Політичний вимір системи безпеки євроатлантичного простору і нових незалежних держав

Можна виділити таке явище, як міжінституційне перетікання, тобто інтеграція у певних сферах однієї інституції: вийшовши на певний високий рівень у рамках однієї інституції, вона впливала на іншу інституцію, стимулюючи появу і розвиток схожих функцій. У цьому плані діяльність НАТО була одним із чинників, що сприяли появі у 90-ті рр. ефекту міжінституційного перетікання у вигляді делегування функцій у безпековій сфері в Євросоюзі, коли держави-члени ЄС сформулювали спільну оборонну й безпекову політику та почали створювати власні спільні збройні сили. Концептуальні підходи до західноєвропейської інтеграції, вироблені на основі неофункціональних теорій, можна застосувати при виробленні створення інтегрованої системи безпеки країн Заходу і нових незалежних держав, оскільки цей процес починає набувати рис перетікання. З одного боку, поглиблення військової співпраці сприяє розвитку економічних зв'язків, з іншого - спільні економічні інтереси тягнуть за собою удосконалення інституційних механізмів у сфері безпеки.

Після завершення холодної війни впливове місце в інструментарії дослідників стала займати нормативна концепція, заснована на застосуванні певних стандартів і моральних принципів до різних аспектів міжнародних відносин (зокрема поведінки держав і політиків, прав і обов'язків держав, етики війни й миру, права на інтервенцію, справедливості у відносинах, прав людини тощо). Ціннісний аспект є особливо важливим при виробленні політики по створенню інтегрованої системи безпеки з перспективою формування єдиного цивілізаційного простору, оскільки він суттєво впливає на трансформацію політичної та адміністративної культури пострадянської еліти. У цьому контексті акцентування уваги західними політиками саме на нормативних аспектах означає сприйняття партнерів як потенційних союзників і членів однієї цивілізаційної групи.

Неофункціоналізм і нормативізм у різній мірі формулюють і впливають на політику Західної Європи і США та створених ними інституцій, котрі є основними зовнішніми учасниками процесу безпеки на пострадянському просторі. Ці концепції справляють зростаючий вплив на дизайн системи безпеки. Упродовж 90-х рр. Європа, у залежності від конкретної ситуації в регіоні та політичних особливостей власного розвитку, стосовно пострадянського простору використовувала комбінацію неофункціональних і нормативних підходів. У коротко та середньотерміновій перспективі, у політиці Західної Європи стосовно країн колишнього СРСР переважатимуть неофункціональні підходи. Зокрема, будуть розроблятися й апробуватися структури та механізми обмеженої взаємодії у рамках сусідства. Підходи США щодо безпеки на пострадянському просторі відрізняються від європейських, оскільки у них переважає нормативний підхід. Це особливо яскраво проявилося в “доктрині Буша”, яка передбачає активний інтервенціонізм під приводом боротьби з тероризмом.

Стосовно підходів пострадянських еліт, то нормативна теорія при виробленні політики у галузі інтеграції використовується менше, ніж неофункціоналізм. По-перше, офіційно пострадянські держави не відкидають моральні чинники у політиці, але вкладають в них власний зміст, відмінний від західного ліберального трактування. По-друге, особливість проблем у сфері безпеки на перший план ставлять питання стабільності через створення ефективних спеціалізованих структур безпеки.

Третій підрозділ “Структурування системи міжнародної безпеки в регіональному вимірі: Євроатлантична і Євроазійська підсистеми безпеки” зосереджується на структурі системи міжнародної безпеки в регіональному і субрегіональному вимірах. Зараз глобальна система безпеки має принаймні кілька компонентів-підсистем, що вирізняються між собою за рівнем інституціалізації та механізмами і в перспективі можуть сформувати єдину високоінтегровану підсистему. Це означатиме створення спільних нових, чи швидше за все, концептуальну та структурну трансформацію вже діючих структур безпеки для захисту довготривалих геостратегічних інтересів країн Заходу та пострадянського простору, що поступово зближатимуться аж до рівня положень Статті 5 Хартії НАТО, що передбачає консолідований взаємний захист країн-членів у разі зовнішнього нападу.

Перша, Євроатлантична підсистема, охоплює в себе держави Західної, Центральної та Південно-Східної Європи (а також країни Балтії) або, іншими словами, членів і кандидатів у члени НАТО і ЄС, котрі історично та ментально зараховують себе до атлантичної християнської цивілізації. Вона є однією з найбільш важливих для розвитку глобальної системи, оскільки включає міждержавні інститути та провідні країни світу, що справляють основний вплив на розвиток міжнародних відносин у цілому. Від того, наскільки успішним буде її інституційна адаптація до нових викликів, значною мірою залежатиме характер глобальних трансформацій.

Друга, Євроазійська підсистема, складається з Російської Федерації та країн-учасниць Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) з Європи, Центральної Азії та Закавказзя, а також країн-членів СНД, які не беруть участь у вищезазначеній структурі. В деяких аспектах безпеки на ad hoc основі частиною підсистеми може вважатися Китай та інші члени ШОС. Вона, на відміну від євроатлантичної підсистеми, не має суттєвого впливу на глобальні процеси, проте її роль помітно зростає не лише на пострадянському просторі, але й на азійському континенті.

Наступні чинники визначають характер та особливості обох підсистем. Першим чинником можна назвати рівень інституційної організації обох підсистем, що є значно вищим у Євроатлантичної підсистеми на відміну від фрагментованої Євроазійської підсистеми. Другим чинником є рівень потенціалів підсистем, що характеризується помітним дисбалансом на користь Заходу. Третій чинник впливу на стосунки підсистем - структура, принципи та характер взаємодії складових елементів підсистем, тобто держав. Схожість у структурі полягає у тому, що в обох підсистемах є домінуюча держава (США і Росія), що часто виступає від імені своєї групи, і тому виникає враження, що спільні питання безпеки вирішуються на рівні керівництва країн-лідерів. Часто держава-гегемон використовує ресурси та інститути підсистеми для задоволення власних геополітичних інтересів, зокрема, що об'єктивно послаблює ефективність підсистем у сфері безпеки, викликаючи періодичні кризи серед її учасників.

Обидві підсистеми знаходяться в процесі багатопланової взаємодії, кінцевою метою котрої є взаємна інтеграція з метою адаптації до нових викликів міжнародній безпеці. На даному етапі мова йде про партнерську взаємодію, а не повне об'єднання. Провідна роль у цьому процесі відводиться Заходу, але, зрозуміло, що створення інтегрованої системи неможливе без активного залучення впливових акторів на пострадянському просторі. Серед напрямів перспективної співпраці можна виділити миротворчу та мироустановчу діяльність, здійснення поліцейських та безпекових функцій у процесі будівництва держав (nation-building) тощо.

Четвертий підрозділ “Інституційні механізми та провідні актори” досліджує політичні аспекти діяльності провідних міжнародних інститутів та найвпливовіших держав у сфері формування системи безпеки. Досвід діяльності західних міжнародних інститутів (НАТО, ЄС і ОБСЄ) засвідчив, що їх успіх базується на постійній підтримці з боку провідних держав, чіткій концептуальній основі та відпрацьованих структурах і механізмах функціонування. Усі вказані критерії тісно пов'язані з процесом створення інтегрованої системи безпеки. По-перше, США та Росія зацікавлені у створенні і підтримці інституційних форм власного впливу на глобальному та суб-регіональному рівнях. По-друге, в засадничих документах інститутів (НАТО і ЄС) чільне місце займає поширення діяльності на нові регіони та розширення функцій. По-третє, внутріструктурні трансформаційні процеси передбачають розширення функцій із урахуванням потреб безпеки сусідніх регіонів.

У процесі функціонування виникла спеціалізація окремих інститутів. Північноатлантичний Альянс поступово перетворюється на військово-політичну складову системи безпеки. Євросоюз формується як інструмент забезпечення економічної безпеки з поступовим розширенням функцій на інші компоненти та, відповідно, інституційним зближенням з НАТО. ОБСЄ найбільш успішно виконує роль форуму для обговорення загальних питань безпеки, а також інструменту утвердження та зміцнення демократії і верховенства права у посткомуністичних країнах.

Стосовно інститутів безпеки в регіоні нових незалежних держав (ДКБ, ОДКБ, ШОС), на їх створення та функціонування справляли вплив два чинники: це процеси всередині пострадянських суспільств, що стимулювали появу інституцій, в яких домінувала Росія, та, водночас, вплив Заходу, який намагався сприяти інституціалізації у сфері безпеки, заснованої на демократичних принципах та балансі інтересів усіх учасників. Створена інституційна база, зокрема ОДКБ, є загалом адекватною і відносно ефективною, зважаючи на характер та глибину процесів у цьому регіоні. Слід також відзначити, що вказана організація виконує не лише функції зовнішньої, але й внутрішньої безпеки її членів, намагаючись відвернути зміну політичних режимів. Подібні обов'язки покладаються й на Шанхайську організацію співробітництва. Водночас новий цикл демократизації об'єктивно сприяє руйнуванню створеної під егідою Росії інституційної бази безпеки і виникненню та розвитку гібридних інститутів (ГУАМ і СДВ), які виконують роль противаги експансії Росії та демократизації пострадянського простору.

Впливові держави також справляють значний вплив на процес формування інтегрованої системи безпеки. США є головним зовнішнім учасником системи безпеки у євроатлантичному регіоні і на пострадянському просторі, елементом Євроатлантичної та частково Євроазійської підсистем, зважаючи на військову присутність та вплив на діяльність окремих інститутів. Аналіз показує, що для успішної діяльності у цій сфері Сполученим Штатам потрібно досягти концептуального консенсусу з європейськими союзниками стосовно геостратегічних інтересів в різних регіонах, і, особливо, в нових незалежних державах, а також переглянути зовнішню і безпекову політику в бік зменшення в ній чинників односторонності та гегемонії.

Російська Федерація є основою Євроазійської підсистеми безпеки. У стратегічному плані вона зацікавлена у створенні інтегрованої системи безпеки, проте існують розбіжності з основними партнерами, зокрема, США. У концептуальному і практичному плані Росія намагається зберегти військово-політичний і економічний контроль над пострадянським простором, отримавши від Заходу згоду на виконання функцій регіонального гегемона, при цьому зберігаючи значну незалежність в процесі прийняття рішень у сфері безпеки не лише на пострадянському просторі, але й у рамках Євразії. Загалом, Росія виконує стабілізуючу роль в регіоні нових незалежних держав, проте наслідки цього є досить суперечливими.

Останній, четвертий розділ “Україна у новостворюваній інтегрованій системі безпеки ХХІ століття” розглядає місце і роль нашої держави у створенні та діяльності системи безпеки. Україна, зважаючи на географічне положення, економічний потенціал та історичні особливості формування, знаходиться на стику обох підсистем безпеки, що формуються на початку ХХІ століття в євроатлантичному просторі та на терені колишнього СРСР. Процеси в системі міжнародних відносин дають Україні можливість посісти впливове місце в Центрально-Східній Європі та Євразії в якості “з'єднуючої ланки” між Євроатлантичною й Євроазійською підсистемами безпеки.

У першому підрозділі аналізується європейська політика України у сфері безпеки. Відзначається, що основний акцент робиться на зближенні з євроатлантичними інститутами аж до повноправного членства. Найбільш успішно просувається співпраця з НАТО, в ході якої Україна, будучи одним із найактивніших партнерів Альянсу, вийшла на стадію початку Програми набуття членства. На новий рівень вийшли стосунки у сфері безпеки з ЄС, котрий прийняв рішення про залучення України до поліційних та миротворчих операцій. Також Київ постійно співпрацює з ОБСЄ як у галузі зміцнення демократичних процедур і механізмів всередині країни, так і у процесі врегулювання регіональних конфліктів.

Українсько-американські відносини від початку 90-х рр. знаходилися у центрі уваги дипломатії України. Київ завжди розглядав свого заокеанського партнера в якості якщо не основного, то, принаймні, одного з основних зовнішніх гарантів національної безпеки. Стосовно бачення Україною ролі і місця Сполучених Штатів в процесі формування та функціонування пан-європейської безпеки, необхідно виділити такі ключові тези. По-перше, українська політична еліта виходить з того, що США є беззаперечним світовим лідером і державою-гегемоном на регіональному рівні. Тому Вашингтон поряд з відповідними інститутами Заходу повинен взяти на себе основний тягар при будівництві системи безпеки в Європі і Євразії. По-друге, Україна готова розділити цей тягар з Вашингтоном, беручи активну участь у створенні та діяльності безпекових інститутів “під патронатом” США. Прикладом цьому може бути ГУАМ. З американського боку повинні бути постійна зацікавленість, політична воля, організаційна та фінансова підтримка. Також, опираючись на американську допомогу, Україна прагне взяти на себе функції посередника чи кризового менеджера. По-третє, Сполучені Штати розглядаються гарантом підтримання геополітичного плюралізму на пострадянському просторі і запорукою неможливості здійснення реінтеграції імперії в тому чи іншому вигляді.

Відносини з країнами Центрально-Східної Європи набувають все більшого значення у контексті процесів на континенті. На початку 90-х рр. Україна не мала детально сформульованих пріоритетів у політиці стосовно країн Центрально-Східної Європи, яка носила переважно мінімалістський характер і обмежувалася створенням нормативно-правової бази двосторонніх відносин. Згодом Україна поступово залучалася до регіональних об'єднань у рамках ЦСЄ. У 1996 її прийнято до центральноєвропейської ініціативи, а український президент став постійним учасником зустрічей лідерів країн регіону. Наприкінці 1997 р. досягнута домовленість про приєднання Києва до Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (CEFTA). Проте загалом Україна не була серед пріоритетів східних сусідів (за винятком Польщі), які активно здійснювали процес приєднання до НАТО і ЄС. Водночас, підтримка країн ЦСЄ сприятиме прискоренню інтеграції України до євро-атлантичних структур.

Іншим важливим напрямом політики України у сфері безпеки є стосунки з країнами пострадянського простору, зважаючи на те, що основні загрози йдуть саме звідси. Основне місце належить Росії, яка виступає найвагомішим і водночас найпроблемнішим чинником безпеки. Для успішної взаємодії обох держав у складі інтегрованої системи безпеки необхідно перевести їх на основу повноправного партнерства. З цією метою необхідно провести концептуальний перегляд відносин і відмовитися від старих стереотипів. Спільною базою взаємодії може бути діяльність по підтримці безпеки у Північному Причорномор'ї, розвиток енергетичної безпеки і приєднання до енергетичної системи Європи тощо.

У відносинах з іншими новими незалежними державами Україна займає більш вагоме місце. Зокрема, посилився вплив у врегулюванні Придністровського конфлікту в Молдові. Окремим напрямом зовнішньої й безпекової політики став регіон Причорномор'я, Кавказу і Центральної Азії, що знаходиться на перетині політичних регіонів та цивілізацій і, при цьому, відіграє роль поставника енергоресурсів. Аналіз показує, що причорноморський регіон має загалом адекватну інституційну структуру безпеки з розвинутим військовим компонентом, до якого входять країни-члени НАТО і ОДКБ. Потенційні загрози можуть виходити від сусідніх країн Близького Сходу та Південно-Західної Азії. Україна реально може зайняти помітне місце у військовому компоненті як третя за потенціалом держава регіону. Цю спроможність демонструє участь ЗС України в коаліційних військах в Іраку. Разом із тим, причорноморський регіон має значний потенціал в якості розбудови елементів “м'якої безпеки”. Це стосується розвитку транспортної (включно з трубопровідним) інфраструктури та спільних економічних проектів тощо.

Південний Кавказ тепер являє собою найбільш нестабільний регіон із потенціалом розгортання міждержавних військових конфліктів. Україна може впливати на ситуацію в регіоні як учасник відповідних міжнародних та регіональних інститутів. Крім цього, її внесок у підтримання та зміцнення безпеки на Кавказі міг би полягати у таких формах: відправленні службовців для місій військових спостерігачів ООН і ОБСЄ (що вже робиться); наданні миротворчих контингентів під егідою згадуваних інституцій та, можливо, НАТО у рамках програми партнерства; виконанні посередницьких функцій між сторонами конфліктів. Загалом Північний Кавказ та Центральна Азія можуть відіграти важливу роль при створенні інтегрованої системи безпеки, проте для цього необхідні узгоджені зусилля впливових зовнішніх гравців, зокрема Сполучених Штатів і Росії. Україна ж поки що не має ресурсів для помітного посилення власного впливу.

Останній підрозділ “Україна як виробник безпеки в Європі і на пострадянському просторі” аналізує внесок України в якості продуцента безпеки. На даному етапі наша держава знаходиться у стані переходу від переважно споживача до виробника безпеки, швидкість якого залежить як від активності політичної еліти, так і від особливостей формування пан-європейської системи безпеки. Про це свідчить поглиблення участі України у Програмі партнерства з НАТО. Реальна можливість підвищити свою роль як вкладника в безпеку континенту виникає у зв'язку з розширенням НАТО-ЄС. Україна стає важливим чинником забезпечення стабільності східних рубежів Євросоюзу і партнером у боротьбі з незаконною міграцією, контрабандою зброї, наркотиків, радіоактивних матеріалів тощо. У контексті зміни політичної влади на початку 2005 р. Україна може виступати ключовим партнером і союзником ЄС на пострадянському просторі. Перспективним напрямом діяльності в якості виробника безпеки багатьма дослідниками вважається остаточне інституціювання Співдружності демократичного вибору, а також активізація ГУАМ, котрі могла б частково долучитися до врегулювання регіональних конфліктів та зміцнення “м'якої безпеки”.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове розв'язання наукової проблеми, що виявляється у концептуальних засадах, структурі та інституційних формах системи безпеки в євроатлантичному регіоні та на території колишнього СРСР після завершення “холодної війни”. Зважаючи на глобальні та регіональні загрози і виклики, на рубежі ХХ-ХХІ століть виникають передумови для формування інтегрованої системи безпеки з наступним поступовим включенням нових незалежних держав до західного цивілізаційного ареалу. Згідно з авторською концепцією, спільний інтерес обох сторін полягає у тому, що інтеграція Заходу і пострадянського простору збільшує потенціал США та їх союзників у боротьбі за політико-критеріальне домінування у світовій системі, сприяє здійсненню суспільних трансформацій посткомуністичних держав на засадах демократизації суспільних відносин як основи мирного співжиття. Існує достатня кількість аргументів на користь позитивного характеру цього явища.

Аналіз теоретичних засад створення та функціонування системи безпеки після завершення “холодної війни” свідчить, що жодна з традиційних шкіл міжнародних відносин не може дати вичерпної відповіді стосовно ефективної побудови, структури і характеру діяльності системи. Зважаючи на особливості глобальних та регіональних політичних процесів, можна виділити кілька концептуальних підходів, найбільш придатних для аналізу формування інтегрованої системи безпеки. Мова йде про цивілізаційний підхід, а також принципи неофункціоналізму та нормативної теорії. Застосування цивілізаційного підходу дає змогу окреслити географічні та культурно-ідеологічні рамки інтегрованої системи безпеки. Неофункціоналізм дозволяє визначити оптимальну структуру і мету новостворюваної системи, а нормативізм - якісні ознаки принципів її функціонування.

При розробці й здійсненні політики у сфері безпеки політична еліта Заходу використовує комбінацію концептуальних підходів з метою виконання триєдиного і, часом, суперечливого завдання: задоволення власних геополітичних інтересів, підтримання стабільності на пострадянському просторі та відстоювання ліберальних ідеологічних цінностей.

Виходячи із вищезазначених обставин, інтегрована система безпеки формується у вигляді двох сегментів-підсистем - Євроатлантичної та Євроазійської. Перший складається з країн-членів НАТО і ЄС, до другого входять пострадянські держави Східної Європи та Євразії. В основі появи саме такої структури знаходяться чинники, сформовані під впливом як загальних тенденцій розвитку міжнародної системи, так і специфічних особливостей регіону.

Обидві підсистеми загалом діють автономно, хоча спостерігається зростаючий ступінь взаємодії з різноманітних питань безпеки. Вони беруть участь у спільній діяльності в галузі безпеки (миротворчі сили) у регіонах діючих і потенційних конфліктів. Існують можливості для взаємного пристосування збройних сил і концептуальних підходів до безпеки у певних сферах (боротьба з тероризмом, нерозповсюдження зброї масового ураження, міграція тощо). Як наслідок - метою є можливе створення гібридних форм режимів безпеки в певних регіонах (Придністров'я, Центральна Азія і Кавказ-Абхазія й Карабах). Поряд із цим, не виключається і формування регіональних інституцій для підтримки статус-кво в так званій “сірій зоні” у випадку, коли посиляться елементи конкуренції між обома підсистемами.

Створення інтегрованої системи безпеки спирається на існуючу потужну інституційну складову. Євроатлантичні інститути НАТО, ЄС і ОБСЄ відіграють провідну роль у створенні інтегрованої системи безпеки, але залишається проблема їхньої адаптації до нових вимог безпеки через вдосконалення принципів та механізмів взаємодії сегментів і закладення основ більш ефективної інституційної моделі інтегрованої системи безпеки.

Помітний внесок роблять також структури, що виникли на пострадянському просторі. ОДКБ стала своєрідним замінником малоефективних інститутів безпеки СНД, підтримуючи відносно прийнятний рівень безпеки в деяких регіонах пострадянського простору, зокрема, Центральній Азії. ГУАМ утворилася під впливом зовнішнього чинника для виконання функцій безпеки коридорів транспортування енергоносіїв і за сприятливих умов може перетворитися на ефективну структуру безпеки в регіоні Чорного моря і Кавказу. Новою організацією гібридного типу стала Шанхайська організація співробітництва, яка включає на лише пострадянські держави, але й Китай та в якості спостерігачів Індію, Іран і Пакистан. Однак нагальним залишається завдання консолідації безпекових програм і зусиль через оптимізацію вказаних інститутів.

До інституційних зусиль також додається політика провідних держав - США і Росії, що здійснюють домінуючий вплив на країни Європи і пострадянського простору на основі власних стратегічних інтересів. Обидві держави намагаються утримати контроль у своєму сегменті і, водночас, збільшити довготривалий вплив на “суміжній території”. Останнім часом спостерігається зростання активності США і Росії у власній “сфері відповідальності”, що є наслідком посилення гегемоністських тенденцій у політиці обох держав на глобальному та регіональному рівнях.

Україна займає унікальне становище держави-моста, знаходячись у західній зоні нових незалежних держав і прагнучи перейти до практичної реалізації такої мети, як інтеграція до євроатлантичних інституцій. Такий статус не лише дає переваги, але й певним чином посилює вплив суперечливих явищ перехідної епохи на місце держави у світовій і регіональній системах, створюючи передумови для її перебування у так званій “сірій зоні”. Водночас Україна має відповідні ресурси та певні внутрішні й зовнішні передумови для оптимального розв'язання проблем, пов'язаних із курсом на регіональне лідерство, що справляв би ефективний вплив на процеси у галузі безпеки. Останнім часом прагнення офіційного Києва стати своєрідним локомотивом демократичних трансформацій і “провідником інтересів” Заходу на терені колишнього СРСР проявляється у формі дихотомії між різноплановими інтересами євроатлантичної спільноти і Російської Федерації. Узгодження цих інтересів набуває фундаментального значення для гарантій миру і стабільності у глобальному вимірі.

Однак загалом сучасні тенденції у сфері безпеки залишають місце для двох основних, найбільш реалістичних, сценаріїв формування інтегрованої системи впродовж найближчих десяти-п'ятнадцяти років. Обидва сценарії базуються на різному ступені змін інституційної структури.

1. Збереження існуючої інституційної структури безпеки відбуватиметься шляхом нарощування якості співпраці на основі вже існуючих інституцій. Посилиться співробітництво між НАТО і партнерами на основі ПЗМ та її модифікацій. Створюються інституційні передумови для включення Європейським Союзом пострадянських держав до здійснення політики у сфері безпеки. Існуючий вплив США і Росії на формування інтегрованої системи безпеки практично не змінюється, зберігаючи суперечливі впливи з огляду на різні політико-системні підходи.

2. Зміна інституційної структури безпеки. Відбувається вступ до НАТО і асоційоване членство в ЄС деяких нових незалежних держав (приміром, України і Молдови). Набуває подальшої активності роль США. Створюється інституційна база для консолідації міжнародних відносин на засадах оптимізації залучення Росії до спільної політики Заходу у галузі безпеки й оборони. Створюються нові інститути безпеки, включно із залученням держав з-поза меж Європи і пострадянського простору.

Загалом же, політико-системний вимір у відносинах по осі “Захід - Російська Федерація” на видиму перспективу збереже свій фундаментальний вплив на формування консолідованої системи безпеки на євроатлантичних просторах і теренах ННД. Узгодження відносин в рамках цієї осі доцільно розглядати вирішальним чинником такої консолідації та формування ефективних інститутів безпеки. Іншою базовою складовою розв'язання цієї складної проблеми є консолідування політичних систем ключових акторів безпекової системи та її підсистем на окреслених географічних просторах на засадах їхньої демократизації.

безпека постбіполярний міжнародний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

1. Федуняк С.Г. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі. Формування інтегрованої системи Заходу і Нових незалежних держав. - Чернівці: Рута, 2005. - 336 с.

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Федуняк С.Г. НАТО и Украина // Мировая экономика и международные отношения. - 1996. - №3. - С. 100-105.

3. Федуняк С.Г. Яка вона, ціна врегулювання? (Про що свідчить досвід миротворчої діяльності ООН протягом останніх років) // Політика і час. - 1996. - №6. - С. 48-50.

4. Федуняк С.Г. Цивілізаційна консолідація у сфері безпеки // Політика і час. - 2003. - №6. - С. 77-80.

5. Федуняк С.Г. Європейський Союз і Нові незалежні держави (проблеми безпеки у контексті нової хвилі розширення) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2003. - С. 328-336.

6. Федуняк С.Г. Розширення євроатлантичних структур і безпека в Євразії // Дослідження світової політики. Збірник науко вих праць. Випуск 23. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, 2003. - С. 34-43.

7. Федуняк С.Г. Україна після розширення НАТО-ЄС. Як бути з безпекою // Віче. - 2003. - №10 (139). - С. 9-12.

8. Федуняк С.Г. Захід і безпека на пострадянському просторі на початку ХХІ століття // Людина і політика. - 2003. - № 5. - С. 74-82.

9. Федуняк С.Г. Україна у новостворюваній системі безпеки: споживач чи виробник? // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 39 (у двох частинах). Частина 1. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2003. - С. 140-146.

10. Федуняк С.Г. Основні тенденції розвитку системи міжнародної безпеки в Європі і Євразії: три виміри консолідації // Стратегічна панорама. - 2004. - № 1. - С. 30-35.

11. Федуняк С.Г. Пан-європейська система безпеки. Міражі та перспективи інтеграції // Віче. - 2004. - № 4. - С. 46-48.

12. Федуняк С.Г. Неофункціональні та нормативні аспекти у політиці Західної Європи і США на пострадянському просторі // Людина і політика. - 2004. - № 2. - С. 105-111.

13. Федуняк С.Г. Від Pax Britannica до Pax americana: природа та еволюція гегемонії після завершення “холодної війни” // Політика і час. - 2004. - № 6. - С. 43-48.

14. Федуняк С.Г. Відносини України з державами Центрально-Східної Європи: аспекти безпеки // Буковинський журнал. - 2004. - № 2. - С. 92-99.

15. Федуняк С.Г. Феномен “сірої зони” в Європі і на пострадянському просторі після завершення “холодної війни” // Стратегічна панорама. - 2004. - № 3. - С. 73-76.

16. Федуняк С.Г. Від Праги до Стамбула: динаміка відносин України і НАТО // Буковинський журнал. - 2004. - № 3-4. - С. 65-71.

17. Федуняк С.Г. Неофункціональні та нормативні підходи у політиці ЄС і НАТО щодо інтеграції України до євроатлантичного простору // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 45. Частина ІІ (у двох частинах). - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2004. - С. 76-83.

18. Федуняк С.Г. Політика України на пострадянському просторі у контексті формування інтегрованої системи безпеки // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 229-230. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 165-169.

19. Федуняк С.Г. Діяльність НАТО в галузі безпеки в регіоні нових незалежних держав після 11 вересня 2001 року // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнар. відносини. - 2004. - Вип. 12. - С. 90-96.

20. Федуняк С.Г. Діяльність ОБСЄ у галузі безпеки на пострадянському просторі // Вісник Львівського ун-ту. - Серія міжнар. відносини. - 2004. - Вип. 14. - С. 61-67.

21. Федуняк С.Г. Безпека України на пострадянському просторі в роботах вітчизняних дослідників // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Випуск 29. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, 2004. - С. 110-119.

22. Федуняк С.Г. Політика Росії в Центральній Азії та Закавказзі після 11 вересня 2001 року // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 327-365.

23. Федуняк С.Г. “Кольорові революції” та регіональна безпека // Віче. - 2005. - № 7-8. - С. 114-117.

24. Федуняк С.Г. Українська глобалізація в контексті цивілізаційної консолідації // Буковинський журнал. - 2005. - № 4. - С. 75-80.

25. Федуняк С.Г. Концептуальні підходи нових незалежних держав у галузі безпеки // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 272. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 287-291.

Статті в інших наукових виданнях:

26. Федуняк С.Г. Зовнішня політика України в контексті розширення НАТО на схід // Питання історії нового і новітнього часу: Збірник наукових статей. Випуск 6. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - С. 156-162.

27. Федуняк С.Г. Україна в системі міжнародних відносин: концептуальні підходи // Науковий Вісник Чернівецького Університету. Історія. Випуск 96-97. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 275-282.

28. Федуняк С.Г. Пост-комуністичні трансформації як чинник еволюції системи міжнародних відносин // Політологічні та cоціологічні студії: Збірка наукових праць. - Чернівці: Місто, 2000. - С. 109-115.

29. Федуняк С.Г. Розширення НАТО і країни Центральної Європи // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. Випуск 7. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 185-192.

30. Федуняк С.Г. Проблеми безпеки Євразії після завершення “холодної війни” // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. Т. ІІ. - Чернівці: Прут, 2002. - С. 257-263.

31. Федуняк С.Г. Міжнародний вимір “помаранчевої революції” // Форум. - 2005. - № 1. - С. 40-44.

32. Федуняк С.Г. Дві хвилі розширення НАТО й безпека України (порівняльний аналіз) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 4. - Рівне: РДГУ, 2005. - С. 209-215.

Тези і матеріали доповідей:

33. Федуняк С.Г. Баланс сил після завершення “холодної війни” // Європа: ідеї і процеси. Матеріали симпозіуму. - Чернівці: Прут, 1998. - С. 23-29.

34. Федуняк С.Г. Безпека в Євразії і розширення євроатлантичних структур // Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії. Матеріали міжнародного наукового семінару. Чернівці 12-13 листопада 2002 р. - Чернівці: Золоті литаври, 2003. - С. 106-112.

35. Федуняк С.Г. Україна у новостворюваній системі безпеки Центрально-Східної Європи і Євразії // Україна у сучасному світі. Конференція випускників наукового стажування в США. - К.: Стилос, 2003. - С. 171-178.

36. Федуняк С.Г. Між Європою та Євразією: безпека України після розширення НАТО/ЄС // Україна проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США (Львів, 19-21 вересня 2003 р.). - К.: Стилос, 2003. - С. 120-123.

37. Федуняк С.Г. Єврорегіоналізм у контексті створення пан'європейської системи безпеки // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірник наукових праць. - Чернівці: Букрек, 2004. - С. 55-64.

38. Федуняк С.Г. Національна безпека України в контексті сучасних процесів в Європі і на пострадянському просторі // Національна безпека України. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США (Чернігів, 16-19 вересня 2004 р.). - К.: Стилос, 2004. - С. 81-90.

39. Fedunyak Sergiy. Common Security in Common Place: The NIS Contribution // ICCEES VIII World Congress “Europe - Our Common Home?” Berlin, July 25-30, 2005. - Berlin: German Association for East European Studies, 2005. - P. 117-118.

Размещено на Allbest.ru