Референдуми в перехідних демократіях

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

РЕФЕРЕНДУМИ В ПЕРЕХІДНИХ ДЕМОКРАТІЯХ

Спеціальність: Політичні інститути та процеси

Хаврук Ігор Анатолійович

Чернівці, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес демократизації, набувши в останній третині ХХ століття глобального характеру, призвів до підвищеного інтересу до демократичних інституцій внаслідок як геополітичного поширення, так і зростаючої практики їх застосування. Особливо це стосується інститутів прямої демократії, в основу яких покладено один з фундаментальних демократичних принципів - принцип народовладдя. З формальної точки зору, чи не в найбільшій мірі даний принцип може реалізовуватись через інститут референдуму, який передбачає безпосередню участь громадян у вирішенні важливих питань державного життя, участь, яка через процедуру прямого голосування набуває характеру безпосереднього впливу на прийняття рішень. Практика пострадянських країн, що інтегрували у власні політичні системи даний інститут, виявила як позитивні, так і проблемні (з огляду на дотримання їх відповідності демократичним засадам) його характеристики. Вони глибоко та всебічно проявили себе в умовах перехідного суспільства.

Актуальність даної тематики полягає у визначальному впливі референдумів на здобуття незалежності, на зміст і характер розвитку трансформаційних політичних процесів у пострадянських країнах, зокрема в Україні, Білорусі та Росії. Окрім того, що дуже важливо, референдуми пов'язані із становленням і розвитком нових політичних структур і відносин.

Вивчення політичних інститутів, зокрема такого важливого інституту прямої демократії, як референдум, дозволяє прослідкувати специфіку трансформацій політичних систем. Дослідження інституту референдуму, його появи, еволюції та значення в розвитку політичних систем даних країн сприяє більш об'єктивному розумінню особливостей нових політичних систем і зумовлює розгляд перехідних процесів не тільки як зміну політичних режимів, а як процесів синтезу різних моделей, ідей та уявлень, запозичення напрацьованих або пошуку нових механізмів трансформацій. Загалом це відповідає основним тенденціям, що набули поширення в суспільствознавчих науках наприкінці ХХ ст., розумінню демократії не як стану, а як процесу.

У сенсі актуальності дослідження не можна залишати поза увагою той факт, що на даний час відсутня комплексна наукова праця, присвячена порівняльному аналізу політичної ролі референдумів у Російській Федерації, Республіці Білорусь і Україні після проголошення ними декларацій про державний суверенітет у 1990 році.

Зв'язок теми дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної науково-дослідної програми кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету "Порівняльний аналіз політичних процесів, структур та систем України і світу".

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз референдумів в Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації як форми демократії та методу прийняття політичних рішень.

У відповідності до поставленої мети визначено основні завдання:

- простежити роль референдумів у процесі розпаду Радянського Союзу та здобутті й утвердженні незалежності радянськими республіками;

- з'ясувати вплив референдумів на трансформаційні політичні процеси на пострадянського простору;

- простежити політичну й історичну еволюцію норм референдуму права в незалежних Україні, Республіці Білорусь та Російській Федерації;

- розкрити особливості змісту та політичного характеру референдумів у вказаних пострадянських країнах.

Об'єкт дисертаційного дослідження - інституції демократії у перехідних суспільствах.

Предмет дослідження - загальнодержавний референдум як метод прийняття рішень з питань суверенітету, конституційних питань і вирішення політичних конфліктів у політичних системах перехідної демократії (на прикладі трьох країн Центрально-Східної Європи: України, Білорусі, Росії).

Територіальні межі дослідження. Інститут референдуму досліджується в межах трьох країн - України, Республіки Білорусь і Російської Федерації, розвиток яких має ряд спільних історичних, політичних і культурних характеристик.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1991 - 2005 роки. Нижня хронологічна межа - початок 1991 р., проведення всесоюзного референдуму щодо збереження та реорганізації СРСР, верхня - початок 2005 р., ініціювання загальнонаціонального референдуму в Росії.

Наукова новизна отриманих результатів випливає з визначених мети, предмету і завдань самого дослідження:

- здійснено аналіз змісту, ролі та наслідків референдумів у перехідних демократіях на прикладі пострадянських країн;

- проведено комплексний порівняльний аналіз референдумів в Україні, Білорусі та Росії з 1991 року, що дозволило простежити особливості їх політичного впливу на відповідні суспільства й еволюцію в них політичних систем;

- розширено теоретико-концептуальні підходи до типології референдумів за предметом питань, що виносяться на голосування, з огляду на широкий політичний контекст застосування референдумів у перехідних демократіях;

- обґрунтовано самостійність референдуму і плебісциту як окремих інститутів;

- досліджено особливості застосування референдуму в умовах трансформаційних процесів;

- встановлено визначальний характер впливу референдумів на становлення і розвиток політичних систем досліджуваних країн;

- аргументовано необхідність чіткого правового забезпечення функціонування інституту референдуму.

Практичне значення одержаних результатів. Змістовні компоненти та підсумкові положення дослідження дають можливість розширити теоретико-методологічні знання щодо проблем оцінки ролі та значення референдуму як інституту прямої демократії у суспільствах перехідного типу. Результати дисертації можуть бути використані суб'єктами політичної діяльності як приклади аналізу сучасних політичних процесів, а також при розв'язанні завдань вдосконалення політичного та законодавчого регулювання інституту референдуму.

Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані в процесі викладання спецкурсів у рамках навчальної спеціальності "політологія". Дослідження може мати практичне значення для всіх, хто цікавиться питаннями становлення політичних систем України, Республіки Білорусь, Російської Федерації та проблемою особливостей інституційного розвитку і практичного застосування референдумів у зазначених країнах.

Апробація дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідалися на ІІ Міжнародному конгресі українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (17-18 вересня 2003 р., м. Кам'янець-Подільський), на наукових конференціях: "Україна і слов'янський світ: історія і сучасність" (25-26 травня 2004 р., Рівне: Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету) та "Геополітичні домінанти країн ЦСЄ на поч. ХХІ ст." (11-12 квітня 2005 р., Рівне: РІС КСУ). Результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету, кафедри політології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, а також використовувались у навчальному процесі.

Публікації. Основні положення дисертації розкриті в 7 публікаціях, п'ять з яких надруковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків (188 сторінок), списку використаних джерел та літератури (440 найменувань) і додатків (17 таблиць).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, його територіальні та хронологічні рамки, розкрито наукову новизну, практичне значення дослідження, а також його зв'язок з науковими програмами та темами, подано інформацію про апробацію результатів дослідження, їх публікацію та структуру дисертації.

Перший розділ - "Теоретико-концептуальні та методологічні аспекти дослідження інституту референдуму" - складається з двох підрозділів: "Стан наукової розробки проблеми та методологічні засади дослідження" і "Референдуми в демократичних політичних системах".

Перший підрозділ - "Стан наукової розробки проблеми та методологічні засади дослідження" - присвячений аналізу джерельної бази дисертації, висвітленню наукової розробки проблеми та обґрунтуванню методологічних засад дослідження.

Міждисциплінарний підхід до висвітлення предмету даної роботи потребує не тільки узгодженого поєднання наукових методів, а й певного синтезу підходів до оцінки характеристик наративної бази дослідження, що застосовується у межах кожної з використаних галузей наукового знання. Наслідком цього є можливість ширшого використання інформаційного потенціалу досліджуваних матеріалів. Відповідно, джерела даного дослідження можна поділити на наступні групи: політичні, юридичні, соціологічні, статистичні, публіцистичні.

Наукову літературу автор також поділяє на кілька груп. До першої належать загальні праці, що присвячені дослідженню демократії як форми політичного режиму, демократизації тоталітарних і авторитарних систем взагалі, та висвітлюють теоретичні та практичні засади референдуму як форми безпосередньої демократії та політичного інституту. Іншу групу становлять праці, присвячені безпосередньо тому чи іншому референдуму, дослідження політичних ситуацій, у яких відбувалось ініціювання, проведення та втілення результатів референдуму. Окремо слід виділити праці, що є загальними дослідженнями референдуму в кожній з країн (Україні, Білорусі, Росії), оскільки вони характеризуються комплексним підходом до висвітлення інституту.

Радянські науковці за відсутності можливості аналізу практики (оскільки практичного застосування інститут референдуму в СРСР не дістав, а практика країн соціалістичного табору давала лише поодинокі приклади його реалізації) зосереджувались на дослідженнях теоретичних аспектів інституту референдуму в соціалістичній політичній системі і, частково, на критиці практики та теорії реалізації референдумів в умовах капіталістичного суспільства. Контекст даної роботи передбачає розгляд праць радянських науковців Г. Барабашева, К. Шеремета, І. Ільїнського, В. Кабишева, В. Лучина, Р. Сафарова, В. Суворова, Л. Волової, В. Котока, І. Трайніна та ряду інших вчених.

Характерною ознакою праць науковців з колишніх радянських республік є зосередженість їх досліджень здебільшого на аналізі юридичних характеристик референдуму. Розвитку даного інституту в незалежних Україні, Республіці Білорусь та Російській Федерації присвячено чимало праць, періодичність появи яких дисертант пов'язує з актуалізацією в суспільстві питань здійснення народного волевиявлення на практиці. Серед відомих дослідників референдумів слід назвати Г. Васілєвіча, І. Смоліка (Білорусь), В. Комарову, В. Лучина, М. Марченка, (Росія), Л. Кривенко, В. Федоренка, О. Мурашина, В. Шаповала, В. Погорілка, М. Воронова (Україна), праці яких, на нашу думку, стали значним внеском у розвиток наукових досліджень інституту референдуму.

Важливими з точки зору розуміння предмету дослідження є також праці науковців присвячені загальним аспектам політичних трансформацій як складових сучасного світового процесу - З. Бжезінського, Р. Даля, Х. Лінца, Д. Растоу, А. Степана, С. Хантінгтона, а також дослідження трансформаційних процесів в цілому і окремих її проявів на теренах Центральної та Східної Європи - В. Бебика, В. Бурдяк, І. Варзара, С. Василенко, К. Гаджиєва, Р. Дарендорфа, О. Долженкова, Б. Капустіна, В. Карбалєвіча, Т. Кузьо, А. Мельвіля, М. Нордберга, С. Паречини, С. Рябова, Г. Симоні, С. Трояна, Д. Фурмана, О. Чемшита, Б. Яроша та інших.

Методологічну та теоретичну базу дослідження становить поєднання концептуальних підходів до аналізу проблеми з комплексом принципів і методів наукового пошуку. Вузловими принципами наукового дослідження є принципи системності, історизму, об'єктивності, діалектичного підходу до складних явищ трансформації політичного життя в суспільствах перехідного типу. При виконанні дисертації основну роль відіграли такі дослідницькі методи: системного аналізу, структурно-функціональний, статистичний, порівняльний. Застосування відповідних методів обґрунтовується системним і комплексним дослідженням поставленої проблеми, що і зумовило міждисциплінарний науковий підхід. При висвітленні предмету наукової роботи аналізуються та узагальнюються результати досліджень політології, права, історії, соціології.

Відповідно до поставлених завдань застосовуються також порівняльно-історичний і проблемно-хронологічний методи аналізу подій і процесів, пов'язаних з проведенням референдумів. У руслі даних методів у дисертаційній роботі використовується один із сучасних напрямків досліджень інститутів - історичний інституціоналізм, згідно якого початковий інституційний набір структурних і нормативних характеристик, що мав місце в минулому по відношенню до певного елементу або ж системи в цілому, буде мати значний вплив на всі подальші політичні рішення.

Методологія дослідження зумовила підходи дослідника до розгляду типології та функцій інституту референдуму. Основними критеріями типології референдумів, на думку автора, виступають територіальний рівень, юридична сила, суб'єкт ініціативи, обумовленість проведення, предмет референдуму, час проведення.

На основі типології ґрунтується авторський підхід до виділення функцій референдуму. Здійснений аналіз наукових праць, в яких досліджується референдум, і власне дослідження дають підстави говорити про наявність відмінностей в концептуальному баченні референдуму юридичною та політичною галузями знань: для першої референдум виступає, перш за все, як інститут, для другої пріоритетними є його характеристики як процесу. Поєднавши ці підходи із вказаними критеріями, дослідник виділяє такі функції референдуму за політичного підходу: відповідно до мети - прийняття (затвердження) рішень, відповідно до завдання - функція легітимації, що виділяється як основна, з огляду на її значення в демократичних політичних системах.

Підкреслено, що референдум не позбавлений низки вад, притаманних демократії як суспільному феномену. Автор дотримується думки про те, що значна кількість зауважень не робить референдум ані менш демократичним, ані менш корисним інструментом функціонування політичної системи.

У другому підрозділі "Референдуми в демократичних політичних системах" розглядаються теоретичні та практичні аспекти функціонування інституту референдуму в усталених демократичних системах. Незважаючи на досить тривалу історію даного інституту - перший референдум був проведений у 1439 р., у швейцарському кантоні Берн стосовно запровадження додаткового щотижневого податку, про загальносвітове визнання інституту референдуму можна говорити лише після другої світової війни, коли референдуми були конституйовані в більшості європейських країн, а в 60-80 рр. розповсюдились в конституційному праві країн Африки, Азії та Латинської Америки. Саме у період після 1960 р., можна відмітити різке збільшення практичного використання даного інституту, і на кін. XX - поч. XXI ст., референдум стає вагомим чинником розвитку і функціонування політичних систем у світовому масштабі. З розпадом соціалістичної системи референдум увійшов у практику політичного життя країн Центральної та Східної Європи.

Функціонування референдуму в різних часових, просторових, суспільно-політичних континуумах ставить перед науковцями проблему визначення самого терміну "референдум". Проблема, передусім, полягає у співвідношенні референдуму із суміжними інститутами, такими, як опитування та, насамперед, плебісцит. Доведено самостійність цих двох, хоч і тісно пов'язаних між собою, окремих інститутів з огляду на різницю змісту питань, законодавче регулювання, визначення учасників голосування та їх статусу. Відзначаючи, що практика реалізації народних волевиявлень через голосування дає приклади поєднання ознак обох інститутів, в дисертації обґрунтовується можливість виділення як окремих різновидів "плебісцитарного референдуму" та "референдуму плебісцитарного характеру" на основі формальних та змістовних характеристик, відкидаючи визначення даних різновидів референдуму на основі оцінки їх демократичності.

Теорії демократії неоднозначно розглядають інститут референдуму у власних моделях демократичної системи, проте жодна з них не відкидає його остаточно, оскільки політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичних систем і вагомим чинником легітимності останніх. Проблема, яка виникає у зв'язку з цим, - компетентність, - є проблемою не тільки референдуму та багатьох інших інститутів, а й демократії взагалі. На думку автора, саме демократична політична система має найбільше ресурсів для реалізації такої можливості, оскільки компетентність як така не є "заданою константою", а є характеристикою, що набувається.

Соціалістична система, що претендувала на виняткову демократичність, подавала соціалістичну демократію історично вищим типом політичної демократії, оскільки саме для неї характерна наповненість демократичної форми демократичним змістом. Тобто, мова йшла не лише про визнання народу джерелом влади, а й створення умов для її здійснення. Відповідно теорія надавала пріоритет інститутам прямої демократії, що, однак, не знайшло свого підтвердження на практиці.

Загалом, референдум є далеко не ідеальним і оптимальним політичним інститутом, це зауважують як його опоненти, так і прихильники. Однак, усталені демократії з розвинутим громадянським суспільством, виходячи з особливостей функціонування власних політичних систем, у ході свого розвитку зуміли подолати більшість негативних явищ, що можуть виникнути в процесі реалізації громадянами власного права на волевиявлення.

Розділ другий - "Роль референдумів у процесі розпаду тоталітарної системи СРСР" - присвячений розгляду ролі інституту референдуму в трансформаційних процесах, що проходили в умовах реформування радянської політичної системи та здобуття республіками СРСР незалежності і складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі - "Референдум у соціалістичній політичній системі" - аналізується теоретичний і практичний аспекти участі громадян у політичному житті соціалістичного суспільства. Побудована в СРСР модель "державного" соціалізму спиралась на делегування, передачу громадянами власних прав на участь в управлінні країною партійно-адміністративному керівництву. Участь мас була можлива лише шляхом формальних демократичних процедур. Автор констатує, що з усього переліку форм можливого здійснення радянськими народами волевиявлення на практиці надавалась перевага не тим, що передбачають кінцевий результат, а формам, які, по суті, є виявленням суспільної думки, несуть консультативний характер і без інститутів представницької демократії втрачають сенс свого існування. Тісний взаємозв'язок безпосередньої демократії з представницькою не тільки в процесі напрацювання та прийняття рішень, але і в ході їх реалізації, - в чому і полягала виключність демократичності радянської системи, - дозволяв контролювати волевиявлення.

Інститут референдуму, функціонування якого в умовах капіталізму всіляко критикувалось, діставав позитивну оцінку при розгляді соціалістичного політичного устрою. Вперше інститут референдуму був закріплений у Конституції СРСР 1936 р., де радянський референдум визначався як "всенародне опитування", а не "всенародне голосування", а отже - слугував лише засобом виявлення думки народних мас. Автор зазначає, що Конституція не запроваджувала нового для радянського державного права інституту, а фактично застосовувала новий термін для означення інституту опитування. Штучне ототожнення референдуму з опитуванням усунула лише конституція СРСР 1977 р.

Вперше в конституційній практиці було передбачене винесення найбільш важливих питань державного життя на всенародне обговорення, а також на всенародне голосування - референдум.

Другий підрозділ - "Референдум про реорганізацію СРСР (17 березня 1991 р.)" - присвячений аналізу першого й останнього в історії СРСР референдуму.

Політика перебудови, яка була, по суті, черговою спробою реформувати радянську політичну систему в світлі ленінського бачення соціалізму, не виправдала покладених на неї сподівань. Поступова демократизація, яка все більше ставала неконтрольованою з боку старої політичної бюрократії, лише загострювала суперечності радянської системи. На початку 90-х рр., вони вилились у пряме протистояння між центром і регіонами: більшість радянських республік у 1989-1990 рр., проголосили декларації про державний суверенітет. Одним із найбільш цивілізованих шляхів реалізації можливості здобуття незалежності було звернення до волевиявлення жителів республік - референдуму. Саме в кінці 80-х рр., референдум одержує визнання як один із найважливіших способів реалізації народом його суверенітету. Відтак, єдиним засобом запобігти проведенню національних референдумів щодо проголошення незалежності в союзних, а також автономних республіках було призначення загальносоюзного референдуму з протилежного за змістом питання - про збереження цілісності Радянського Союзу. У разі всенародної підтримки збереження СРСР, центральні органи влади забезпечили б легітимність ігнорування декларацій при укладанні нового договору. З огляду на це, ставлення кожної республіки до всесоюзного референдуму автоматично означало ставлення до власного суверенітету. На думку дисертанта, на остаточне рішення республік з приводу референдуму визначальний вплив мало співвідношення політичних сил у парламентах. Цим пояснюється компромісне рішення Верховної Ради УРСР (27 лютого 1991 р.) провести паралельно загальносоюзному республіканське опитування про входження до оновленого союзу на засадах Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), рішення Верховної Ради Російської Федерації про проведення одночасно із загальносоюзним референдум про запровадження в республіці посади президента (21 лютого 1991 р.), а також схвально-нейтральне ставлення до референдуму Верховної Ради Білоруської РСР (21 січня 1991 р.).

Референдум, питання якого дістало схвалення більшості громадян (76,4%), нічого не вирішив в практичному плані: хід і результати реформування СРСР продовжували залежати від співвідношення сил головних дійових осіб цього процесу. Більш результативними були республіканські референдуми, що пройшли в Україні та Росії одночасно з всесоюзним (17 березня 1991 р.), підтримка питань яких населенням відіграла свою роль у трансформаційних процесах.

У третьому підрозділі - "Референдуми на підтримку незалежності в контексті розпаду СРСР" - дисертант на основі тези про тісний взаємозв'язок проблем здобуття незалежності республіками та реформування СРСР, доводить визначення впливу референдуму 1 грудня 1991 р., як на утвердження незалежності України, так і на долю Радянського Союзу. Проведення референдуму було зумовлено рядом факторів як зовнішнього так і внутрішнього політичного характеру. Волевиявлення переважної більшості українців - 76% громадян - легітимізувало проголошення незалежності в найбільш оптимальний, виходячи з політичної ситуації, спосіб. Це було важливим моментом для визнання незалежності міжнародною спільнотою, а також для внутрішньополітичного розвитку країни.

Питання незалежності Білорусі республіканська влада вирішила парламентським шляхом, виходячи, на нашу думку, передусім із внутрішньополітичних реалій. Автор відзначає, що нова політична еліта Росії використовувала ідею суверенітету лише як засіб боротьби за владу з союзним центром. З іншого боку, відсутність будь-якого акту державної незалежності пояснюється намаганням вплинути на визнання саме Росії єдиною правомочною державою-спадкоємницею СРСР. Таким чином, інститут референдуму був реалізований у контексті першого етапу трансформаційних процесів - лібералізації радянської політичної системи, зумовивши продовження трансформації в нових політичних умовах, - в умовах незалежності усіх трьох країн.

У третьому розділі - "Референдуми як інструмент становлення політичних систем незалежних України, Білорусі та Росії", що складається з п'яти підрозділів, дисертант досліджує роль інституту референдуму в трансформаційних процесах, що проходили в Росії, Білорусі та Україні вже за умов політичної незалежності.

Перший підрозділ - "Конституційний процес як основоположна складова розвитку політичної системи" - присвячено визначенню основних складових конституційного процесу в умовах трансформації владних відносин. Одним із основних завдань у цьому напрямку було прийняття нових конституцій, які, маючи найвищу юридичну силу, регулювали б основні аспекти трансформацій. Дисертант дотримується думки про трактування процесу створення механізмів реалізації положень конституції на практиці та реального здійснення ними своїх функцій як органічної частини конституційного процесу, що простежується в усіх напрямках останнього. Тому у підрозділі підкреслюється, що будь-яка подія в державному житті, яка надавала пріоритет або, навпаки, позбавляла важелів впливу на конституційний процес суб'єктів цього процесу, так чи інакше впливала на нього і може розглядатись у контексті даного процесу.

У другому підрозділі - "Референдуми в Україні" - розглядаються референдуми, ініційовані після проголошення незалежності України. Перший референдум після всенародного підтвердження незалежності був ініційований громадянами України у 1992 р., з питання: "Ви за дострокове припинення повноважень Верховної Ради України після дострокових виборів парламенту України у 1993 році?" Внаслідок недостатньої кількості зібраних підписів на підтримку референдуму голосування не призначалось. Але факт громадянської ініціативи свідчив, на думку автора, про намагання частини суспільства знайти важелі впливу на діяльність парламенту.

Причиною ініціювання всеукраїнського референдуму в 1993 р., стало протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади з приводу шляхів подолання соціально-економічної кризи. Формальним поштовхом до радикальної розв'язки протистояння гілок влади через референдум стали вимоги шахтарів Донбасу, які вперше з часів страйку 1989 р., мали суто політичний характер, що змусило парламент і президента піти на взаємні поступки та вирішити проблему шляхом призначення дострокових парламентських і президентських виборів (на 27 березня та 26 червня 1994 р. відповідно).

Дисертант зауважує, що таке вирішення питання зняло політичну напругу, але неврегульованість владних повноважень найвищих державних органів в подальшому спричинила ініціювання Президентом України проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові України та Верховній Раді (31 травня 1995 р.). Виходом з протистояння стало підписання між парламентом і президентом Договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р., що дістав назву "Малої Конституції". Підкреслюється, що, в свою чергу, положення Конституційного Договору зумовили: з одного боку, відмову в реєстрації ініціативи громадян щодо проведення всеукраїнського референдуму по проекту Конституції України з питань соціальної спрямованості розвитку суспільства, питання власності, державної символіки, форми державного правління, статусу російської мови та ставлення до добровільного союзу незалежних держав, з іншого - призначення Президентом на 25 вересня 1996 р., всеукраїнського референдуму з питання затвердження нової Конституції і поспішне прийняття парламентом у ніч на 28 червня 1996 р., нового Основного закону України. Орієнтація парламенту в процесі ухвалення Конституції під тиском референдуму більше на результат, ніж на зміст, у підсумку дала компромісний варіант. Стосовно ж всенародного волевиявлення в майбутньому, то парламентарі згідно з нормами нової Конституції фактично позбавили себе права призначати й ініціювати референдум - воно залишалося за Президентом.

Тема протистояння вищих органів виконавчої та законодавчої влади знайшла своє продовження і в проведенні референдуму 16 квітня 2000 р. Народна ініціатива, за якою, як виявлено, простежується діяльність окремих політичних сил, а також фактичного глави виконавчої влади, передбачала внесення ряду суттєвих змін до Конституції. Зокрема, надання Президенту повноваження розпуску парламенту (питання 1, 2), обмеження депутатської недоторканності парламентарів (питання 3), зменшення загальної кількості народних депутатів України і формування двопалатного парламенту (питання 4, 5) та прийняття конституції шляхом референдуму (питання 6). Вперше в українській практиці суб'єктом референтних процесів став Конституційний Суд, який, розглядаючи подання народних депутатів щодо конституційності питань всеукраїнського референдуму, дійшов висновку, згідно якого перше і шосте питання визнавалися такими, що суперечать Конституції України.

Всеукраїнський референдум за народною ініціативою 16 квітня 2000 р., став поки що єдиним, проведеним за час незалежності. Референдум було визнано таким, що відбувся, оскільки в ньому взяло участь 81,15% громадян України, внесених у списки для голосування. Більшість виборців підтримала винесені на голосування пропозиції. Відзначається, що результати референдуму не були реалізовані внаслідок як критичного ставлення до референдуму з боку міжнародної спільноти, так і зміни внутрішньополітичної ситуації. У травні 2001 р. ініціативні групи громадян (за фактичної ініціативи лідера партії "Батьківщина" Ю. Тимошенко) виступили за проведення референдуму щодо відставки Президента Л. Кучми. В реєстрації ініціативним групам було відмовлено, з огляду на невідповідність поданих документів вимогам законодавства.

У третьому підрозділі - "Референдуми в Республіці Білорусь" - досліджено вплив інституту референдуму на трансформаційні процеси в Білорусі. Зазначено, що на початковому етапі суперечності розвитку білоруської політичної системи проявлялись у взаємовідносинах влади й опозиції. Виходячи з цього і трактується ініціатива Білоруського Народного фронту, висловлена на початку 1992 р., про проведення референдуму про довіру Верховній Раді та перевибори парламенту на основі нового закону про вибори. Верховна Рада Республіки Білорусь відмовила у проведенні референдуму, мотивуючи це порушенням чинних норм права ініціаторами при зборі підписів Наголошено, що реакцією парламенту на ініціативу БНФ було також визнання одним з головних своїх завдань прийняття до кінця 1993 р., Конституції, а також проведення на початок 1994 р., нових виборів у вищий орган державної влади Республіки Білорусь.

Відзначено, що нова Конституція Республіки Білорусь, норми якої передбачали запровадження інституту президента при неоднозначному трактуванні його повноважень, зумовила новий вектор протистояння - між вищими органами законодавчої та виконавчої влади. Проблему можливості розпуску парламенту Президентом останній виносить на референдум поряд з питаннями, основною метою яких було висловлення довіри Президенту: стосовно рівності статусу російської мови з білоруською, про державні символи - герб і прапор, а також підтримки дій Президента, спрямованих на економічну інтеграцію з Російською Федерацією. Призначення ініційованого Президентом референдуму відбулось внаслідок силового тиску на парламент. 14 травня 1995 р., переважна більшість учасників референдуму схвалила винесені на нього питання. Незважаючи на підтримку 77,7% голосів питання про можливість дострокового припинення повноважень парламенту президентом, вона не була законодавчо закріплена: внесення змін до відповідних нормативно-правових актів відносилось до компетенції парламенту, що, відповідно, і зумовило їх ігнорування.

Новий виток протистояння дістав вираження у референдумі 24 листопада 1996 р.

Парламент і Президент винесли одночасно на голосування цілий ряд питань, основними з яких були варіанти нових редакцій конституції: президентський варіант передбачав посилення повноважень глави держави, депутатський - ліквідацію інституту президента з концентрацією влади в руках Верховної Ради. Загалом, за результатами голосування електорат переважною більшістю голосів підтримав позицію О. Лукашенка щодо винесених на референдум питань і проголосував всупереч сподіванням депутатів. Підкреслено, що результати референдуму викликають певні сумніви, перш за все - через відсутність можливості громадського контролю за голосуванням і підрахунком голосів. Наголошено на критичних оцінках демократичною спільнотою демократичності референдуму як головного фактора у сприйнятті Білорусі як авторитарної держави.

Цілком у контексті розвитку авторитарної системи було й ініціювання внесення нових змін до Конституції, які знімали обмеження можливості посідання посади президента однією особою не більше двох термінів підряд. Незважаючи на більш ніж негативну реакцію, як білоруських опозиційних сил, так і міжнародної спільноти, референдум відбувся 17 жовтня 2004 р., і його результати ("за" проголосувало 77,3% від всіх громадян) дозволили відразу ж внести відповідні зміни до Конституції Республіки Білорусь, що посилило імідж авторитарності політичної системи Білоруської держави з боку демократичної спільноти.

У четвертому підрозділі - "Референдуми в Російській Федерації" - автор розглядає функціонування інституту референдуму в Росії.

Зазначається, що запровадження посади Президента в Російській Федерації носило механістичний характер, що ігнорував потребу органічної інтеграції нового інституту в політичну систему. Одним із варіантів подолання системних кризових явищ було винесення на референдум основних положень нової конституції. Депутатський корпус відхилив можливість проведення закріпленого в кількох нормативних актах конституційного референдуму. У відповідь Президент Б. Єльцин власним указом передбачає проведення референдуму, на який виносилось цілий ряд питань: про довіру Президенту та віце-президенту Російської Федерації, про проект нової Конституції та про проект нового закону про парламентські вибори.

ІХ з'їзд народних депутатів, позачергово скликаний саме в зв'язку з цією проблемою (26 березня 1993 р.), після довгих дискусій погодився на референдум, суттєво переглянувши пакет запропонованих Б. Єльциним питань, із трьох залишилось тільки одне - про довіру Президенту, додавши питання про схвалення соціально-економічної політики Президента та уряду, необхідність проведення дострокових виборів Президента та народних депутатів.

Референдум відбувся 25 квітня 1993 р., переважна кількість виборців висловилась за довіру Президенту та схвалення соціально-економічної політики Президента й уряду, з двох останніх питань рішення формально не були прийняті, а саме вони теоретично передбачали юридичні наслідки щодо владного протистояння. Тим не менш, результати голосування з усіх чотирьох питань означали президентську перемогу.

Нове протистояння гілок влади було пов'язано з намаганням парламенту посилити власні позиції через внесення змін до діючої Конституції. Поглиблення кризи, що вилилася у збройне протистояння 3-4 жовтня 1993 р., призвело до призначення Президентом на 12 грудня 1993 р., всеросійського референдуму з нової Конституції Російської Федерації. У референдумі взяли участь 54,8% від внесених у списки для голосування, з них 56,6% висловились на користь проекту Конституції. Результати дозволили ввести проект Конституції в дію, хоча її легітимність піддавалась сумніву, з огляду як на підтримку лише приблизно третиною виборців, так і з огляду на цілком вірогідні фальсифікації.

У подальшому питання проведення референдуму піднімалось лише в зв'язку з народною ініціативою, за якою можна прослідкувати певні політичні сили. Автор констатує доволі широкий спектр питань, вирішення яких покладалось на всенародне голосування.

У 1999 р., були зареєстровані дві ініціативи. Перша стосувалась схвалення об'єднання Російської Федерації та Республіки Білорусь у демократичну федеративну правову державу, інша передбачала винесення на голосування цілого ряду питань, що до гарантій захисту приватної власності, обмеження депутатської недоторканності, участі у збройних конфліктах військовослужбовців та обмеження права Президента відправляти у відставку уряд. Центрвиборчком відмовив у проведенні референдумів, виходячи з визнання недійсними значної кількості зібраних підписів. Відзначено передвиборчу спрямованість даних ініціатив, виходячи з характеру питань, пропонованих на референдум.

У 2000 р., ініціаторами збору підписів за проведення референдуму з екологічних проблем виступили громадські організації: російські відділення Грінпісу і Всесвітнього фонду дикої природи. У реалізації ініціативи було відмовлено в зв'язку з визнанням недійсними близько чверті представлених підписів.

У 2005 р., Рух "За гідне життя" ініціює винесення на референдум 12 питань, що мали переважно соціальний характер.

З них ЦВК Російської Федерації визнала відповідним вимогам Федерального Конституційного Закону лише одне питання стосовно запровадження змішаної системи виборів депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації. Рішення Комісії не зупинило наступного ініціювання Рухом, спільно з окремими політичними партіями, референдуму з 17 питань, більшість яких повторювали попередню ініціативу.

З доданих питань таким, що відповідає законодавству, ЦВК визнала лише одне - про збереження відстрочки від призову на військову службу. Звертається увага на те, що жоден референдум, ініційований громадянами Російської Федерації, не був призначений внаслідок невідповідності окремих аспектів ініціативи нормам законодавства.

У п'ятому підрозділі - "Аналіз окремих аспектів референдумів в Україні, Білорусі, Росії" - розглядається законодавче регулювання інституту, предмет референдумів, участь громадян у голосуванні, результати і наслідки референдумів, їх функції та демократичність.

Дисертаційне дослідження показало, що чимало проблем практичного застосування референдумів в досліджуваних країнах зумовлювалось недосконалістю законодавчого регулювання даного інституту. Звертається увага на ряд обмежень функціонування інституту, особливо щодо народної ініціативи, та на значному посиленні повноважень глави виконавчої влади як загальних тенденціях розвитку правового регулювання референдуму в Україні, Білорусі, Росії.

Встановлено, що предмети досліджуваних референдумів стосувались перш за все законодавчих процесів (особливо - конституційних) та висловлення довіри або недовіри до владних органів. У самій постановці питань і причинах звернення до референдуму можна прослідкувати окремі аспекти, пов'язані з вагомістю оцінки ініціаторів голосування фактору довіри громадян у його впливі на результати голосування. На думку автора, такий стан цілком закономірний для політичних систем перехідного типу.

Участь громадян у референдумах зумовлюється кількома чинниками. З одного боку, звернено увагу на всенародне голосування як на одну з небагатьох форм участі громадян у вирішенні питань загальнодержавного життя у перехідних політичних системах. З іншого боку, у транзитних суспільствах існує тенденція скептичного ставлення громадян до можливостей безпосередньо впливати на процеси суспільного розвитку, яке ґрунтується, зокрема, і на практиці реалізації результатів референдуму. Поєднання цих факторів дає різні результати для досліджуваних країн: високий відсоток участі в голосуванні спостерігається в Білорусі та Україні, натомість громадяни Росії не відзначаються високим рівнем політичної участі.

Результати референдумів запропоновано розглядати з двох підходів. Згідно формального підходу, під результатами референдуму слід розуміти кількісні характеристики голосування. Згідно змістовного підходу, під результатами розуміють реалізацію затверджених голосуванням рішень. У цьому відношенні безрезультатними слід визнати референдум СРСР 17 березня 1991 р., російський референдум 25 квітня 1993 р., та український референдум 16 квітня 2000 р. (третя частина від проведених референдумів в досліджуваних країнах).

Встановлено, що будь-яка політична подія або процес, а надто загальнодержавного масштабу, - як загальнонаціональний референдум, - не може не впливати на політичну систему в цілому. Тому доцільним є аналіз наслідків референдуму, під якими слід розуміти його вплив на політичні процеси в суспільствах. Такий підхід дозволяє також прослідкувати роль ініційованих, але не реалізованих (у сенсі проведення голосування) референдумів. З огляду на вищесказане, переважну більшість розглянутих референдумів - в тому числі всі проведені - за своїми політико-правовими наслідками автор визначає як конституційні.

Дисертаційне дослідження показало, що демократичність референдумів залежить від багатьох факторів, значення яких у даному контексті в різних політичних умовах відрізняється. Автор схиляється до думки про обов'язковість та домінування в цьому контексті фактору врахування наслідків референдумів у межах двох геополітичних рівнів: рівня національних держав (громадяни яких і брали участь у голосуванні) та наднаціонального рівня. Йдеться про внутрішньополітичну та зовнішньополітичну легітимності, кількісні характеристики яких фактично не піддаються підрахунку, а самі вони можуть нести суперечливий характер у залежності від суб'єктів оцінки. У цьому зв'язку доведено, що в оцінці інституту референдуму слід виходити не тільки з його форми, яка відповідає основним принципам демократії, а зі змісту, що вкладається в даний інститут з огляду на розстановку політичних сил у суспільстві на момент проведення референдуму. Підкреслено, що демократичність політичних інститутів і процесів залежить від демократичності усіх їх складових без винятку, а невідповідність однієї складової ставить під сумнів демократичність усієї системи. З врахуванням відзначених позицій, найбільш демократичним з досліджуваних референдумів був, на нашу думку, референдум 1 грудня 1991 р., в Україні.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження.

Інститут референдуму дістав значного поширення в контексті процесів демократизації, що в останній третині ХХ ст., набули глобального характеру. Вони охопили також і країни, що утворилися після розпаду СРСР, в свою чергу, багато в чому зумовивши розпад Радянського Союзу, здобуття незалежності та хід трансформаційних процесів в Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації.

Здійснене дослідження дозволяє автору виділити декілька взаємопов'язаних тенденцій, які мали значний вплив на функціонування інституту референдуму в досліджуваних країнах. Серед них, зокрема, розуміння демократії в перехідних суспільствах як стану, якого слід досягнути, а не як процесу постійного вдосконалення відносин у різноманітних сферах життєдіяльності соціуму; механічне запозичення демократичних інститутів до існуючих політичних та дуже повільна їх інтеграція; оцінка референдуму як безумовно демократичного інституту при недостатній увазі до демократичності змісту всіх складових референдуму як явища та процесу політичного життя.

Проведення першого в Радянському Союзі референдуму було зумовлене реформуванням політичної системи СРСР. В умовах наростання суспільно-політичної кризи, протистояння республіканських і загальносоюзних органів влади, прихильники збереження існуючої системи бачили вихід у всенародному волевиявленні стосовно реорганізації СРСР. Попри неоднозначність результатів референдуму, закладену в законодавче регулювання його проведення, це був перший, хоч і не зовсім вдалий крок до реального визнання народу як носія суверенітету і джерела політичної влади. Це одержало своє продовження в ініціюванні радянськими республіками референдумів про набуття політико-державної незалежності. Референдум про державну незалежність України, результати якого фактично унеможливили подальше існування СРСР і до сьогодні вважають найдемократичнішим з правових і політологічних позицій прикладом проведення референдуму в досліджуваних країнах.

У незалежних Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації референдум розглядається як одна з небагатьох демократичних процедур безпосередньої участі громадян у вирішенні питань політичного життя. Автор доходить висновку, що всенародні волевиявлення можна охарактеризувати не як спосіб прийняття рішень, а швидше як спосіб арбітражу, однією з головних функцій якого є легалізація та легітимація пропонованих варіантів рішень, вплив на зміст яких з боку електорату практично відсутній. Нехтування демократичністю змісту при збереженні демократичності форми волевиявлення спричинило до значного посилення повноважень інституту глави виконавчої влади і, як наслідок, призвело до побудови авторитарної політичної системи в Республіці Білорусь та посилення авторитарних тенденцій в Україні й особливо - в Російській Федерації. Результати дослідження обґрунтовують ключову роль інституту референдуму в державорозбудовчих процесах в Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації, а також комплексний характер впливу досліджуваних референдумів на політичну систему та суспільство в цілому. В результаті проведеного дослідження автором обґрунтована теза про те, що реалізовані в умовах перехідного суспільства референдуми були, з одного боку, результатами трансформаційних процесів, а з іншого - зумовлювали їх хід і наслідки.

Результати дослідження дозволили зробити висновок про значні потенційні можливості використання референдуму як одного з пріоритетних інститутів безпосередньої демократії в Україні, Республіці Білорусь і Російській Федерації та, відповідно, характеризувати його як один з найбільш впливових факторів трансформаційних процесів та дієвих засобів впливу на подальший розвиток перехідних політичних систем.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Хаврук І.А. Референдум як легітимний політичний інститут та як інститут легітимації // Політологічний вісник. Збірник наукових праць: № 15. - К.: Знання України, 2003. - С. 155-101;

2. Хаврук Ігор. Референдуми у конституційних процесах в Україні, Білорусі, Росії // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини. Випуск 13. - Львів: ЛНУ, 2004. - С. 23-31;

3. Хаврук І. Референдуми в контексті розпаду СРСР: суверенізація Російської Федерації та питання незалежності Білорусі // Слов'янський вісник: Науковий збірник. Випуск 3. - Рівне, 2004. - С. 167-177;

4. Хаврук І. Розпад СРСР і референдум про незалежність України 1 грудня 1991 р. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. Випуск 3. - Рівне: РДГУ, 2004. - С. 35-38.

5. Хаврук І.А. Співвідношення термінів "референдум" і "плебісцит" // Політологічний вісник. Збірник наукових праць: № 19. - К.: Центр української духовної культури, 2005. - С. 243-253;

6. Хаврук І.А. Компетентність громадян як критерій оцінки інституту референдуму // Грані: Науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. - 2006. - № 2 (46). - С. 122-126.

7. Хаврук І. Інститути прямої демократії в Україні: референдуми за народної ініціативи, що не відбулися // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей: Т. 12-13. - Чернівці: "Рута", 2006. - С. 297-301.

Размещено на Allbest.ru