Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні співтовариства в сучасному політичному процесі

Сергєєв B.C.

Перспективи розвитку управлінської діяльності в демократичному суспільстві сьогодні істотно доповнюються впливом творення політичних мереж на ґрунті громадської самоорганізації. Даний вимір політичного управління безпосередньо пов'язаний із принципом творення мереж на основі вільної конкуренції громадських об'єднань за реалізацію владних рішень.

Наявність політичних мереж громадянського суспільства не відповідає критеріям функціональності та доцільності, як це характерно для управлінських мереж. Політичний характер багатьох компонентів мережних структур не є формальним, послідовним та явно вираженим. Він залежить від потреб організацій, співвіднесення їх діяльності зі сферою політики. Водночас, частина неурядових організацій своєю діяльністю утворює низку викликів, які мають враховувати мережі з впровадження та розробки політики. Одним з таких викликів є спроби або вимоги громадського контролю над дією чиновників, опротестування невірних з точки зору окремих неурядових організацій дій урядів та виконавчих апаратів, а також правовий опір діям влади. Помітну роль у цьому процесі відіграють політичні співтовариства.

Аналіз публікацій. Дослідження політичних співтовариств активно проводяться західними фахівцями (Ф. ван Ваарден, Г. Джордан, Н. Захаріадіс, Е. Монпті, Р. Родес, Дж. Рубін, П. Хаас, Т. Шеллінг та ін.), проте практично не вивчаються у вітчизняному політологічному дискурсі.

Мета статті. Визначення поняття та різновиди політичних співтовариств, розкриття їх ролі в сучасному політичному процесі.

Основна частина. У загальному плані політичні співтовариства це "особливий тип стабільної мережі, що має переваги в сприянні веденню переговорів при вирішенні політичних проблем" [7,р.337]. Політичні співтовариства можуть бути репрезентовані двома формами: проблемні мережі та епістемічні співтовариства.

політичне співтовариство громадська самоорганізація

Проблемні мережі є "неформальними, заплутаними й нестабільними сплетеннями з необмеженою кількістю учасників. Тут немає ані центрального офіційного органа, ані центральної влади, тому прийняття рішень є доволі утрудненим, оскільки проблемні мережі слугують скоріше для збільшення, ніж для зменшення складності проблем" [15,р. ЗО].

Крім цього, розмаїтість проблемних мереж дозволяє створювати потрібні інформаційні дані, здійснювати інформаційний обмін і проявляти при цьому творчість, що є необхідним для інтегративних рішень. Проте, коли проблемні мережі вимагають прийняття комплексних рішень, то розмаїтість дійових осіб є бар'єром для ефективного прийняття рішень, якщо не веде до повного тупика [12,р.133].

Деякі автори схильні розглядати політичні співтовариства й проблемні мережі як взаємодоповнюючі один одного категорії; вони можуть існувати одночасно як різні форми зв'язку між неурядовими діючими особами й урядовими відомствами. Цілком імовірно, що політичні співтовариства можуть переважати проблемні мережі (або навпаки) протягом певної фази політичного розвитку, і що неефективне функціонування існуючої мережі може привести до змін у її структурі (тобто ступінь відкритості, склад або згуртованість), даючи, таким чином, можливість виникнення нової за формою організації мережі [4,р.258].

На думку Ф. Пфеща, проблемні мережі функціонують за допомогою постійного переговірного процесу [9,р.297]. Незалежно від ступеня відкритості або закритості, проблемні мережі ведуть переговори шляхом схованої або явної взаємодії [14,р.5]. При цьому схована взаємодія це передбачувана дія, це ситуація ведення або висновки переговорів, де одна або декілька дійових осіб прагнуть до певного результату. Відкрита взаємодія характеризує більш загальне розуміння переговорів, де сторони свідомо спрямовані на поступки і зближення, обмін, установлення зв'язків або вирішення проблем.

Процеси переговорів включають вибір стратегічної поведінки. Стратегічний вибір у багато в чому залежить від впливу різних змінних факторів. Так, модель подвійної зацікавленості ґрунтується на поділі низької й високої зацікавленості у власних результатах на противагу іншій стороні. Ця модель визначає стратегічний вибір у двосторонніх відносинах (див.: [10; 13]). Враховуються й інші фактори: наприклад, сторони більше схильні до залучення в режим рішення проблеми, коли в їхньому розпорядженні більше часу. За Р.Е. Вальтоном і Р.Б. МакКерсі, "затягування переговорів часто підточує сили або інтерес однієї чи обох сторін несприятливо впливає на розподільні переговори" [16,р.172].

Варто відмітити, що ефективне лідерство спрямовує дискусію й дебати на отримання задовільних результатів. Визначення чіткої діяльності й колективних цілей дає можливість членам мережі розвивати почуття зімкнення й загальної мети, незважаючи на інтереси, які, безумовно, варіюють у різних сферах. Ступінь впливу історії групи може залежати від того, наскільки добре діє група або мережа. Якщо члени мережі мають довгу історію застосування спільних зусиль для вирішення загальних проблем, то, очевидно, що продуктивність й ефективність проблемних мереж буде досить високою. Проте, якщо історія характеризується конкуренцією й суперництвом, члени, найімовірніше, залишаться розколотими на протилежні табори.

Професійні мережі характеризуються перевагою одного класу учасників виробництва політичних рішень професійних груп. Ці мережі виражають інтереси особливої професійної групи та ґрунтуються на високому ступені вертикальної взаємозалежності, а також ізольовані від інших мереж. Професійні мережі можуть бути представлені як в національному масштабі, так і на рівні певних регіонів.

Державні політичні мережі, по суті, становлять змішані типи мереж державної політики громадсько-державні політичні мережі. їх поява обумовлюється тим, що існує велика кількість громадських організацій, які будуються і формуються на основі галузевого принципу і тому для держави, для окремих її галузевих відомств існує мотивація для взаємин між цими громадськими організаціями для вирішення окремих питань.

До цих мереж належать лобістські мережі (наприклад, такі мережі поширені в США вони об'єднують виробників певної продукції, громадські та правозахисні організації, а ті, в свою чергу, об'єднують різні компоненти державної структури як законодавчої, так і виконавчої ланки).

Найбільш наочно побудова мереж на основі взаємодії державних та громадських акторів, комерційних та неприбуткових суб'єктів проявляється на основі розподілу державних субсидій. Детальну розробку проблем взаємодії державних органів та суб'єктів-реципієнтів здійснено Н. Захаріадісом. Американський вчений стверджує, що велика кількість національних субсидій від рівня національної економіки до регіонального рівня і галузевих субсидій великою мірою детермінуються політичною монополією, яка обумовлюється економічними загрозами, що походять від конкуренції на світових ринках. Механізм, через який електоральні змагання та політична конкуренція пов'язуються із державними субсидіями, є політичні мережі. Політичні партії використовують, а приватні актори ведуть пошук таких зв'язків для побудови та підтримки політичних мереж.

На думку Н. Захаріадіса, встановлення політичних мереж відбувається через те, що приватні актори, індивідуальні або корпоративні, добровільно вступають до мереж для того, щоб запобігти економічному та політичному ризикам, що відходять від діяльності держави, в той час як політики шукають можливостей створення політичних мереж для того, щоб знизити політичний ризик [17,р.119].

Приватні актори мають справу із ринковим ризиком і для того, щоб запобігти таким ризикам як втрата роботи або бізнесу, вони об'єднуються у мережі. Мережі забезпечують більш простий доступ та більшу імовірність успіху під час висування вимог щодо державних субсидій, які власне і запобігають ризикам і зменшують їх результати. Для того, щоб збільшити результати і з користю, політики мають на меті збільшити їх шанси на переобрання та просування кар'єрними сходами, в той час як опозиційні політики вступають у мережі для того, щоб забезпечити лояльність виборців та агентів впливу. Лояльність також забезпечується і до діючих політиків і до можливостей переобрання за рахунок розподілу і перерозподілу державних субсидій.

Мережі слугують своєрідною формою для збільшення вірогідності під час лобіювання для отримання субсидій. По-перше, індивідуальні мережні гравці витрачають кошти для того, щоб велика кількість членів робила витрати на лобіювання субсидій менш значними. По-друге, влада і можливість дієво вирішувати питання забезпечуються великою кількістю членів. Чим більша кількість акторів, залучених до мережі, тим більше шанс того, що буде забезпечений успіх. По-третє, об'єднуючись у мережі приватні індивіди витрачають час, зусилля та ресурси. Ця активність формує певну залежність, оскільки лобіювання стає успішним, для того, щоб добувати певні прибутки індивідуальні актори отримують інтерес залишатися у середині мережі та підтримувати певну лояльність до політиків.

З точки зору політиків, які залишені в мережі, ризики зростають із трьох джерел: це нелегітимність, можливість зворотного напрямку дій та циклічність. Лобіювання субсидій є нелегальною політичною діяльністю, оскільки дає можливість преференцій певним групам за рахунок інших, в той час як сама ця діяльність відбувається за рахунок інших, відбувається в непублічний і непрозорий спосіб.

Політичні взаємодії страждають від ризику повернення назад, оскільки політики та партії в своїх кампаніях та програмах мають виконувати свою програму як тільки вони обрані, тому вони можуть не виконувати свої обіцянки і зобов'язання, які були надані у мережі. Тому це є обмеженням для політиків, які витрачають свою репутацію як ресурс і залежать від можливостей цього ризику. І циклічність не означає те, що різні політичні актори, партії потрапляють та виходять з державної служби, з їх посад. Для того, щоб зменшити шкоду від того, що партії переходять в опозицію, вони намагаються створити мережі з багатьма ключовими гравцями.

Політична мережа, за Е. Монпті, може бути зрозуміла як структура, що встановлює зв'язки між акторами громадянського суспільства та держави з метою розвитку політики та може варіюватися, змінюватися, розрізнятися за п'ятьма взаємопов'язаними вимірами, які формують відповідні типи мережі:

мережі можуть бути закритими щодо обмеженості кількості акторів, або мати форму проблемних мереж, відкритими для залучення різних груп;

деякі мережі можуть щільно пов'язувати акторів громадянського суспільства та держави в той час, як інші можуть залишати акторів держави більш автономними;

ресурси можуть бути розподілені між політичними мережами серед акторів держави, а в інших випадках, в більшій мірі, серед акторів громадянського суспільства;

політичні мережі можуть бути більш-менш щільно пов'язані на основі спільних ідей, парадигм або когнітивних фреймів мислення і на цій основі формуються типи політичних мереж;

мережі, які залежні від місця вираження інтересів, мережних акторів і спрямовані на пошук певної арени, на якій актори можуть задовольняти свої пошуки [8,р.11-12].

Специфічним різновидом професійних мереж є епістемічні співтовариства (новація П. Xaaca [6]). Вони включають "експертів" з уряду, університетів, інших організацій, тих, хто займається дослідженням і аналізом політики. Це дуже обмежене коло осіб. Експерти повинні суворо дотримуватися "правил гри": діяти конструктивно; ухвалювати остаточні рішення уряду; їм може бути надана довіра; вимоги, які вони надають, повинні бути розумними [11,р.114115]. Хоча чисельність експертних співтовариств обмежена, вони відіграють важливу роль в ефективному функціонуванні політичних мереж.

Епістемічні співтовариства як різновид політичних співтовариств здебільшого характеризуються здійсненням спільних форм ведення переговорів і прийняття рішень, тоді як проблемні мережі характеризуються виникненням конкуруючих процесів. Результати ведення переговорів, по суті, відбивають процеси, завдяки яким вони досягаються. Інакше кажучи, ведення переговорів, орієнтоване на вирішення проблеми, призводить до результату з позитивною сумою, що є кращим за розподільний процес з нульовою сумою [3,р.260].

Епістемічні співтовариства це "співтовариства експертів з урядових і незалежних дослідницьких центрів фахівців у певних сферах спеціального знання, які об'єднані не тільки прихильністю до наукового аналізу дійсності, але й певними нормативними цінностями" [5,р. З-4]. Оскільки учасники епістемічних співтовариств об'єднані загальними нормами, цінностями й підходами до вирішення наукових проблем, то в більшості випадків вони демонструють й єдність підходів до обговорення й рішення проблем суспільного розвитку. Крім того, учасники епістемічних співтовариств об'єднані впевненістю щодо важливості політичного консультування й зацікавлені в посиленні впливу експертів на політику.

Близьким за змістом до епістемічних співтовариств є інтелектуальні співтовариства. На думку LI. Колесник, при з'ясовуванні поняття "інтелектуальне співтовариство" можливо використання різних стратегій. Використовуючи ідеально-типологічний метод М. Вебера, інтелектуальне співтовариство вона визначає через ідеальним типом "цільовий союз", що заснований на принципах добровільності, взаємного порозуміння та домовленостей. У такому контексті інтелектуальне співтовариство ідентифікується як аморфне, добровільне об'єднання у вигляді родинних культурних гнізд, гуртків, салонів, клубів за інтересами, неструктурованих громадських організацій, зборів, дружніх товариств. Близьке до цього поняття "інтелектуальні спільноти" варто розглядати як інститути більш жорстко структуровані об'єднання, корпоративного, наукового, політичного спрямування (масонські ложі, таємні політичні організації, політичні гуртки, політичні партії, наукові установи у вигляді кафедр, товариств, наукових шкіл) [I. e.172].

Поняття "інтелектуальне співтовариство" детально розкривається у монографії Р. Коллінза "Соціологія філософій". Застосовуючи метод моделювання інтелектуальних мереж, він конструює історію філософії як історію груп, друзів, партнерів по обговоренню та тісних гуртків. Внутрішня структура інтелектуальних мереж функціонує у вигляді трьох складових:

вертикальних ланцюжків або т. зв. "міжпоколінних мереж" зв'язків на зразок вчитель-учень (наприклад, Фалес Анаксимандр Анаксимен, або Брентано ГуссерльГайдеггер - Гадамер Арендт);

"горизонтальних альянсів", тобто взаємопов'язаних послідовних груп інтелектуалів (класичний випадок: Піфагор-Сократ-Платон-Аристотель, або Віденський гурток 20-30-х pp. XX ст. та гурток французьких екзистенціалістів 30-40-х pp. XX ст.);

важливою складовою інтелектуального поля є структурне суперництво.

Видатні мислителі, на думку P Коллінза, зазвичай з'являються парами / тріадами. Лінії суперництва (інтелектуального партнерства / конкуренції) сучасників простежуються в усі часи на будь-якому локальному матеріалі. Паттерн творчості сучасників-опонентів (суперництво) P Коллінз вважає універсальним від класичних пар Геракліт / Парменід або Епікур / Зенон Стоїк аж до сьогодення [2, с.47-52]. У цілому поняття "інтелектуальне співтовариство" можна визначити як динамічну й гнучку мережну структуру комунікаційних та інформаційних практик інтелектуалів.

Стосовно розрізнення епістемічних співтовариств і проблемних мереж в категоріях теорії коаліцій можна зазначити наступне. Коаліції з великим ступенем зімкнення й близькістю інтересів є однорідними групами або епістемічними співтовариствами, тоді як коаліції з низьким ступенем зімкнення й близькістю інтересів являють собою неоднорідні групи або проблемні мережі.

І хоча терміни "коаліції", "групи", "мережі" часто використовуються як тотожні, мережі передбачають здебільшого горизонтальний організаційний формат.

Висновок. Політичні співтовариства як особливий тип стабільної мережі, що має переваги в сприянні веденню переговорів при вирішенні політичних проблем, репрезентовані двома формами: проблемними мережами та епістемічними співтовариствами. Останні характеризуються здійсненням спільних форм ведення переговорів і прийняття рішень, тоді як проблемні мережі характеризуються виникненням конкуруючих процесів.

Список використаних джерел

1. Колесник, LI. Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття [текст] / LI. Колесник // Український історичний журнал. - 2008. - № 1. - С.169-193.

2. Коллинз, Р. Социология философий. Глобальная теория интеллектуального изменения [текст] / P Коллинз; пер. с англ. Новосибирск: "Знание", Сибирское отделение, 2002.276 с.

3. Boyer, В. TheAnatomy of Association: NGOs and the Evolution of Swiss Climate and Biodiversity Policies [text] / B. Boyer, L. Cremieux // International Negotiation. 1999. - № 4. - P.255-282.

4. Brook, B. TheAnatomy of Association: NGOs and the Evolution of Swiss Climate and Biodiversity Policies [text] / B. Brook, L. Cremieux // International Negotiation. 1999. - № 4. - P.255-282.

5. Haas, PM. Introduction: Epistemic Communities and International Policy Coordination [text] / PM. Haas // Special Issue of International Organization. 1992. №

6. vol.46. - P.1-35.

7. Haas, PM. Saving the Mediterranean: The Politics of International Environmental Cooperation [text] / PM. Haas. - N. Y.: Columbia University Press, 1990. - xxii, 303 p.

8. Jordan, G. Sub-governments, policy communities and networks. Refilling the old bottles? [text] / G. Jordan // Journal of Tlieoretical Politics. 1990. № 2. P.319-338.

9. Monpetit, E. Policy networks, Federal Arrangements, and the Development of Enviromental Regulations: A Comparison of the Canadian and American Agricultoal Sectors [text] / E. Monpetit // Governance: An International Journal of Policy, Administration, and Institutions. - 2002. Vol.15,№ I. - P.1-20.

10. Pfetsch, F. R. Negotiating the European Union: A Negotiation-NetworkApproach [text] / F. R. Pfetsch // International Negotiation. 1998. Vol.3. P.293-317.

11. Pruitt, D. Negotiation Behavior [text] / D. Pruitt. N. Y.: Academic Press, 1981. - 224 p.

12. Rhodes, R. A. W. The national world of local government [text] / R. A. W. Rhodes. L.: Allen and Unwin, 1986. Ch.2.352 p.

13. Rubin, J. Z. Small Group Theory: Fonning Consensus Tlirough Group Processes [text] / J. Z.rubin, W. C. Swap // Intemational Multilateral Negotiation: Approaches to the Management of Complexity /1. W. Zartman (ed.). San Franscisco: Jossey-Bass, 1994. P. 198-212.

14. Rubin, J. Z. Social Conflict: Escalation, Stalemate, and Settlement [text] / J. Z.rubin, D. G. Pruitt, S. H. Kim; 2nd. ed. - NY.: McGraw-Hill, 1994. - 400 p.

15. Schelling, T. The Strategy of Conflict [text] / T. Schelling. Cambridge: Harvard University Press, 1960.309 p.

16. Waarden, F. van. Dimensions and Types of Policy Networks [text] / F. van Waarden // European Joimial of Political Research. 1992. Vol.21, № 1-2. P.29-53.

17. Walton, R. E. A Behavioral Theory of Labor Negotiations: AnAnalysis of a Social Interaction System [text] /R. E. Walton, R. B. McKersie. - N. Y.: McGraw-Hill, 1965.301 p.

18. Zahariadis, N. Policy Networks, Elections and State Subsidies [text] /N. Zaliariadis // Review of Policy Research. 2005. Vol.22. P.115-131.

Размещено на Allbest.ru