Міжнародно-політичний та регіональний виміри врегулювання ліванського конфлікту

Виокремлюються два етапи, які пройшла в своєму розвитку криза 1982-1984 рр., спричинена агресією Ізраїлю в Ліван 6 червня 1982 р. Основним змістом першого етапу (з червня по вересень 1982 р.) стало ізраїльсько-палестинське протистояння. Другий етап (з вересня 1982 р. по лютий 1984 р.) розпочався після депортації ОВП з Бейрута і був пов'язаний з вирішенням комплексу проблем, які торкалися власне сутності ліванського конфлікту. Досліджуються моделі врегулювання ліванського конфлікту, які були репрезентовані в цей період ліванськими президентами Баширом Жмайєлем (був обраний на посаду 23 серпня 1982 р., але загинув 14 вересня 1982 р.) та Аміном Жмайєлем (обраний 21 вересня 1982 р.), в яких опора на регіональних чи позарегіональних акторів розглядалася як запорука вирішення кризи. Наголошується, що А.Жмайєль, який мав на регіональному рівні два вибори - сирійський (апробований під час кризи 1975-1976 рр.) та ізраїльський (до якого схилявся Б.Жмайєль), обрав американський варіант. Однак спроби запровадити в Лівані модель забезпечення стабільності, яка ґрунтувалася на поєднанні таких ключових елементів, як відновлення дії механізму „консоціальної демократії” та опора на США, які, як уявлялося, були здатні нейтралізувати негативний вплив суперництва регіональних держав (насамперед, Сирії та Ізраїлю) на Ліван, не мали успіху.

Ліванська криза 1988-1990 рр. стала реальним наслідком протиріч, що концентрувалися в рамках системи власне міжарабських відносин, і була спричинена спробами Сирії запобігти обранню незалежного (тобто не повністю просирійськи орієнтованого) ліванського президента і, тим самим, уникнути ізоляції Дамаска в арабському світі. В розділі досліджується специфіка двовладдя, що склалося в Лівані на кінець 1980-х рр.: протистояння в умовах відсутності президента двох урядів - генерала М.Ауна та С.Хосса, які поширили свою владу, відповідно, на християнські та на мусульманські райони. На основі аналізу конфігурації і ієрархії зв'язків, що мали місце між основними силовими елементами новоутворених підсистем ліванського соціуму, та впливу на функціонування цих підсистем зовнішнього чинника, було зроблено висновок, що в цей період основне протиріччя у Лівані лежало не стільки в площині відносин С.Хосс - М.Аун, скільки в ракурсі Сирія - М.Аун.

Досліджується конфліктна взаємодія М.Ауна та ліванської міліції, як чинник поглиблення кризи. Політика М.Ауна була спрямована на трансформацію ролі міліції в ліванському соціумі з самостійної сили в залежно-допоміжну, що призвело в лютому - березні 1989 р. до поновлення збройної боротьби в Лівані, в основі якої лежало протиставлення тенденцій централізації (виразником якої був генерал М.Аун) та фрагментації (яку репрезентували міліції незалежно від їх конфесійної належності та політичної орієнтації).

Таким чином, сутність кризи 1988-1990 рр. в Лівані полягала, окрім традиційної боротьби за вплив на цю країну регіональних центрів сили (в даному випадку - Сирії та Іраку), в протистоянні захисників різних моделей забезпечення стабільності в Лівані:

моделі,близької до тієї, яка існувала до початку громадянської війни, але з акцентом на істотне посилення влади центрального уряду і на певне обмеження общинного плюралізму (репрезентував М.Аун);

альтернативних моделей, які влаштовували (в залежності від розвитку ситуації) Дамаск: моделі, в якій Сирія виступала у ролі центра визначального впливу на механізм її функціонування, чи моделі контрольованої дестабілізації (тотожна існуючій на той час в Лівані моделі міліцейської фрагментованості, але з акцентом на посилення сирійського впливу на більшість сегментів ліванського соціуму);

моделі міліцейської фрагментованості (захисниками якої виступали лідери ліванських військових формувань).

Було зроблено висновок, що збройне протистояння, що мало місце в 1989-1990 р., не вписувалося в рамки традиційного для Лівану християно-мусульманського протистояння.

У третьому розділі - „Діяльність міжнародних міждержавних організацій з врегулювання ліванського конфлікту” - аналізується процес формування в рамках системи міжарабських відносин моделей врегулювання ліванських криз 1975-1976 рр. та 1988-1990 рр., їх апробація; досліджується діяльність ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану.

В розділі зазначається, що на міжарабській арені окреслились два підходи до врегулювання ліванського конфлікту: “арабізації” - відновлення стабільності та безпеки у Лівані під егідою ЛАД та “сиріїзації” - процес контрольованого Сирією врегулювання. Автор з огляду на взаємодію цих тенденцій виокремлює три основні періоди процесу врегулювання ліванського конфлікту 1975-1976 рр.

Перший період (з квітня 1975 по травень 1976 р.) характеризувався блокуванням основними учасниками ліванського конфлікту будь-яких спроб "арабізації” його врегулювання. Підсумки позачергової сесії Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ арабських країн (15-16 жовтня 1975 р., Каїр), на якій було розглянуто ліванську проблему і в роботі якої не брали участь Сирія, ОВП та Ліван, засвідчили, що ЛАД не мала в цей період реальних важелів впливу на розвиток ситуації в Лівані.

Другий період (з червня по вересень 1976 р.) - період "часткової арабізації" врегулювання конфлікту в Лівані. Ліванський конфлікт стає предметом обговорення на позачерговій сесії Ради ЛАД в Каїрі 8-9 червня 1976 р. за участю всіх зацікавлених сторін, хід якої був позначений протистоянням двох підходів до врегулювання ліванської кризи: “арабізації” (репрезентували Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, ОВП) та “сиріїзації” (прихильниками були Сирія та ліванський президент С.Франж'є). Було досягнуто компромісне рішення: Сирія зберігала свою військову присутність в Лівані (принаймні, недвозначне вирішення цієї проблеми не мало місця, оскільки в остаточному тексті резолюції було вжито термін „заміна” замість терміну „вивід” сирійських військ, як це фігурувало в проекті, що надавало Дамаску простір для більш широкого трактування рішень Ради ЛАД з цього питання), одночасно ЛАД була залучена до процесу розблокування конфліктної ситуації в Лівані (створення МАСБ, формування комітету чотирьох, який мав співпрацювати зі всіма зацікавленими сторонами в Лівані тощо). Заходи, передбачені ЛАД щодо врегулювання ліванської кризи, в умовах військової присутності Сирії не могли бути ефективними апріорі.

Третій період (з жовтня по листопад 1976 р.) - період "повної, або інтенсивної арабізації" врегулювання ліванського конфлікту, якому було притаманне досягнення міжарабського консенсусу з ліванської проблеми, суть якого полягала у визнанні більшістю центросилових арабських держав (за винятком Іраку) особливої ролі Сирії в Лівані. В цьому контексті “повна або інтенсивна арабізація” процесу врегулювання ліванського конфлікту не означала, що тенденція до “арабізації” брала гору над тенденцією до “сиріїзації” (що знайшло б свій прояв в тому, що саме ЛАД мала б визначальний вплив на динаміку подій в Лівані, або ж, принаймні, в тому, що діяльність сирійських військ була поставлена під контроль ЛАД, - цього не сталося), а свідчила про те, що „арабізація” і „сиріїзація” більше не сприймалися як несумісні або взаємовиключні тенденції.

Прийняттям шестисторонньою зустріччю (Єгипет, Кувейт, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія, ОВП) 16-17 жовтня 1976 р. в Ер-Ріаді резолюцій стосовно Лівану та їх ратифікацією на конференції арабських країн на вищому рівні в Каїрі (25-26 жовтня 1976 р.) завершився процес формування арабської моделі врегулювання ліванської кризи, яка була стабілізаційною за своєю сутністю. Вона була спрямована на припинення воєнних дій та відновлення довоєнного статус-кво в Лівані як необхідних передумов для налагодження політичного діалогу, що мав розпочатися з ініціативи самих ліванців, оскільки на ЛАД не було покладено функцій організації та проведення переговорів між конфліктуючими сторонами. Акцентування уваги в рішеннях ЛАД виключно на відновленні довоєнного статус-кво без пропонування політичних реформ та здійснення повного роззброєння та розформування ліванських міліцій не було адекватним політичним реаліям Лівану, і на практиці не тільки не створювало необхідного переговорного простору, але й, по суті, сприяло інтенсифікації процесу становлення нової моделі забезпечення стабільності в Лівані - моделі міліцейської фрагментованості.

В розділі аналізується діяльність МАСБ та МАСС. Дисертант наголошує, що за своєю сутністю діяльність МАСБ в Лівані, які були створені згідно із рішеннями Ради Ліги від 9 червня 1976 р. і до складу яких ввійшли війська Лівії, Сирії, Судану та Саудівської Аравії, можна розглядати як регіональну операцію з підтримання миру, яка за своїми завданнями (відновлення безпеки та стабільності; заміна сирійських військ в Лівані) та параметрами ( 2,5 тис. чол.) була близькою до моделі операції ООН з підтримання миру. На основі аналізу діяльності МАСБ було зроблено висновок, що жодне із завдань, покладених на МАСБ, не було виконано в повному обсязі, а самі сили не стали істотним чинником стабілізації в Лівані. Неефективність діяльності МАСБ була зумовлена наступними причинами: 1) розгортання МАСБ відбувалося в період початку нової фази ескалаційного циклу ліванського конфлікту, а не в умовах реалізації угоди про припинення вогню (тобто, фази врегулювання конфлікту), що дозволило б міжарабським силам приступити власне до виконання покладених на них функцій; 2) сирійська військова присутність на території Лівану, яка мала тенденцію до зростання (на кінець літа 1976 р. складала понад 20 тисяч осіб, з яких лише незначна кількість була інтегрована в МАСБ), по суті, нейтралізувала той очікуваний позитивний ефект, який повинен був бути досягнутий розгортанням миротворчих сил ЛАД; 3) відмова ліванських християн дати дозвіл на розміщення (як це передбачалося рішеннями ЛАД) контингентів МАСБ в Східному Бейруті, який ними контролювався; 4) незацікавленість в припиненні війни ліванських сторін; наявність у них кращої альтернативи переговорам.

Трансформація МАСБ в МАСС, згідно із рішеннями шестисторонньої конференції арабських країн в Ер-Ріаді (16-17 жовтня 1976 р.) та Каїрської зустрічі арабських держав на вищому рівні (25-26 жовтня 1976 р.) передбачала не тільки суттєве збільшення чисельності міжарабських сил (до 30 тис. чол.) і розширення та переорієнтацію їх функцій, але й істотну трансформацію самої сутності місії міжарабських сил в Лівані: перехід від проведення традиційної "операції з підтримання миру" до операції "примусу до миру", в якій акцент був зроблений на силові компоненти акції. Останнє повною мірою притаманне практиці сирійського (найбільш чисельного - 25 тис. чол.) контингенту в складі МАСС. З іншого боку, функціонування несирійських контингентів МАСС (крім сирійців, до складу МАСС увійшли також військові контингенти Південного Ємену, Об'єднаних Арабських Еміратів, Лівії, Саудівської Аравії та Судану) дозволяє говорити про дуальний характер місії міжарабських сил ЛАД: за своїм потенціалом і повноваженнями це були сили “примусу до миру”, в той час як їхня практична діяльність вписувалася в рамки „операції з підтримання миру”.

Діяльність МАСС мала далеко не однозначний вплив на розвиток ліванського конфлікту. З одного боку, МАСС ( принаймні, до середини 1978 р.) виступали в якості стабілізуючого чинника: були зупинені воєнні дії, відбувся процес вилучення важкої зброї у сторін конфлікту, були відкриті для експлуатації основні шляхи сполучення, відновив роботу міжнародний бейрутський аеропорт, військові загони Палестинської визвольної армії (як і іракські “добровольці”, які увійшли до Лівану під час громадянської війни), були виведені за межі країни під наглядом представників МАСС, палестинські військові формування повернулися до таборів біженців.

З іншого боку, стабілізація ситуації на півночі та в центральних районах одночасно супроводжувалась її загостренням на Півдні Лівану, що було спричинено протиріччям між мандатом МАСС та таємною угодою про “червону лінію” між Сирією та Ізраїлем щодо Лівану, яка передбачала що сирійські війська не будуть просуватися на південь далі р.Літані. Це призвело до того, що військові контингенти МАСС не були розміщені на Півдні Лівану, як це передбачалося їх мандатом, і, як наслідок, тут виник своєрідний вакуум сили, який прагнули заповнити і палестинські військові формування (які були витіснені з інших частин Лівану), і Ізраїль (який став на шлях формування залежних від нього структур, здатних попередити повернення палестинців у цей район). Спостерігався процес поступової регіоналізації ліванського конфлікту (зокрема, на півдні) на противагу його арабізації (в центрі та на півночі країни).

Миротворчі зусилля ЛАД в Лівані в 1975-1976 рр. засвідчили слабкість міжарабської системи, що знайшло свій прояв у трансформуванні міжарабських сил з механізму, створеного і спрямованого на виконання рішень ЛАД, в інструмент власне сирійської політики; це було остаточно завершено в кінці 1970-х рр. із виходом контингентів інших арабських країн із складу МАСС.

В дисертації виокремлюється два етапи в діяльності ЛАД з врегулювання ліванської кризи 1988-1990 рр. На першому етапі (грудень 1988 р. - середина травня 1989 р.) наголос в зусиллях ЛАД було зроблено на пошуку компромісу між основними політичними акторами на внутрішньоліванському рівні з метою погодження прийнятної кандидатури на посаду президента країни. 12 січня 1989 р. Рада ЛАД сформувала комісію з примирення в Лівані (у складі представників Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів, Алжиру, Йорданії, Тунісу та Судану), зусиллями якої 30 січня - 1 лютого 1989 р. в Тунісі була проведена зустріч М.Ауна, С.Хосса та колишнього спікера парламенту Х.Хуссейні (остання не мала успіху). Позиція ЛАД включала наступні принципові положення: криза, яка розпочалася в 1988 р. не обранням президента, має внутрішній характер і за своєю сутністю є кризою влади, а не системною кризою; розв'язання проблеми лежить у площині узгодження інтересів ліванських конфліктуючих сторін; процес врегулювання має бути поетапним, що передбачає поступовість розширення кола учасників політичних дискусій з обов'язковим закріпленням досягнення позитивних результатів на кожному з відповідних етапів. Обрання президента розглядалося в якості передумови для започаткування процесу пошуку формули конституційних реформ. Зусилля ЛАД не були спрямовані на вирішення життєвоважливих проблем ліванського соціуму (чи, принаймні, відкладали їх вирішення на майбутнє) і не передбачали висунення будь-яких ініціатив в сфері політичних реформ та розв'язання проблеми військової іноземної військової присутності на ліванській території. Модель врегулювання, яка була запропонована ЛАД в грудні 1988 р. - середині травня 1989 р., за своєю сутністю наближалася до стабілізаційної моделі, апробованої Лігою під час врегулювання ліванської кризи 1975-1976 рр.

Другий етап (кінець травня 1989 р. - вересень-жовтень 1989 р.) був започаткований зустріччю 23 травня 1989 р. на вищому рівні арабських країн (м. Касабланка, Марокко) і позначений формуванням в рамках ЛАД нової моделі врегулювання ліванського конфлікту, в основу якої був покладений комплексний підхід до вирішення проблеми, і яка ґрунтувалася на визнанні органічного взаємозв'язку між внутрішніми (необхідність проведення політичних реформ) та зовнішніми (ліквідація іноземної військової присутності на ліванській території) аспектами ліванської кризи та необхідності їх вирішення в рамках єдиної схеми. Передбачалося прийняття ліванським парламентом пакету політичних реформ, які мали бути розроблені спеціально сформованим ЛАД органом - "Комітетом трьох з Лівану" (Саудівська Аравія, Марокко, Алжир), обрання президента країни, формування уряду національної згоди, здійснення реформ ліванської політичної системи. В дисертації наголошується, що за своєю сутністю модель врегулювання ліванської кризи, яку запропонувала ЛАД і яка була прийнята 30 вересня 1989 р. депутатами ліванського парламенту в Ет-Таїфі („Хартія національної згоди”), була адаптаційною з окремими елементами трансформаційної моделі (про що свідчить ухвалення положень про ліквідацію конфесіоналізму та формування структур, які мали розробити механізми і плани цього процесу).

Дисертант зазначає, що в Таїфській угоді проблема іноземної військової присутності (Сирії, Ізраїлю та ОВП) в Лівані не була вирішена (що ставило під сумнів спроможність впровадження в Лівані модифікованої моделі консоціальної демократії, як це передбачалося угодою). Таїфська угода не передбачала подальшої участі ЛАД в реалізації її положень, що знаменувало собою закінчення процесу „арабізації” ліванського конфлікту. На противагу цьому, в ній були закладені основи подальшої „сиріїзації” мирного процесу в Лівані. Формалізація визначальної ролі сирійського чинника означала, що власне Дамаск мав змогу вирішувати, яка саме модель забезпечення стабільності буде формуватися в Лівані в посттаїфський період.

В розділі аналізуються існуючі точки зору на проблему Півдня Лівану (її сутність, час виникнення та шляхи вирішення), досліджуються основні напрямки діяльності ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану, і зокрема, функціонування ТСООНЛ, на які було покладено три основні функції: підтвердження виводу ізраїльських військ; відновлення міжнародного миру і безпеки; надання допомоги урядові Лівану в забезпеченні повернення йому його ефективної влади в цьому районі. З'ясовано причини появи істотних проблем в діяльності ТСООНЛ. Акцентується увага на тому, що прийняття Радою Безпеки ООН резолюції № 425 стало наслідком досягнення відносного консенсусу на глобальному рівні, в той час як на регіональному рівні беззастережна підтримка мандата сил ООН Ізраїлем, ОВП та Сирією була відсутня. Наголошується, що текст резолюції №425 залишав простір для двозначних трактувань: формулювання про „повний вивід ізраїльський військ” відсутнє, наголос зроблено на терміновості цього процесу (негайний вивід військ). В резолюціях №425 та №426 не було вирішено ряд принципових питань функціонування миротворчих сил ООН (чітко не було окреслено район розміщення ТСООНЛ, не було визначено статус перебування на Півдні Лівану військових формувань ОВП чи ліванських міліцій). Зазначається, що різне тлумачення самої сутності проблеми Півдня Лівану спричинило і появу розбіжностей в трактуванні положень резолюції №425, насамперед Ізраїлем та Ліваном.

У четвертому розділі - „Ліванська проблема в політиці регіональних та позарегіональних держав” - досліджуються концептуальні засади та політика Ізраїлю, Сирії, США, Франції та колишнього СРСР стосовно Лівану.

На основі дослідження ліванського курсу Сирії зроблено наступний висновок: політика Дамаску в Лівані, як і підходи Сирії стосовно ліванського конфлікту та вибору моделей його врегулювання, формувалася не на основі постулатів панарабської ідеології, а на базі тлумачення сирійських інтересів в цій країні, які вбачалися в максимальному розширенні свого впливу. Виокремлюються чинники, які впливали на формування ліванської політики Сирії: традиційний підхід Дамаска до природи сирійсько-ліванських відносин, який ґрунтувався, до певної міри, на окремих принципах, в свій час покладених в основу концепції „Великої Сирії”; становище Сирії в рамках міжарабської системи міжнародних відносин; роль Лівану в стратегії протистояння Дамаску з Ізраїлем; станом відносин Сирії з ОВП. В період ліванського конфлікту політика Сирії була спрямована на впровадження в Лівані такої моделі забезпечення стабільності, яка дозволяла б Дамаску виступати в ролі арбітра між конфліктуючими сторонами. Одночасно Дамаск прагнув до встановлення зв'язків на кшталт особливих з деякими ліванськими політичними акторами (з подальшим переводом цих відносин в площину асиметричної взаємозалежності, а то й прямої залежності від Дамаска). При цьому конфесійна належність чи ідеологічні вподобання останніх не мали принципового значення; критеріями виступала спроможність забезпечення сирійських інтересів в Лівані. В розділі зазначається, що для Сирії були неприйнятними моделі вирішення конфлікту, які передбачали: остаточну перемогу однієї із сторін; кантонізацію Лівану; відсторонення Сирії від процесу мирного врегулювання або спроби впровадження моделей врегулювання, які не повністю враховували сирійські інтереси тощо.

Після досягнення Таїфської угоди та ліквідації режиму генерала М.Ауна курс Дамаску був спрямований на формування нової моделі забезпечення стабільності в Лівані, в якій Дамаск відігравав би домінуючу роль, маючи визначальний вплив на формування політики Лівану, - насамперед, в сферах безпеки та зовнішніх зносин. Такою моделлю стала посттаїфська модель, яка характеризується процесом сателітизації (або сиріїзації) ліванських державних структур і системоутворюючим елементом якої виступає нова політична еліта (поліконфесійна за своїм складом), що перебуває в патронатно-клієнтних відносинах з Дамаском, і є односторонньо залежною від нього.

В розділі зазначається, що місце Лівану на шкалі ізраїльських близькосхідних інтересів було зумовлене специфікою зовнішньополітичної стратегії Тель-Авіва, мета якого - створення необхідних умов для виживання Ізраїлю як держави шляхом забезпечення основних параметрів фізичної та економічної безпеки країни. Ліванська політика була спрямована на забезпечення „основної” безпеки (попередження участі Лівану в антиізраїльській коаліції арабських країн; не допущення перетворення ліванської території на плацдарм для здійснення масштабних воєнних дій проти Ізраїлю, які б загрожували самому його існуванню) та „поточної” безпеки (попередження здійснення з ліванської території військових акцій, які загрожували б життю та безпеці громадян Ізраїлю). В концептуальному плані ліванська політика значною мірою ґрунтувалася на положеннях концепції „периферійних союзів”, реалізація якої передбачала дестабілізацію арабських режимів зсередини шляхом встановлення контактів з меншинами в арабських країнах та активного сприяння інтенсифікації процесу політизації цих соціокультурних груп. Особлива роль фундаторами цієї концепції Д.Бен-Гуріоном та Реувеном Шіалохом відводилася маронітській субобщині в Лівані. Ізраїль був зацікавлений в збереженні в Лівані моделі „конфесійної демократії”, домінуючі позиції в рамках якої належали маронітам; прийнятним для Тель-Авіву уявлявся за певних умов і курс ліванських християн на створення незалежної держави (модель кантонізації Лівану), яка б стала ізраїльським союзником на Близькому Сході.

В розділі наголошується, що політика Ізраїлю в період ліванської кризи 1975-1976 рр., яка була спрямована на локалізацію загроз „основній” і „поточній” безпеці в Лівані, мала характер реагуючої та протидіючої, оскільки на процес прийняття рішень офіційного Тель-Авіву великий вплив мав ситуаційний чинник. Прийнятна для Ізраїлю модель врегулювання конфлікту в Лівані передбачала ліквідацію військової палестинської присутності на ліванській території та збереження домінуючих позицій маронітів в Лівані (відновлення довоєнного статус-кво). З'ясовано, що в період кризи 1975-1976 рр. перед Ізраїль постала дилема: чи перемога палестинсько-мусульманської коаліції в Лівані, чи стабілізація ситуації шляхом розширення масштабів сирійського втручання в конфлікт. Ізраїль вважав другий варіант більш прийнятним (хоч сирійська модель врегулювання ліванського конфлікту не повністю відповідала інтересам Ізраїлю, оскільки не вирішувала проблеми палестинської присутності в Лівані) за умови не розгортання сирійських військ на Півдні Лівану та недопущення повернення в цей район палестинських збройних формувань. Проблема нового формату стримування Сирії в Лівані була вирішена шляхом досягнення таємної угоди з Сирією про „червону лінію”. Ключовими елементами нової ізраїльської політики щодо Півдня Лівану (політики „надійного паркану” - good fence policy), спрямованої на локалізацію загроз „поточній” безпеці, були: гуманітарна допомога населенню Півдня Лівану; ліквідація військової присутності всіх неліванських сил в південному регіоні Лівану; створення проізраїльської південно-ліванської міліції. На відміну від концепції „периферійних союзів” з її незаперечним акцентом на встановлення контактів виключно з маронітською субобщиною, політика „надійного паркану” була орієнтована на досягнення союзу з місцевим населенням (незалежно від конфесійної належності) на основі спільності інтересів стосовно нерозміщення палестинських збройних формувань в цьому регіоні.

В дисертації наголошується, що вторгнення Ізраїлю в Ліван 6 червня 1982 р., мало на меті силовими методами ліквідувати палестинську присутність на ліванській території та відновити статус-кво в Лівані, яке існувало до початку громадянської війни, тобто відновити функціонування механізму “конфесійної демократії” без внесення будь-яких суттєвих змін в існуючу на той момент формулу розподілу влади при одночасному перетворенню Ізраїлю у визначальний чинник зовнішнього впливу в Лівані. Після виводу ізраїльських військ в 1985 р. з ліванської території пріоритетом ізраїльської політики в Лівані стає проблема Півдня Лівану.

В дисертації наголошується, що підходи країн Заходу до врегулювання ліванських криз 1975-1976 рр., 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. визначалися місцем даного конфлікту на шкалі близькосхідних та глобальних інтересів країн Заходу Такий підхід, притаманний, насамперед, США, був доповнений у Франції чинником традиційності її зв'язків з Ліваном, що призводило до появи певних розбіжностей у позиціях Вашингтону та Парижу щодо ліванського конфлікту, які, однак, не мали характеру протиріч і концентрувалися переважно в площині вибору механізмів та засобів розблокування конфліктних ситуацій в Лівані.

Зазначається, що адміністрація Дж.Форда розглядала ліванську кризу 1975-1976 р. не як істотну загрозу своїм позиціям в близькосхідному регіоні, а, здебільше, як перешкоду на шляху до здійснення американської „поетапної” політики на Близькому Сході, спрямованої на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Складовими елементами ліванської політики адміністрації Дж.Форда в 1975-1976 рр. стали наступні: неприйнятність прямого американського втручання в розвиток ліванського конфлікту; обмеження своїх зусиль функцією посередника; уникнення взяття на себе будь-яких зобов'язань щодо посилення влади центрального уряду Лівану (тобто допомога в стабілізації ситуації та збереженні територіальної цілісності та незалежності країни); сприяння проведенню президентських виборів як передумови для відновлення функціонування системи „конфесійної демократії”; підтримка „арабського варіанту” розв'язання ліванської кризи, ключова роль в реалізації якого мала належати Сирії, військове втручання якої в ліванський конфлікт оцінювалась офіційним Вашингтоном як „конструктивний” крок.

В дисертації акцентується увага на тому, що США та їх західноєвропейські союзники розглядали ліванську кризу 1982-1984 рр. в цілому (а не тільки початкову її фазу, пов'язану з ізраїльсько-палестинським протистоянням на ліванській території) в контексті глобального протистояння з СРСР, що зумовило масштабне залучення адміністрації Р.Рейгана до процесу її врегулювання. Підходу адміністрації Р.Рейгана до врегулювання ліванського конфлікту була притаманна значна неадекватність оцінок джерел конфлікту: нестабільність в Лівані є здебільше результатом негативного зовнішнього впливу окремих регіональних країн та організацій; "конфесійна демократія" в її довоєнному варіанті й надалі спроможна забезпечувати стабільність та розвиток Лівану; основним стабілізуючим чинником у Лівані є центральний уряд, який спроможний об'єднати навколо себе всіх ліванців; вивід іноземних військ з ліванської території є передумовою процесу національного примирення; лідери міліцій добровільно погодяться роззброїти свої військові формування тощо.

В розділі аналізується діяльність БНС-I та БНС-II в Лівані. При цьому наголошується, що неправомірно оцінювати місію БНС-І як таку, що повністю не мала успіху. Основне завдання, покладене на ці сили (вивід палестинських військових формувань із Бейруту), було виконано. Виокремлюються наступні складові успіху місії БНС-І: конкретність та реалістичність завдань, які були поставлені перед ними; наявність згоди на оперативному і тактичному рівнях на проведення миротворчої операції (до того ж, на всіх рівнях - глобально-регіональному та внутрішноліванському); модель БНС-І була близькою (хоч і не тотожною) до моделі сил ООН з підтримання миру.

В роботі наголошується, що характерними рисами діяльності БНС-ІІ були принципова відсутність на глобально-регіональному рівні консенсусу щодо їх місії в Лівані, а також процес поступової втрати згоди з боку ліванських політичних акторів на тактичному рівні. В структурі завдань, покладених на БНС-ІІ, існували протиріччя, які в подальшому стали суттєвим чинником невдачі їх місії в цілому, а саме: протиріччя між принципом "нейтральності" та інтересами США в Лівані, що спричинило дуальність місії БНС-ІІ в Лівані (поєднання функцій, притаманних операціям з підтримання миру, з функціями, які передбачали стримування СРСР на Близькому Сході); протиріччя між цілями та потенціалом БНС-ІІ (цілі, значною мірою, були орієнтовані на здійснення операції "примусу до миру", у той час як кількісні параметри та характер озброєння передбачали проведення операції з підтримання миру) тощо.

Кінець 1980-х рр. був позначений формуванням нового підходу США до врегулювання ліванського конфлікту, який ґрунтувався на дещо інших, аніж в період 1982-1984 рр., концептуальних засадах. Базовими положеннями американської моделі вирішення ліванської проблеми (яка за своєю сутністю була адаптаційною на противагу стабілізуючій, що лежала в основі американського плану 1982-1984 рр.) стали наступні: необхідність проведення конституційної реформи як єдино прийнятного шляху для виходу з глибокої політичної кризи та збереження територіальної цілісності та єдності Лівану; вибори нового ліванського президента як передумова початку процесу політичних реформ; американо-сирійсько-ліванська взаємодія як запорука розгортання процесу політичного врегулювання ліванського конфлікту.

З травня 1988 р. ліванську політику США можна охарактеризувати як таку, що вписувалися в рамки превентивної дипломатії, оскільки основної її метою стає попередження кризи, яка неминуче могла виникнути у випадку не обрання ліванського президента. Однак превентивна дипломатія США напередодні виборів ліванського президента мала обмежений і незбалансований (з огляду на співвідношення зусиль на регіональному та внутрішньоліванському рівнях) характер, оскільки була спрямована, більшою мірою, на запобігання блокування процесу виборів з боку Сирії, аніж на узгодження інтересів основних ліванських політичних акторів та стимулювання переговорного процесу в самому Лівані. Неуспіх дипломатичних зусиль з боку США став однією із причин поглиблення конфлікту в Лівані; офіційний Вашингтон в подальшому не приймав активної участі в процесі пошуку шляхів врегулювання ліванського конфлікту.

В розділі наголошується, що підхід СРСР до ліванського конфлікту (і, відповідно, до засад його врегулювання) визначався близькосхідною стратегією Москви в цілому, і не характеризувався висуненням конкретних ініціатив стосовно його вирішення. Під час ліванської кризи 1975-1976 рр. (зокрема, після вступу Сирії у війну в Лівані на боці правих християн) радянська політика стосовно Лівану була спрямована на мінімізацію негативних наслідків впливу ліванської війни на радянські позиції в регіоні, і передбачала не вирішення, а, навпаки, ігнорування дилеми, яка постала перед СРСР у зв'язку із збройним протистоянням його союзників - Сирії та ОВП - в Лівані. Це призвело до послаблення позицій Москви на Близькому Сході, до істотного зменшення його впливу на ОВП і Сирію, і лише підписання кемп-девідських угод між Єгиптом та Ізраїлем принципово змінило характер розвитку радянсько-сирійських і сирійсько-палестинських відносин, спрямувавши їх в “традиційне русло”.

Політиці СРСР в період кризи 1982-1984 рр. в Лівані була притаманна надмірна обережність та інертність, яка межувала з політичною безпорадністю в справі збереження свого політичного впливу в близькосхідному регіоні, що було зумовлено дією наступних чинників: боротьбою за владу в Кремлі, яка мала місце в останні місяці перебування при владі Л.І.Брежнєва і хронологічно співпала з початком ліванської кризи 1982 р.; прагненням Москви уникнути прямого воєнного протистояння (як пріоритетне завдання) з США в близькосхідному регіоні; помилковістю висновку, що вторгнення Ізраїлю в Ліван створювало необхідні умови для відновлення арабської єдності на антиізраїльській та антиімперіалістичній основі. В розділі наголошується, що формування після ліванської кризи 1982-1984 рр. в цілому більш сприятливої для Радянського Союзу ситуації на Близькому Сході не стало результатом реалізації на практиці радянської політики в Лівані (чи близькосхідної стратегії в цілому), а було зумовлено поєднанням дії цілого комплексу чинників, які призвели до політичної поразки головного глобального супротивника СРСР - США - в Лівані.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження:

1. Проблематика як конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, так і пошуку ефективних шляхів їх врегулювання є недостатньо опрацьованою в науковому плані та належить до одного з найменш досліджених об'єктів наукового аналізу. Відсутні концепції, які б моделювали механізм функціонування та руху такого типу систем, визначали роль в них конфлікту та криз, не існує спеціально розробленої методики врегулювання конфліктів, які розгортаються в глибоко розділених мозаїчних соціумах, не має чітко визначеного відповідного категоріально-понятійного апарату.

2. Автором на прикладі Лівану запропоновано концепцію моделей забезпечення стабільності в глибоко розділених мозаїчних соціумах, яка є основою для тлумачення функціонування та руху такого типу соціумів, а також дозволяє з принципово нових позицій підійти до аналізу і, головне, визначення ефективності (причин успіхів і невдач) та адекватності зусиль акторів міжнародних відносин з врегулювання ліванського конфлікту. Модель забезпечення стабільності визначається як певний стан і тип зв'язків і відносин (як в рамках системи, так і тих, що встановлюються між елементами системи та зовнішнім середовищем і мають характер кореляційних), який в комплексі об'єктивно-суб'єктивних взаємодій шляхом формування адекватних йому механізмів стабілізації забезпечує функціонування системи, при якому остання зберігає свої базові параметри і здатність існувати в часі і просторі. У глибоко розділених мозаїчних соціумах (яким є Ліван) процес руху системи відбувається через масштабні кризи, які мають на меті попередити процес руйнування системи, виконуючи, по суті, стабілізуючі функції. Кризи виступають в якості рушійної сили змін моделей забезпечення стабільності у глибоко розділених мозаїчних соціумах, а сам рух такого типу систем набуває стрибкоподібного характеру. Кризи 1982-1984 рр. та 1988-1989 рр. в Лівані були проявом саме таких спроб переходу ліванського соціуму до іншої моделі забезпечення стабільності.

3. Комплексний аналіз, здійснений в ході дисертаційного дослідження, дозволив автору прийти до наступного висновку: Ліван, як глибоко розділений мозаїчний соціум, є відкритою системою із високим рівнем автономності елементів та низьким ступенем інтегрованості. Визначальними ознаками такої системи є :

високий ступінь впливу зовнішнього чинника на її функціонування (просторові зв'язки її елементів з зовнішнім середовищем можуть відігравати більш важливу - або ж, принаймні, істотну - роль, аніж кореляційні зв'язки між її елементами в рамках системи);

домінування конфліктного потенціалу над потенціалом кооперації і згоди;

статичний конфліктний тип стабільності.

4. Ліванський конфлікт 1975-1990 рр. за своєю сутністю був позаінституціональним конфліктом, ознакою якого є вихід конфліктної взаємодії елементів (і, відповідно, розв'язання системних протиріч, що є її наслідком) за межі існуючих в системі інституцій. Є підстави стверджувати, що в цьому контексті ліванська криза 1975-1976 рр. стала кульмінаційним моментом трансформації інституціаналізованого конфлікту в позаінституціональний, в той час, як кризи 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. були проявом розвитку власне позаінституціонального конфлікту, спробами впровадження нової моделі забезпечення стабільності в ліванському соціумі, яка б дозволила інституціаналізувати існуючий конфлікт, тобто ввести його вирішення в рамки модифікованих інституцій.

5. Модель ліванського конфлікту або „ліванізації” - це особливий тип розгортання етноконфесійного конфлікту, предметом якого є боротьба конфліктуючих сторін (соціокультурних груп), які мають спільне етнічне коріння, але репрезентують різні цивілізаційні комплекси) за перерозподіл політичної влади, заснованої на засадах конфесіоналізму.

Автор виокремлює наступні типові формальні ознаки ліванської моделі конфлікту:

порушення рівноваги в соціумі та нездатність існуючих механізмів забезпечити збалансування сил та інтересів субобщин;

слабкість центрального уряду, його об'єктивна неспроможність забезпечити порядок в країні;

відносини соціокультурних груп з регіональними і позарегіональними акторами, які мали дисперсний характер (що не виключало наявності пріоритетних зв'язків традиційного характеру) набувають форми „особливих” вибіркових зв'язків, стратегічних за своєю сутністю, спрямованих на захист та виживання субобщин;

інтернаціоналізація конфліктних відносин в соціумі, розширення кола учасників конфлікту за рахунок регіональних та позарегіональних акторів, що призводить як до ускладнення структури конфлікту, яка набуває багаторівневого характеру (глобальний, регіональний та внутрішній вимір), так і до розширення самого предмету конфлікту;

поляризація політичних сил в рамках субобщин як прояв соціокультурної кризи, що знаходить свій вияв в зростанні когнітивних дисонансів: формування в межах субобщин сегментних груп на чолі з власною елітою, які пропонують власне трактування шляхів захисту субобщини;

хвилеподібний характер динаміки конфлікту (періодичність фаз збройного, „відкритого” протистояння), що значною мірою спричинено тісним переплетінням інтересів прямих і непрямих учасників конфлікту.

6. Поява конфесійної демократії була не наслідком автохтонного розвитку ліванського соціуму (іманентними були лише окремі її елементи, наприклад, досвід досягнення під час виборів еміра консенсусу феодальною знаттю поліконфесійною за своїм складом), а результатом привнесення на ліванський ґрунт і поєднання з інтересами різних субобщин західноєвропейської ідеї демократичного плюралізму (тобто стала наслідком імпорту формальних інститутів).

7. Можна виокремити, принаймні, декілька типів моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському соціумі, і відрізнялися одна від одної характером впливу зовнішнього чинника на процес їх функціонування, а саме:

Тип моделі забезпечення стабільності, функціонування якої пов'язано із наявністю "центра сили" поза межами Лівану (тобто, поза рамками системи), який мав істотний (а, інколи, - домінуючий) вплив на процес збалансування інтересів субобщин, виступаючи в деяких випадках в якості арбітра. Цей тип був притаманний моделям, апробованим у період Гірського Лівану (мутасарріфату), Великого Лівану (періоду французького мандату) та в посттаїфський період (доба Другої Республіки); зовнішніми центрами домінуючого впливу, відповідно, були Османська імперія, Франція та Сирія. При цьому, якщо вплив Османської імперії до певної міри врівноважувався європейськими державами (не тільки ініціаторами, але й гарантами як новосформованої системи влади, так і власне ліванської автономії), то вплив Франції ї Сирії в Лівані не мав істотних обмежень.

Тип моделі забезпечення стабільності, якому притаманний високий рівень впливу зовнішнього оточення на систему при відсутності домінанти одного актора (регіонального чи позарегіонального). Приклад такого типу - модель міліцейської фрагментованості.

Тип моделі забезпечення стабільності, який характеризувався відносно низьким ступенем зовнішнього впливу на систему; притаманний моделі „конфесійної демократії”, за якої досягнення консенсусу є проблемою самих ліванських політиків.

8. Виокремлення автором моделей забезпечення стабільності, а також структурно-функціональний аналіз ліванського конфлікту, дали змогу підійти до дослідження миротворчих зусиль акторів міжнародних відносин, спрямованих на врегулювання ліванського конфлікту, в двох площинах: з огляду на те, який саме аспект ліванського конфлікту - власне ліванського (внутрішнього за своєю суттю), чи ізраїльсько-палестинського (який розгортався на ліванській території) був в той чи інший період першочерговим об'єктом миротворчої діяльності, та з огляду на те, на утвердження якої моделі забезпечення стабільності були спрямовані ці зусилля.

Аналіз, проведений в першій площині, дозволив виявити дві наступні тенденції: якщо власне ліванський аспект конфлікту, який, насамперед, зачіпав інтереси арабських країн і, до певної міри, був пов'язаний із протиріччями, які концентрувалися в сфері боротьби за лідерство в арабському світі, був об'єктом миротворчих зусиль ЛАД (при згоді та підтримці з боку інших міжнародних акторів) та окремих арабських держав (в першу чергу, Сирії), то ізраїльсько-палестинське протистояння, яке розгорталося на території Лівану, і наслідки якого могли вплинути на близькосхідний та, певною мірою, на глобальний баланс сил, було об'єктом миротворчих зусиль ООН (спрямованих, в першу чергу, на вирішення проблеми Півдня Лівану) та США, результатом яких стало припинення в 1982 р. першої ізраїльсько-палестинської війни, яка мала місце на ліванській території.

Аналіз, проведений в другій площині, дозволив автору виокремити три типи моделей врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах: стабілізаційну, адаптаційну та трансформаційну. Стабілізаційна модель спрямована на усунення причин, які перешкоджали нормальному функціонуванню існуючої моделі забезпечення стабільності (відновлення статус-кво); уявляється ефективною лише за умови згоди відповідних сегментів соціуму на збереження існуючої моделі забезпечення стабільності без внесення кардинальних змін в процес її функціонування. Адаптаційна модель передбачає спрямованість миротворчих зусиль на впровадження нової моделі забезпечення стабільності, яка буде адекватною новим реаліям в структурі соціуму і буде здатною абсорбувати зміни, що мали місце в системі. Необхідним елементом цієї моделі уявляться ініціювання та створення миротворцями необхідних умов для здійснення політичних реформ, прийнятних для конфліктуючих сторін. За трансформаційної моделі миротворчі зусилля спрямовані на встановлення таких параметрів розвитку соціуму, які, в кінцевому результаті, забезпечать перехід до динамічного типу стабільності, що дозволить системі набувати нових якостей еволюційним шляхом. Ця модель врегулювання включає в себе елементи соціальної інженерії і уявляється прийнятною лише за наявності високого ступеня згоди серед сегментів системи (насамперед, політичної еліти) стосовно принципів на норм функціонування системи.

9. Аналіз миротворчої діяльності з врегулювання ліванського конфлікту в 1975-1990 рр. дав підстави зробити наступні висновки: найбільш ефективною моделлю врегулювання позаінституціональних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах є адаптаційна модель, яка дозволяє швидко і більш ефективно, порівняно із використанням інших моделей, інституціоналізувати конфлікт. Приклад - миротворча діяльність ЛАД з врегулювання ліванського конфлікту в кінці 1980-х рр., результатом якої стало досягнення Таїфської угоди („Хартії національної згоди”). З іншого боку, серед основних причин невдач миротворчих зусиль у 1970-х-1980-х рр. - невірна оцінка самої природи конфлікту в Лівані і, як наслідок, неадекватність вибору моделі врегулювання конфлікту.

10. В основі формування підходів регіональних та позарегіональних країн до вибору моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту лежали тогочасне тлумачення ними своїх геополітичних інтересів в близькосхідному регіоні, а не глибокий аналіз причин та джерел ліванського конфлікту.

11. Методика врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах має ґрунтуватися на поєднанні, принаймні, трьох основних підходів: діагностичного; інституціонального; інструментального. Діагностична складова врегулювання включає в себе вирішення низки завдань аналітичного плану та на цій основі прийняття стратегічного рішення - вибору моделі врегулювання конфлікту. Основне завдання діагностики - пошук моделі забезпечення стабільності, адекватної тогочасним реаліям соціуму, і підтягування структурних і процедурних чинників конфлікту в цьому напрямку. Розробка такої моделі має враховувати наявність зони адекватного рішення, вихід за межі якої поставить під загрозу успіх миротворчих зусиль в цілому. Інституціональний підхід ґрунтується на визнанні того, що конфлікт як явище в глибоко розділених мозаїчних соціумах (тобто системах, яким притаманний статичний конфліктний тип стабільності) є неминучий, а, отже, його можна лише врегулювати, а не вирішити. Головне завдання миротворців полягає в тому, щоб трансформувати позаінституціональний конфлікт в інституціоналізований, передумовою чого є наявність в соціумі інституціональних можливостей для вияву та зіткнення інтересів. В цьому контексті має бути здійснена всебічна підтримка існуючих (а у випадку відсутності нагальною є потреба в створенні) консоціальних механізмів врегулювання суперечок. Інструментальна складова процесу врегулювання. Оскільки врегулювання конфлікту в глибоко розділених соціумах прямими учасниками конфлікту, уявляється проблематичним, то участь третьої сторони в мирному процесі можна розглядати як необхідний елемент процесу врегулювання. Найбільш прийнятною формою участі третьої сторони в урегулюванні такого типу конфліктів є посередництво, результативність якого буде вищою, якщо його будуть здійснювати актори (міжнародні організації чи держави), які мають безпосередні інтереси в конфлікті, аніж незацікавлена нейтральна сторона. Наголошується, що проведення консультацій посередника з зацікавленими регіональними та позарегіональними акторами (які в більшості випадків є непрямими учасниками конфлікту) стосовно вибору моделі, механізмів та методів врегулювання є необхідним елементом комплексних зусиль з розблокування конфлікту. Розгортання миротворчих сил можливе лише за умови досягнення на це згоди на стратегічному рівні від конфліктуючих сторін, а не тільки від владних структур. Обов'язковим елементом будь-якого плану врегулювання конфлікту має стати пункт про роззброєння і головне - про розформування військових формувань (міліцій). Традиційні рекомендації стосовно підтримки центрального уряду (або ж вимоги перегляду його політики стосовно меншин), які характерні для більшості методик врегулювання етноконфесійних конфліктів, не уявляються прийнятними стосовно конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, оскільки президент та члени уряду під час криз виступають (або ж сприйматися так супротивниками) здебільше в якості представників еліти однієї із ворогуючих сторін, аніж представника держави, що репрезентує інтереси всіх членів соціуму. В цьому контексті миротворцям уявляється доцільним, принаймні, на етапі пошуку шляхів врегулювання конфлікту дистанціюватися від беззастережної підтримки уряду.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Скороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту. - К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2000. - 264 с. (16,6 д.а.).

2. Скороход Ю.С. Многонациональные силы в политике США в Ливане (1982-1984 гг.) // Из истории международных отношений XX века. Взаимосвязь внутренней и внешней политики: Межвуз. сб. - Нижний Новгород: Нижегородский государственный ун-т имени Н.И.Лобачевского,1991.- С. 60-68.

3. Скороход Ю.С. Ливан. Конец гражданской войны? // Азия и Африка сегодня. - М., 1991. - № 10. - С.16-20.

4. Скороход Ю.С. Внутрішньополітична боротьба в США з питань ліванської політики (1983 р.) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Сер. Суспільно-політичні науки. - 1991. - Вип. 4. - С. 96-100.

5. Скороход Ю.С. Ливанский кризис та перспективы его урегулирования // Вопросы новой и новейшей истории: Межвед. науч. сб. - К.: Киевский государственный университет имени Т.Г. Шевченко, 1992. - Вып. 38.- С. 31-35.

6. Скороход Ю.С. Пошук шляхів урегулювання ліванського конфлікту наприкінці 80-х - на початку 90-х років // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Сер. Суспільно-політичні науки. - 1991. - Вип. 6. - С.48-58.

7. Скороход Ю.С. Криза 1958 року в Лівані // Питання нової та новітньої історії: Міжвід. наук. зб. - К.: Київський університет імені Тараса Шевченка, 1993. - Вип. 39. - С.109-117.

8. Скороход Ю.С., Скороход Л.І. Багатонаціональні сили на Близькому Сході (деякі аспекти проблеми) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Сер. Міжнародні відносини. - 1994.- Вип. 2. - С. 35-46 (Особистий внесок здобувача: аналіз діяльності багатонаціональних сил в Лівані в 1982-1989 рр. - 0,6 д.а.).

9. Скороход Ю.С., Скороход Л.І. Ліванський конфлікт 1975-1976 років і миротворчі зусилля Ліги арабських держав (до питання про створення міжарабських сил стримування) // Питання нової та новітньої історії. - К: Інститут системних досліджень освіти, Київський університет імені Тараса Шевченка, 1994. - Вип. 40. - С.168 - 177 (Особистий внесок здобувача: періодизація „арабізації” ліванського конфлікту, сутність її етапів - 0,6 д.а.).

10. Скороход Ю.С., Скороход Л.І. Превентивна дипломатія в контексті пошуків перспективних форм миротворчості ООН // ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. - К.: Либідь, 1995. - С.36-51 (Особистий внесок здобувача: аналіз теоретичних засад превентивної дипломатії - 0,5 д.а.).

11. Скороход Ю.С., Скороход Л.І. Ліванська криза 1988-1989 років: деякі аспекти проблеми // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Сер. Міжнародні відносини. - 1996.- Вип. 5. - С. 49-58 (Особистий внесок здобувача: аналіз процесу урегулювання кризи 1988-1989 рр. - 0.5 д.а.).