Політичний ідеал та національна ідея: проблеми формування державної ідеології в українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичний ідеал та національна ідея: проблеми формування державної ідеології в українському суспільстві

Семенченко Ф.Г.

Актуальність поставленої проблеми визначається тим, що на сьогоднішньому етапі розбудови української державності залишаються до кінця не визначеними не тільки шляхи та напрямки такого розвитку, а невизначений і несформований єдиний стрижень, який міг би консолідувати різні політичні погляди, ідеї, течії.

Відсутність єдиної державно-національної ідеології, яка б відповідала інтересам і потребам різних прошарків населення, і тим самим стимулювала б розвиток країни, призводить до неможливості ні розвитку держави, ні соціально-політичного розвитку суспільства.

Проблема формування єдиної державної ідеології висвітлювалась різними дослідниками в контексті досліджень економіки, політики, культури тощо. Але найчастіше вона зводилась до вибудовування системи цінностей певної групи і виправдовувала експансію даної групи стосовно інших груп суспільства за принципом «усі хто не з нами, той проти нас». Подібна експансія групи, нації, класу тощо здійснювалася не раз у повній відповідності з ідеологією. Але в даному разі йдеться не про доцільність чи необхідність повернення до того феномену, який колись називався ідеологією наукового комунізму, або до створення будь-якого його аналогу. Як зазначає В. Бабкін, «сьогодні ідеологія має бути не довільним набором догм, упереджених уявлень панівних верств населення, приправлених міфами та облудними обіцянками а чітко визначеною глибоко обґрунтованою програмою суспільного розвитку, що спирається на наукові дослідження і висновки» [1, с. 70].

Державна ідеологія починається з політичного ідеалу, який повинен мати максимально-творчий національний масштаб. Він має набути форму єдиної національної ідеї, національної мрії, ідеології, політичної довіри, навіть міфу у процесі його формування.

Сам факт масштабності політичного ідеалу може привести його до національної ідеї. З іншої сторони, за словами І. Кресіної, більш помірковані «тлумачі» національної ідеї стверджують, що вона має стати своєрідним «синтетичним ідеалом», де було б усього потроху: і ліберального, і національно-культурного [2]. Безперечно, сьогодні перед українським народом встала нагальна потреба відтворення національної ідеї. Якщо обмежитися формально-логічним визначенням, то національна ідея це соціально-психологічний феномен, що має багатошарову структуру, де співіснують ідеї, погляди, почуття широкого спектра від національного до націоналістичного. Це сукупність ідей, систем, поглядів для об'єднання нації навколо загальної мети, корінних принципів даної держави, що відбиває довгострокові внутрішні і зовнішні інтереси народу, що в ній проживає, спрямованих на зміцнення державності і подальший її розвиток [3, с. 8].

Національна ідея також передбачає забезпечення економічного росту нації, посилення ролі національної держави в розміщенні економічних ресурсів і задоволенні економічних потреб суспільства [4, с. 166]. У літературі справедливо відзначається, що на сучасному етапі, коли мова все ще йде про те бути або не бути українській державі й українській нації українська ідея повинна бути вкрай сконкретизована [5, с. 14]. Проте, ми маємо визнати, що в Україні національна ідея поки що не розроблена, незважаючи на існування національної історії, національних традицій, національних інтересів [4, с. 165]. Це пояснюється тим, що соціальний і культурний виміри українського суспільства можуть у будь-якій точці розмикатися, розколюватися. А це означає, що в суспільстві ослаблені механізми і можливості приймати ефективні рішення, створювати необхідні організаційні форми. Сюди можна віднести й існування різних форм соціальної патології: суперечливі політичні та економічні рішення, двовладдя, не дотримання посадових обов'язків, не вчасне виконання договорів, не сплата податків, порушення законів, умов і правил, нехтування суспільними інтересами і т.д. Все це характеризується стійким прагненням не стільки переборювати розкол, скільки адаптуватися до нього, до процесів, що підсилюють дезорганізацію, незважаючи на можливість незворотності [6].

Виникає питання, на основі чого може відбутися синтез стремлінь і прагнень різноманітних спільнот, їх об'єднань, партій тощо? Адже очевидно, що держава існує лише постільки, поскільки існує головна, загальна ідея. І навпаки, якщо зникає така об'єднуюча ідея, то рано чи пізно розпадається і держава. Як зазначав з цього приводу російський дослідник В. Медиков «... у суспільстві, стурбованому виключно матеріальними потребами, ніколи не сформується національна ідея, а це значить, що якщо людина, суспільство не піклуються про душу, духовний розвиток, вони приречені на вимирання. Святе місце порожнім не буває. Якщо немає стрижня, ідеї, то це місце заповнюється потворними формами» [7]. Далі В. Медиков продовжує свою думку: «Людина це не шмат м'яса. Це в першу чергу душа. А потім уже тіло. Грубо: душа 99%, тіло 1%. І там, де є ідея, є життя і його продовження. Це можна простежити по окремій людині, по сім'ї, колективу, суспільстві, країні» [7].

На певному етапі історії держави, роль стрижневої ідеї, мабуть, може виконувати політичний ідеал. Але в цьому аспекті, мається на увазі політичний ідеал не окремої особистості. Мова йде про такий політичний ідеал, котрий сприймається багатьма і у такому випадку, набуває ознаки ідеалу суспільного і служить своєрідним синтезатором тих політичних ідеалів, що існують у суспільній свідомості в даний час. Для цього мають бути певні підстави.

Сьогодні наукова думка схиляється до того, що стрижнем української національної ідеї є ідеал соборності вільне об'єднання індивідуальностей, єдність різноманітностей. Ідеал соборності супроводжував формування українського національного характеру, який визначає живучість, працьовитість, поступливість. Національний ідеал це найвища мета національних прагнень і устремлінь. Він визначається глибинними інтересами і потребами нації і є метою національно-демократичних і ідейних спрямувань. Вочевидь, що для його досягнення необхідні колективні зусилля, активна діяльність усіх членів суспільства [4, с. 165]. Більшість дослідників наголошують на тому, що національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, тоді як зовнішнім виступає державність, що сила національної ідеї обумовлюється поєднанням в ній чуттєвого та національного начала, що вона включає як чітко визначену мету ідеал, до якого прагне нація, так і шляхи реалізації цього ідеалу. Можна погодитись з С. Бандуркою та В. Греченком, коли вони пишуть про те, що характерною особливістю національної ідеї є її саморозшртання, яке можливе за умов еволюційного розвитку [8, с. 227]. Розглядаючи проблему національної ідеї, необхідно враховувати конкретно-історичні обставини, основні тенденції і особливості державотворення в сучасній Україні. Як зазначав І. Курас, «...своєрідність ситуації, що склалася в Україні, полягає в тому, що відбуваються два паралельні процеси становлення державності й подальша консолідація української нації як багатоетнічної, полікультурної спільноти» [9, с. 259].

Разом з тим, між національною ідеєю та політичним ідеалом існує певне і досить небезпечне протиріччя. Так на думку Є. Бистрицького, справжнє політичне значення національної ідеї полягає у вирішенні проблеми легітимації політичної влади і політичного режиму. Політика є реальним уособленням поділу єдиного влади між членами суспільства та знанням про закономірності її розподілу. Йдеться про немовби заздалегідь легітимну політичну організацію спільноти тієї спільноти, яка ще тільки виборює право на цільне утвердження розподіленої між її членами (громадянами) влади. Національна ідея ще не є достатньою ознакою політичної організації нації, хоча нею і можна позначати сферу політичного сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин, її таїна це таїна легітимації певної влади. Ототожнення національної ідеї з режимом (реалізованим політичним ідеалом), що отримує соціально-політичну легітимність на її основі, призводить до виникнення небезпечної ситуації його самоузаконення і загрози політичної сваволі. Тобто, однозначне політичне розуміння національної ідеї неодмінно зумовлює наївне, спрощене на користь владників, позакритичне уявлення про їхню немовби природну легітимність [10, с. 330-331].

З іншого боку, неможливо не погодитися з точкою зору про те що будь-яка країна, незважаючи на домінуючий у демократичних суспільствах принцип ідеологічного плюралізму має свою державно-правову ідею, що об'єднує весь народ, що має загальнонаціональний характер [11]. Усвідомлюючи абстрактний характер закликів до впровадження ліберально-демократичних, загальнолюдських цінностей, значна частина вчених та громадсько-політичних діячів виявляють постійне прагнення поєднати їх з українською національно-державною ідеєю [12].

В цьому зв'язку також постає питання про необхідність державної і національної ідеології ( за відповідних умов їх можна вважати за одне і те ж, хоча більш детальний аналіз говорить, що це не зовсім так). Сьогодні з'являються нові концепції, де під ідеологією розуміють універсально широкий контекст існуючих в суспільстві уявлень про сутність суспільства і цілі його розвитку. Але зазвичай, на питання про необхідність існування державної ідеології відповідають, як правило негативно, що ії взагалі існувати не може, тому що вона може бути лише класовою або партійною [10, с. 327].

Але, як видається, саме відсутність у нас об'єднуючої національно-державної ідеології є однією з причин розгулу сепаратизму, анархії, націоналізму й інших деструктивних тенденцій. Національна ідеологія це комплекс ідей щодо будівництва держави, свободи нації і людини, соціальної стабільності, демократії, екологічної безпеки тощо. Її відсутність гальмує і духовно-культурний розвиток української нації, і національних меншостей. «Анклави новоприбулих і древніх етносів, імітуючи чужий досвід, відзначається в одному з досліджень, що розкривають цю проблему, часто діють на користь соціальним силам, що не зацікавлені у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розірвання і руйнації етнонаціональної цілісності» [4, с. 166]. Мабуть, не випадковим є те, що нігілістичне відношення до єдиної державної ідеології на практиці найчастіше веде до підміни загальних інтересів груповими, клановими, або в кращому випадку, до зведення інтересів ідеології до політики, а в більшості випадків і до політиканства. Прикладів тому можна привести скільки завгодно з нашого повсякденної практики. Але необхідно врахувати те, що держава більш широке утворення, ніж класи або партії, що ідеологія і політика це різні форми суспільної свідомості. Ta й межі таких понять як «держава» і «нація» також не співпадають одне з одним. Держава це не етнічна одиниця, а народ як політично й економічно організована спільність. Вона хоча і складається з безлічі підсистем різноманітного рівня і конфігурацій, але являє собою функціонально взаємозалежну систему. Все це й обумовлює наявність спільного інтересу, що повинен бути вище будь-яких приватних інтересів локальних груп. Саме на цій основі виникає система цінностей, що набувають загального значення.

Слушним здається зауваження О. Лановенка про те, що насамперед треба задекларувати «точку відліку» у вигляді тієї безумовної соціальної і громадянської цінності, яка була б близькою і зрозумілою переважній більшості населення країни. Адже, якщо задекларована соціальна і громадянська цінність буде близькою і зрозумілою, скажімо, лише незначній частині населення, вона виявиться у функціональному плані недостатньо ефективною і буде нездатною об'єднати людей для досягнення відповідної мети. Якщо ж така цінність буде близькою і зрозумілою значній, але не переважаючій частині населення, вона обов'язково викличе розколу суспільстві [13, с. 3]. політичний національний державний ідеологія

Отже, державно-національна ідеологія повинна задовольняти потреби різноманітних соціальних прошарків населення, обґрунтовувати становлення державності не як радикальну зміну знаків розвитку і всіх цінностей, а як систему технічних прийомів, що, з одного боку, повинні стимулювати розвиток країни, а з іншого бону дозволити зберегти індивідуальність нації, етнонаціональних спільнот. їхні інтереси і цінності можуть бути виражені як спільні цілі даної держави і знайти відбиток у її ідеології. У цьому зв'язку важко погодитися з тими, хто заперечує єдину державну ідеологію. Без такої ідеології національної згоди неможливий ні розвиток державності, ні соціально-політичний розвиток суспільства. Хоча виступи проти ідеології, її існування й активної ролі мають досить широкий розмах, вони ніяк не усувають того реального факту, що вона була і залишається вельми значним фактором усякого суспільного ладу, необхідним і важливим засобом його функціонування і розвитку.

Відсутність державної ідеології, що одухотворяє й активізує народ, що консолідує суспільну свідомість і соціальні інститути, негативно відбивається не тільки на стані економіки і культури, але і суспільної психіки. Як показують дослідження психологів і медиків, при відсутності в державі ідеології немислиме життя не тільки держави, але й окремої людини [14, с. 47]. Життя без державної ідеології призводить до таких характерних явищ, як корупція, бандитизм, проституція, безробіття. Величезна кількість населення України зараз живе в стані затяжного психоемоційного і соціального стресу, що викликає зріст депресій, психозів, наркоманії. He можна не погодитись з Б. Панасюком в тому, що вирішати загальнонаціональні проблеми без участі народу, який їх усвідомив і сприйняв, практично неможливо [15, с. 4].

Крім того, розвиток сам по собі потребує ідеологічної впевненості. Цілком очевидно, що не будучи підкріплені повноцінним ідеологічним життям, загальнолюдські цінності неминуче перетворюються в недієздатний ідеал, неспроможний допомогти у вирішенні будь-яких соціальних конфліктів. А відмовившись від ідеології, суспільство не може відмовитися від виконання своїх основних функцій, що здійснюють цілком конкретні соціальні групи. Якщо ж не розвивається свідомість групи, її ідеологія, то поведінка цієї соціальної групи стає непередбаченою і регламентується не загальновизнаними нормами, що завжди враховуються при формуванні ідеології, а неясними й інстинктивними позивами колективного несвідомого. Це яскраво демонструється сьогодні в міжетнічних та соціальних конфліктах, у так званому «феномені юрби». Крім того, не можна зажадати від соціальної групи неможливого забути свій груповий інтерес або зневажити ним. Основою ж політично усталеного суспільства, скоріше за все, є система взаємодіючих соціальних груп, самосвідомість яких розвинена до рівня розгорнутих ідеологій. «Жодне цивілізоване суспільство, жодна політична система не обходиться без ідеології, зазначає І. Чудінова, оскільки саме ідеологія встановлює зв'язок між світоглядом і нормами поведінки людей, надає сенс змінам, що відбуваються у суспільстві, пояснює і виправдовує суспільні реалії через співвідношення їх з вищими цінностями» [21, с. 122]. Тому саме поняття «ідеологія», навіть без його конкретного наповнення є цінністю національною. Цілком деідеологізовані суспільства історії невідомі. Швидше за все, і в майбутньому таких суспільств не виникне, тому що людина не може жити без думок, творчості, ідей. Це її відмінна родова особливість, що може зникнути тільки з загибеллю всього людства. Розвиток економіки, культури, політики без якоїсь ідеології неможливі. Але ж зрозуміло, що «гуманістичному суспільству необхідна і гуманістична ідеологія» [17, с. 55].

І, нарешті, найголовніше ідеологія може те, чого не можуть інші форми систематизації ідей: виробляти суб'єктивні уяви бажаного (мрії), тобто фактично певний політичний ідеал, тому що сама по собі ідеологія тісно пов'язана з політикою.

В цьому відношенні цікавою є думка А. Сміта, котрий у своїй книзі «Націоналізм у XX сторіччі» відзначав, що національний ідеал повинен містити в собі певний тип солідарності і політичної програми, тобто неминуче веде до націоналізму. А той у свою чергу, містить такі елементи як мрію, культуру, солідарність і політику [18]. Якщо взяти до уваги наявність зазначених елементів у національному політичному ідеалі (уявивши гіпотетичну можливість, що він поділяється усіма), то здається, що таке поняття як «мрія» завжди існує, як правило, суб'єктивно й автономно. Насамперед зауважимо, що значення мрії в становленні ідеалу характеризується тим, що вона активізує діяльність людини. Мрія випливає з важливих принципів, що визначають умонастрій народу, таких, наприклад, як розуміння гідності людини, розвиток її самосвідомості під впливом умов життя. Певно, що соціальні умови визначають характер мрії, її мету та значущість. Але ж на цій стадії ідеал не має чітких ознак: дістають розвиток лише прагнення людини як виявлення її матеріальних та духовних потреб. Показовим є те, що в сучасній науковій і публіцистичній літературі з'явилося таке поняття як «українська національна мрія» [19; 20; 21; 22].

Кожна мрія з необхідністю вплетена в тканину будь-якого ідеалу і грає значення підпорядковане. Проте, деякі дослідники навпаки вважають ідеал компонентом мрії. Найчастіше функції та сферу побутування національної мрії змішують з історичною пам'яттю [20, с. 70] або відповідними показниками національної ідеї [20, с. 4-5]. На думку В. Заблоцького та В. Ляшенка, національна ідея має «існувати не інакше, яку вигляді національної мрії» [19, с. 3]. Водночас дослідники вважають національну мрію «суттєвою складовою частиною національної ідеї». Національній мрії приписуються ознаки, характерні для національної психології в цілому. До важливих ознак національної мрії відносять її суспільну дієздатність, можливість саму себе реалізовувати.

Ю. Канигін та З. Ткачук певні, що «не можна «загальмувати» на мрії, не зробивши вирішальних кроків до логічного осмислення програми дій», що «ідеї передують мрії» і що настають моменти, коли мрія повинна «логічно вибудуватися в програму, яка дасть уявлення про те, що і як треба робити», тобто мрія сама стає програмою дій [20, с. 97]. З цього приводу цікаві зауваження І. Кресіної: «Подібні «вимоги» до національної мрії є якраз результатом мрійливого, неконкретного підходу до аналізу такого цілком певного соціально-психологічного феномену, яким є національна мрія. Адже якщо припустити, що вона «відкрита» і «зразкова для інших», то чому б українцям не запозичити американську чи японську мрію і не запропонувати, в свою чергу, їм трошки від своєї мрії?» [22, с. 15].

Водночас, одним з істотних відмінностей української національної мрії від національної ідеї і політичного ідеалу являється те, що її виробляє етнос, нація в цілому, а еліта може її більш чи менш вдало сформулювати. Національну мрію не можна вигадати, тим більше «запровадити» у свідомість людей. Вона народжується в глибинах народного руху. На відміну від національної ідеї, та політичного ідеалу національна мрія не звернена у минуле, не обтяжена рефлексіями історичних сюжетів. Національна мрія якраз спрямована у майбутнє. У мрії фіксується прагнення повернути минуле, знов зажити безжурним життям 122. с. 201. Порівняно з національною ідеєю та політичним ідеалом, що динамічно коригуються в своїх змістових параметрах залежно від суспільнополітичних парадигм розвитку нації, національна мрія більш консервативна. Як продукт національної психології вона не підвладна політичній кон'юнктурі. Тому її не можуть заступити нав'язувані лідерами і елітою ідеологеми.

Заслуговує на увагу і питання про природу та доцільність існування політичної довіри та міфу. Слід погодитися з авторами «Політологічного енциклопедичного словника», що політична віра це ставлення до дійсності, продиктоване глибокою прихильністю до політичного ідеалу, векторно-регулятивний чинник змін у суспільному житті [23, с. 56]. З іншого боку, мабуть не вірно прямо ототожнювати політичний ідеал з політичною вірою, котра за думкою авторів словника є «особисто набуті, емоційно пережиті й визнані політичні ідеали... [23, с. 56]. Дійсно, політична віра, як одне з основних джерел громадської думки, важливий чинник, що визначає політичну атмосферу країни. Вона зумовлюється освітою, політичною практикою, пропагандою, утвердженням авторитету держави, партій, громадсько-політичних організацій та їхніх лідерів. Витоки політичної віри у довір'ї політичному авторитетові, інституціям, впливовість яких тісно пов'язується з моральністю, гуманізмом.

домінантою людського життя, генетичним ходом культури. Завдяки цьому політична віра, з одного боку, зумовлює вірність і впевненість у правомірності конкретних політичних зусиль, а з іншого -- стимулює політичну інтенцію на вольову сферу людей у такий спосіб, що на їхньому озброєнні опиняються ти чи інші політичні цінності, передусім ідеал, надія чи мрія, тобто духовні спонуки пізнання й діяльності [23, с. 56]. Чим більше в політиці прихованого, недоступного громадянам, непізнаного, тим ширшою є сфера політичної віри як одного із чинників політичного ідеалу.

Політичний міф також не варто плутати ні з ідеологією, ні з мрією. Але так само як мрія й ідеологія він щільно уплетений у тканину політичного ідеалу. Міф це цінність особливого роду, що вказує на напрямок життєдіяльності людини. Він стабілізує суспільство, а воно, у свою чергу, не може існувати без міфів і саме створює їх [24]. Чи вірили люди в міф про головну роль робітничого класу, або «направляючу і керівну» роль КПРС у радянському суспільстві? У міф про дружбу народів і національну єдність? У міф про можливість побудови комуністичного суспільства? У якійсь мірі вірили, а в якійсь ні. Справа навіть не в цьому, а в тому, що сьогодні наше суспільство не в змозі визначити напрямки свого розвитку. І не останнє місце, мабуть, тут займає відсутність узвичаєних міфів, як цінності в суспільній свідомості. Тому і міф, і ідеологія, і мрія, як складові політичного ідеалу та національної ідеї, є тими цінностями, котрі не можна ігнорувати в політичній діяльності.

Список використаних джерел

1. Бабкін В.Д. «Наукова ідеологія» чи «ідеологічна наука»? // Правова держава: Щорічник наукових праць. Випуск восьмий. К.,1997.

2. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітологічний аналіз. K.: Вища школа, 1998.

3. Ковалев А.М. Государственная идеология. Что это такое? // Вестник Моск. ун-та. Сер.12,Социально-полит. иссл. - 1994. -№1.

4. Нація і держава: теоретико-методологічний та концептуальний аналіз / Римаренко Ю. Київ Донецьк, 1998. Кн. 1.

5. СвідзинськийА. Укранськанаціональнаідеяташляхивтілення//Універсум.-1996 .-№11-12.

6. Ахиезер А. Патология власти // Рубежи. 1997. №1-2.

7. Медиков В.Я. Ідеї, ідеології, образи // Незалежна газета. 2000. 20 вересня.

8. Бандурка С.М., Греченко В.А. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть: Монографія. Харків: Видавництво Університету внутрішніх справ, 2000.

9. Kypac І.Ф. Державотворчі інтереси в сучасній Україні // Kypac І.Ф. Етнополітика: історія та сучасність. Статті. Виступи, інтерв'ю 90-х років. K., 1999.

10. Бистрицький Є. К. Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація // Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз. K.: Політична думка, 1996.

11. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. K., 1997.

12. Державна ідеологія в сучасній Україні: Матеріали науково-практичної конференції,-20 травня 1994.- K.: Просвіта, 1995, 88 с.; Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. Матеріали науково-практичної конференції,22-23 листопада 1996.- К.: Генеза, 1997.- 430 с.

13. Лановенко О. Будь-яке суспільне відродження починається з формування нової ідеології // Віче. 2000. №3.

14. Рачков П.А. О смерти и бессмертии идеологии // Веста. Моск. унт-та, Сер. Философия. 1999. - №2.

15. Панасюк Б. Основа ідеології суспільного життя // Економіка України. -1999.-№12.

16. Чудинова И.М. Идеология и политика // Социально-гуманитарные знания,1999. - №4.

17. Волков Ю.Е., Малицкий B.C. Еуманизм и общество будущего // Социолог, исследования. -1993. №5.

18. SmitliA. Nationalism in the Twentieth Century. Oxford, 1979.

19. ЗаблоцькийВ., ЛяшенкоВ. Українська мрія. Ліберальний вимір// Схід,-1995.-№2.

20. Канигін Ю., Ткачук 3. Українська мрія,K., 1996.

21. Ерабовський С. Українське буття та людина: деякі проблеми філософського розмислу // Філософсько-антропологічні читання. -K.: Стилос, 1997.

22. Кресіна І. Незншценість української мрії // Віче. 1998. №6.С.14-23.

23. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. - K.: Еенеза, 1997.

24. Бачинский В. Власть мифа: онтология проникающей трагедии // Философск. и социолог, мысль. 1993 - №2. С.103-128.

Размещено на Allbest.ru