасній політичній науці так і не з'явилося загальноприйнятого розуміння політичної культури. Можна виділити дві основні концепції цього явища політичного життя. Першу розробив Габріель Алмонд у 1956 році у статті "Порівняльні політичні дослідження", де політичну культуру окреслено як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, який відбиває особливості кожної політичної системи. Таке американське розуміння цього феномена (яке ґрунтується в основному на принципі "петтернів" - зразків поведінки) пізніше було розвинуто у класичній політологічній праці Г. Алмонда і С. Верби "Громадянська культура".

У кінцевому варіанті політична культура означала політичну систему, втілену в знаннях, почуттях, оцінках та інтенціях населення. Цю концепцію пізніше тією чи іншою мірою підтримали у своїх роботах С. Хантінгтон, А. Браун, Д. Елазар та інші. Навіть у 90-х роках дослідники часто вдавалися тільки до такого розуміння політичної культури: "це термін, що відноситься до таких диспозиційних орієнтацій, які настільки поширені серед членів політичної системи, що можуть бути використані для характеристики даної системи як такої. Політична культура складається зі ставлень, вірувань і почуттів, а також знання й інформації про політичні об'єкти" [1,с.32]. Отже, маємо розуміння політичної культури як певного ментального, духовного феномена, цілком відокремленого від наслідків ставлень, вірувань і почуттів.

Ane друга концепція включає в розуміння політичної культури ще й діяльнісний аспект, тобто зразки політичної поведінки (відповідно до набутого знання, системи оцінок тощо). Наприклад, У. Розенбаум розуміє під політичною культурою концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Tак само на думку Е. Баталова, явище політичної культури - це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва. Це західне бачення, знову ж таки, бере за основу так звані "зразки поведінки", нібито виключаючи індивідуальний моральнісний аспект. Tобто дослідники виходять з того, що кожна людина живе в суспільстві, проходить етапи соціалізації і, тому має оперувати у своїй діяльності вже готовими алгоритмами та правилами. Однак, що важливо й прийнятно у другій концепції політичної культури, індивід не обов'язково повинен діяти за вивченими правилами - він зазнає впливу інших чинників (знання, релігії, керівництва тощо), тому його політична поведінка часто є певною мірою автономною й непрогнозованою. На підтвердження цієї тези можна навести приклад з української практики. Tак, підчас парламентських виборів 1998 року було помічено (й артикульовано Інститутом політики) цікаву тенденцію: у загальноукраїнському пропорційному окрузі населення голосувало за одним принципом, враховуючи питання ідеології, особистої прихильності, харизматичності (тому більшість здобули ліві партії); а в одномандатних округах люди голосували з прагматичних мотивів, обираючи діяльних людей, які могли б реально змінити умови життя в конкретній місцевості (відповідно, проходили центристи, бізнесмени). Надалі ця тенденція тільки закріпилася, засвідчивши, що політична поведінка часто лише опосередковано корелюється з політичними орієнтирами.

Наша думка - більш коректною є друга концепція політичної культури, оскільки політична дія є невід'ємним елементом кожного судження, вірування чи ставлення. При цьому можна поглянути на політичну культуру як на ще загальніше явище, яке об'єднує в собі ідеології, правила, мораль, архетипи, традиції, політичну поведінку, фінансові зв'язки, закони тощо. Слідом за Мішелем Фуко, можна навіть припустити, що "політична культура", як і влада, присутня в будь-якому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції.

Отже, враховуючи той вплив, який політична культура здійснює на політичну систему, стає зрозумілим необхідність дослідження трансформації політичної культури як складової загального процесу трансформації суспільства. Особливо актуальною ця проблема є для України, де одночасно проходять процеси розбудови держави та консолідації нації.

А що ж до структури політичної культури, то також немає її однозначного розуміння. У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані "компоненти ядра", тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Ці компоненти він розбив на три основні групи:

1) орієнтація щодо урядових структур - ставлення суб'єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;

2) політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до "політичних одиниць" - нації, держави, міста; політична довіра і "правила гри" (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);

3) політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи "політична компетентність" і "політична ефективність" (відчуття можливості вплинути на політичний процес).

Зрозуміло, що в цій класифікації електоральна культура виявляється розпорошеною по всіх трьох розділах - у ставленні до партій, кандидатів, виборчих комісій, виборчого законодавства, у самоідентифікації себе як прихильника тієї чи тієї партії, політичної сили, у реалізації свого права на голос.

Але є й інше бачення структури політичної культури. У її рамках дослідники часто виділяють лише два складники: когнітивні орієнтації та афективні орієнтації людей. До когнітивних орієнтацій віднесемо знання про політичну сферу й поінформованість про політичні події. Когнітивний складник політичної культури людини формується як на пасивній основі (у процесі соціалізації), так і на активній (коли людина самостійно, свідомо й цілеспрямовано цікавиться політичним життям). Рівень поінформованості громадян може розглядатися як один із показників ефективності діяльності державних органів, що соціалізують, а також як передумова свідомої активної громадянської позиції.

За цим баченням афективні орієнтації конструюються на основі почуттів і емоцій, викликаних різними політичними об'єктами. Люди, як правило, оцінюють те, що відбувається в політиці, із суб'єктивної точки зору (за шкалою "добре - погано для мене особисто"), і на основі цих оцінок формується ставлення до політичної події. Афективний складник політичної культури в сучасному суспільстві, очевидно, часто може займати домінантне становище, тим більше, коли говоримо про культуру електоральну, так звані біфуркації якої відбуваються під час виборчих кампаній, інформаційних сплесків, агітаційної кампанії.

Тобто, можна вважати, що рівень афективних орієнтацій в електоральній культурі у декілька разів перевищує рівень когнітивних, що спричинено загальною атмосферою виборів. Через це неадекватне сприйняття виборчої реальності, викривленої засобами масової інформації, породжує велику кількість політичних міфів та "зручної" інформації (саме так і можна пояснити чутки, міфи, а також дію "чорного PR", фальшивих листівок), у якій зацікавлені не тільки політики, а й самі громадяни (це підтверджує "всенародна" любов до виявів масової культури, до таблоїдних видань, це вічне "хліба й видовищ" тощо). Однак ці процеси є багаторівневими, і не можна однозначно судити про рівень домінування масового й елітарного, не можна проектувати вплив таких міфів, бо сильною протидією їм може стати лідерська харизма або й методи анти- кризового менеджменту. Так, поширення фальшивих листів від Віктора Ющенка протягом лютого-квітня 2003 року фактично не впливало на його рейтинг як кандидата на пост Президента.

Серед визначальних особливостей у яких здійснюється формування масової політичної свідомості на постсоціалістичному просторі, слід визначити наступні:

- ідейно-політична трансформація в сучасній Україні, зміни настроїв і політичних симпатій громадян проходять під впливом погіршення життєвого рівня більшості громадян;

- формування масової політичної свідомості громадян нашої молодої держави відбувається в умовах глибокої соціально-економічної кризи, що охопила Україну, катастрофічного спаду виробництва;

- розширення сфери "тіньової економіки", загострення проблеми зайнятості і зростання безробіття негативно впливають на соціальний клімат і політичні настрої людей, посилюють ностальгію за недавнім минулим;

- на настрої населення боляче вплинуло знецінення вкладів на ще радянських ощадних книжках. А ще - в умовах майнового розшарування виникло і нині набуло широких масштабів озлоблення і недовір'я у взаємовідносинах між людьми;

- цей процес відбувається у визначальний для України перехідний період - від тоталітаризму, до утвердження своєї державності і демократії, незалежності, входження, як самостійний суб'єкт, до європейського, світового співтовариства;

- в Україні нечувано знизився рівень життя;

- в У країні фактично не сформувався так званий "середній клас", який власне на собі має понести весь тягар реальної капіталізації України та формування сталих ринкових поглядів і переконань в "критичній масі" населення У країни;

- в Україні до цих пір не має глибоко продуманої гуманітарної політики. У перехідний період, який нині переживає У країна, за таких деструкцій така чітка політика вкрай необхідна.

В Україні у процесі становлення демократії відбувається формування демократичної політичної культури - значного оновлення зазнають цінності, орієнтації, навички, моделі політичної поведінки, методи і прийоми політичної діяльності. Доведено, що політична культура пострадянської України залишається перехідною політичною культурою, яка характеризується соціальною пасивністю, амбівалентністю ціннісних орієнтацій, відчуженням широких мас від політики, високим ступенем недовіри населення до державних інститутів. Відсутній консенсус відносно фундаментальних цінностей, цілей та ідеалів суспільства породжує високу конфліктність і соціальну напруженість, які зумовлюють політичну нестабільність в суспільстві.

Відносно повільне становлення демократичної політичної культури на інституціональному рівні пов'язане з незмінністю політичної еліти. Небажання і неспроможність представників цієї еліти включитися у механізм взаємодії, налаштованість на конфліктні форми обстоювання власних політичних інтересів, а не досягнення політичного компромісу, роблять процес переходу до демократичного політичного режиму й, відповідно, демократичної політичної культури суперечливим і непослідовним.

Проблема політичної культури досліджувалась в працях науковців колишнього СРСР. Робилось це в основному в завуальованій формі, як через критику "буржуазних" концепцій, так і через створення власних підходів (в рамках марксистської методології). Серед праць, які мали значний вплив на наукове розкриття змісту поняття "політична культура" в колишньому Радянському Союзі, у першу чергу можна назвати праці Н.М. Кейзерова, Ф.М. Бурлацького та О.А. Галкіна, Е.Я. Баталова, В.А. Житенєва та інших. У роботах цих авторів визначається предметна область дослідження, даються основні методологічні орієнтири вивчення цієї проблеми, виділяється зміст поняття "політична культура", соціальні функції цього явища, фактори його формування. політичний культура суспільство влада

Політичну культуру на різних соціальних рівнях: суспільства в цілому, його класів, соціальних груп, прошарків і особи досліджували і російські вчені А.І. Дженусов, К.С. Гаджієв, М.X. Фарукшин, М.М. Камалов та інші.

Серед сучасних українських дослідників, які займаються як загальнотеоретичними проблемами політичної культури, так і аналізом стану політичної культури українського суспільства та перспективами її розвитку, слід відзначити праці В.М. Бебика, Є.К. Бистрицького, В.А. Ребкала, А.В. Лагутіна, М.М. Логунової, Л.П. Нагарної, В.С. Лісового, О.М. Рудакевича, П.П. Шляхтуна та інших. Окремий напрямок вивчення політичної культури в контексті впливу на її розвиток ЗМІ започаткований у роботах О.Д. Пономаріва, В.В. Різуна, А. А.Чічановського, В.І. Шкляра.

Взагалі політична культура, особливо в процесі трансформації, є дуже ефемерним і нечітко відокремлюваним предметом дослідження. He можна вважати її конкретним явищем, бо в результаті ми отримаємо софістичний парадокс: Україна не може стати демократичною, бо в ній погана політична культура, а політична культура в державі погана, бо відсутня демократія. Саме тому поняття політичної культури й не входить у виборчі законодавства. І, нарешті, не до кінця можна покладатися на світові розробки теорії політичної культури, оскільки їхньою основою стали зовсім інші суспільства.

Однак українські дослідники, а їхні погляди важливі для нас у зв'язку з нашим орієнтиром саме на вітчизняну політичну культуру, також звертаються до західної класифікації, хоча й виокремлюють деякі інші аспекти. Так, Василь Лісовий, говорячи про політичну культуру, зводить її до таких складників:

1) політична свідомість - уявлення, погляди, ідеї про суспільство та державу;

2) політична поведінка - поведінка, пов'язана з використанням влади або з намаганням вплинути на державу;

3) політичні інститути - очевидно, їх вплив на попередні два елементи (наприклад, законодавство сильно коректує і свідомість, і поведінку) [5,с.117].

Посткомуністичні трансформації у Центрально-Східній Європі і колишньому Радянському Союзі знову привернули увагу дослідників до проблем трансформації політичних режимів. Цим питаннями почали займатися вчені нових незалежних держав. Особливістю цих досліджень є намагання показати відмінності трансформації комуністичних режимів від попередніх аналогів в історії.

Також після проголошення незалежності України значно розширилися дослідження проблеми демократичного політичного режиму. Українські вчені Є.І. Головаха, А.Г. Слюсаренко, В.М. Якушик та інші роблять спроби дослідити стан українського суспільства щодо цієї проблеми.

І все ж, незважаючи на велику кількість праць з проблем політичної культури та політичних режимів, демократична трансформація політичної культури як складова загального трансформаційного процесу залишається недостатньо дослідженою.

У сучасних політичних теоріях існують різні підходи до інтерпретації і дослідження феномену політичної культури. Суттєві розходження в поглядах на одне й те ж явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Більшість підходів можна звести до трьох груп, головна відмінність між якими полягає у розумінні того, яке коло явищ охоплює політична культура у сфері політичного життя суспільства, соціальних груп, особи.

Традиційний підхід, пов'язаний з першими дослідженнями політичної культури, обмежує об'єкт дослідження виключно суб'єктивними компонентами - сукупністю політичних установок стосовно певної політичної системи. Ширший підхід - комплексний - включає до політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості політичної поведінки людей. Третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб'єктивно-об'єктивний феномен, додає до політичної свідомості і політичної поведінки ще й характер і способи функціонування політичних інститутів і системи в цілому, тим самим виводячи політичну культуру у сферу об'єктивних феноменів політичного життя.

Дане питання нами розглядатиметься переважно у відповідності з третім підходом, за яким політична культура розглядається як сукупність стійких форм політичної свідомості та поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Слід згадати класичну класифікацію типів політичної культури, виведену ще Алмондом і Вербою розглядаючи структуру політичної культури. Саме вона панує в науковому середовищі, і хоча з часом було виокремлено додаткові типи культури, усе ж основоположними вважають три таких "чистих" типи політичної культури: патріархальна, підданська й активістська.

Відомо, що патріархальна політична культура зорієнтована на локальні цінності (цінності клану, племені, роду) і може виявлятися у формі місцевого патріотизму, поваги до сім'ї, сюди ж можна віднести явище корупції та появу політичної "клановості", що є актуальним і для України. У цій культурі індивіди та спільноти є закритими для впливу ззовні, вони рідко виконують активні політичні ролі (наприклад, виборця), поєднують політику з отриманням власного політичного зиску (як на найвищих ланках влади, так і звичайні громадяни, які голосують за гроші). Алмонд і Верба вважали, що патріархальний тип політичної культури є характерним для молодих незалежних держав, у яких політична культура є сукупністю місцевих субкультур.

Підданський тип політичної культури передбачає, що індивід, громадянин є пасивним і віддаленим від політичної системи й рішень. Він орієнтується на традиційне сприйняття реальності, хоч і є політично свідомим (тобто розбирається в ідеологіях, партіях, лідерах). Цей тип культури з'являється в тоталітарних країнах, де громадяни підкорюються владі, очікуючи від неї різноманітних благ (пенсій, гарантій тощо), але водночас і побоюються її.

Активістська культура ("учасницька") вже своєю назвою свідчить про те, що громадяни беруть активну участь у політичних рішеннях. Вони прагнуть раціонально впливати на владу, спрямовувати її діяльність за допомогою законних засобів впливу, до яких можна віднести громадянську непокору, вибори, плебісцити.

Такі ідеальні типи в чистому вигляді не зустрічаються в жодній країні світу, і саме міра їх поєднання відрізняє одну країну від іншої. Звичайно, ми не можемо визначити відсоткове співвідношення того чи іншого виду в загальній політичній культурі країни, однак можна хоча б приблизно говорити про домінування одного якогось типу. При цьому конкретна "суміш", характерна для демократичних країн Заходу, була названа дослідниками культурою громадянськості, рисою якої є раціонально-активна поведінка громадян. Її зміст можна охарактеризувати в таких твердженнях: загалом позитивна оцінка діяльності уряду, високий рівень інтересу в діяльності уряду, почуття гордості за політичні інститути країни, бажання обговорювати питання політики, відкритий і лояльний прояв опозиційних настроїв, участь у політичних кампаніях, розвинуте почуття політичного обов'язку, віра в необхідність демократії для розвитку країни і т.д. Водночас, як писали самі Апмонд і Верба, в ідеальній культурі громадянськості активність і залучення індивідів має врівноважуватися певною часткою пасивності й неучасті.

Aлe українська політична культура, вочевидь, характеризується зовсім іншим набором тверджень, на чому вже не раз наголошували дослідники. Зокрема, зазначимо, що більш звичними для нашої країни є ситуації, коли громадяни досить негативно оцінюють уряд і політиків (рівень недовіри зазвичай перебільшує рівень довіри); громадяни втомилися від політики і надають перевагу іншим темам для розмови (що не раз використовувалося для позиціонування нових ЗМІ, наприклад "Київської газети"); відсутня масова гордість за політичні інститути країни; відсутня обізнаність у політичних процесах у країні та за кордоном; існує досить об'єктивний острах щодо вияву опозиційних настроїв; небажання брати участь у політичних кампаніях (хоча абсентеїзм відсутній); слабке почуття обов'язку та скептичне ставлення до демократичного устрою. Tаким чином, перефразовуючи Алмонда і Вербу, можна сказати, що українська політична культура врівноважує пасивність і відстороненість певною часткою активності, традиційності (щодо голосування) та участі. Значну роль у такій ситуації відіграло і формування специфічної електоральної культури, або політичної культури виборів.

Місце політичної культури у політичному житті суспільства розкриває аналіз її функцій. Політична культура пронизує всю сукупність відношень, які складаються між учасниками політичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус.

Список використаних джерел

1. Lawrence С. Mayer1John Н. Burnett, Suzanne Ogden. Comparative Politics. Nations and Theories in a Changing World. - New Jersey, 1993. - 352 c.

2. B.B. Петренко. Мова і політика // Політологічний вісник. - 2000. - № 6 -С, 117-123.

3. В.В. Петренко. Особливості функціонування політичної мови як засобу маніпулятивного впливу // Політологічний вісник. - 2002. - № 11. - С. 66-72.

4. Карнаух А. Формування політичної культури молоді на сучасному етапі // Людина і політика. - 2004. - №5. - С.134 - 139.

5. Лісовий В. Культура - ідеологія - політика. - K.: Видавництво імені Олени Теліги. - 1997. - 352 с.

6. Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) / Укл. Поліщук M., Скочиляс Л., Угрин Л. - Львів: ЦПД. - 2008. - 308 с.

Размещено на Allbest.ru