Теоретичні і методологічні основи дисертації

Основна проблема досліджувалася за допомогою відомих методів науково-теоретичного пізнання. Це насамперед - загально-логічні прийоми освоєння напрацьованого досвіду з історії та теорії громадянського суспільства і його взаємодії з державою.

У роботі використовуються наступні підходи:

а) соціально-філософський (ідея громадянського суспільства розглядається як відповідь на проблемну ситуацію, пов'язану з переходом від традиційного суспільства до індустріального);

б) системний (розвиток суспільства розглядається через систему координат вертикалі влади і горизонталі комунікативних відносин);

в) функціональний (єдність і громадянська згода розглядаються через механізм соціалізації індивіда, через його ідентичність).

Широко використовувався метод єдності історичного і логічного, загального й одиничного, особливо при рішенні проблеми пошуку граничних основ влади і громадянського суспільства, а також розгляді специфіки української і кримської дійсності. Крім того був використаний конкретно-науковий метод дослідження - аналіз документів.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена вибором теми дослідження, та запропонованих засобів досягнення громадянської згоди. Результати дослідження, що резюмують наукову новизну, можуть бути сформульовані у вигляді наступних тез:

- ідея громадянського суспільства має свою специфіку в засадах полі-етнічної держави XXI століття.

- здійснення ідеї громадянського суспільства можливо тільки за наявністю громадянської єдності й солідарності етнічних груп населення;

- основу громадянського суспільства складає вільний громадянин середнього класу, що керується в соціальних взаємодіях принципами свободи, справедливості и солідарності.

- громадянське суспільство може відбутися тільки обпираючись на правову державу та на відповідну шкалу ціннісних орієнтирів;

- без громадянської згоди формування громадянського суспільства залишається бажаною, але не здійсненною метою;

- оптимальні шляхи пошуку громадянської згоди можливі через діалог культур и конфесій, через діяльність етнокультурних громад, місцевого самоврядування й суспільних організацій, демонструючи здібність переборювати “масову патологію ідентичності”, політику мультикультуралізму, що обумовлюють механізмі соціалізації людей.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати дозволяють усвідомити тенденцію розвитку сучасного українського суспільства, виявити його “слабку ланку”.

Висновки дисертації можуть стати ґрунтом для розробки соціологічних досліджень соціальних процесів, що протікають в умовах трансформації українського суспільства і Криму, в умовах його соціального плюралізму. Ці висновки можуть бути прийняті до увагу при формуванні програми державного будівництва в Україні, визначаючи орієнтири демократизації українського суспільства.

Результати проведеного дослідження можуть бути затребувані в організації і здійсненні навчального процесу таких дисциплін, як “політологія”, “соціальна філософія” і “соціальна психологія”.

Особистий внесок здобувача є достатнім. Основні положення і результати дослідження отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Дисертація неодноразово обговорювалася на засіданні кафедри політології Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.

Крім того, результати дослідження пройшли апробацію на конференціях:

- Міжнародна науково-теоретична конференція “Общество и власть: возможности диалога”, 20-22 травня 2004 р., м. Сімферополь.

- “Государственная власть и политика участия”, 6-8 жовтня 2003р., м. Севастополь.

- Круглий стіл - Диалог культур: проблемы интеграции в крымском сообществе, вересень, 2002 р. - м. Сімферополь.

Міжнародний науково-практичний семінар “Диалог культур”. 5-6 жовтня 2002 р., м. Ялта.

“Оптимальное взаимодействие институтов гражданского общества и государства”, 5-6 жовтня г. Севастополь

Круглий стіл “Гражданское общество и религия”, 11-12 вересня 2004 г. Сімферополь.

Почасти, деякі результати проведеного дослідження ввійшли в проект положення Міжнаціональної асамблеї Криму при Верховній Раді Автономної республіки Крим, що обговорювався на депутатських слуханнях 24 вересня 2003 р.

Публікації: За темою дослідження автором опубліковано шість робіт, у тому числі чотири статті в спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України. Загальний обсяг сягає 2 др. арк.

Структура роботи. Відповідно до мети і завдань дослідження дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. План дисертації і її здійснення обумовлено внутрішньою логікою концепції дисертації. Обсяг роботи - 184 сторінки, список використаних джерел - 230 найменувань.

1. Основний зміст дисертації

громадянський згода ідентичність крим

У вступі розглядається актуальність дисертаційного дослідження, обґрунтовуються мета і задачі, а також способи їхнього вирішення, визначається об'єкт і предмет дослідження, його методологія. Розглядаються результати дослідження, визначаються їх теоретичне і практичне значення, оцінюється їхня наукова новизна. Формулюються основні положення, що виносяться на захист, указуються форми апробації результатів дослідження і публікації.

Розділ перший - “Суспільство і його система координат” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 1.1. - “Від влади авторитету до авторитету влади” - присвячений пошуку граничних основ влади і її модифікації від влади авторитету до авторитету влади в умовах становлення і розвитку традиційного суспільства, його розквіту і загасання.

Завдяки організованій діяльності, що здійснюється у визначених формах, суспільство заявляє про себе як система, що саморозвивається, що має свій спосіб буття і свої форми прояву і здійснення, свою систему координат самоорганізації. Ця система припускає вертикаль влади і горизонталь комунікативних відносин. Вся історія людства є історія розвитку цієї системи координат. Вертикаль влади спочатку заявляє про себе як влада авторитету в умовах пріоритету цілого над частиною. З розвитком суспільства, ускладненням суспільних відносин, коли індивід заявляє про свою індивідуальність здійснюється процес модифікації влади авторитету в найрізніших формах: місто-поліс як субстанція буття, Бог як центр світобудови, Монарх як його представник на землі.

Але коли на зміну традиційному суспільству прийшло індустріальне, складається необхідність трансформації влади авторитету в авторитет влади. Епоха Відродження відгукнулася на цей історичний виклик творчими зусиллями Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, І. Альтузія, Т. Мора, Т. Кампанелли, М. Монтеня. Спільними зусиллями була вироблена модель держави, що заявила про свою спроможність засобами бюрократії забезпечити вертикаль влади. Практично всі дослідники одностайні у висновку про те, що інститут держави виникає в епоху індустріального суспільства, коли реальністю стає товарне виробництво, коли ринок забезпечив механізм включення регіональних процесів розвитку у світову історію.

У підрозділі 1.2. - “Ідея громадянського суспільства та її здійснення” - мова йде про те, що суспільство як саме система, що розвивається, мала потребу й у проробці горизонталі комунікативних відносин. Ця необхідність знайшла статус ідеї громадянського суспільства. Ідея громадянського суспільства отримує свій розвиток у роботах Т. Гоббса і Дж. Локка, Ж. - Ж. Руссо і Ш. Монтеск'є. Пізніше вона розглядається у філософії Г. Гегеля і К. Маркса, набуваючи поряд із позитивним значенням негативний відтінок.

Громадянське суспільство залишається предметом дискусій. З одного боку, це свідчить про його неординарний потенціал, а, з іншого боку, - ідея громадянського суспільства і пошук шляхів її здійснення не одержали належного концептуального оформлення, ще не склався той рівень метатеорії, що приймається як аксіома Витюк В.В. Становление идеи гражданского общества и ее историческая эволюция.- М.: Гнозис, 1995. - 256 с..

Певні трудності при дослідженні феномена громадянського суспільства в умовах різноманіття поглядів на його сутність і перспективу сполучені з проблемою взаємозв'язку і взаємодії держави і громадянського суспільства, вертикалі влади і горизонталі комунікативних відносин, беручи до уваги особливий статус фізичної особи. Фізична особа виступає як підданий держави, з усіма витікаючими наслідками, і як суб'єкт громадянської активності. Межа між цими станами ідентичності проходить через розум і серце людини і знаходить своє вираження в мірі узгодженості того й іншого становища.

Громадянське суспільство можна визначити як асоціацію вільних, рівноправних, автономних і активно діючих людей з орієнтиром на здійснення своїх інтересів і блага суспільства, тому що їхнє особисте життя протікає і здійснюється в публічному житті. Публічне життя заявляє про необхідність громадянської єдності й згоди, без яких не може скластися ні громадянське суспільство , ні правова держава.

У підрозділі 1.3. - “Соціальні параметри громадянського суспільства” - розглядаються основні умови громадянського суспільства, визначається його потенціал.

1.3.1. Спочатку розглядаються економічні передумови, взявши за аксіому положення, що основу протогромадянського суспільства складає “економічна” людина. Тільки через відношення власності людина може проявити свою соціальну активність і заявити про неприйняття будь-яких форм маніпулювання, застави тощо. Економічна незалежність індивіда визначає такий рівень його свободи, що забезпечує його незалежність від інших, а також створює оптимальні умови самовираження і самоздійснення. Міра свободи обумовлена рівнем розвитку суспільного виробництва й опосередкована мірою персоніфікації суспільних відносин. Де немає поваги до власності, там не може бути свобідної й рівної ринкової економіки. Де немає свобідної й рівної ринкової економіки, там не може бути і тієї політичної системи, що закладає основи правової державності. Іншими словами, де немає громадянського суспільства, там немає і не буде правової держави.

1.3.2. Політичні фактори громадянського суспільства пов'язані не з питанням “що є громадянське суспільство?”, а з питанням “що воно може?” А може воно багато чого. Воно забезпечує умови, коли усі дотримуються правил співжиття без яких-небудь примусів, керуючись спонуканням жити в людському суспільстві і бути суспільною людиною. Стосовно етнічних імперативів, догматів віри, дебатів про корпоративну власність і участі робітників в управлінні, боротьби з девіантною поведінкою - усе це питання про межі приватного і публічного, про співвідношення одиничного і загального, про межі індивідуальної свободи і відповідальності індивіда. Але рівень і характер вирішення цих питань знаходяться в залежності від політичних характеристик громадянського суспільства , від відповіді на питання “що воно може”. У громадянському суспільстві врівноважується соціальна активність, формується оптимальне відношення “я й інший”, оформляється солідарна спільність. Цей процес упорядкування суспільних відносин знімає загострення протиріч у системі “я й інший”, блокує механізм перманентної “війни всіх проти всіх”. Політичні основи громадянського суспільства створюють умови для реалізації принципу толерантності, забезпечують єдність егоїзму й альтруїзму людини, його цілісність.

1.3.3 Соціокультурні передумови громадянського суспільства є результатом світогляду зорієнтованим на діалог, пошук згоди й єдності. Цей діалог виключає прагнення до уніфікації відношення індивіда до світу речей, ідей та інших людей. Візитною карткою громадянського суспільства, мірою його здоров'я, характеристикою соціокультурної реальності виступає солідарність. Втрата солідарності для громадянського суспільства рівнозначна його соціальній летальності. Солідарність - це скріпи суспільства, вища форма розвитку справедливості. Справедливість у громадянському суспільстві - це не орієнтир середньої норми, а установка на дотримання інтересів людей своєї солідарної спільності. Але солідарність може бути осередковою. Осередкова (локальна) солідарність - це швидше дорога до сепаратизму і протистояння своїх і чужих, ніж шлях до єдиного значеннєвого центру. Локальна солідарність, її абсолютизація - це соціальна хвороба громадянського суспільство або його імітації.

1.3.4 Правові основи громадянського суспільства мають свою специфіку. Солідарне суспільство потребує не стільки прав, скільки моральності. Але це не виключає, а навіть припускає необхідність правових основ, щоб уникнути напруженості між солідарними спільностями людей. Незважаючи на принадність малих солідарних утворень із “прозорими” відношеннями, вони мають потребу в організаційному оформленні, як на рівні соціальної структури суспільства, так і на рівні його політичної системи. Поза цілим частина утрачає свою значимість. У ній руйнуються солідарні зв'язки, знижується рейтинг справедливості, тріумфує влада авторитету.

Інструментом організаційного оформлення громадянського суспільства є інститут держави. Як суб'єкт позитивного права, держава виступає і посередником малих солідарних спільностей і гарантом. В умовах соціокультурного плюралізму зберігає свою актуальність проблема суміщення особистого, суспільного і корпоративного інтересу. Вирішення цієї проблеми виходить за межі можливостей як держави, так і суспільства. Вона під силу тільки “тандему”, а тому актуалізуються питання про повноваження держави і громадянського суспільства, їхньої відповідності й узгодженості. Складається принципово нова конструкція соціальної системи, де відношення між індивідом і державою опосередковані представництвом солідарних спільностей, що беруть зобов'язання представляти інтереси членів своєї спільності у “великому” суспільстві і перед державою. Стосовно держави, то вона як головна інстанція права забезпечує переговори між солідарними спільностями, представляючи їм максимум повноважень за рішенням внутрішніх проблем.

При цьому право виконувало, виконує і буде виконувати функцію забезпечення цілісності соціального простору через нормування життєдіяльності людей, їхньої поведінки. Базою громадянської єдності й згоди людей виступають ключові цінності права: життя, свобода, формальна рівність і справедливість. Умовою здійснення громадянської згоди виступає поряд із правом уся система соціальних регуляторів у діапазоні від політики до релігії.

Розділ другий - “Шляхи становлення громадянської згоди в Україні” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 - “Громадянська ідентичність як проблема” - присвячена проблемі ідентичності. Результатом розгляду став висновок про те, що ідентичність є найважливішим елементом механізму соціалізації індивіда. Вона не обмежується тільки одним виміром. Ідентичність - це система виміру людського “я” через різноманіття його відношень у світі, де одне з вимірів виступає ключовим визначальним. І якщо цей вимір є громадянським, то воно орієнтовано на здійснення солідарності й справедливості у рамках свідомого самовизначення. Завдяки акту ідентифікації індивід у кожній конкретній соціополітичній ситуації вирішує співвіднесення себе з проблемною ситуацією. Через ідентичність індивід не тільки вирішує проблему пізнання і самопізнання, але і конструює спосіб соціальної реальності з наступною адаптацією не тільки способу реальності, але і самої реальності.

Ідентичність забезпечує індивіду можливість реалізуватися, заявити про те, що він людина свого світу, тому що ідентичність - це не тільки перелік характеристик своїх, але їхня ціннісна інтерпретація.

Проблема ідентичності актуалізується в кризових ситуаціях, коли традиційні ціннісні орієнтири перестають працювати. Соціальне життя перетворюється в театр абсурду, у стан загальної відчуженості, складаються передумови “масової патології ідентичності”, коли виникає сумнів у колишній ідентичності й бажання знайти іншу ідентичність.

Громадянська ідентичність у сучасній Україні визначається низкою чинників, серед яких виділяються: вплив глобалізації світу і змушеної еміграції; бажання не стільки жити, скільки вижити; полікультурність і соціокультурний плюралізм. Забезпечуючи відповіді на питання “хто ми, куди йдемо і хто йде з нами? ” громадянська ідентичність заявляє про свою претензію бути скріпами суспільства.

Підрозділ 2.2 - “Формування громадянських цінностей”, присвячений процесу “інвентаризації” цінностей в умовах трансформації сучасного українського суспільства, а також обґрунтуванню тези про те, що можливість становлення громадянського суспільства в Україні знаходиться в прямій залежності від процесу формування демократичних цінностей, що задають орієнтири теорії і практики діалогу влади і суспільства.

Якщо способом існування суспільства і людини є діяльність у різних модифікаціях, то рушійною силою розвитку суспільства виступають цінності, що мають сенсожиттєве значення. Завдяки ціннісним орієнтирам у суспільстві формуються різного рівня мотиви і цілі людей, визначаються засоби їхнього забезпечення. Цінності є регуляторами людської життєдіяльності, служать критеріями вчинків інших людей.

Ключовими цінностями громадянського суспільства виступають життя, свобода, солідарність і справедливість.

Нинішній етап розвитку громадянського суспільства вимагає не стільки загальних демократичних цінностей, скільки конструктивних ціннісних орієнтирів, здатних вивести суспільство за рамки вчорашнього тоталітаризму й авторитаризму. Це не тільки ідеї народного суверенітету й обмеження компетенції держави, але й їхня нормативна база з претензією на статус регулятора соціального життя через здійснення інтегративної, мотиваційної, директивної та контрольної функцій. Від дієздатності цих ідей залежить соціальна активність населення, їхня громадянська ідентичність, громадянська згода як передумова становлення громадянського суспільства, без якого правова держава можлива тільки на папері.

Поки що доводиться констатувати, що суспільна думка як чинник соціальної регуляції і контролю не відбулася. Орієнтація на патерналізм, державну опіку залишається основною характеристикою культури. У силу чого символ національної єдності і згоди підміняється символом “центру”. Життя сучасного українського суспільства демонструє, що цінності не тільки визначають розвиток суспільства, але і самі залежать від його розвитку.

Підрозділ 2.3 - “Політика мультикультуралізму як чинник становлення громадянської згоди” - розглядає можливості політики мультикультуралізму. Основна ідея мультикультуралізму полягає в тому, що усі світоглядні орієнтири відносні, тому ні одну шкалу цінностей, жодний спосіб життя не можна розглядати як пріоритетний. Оскільки українське суспільство характеризується етнічним плюралізмом, конфесіональною розмаїтістю, то єдиної “мови” у галузі культури не можна знайти і не варто шукати. Основу політики мультикультуралізму складає принцип толерантності, що орієнтований на визнання одною людиною права іншої людини на власну позицію (думка, переконання). Толерантність - безумовна цінність в умовах соціокультурного плюралізму, у суспільстві конкуруючих інтересів, часом забарвлених національною або конфесіональною нетерпимістю.

І проте, толерантність продовжує залишатися предметом дискусій. Одні зводять її до рівня толерантності. Інші терпимість і толерантність розводять. Треті вбачають у толерантності капітуляцію. Кожна точка зору є абсолютизація крайньої позиції. Насправді ж , “терпіти - це не тільки бути покірним, але і нести в собі певну міру дозволу” Аперсян Р.Г. Толерантность і ценности гражданского общества // Ценности гражданского общества и личность.- М. Альтер-Пресс, 2001. - С.105-118., бути суб'єктом вибору (вирішення), мати свою позицію з правом її відстоювати.

Ідея толерантності має знаковий зміст. Вона зароджувалася як віротерпимість, проходила своє становлення як принцип оптимального відношення церкви та держави, і, нарешті, одержала свій розвиток як базовий принцип міжособистісних і міжгрупових стосунків, пом'якшуючи розходження, пов'язані з етнічною і конфесіональною приналежністю, статтю і віком, матеріальним і соціальним станом у суспільстві. В умовах України й Криму політика мультикультуралізму - це оптимальний варіант, що дозволяє формувати єдиний соціокультурний простір, не руйнуючи традиційних основ сформованих культур. І гарантом цього варіанту при нинішніх умовах може бути тільки держава, що повинна стояти над проблемною ситуацією, не приймаючи чиюсь сторону.

Політика мультикультуралізму в Україні, у Криму необхідна, але навряд чи можлива в умовах політичної нестабільності і злиденності населення.

Розділ третій - “Основні напрямки пошуку громадянської згоди в Криму” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1 - “Проблема громадянської ідентичності в умовах етнічного плюралізму” - орієнтований на розгляд стану проблеми громадянської ідентичності і можливих шляхів її вирішення.

Гарні шанси на вирішення проблеми громадянської згоди мають країни, де існують традиції доброзичливих міжетнічних відносин, і, де зберігається громадянський мир навіть в умовах украй низьких темпів суспільного розвитку, де політики не експлуатують національну або конфесіональну ідентичність. Ідентичність виявляється як спроможність розпізнавати своїх, ототожнюючи свої та групові інтереси. Але не можна цю спроможність абсолютизувати, закриваючи очі на те, що біологічний рівень еволюції постійно редагується наявними рівнями соціальної і духовної еволюції. Як і помилково вважати, що національна ідентичність - це завжди дорога до відчуженості стосовно тих, хто є носієм інших соціокультурних цінностей.

Трансформація етнічної ідентичності в етнічний націоналізм можлива, але не обов'язкова. Економічні і політичні чинники можуть істотно вплинути на механізм соціалізації індивіда, відредагувати його світогляд, заклавши підстави партнерства і співробітництва з іншими, відмовившись від бажання маніпулювати етнічними цінностями, зводити їх в абсолютну значимість. І тоді місце націоналізму може зайняти концепція рядопокладеності патріотизму, прагматизму й професіоналізму.

Реальність соціокультурного плюралізму тільки підтверджує необхідність розділити істину, що все соціальне життя є і може бути тільки мистецтвом компромісу. Базою підготовки здійснення соціального компромісу може і повинна стати народна дипломатія Криму у формі Єдиного фронту кримчан, Міжнаціональної Асамблеї Криму тощо. Це буде один із перших кроків успішного вирішення проблеми громадянської ідентичності в умовах соціокультурного різноманіття.

Підрозділ 3.2 “Можливості становлення громадянської згоди”, присвячений дослідженню можливих шляхів становлення громадянської згоди. Особлива увага приділяється аналізу стану міжетнічних і міжконфесіональних відносин, що можуть вести до згоди, але можуть привести і до протистояння.

Життя в Криму, в умовах відносно замкнутого простору, змушує різні соціокультурні утворення до діалогу. Культура Криму - це єдність у різноманітті. Якою вона була, знає історія, якою вона буде не відає ніхто. Кожне етнічне утворення, а їх понад сто, вносить свій внесок в облаштованість Спільного Будинку, зберігаючи свою самобутність. Потенціал культури Криму на порядок вищий за будь-яку монокультуру. Але в неї є уразливе місце. Будь-яка нещирість учасників діалогу може забезпечити негативний результат. Тому своє слово повинні сказати виховання й освіта, орієнтовані на розмивання негативних міжетнічних і міжконфесіональних стереотипів, що несуть небезпеку конфліктів.

Ідея Спільного Будинку і його облаштованості повинна позбути різні етнічні групи в Криму від синдрому винятковості і переваги над іншими. Але від ідеї до її здійснення завжди дистанція і на ній суцільно і поруч з'являються проблемні ситуації, що виникають у силу природних або надуманих обставин. І треба опановувати мистецтвом компромісу, учитися відокремлювати “зерна пшениці від насіння”, щоб забезпечити умови здійснення ідеї Спільного Будинку, як утілення реальної єдності в різноманітті і громадянській згоді.

Підрозділ 3.3 - “Шляхи забезпечення громадянської згоди”, присвячений дослідженню умов формування громадянського суспільства. У ньому досліджуються ті фрагменти або реалії, що уже сьогодні створюють протогромадянське суспільство. Одним із них є етнокультурні товариства. У Криму вони почали складатися в перші роки перебудови, коли виникнули можливості відродження самобутніх культур; коли ідея мультикультуралізму стала тіснити моноідею - формування нової історичної спільності людей - радянського народу.

Діяльність етнокультурних товариств не можна оцінити однозначно. З одного боку, вони відроджують етнічну культуру, мову, традиції. З іншого боку, їхня діяльність локалізована орієнтиром на формування солідарності тільки “своїх”. Однак, розвиток самобутніх культур - це істотний внесок у розвиток спільної культури Криму, що представлена багатоцвіттям етнічних культур, а тому її потенціал уже сьогодні на порядок вищий за будь-яку монокультуру. Пройде якийсь час і місце механічних відносин окремих етнокультурних утворень займуть органічні зв'язки. Культура Криму заявить про себе як структурно організована система, елементи якої знаходяться у взаємозв'язку, взаємодії і взаємозумовленості. Виходить, що діяльність культурних товариств потрібно не гальмувати, а всіляко заохочувати, увівши її в річище державної етнічної політики.

Другою реальністю Криму є місцеве самоврядування. Воно проходить своє становлення в умовах загальної трансформації суспільства, а тому не позбавлено проблем “росту”. І проте, місцеве самоврядування можна розглядати як базисні основи становлення громадянського суспільства. Воно не тільки вирішує проблеми комунікативних відносин, як це має місце в системі діяльності етнокультурних товариств, але і бере на себе надолуження прогалин вертикалі влади. Воно організує соціальне життя в підвалини її “піраміди”.

Становлення місцевого самоврядування протікає з ускладненнями. По-перше, ще не сформована його правова нормативна база. По-друге, не вирішена проблема переділу повноважень центру і регіону. По-третє, існує реальна небезпека захоплення влади на місцях елементами злочинного світу. Через місцеве самоврядування можна не тільки контролювати місцеві ресурси, але й стати їхнім хазяїном.

Орієнтиром для становлення місцевого самоврядування може стати Європейська хартія про місцеве самоврядування, що була прийнята державами - членами Ради Європи в Страсбурзі 15 жовтня 1985 р. Мова йде не про копіювання європейського досвіду, а про необхідність брати його до уваги в умовах особливої Кримської реальності, що демонструє соціокультурне різноманіття.

Як чинник становлення громадянського суспільства можна розглядати і діяльність масових громадських організацій. На жаль, кримський менталітет ще не освоїв можливості цього феномена. Їхня діяльність в основному ангажована. Як правило, вони виникають напередодні чергових виборів влади і зникають наступного дня після виборів. Схоже, що такі утворення як Єдиний фронт кримчан або міжнаціональні та міжконфесіональні Асамблеї Криму з'являться, коли ідея їхньої необхідності міцно оселиться у громадській свідомості.

Особливої уваги заслуговує діяльність Курултая-Меджліса. Це унікальне явище вимагає окремого дослідження перед тим, як визначити його місце в системі заявленої теми.

Висновки

1. Дисертаційна робота “Громадянська згода як передумова громадянського суспільства в Україні (досвід соціально-політичного аналізу в Криму)” містить низку вихідних положень і висновків як теоретичного, так і практичного характеру.

В умовах трансформації сучасного українського суспільства, коли стара шкала ціннісних орієнтирів зруйнувалася, а нова ще не склалася, звернення до пошуку громадянської єдності й згоди актуальне, тому що це перший крок до формування цивілізаційного суспільства.

2. Розгляд розвитку суспільства через систему координат: вертикаль влади і горизонталь комунікативних суспільних відносин дозволяє не тільки простежити трансформацію влади авторитету в авторитет влади, але й усвідомити значення виникнення ідеї громадянського суспільства , виявити й оцінити її потенціал.

3. Історія ідеї громадянського суспільства і її здійснення непроста, але проведене дослідження свідчить, що її передумова, у статусі ідеї громадянської згоди, краща за авторитарні й тоталітарні режими. Більш того, без здійснення громадянської єдності і згоди, усі проекти створення правової держави приречені на провал.

4. В умовах глобалізації світу, індивід усвідомив свою безпорадність і незахищеність. Виникнула нова хвиля “масової патології ідентичності”. Відповіддю на цей виклик (проблемну ситуацію) і було повторне звернення до ідеї громадянського суспільства, актуальність якої особливо зросла в країнах пострадянського простору. Тільки в солідарному суспільстві індивід набуває можливості бути своїм серед своїх.

5. Єдність і громадянська згода обумовлюють особисту участь людей у самоврядуванні і самоорганізації свого соціального життя, змушують їх добровільно брати відповідальність за себе й інших, забезпечуючи усталеність і міцність як суспільного буття, так і згоди на рівні громадської свідомості.

6. Звертання до ідеї громадянського суспільства - це не спроба реалізації однієї з ідей філософії Просвітництва, а відповідь на розвиток суспільства перехідного періоду, коли авторитету влади протистоїть якісно інший стан влади авторитету, забезпечуючи передумови природного включання в “тканину” соціального життя інститутів громадянського суспільства.

7. Громадянське суспільство і правова держава є закономірним результатом історичного процесу, а не продуктом соціального експерименту. У різних країнах вони будуть набирати свої форми з урахуванням конкретних умов життєдіяльності людей. Однак всі ці форми та їхні модифікації будуть виражати спільну основу взаємозв'язку, взаємодії і взаємообумовленості вертикалі влади і горизонталі комунікативних відносин, правової держави і громадянського суспільства.

8. Громадянське суспільство не відбудеться поза громадянською єдністю й згодою. Не відбудеться воно і при відсутності передумов реальної свободи індивіда і її адекватного сприйняття через призму громадянської ідентичності.

9. Поки що доводиться констатувати, що в нинішніх умовах трансформації українського суспільства відсутня можливість існування і здійснення погодженої волі з орієнтиром на досягнення єдності і громадянської згоди. Можна говорити про реальне існуванні лише чинників досягнення громадянської згоди й окремих елементів громадянського суспільства.

10. У реєстрі чинників формування громадянської згоди провідне місце займає політика мультикультуралізму і процес формування демократичних цінностей, а також діалог культур і конфесій.

11. Ефективність цих чинників знижується тим , що в умовах України не визначився вектор політичного розвитку, а в умовах Криму підсилюється ідентичність “своїх” через “інших” , що не зміцнює на даному етапі базу громадянської ідентичності. Крім того, процес диференціації кримського товариства протікає стихійно. В очах населення державність не здатна відстоювати демократичні цінності, і насамперед захищати безпеку громадян і їхню гідність.

12. І проте, пошук громадянської згоди продовжується. Віхами на цьому шляху є вирішення проблеми ідентичності в умовах соціокультурного плюралізму через діалог культур і конфесій. Перший досвід становлення громадянського суспільства представлено етнокультурними товариствами і місцевим самоврядуванням, а також масовими громадськими організаціями. Аналіз цього досвіду свідчать, що відзначені форми мають власні проблеми, що вимагають уваги і вирішення. Але саме цей досвід і породжує надію, що дорогу подужає той , хто йде.