Культурологічні концепції Хвильового та Донцова

Размещено на http://www.allbest.ru

Культурологічна концепція М. Хвильового

20-ті роки XX ст. на Україні ознаменувалися бурхливим національно-культурним відродженням. Це був час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли здавалося, що реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском Сталінсько-Кагановичівського вульгарно-догматичного диктату розчарувалась в ідеалах соціалізму і болісно шукала виходу України на шляхи демократичного розвитку. В контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, реалізації на практиці марксистської концепції та ідей Леніна, найбільший інтерес становить творчий доробок М. Хвильового (1893-1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії» він сформулював культурологічну концепцію, яка і в наш час викликає неабиякий інтерес своєю масштабністю, певним романтизмом. У 20-х роках вона породжувала бурю почуттів, гострі суперечки і зрештою стала у руках нечистоплотних офіційних ідеологів засобом для залякування міщанина «українським буржуазним націоналізмом», провокування розправ над українською творчою інтелігенцією.

В чому полягала суть культурологічної концепції М. Хвильового? Насамперед, він висунув ідею «азіатського ренесансу». Роз'яснюючи її, він писав, що йдеться про нечуваний розквіт мистецтва, духовне відродження народів таких країн, як Китай, Індія. Він мусить прийти, цей ренесанс, бо ідеї комунізму бродять не стільки по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, «гряде новий Рамаян».

До ідеї «азіатського ренесансу» М. Хвильовий прийшов, за його зізнанням, на основі інтересу до теорії циклічності розвитку людської цивілізації та її культури, оскільки вже сама ідея циклічності, мовляв, «позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, через те захоплює». Правда, він уточнював, що його розуміння циклічності - «не шпенглерівська теорія цілої системи - це циклічна теорія одного мистецтва», однак від цього суть справи не мінялася. Тому нічого дивного не було в тому, що М. Хвильовий, озброївшись цією ненауковою теорією, прийшов до висновку про те, що «саме з південно-східної республіки комун саме з Радянської України й піде нове мистецтво, що його чекає Європа». Але виникало питання, яким чином «південно-східна республіка комун» може досягти настільки високого рівня розвитку мистецтва, щоб стати «оазисом азіатського ренесансу». Тут він і поставив дилему: «Європа чи просвіта?» Зрозуміло, що, орієнтуючись лише на просвіту з її побутописанням, хутірськими ідеями, такого високого рівня культури годі досягнути, тому М. Хвильовий заявив: «Ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського ренесансу». Духовний фундамент для «азіатського ренесансу» вбачався у Європі, яка нагромадила «досвід багатьох віків», причому не та, що гниє, а Європа грандіозної цивілізації, Європа «Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п.»:

Суперечливі думки, висловлені М. Хвильовим у памфлетах, викликали бурхливу реакцію. Одні порівнювали його виступи із свіжим повітрям у відчинені вікна, інші категорично осуджували автора за низькопоклонство перед Заходом, ще інші звинувачували у відході від ідей ленінізму і переході на рейки буржуазного націоналізму. М. Зеров, письменник і теоретик літератури, вважав ці звинувачення на адресу М. Хвильового цілком заслуженими, оскільки той сам став причиною непорозумінь: замість того, щоб чітко і зрозуміло викласти свої думки, він «вирішив просто просигналізувати читачам свої настрої». М. Зеров закликав представників. молодої пролетарської культури замість теоретичних суперечок про Європу прилучитись до «джерел культури минулого», до оволодіння усіма духовними цінностями людства.

У процесі обговорення проблем духовного життя республіки М. Хвильовий пише новий цикл памфлетів, що вийшли під загальною назвою «Думки проти течії». Наполягаючи на актуальності постановки дилеми «Європа чи просвіта?», він писав: «Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія із столипінських отрубів (віддалених від села хуторів). Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня як актуальніше питання». Звідси ще одне гасло М. Хвильового-орієнтація на «психологічну Європу» з її «класичним типом громадської людини», що викликало люту ненависть російських шовіністів. Посипалися серйозні політичні звинувачення на його адресу, які пізніше були використані Сталіним та Кагановичем у розправах над непокірною Україною, її інтелігенцією. Творчість М. Хвильового - типовий зразок того, як людина, котра щиро повірила в комунізм, на практиці зустрілась із жорстокою реальністю партійно-бюрократичної диктатури і стала однією з перших її жертв. Морально зацькований Сталінськими посіпаками, М. Хвильовий покінчив з життям.

"За відважних і вольових людей", -- ці чіпкі гасла відомі кожному, їх засвоїли прихильники Хвильового, яких свого часу були тисячі й тисячі, їх популяризували в своїх актах обвинувачення речники режиму, бажавши довести злочинну буржуазність і буржуазну злочинність памфлетів Хвильового.

Але ці гасла, хоч як вони чіпаються розумів і сердець, хоч може заради них і були написані самі памфлети, вміщаються в один невеликий вступ. А памфлетів же Хвильового є цілий том! Їх ніколи не друкували повністю. На Україні вони небезпечніші від усієї самовидавної літератури, разом узятої, поза межами України ніхто досі не здобувся на таке діло. Не буде помилкою сказати, що памфлетів Хвильового" в цілості сьогоднішній читач не знає ні на Україні, ні поза нею.

Тепер уперше робиться спроба зібрати все, що збереглося з памфлетів Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогоднішнього читача це буде поважним випробуванням. Якщо він сподівається відтворити з цих текстів образ послідовного, загартованого, непохитного борця з комунізмом, він буде розчарований. Бунтівничість -- таке буде перше враження -- переходить у пристосуванство, свіжа думка в догматизм. Деякі місця можуть викликати здивовання, інші почуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться з провалами в слабкість, принциповість із позірною безпринципністю. Здавалося б, що в памфлетах письменник міг говорити пряміше й безпосередніше, ніж в оповіданнях, де він був скутий вимогами фабули й стилю. Справді це було не так, бо в оповіданнях, в умовах суворої цензури, було більше можливостей висловити індивідуальну думку через пейзаж, ліричний відступ, репліки дійових осіб, ніж у памфлеті, де автор -- єдиний, хто має слово, і де думки мусять бути вимовлені більш-менш в лоб. Якщо в оповіданнях можна було подавати думки напівскристалізовані і політичні ідеї виявлялися тільки опосереднено, у памфлетах потрібний був спеціальний "пакувальний матеріал", в якому можна було б донести до читача свої кровні думки. Таким пакувальним матеріалом, що його вимагала доба, були офіційні твердження, цитати з "отців" офіційно-марксистської "церкви". Зрештою в той час і в тих обставинах це були речі загально вживані, і читач просто проходив повз них не помічаючи, бо ж вони були в кожному тексті. У зовсім іншому становищі сьогоднішній читач, поза Україною сущий, який не звик до них І хоч-не-хоч сприймає їх як таку ж повноважну частину тексту, як і та, де автор справді висловлює свої, свої власні думки.

Іншими словами це означає, що памфлети Хвильового сьогодні слід читати до певної міри як історичний документ і образ автора можна в них побачити, тільки відсортувавши, що в цих текстах було продиктоване добою, від того, що несло справжню, живу і часто досі актуальну думку й чуття автора. Як випливає з усіх -- на жаль, дуже нечисленних -- спогадів, Хвильовий як особа посідав незвичайний чар, здатність передавати своє горіння своїм співрозмовникам. Ця риса виразно вибивається й досі в ліричних партіях його оповідань. Його сучасники, що читали памфлети, відчували в них частину цього чару.

Для сучасного читача ця риса памфлетів почасти втрачена. Революційні на свій час думки, заради яких памфлети написано, тепер втратили частину своєї революційності.

Ми знаємо реакцію сучасників. Михайло Могилянський казав про перші памфлети Хвильового: "В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря".

Доцільно говорити про три періоди памфлетописання Хвильового (1925-1926, 1927-1928 і 1930), а причин переходу від одного періоду до другого не можна зрозуміти поза історичними обставинами.

Микола Хвильовий. Бурхливі хвилі історії початку XX віку то підносили його до висот безоглядно подвижницької самопожертви в ім'я комуністичних ідей, окрилювали його фантазію і уяву на витворення новаторських образних «свідчень» про людину і час, то опускали в глибини зневіри і песимізму, душевно знесилювали... У запалі літературних суперечок він, темпераментний і безжальний до своїх опонентів, забирався на такі вершини культурологічних передбачень, такі вибудовував концепції, які дивували і захоплювали своєю універсальністю його друзів і колег, а перед літературними противниками відкривали широкі можливості для полемічного заперечення і навіть політичних обвинувачень.

Ось що писав про свого друга такий же запальний диспутант, недавній політкаторжанин, популярний на той час критик Володимир Коряк: Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом -- ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних радянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літературу». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радянській літературі -- течію романтичну, не без підстав вважаючи Миколу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Сьогодні вже можна визначити якісь основні причини самогубства талановитого новеліста, полеміста і організатора літературного процесу. Підготував цей трагічний крок складний комплекс ідеологічних, суспільно-політичних і морально-психологічних проблем, які ще чекають на глибше дослідження. Головне, що письменник відчував і бачив, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями з боку і деяких літераторів, і партійних та радянських керівників чесних українських письменників у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхиленнях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордонними центрами.: Взагалі, культурна і літературна ситуація на Україні в 20-х -- на початку 30-х років була складною. Микола Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу і мистецтво починає поступово проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості, декретування, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, підпирання аргументів ідеологічними тезами. У своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хвильовий виступав проти голого фактографізму в літературі, закликав до орієнтації на класичні світові зразки художньої творчості і боротьби проти культурного епігонства і рабського копіювання традиційних стилів, гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфахівців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність.

Суперечка про шляхи національного розвитку української радянської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але обстоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

«Українська економіка -- не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає все-таки специфічних форм і характеру.

Словом) Союз все-таки залишається Союзом, і Україна є самостійна одиниця» !. Про чіткість і принципову послідовність поглядів М. Хвильового щодо державного статусу України свідчить і трактат «Україна чи Малоросія?», який був заборонений і лише в цьому книжковому виданні вперше публікується. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну нерішучість виборення українським народом своєї незалежності і застєрігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення самостійного виростання нації в державну одиницю, інакше все це внесе «елементи хаосу в світовий загально історичний процес». Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції-в ідейних помилках, яку насаджував Лазар Каганович на Україні в 1925--1928 рр., було захищати свої позиції важко.

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів -- Миколу Куліша, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, Івана Сенченка, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Бесы» О. Пушкіна... Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл.

Напередодні відзначення у грудні 1988 року 95-річчя від дня народження Миколи Хвильового я провів вечір у товаристві академіка АН УРСР Федора Даниловича Овчаренка. Привели мене до колишнього секретаря ІДК Компартії з ідеології Ф.Д. Овчаренка спогади Юрія Смолича. У них йдеться про допомогу Федора Даниловича в пошуках передсмертної записки Миколи Хвильового, яку той буквально через кілька хвилин після смерті прочитав на його письмовому столі. Але невдовзі вона зникла. Юрій Корнійович усе життя боровся за реабілітацію чесного імені Миколи Хвильового, бо знав, що в передсмертній записці видатний письменник утверджував: він і вся його генерація були чесними комуністами.

Федір Данилович тоді порадив Юрію Корнійовичу написати офіційного листа на ім'я тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю. Шелеста з проханням допомогти в пошуках цього передсмертного листа і дати дозвіл на його публікацію в книзі спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця».

Завдяки клопотанням Федора Даниловича копію передсмертного листа Миколи Хвильового вдалося відшукати. І не одного, а двох, Він зберіг копії обох листів, бо йому було доручено П. І. Шелестом ознайомити з ними Юрія Корнійовича Смолича.

Схвильованим голосом Федір Данилович зачитав мені ці неоціненні документи трагічної епохи, документи, які засвідчують, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в справедливе соціалістичне майбутнє свого народу.

З грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня народження Миколи Хвильового, Ф.Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і трагедій, щирого уболівання за долю перебудови в країні слово і оголосив тексти обох передсмертних листів Миколи Хвильового.

Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого батька, які долинули до неї через 55 років.

Ось ці дві записки Миколи Хвильового:

Арешт ЯЛОВОГО -- це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя -- ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Теоретична значимість концепції “інтегрального націоналізму” Д. Донцова

Засновником “інтегрального націоналізму” (від фр. nationalismeintegrale) більшість вчених вважають Шарля Морраса, що першим проголосив лозунг: “Справжній націоналіст ставить свою державу над всім” (він був одним з організаторів націоналістичної організації у Франції, ще у 1899 році, назва якої: “Аксьонфрансез”[8]). Він пропагував благодійність наслідування монархії та католицизму, відстоюючи перевагу (у расистському розумінні) “латинської раси” на усіма іншими [13, 3]. Не випадково, що Д. Донцов використовував термін “інтегральний”, для того, щоб зв'язати свою теоретичну модель націоналізму з більш авторитетними європейськими моделями. Так він запозичив і ряд інших назв у Шарля Морраса, наприклад Донцов часто вживає термін “провансальство”, хоча з точки зору його змістовного наповнення він не підходить до обозначення примітивізму та пасивності в тогочасній Україні. А історія цього терміну наступна: Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін “провансальство” з поваги до свого ідейного метра - в українській мові не знайшлось відповідного слова). Тому цілий ряд категорій, якими користується Д. Донцов у своєму “Націоналізмі” і виглядають штучними, так такими, що були привнесені за меж традиційної української політичної думки. Подібна знахідка ставить під сумнів оригінальність всієї Донцовської концепції, що у свою чергу вимагає детального розгляду філософських витоків концепції Д. Донцова.

В 1923 році в статті “Чи ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова [11, 1]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, - відповідав він своїм опонентам, - завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11, 1].

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.)[9].

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм - се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис - в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11, 2]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

Донцов розділяв ідеї Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберальногосвіта, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.].

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістнйка” - серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха - “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіявель - “Володар”, Р. Єндик - “А. Гітлер”, Л. Мосендз - “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк - “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович - “Маршал Вперед (Блюхер)”, Р. Керч - “Франко - вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) - “О'Коннель”, Д. Варнак (Донцов) - “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов - “Партія чи орден” та інші.

М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером”.

З іншого боку, у період між першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова Миколи Хвильового з його головного твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику” т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої “малоросєйщини”[10], і інший уривок: “Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію”[11]. Нагадаємо, що М. Хвильовий, що був одним з провідних радянських українських письменників періоду 1920-х років (він був членом КП(б)У з 1919 року, він приймав участь і громадянській війні на боці комуністів), а працю “Україна чи малоросія?” він написав, ще у період літературної дискусії (1925-1928 рр.). Тому звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив'язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз.

Цікаво, що Степан Ленкавський, пишучи про філософські підстави “націоналізму Донцова” виділяє його основним поняттям “ідеалізм”, що в силу своєї багатозначності може означати ідеалізм епістеміологічний (як напрям теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу), ідеалізм метафізичний (що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або волі чи розуму), ідеалізм історичний (що узнає впливи ідей на біг історичних подій) та ідеалізм ненауковий (що заперечує вартість миттєвих матеріальних благ, підносячи духовність над всім). Потім С. Ленкавський аналізує, яка сутність терміну “ідеалізм” у Д. Донцов. Спочатку він відкидає ідеалізм епістемологічний: “…про який у Донцов немає мови. […] У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значіннях: метафізичний, історичний і ненауковий.” [8].

Найбільшу вартість для ідеології “інтегрального націоналізму” має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише філософська система, а саме ідеалізм, хоч побіч ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енергетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму [8].

Все ж, проблема аналізу концепції Д. Донцова, полягає у невизначеності категоріального апарату, до того ж та заплутаність, яка була привнесена “запозиченнями” Д. Донцова з інших правих ідеологій та класичних європейських філософських доктрин додатково ускладнила подальший процес аналізу феномену українського “інтегрального націоналізму”.

Історичні наслідки розвитку концепції “інтегрального націоналізму”

Дивно, але Д. Донцов практично піддав сумніву майже всіх своїх попередників, заявивши: “Інстинкт наповнювання (“примусу”) властивий усякій великій ідеї, і ніколи вона жодною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичинковою “музикою”, ані “народолюбством” соціалістів не здобуде собі права на буття. Мало ми хотіли підважити (чужу) волю, треба поставити на її місце свою…” [6, с.277].

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця - галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність [16].

Загалом у 20-30-х роках, коли в Європі поширювався фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій [17, с.138].

В дусі проблеми формування із “малоросів” українців пишуть свої твори А. Головко (“Можу!”) і М. Хвильовий (“Вальдшнепи”), (“Редактор Кларк”), І. Сенченко (“Записки холуя”) й М. Івченко (“Робітні сили”) [6. стр.277], і безперечний шедевр Івана Багряного “Тигролови”, що окрім патріотичних поглядів відображає українську культуру, традиції, силу української нації. Всі ці твори проводили популяризацію українського, і були написані під впливом патріотичної течії в українському суспільстві.

Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги (“Націоналізму”) підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху “Націоналізму” в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН С. Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, “що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як негація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний”[12] [2]. На хвилі цієї “негації”, використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця організація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов .

Для діячів ОУН з емігрантського середовища 1920-х - 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича деструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Під час Другої світової війни, коли в середовищі ОУН під впливом політичних реалій розпочалася ревізія базових ідейних і політичних настанов передвоєнного періоду розходження з “чинним націоналізмом” Д. Донцова стало очевидним. Зауваження Д. Донцова до програмних настанов III Надзвичайного Великого Збору ОУН (б) (серпень 1943 p.), які він зробив на прохання організаторів, були проігноровані. У другій половині 1940-х років Д. Донцов, вдався до жорсткої критики як згаданих програмних настанов і доповнень до них 1950 p., так і праць підпільних публіцистів ОУН(б) - ця критика була настільки упередженою, що Провід ОУН на українських землях виступив із засудженням Д. Донцова.

Хоча політична частина донцовського “інтегрального націоналізму” базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: “Найближчих родичів українського (інтегрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо”[13] [2].

З програмних постанов ОУН [12]:

1. Постанова І-го (основуючого) Конгресу ОУН з 1929 року виходить з положень, що Український націоналізм [...] організований на принципах чинного націоналізму. Постанова передбачала: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції.

2. Постанова ІІ-го (римського) Великого збору українських націоналістів (ВЗУН) від серпня 1939 р. передбачала: “Устрій Української Держави будуватиметься на засадах націократії [...] Диктатура Вождя Нації забезпечить державі внутрішню силу [...] На чолі Держави стане [...] Голова Держави - Вождь Нації [...] Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН”.

3. Із “Маніфесту Вождя з нагоди ІІ-го ВЗУН»: Кожен українській патріот підчиняється в усьому ОУН”.

4. З “Відозви ІІ-го ВЗУН: Слава Вождеві Андрієві Мельнику! Слава Україні!”.

5. З постанов ІІ-го (краківського) ВЗОУН: “ОУН бореться [...] (за) рівність усіх українців у правах і обов'язках супроти нації і держави [...] українська земля - українським селянам, фабрики й заводи - українським робітникам, український хліб - українському народові [...] Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму [...] ОУН уживає свого окремого організаційного прапору чорної і червоної краски [...] Організаційний привіт має форму піднесення випростованої руки в право-скіс вище висоти вершка голови. Зобов'язуючі слова повного привіту: “Слава Україні” - відповідь - “Героям слава”.

Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника “Хрестом і мечем”, Торонто, 1967 рік).

В одній з них (“Об'єднання чи роз'єднання”) автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід “... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір'я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього - нема ніякого об'єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає - нічого дивного”[14] [2]. Окреслює Донцов і те, як потім зв'язати підкорену спільноту: “Передусім - встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірного життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об'єднуючого. -- Авт.) все з'являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він -- зорганізований не в партію, не в об'єднання, а в карний Орден -- веде ту масу”[15] [2].

Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали “зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... “Донцовізм” проголосила ОУН своєю політичною релігією”[16] [2].

В сучасній Україні загальне поняття “націоналізм” - штамп. Передусім це підміна понять і негативний зміст, який більшість наших співвітчизників вкладають у слово “націоналізм” (підсвідомо маючи на увазі саме концепцію Донцова ). Те, що в нас іменується націоналізмом, насправді має цілком іншу назву - ксенофобія (яка насправді далека і від “інтегрального націоналізму”). В Україні немає розуміння того, що націоналізм - це не вузькоетнічна ідеологія войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець, поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом - націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Націоналізм - це політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців [14]. Специфіка націоналізму Д. Донцова полягає в тому, що його націоналізм - націоналізм поневоленої нації - радикальний, він слугує для того, щоб відродити національну ідею, і тому користується всіма можливими методами.

Та все ж, “інтегральний націоналізм” став тією ідеєю, що змогла підняти людей на супротив окупантам і загарбникам, вона була викликана потребами часу, і змогла створити організацію, яка ще чверть століття боролася за українську незалежну державу.

Висновки

“Чинний” націоналізм Донцова зіграв важливу роль у становленні української держави. Донцов своїм гнівом у статтях та книжках стимулював розвиток українського націоналістичного руху на західній Україні, що в процесі власної еволюції перетворився в Організацію Українських Націоналістів. ОУН у свою чергу створила Українську Повстанську Армію (УПА) - одну з найсильніших партизанських силу у Європі, що майже протягом 10 років після закінчення Другої світової війни залишалася реальною бойовою силою.

У першому розділі ми охарактеризували головні положення концепції “чинного” націоналізму Д. Донцова, які зводяться до базових характеристик представлених в кінці першого розділу, а саме:

1) Форма державного правління - народна держава (республіка) на чолі якої має стояти вождь з необмеженою владою.

2) Тип політичного режиму - національна диктатура як перехідна форма державного будівництва.

3) Національна ідея - нація (етнічна) - це об'єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття.

4) Політична еліта - провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати свою державу і керувати нею.

5) Ієрархія цінностей - нація (етнічна) - держава - суспільство.

У другому розділі ми визначили, що витоками “інтегрального націоналізму” Д. Донцова є французький “інтегральний націоналізм”, італійський фашизм та німецький нацизм, а методи впливу (націоналістична організація) більш схожі на відповідні організації в східній Європі: хорватські усташі, румунська залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР і т.д.

Ми висвітлили позитивні і негативні аспекти, що були наслідком розвитку концепції “інтегрального націоналізму” - до позитивних можна віднести: розвиток національної самосвідомості, популяризація патріотичних погляді в Україні, поява ОУН, що стала провідником (найвпливовішим) незалежності української нації, створення української держави; до негативних можна віднести: тоталітаризм, яким була “прошита” концепція - це і тип політичного режиму майбутньої держави (національна диктатура) і форма державного правління (народна держава на чолі якої має стояти вождь з необмеженою владою), і постійні заклики Д. Донцова про те, що потрібно “…сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір'я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього - нема ніякого об'єднання, ніякої збірності… ”, з чим раціонально мислячі люди аж ніяк не можуть погодитися і прийняти, як практичну діяльність.

“Чинний” націоналізм Дмитра Донцова, або як його ще називають “інтегральним” (щоб показати спільність з європейськими рухами 20-30-х років ХХ століття) є однією з тих концепцій, що зрештою призвели до появи нашої держави. Специфічна войовнича ідеологія, сформована Д. Донцовим, стала головним джерелом для ідеології УПА (що сама по собі є наслідком діяльності ОУН, яка приймала своєю ідеологією “чинний націоналізм”, звісно у більш ліберальному вигляді ніж її описував автор). Світогляд діячів української революції здебільшого був сформований у часи популярності М. Драгоманова, з його культурним федералізмом, який заперечував потрібність суверенізації України, чи будь-якого зі слов'янських народів (що знаходилися у залежності від Російської імперії). Цей світогляд є одним з тих чинників, що заважав утвердженню України, як незалежної держави (спочатку за часів існування Центральної ради, потім Гетьманату а згодом і дерикторії УНР). Першим, хто обґрунтував необхідність заснування суверенної держави і боротьби за неї був саме Д. Донцов, стверджуючи, що це є вища воля нації..

Зміни в світогляді, спричинені ідеологією “чинного” націоналізму - залишилися у традиціях західної України, як частина історичної спадщини, що зараз знайшла своє відображення у багатьох організаціях і рухах націоналістичного спрямування.

інтегральний націоналізм донцов

Список використаних джерел і література:

1. Булгак П. Интегральныйнационалист [Електронний ресурс] : аналітичний портал “Актуально”. http://www.aktualno.at.ua/publ/11-1-0-28

2. Горєлов М. Українська державність у ХХ столітті (Історико-політологічний аналіз) [Електронний ресурс] : Електронна бібліотека “Ізборник” / Київ - Політична думка 1996. Розділ І, глава 2, §2 Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова. - Режим доступу до сторінки: http://izbornyk.org.ua/ukrxx/r02.htm

3. Донцов Д. Націоналізм. - Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення України, 1966. - 363 с.

4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму [Електронний ресурс] : Електронна бібліотека “Ізборник” / Нарис №9. - Український націоналізм. - Режим доступу до сторінки: http://litopys.org.ua/kasian/kas14.htm

5. Кирилюк Ф, Хвилько М. Політологія. - К.: Здоров'я, 2004. - 776 с.

6. Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм. - К.: МАУП; Міленіум, 2006. - 358 с.

7. Кулагін Ю, Полуріза В. Політологія. - К.: Альтерпрес, 2002. - 612 с.

8. Ленкавський С. Філософічні підставки “Націоналізму” Донцова [Електронний ресурс] : сайт Всеукраїнської організації “Тризуб”. - розділ “Книгозбірня”, підрозділ “Націоналізм”. - Режим доступу до сторінки: http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist8/zmist814

9. Лисий І. Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник [Електронний ресурс] : Електронна бібліотека “Ізборник” / Дмитро Донцов. - Режим доступу до сторінки: http://izbornyk.org.ua/fdm/fdm11.htm

10. Мандрик М. Дмитро Донцов та український націоналізм [Електронний ресурс] : Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик “Українське слово” / Київ - 2005. Дмитро Донцов та український націоналізм. - Режим доступу до сторінки: http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2005/30/10.html

11. Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роди Другої світової війни [Електронний ресурс] : Украинскиестраницы. ИсториянациональногодвиженияУкраины 1800-1920гг / Розділи: 2.2 “Хто був творцем “інтегрального” націоналізму фашистського типу”, 2.3 “Як в 30-ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова”). - Режими доступу до сторінок: http://ukrstor.com/ukrstor/maslovskij-2.2.html [11, 1] http://ukrstor.com/ukrstor/maslovskij-2.3.html [11, 2]

12.Поліщук В. Український інтегральний націоналізм як різновид фашизму [Електронний ресурс] : Праці В.В. Поліщука. - Режим доступу до сторінки: http://poliszczuk.narod.ru/fashizm.htm#_ftn1

13. Поспеловский Д. Тоталитаризм и вероисповедание [Електронний ресурс] : Библиотека Якова Кротова / Главы: № 11 “Муссолини и еговласть”, № 12 “Нацизм у власти”, № 16 “ЗападнаяЕвропа”). - Режими доступу до сторінок: http://www.krotov.info/history/20/pospelovs/page12.htm [13, 1]

14. Семків О. Політологія, хрестоматія кінець ХІХ - перша половина ХХ століття. - Львів: Світ. - 800 с.

15. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. З історії розвитку українського націоналізму М. Сосновський. - Нью-Йорк. - Торонто: НТШ Сучасність, 1974. - 419 с.

16. Субтельний О. Революційний рух [Електронний ресурс] : Електронна інтернетонлайн “Бібліотека Студента UaRus”. - Режим доступу до сторінки: http://studentbooks.com.ua/content/view/451/49/1/3/

17. Шляхтун П. Політологія. - К.: Либідь, 2002 р. - 574 с. [1] http://poliszczuk.narod.ru/fashizm.htm#_ftn1

Размещено на http://www.allbest.ru/