Права ідея: світоглядний концепт та українська політологічна традиція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Права ідея: світоглядний концепт та українська політологічна традиція

Вдовічин И.Я.

Поведінка більшості людей багато в чому визначається їх ідеологічними уподобаннями, не завжди чітко усвідомленими, доктринальне структурованими, та від того не менш, а радше більш дієвими, через їх підсвідомий, не завжди раціонально усвідомлюваний характер. В Україні в 70-х роках XX ст., склалася школа, яка розглядала ідеологію як невід'ємну частину суспільної свідомості, яка включає в себе істинні та помилкові знання (М. Михальченко, JI. Губерський, В. Андрущенко, І. Надольний, В. Пазенюкта ін.). Співвідношення істини та ілюзій залежить від бажання або можливостей визначати реальні інтереси соціальних спільностей, груп, конкретні економічні, політичні та культурні умови тієї епохи, ідеї якої вивчаються.

Саме для таких, недостатньо виразних ідеологічних уподобань, характерним є поділ світоглядно-ідеологічних концептів на дві узагальнені ідеї «ліву» і «праву». З метою виразнішого окреслення предмету нашого дослідження, спочатку стисло проаналізуємо поняття «ідеологія» і «права ідея». У «Політологічному енциклопедичному словнику» читаємо: «На відміну від науки, І. п. (Ідеологія політична) містить у собі не лише знання політ, життя, але й ставлення, оцінку політ, процесів з позицій інтересів соціальної спільноти, політ, партій носія цієї ідеології, через що І. п. більш упереджена, ніж політ, наука. І. п., може містити в собі, поряд зі справжніми знаннями, і неправильні, хибні уявлення про політ, процеси, відносини і стан політ, життя, що проявляється в політ міфах, утопіях. Політ, міфологія спотворено відбиває стан політ, життя, дає помилкові орієнтири політ, поведінки мас, їх громадсько-політичних об'єднань. Поширення міфів у сусп. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пізно за принципом бумеранга повертається проти самих творців таких міфів. Серед цінностей І. п., виділяються політ, символи умовна знакова система, що виражає ті чи інші ідеї та ідеали, приналежність певного символу до певного товариства, руху, організації». Український дослідник Ю. Шведа зазначає: «Ідеологія (від грецької ідея, форма, вид, уявлення та логос слово, поняття, вчення) система поглядів та ідей, в яких виражене відношення до існуючої дійсності. Термін «ідеологія» запровадив французький вчений та філософ, автор праці «Елементи ідеології» (1796) Антуан де Трасі». Ідеологія та політика як специфічні явища соціального життя людини надзвичайно тісно пов'язані між собою. За своєю суттю політика є ідеологічною, оскільки характеризується прагненням управляти, контролювати і спрямовувати заради певної ідеї ті чи інші соціальні сили та процеси.

Найперспективніший шлях до вирішенні цієї проблеми, на думку частини українських дослідників, у 1929 р. накреслив К. Мангайм. У своїй праці «Ідеологія і утопія» німецький соціолог започаткував поділ ідеологій на загальні (тотальні) та окремі (обмежені). Якщо окремі ідеології є певною сукупністю поглядів та ідей, що використовуються у певній ситуації, скажімо, в політичному протистоянні в інтересах певної партії чи групи людей, то загальні є системою ментальних засад, якою послуговується у повсякденному житті велика, соціально структурована група людей або ж навіть ціла історична епоха.

У цьому значенні ідеологія це систематизована сукупність ідей, поглядів на світ і суспільне життя, а також цінностей, норм і цілей, якими керується окрема група. Ідеології-світогляди призначені для об'єднання великі групи людей насамперед на базовому світоглядному рівні стосовно найвагоміших принципів та цінностей колективної свідомості, причому роблять це на далекосяжну перспективу. Вони відрізняються від політичних ідеологій, які виступають радше засобом об'єднання задля здійснення конкретних політичних дій та досягнення політичних цілей.

Загальноприйнятим став поділ ідеологічних засад у найширшому вимірі на «лівих» і «правих». Водночас усі свідомі труднощів щодо їх чіткого визначення.

Автори «Короткого оксфордського політичного словника» даючи визначення правих ідей зазначають, що це протилежність лівим: «Як і у випадку терміна «лівий», слово «правий» теж має численні конотації, що варіюються з плином часу, і їх часто можна зрозуміти лиш у конкретному політичному контексті. В розвинених ліберальних демократіях, можливо, більшою мірою, ніж деінде, правих визначили як тих, хто був в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. В результаті ідеології й філософії правих політичних партій містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму й націоналізму, а крайніх правих партій расизму і фашизму». Подібний підхід поділяє Р. Скратон, зазначаючи, що достатньо зважене тлумачення правої ідеї можна дати через порівняння з лівим підходом: «Через те, що ліві деколи протистоять економічному лібералізму, подеколи індивідуальному, подеколи соціальному консерватизму, терміном правий позначають усі ці погляди».

Оскільки політичні платформи партій змінювалися, то змінювались і поширені уявлення про праві і ліві погляди, що пов'язані з поглядами на економічну політику, надто перерозподіл і приватизацію (націоналізацію), пост матеріалізм і (особливо в католицьких країнах) релігійність. Однак назагал такий поділ забезпечує зручний евристичний підхід, дає змогу охарактеризувати як відмінності між різними світоглядними концептами, так і певні розбіжності в межах однієї теорії. «Суперечності між «лівими» і «правими» гегельянцями, які різко означилися і продовжували поглиблюватися у міру розробки нових державно-політичних теорій, можуть слугувати прикладом політичного протиборства двох відмінних партій».

Незважаючи на критичне ставлення до ідеологій як до не цілком наукових доктрин, загалом домінує підхід, що без них функціонування суспільства і політичної системи практично неможливе, а для ухвалення політичних рішень люди повинні також використовувати судження про цінності, які мають особливе значення для них і не базуються лише на доказах. Тому політичні нововведення базуються на консенсусі щодо цінностей і правильному поясненні причин і наслідків. Отже, соціальні зміни мають відбуватися шляхом поступового соціального проектування, а не шляхом побудови загальної утопії на основі бездоказових принципів.

Незважаючи на розмаїття ідеологій, досить часто для спрощення виокремлюють ліву, праву та центристську ідеології. Власне до правої ідеологеми передусім можна віднести консервативну та національну ідеї. Сьогодні традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей, як повага до авторитетів, суспільна ієрархія, дисципліна, мораль, обов'язки індивіда перед суспільством. Він закликає повернутися до традиційних основ суспільства: сім'ї, релігії, громади. Загалом, такий підхід збігається з тими рисами, що їх Р. Скратон використовує для характеристики поняття «правого світогляду»: «Бути «Правим» це бути прихильником тієї чи тієї комбінації з таких поглядів:

- культурного консерватизму;

- поваги до принципу спадкування та до наказового характеру закону;

- прихильності до приватної власності, не як до природного права а як до необхідної складової суспільного устрою;

- прихильності до елементарних свобод та до незамінної цінності індивіда на противагу спільноті;

- різного рівня віра в людську недосконалість та в першородний гріх».

У XVIII ст., традиціоналізм трансформується у класичний консерватизм. «Консерватизм (від лат. conservare зберігати) політ, ідеологія і практика сусп.-політ. життя, що орієнтується на збереження і підтримування існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад».

Уперше вжитий французьким письменником Ф. Шатобріаном для означення ідеології феодально-аристократичної реакції періоду Французької революції XVIII ст., термін «консерватизм» теоретично обґрунтували у своїх працях Ж. де Местр, Л. де Бональд й особливо Е. Берк.

На думку Е. Берка, політичні інституції утворюють величезну складну систему прав давності та звичаєвих обрядів. А звичаї виростають з минулого й пристосовуються до сьогодення, не уриваючи свого постійного тривання. Традиція конституції і широкого суспільства повинна бути предметом пошанування, спорідненого з релігійною шанобливістю, адже вона формує вмістище розуму і культури.

Подальша еволюція консервативної думки виявилась у трактуванні головної складової лібералізму свободи. Консерватизм вважає більш значущим не заперечувати свободу як цінність, а надати їй такого значення, яке б не загрожувало одній із головних засад стабільності суспільства й безпеці держави. Консерватизм зосередився на ідеї рівності, глибоко прихованій у ліберальному трактуванні свобод. Доводячи те, що усі люди унікальні та неповторні за своїми талантами і здібностями, тобто нерівні, консерватизм почав трактувати свободу як здатність кожного розвиватися без перешкод відповідно до своєї особистості. В умовах ідейного наступу радикальних соціальних теорій і революційної практики, ґрунтованої на терорі, як захист від них виник класичний політичний консерватизм гідна ідейно-теоретична і політична відповідь кращих умів Європи і Сполучених Штатів Америки на Велику Авантюру Великої Революції у Франції. У свою чергу можемо зазначити, що саме український консерватизм і націоналізм були правою відповіддю на лівий радикалізм більшовицької революції і розвивали свої ідеї цілком у контексті забезпечення можливості захисту людської свободи від радикальних соціальних експериментів. Вони перебували у річищі поміркованої консервативної традиції, характерної для таких мислителів як Е. Берк, авторів американської конституції, чи ліберальних мислителів «правого» спрямування А. де Токвіль. Основне завдання нашого дослідження полягає саме у розкритті тісного інтелектуального зв'язку між українською правою політичною думкою міжвоєнного періоду та класичною європейською політичною думкою та утвердженню тлумачення ними свободи особи, як поєднання свободи і відповідальності.

Базовим елементом класичного консерватизму є філософія традиціоналізму повага до моральних традицій, що склалися у суспільстві, бережливе до них ставлення, шанобливе схиляння перед мудрістю предків. Дотримуватися традиції, за Е. Берком, означає діяти у повній відповідності з природним розвитком подій, усвідомлювати те, що суспільство це духовний феномен, організм, що воно має своє внутрішнє життя і його недопустимо «перекроювати» на догоду державним діячам, їхнім свавільним устремлінням. Для правого світогляду характерною є повага до історичної традиції, запропонованого і накопиченого нею емпіричного матеріалу (інтелектуального, політичного, історичного), тому консерватизм і права думка загалом скептично ставляться до соціальних проектів перебудови суспільства, ґрунтованих виключно на інтелектуальному пошуку, без поправки на практику. «Наука управління є практичною за своєю природою, спрямованою на практичні цілі, а також справою, яка вимагає досвіду, часом набагато більшого, ніж окрема людина, нехай прониклива та спостережливіша, спроможна набути протягом усього свого життя».

Логіка такого світорозуміння і світо-перетворення виростає з фундаментального постулату консервативної філософії, згідно з яким людський розум не всесильний у своїх можливостях і ніколи не зможе повністю осягнути суспільство. Інтелект завжди обмежений у своїх уявленнях про смисл і цілі соціального прогресу, у визначенні масштабів творчо-перетворювальної діяльності політиків. Е. Берк переконливо довів, що вищою за розум окремого індивіда є моральна традиція, що тільки за умови врахування її впливу на людей політики зможуть продуктивно регулювати суспільні процеси, керувати ними. Відповідно, найбільшу небезпеку для людини вбачав в стрімких, руйнівних щодо моральної традиції змінах: «Тоді жодне покоління не було б пов'язане з іншими. Люди стали б нічим не кращі за мух-одноденок.

Консервативний підхід характерний також для батьків-засновників США. І для цього були об'єктивні причини. Характеризуючи становище американського суспільства після боротьби за незалежність, українські вчені зазначають: «Назрівала катастрофічна ситуація. Суперництво між штатами заважало торгівлі, підривало підприємництво, збільшувало господарський хаос. Лютувала інфляція, курс долара стрімко падав. Уряд США не міг погасити заборгованість, яка (разом з іншими суспільними чинниками) негативно впливала на життєвий рівень людей. Нестримна емісія паперових грошей породила неймовірний розгул спекуляції: спритники робили багатство мало не з повітря».

За цих умов консервативно налаштовані політики, передусім недавні проводирі Війни за незалежність, вирішили скликати конституційний конвент для того, аби переглянути статті конфедерації. Учасники конвенту зійшлися на тому, що статті конфедерації виправити неможливо, і в гострих дебатах було започатковано нову конституцію дуже лаконічну і раціональну. «До середини вересня 1787 року конвент повністю завершив свою діяльність: робота над конституцією, яку без перебільшення можна вважати дітищем американського консерватизму, було закінчено».

Ще одним аргументом на користь утвердження консервативного підґрунтя американського конституціоналізму і його творців був втілений механізм формування влади, який суттєво обмежив можливості безпосередньої демократії, тим самим захищаючи суспільство від емоційних збурень та некомпетентних рішень. «Форми представництва закріплені Конституцією 1787 р., серйозно перерозподілили політичну владу на користь еліти». Іспанський філософ Ортега-і-Гассет вважав, що сподівання на «мудрість мас» нічим не обґрунтовані, і радше загрожують поступу, ніж його утвердженню. Поступ забезпечує конкретна особа через персональне зусилля, нерідко страждання, відмову від особистого благополуччя, чи готова до цього маса? Навряд чи, не усвідомлюючи масштабу проробленого, жертв, зусиль, вважаючи наявне благополуччя природним і гарантованим станом речей. В той час як в дійсності сучасні цивілізація і культура є надзвичайно вразливі і постійно загрозі. «Проста людина, зустрівшись з таким технічно й суспільно досконалим світом, вірить, що його витворила природа, і ніколи не подумає про геніальні зусилля видатних одиниць, яким він завдячує своє існування. Ще менше вона визнає думку, що подальше існування цих досягнень залежить від певних нелегких людських чеснот, що їх найменший занепад миттю завалив би всю величну споруду».

Автори американської конституції були свідомі того, якими загрозливими для свободи особи є заклики до радикального утвердження справедливості, до проголошення народоправства єдиним інституційним механізмом влади. «Серед тих, хто винищував свободу у республіках, підкреслював Гамільтон, величезна більшість починала свою кар'єру із загравання з масами. У Тиранів перетворювалися не хто інші, як Демагоги». Консерватизм батьків засновників СІЛА є загальновизнаним. Засновники федеральної держави рішуче засуджували демократію і на секретних засіданнях конституційного конвенту вимагали покінчити з «демократичним деспотизмом», що запанував у штатах. Демократії вони протиставляли республіканізм. Вони розважливо чинили відповідно до ідей консерваторів, які застерігають: «Новатор ніколи не знає, наскільки близько до серцевинного кореня дерева він рубає».

У тому ж напрямку йшов інтелектуальний пошук української політичної думки після поразки Визвольних змагань 1917-1921 pp., на чому наголошує український дослідник О. Баган: «Результатом цієї бурхливої всебічної діяльності молодої генерації стало критичне переосмислення політичного й ідейного досвіду українського соціалізму і ліберального націонал-демократизму, вихід на ідейні обрії традиціоналізму (консерватизму і націоналізму)».

Консерватизм, які переважна більшість ідеологій, не може бути визначений у площинній інтерпретації «або або». Його інтелектуальний та евристичний ресурс багатоплановий, і великою мірою визначається як історично-політичною практикою у якій реалізується, так і особистостями, які проголошують відповідні ідеї та застосовують їх. Класичним прикладом зваженого використання консервативної ідеї виступає американський досвід. Специфіка американського консерватизму (порівняно з консерватизмом європейським) полягала в тому, що від самого початку він захищав наріжні цінності класичного лібералізму від напору радикалів, від надміру демократизму. Такий підхід цілком перебував у річищі консервативної традиції. «Урядування є винаходом людської мудрості для задоволення людських бажань. Люди мають право вимагати, аби ці бажання були розумно задоволені. До цих бажань слід віднести цілком цивілізовану потребу в належному обмеженні всіляких пристрастей».

Автори «Вступу до політології» звертають увагу на слушну думку А. де Токвіля, надзвичайно проникливого мислителя, на інтелектуальну спадщину якого з однаковим правом претендують як ліберали, так і консерватори, що хоча якою прекрасною є конституція США, однак це зовсім не означає, що вона підходить для всіх народів планети. Схожа на грандіозну споруду людської мудрості, яка дає славу і багатство своїм виборцям. Конституція США залишається «безплідною в інших руках». А. де Токвіль наводить цікавий приклад: Мексика ненароком скопіювала американську конституцію. І що з того вийшло? А нічого! Скопійований державний устрій привів Мексику, за словами мислителя на те, що вона «постійно переходить від анархії до воєнного деспотизму, то від воєнного деспотизму до анархії». У цілому консерватизм немає стійких і незмінних засад та принципів, особливо економічних та соціальних, тому набуває різних форм у різні історичні періоди.

Таким чином, можемо підсумувати, що в науковій літературі консерватизм ґрунтується на таких засадах:

1) суспільство функціонує гармонійно і природно, бо дане людині Богом, тому не можна радикально змінювати його суспільні порядки;

2) людської природа незмінна, свою біологічну та соціальну недосконалість, людина може подолати лише через соціальні та політичні інститути;

3) необхідним є примат суспільного, соціального над індивідуальним;

4) найкращою формою правління є та, в якій вагома роль належить еліті;

5) потрібно обмежувати економічні та соціальні функції держави при значному посиленні владних, хоча одночасно держава є вторинною щодо громадянського суспільства;

6) володіння власністю відіграє головну роль у захисті соціального порядку, забезпенні стабільності та особистої свободи кожної людини;

7) політика підпорядковується всезагальному моральному порядку, який підтримується і санкціонується релігією;

8) крім законодавства суспільством управляють звичаї та традиції (зокрема національні), які пов'язують минуле з сучасним.

У цілому консерватизм сам по собі не є протилежністю розвиткові, прогресу, він лише вимагає, щоб розвиток був органічним, еволюційним, щоб майбутнє не знищувало минулого.

Можна також погодитись із думкою, що прихильність до націоналізму, пріоритет прав нації є іншим важливим компонентом консервативних течій. Якщо обставини набувають досить трагічного характеру, консервативна націоналістична тенденція може переступити межі традиційних політичних поділів. Прикладом такого перетину консервативної та національної ідей, формування на їх ґрунті власне «правої» ідеї в українській політичній думці є творчість В. Липинського і Д. Донцова, мислителів які перебували у гострому інтелектуальному й особистому протистоянні, та для неупередженого дослідника очевидною є значна взаємодоповнюваність їх творчості. Коли говорити про В. Липинського і Д. Донцова, які були, без сумніву, великими постатями українського політичного життя, слід звернути увагу на те, що як ідеологічні суперники вони рівночасно і відрізнялися поглядами, й також були дуже подібні між собою. В своїх працях обидва мислителі піддали гострій критиці демократію як ідеологію, так і політичну систему, в своїх висновках є глибоко переконаними традиціоналістами, пропагують волюнтаризм як рушійну силу в суспільно-політичному житті, а також опрацьовують питання суспільно-політичної еліти й приходять до подібних висновків про вагому, якщо не вирішальну роль провідної верстви. Про природну спорідненість цих двох підходів свідчить і думка англійського консерватора: «З погляду торі Британія є великою нацією, а не хаотичною сукупністю індивідів».

Основна трудність, яка ускладнює об'єктивний погляд на ідеологію українського націоналізму, зумовлена феноменом самого націоналізму, і можна погодитись з тими науковцями, які вважають, що не співмірність націоналізму з іншими, «класичними», «ізмами» є достатньо вагомою, щоб поставити його в один ряд із консерватизмом, лібералізмом чи соціалізмом. Ta загалом, достатньо обґрунтованим буде припущення про більшу схильність націоналізму до консервативної ідеї аніж до ліворадикальної. Використання ним «лівої» риторики в окремих випадках, переважно зумовлюється прагненням отримати певні тактичні переваги, а не внутрішньою тотожністю. Тому слушним є твердження Р. Шпорлюка, що націоналізм був не тільки «теоретичним відображенням» процесу побудови національної держави, але й дієвою силою цього процесу.

В той час як гіперболізований антропоцентризм «ліберальної» візі вступає в ідейно-духовний конфлікт із вірою у Всевишнього, з традицією, державними устроями, національними цінностями, що викристалізовувалися тисячоліттями. Забуваючи про культурну тяжість, традицію, яка і дала змогу сформувати інститути проект соціальної інженерії, який ігнорує духовні основи свободи, фундамент, завдяки якому і стала можлива свобода особи як ідея і політична практика, виразно не усвідомлюючи, що обличчя культури Європи сформувалося під впливом грецької думки, християнства й римського законодавства.

Націоналізм як ідеологія усієї нації є своєрідною «рамковою» ідеологією, «ідеологією-каркасом», яка може залучати цілу низку, на перший погляд, «чужорідних» для нього теоретичних схем, як от лібералізм, консерватизм, соціалізм, чи технократизм.

І все ж націоналізм схиляється до консервативного тлумачення суспільно-політичних і духовно-культурних процесів. Зумовлено це суттю національної ідеології. Багатогранна світоглядна система нації базується на тлумаченні нації як оптимального життєвого середовища для певної (достатньо великої і згуртованої) групи людей окремого «світу», котрий треба плекати і зміцнювати, захищати від різноманітних загроз, що зумовлює прихильність до більш консервативного світобачення.

Таким чином можна достатньо обґрунтовано припустити певну світоглядну єдність українського консерватизму і націоналізму міжвоєнного періоду, що в свою чергу дозволяє об'єднати їх у ширший «правий» світоглядний концепт. ідеологія політика лібералізм

Усебічне дослідження окресленої проблеми вимагає також вивчення поглядів представників українських лівих сил, що буде зроблено в наступних роботах.

Список використаних джерел

1. Баган Олег. Перший ідеолог ОУН / Олег Баган // Український націоналізм: історія та ідея. Науковий збірник. Вип. І / За ред. О. Батана. Дрогобич: Посвіт, 2009. С. 455-462.

2. Бекназар-Юзбашев Т.Б. Партии в буржуазных политико-правовых учениях / Т. В. Бекназар-Юзбашев. М.: Наука, 1988. 176 с.

3. Берк Е. Права людини / Едмунд Берк // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. К.: Смолоскип, 1998. С. 281 285.

4. Берк Е. Свобода і влада / Едмунд Берк // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. К.: Смолоскип, 1998. С. 286-287.

5. Берк Е. Релігія і громадянське суспільство / Едмунд Берк // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. K.: Смолоскип, 1998. С. 143.

6. Еук Б. Європа й що звідси випливає / Богдан Еук // Зустрічі. 1991. №2. С. 222.

7. Еклешаль Роберт. «Серцевина» консерватизму / Роберт Еклешаль // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. K.: Видавництво «Смолоскип», 1998. С. 49-64.

8. Керк Рассел. Основи і принципи консерватизму / Рассел Керк // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. K.: Смолоскип, 1998. С. 3-19.

9. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ., за ред. І. Макліна, А. Макмілана. K.: Вид-до Соломії Павличко «Основи», 2005. 789 с.

10. Kyзик П. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах: Монографія. 2-ге вид. / Петро Кузик. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. 220 с.

11. Лернатович В. Б. Правий радикалізм і національна ідея: Монографія / Володимир Богданович Лернатович. Львів: Видавництво «Євразія». 72 с.

12. Надольський Й. Західний консерватизм та український монархізм В. Липинського / Йосип Надольський, Валентина Надольська // В'ячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення / Матеріали Міжнар. конф., 26 27 квіт. 2007 р. / Уклад. A.E. Шваб. Луцьк: PBB «Вежа» Волин, нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. С. 94-100.

13. Ортега-і-Еассет. Бунт мас // Xoce Ортега-і-Еассет. Вибрані твори / Перекл. з іспанської В. Бургардта, В.В. Сахна, О. Товстенка / Xoce Ортега-і-Еассет. K.: Основи, 1994. С. 15-139.

14. Політична історія України XX століття: У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Kypac (голова) та ін. К.: Еенеза, 2002-2003. Т. 5: Українці за межами УРСР (1918 1940). Керівник тому В.П. Трощинський. K., 2003. 720 с.

15. Політологічний енциклопедичний словник / упорядник В.П. Еорбатенко, за ред. Ю.С. Шемшученка та ін. 2-е вид., доп. і перероб. K.: Еенеза, 2004. 7 с.

16. Себайн Джордж E. Історія політичної думки / Пер. з англ. / Джордж E. Себайн, Томас Л. Торсон. К: Основи, 1997. 838 с.

17. Скиба В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / Скиба В., Еорбатенко В., Туренко В.K.: Основи. 1998. 718 с.

18. Скратон P.А. Правий / Роджер А. Скратон // Політологічні читання. 1992. №4. С. 299-300.

19. Согрин В.В. Управляемая демократия: американський вариант / В.В. Согрин // Общественные науки и современность. 2004. №6. С. 112-121.

20. Філософія політики: Підручник / Авт. упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. K.: Знання України, 2003. 399 с.

21. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник / Юрій Романович Шведа. Львів: Тріада плюс, 2004. 528 с.

22. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / Пер. з англ. Г. Касьянов / Роман Шпорлюк. K.: Основи, 1998. 480 с.

Размещено на Allbest.ru