Політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ-ХХІ століть (в контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи)

У середині 80-х років угорський соціалізм переживав всі ознаки системної кризи. Керівництво країни, пам'ятаючи події 1956 року, продовжувало політику підтримання високого життєвого рівня за рахунок насамперед іноземних кредитів. Обсяг заборгованості країни у 80-ті роки збільшився удвічі, її сума дорівнювала річному національному доходу країни. На той час Угорщина мала найвищу заборгованість на душу населення серед соціалістичних країн. Все це призвело до значного дефіциту державного бюджету країни, до інфляції, зниження купівельної спроможності населення, підвищення безробіття. У суспільстві знову заговорили про кризу довіри до влади. Узагальнені результати досліджених матеріалів дали авторові можливість оцінити і довести те, що в середині 80-х років угорське суспільство було готове до найкардинальніших дій щодо зміни суспільного ладу. Зупинка була лише за одним - Угорщині належало позбутися впливу з боку СРСР. Тому прихід до влади в Кремлі М. Горбачова, перебудовні процеси в СРСР надали можливість Угорщині, як і іншим соціалістичним країнам Європи, розпочати демонтаж тоталітарної системи та прискорити процес демократизації суспільства.

У третьому розділі -- “Сучасна політична система угорської республіки: тенденції становлення”, який складається з восьми підрозділів, проаналізовано досвід трансформації політичної системи Угорщини новітньої доби, основні напрямки якої ґрунтувалися на фундаментальних ознаках демократії - принципу поділу функцій влади і дотримання основоположних прав громадян. Об'єктом вивчення тут були багатопартійна система, парламент, інститут президентства, уряд, органи місцевого самоврядування, система судової влади, громадянське суспільство, політична та економічна еліта та ін. Основоположні права громадян включали громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.

У першому підрозділі автор детально розглядає процес формування і розвитку багатопартійної системи в Угорщині. Ключовим елементом розбудови майбутньої демократичної правової держави на теренах постсоціалістичної Угорщині реформатори визначили створення багатопартійної системи. Автором встановлено такі інституціональні фактори, які суттєво вплинули на формування й розвиток багатопартійної системи в Угорщині. По-перше, наявність у країні певної кількості населення, яке поділяло ідеологічні позиції соціалістичного режиму або було пов'язане з його організаційними та матеріальними ресурсами, а тому й стало базою для партій лівого спектру. По-друге, масові рухи за демократію, що набули значного розвитку в середині 80-х років, послужили основою для створення різноманітних партій демократичного спрямування наприкінці 80-х. По-третє, реанімація так званих історичних партій, зокрема, які де-юре не були розпущені чи заборонені, але де-факто перестали існувати починаючи з кінця 40-х років. По-четверте, у парламентсько-президентській республіці вибори до Державних Зборів Угорської Республіки є надзвичайно потужним стимулом для створення політичних партій.

У цьому підрозділі зроблено спробу обґрунтувати і запропонувати власне бачення типології партій, їхню самоідентифікацію, ідеологію, соціальну базу, передвиборну програму, роль у парламенті, а також взаємовідносини між партіями. Водночас, зважаючи на умовність такого поділу, партія, яка розташована на правому спектрі одного партійного угруповання, може бути ближчою до партії лівого спектра сусіднього угруповання, ніж до якоїсь партії власного угруповання. Це особливо характерно в ситуації, коли після виборів виникає потреба у створенні коаліційного уряду.

Доведено, що за роки перетворень політичні партії в Угорщині стали потужним фактором як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Від того, як партійна коаліція, що перебуває при владі, вирішує соціально-економічні проблеми в країні, як відстоює інтереси держави на міжнародній арені - залежить авторитет її партій, уподобання, симпатії електорату. Лозунг “більше реформ” змінився на бажання населення бачити стабільну та ефективну владу, зусилля якої спрямовані на вирішення повсякденних соціальних проблем кожного члена суспільства.

У другому підрозділі третього розділу автор досліджує стадії становлення і розвитку парламентаризму в Угорщині. Однопалатний парламент Угорщини є найвищим інститутом державної влади, що не підпорядковується жодному іншому державному органу. Його виняткове становище полягає в тому, що він є єдиним законодавчим органом країни. Відповідно до вимог розподілу функцій органів державної влади в Конституції та відповідних законах визначено основні призначення, функції та коло діяльності, вид парламенту. При цьому за ним залишається основна, з позиції управління державним життям, правомочність. Важливо наголосити, що в усі роки побудови нового суспільства Державні Збори Угорщини відігравали і відіграють консолідуючу роль в суспільстві. Розроблена та впроваджена в життя практика створення в парламенті більшості, яка у свою чергу формує уряд більшості, унеможливлює проблему протистояння гілок влади і створює умови для конструктивної та плідної співпраці. Дієздатність більшості забезпечується підписанням коаліційної угоди, в якій об'єднуються ті програми, з якими партії йшли на вибори. Цей документ і є основою для розробки, а потім прийняття парламентом програми діяльності коаліційного уряду. Таким чином, спочатку приймається програма, під яку формується уряд, далі він розробляє на її основі програму своєї власної діяльності та затверджує її у парламенті. На нашу думку, там, де парламент справді функціонує на демократичних засадах, про що переконливо свідчить досвід Угорщини, створено більш дієві умови для розвитку ринкової економіки та громадянського суспільства.

У третьому підрозділі третього розділу автор розглядає процес становлення та утвердження інституту президентства в Угорщині. Акцентовано увагу на тому, що на сучасній політичній мапі Європи Угорська Республіка, за визнанням більшості науковців, які займаються дослідженням проблематики державного устрою, є найяскравішим прикладом практичної реалізації моделі парламентсько-президентської республіки. В цих умовах вартий уваги, з погляду дослідника, феномен інституту глави угорської держави як найвищої посадової особи, правова компетенція якого, згідно з нормами Конституції Угорської Республіки, до певної міри обмежена, однак забезпечує президенту дієві функції верховного керівника або навіть “батька нації”. На основі аналізу досвіду становлення інституту президентства в Угорщині, його конституційно-правових та практичних засад функціонування зроблено спробу порівняти його з українською практикою президентства, що є особливо актуальним для України з огляду на дискусію, яка розгорнулася в країні у зв'язку з ініціюванням певними політичними силами запровадження політичної реформи.

У четвертому підрозділі третього розділу автор акцентує увагу на модернізації функцій уряду Угорської Республіки в досліджуваний період. Показано, що парламентсько-президентська система влади, яка діє в Угорщині, надає урядові надзвичайно великі повноваження і робить його помітно відповідальним за створення необхідних умов для стабільного економічного і демократичного розвитку країни.

Повна зміна загального трансформаційного вектора означала для Угорщини повернення до свого досоціалістичного минулого з його розмаїттям суспільних традицій та структур, але й з урахуванням того досвіду, який за ці роки здобули європейські держави, що йшли іншим шляхом суспільно-політичного розвитку. Парадигмою державотворення в Угорщині було визначено організацію влади за схемою: громадянин -- суспільство -- держава. Саме реалізація цієї схеми викликала й викликає до сьогодні суперечки серед провідних політичних партій Угорщини. Не просто було знайти і баланс різних гілок влади як головного гаранта демократії. В результаті довготривалих дискусій угорці відмовилися від інституту “сильного” президента й створили біполярну систему влади, в якій ключові ролі відіграють парламент і виконавча влада при відповідному контролі за дотриманням Конституції з боку Президента та Конституційного суду.

Вищий орган виконавчої влади в Угорщині формується на парламентських засадах і створюється з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. Такий уряд є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Парламент не тільки творить закони і приймає бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Формування уряду в Угорщині на парламентських засадах полягає в тому, що персональний склад виконавчої влади певною мірою відображає партійну структуру парламенту -- до уряду входять представники партії або партій парламентської більшості, які, керуючись вимогами партійної дисципліни, здійснюють волю своєї фракції. Дієвість такого механізму очевидна.

Зроблено висновок про те, що досвід постсоціалістичних перетворень в Угорщині ще раз підтверджує необхідність чіткого правового регулювання діяльності уряду, його взаємовідносин із парламентом та президентом. Формування уряду парламентською більшістю є ключовою умовою для забезпечення ефективної роботи вищого органу виконавчої влади, відіграє позитивну роль у справі розбудови правової держави і ринкової економіки.

У п'ятому підрозділі третього розділу досліджується трансформація функцій органів місцевого самоврядування в сучасній Угорщині. Автором виокремлено такі напрями практичних дій щодо реформування органів самоврядування:

* надання місцевим органам влади максимальних можливостей самостійного законодавчого і практичного вирішення екологічних, ресурсозберігаючих, правозахисних та інших проблем;

* розв'язання проблеми максимальної самозабезпечуваності на рівні місцевих громад і адміністративно-владних самоврядних структур;

* урахування динамічного характеру суспільного розвитку на локальному рівні та постійного ускладнення й наростання глобальних проблем;

* всебічне сприяння активізації участі органів місцевого самоврядування в розширенні системи міжнародних організацій місцевих влад.

Зазначимо, що для України в досвіді реформування системи органів місцевого самоврядування Угорщини цікавим є створення дворівневої системи управління: центр -- орган місцевого самоврядування, відносини між державними адміністраціями округів та столиці і місцевою владою, передача державою багатьох функцій в управління громадам, створення умов для залучення національних та етнічних меншин до вирішення місцевих проблем.

У шостому підрозділі третього розділу автор звертає увагу на розбудову правової держави і забезпечення права людини як основи формування демократії в Угорській Республіці. Проблема розбудови правової держави, забезпечення прав і свобод людини для сучасної Угорської держави і суспільства набуває нині особливого значення. Суть її полягає у недостатньому забезпеченні прав людини, що виявляється як у певних труднощах практичної реалізації деяких прав і свобод, закріплених у Конституції Угорської Республіки, так і в незадовільному стані їх захищеності. Такий стан справ можна пояснити тим, що основні передумови ефективного забезпечення прав і свобод особи, якими є вільне громадянське суспільство і демократична правова соціальна держава, перебувають в Угорщині у процесі становлення. Досліджуючи тему становлення правової держави, автор детально розглядає створення в Угорщині дієвого механізму забезпечення прав людини через Конституційний суд, судову систему влади, інші державні органи, громадські організації. Водночас формування потужної законодавчої бази, приєднання до основних міжнародних документів, що регламентують права людини і забезпечують започаткування діяльності відповідних державних та громадських інституцій, ще не гарантує того, що автоматично обстоюються основні права людини. На жаль, рудименти соціалізму мають досить серйозний вплив на угорську дійсність і після більш як чотирнадцяти років трансформації. Так, пересічні громадяни сприймають політичні та соціально-економічні зміни в державі через призму все ще вчорашнього суспільства, його стану і характеру. На жаль, не готовою до позитивної дискримінації щодо забезпечення прав людини виявилася і політична еліта суспільства.

У сьомому підрозділі третього розділу показано значущість процесів формування громадянського суспільства в Угорщині, його структури, інститутів на етапі перехідного періоду для створення демократичного суспільства. Наголосимо, що із самого початку політичних та економічних перетворень в Угорщині урядовці, політики, громадськість багато уваги приділяють становленню громадянського суспільства. Трансформаційна парадигма тут, як вказувалося, розвивається у трикутнику громадянин - суспільство - держава. У цій схемі громадянин не випадково поставлений першим: саме він є основою і громадянського суспільства, і держави.

У підрозділі зроблено аналіз класової структури угорського суспільства, проявів аномії як реакції на процеси трансформацій та революційних подій, які час від часу відбувалися і відбуваються в Угорщині. На основі цього аналізу зроблено висновок про те, що в результаті зміни суспільного ладу в 90-х роках у країні створюються умови для утвердження у значної, найперше, свідомої частини населення активної громадянської позиції, що є запорукою формування людини-громадянина.

Цікавим є і таке спостереження. Дехто з тих, хто в 1988 році в Угорщині був прихильником громадянського суспільства, коли прийшов до влади у 1990 році, як виявилося, не дуже був схильний втілювати у життя задекларовані раніше сентенції. Нові господарі угорської держави прагнули до реваншу, до чисток і покарань представників колишньої влади, а орієнтація на громадянське суспільство не давала такої можливості з урахуванням захисту прав людини та інших демократичних цінностей. На їхню думку така відкритість ставила під загрозу роками омріяну монополію на владу. Поборникам економічного лібералізму, які вчора закликали у своїх програмах та деклараціях до громадянського суспільства як до єдино можливого середовища для створення ринкової економіки, суспільство, в якому диктату держави протистоять профспілки, екологи, різні асоціації та спільноти, почало здаватися розкішшю, яку можуть дозволити собі тільки високорозвинені західні держави. Як їм вважалося, на початковому етапі можна було обійтися сурогатним громадянським суспільством, основним завданням якого буде захист власності, таким чином, вони прагнули ізолювати значну частину суспільства від активної участі у політичному житті, не розуміючи, що самого лише тонкого прошарку легітимності, здобутої за допомогою демократичних виборів, може не вистачити для населення, що потерпає від впровадження економічних реформ.

Однак чим далі угорське суспільство просувається по шляху політичних та економічних реформ, тим активніше заявляє про себе громадянське суспільство. Саме становлення інституцій громадянського суспільства, забезпечення прав людини, демократичних свобод є основною передумовою для входження Угорщини в політико-правовий, економічний та гуманітарний європейський простір. Без реальних результатів на цьому шляху, як засвідчила практика, марно розраховувати на визнання країни демократичною державою з ринковою економікою.

У восьмому підрозділі третього розділу автор досліджує сучасну угорську політичну та економічну еліту як рушійну силу трансформаційних процесів у країні. Аналіз суспільно-політичної практики постсоціалістичних держав у Центральній та Східній Європі свідчить про те, що на кожному етапі трансформації еліта суспільства відігравала і відіграє визначальну роль у політичному, економічному та культурному житті цих держав. Соціально-політичні перетворення в Угорщині значною мірою підтверджують цю тезу. На основі здійсненого аналізу автор робить узагальнення про те, що процес формування нової політичної та економічної угорської еліти ще не завершився, хоч угорці завдяки досить послідовному курсу на демократизацію суспільства змогли досягти значних успіхів на цьому шляху. Ядро політичної та економічної верхівки Угорщини фактично вже сформувалося. Не дивлячись на зміну урядів, коаліційної більшості в Державних Зборах, основні актори на політичній та економічній сценах країни залишаються незмінними, що сприяє тому, що політична та економічна стабільність в Угорщині, хоча і далека від ідеалу, але вона все ж достатня, щоб рухатися вперед і забезпечувати достойний рівень життя угорському народу.

У четвертому розділі “Стратегічні пріоритети Угорщини в зовнішній політиці: загальне і особливе” вивчено докорінні зміни, які відбулися у сфері міжнародних відносин УР розпочинаючи з 1990 року. Так, із самого початку перетворень всі уряди Угорщини в зовнішньополітичній діяльності визначали такі три пріоритети: інтеграція до європейських та євроатлантичних структур, розвиток добрих відносин із сусідніми країнами та захист прав угорської меншини, що проживає за кордоном. Слід зазначити, що в Угорщині на відміну від України ніколи не говорили про багатовекторність зовнішньої політики, а чітко дотримувалися визначеного курсу, що й привело до позитивних результатів.

Проте кожен уряд визначав серед названих пріоритетів і основний. Так, уряд Й. Анталла велику увагу приділяв насамперед угорській меншині, яка проживає за кордоном. На ці цілі виділялися величезні кошти, було створено відповідні державні інституції, що займалися забезпеченням захисту прав цієї категорії угорців. Після приходу до влади 1994 року урядової коаліції Угорської соціалістичної партії та Союзу вільних демократів (УСП-СВД) два останні пріоритети були підпорядковані прагненню Угорщини якомога швидше вступити до НАТО та ЄС. Уряд В. Орбана (1998-2002 рр.) основний наголос зробив на інтеграції до євроатлантичних структур та на захисті прав угорської меншини, що проживає за кордоном. Для уряду П. Меддєші основним пріоритетом також стала інтеграція Угорщини в Євросоюз.

У першому підрозділі четвертого розділу досліджено процес інтеграції Угорщини в європейські та євроатлантичні структури, доведено, що ідея “європеїзації” з самого початку трансформаційного процесу в Угорщині є потужним мобілізуючим фактором постсоціалістичних перетворень. Цій стратегічній зовнішньополітичній меті було підпорядковано політичну поведінку угорської еліти, серед населення країни послідовно велась також пропаганда переваг євроінтеграції. На початку 90-х років зовнішню політику Угорщини було підпорядковано насамперед реалізації євроатлантичної ідеї. Розглядаючи НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки Європи і вагому складову системи загальноєвропейської безпеки, керівництво Угорщини вступом до Альянсу мало на меті забезпечити свою незалежність, демократичний розвиток і територіальну цілісність, зміцнити гарантії зовнішньої безпеки, протидіяти виникненню нових загроз стабільності та безпеці в регіоні Центральної і Східної Європи, а також використати досвід і допомогу країн - членів спільноти в розбудові власних збройних сил та інших силових структур.

Дослідження підтверджує правильність зробленого автором припущення, що членство в НАТО Угорщини суттєво вплинуло на процес "повернення угорців до Європи", допомогло країні не тільки підвищити міжнародний авторитет, а й створити умови для зміни вектора економічного співробітництва із Сходу на Захід. В результаті втрата традиційних для угорських товаровиробників ринків збуту, інвестиційних джерел та постачальників життєво важливих товарів і послуг не викликала в Угорщині економічного колапсу і пройшла без соціальних вибухів та серйозних непорозумінь. Угорщина утвердилася як один із регіональних лідерів серед країн ЦСЄ. Саме їй належить ініціатива створення цілої низки регіональних спільнот, мета яких - зміцнення політичного та економічного співробітництва. Ставши членом Північноатлантичного альянсу, Угорщина активніше здійснює політику захисту прав своєї національної меншини, яка проживає в інших країнах.

Вивчення угорського досвіду євроатлантичної інтеграції дало авторові змогу виокремити деякі негативні наслідки членства країни в НАТО, що має практичне значення для України, яка задекларувала своє бажання найближчим часом стати членом альянсу. Як не парадоксально, вступ країни до НАТО не посилив безпеку Угорщини. Йдеться насамперед про те, що ні структура угорської армії, ні рівень її боєздатності та озброєння, військової техніки не відповідають поки що стандартам НАТО. У разі агресії, на думку міністра оборони Угорщини Ф. Юхаса, країну не зможе захистити навіть Північноатлантичний альянс, оскільки країна не має необхідної для цього військової інфраструктури. Наступною загрозою національній безпеці Угорщини є міжнародний тероризм, який з гіпотетичної небезпеки перетворився на реальну у зв'язку з участю угорських збройних сил у військових діях НАТО в Югославії та Іраку. Угорці розуміють, що коли з боку сербських чи іракських терористів лунає загроза на адресу США, то це повною мірою стосується і Угорщини. Водночас Угорська Республіка має набагато менше військово-технічних можливостей протистояти будь-яким проявам тероризму порівняно зі своїми більш потужними партнерами по Альянсу. Проблематичним є і питання розміщення ядерної зброї на території Угорщини. Пересічні громадяни в Угорщині дедалі більше розуміють, що натовське членство не поліпшить їхнього життєвого рівня, оскільки потребує від країни витрачати кошти на закупівлю озброєння за кордоном, у західних країн, на утримання угорських армійських підрозділів, які беруть участь у воєнних операціях Альянсу в гарячих точках планети, на інші військові витрати. Із зменшенням військової загрози з боку гіпотетичних ворогів (Росія, Румунія) угорське суспільство не дуже розуміє, від кого НАТО захищатиме країну і навіщо витрачати величезні кошти на забезпечення членства.

Членство Угорщини в НАТО значно прискорило переговорний процес щодо вступу країни до ЄС. Угорці з самого початку трансформаційних перетворень були переконані, що європейська інтеграція -- це магістральний напрям розвитку континенту, який визначає як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Від часу свого створення у 1957 р. Європейський Союз поступово перетворився на один з найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий компонент нової архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою Угорщини, найкращим способом реалізації національних інтересів -- побудови економічно розвиненої й демократичної угорської держави, зміцнення її позицій у світовій системі міжнародних відносин.

Автором розкрито такі три стратегічні цілі вступу Угорщини до ЄС:

* по-перше, зміцнення своїх власних демократичних та ринкових інституцій;

* по-друге, внесення до західноєвропейського дискурсу та західноєвропейського визначення сучасної Європи нового як позитивного, так і негативного історичного досвіду, який Угорщина набула за останні десятиріччя;

* по-третє, прискорення й зміцнення процесу демократичної реконструкції регіону та побудови нового європейського ладу.

Також виокремлено чотири етапи процесу інтеграції Угорщини до Європейського Союзу, кожен з яких відобразив відповідну еволюцію спільної східної політики ЄС, а також процес розробки й реалізації євроінтеграційної стратегії угорського уряду. На першому етапі (1986-1990 рр.) угорці започаткували діалог з ЄС і задекларували своє бажання з часом стати повноправним членом європейської спільноти. На другому етапі (1991-1994 рр.) угорці разом з ЄС активно працюють над складанням та підписанням Європейської угоди про асоціацію. На цей період припадає також визначення та затвердження критеріїв вступу до ЄС, з допомогою яких оцінювалась готовність країни-кандидата стати членом спільноти. На третьому етапі (1994-1997 рр.) Угорщина подала заяву з проханням прийняти її до Євросоюзу, водночас, з одного боку, експерти ЄС розпочали моніторинг відповідності копенгагенським критеріям політичних, соціально-економічних реформ, які відбувалися в країні, а з другого - угорський уряд, парламент прагнули в максимально короткі терміни імплементувати вимоги спільноти щодо майбутнього членства. Четвертий етап (1997-2004 рр.) характеризується активним переговорним процесом між Угорщиною та ЄС, основним завданням якого є розробка механізмів практичного приєднання країни до Євросоюзу. В Угорщині також тривало подальше реформування політичної, економічної, соціальної, юридичної, гуманітарної сфер суспільства з метою максимально гармонізувати їх з відповідними сферами ЄС.

Встановлено, що позитивну роль у євроінтеграційних прагненнях Угорщини відіграли корпоративна відповідальність уряду та міжвідомча координація. Розробка питань, вирішити які на рівні одного міністерства неможливо, а також розв'язання міжвідомчих проблем в Угорщині покладається на спеціальну Міжвідомчу комісію у справах європейської інтеграції, до якої входять представники міністерств та інших вищих органів державної влади. Комісія покликана координувати розробку урядових рішень і визначати завдання, пов'язані з виконанням Європейської угоди. Розробка директив з ведення угорською стороною переговорів про приєднання було основним завданням 27 міжвідомчих робочих груп, створених у рамках Міжвідомчої комісії. Розгалужена система інститутів, які займаються проблемою інтеграції Угорщини до ЄС, дає можливість ефективно коригувати політику Угорської Республіки відповідно до вимог Єврокомісії. Діяльність всіх цих інституцій не втратила свою актуальність і після 1 травня 2004 року коли Угорщина стала повноправним членом ЄС, однак практика здійснення євроінтеграції безумовно змусить Угорщину внести суттєві корективи в їх структуру, функції та роботу. В дисертації автор також називає і проблемні наслідки приєднання Угорщини до ЄС.

У другому підрозділі четвертого розділу автор дисертаційного дослідження приділяє увагу наступній складовій основних пріоритетів зовнішньої політики Угорщини, а саме: міждержавним відносинам Угорщини із сусідніми країнами в контексті угорської етнонаціональної ідентичності. З'ясовано, що ці взаємовідносини Угорщини із сусідніми країнами великою мірою залежать від становища угорської національної меншини, що проживає в цих державах, та ставлення до неї офіційних органів. У свою чергу, і перше, й друге тісно пов'язані з проблемою угорських територій, історія яких починається з 20-х років минулого століття. Саме після підписання Тріанонського мирного договору (4 червня 1920 р.) Угорщина втратила значну частину своєї території, на якій і нині проживає близько трьох мільйонів угорців. Узагальнені результати дали можливість виокремити дві групи сусідніх з Угорщиною країн: до першої входять Австрія, Словенія, Україна та Хорватія, в яких становище угорської національної меншини відповідає вимогам Ради Європи, і з якими встановлені і розвиваються добросусідські відносини, до другої входять Румунія, Сербія, Чорногорія та Словаччина. В цих державах є певні проблеми з реалізацією прав угорської національної меншини, що спричиняє час від часу непорозуміння у двосторонніх відносинах з Угорщиною.

Зазначене підтверджує зроблене автором припущення, що, підпорядкувавши два основні пріоритети зовнішньої політики - безпроблемні відносини із сусідніми країнами та захист прав угорської діаспори третьому, а саме - європейській та євроатлантичній інтеграції, владне керівництво Угорщини врахувало, з одного боку, одну з найважливіших вимог до країн - кандидатів на членство в Організації Північноатлантичного договору і Європейському Союзі (відсутність суперечок із сусідами), а з другого - використало існуючу ситуацію та прийняті європейськими організаціями документи (Рамкову конвенцію про захист національних меншин, Європейську хартію про регіональні мови або мови меншин, Європейську хартію про місцеве самоврядування, Рекомендацію № 1201 ПАРЄ) для максимального забезпечення прав угорців, що проживають за кордоном. Останнє питання є особливо важливим з огляду на увагу, яка приділяється йому усіма політичними партіями Угорської Республіки, а також громадськістю. Саме цим пояснюється те, що для УР добросусідські відносини означають передусім урегульованість проблеми нацменшини. У зв'язку з тим, що країни, з якими Угорщина має в цій сфері певні непорозуміння, також проголосили своєю метою інтеграцію до євроатлантичних те європейських структур, це поставило їх перед вибором: піти на поступки угорцям і продемонструвати таким чином уміння цивілізованим шляхом вирішувати проблеми із сусідами (так зробила, зокрема, Румунія) або не задовольнити вимоги щодо прав угорської меншини і поставити під загрозу своє членство в НАТО та ЄС (цей шлях у 90-х роках обрала Словаччина, хоч пізніше уряд цієї країни вніс суттєві позитивні корективи у свою політику, щодо прав нацменшин ).

Наголошується, що рішення, прийняті державами - членами НАТО спочатку в Мадриді, а потім у Празі, а також країнами ЄС в Амстердамі та Копенгагені, додали Угорщині впевненості в тому, що в недалекому майбутньому вона стане повноправним членом європейської спільноти. Вступ до НАТО в 1999 р., та до Євросоюзу в травні 2004 року - сприяли появі певного відтінку зверхнього ставлення Угорської Республіки до країн, що не були названі серед перших або просто претендентів на членство в зазначених організаціях (особливо це було характерно для уряду В. Орбана). Автором підкреслюється, що, виступаючи офіційно проти створення нових ліній поділу та висловлюючи свою зацікавленість у євроатлантичній інтеграції всіх сусідніх держав, Угорська Республіка дедалі більше акцентує увагу на своїй підтримці, а не на сприянні процесу виконання кандидатами певних передумов вступу до ЄС. Водночас дедалі чіткіше простежується прагнення Угорщини зайняти місце інтеграційного центру в Центральній та Східній Європі та відігравати роль певного посередника між НАТО та ЄС, з одного боку, і країнами-кандидатами - з другого.

У третьому підрозділі четвертого розділу автор розкриває тему балансу політичних і економічних інтересів в українсько-угорських відносинах. Починається ця частина дисертації з визначення факторів, які сприяли становленню та розвитку двосторонніх відносин. З'ясовано, що Угорщина тривалий час потерпала від свого східного сусіда. Імперія -- чи то Російська, чи то Радянська -- була завжди загрозою для державності Угорщини. З історичної пам'яті угорців ніхто не викреслить роль Росії у придушенні революції 1848 р. та Радянський Союз - у розгромі революції 1956 р. Тому коли з'явилася надія на те, що на східному кордоні імперія може поступитися місцем Україні, та ще такій державі, яка обирає демократичний, європейський шлях розвитку, то, певна річ, угорці доклали всіх зусиль для того, щоб сприяти перетворенню означених сподівань на реальність.

Як Україна, так і Угорщина є постсоціалістичними країнами, які магістральним шляхом свого розвитку визначили побудову демократичного суспільства на засадах політичного плюралізму та ринкової економіки. Звичайно, спільна мета вже є доброю основою для взаємодії.

Обидві країни задекларували свої наміри щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. Угорщина вже досягла на цьому шляху досить серйозних результатів і надає постійну допомогу Україні в її євроатлантичних прагненнях.

Своєрідно дається взнаки і геополітичний фактор. Україна та Угорщина, як держави-сусіди, належать до регіону країн Центральної та Східної Європи. Вони тісно пов'язані спільними інтересами у сфері безпеки в широкому розумінні цього поняття - від військової до екологічної. У розвитку економіки обох країн значне місце відводиться приєднанню їх до європейської мережі транспортних коридорів -- автомобільних, залізничних, водних та ін.

Економіки двох країн за соціалістичної доби були досить взаємопов'язані. І хоча після розпаду РЕВ Угорщина переорієнтувалася на економічне співробітництво із західними країнами, Україна для Угорщини і навпаки - залишилися досить привабливими партнерами. Традиційно розвивається співробітництво прикордонних територій обох країн, що також суттєво.

Відносини обох країн в історичному минулому не обтяжені конфліктами та проблематичними питаннями. Досить безхмарно розвиваються взаємовідносини і на сучасному етапі, що додає оптимізму.

З більшості гострих міжнародних питань позиції України та Угорщини практично збігаються або дуже близькі. Це дає можливість зовнішньополітичним відомствам обох країн проводити, як правило, узгоджену лінію як у міжнародних, так і в регіональних організаціях.

Завдяки цим та іншим факторам, виваженим, скоординованим і цілеспрямованим спільним зовнішньополітичним діям Україні та Угорщині впродовж 90-х років вдалося створити основу цілісної системи взаємовигідного партнерства та добросусідських відносин. Вона охоплює весь комплекс українсько-угорського співробітництва в усіх без винятку сферах, а для її реалізації розроблено дієвий механізм координації діяльності двох держав як на двосторонньому рівні, так і на міжнародній арені.

Підводячи підсумок українсько-угорських відносин новітньої доби, автор наголошує, що двостороннє співробітництво справді наблизилося до можливого за цих історичних обставин рівня добросусідства, дружби та взаємовигідної співпраці. До беззаперечних позитивів і досягнень співпраці України та Угорщини, починаючи з 90-го року, належить те, що створено стійку систему міждержавних відносин на всіх рівнях. Це зокрема регулярні візити, переговори, консультації президентів, глав урядів, парламентів, міністерств, відомств, це зустрічі керівників органів місцевого самоврядування, представників громадських організацій, інтелігенції тощо. Водночас у дисертації висвітлені проблеми та невирішені питання, які є в цих відносинах і які за певних обставин можуть негативно вплинути на подальший їх розвиток.

У четвертому підрозділі четвертого розділу автором здійснено порівняльний аналіз становища і соціальної ролі угорської національної меншини в Україні та української національної меншини в Угорщині. Ця частина дисертації є продовженням другого підрозділу цього розділу, але водночас тут детальніше розкривається державна політика Угорщини та України в питаннях забезпечення прав нацменшин. Доведено, що саме громадянське суспільство, його конкретні складові дають можливість угорцям в Україні та українцям в Угорщині розвивати свою культуру, мову, національні традиції.

На думку автора, досвід України та Угорщини новітньої доби щодо захисту прав національних меншин є справді унікальним для Європи. Подолавши накопичену за радянських часів недовіру один до одного, дві країни з допомогою переговорів, консультацій, наукових конференцій створили такі механізми співробітництва, які допомогли спільно вирішувати проблемні питання в такій делікатній сфері, як нацменшини, не доводячи їх до конфлікту. Повчальним є те, що диспропорція між кількістю угорської національної меншини в Україні та української в Угорщині не вплинула на утвердження рівноправного співробітництва в цій сфері. Навпаки, отримавши широкі права та можливості для вивчення рідної мови, культури, національних традицій, встановивши тісніші контакти з етнічною Батьківщиною, створивши свої громадські організації, угорська та українська національні меншини стали не фактором збудження сепаратизму, як це прогнозували певні політичні сили в обох країнах, а впливовим чинником зміцнення добросусідських відносин та взаєморозуміння між Україною та Угорщиною. Оцінюючи загалом ситуацію, що склалася навколо угорської національної меншини за роки існування незалежної України та української в Угорщині як позитивну, автор стверджує, що в цій сфері обидві країни досягли загальновизнаних в Європі результатів.

У п'ятому розділі “Місце та роль Угорської Республіки в новій Європі: спроба прогнозу” побудовано політологічну, прогностичну модель майбутнього Угорщини на найближчі 5-10 років з метою визначити вплив вступу країни до НАТО та ЄС як основного фактора внутрішньополітичної мобілізації, розглянуто основні ймовірні сценарії адаптації Угорської Республіки у Євросоюз як повноправного члена співдружності. Наголошується, що Угорщина як національна держава повинна зберігати свій суверенітет та самостійність, водночас частину своїх повноважень вона повинна передати Європейському Союзу, а частину, і досить значну, що є наріжною вимогою ЄС, - органам самоврядування.

Дослідження підтверджує правильність зробленого автором припущення, що на попередніх етапах розвитку Європейського Союзу процеси політичної інтеграції розвивалися тією мірою, як це було обумовлено завданням економічної інтеграції, а найближчими роками політична інтеграція набуває самостійного значення і входить до основних цілей Європейського Союзу. Відбувається, як справедливо зазначають окремі фахівці, “переливання” інтеграції у сферу зовнішньої і внутрішньої політики, розширення функцій і повноважень інститутів ЄС, що також посилює політичний характер їх діяльності. Європейський Союз як політична система, ймовірно, розвиватиметься у напрямку консенсусної демократичної, а не мажоритарної централізованої системи. Таким чином, внутрішньо- та зовнішньополітичне життя Угорщини стає складовою політичної сфери Євросоюзу, і чим далі країна просуватиметься по шляху інтеграції, тим більшою буде ставати ця взаємозалежність.

У п'ятому розділі робиться також спроба політологічного прогнозу розвитку політичної ситуації в країні, подальшого реформування економічної, гуманітарної, соціальної, правоохоронної сфер. Окремо йдеться про проблеми, які можуть виникнути у зв'язку з членством Угорщини в НАТО.

Зроблені автором припущення набувають практичного значення в контексті євроінтеграційних прагнень України, оскільки дають змогу прогнозувати в майбутньому позитивні та негативні наслідки приєднання нашої країни до ЄС та НАТО.

ВИСНОВКИ

У висновках підбиваються підсумки дисертаційного дослідження.

Спираючись на науково-методологічні концепції, розроблені вітчизняними і зарубіжними науковцями, у дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в аналізі політичних трансформацій в Угорській Республіці на рубежі ХХ-ХХІ століть у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи. Визначаючи мету і завдання дослідження, автор виокремив актуальні проблеми процесу політичних трансформацій і на значному фактичному матеріалі зробив спробу встановити їхні закономірності й тенденції на сучасному етапі розвитку угорського суспільства, визначити місце і роль Угорської Республіки в новій Європі. Відповідно до завдань дослідження автор дійшов таких основних висновків:

1. Політологічний розгляд досліджуваної проблематики засвідчив, що аналіз політичних трансформацій в Угорській Республіці на рубежі ХХ-ХХІ століть у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах подано в науковому дискурсі не лише вчених інших країн, але й українських вчених. Разом з тим, оскільки Україна визначила для себе шлях політичних, економічних реформ певною мірою схожий на угорський, це потребує глибшого вивчення і порівняння досягнутого в обох країнах, узагальнення позитивного досвіду та використання його для подальших демократичних перетворень у нашій країні на основі наявних резервів.

Індивідуальна монографія:

1. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій: Монографія / Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. -- К.: МАУП, 2004. -- 480 с.

Рецензії:

Бабкіна О.В. Реалії сучасної Угорщини. // Політика і час - 2004 - №4 - С.85-86.

Galу Miklуs. Egy hiбnypуtlo monogrбfia (Magyarorszбg ukrбn tudуs szemszцgйbхl) // Szabalcs-Szatmбr-Bereg megyei tudomбnyos kцzalapitvбny fьzetei, Nyiregyhбza - 2004 - №20 - Old.115-117. Гало Міклош. Монографія у якій є потреба (Угорщина з точки зору українського вченого) // Дослідження наукового фонду області Сабалч-Сатмар-Берег, Ніредьхаза - 2004 - №20 - С.115-117.

Головатий М.Ф. Угорщина новітньої доби: суть політичних трансформацій. // Політичний менеджмент - 2004 - №3 (6).

Розділи в колективних монографіях та статті в наукових фахових виданнях:

2. Институт государственных секретарей -- венгерский опыт на фоне украинских начинаний // Персонал. -- 2001. -- № 8. -- С. 14-18.

3. Українська національна меншина в Угорщині // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. -- Львів, 2001. -- Вип. 5. -- С. 58-62.

4. Угорська національна меншина в Україні (від чинника розбрату до запоруки дружби та співробітництва) // Вісник Львівського університету. Сер. Міжнародні відносини. -- Львів. -- 2001.-- Вип. 6. -- С. 37-42.

5. Організація та функціонування політичних систем і режимів // В. М. Бебик. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. -- К.: МАУП, 2001. -- С. 20-33.

6. Перші серед перших (до десятиріччя встановлення українсько-угорських стосунків) // Науковий вісник Дипломатичної Академії України. -- К., 2001. -- № 5. -- С. 213-225

7. Трансграничное сотрудничество: украинское измерение // Діалог цивілізацій: Нові принципи організації світу. Матеріали всесвітньої конференції. -- К., 2002. -- С. 175-179.

8. Фундамент парламентской демократии (сравнительный анализ избирательного законодательства Украины и Венгерской Республики) // Персонал. -- 2002.-- № 2. -- С. 4-10.

9. Представительская демократия на постсоветском пространстве: нужны новые подходы // Вестник кыргызско-российского славянского университета. -- 2002. -- № 4. -- С. 16-20.

10. Угорська рапсодія “Плану Сечені” // Віче. -- 2002. -- № 8. -- С. 16-20.

11. Політико-правові основи інституту президентства в Угорській Республіці та Україні (спроба порівняльного аналізу // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. -- К.: УАДУ, 2002. -- № 4. -- С. 133-146.

12. Інститут президентства в Угорщині // Трибуна. -- 2002. -- № 3-4. -- С. 20-23.

13. Політична еліта Угорщини. Хто вона? // Віче. -- 2002. -- № 8. -- С. 45-48.

14. Україна -- НАТО. Зроблено багато, але зробити потрібно ще більше // Вісник Львівського університету. Сер. Міжнародні відносини. -- 2002. -- Вип. 9. -- С. 53-59.

15. Адаптація населення Угорщини до життя на мікрорівні в умовах глобалізації // Діалог цивілізацій: Нові принципи організації світу. Матеріали другої всесвітньої конференції. --К.: МАУП, 2002. -- С. 116-128.

16. Процес інтеграції Угорщини до Європейського Союзу // Науковий вісник Дипломатичної Академії України. -- К., 2002. -- № 7. -- С. 176-185.

17. Політико-правові аспекти місцевого самоврядування в Угорській Республіці // Людина і політика. -- 2002. -- № 6. -- С. 133-147.

18. Державні Збори Угорської Республіки (досвід посттоталітарного парламентаризму) // Наукові праці МАУП. Актуальні питання політології. -- К.: МАУП, 2003. -- С. 34-45.

19. Уряд Угорської Республіки в умовах глобалізації (досвід новітньої доби) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна // Питання політології. Зб. наук. праць. -- Харків, 2003. -- Вип. 5. -- С.374-385

20. Формування соціально-класової структури громадянського суспільства в Угорщині в період постсоціалістичної трансформації // Сучасна українська політика: Політики і політологи про неї. -- К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. -- С. 272-285.