Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

спеціальність 23.00.01 - теорія та історія політичної науки

ПОЛІТИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Третяк Олексій Анатолійович

Дніпропетровськ - 2004

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Специфіка розвитку сучасної політичної сфери в усьому світі визначається експансивним проникненням до неї принципів технологічного функціонування, що стандартизують, уніфікують та систематизують політичні процеси та відносини. Зазначений вплив є особливо відчутним у сфері політичної комунікації, яка виступає зв'язуючою ланкою політики, забезпечує її цілісність та існування у реальному просторі та часі. Удосконалення технічних засобів передавання інформації веде до перенесення центру політичної взаємодії у сферу діяльності електронних мас-медіа із властивими їй комерціалізацією, театралізованістю, тяжінням до сенсаційності та перекручення фактів з мотивів відповідності стилю та жанровим особливостям тележурналістики. З огляду на специфіку роботи засобів масової комунікації політична комунікація втрачає якості політичного явища, перетворюється на тематичну частину загального інформаційного фону. Прогресуюча технізація своїм експансивним впливом ірраціоналізує політичний світ, роблячи з нього зображення, смисл якого іноді не має нічого спільного з реальністю. За цих умов розробка нового способу застосування поняття раціональності відносно політичної сфери, що ґрунтується на вивченні потенціалу аргументативного мовлення, повинна сприяти встановленню нової площини ідентичності політичного як автентичної сфери, що має стійку власну логіку розвитку та специфіку існування, яка не зводиться до принципів функціонування та розвитку матеріального виробництва.

Проблематика раціонального виміру політичної комунікації викликає гострий теоретичний інтерес у провідних учених України та пострадянського простору. Сутнісно важливі аспекти шляхів та способів раціонального перетворення політико-комунікативної сфери розроблялися такими вітчизняними та зарубіжними науковцями як: А. Баранов, В. Бебик, Г. Брутян, Н. Бусова, О.Гарнік, В. Горбатенко, П. Гнатенко, В. Здоровега, В. Демченко, В. Денисенко, В. Капустин, Ф. Кирилюк, В. Кривошеїн, В. Курбатов, В. Лекторський, О. Рудік, Г. Рузавін, С. Рябов, Г. Почепцов, В. Сергєєв, Ю. Сурмін, О. Токовенко, М. Шепєлєв, Г. Щедрова. Попри ґрунтовну розробку даних окремих аспектів, на сучасному етапі розвитку науки стан дослідженності проблеми раціональності політичної комунікації є далеким від вичерпного. Тому у якості нагальної потреби виступає розробка політико-аргументативного горизонту раціоналізації політичної комунікації, який виведе теоретичне осмислення даної проблематики за межі однобічної інформаційно-технологічної перспективи.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження, що пропонується увазі наукового товариства, затверджено Вченою Радою Дніпропетровського національного університету. Дослідження заявленої тематики пов'язане із розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних та політичних трансформацій”, яку здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розкриття та обґрунтування значення політичної аргументації як засобу трансформації політичної комунікації на засадах раціональності.

На реалізацію визначеної мети спрямовано вирішення наступних завдань дослідження:

- розкрити джерела раціоналізуючого впливу політичної аргументації, що містяться у морально-прагматичних засадах комунікативних відносин;

- встановити роль та місце демократичної публічно-громадської сфери як середовища раціонального політичного аргументування та орієнтиру раціональної трансформації політичної комунікації;

- розкрити значення ліберально-демократичного політичного устрою як реальної політичної форми втілення принципів раціонального політичного аргументування у політико-комунікативній сфері;

- виявити такі сутнісні риси практики раціонального пошуку фундаментальної наукової істини, які б могли слугувати моделлю для практичної реалізації проекту раціоналізації політичної комунікації.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є політична комунікація як системоутворюючий елемент та центральне явище політичної системи сучасності.

Предметом дослідження є властивості політичної аргументації, що обумовлюють її сутність як засобу раціоналізації політичної комунікації.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети автором застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів, що використовуються для вирішення дослідницьких завдань у багатьох соціально-гуманітарних дисциплінах. За допомогою нормативно-ціннісного підходу було виявлено нормативні підстави раціонального політичного аргументування та з'ясовано роль та місце моральних приписів стосовно поняття раціональності політичних дій. У відповідності з логікою гіпотетико-дедуктивного методу було висунуто ряд робочих гіпотез стосовно оптимального стану політичної комунікації у сучасній політичній сфері та засобів його практичного втілення. За допомогою дескриптивного методу було забезпечено інтегрований опис основних настанов ліберальної теорії для виявлення концептуальних засад комунікативної сфери ліберального суспільства та демократичного політичного устрою, до цього наявних у різних інтерпретаціях та дослідницьких контекстах. У роботі були застосовані такі загальнологічні методи як ідеалізація (для більш чіткого виокремлення ключових рис оптимального стану політичної комунікації) та моделювання (для створення цілісного уявлення про комунікативно раціоналізоване суспільство).

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена тим, що в даній роботі вперше у вітчизняній політологічній традиції було здійснено спробу побудови концепції політичної аргументації як специфічного виду політичної діяльності. Ця концепція розкриває значення та властивості міжособового, суб'єкт - суб'єктного рівня політичних мовленнєвих відносин як чинника детермінації раціонального функціонування сфери політичної комунікації.

Конкретизацію змісту зазначеної концепції здійснено у наступних положеннях наукової новизни:

- доведено, що раціональну політичну аргументацію слід розуміти як один з основних засобів раціоналізації та джерело орієнтації у практичних перетвореннях для сучасної сфери політичної комунікації;

- встановлено, що раціоналізуючий вплив політичної аргументації на існуючий стан політичної комунікації може реалізуватися у формі надання нормативних засад політичного мовлення, які встановлюють процедури та задають координати оцінювання раціональності актів політичної комунікації;

- з'ясовано загальні риси теоретичного бачення політичної аргументації як самостійного предмету політологічного дослідження. Встановлено, що аргументативна діяльність у сфері політики має власну, відмінну від загально-соціальної та інших галузевих сфер логіку і динаміку розвитку та функціонування. Це дає підстави вважати її автентичною сферою соціальних відносин, розглядати її як окремий аспект політичної діяльності, що не зводиться до функціонування інших феноменів політичного життя;

- встановлено, що раціональна політична аргументація є виявом міжособистісних суб'єкт-суб'єктних відносин та онтологічного виміру політичної діяльності. Оскільки суб'єкти даної діяльності є невід'ємною частиною загального онтологічного підґрунтя, вони постійно перебувають під впливом апробованих в суспільстві моделей та норм поведінки. Тому раціоналізуючий вплив політичної аргументації ґрунтується на можливості якісного покращення та зміні мовленнєвої поведінки широких кіл політичних суб'єктів у відповідності із стандартами взаємності та конструктивного вирішення спільних питань;

- показано, що застосування політичної аргументації як провідного типу комунікативної поведінки у політиці виступає єдиною інваріантною альтернативою якісного перетворення не тільки політичної комунікації, але й усієї політичної сфери людства в цілому;

- встановлено, що передумовою поширення принципів раціональної політичної аргументації на всі політико-комунікативні взаємини у реальному суспільстві є розвиток необмеженої відкритості та публічності (ключової риси демократичної громадськості) як середовища вільного та неупередженого обговорення політичних питань незалежно від їх тематики;

- у якості істотної специфічної риси раціональної політичної аргументації визначено притаманну їй спрямованість на співробітництво та взаєморозуміння, орієнтацію на успішність комунікативних обмінів, яка робить її дієвим засобом вирішення політичних конфліктів;

- встановлено подібність між принципами наукового здобуття знання, що містяться у фундаментальній теорії пізнання, та реальною практикою досягнення консенсусу у політичних обговореннях. З'ясовано концептуальну близькість правил здобуття наукової істини у процесі критичної дискусії та конструктивного політичного діалогу, спрямованого на прийняття ефективних та етично прийнятних політичних рішень.

Практична значущість отриманих результатів. Основні ідеї і висновки роботи можуть сприяти більш глибокому осмисленню особливостей сучасних проблем теоретичної політичної науки і сприяти їх вирішенню. Концепція, що отримала розвиток у дисертації, може бути реалізована у викладанні, сприяти виробленню навиків критичного мислення, ведення переговорів, відстоювання власної позиції, позитивного конструктивного співробітництва в практичній політичній діяльності, в інших професійних сферах, а також у повсякденному житті. Положення і висновки, отримані у дисертації, можуть використовуватися в ході розробки нових навчальних програм і посібників з теорії політичної комунікації, політичної філософії, політичних технологій, у лекційних курсах, спеціальних семінарах та спецкурсах, в конкретних розробках методичних рекомендацій із цілісного викладу базового курсу політології, а також в ході подальшої розробки політологічної розробки проблеми політичної раціональності.

Особистий внесок здобувача. Всі дослідницькі процедури у межах наукового вивчення заявленої теми дисертації було здійснено самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 7 публікацій.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення даного дисертаційного дослідження пройшли апробацію у особисто підготовлених доповідях на: Міжнародній науково-практичній конференції "Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні" (м. Київ, 18-19 жовтня 2003 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства” (м. Суми, 24-26 листопада 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Класичні університети - центри освіти, науки і культури регіонів: традиції та сучасність” (м. Дніпропетровськ, 16-17 грудня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Людина-Світ-Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка)” (м. Київ, 20-22 квітня 2004 р.).

Публікації. Автором одноосібно опубліковано 7 статей у наукових виданнях та матеріалах наукових конференцій загальним обсягом 2,51 авт. арк., з них 4 - у наукових фахових виданнях України (загальний обсяг - 1,98 авт. арк.); 3 - в інших наукових виданнях (загальний обсяг - 0,53 авт. арк.).

Структура дисертації. Структурна побудова даного дослідження відповідає потребам вирішення проблемних завдань, що випливають із мети заявленої роботи.

Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 196 сторінок, з них 25 - список використаних джерел (284 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

політичний комунікація аргументація демократичний

Перший розділ дисертаційної роботи “Теоретико-методологічні засади дослідження політичної аргументації” присвячено розгляду джерельної бази та стану наукової розробленості теми в науковій літературі. В ньому визначено основні напрями теоретичного осмислення заявленої проблематики у різних галузях сучасного наукового знання, визначено методологічні засади аналізу інструментальної ролі аргументації у процесі раціоналізації політичної комунікації.

У першому підрозділі “Когнітивний підхід у дослідженні політичної аргументації” розглянуто значну групу досліджень, що розкривають проблеми політичної мовленнєвої діяльності крізь призму процесу здобуття та використання знань окремими індивідами та групами, важливим чинником якого виступає аргументативне мовлення. Представники даного напряму (В. Сергєєв, В. Хотинець, Т. ван Дейк, А. Баранов та ін.) вважають знання про політичну сферу одним з найважливіших сегментів знань людини про зовнішній світ. Когнітивна сфера як сукупність процесів пізнання виступає об'єктивним психо-фізіологічним підґрунтям аргументації як діяльності людини, що спрямована на підтримання соціальних взаємин з іншими людськими істотами. У якості найбільш значущих для політологічної концепції політичної аргументації є положення когнітивного підходу, згідно якого базовою умовою аргументативної діяльності у суспільно-політичному житті як комунікаційного феномену є модельно-плановий характер отримання та використання індивідами знань про соціальний та політичний світи. Окрім того, важливим результатом досліджень у межах когнітивного підходу є встановлення того, що аргументування у політичному полі має справу з двома рівнями когнітивної діяльності. Перший локалізовано у сфері набуття соціальної ідентичності (наприклад, групової), другий - у сфері отримання інформації з джерел масової комунікації. Вагомим результатом досліджень політичної аргументації (здійснених, зокрема, А. Барановим) є відзначення зв'язку між змістовним наповненням аргументативного мовлення у політиці та домінуючою системою політичних цінностей суспільства. Однак, цінність когнітивного підходу для політологічної концептуалізації аргументації зменшується завдяки орієнтації його представників на осягнення індивідуального рівня когнітивних процесів та якнайточнішого встановлення етапів та форм їх перебігу. Когнітивний підхід у дослідженні політичної аргументації лише частково розкриває ті риси даного явища, що впливають на процес трансформації політичних відносин, не зосереджуючи на них пріоритетної уваги.

Другий підрозділ під назвою “Риторико-лінгвістичний напрям дослідження політичної аргументації” спрямовано на з'ясування ролі риторичної науки та лінгвістичної теорії у висвітленні сутнісних аспектів політичної аргументації. Аналіз даної групи джерел показав, що зазначені наукові дисципліни здійснюють дослідження політичної аргументації з позицій вивчення застосування мови, як основного предмету свого наукового інтересу. Політичний контекст виступає при цьому специфічним полем функціонування мови як засобу виразу намірів, позицій та дій суб'єктів політики, настільки, наскільки вони є суб'єктами мовлення. Аргументація за такого стану справ є методом організації та побудови мовленнєвого повідомлення, що має на меті ефективне переконування. У роботах І. Гавришиної, Т. Гулака, І. Черської та ін. політична аргументація розглядається як частина політичного дискурсу, що, у свою чергу, виступає об'єднуючим поняттям для усієї множини мовленнєвих проявів, що відбуваються у політичному житті. Проте, філологічні дослідження експлікують лише особливий горизонт функціонування мови, розкривають окремі риси її еволюції як динамічної системи у сучасний період на прикладі політики.

Риторичний напрям також акцентує увагу на далекій від політологічних дослідницьких інтересів проблемній сфері. Не зважаючи на визначний внесок Платона/Сократа, Арістотеля та їх послідовників у розробку правил логічного та переконливого мовлення у публічних справах, їх праці не дають тлумачення поняття політичної аргументації, актуального для сучасних політичних умов. Сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники, що здійснюють вивчення аргументації у межах неориторичної теорії (Х. Перельман, Н. Безменова, І. Зарецька та ін.), у більшості випадків намагаються адаптувати традиційні давно відомі прийоми красномовства до сучасних реалій суспільно-політичного життя. В цьому контексті раціональна аргументація виступає лише окремим елементом у сукупності риторичних засобів, серед який велику роль відіграють позамовні прийоми: відповідність контексту події, підготовка настрою аудиторії, естетичний аспект промови, особисті якості оратора та ін. Розгляд літератури з лінгвістики та риторики дозволяє стверджувати, що попри велику кількість публікацій та значну актуалізацію аргументативної проблематики у останні півтора десятиліття, вивчення проблеми раціоналізації політичної комунікації потребує якісно нових підходів, які мають розкрити роль та значення аргументації як суто політичного явища, а не окремого випадку універсальної практики мовлення.

Огляд масиву літератури що у найбільшій мірі є співзвучною цілям та задачам даного дослідження здійснено у третьому підрозділі, що має назву “Теорія аргументації як окремий напрям дослідження практики мовленнєвої комунікації”. Представники даного підходу виокремили ряд важливих для дослідження політичної аргументації як засобу раціоналізації політичної комунікації особливостей даного явища, що становлять вихідні умови для постановки проблеми та її вирішення. По-перше, у роботах В. Курбатова, А. Брутяна, Х. ван Єємерена та Р. Гроотендорста було встановлено, що аргументація є не тільки самостійним (яке не зводиться до риторики) явищем мовленнєвої практики людини, але й окремим видом соціально-політичної діяльності. По-друге, Х. ван Єємереном, Р. Гроотендорстом та А. Рузавіним було визначено аргументацію як однозначно раціональний тип діяльності, відносно якого риторичні прийоми та свідоме маніпулювання розглядаються як помилки. По-третє, у дослідженнях Д. Волтона, А. Мінз, Р. Макдермота, Ф. Маерз практика застосування упереджених тверджень, свідоме введення в оману слухачів, що досягається риторичними засобами, вважаються домінуючими прийомами політичної комунікативної практики у сучасних розвинених демократичних суспільствах (США, Канади). Виокремлення даної тенденції є надзвичайно цінним, оскільки демонструє проблемний стан політико-комунікативної сфери, підриває стійкість пануючого нині у теоретичній думці уявлення про „об'єктивність” та „природність” подібного стану речей, стає пунктом відліку для концептуальної розробки шляхів його подолання.

Проте, розглянуті дослідження у сфері теорії аргументації, попри їх досягнення у науковому осмисленні феномену політичної аргументації, не дають оцінки масштабів даної практики для суспільства в цілому, не наголошують на значущості або оптимальності даного способу ведення дискусій для концептуального опису політичної комунікації.

У другому підрозділі “Методологічні засади дослідження політичної аргументації” викладено обґрунтування методології, у відповідністю з настановами якої відбувається застосування комплексу методів для дослідження політичної аргументації як засобу раціоналізації політичної комунікації.

Основним методологічним підґрунтям даного дослідження виступає комунікативна ревізія раціонально-епістемологічної парадигми як провідний напрям філософської теорії пізнання сучасності. Нове бачення даної парадигми було запропоноване В. А. Лекторським та Н. І. Данієлян як альтернатива класичній теорії пізнання, в центрі якої перебуває суб'єктивний розум, що здійснює опанування та перетворення навколишнього світу. Поширення принципів некласичної епістемології на дослідницьке поле політичної науки дозволяє застосувати нове розуміння раціональності та комунікації, що передбачає, відповідно, заперечення інструменталізму у практиці суспільних відносин та сприйняття комунікативної діяльності як інтерактивного, а не технологічного процесу.

Виходячи із зазначених методологічних умов, що є результатами розвитку фундаментальної теорії пізнання, у дослідженні вирішуються завдання побудови концепції раціоналізації політичної комунікації на підставі використання соціально-філософської комунікативної теорії, розробленої Ю. Габермасом та К._О. Апелем. За допомогою даної теорії здійснюється пошук підстав раціональності політичної аргументації у онтологічних умовах буття сучасної людини, чільне місце серед яких посідають морально-етичні настанови. У підрозділі велику увагу також надано обґрунтуванню застосування принципів комунікативної методології у вітчизняній соціально-філософській думці, зокрема у працях В. Окорокова, Р. Сирінського, В. Чугуєнка. Показано, що увага до комунікативно-прагматичної парадигми свідчить про активне і плідне використання її результатів для вирішення актуальних дослідницьких завдань сучасної політичної теорії України.

У якості методологічних засад дослідження у підрозділі вказано на пряму детермінацію наукового пошуку у сучасній політологічній теорії загальним станом та специфікою наукової спільноти у наявний історичний період її розвитку. За визначенням О. Токовенка, на підставі даного зв'язку формується методологічна матриця, що обумовлює актуальне розуміння раціональності та загальний порядок денний окремих наукових дисциплін. Ілюстрацією даної тези виступає зв'язок між раціонально-критичною епістемологією К. Р. Поппера та його політичною теорією.

Другий розділ “Витоки раціональності політичної аргументації у етично обумовленій мовленнєвій діяльності” спрямовано на аналіз підвалин та чинників, які визначають природу та сутність політичної аргументації як раціональної практичної діяльності, укоріненої у принципах комунікативної онтології. У розділі розкривається потенціал політичної аргументації як засобу раціоналізації, робиться висновок про її виключне становище серед інших сценаріїв та способів трансформації демократичного політичного життя у напрямі досягнення стану рівноваги та конструктивного стабільного розвитку.

У першому підрозділі “Політична аргументація та політична комунікація: зміст та співвідношення понять” здійснено огляд теоретичних передумов визначення змісту понять політична аргументація та політична комунікація, а також викладено інтерпретацію даних концептів у відповідності із потребами дослідження. Зокрема, політична аргументація розуміється автором як практика публічних промов та дебатів у представницьких органах, де від перебігу обговорень залежить суть обговорюваних питань, також її зміст відповідає усім можливим актам громадських обговорень, де фізично існують сторони, до яких спрямовані аргументи та гарантовані викладення та повага до позицій сторін та свобода висловлювань. Окрім того, істотне значення для прояснення змісту даного поняття має уявлення про гіпотетичну природу та етичну обумовленість політичної аргументації, завдяки якій вона отримує проективний сенс чинника перетворення існуючої політичної реальності на засадах конструктивності комунікативних відносин. Проте, це не відкидає практичного сенсу політичної аргументації, оскільки остання втілюється в реальності в сфері неупереджених, заснованих на взаємній повазі мовленнєвих проявів, які навіть за умов політичного конфлікту є орієнтованими на збереження миру та досягнення згоди. Таким чином, політична аргументація являє собою тип політичної діяльності, позбавленої „інструменталізму” та „ об'єктивізму доцільності” та спрямованої на реалізацію гуманістичних цінностей.

Головною сутнісною ознакою політичної комунікації як досліджуваного явища є те, що вона представляє собою специфічні політичні відносини, роль яких для політичної сфери та її системного виміру є не периферійною, а центральною. Політична комунікація структурує політичну реальність, оскільки розділяє вимоги, потреби, інтереси дійових осіб політики на виражені та приховані, експліцитні та імпліцитні. Безглуздо відкидати думку про багатовимірність політичної комунікації, її символічну природу, тяжіння до багатоканальності (з огляду на багатоканальність людського сприйняття) та використання під час її здійснення екстралінгвістичних, або взагалі не пов'язаних із мовною специфікою засобів. Проте, в межах даного дослідження політична комунікація розуміється як побудована на мові форма взаємодії людських істот, яка має стандартизований та повторювальний характер. Ареною зазначених взаємодій виступає політична сфера життєдіяльності суспільства, що характеризується високою інтенсивністю комунікативних обмінів та потребою у передаванні великих обсягів інформації. Специфічною рисою політичної комунікації є її виняткова важливість для суспільства, оскільки результатом багатьох комунікативних взаємодій у політиці є прийняття доленосних владних рішень, визначення стратегій розвитку соціуму та його окремих сегментів.

Зміст поняття політичної комунікації у цій роботі також пояснюється через її функціональну спрямованість на підтримання цілісності та інтегрованості соціуму та політикуму через поширення стандартних повідомлень, усім зрозумілих та всім потрібних відомостей. Політична комунікація є феноменом фактичних взаємодій суб'єктів політики, тому вона не несе в собі рис ідеальної проективності, як політична аргументація. Тому у зміст даного поняття входить також і сфера масової комунікації у її політично орієнтованому сегменті з усіма правилами та специфікою масового інформування, обумовленого логікою роботи технічних засобів, досконалість яких зростає, проте маніпулятивна природа залишається незмінною.

Другий підрозділ під назвою “Комунікативна раціоналізація та проблема раціональності у сучасному суспільстві” зосереджено на окресленні загальних передумов, варіантів та альтернатив процесів раціоналізації комунікативної сфери політики на тлі процесів розвитку сучасного суспільства в цілому. У підрозділі вказано, що зростаюча тенденція до технізації усіх сторін соціального життя набуває у політичному сегменті гіпертрофованих форм. Дані процеси проявляються у спотворенні первинного сенсу демократичного політичного устрою через утворення режиму так званої медіакратії, в якій втілюється техніцистське уявлення про доцільність належності політичної влади елітарній меншості, що має контроль над найновітнішими засобами розповсюдження інформації та маніпулювання нею.

Новий зріз та предметну основу теоретичного визначення комунікативних процесів у політичному житті запропонувала одна з найбільш авторитетних сучасних соціально-філософських течій - комунікативна теорія. Працюючи під впливом методологічних установок „лінгвістичного повороту у філософії”, її засновники, Ю. Габермас та К._О. Апель, здійснили дослідження структури відносин мовлення між індивідами та групами у суспільстві. Для політологічної теорії комунікації ця перспектива стає поштовхом для виходу з глухого кута невизначеності способу трактування раціональності та однобічного розгляду мотивацій дій політичних акторів з позицій класичного постмодерну.

Причина значного евристичного потенціалу комунікативної теорії для завдань теоретичного опису перспектив побудови раціональної моделі політичної комунікації полягає у новому осмисленні значення поняття раціональність для розуміння логіки розвитку політичних відносин у сучасному суспільстві.

Воно ґрунтується на пошуці засобів подолання наслідків панування форм перекрученої раціональності у міжособовій мовній інтеракції, під час якої індивіди перебувають у суб'єкт - суб'єктних відносинах взаємності (інтерсуб'єктивності).

Центральним поняттям для здійснення проекту комунікативної раціоналізації суспільства у Ю. Габермаса виступає аргументація. Вона являє собою одночасно найбільш поширену практику мовлення, спосіб побудови комунікативних повідомлень та єдиний наявний прояв логічної, тобто такої, що обумовлюється та підпорядковується лише розуму, культури виразу думок. Відповідно до особливої форми раціональності, яку має реалізувати втілення ідеї комунікативної діяльності, до аргументації також висувається низка вимог, які розкриваються в морально-етичній перспективі.

Третій підрозділ “Морально-прагматичні засади політичної аргументації як засобу раціоналізації комунікації” присвячено визначенню того, яким чином сфера моральної прагматики зумовлює раціональну природу політичної аргументації, які саме ідейні конструкти в межах фундаментальної комунікативної теорії дають підстави вважати раціональність її провідною сутнісною рисою.

Вихідним пунктом при розгляді мовно-прагматичних комунікативних відносин для вчених, що працюють у межах комунікативної теорії, виступає обґрунтування раціонального образу даної сфери. Це означає підпорядкованість відносин спілкування засадам розумності, яка полягає у пріоритеті логічного судження над усіма іншими проявами вербальної та текстової комунікації.

Відображенням трансцендентальних підстав раціональності комунікації, на думку філософів-представників комунікативної теорії, виступає закріпленість вимог до раціональності практичних розмов у правилах суспільної моралі.

Згідно з Ю. Габермасом та К._О. Апелем, моральна сфера та аргументативна комунікативна практика є настільки взаємопов'язаними, що визначення природи моральних явищ здійснюється через дослідження аргументації, як основного предмету. Конкретним втіленням пріоритетності розумної організації комунікативних взаємодій виступає спрямованість норм на утвердження у реальності таких підсумків кожної фактичної розмови, які б передбачали згоду сторін, що беруть в ній участь. Інструментом досягнення останньої виступає консенсус, тобто поява спільних поглядів щодо теми обговорення.

Отже, морально-етична сфера, обґрунтована методологічними засадами універсальної трансцендентальної прагматики, стає для сфери політичної комунікації джерелом норм та орієнтирів, на підставі яких відбувається експлікація сутнісних принципів та змістовних особливостей аргументативної практики, як апріорі раціональної.

Концептуальні засади втілення практики політичної аргументації як морально обумовленого раціонального мовлення у реальну політичну сферу та наслідки даного теоретичного експерименту для стану політичної комунікації розглянуто у четвертому підрозділі “Демократична публічна сфера як простір раціонального політичного аргументування”. Публічна сфера визначається як особливе середовище спілкування членів демократичного суспільства, певний контекст реалізації комунікативного аспекту громадянських прав та свобод, що становить обов'язкове підґрунтя громадянського суспільства.

Точкою відліку у з'ясуванні руйнівної природи наявної комунікативної структури у політиці є зображення політичного суспільства початкового періоду доби модерну (початок-середина ХІХ ст.), в якому публічність, заснована на повазі до приватності, була значним фактором та органічно співіснувала із системою комунікації.

Важливою сутнісною рисою публічної аргументативної практики, виділеною у даному розділі, є додержання припущень, що суперечать фактичному стану справ та не спираються на ситуативні підстави. Постійне урахування учасниками реальних дискурсів гіпотетичних стандартів розумного мовлення лише підтверджує їх універсальну значущість та апріорну природу. Дотримання партнерами по комунікації норм, що не погрожують санкціями у разі їх невиконання, але є орієнтованими на свідомість та відповідальність суб'єктів мовлення, виступають чинником стабільності у більшій мірі, ніж будь-який цілеспрямований інституалізований вплив.

Засобом, що дає змогу редукувати соціально-філософську дослідницьку інтенцію універсальної прагматики на проблемне поле політології є дискурсивна теорія демократії. Дана теорія являє собою модифікацію загальної комунікативної теорії, що досліджує проблему раціональної комунікації у зв'язку із нормативним тлом демократії. Аргументативна проблематика розкривається тут як базис дискурсивної практики - провідної форми існування відкритої та необмеженої публічної сфери. Від перспективи публічності раціональна політична аргументація окрім згаданих у попередніх розділах морально-етичних засад отримує обґрунтування у якості доцільної та оптимальної діяльності у контексті найбільш сучасного проекту удосконалення демократії. Через експлікацію найважливіших аспектів функціонування публічності дискурсивна теорія демократії одночасно виявляє ключові моменти вільного політичного аргументування. Попри концептуальний характер досліджень, дискурсивна теорія досить наочно демонструє фундаментальні переваги раціональної комунікації.

Демократична публічність також визначає безальтернативність раціональності політичного аргументування через зв'язок сучасної публічної сфери із образом полісної демократії, яка, як вважає Х. Арендт, представляє собою підґрунтя розуміння істинного сенсу політики як раціонально орієнтованого спілкування. Маючи смислові витоки у етимологічній генезі поняття політики, політична раціональна аргументація отримує надзвичайно високий рівень теоретичної легітимації, стає однією з функціональних засад наукового відображення політичної реальності.

У третьому розділі “Сучасне ліберальне суспільство як основна передумова реального функціонування політичної аргументації” проведено аналіз ідейних засад сучасного ліберально-демократичного суспільства як системи політичного устрою, що фактично наявна у ряді регіонів світу, як реально існуючих передумов фактичного застосування практики політичної аргументації. Його перший підрозділ “Право на обґрунтування як підстава раціональності політичної аргументації” зосереджено на викладі змісту одного з фундаментальних аспектів ліберальної громадянської правосвідомості. У відповідності з ним політична аргументація виступає не тільки бажаним та гіпотетичним явищем політико-комунікативної сфери, але й наявним способом реалізації правової дієздатності громадян ліберального суспільства.

Раціональна сутність права на обґрунтування полягає, у готовності слухачів сприймати пояснення, а також у рефлексивному порядку оцінки наведених аргументів. Раціональна природа обґрунтування підсилюється очікуванням сприйняття людини як істоти, яка за усіх обставин має право на повагу яке втілюється у застосуванні до неї тих самих доказів, що вона сама повинна наводити.

Право на обґрунтування виступає одним з рівнів розкриття раціональної природи політичної аргументації. Даний рівень утворюється за рахунок внутрішньо притаманної здатності громадян ліберального суспільства до самоорганізації, самовираження та відстоювання своїх інтересів. Значення права на обґрунтування для встановлення базових засад політичного аргументування полягає у експлікації факту постійно відкритої для реалізації можливості відстоювання політично спрямованих інтересів.

Другий підрозділ “Функціонування громадянського суспільства як основа раціоналізації політичної комунікації” спрямовано на прояснення конкретних механізмах комунікативної життєдіяльності громадянського суспільства, що були розкриті сучасною ліберальною теорією.

На думку автора однієї з найбільш фундаментальних концепцій лібералізму, яка лежить в основі сучасного розуміння даного соціально-політичного феномену, Дж. Ролза, розумність спілкування із політичних питань закладена на дополітичному рівні у самому образі судження, притаманного усім без винятку членам ліберального суспільства.

Розсудковість політичної поведінки індивідів ліберального соціуму обґрунтовує „природність”, яка є свідченням автентичності у порівнянні з іншими концепціями. Істотно важливою рисою розсудковості виступає її поширеність на всіх індивідів, що робить її своєрідним правилом гри, якого не можна не враховувати. Розсудковість є онтологічною обставиною і тому не ставиться під сумнів. Впевненість у тому, що всі члени суспільства поділяють та використовують спільні розсудкові правила орієнтує систему в цілому на співробітництво.

Все ж таки, смисл розсудкової діяльності, полягає не тільки у продукуванні суджень, які демонструють позицію під час обговорення, але й у досягненні згоди, якою вимірюється успішність комунікативних взаємодій. Навіть враховуючи роз'єднувальні фактори, співрозмовники повинні бути готовими для забезпечення консенсусу, що передбачає певний зустрічний рух у міркуваннях, співвіднесення важливості відстоювання інтересів та пріоритетності збереження позиції для продовження контактів.

Колективна підпорядкованість громадян фундаментальним засадам розсудку, поділяння ними незмінності вихідних умов взаємоповаги, неупередженості та співробітництва концентруються, згідно ліберальній теорії, у ідеї громадського розсудку (public reason). Ця ідея виконує пояснювальну функцію об'єднуючого чинника, що дає змогу зрозуміти, яким чином індивідуальні розсудки громадян утворюють незмінні передумови рівних можливостей самовиразу, сприйняття усіх дій як таких, що мають раціональне обґрунтування та заслуговують на увагу. За допомогою ідеї громадського розсудку розкривається практика самоорганізованих та таких, що самовідтворюються, автономних політичних взаємин, яка не потребує жодних попередніх домовленостей та умов, не передбачає суперечок та полеміки, оскільки є вже визнаною усіма громадянами.

У третьому підрозділі “Раціонально-критична дискусія як модель практичної реалізації проекту раціональної політичної комунікації” розкрито значення для проекту раціоналізації політичної комунікації практики наукової дискусії, спрямованої на пошук достовірної істини. Зазначена форма наукової діяльності визначається як зразок для проведення політичних дискусій та вважається найбільш оптимальним з тих, що реально існує, варіантом застосування політичної аргументації як засобу раціоналізації політико-комунікативної сфери.

Раціональність, заснована на принципі критицизму, подоланні передсудів, хибних тверджень та міфологізації свідомості, утворює атмосферу вільного обговорення та визнання точки зору співрозмовника вартою уваги та розгляду її за суттю у відповідності з процедурою. Це додає самостійності індивідам, які можуть без перешкод, впевнено та автономно висловлюватися з приводу важливих для них тем. Відсутність іншого образу мовленнєвих дій змушує членів ліберального суспільства мимоволі ставати відповідальними за свої слова, уникати мотивування своїх дій ірраціональними чинниками.

Основні праці

1. Третяк О. А. Неограниченная коммуникация как обоснование дискурсивной парадигмы демократической публичности // Вісн. Дніпропетровського ун-ту. Сер. Фiлософiя; соціологія; політологія: Зб. наук. праць. - Вип. 8. - Д: Вид-во ДДУ, 2002. - С. 179-187.

2. Третяк О. А. Морально-етичні передумови політичної аргументації у сучасній комунікативній філософії // Грані: наук.-теоретичний і громадсько-політ. альманах. - 2002. - № 5(25). - С. 114-117.

3. Третяк О. А. Політична аргументація як засіб раціоналізації політичної комунікації у сучасній ліберальній теорії // Вісн. Дніпропетровського ун-ту. Сер. Фiлософiя; соціологія; політологія: Зб. наук. праць. - Вип. 9. - Д: РВВ ДНУ, 2003. - С. 233-241.

4. Третяк О. А. Публічна сфера як передумова раціонального політичного аргументування у дискурсивній теорії демократії Ю.Габермаса // Грані: наук.-теоретичний і громадсько-політ. альманах. - 2004. - № 3(35). - С. 130 - 135.

Додаткові праці

5. Третяк О. А. Університетська система освіти як передумова раціональності політичної комунікації за доби постмодерну // Матер. Міжнар. конф. “Класичні університети - центри освіти, науки і культури регіонів: традиції та сучасність”. - Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2003. - С.191-194.

6. Третяк О. А. Теоретичні підходи до визначення політичної аргументації як передумови демократизації перехідного суспільства // Зб. Матер. Всеукр. наук. конф. “Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства”. - Суми: Вид-во СумДУ, 2004. - С.24 - 29.

7. Третяк О. А. Політична аргументація як чинник формування публічної сфери політики // Матер. Міжнар. конф. “Людина - світ - культура” (до 170-річчя від дня заснування філософського факультету Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка). - Київ: Вид-во КНУШ, 2004. - С. 790-791.

Размещено на Allbest.ru