Політика Франції в Єгипті

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ В ЄГИПТІ

Виконав:

Харковський Руслан Геннадійович

Луганськ ?20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вивчення історії країн Близького Сходу насьогодні привертає пильну увагу дослідників, оскільки за умов глобалізації цей регіон набуває надзвичайного геостратегічного значення. Крім того, це пов'язано із наявністю тут значної частини світових запасів енергоносіїв, навколо видобутку та транспортування яких останнім часом точиться запекла боротьба, до якої залучено й нашу країну.

Фактором, що додає особливої актуальності вивченню історії міжнародних відносин на Близькому Сході, є чергове загострення конфліктної ситуації у в цьому регіоні, пов'язане із подіями навколо Ірану та Палестини. Таке дослідження, за певних умов, може не тільки сприяти виявленню коренів, історичного підґрунтя цієї довготривалої кризи, але й підказати найбільш прийнятні шляхи до її врегулювання.

Дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин на Близькому Сході, здійснене у дисертаційній роботі, є актуальним ще й тому, що Україна порівняно недавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, виробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого - запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш погляд, має стати пильне вивчення досвіду розв'язання подібних проблем у минулому. Дане дослідження становить собою спробу на прикладі Єгипту показати особливості процесу формування близькосхідної політики правлячими колами Франції у 40-80-х рр. ХІХ ст.

Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія близькосхідної політики Франції вітчизняними дослідниками майже не розглядалася. Однією з нечисленних спеціальних праць такого плану є робота Ю.О.Боєва, присвячена зовнішній політиці Франції на Близькому Сході у 1898-1914 рр. Разом з тим, історичне підґрунтя, витоки французької політики 40-80-х рр. ХІХ ст. на Близькому Сході в цілому, та в Єгипті зокрема, у вітчизняній історіографії залишаються ще майже не висвітленими.

Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в межах комплексної програми Науково-дослідного центру імені В.М. Бейліса "Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків" (державний реєстраційний № 0103 U003602). Робота відображає також один із головних напрямків діяльності кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і є пріоритетним напрямом науково-дослідної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Франції на Близькому Сході у XIX ст.

Предметом дослідження є політика Франції в Єгипті у 1840-1882 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1840-1882 рр.

Підписання Лондонських конвенцій 1840-1841 рр. виявилося першим серйозним ударом, що його нанесла Великобританія по беззаперечному до цього впливу Франції в Єгипті. Опинившись через "єгипетське питання" у дипломатичній ізоляції, що була вправно створена навколо неї англійцями, Франція постала перед необхідністю, з одного боку, поступитися значною частиною свого впливу на Близькому Сході, прагнучи примирення зі своїми європейськими сусідами, а з іншого ? шукати нові методи у здійсненні власної політики у цьому регіоні. Отже, з цього часу на Ке д'Орсе змушені були виключити з власного арсеналу методи прямого втручання в єгипетські справи, формально декларуючи відсутність будь-яких масштабних та довгострокових планів щодо цієї країни.

У наступні десятиліття основний зміст "єгипетської" політики Франції складала протидія британським зазіханням щодо долини Нілу. Апогеєм французького впливу в Єгипті можна вважати відкриття у 1869 р. Суецького каналу, спорудженого завдяки зусиллям Ф. де Лессепса

Однак, спорудження найкоротшого водного шляху до басейну Індійського океану змусило Великобританію поставити отримання контролю над районом Суецького каналу в розряд завдань імперського значення. Значна економічна та військово-морська перевага Великобританії над Францією в сукупності з зовнішньополітичними невдачами останньої в Європі (Франко-прусська війна 1870-1871 рр.) врешті-решт далася взнаки ? у 1875 р. британський уряд перетворився на найкрупнішого пайовика Всесвітньої компанії Суецького морського каналу.

Верхня ж хронологічна межа визначається окупацією Єгипту Великобританією, що сталася в 1882 р. Ця подія була не лише свідченням остаточної втрати Францією свого домінуючого впливу в долині Нілу, але й позначила початок нового етапу у франко-єгипетських відносинах.

Мета дослідження: на основі аналізу широкої джерельної бази, зокрема маловідомих документів, виявлених у фондах Архіву зовнішньої політики Російської імперії ІДД МЗС РФ, надрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові та дипломатичні документи тощо), а також враховуючи результати вивчення історії французької політики на Близькому Сході вітчизняними та зарубіжними істориками, дослідити особливості процесу формування та провадження політичного курсу Франції щодо Єгипту у 1840-1882 рр.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

· виділити основні передумови формування "єгипетської політики" Франції;

· показати місце та роль Франції у міжнародних відносинах на Близькому Сході;

· виявити розподіл сил та характер боротьби французьких правлячих кіл за посилення позицій в Єгипті у період турецько-єгипетського протистояння 1829-1841 рр.;

· дослідити виникнення проблеми будівництва Суецького каналу та її вплив на характер франко-британських відносин в Єгипті;

· з'ясувати причини зміни співвідношення сил між Францією та Великобританією в долині Нілу після 1871 р.;

· простежити основні етапи "єгипетської політики" Франції.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу ґрунтовно й детально, на основі впровадження до наукового обігу та аналізу значної кількості неопублікованих та опублікованих джерел, дослідити політику Франції стосовно Єгипту в 1840-1882 рр. В результаті:

· простежено розвиток політичного курсу Франції на Близькому Сході та основні передумови формування її "єгипетської політики";

· з'ясовано місце, яке займала Франція в системі міжнародних відносин на Близькому Сході;

· досліджено характер боротьби керівників Ке д?Орсе за встановлення домінуючого впливу в долині Нілу;

· висвітлено основні передумови виникнення проблеми будівництва Суецького каналу та ступінь її впливу на характер франко-британських відносин в Єгипті;

· виявлено вплив зовнішньополітичних невдач Франції в Європі на зміну франко-британського балансу сил в Єгипті;

· визначено періодизацію "єгипетської політики" Франції.

Практичне значення дослідження поляга в можливості використання його основних положень, висновкв та узагальнень спеціалістами з історії Франції, Єгипту та міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, а також при розробці вузівських курсів та спецкурсів з всесвітньої історії. Крім того, теоретичні здобутки роботи можуть бути використані в практичній діяльності МЗС України.

Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму дає змогу висвітлити минуле в його історичному контексті, урахувати ті зміни, що відбувалися не тільки з предметом та об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності дозволяє вивчити весь комплекс факторів (суб'єктивних; внутрішніх і зовнішніх; геополітичних і регіональних; економічних, політичних і військових), які впливали на формування та реалізацію політики Франції стосовно Єгипту. Принцип всебічності допомагає визначити зовнішні та внутрішні взаємозв'язки та взаємообумовленість явищ, що аналізуються. Зазначені принципи реалізовувалися застосуванням методів узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу, традиційних методів емпіричних досліджень: аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, проблемно-хронологічного, структурно-порівняльного й системно-аналітичного методів.

Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і щорічних науково-практичних конференціях ЛНПУ імені Тараса Шевченка, на засіданні відділу комплексних проблем міжнародних відносин Інституту сходознавства РАН (Москва, січень 2002 р.), а також на ІХ міжнародній науково-практичній конференції з проблем вищої школи "Університет і регіон" (Луганськ, СНУ, грудень 2003 р.), Х міжнародній науково-практичній конференції "Університет і регіон" / Міжнародні Далівські читання (Луганськ, СНУ, листопад 2004 р.), ХІ міжнародній науково-практичній конференції з проблем вищої школи "Університет и регіон" / Міжнародні Далівські читання (Луганськ, СНУ, жовтень 2005 р.), всеукраїнській молодіжній науково-практичній конференції “Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин” (Луганськ, ЛНПУ, квітень 2006 р.)

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 5 фахових публікаціях (без співавторства). єгипетська політика франція ніл

Структура роботи визначається сутністю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків (163 стор. - основний текст), списку використаних джерел та літератури (29 стор., 435 найменувань), додатків (6 стор.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подається загальна характеристика та обґрунтовується актуальність обраної теми, показаний зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються об'єкт і предмет дослідження та його хронологічні рамки, формулюються мета і завдання, розкриваються методологія дослідження, наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі "Джерела та історіографія" охарактеризовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки проблеми.

Джерельну базу роботи складають різноманітні за характером матеріали, які умовно можна поділити на шість груп.

Велику цінність мають колекції Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ) Історико-документального департаменту МЗС РФ. Значний комплекс документів, що безпосередньо стосуються теми нашого дослідження, зберігається у різних фондах АЗПРІ та складає першу групу джерел. До таких, зокрема, слід віднести матеріали фонду №133. "Канцелярія міністра закордонних справ, 1797-1917рр." Документи цього фонду скомплектовані за чітким хронологічно-тематичним принципом у окремі справи, та становлять собою службові записки, телеграми, листи, донесення, депеші та звіти російських дипломатичних представників у Парижі, Лондоні та Константинополі. У ґрунтовних оглядах, що були присвячені діяльності провідних політичних діячів Європи та Османської імперії, міститься значна кількість цінної інформації щодо франко-британського суперництва в долині Нілу періодів турецько-єгипетських криз 1829-1841 рр. та боротьби навколо будівництва Суецького каналу (1854-1869 рр.).

Для розкриття характеру франко-британських та франко-російських протиріч на Близькому Сході дуже важливими є інструкції та річні звіти міністра іноземних справ Росії К.Нессельроде, які зберігаються у фонді №137 "Звіти МЗС Росії, 1830-1916 рр.". В кореспонденції голови МЗС чітко простежено ставлення Росії до східного питання, основні пункти збігу та зіткнення франко-російських інтересів у цьому питанні.

Заслуговують на окрему увагу матеріали фонду №139 “2-а (газетна) експедиція канцелярії МЗС Росії”. Аналіз матеріалів європейської преси , що міститься у справах цього фонду та охоплює період 1840-1841 рр., надає досліднику можливість більш докладно прослідити процес еволюції "єгипетської" політики Франції, який тривав між підписанням першої та другої Лондонських конвенцій.

Згадані різноманітні документі не тільки складають основу для розкриття деяких важливих аспектів процесу ґенези та реалізації політики Франції щодо Єгипту, але дозволяють створити цілісне уявлення про загальний характер міжнародних відносин досліджуваного періоду.

Певна частина документів, знайдених у фондах АЗПРІ, була у свій час опублікована в офіційних виданнях. Проте слід відзначити, що багато з цих матеріалів було залишено дослідниками без належної уваги, або використовувалось лише фрагментарно.

До наступної, другої групи джерел слід віднести офіційні видання документів. Передусім, це багатотомна публікація "Французькі дипломатичні документи", здійснена у 1929-1945 рр. Комісією з публікації документів про походження війни 1914 р. при МЗС Франції. Цікавлячі нас документи містяться у перших чотирьох томах першої серії, що охоплюють період з 1871 по 1882 рр. та переважно становлять собою листування французьких послів, акредитованих у європейських столицях, із керівництвом Ке д?Орсе.

Більш ранній етап охоплюють "Документи з історії Другої імперії" видані в Парижі у 1872 р. Збірка містить різноманітні за характером документи 1851-1870 рр., тобто періоду, що позначився найбільш гострою франко-британською боротьбою за вплив у Єгипті. Чільне місце у цьому виданні посідають дипломатичні ноти, циркуляри, звіти та інструкції, що безпосередньо стосуються франко-єгипетських відносин. Заслуговує на увагу також збірка документів з історії колоніальної політики Франції, підготована зусиллями колишніх співробітників Ке д?Орсе П.де Біра та Н.Бріолара.

Суттєвим доповненням вищезазначених матеріалів є публікації документів, здійснені у Російській імперії та в СРСР. У царський період з?явились "Зібрання трактатів та конвенцій, що їх уклала Росія з іноземними державами" Ф.Мартенса та "Договори Росії зі Сходом" Т.Юзефовича, в яких зафіксовано основні результати, відповідно, західної та східної політики Росії. Значно пізніше, у 60-80-х рр. була видана збірка "Зовнішня політика Росії ХІХ і початку ХХ століття". Дипломатичне листування і міжнародні договори, зібрані у цих виданнях, дозволяють дати докладну картину протиріч між Францією та іншими великими державами на Близькому та Середньому Сході, відтворюючи тим самим загальний фон, на якому відбувалося формування "єгипетської" політики Ке д?Орсе.

Джерельна база дослідження значною мірою доповнюється неофіційними виданнями, що становлять третю групу джерел. Це ? збірки різноманітних за характером матеріалів, підготовлені головою Всесвітньої компанії Суецького каналу Ф.де Лессепсом, серед яких наявні документи компанії, технічні та фінансові плани каналу, листування самого Лессепса з європейськими дипломатами, політичними діячами, представниками аристократичних, промислових, фінансових кіл. Залучення цих матеріалів дає можливість більш повно відтворити картину франко-британської боротьби навколо проблеми будівництва Суецького каналу, з'ясувати глибинні причини прийняття того чи іншого політичного рішення.

Матеріали тогочасної преси складають четверту групу джерел. На шпальтах газет "Журналь де Деба", "Сієкль", "Конститусьонель", журналу "Ревю де де Монд" та ін. знаходиться значна кількість матеріалів з найважливіших питань зовнішньої та колоніальної політики, публікації виступів провідних державних діячів Франції. Періодичні видання різних партійних напрямків не лише давали відомості щодо подій зовнішньої політики, але й, будучи виразниками тих чи інших груп у правлячих колах, істотно впливали на формування суспільної думки в країні загалом.

Досить численні та різноманітні твори мемуарного та епістолярного жанрів, пов'язані з історією франко-єгипетських відносин складають п'яту групу джерел. Подана категорія джерел включає спогади та листування дипломатів, діячів колоніальної адміністрації, воєнних, мандрівників, журналістів, мемуари політиків тощо.

Завершаючи аналіз опублікованих джерел, треба підкреслити, що значна частина їх, насамперед ? французькі, російські та радянські офіційні публікації документів, становлять велику цінність для дослідників. Інші ж, головним чином мемуари відомих державних, політичних діячів та матеріали преси, є аналітичними, але часто мають суб'єктивний і тенденційний характер, оскільки практично кожне з таких джерел відображує погляди зацікавленої особи або кола осіб. Лише одночасне залучення маловідомих архівних матеріалів та опублікованих джерел має забезпечити найбільш повне досягнення мети й вирішення завдань дослідження.

Історіографія близькосхідної політики Франції та Східного питання країн Західної Європи та США досить чисельна та складається з робіт, авторами яких були фахівці різноманітного профілю: професійні історики, політологи, правознавці, економісти, журналісти, дипломати, військові тощо.

Найбільша кількість робіт, присвячених досліджуваному питанню, підготована французькими вченими.

Аналізуючи французьку історіографію питання, слід відзначити надзвичайно широку джерельну базу досліджень - майже кожна публікація супроводжується об'ємними документальними та картографічними додатками. Це не є дивним, адже багато французьких дослідників вдало поєднували ремесло історика із посадами у структурі Ке д?Орсе та приватних компаній, що діяли на Близькому Сході. Так, Ф.Шарль-Ру пройшов усі сходинки дипломатичної ієрархії до генерального секретаря МЗС, та, як і його батько - Ж. Шарль-Ру, завершив кар'єру на посаді голови адміністрації Всесвітньої компанії Суецького каналу. А. Сорель займав посаду секретаря міністра іноземних справ в уряді Деказа, а Г. Аното взагалі двічі (у 1894-1895 та 1895-1898 рр.) очолював МЗС. Отримавши, у силу службового становища, безпосередній доступ до багатьох важливих зовнішньополітичних документів, ці діячі мали чудову нагоду копіювати їх з тим, щоб використовувати у подальших історичних штудіях. Останнє, в свою чергу, вимагає більш критичного ставлення до таких праць, оскільки висновки та узагальнення, зроблені особами, що приймали безпосередню участь у розвитку досліджуваних подій, як правило, мають тенденційний характер.

Роботи французьких істориків, що торкаються досліджуваного питання, умовно можна поділити на три напрямки: консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний (критичний).

Підсумовуючи аналіз французької історіографії, відзначимо відсутність комплексного дослідження, що торкалося б проблем формування політики Франції в Єгипті за розгляданий у даній роботі період.

У працях істориків Великобританії та США, що можуть бути об'єднані в рамках англо-американської історіографії, окремі аспекти близькосхідної політики Франції розглядається переважно у контексті східного питання. Відзначимо дослідження М.С.Андерсона "Східне питання, 1774-1923 рр.", Ф.Мозелі "Російська дипломатія та Східне питання у 1838 та 1839 рр.", Дж, Мерріотта "Східне питання", "а також низку статей Ф.Родкі, присвячених дипломатичним аспектам турецько-єгипетської кризи 1831-1841 рр.

Проблема формування франко-єгипетських відносин порушується також у численних працях, присвячених зовнішній та колоніальній політиці Великобританії. Це монографії Ф.Бейлі "Британська політика та реформаторський рух у Туреччині. Дослідження з історії англо-турецьких відносин, 1826-1853", К.Борна "Зовнішня політика Вікторіанської Англії", Р.Буллєна "Пальмерстон, Гізо та "Сердечна згода", Ч. Вебстера "Зовнішня політика Пальмерстона, 1830-1841", Г.Темперлі "Англія та Близький Схід. Крим", М.Чемберлен "Зовнішня політика Англії за доби Пальмерстона", Ч.Холла "Англія та Орлеанська монархія" та інші.

Арабська історіографія, принаймні в особі авторів, чиї праці були перекладені європейськими мовами та виявились доступними для дисертанта, представлена різноманітними дослідженнями. Відзначимо, що арабські дослідники порушують лише окремі аспекти досліджуваної теми. Так, праця М. аль-Хафнаві, який свого часу обіймав посаду директора прес-департаменту при єгипетському посольстві в Єгипті, присвячена проблемам, пов'язаним із історією Суецького каналу. Досліджено історію франко-британського протистояння навколо ідеї, реалізації та експлуатації цієї лінії міжнародних комунікацій від часів Людовіка XIV до 1949 р., коли між єгипетським урядом та Всесвітньою компанією Суецького каналу було укладено конвенцію щодо умов транзиту.

Значно менший період охоплює монографія професора Каїрського університету М.Сабрі "Єгипетська імперія Ісмаїла та англо-французьке втручання". Арабський дослідник зосередився на взаємовідносинах Порти, урядів Франції, Великобританії, Єгипту та керівництва Всесвітньої компанії Суецького каналу у роки правління хедіва Ісмаїл-паші (1863-1879). Відзначимо суттєвий вплив французької історіографії на більшість досліджень арабських істориків, що з'явились у період до національної революції 1952 р. Значною мірою це зумовлене наявністю тісних зв'язків між науковцями цих країн, що в свою чергу, було наслідком "культурної експансії" Франції в Єгипті.

Економічне підґрунтя франко-єгипетських відносин висвітлено в сумісному дослідженні професорів Каїрського університету Р. аль-Бараві та М.Х. Улєйша "Економічний розвиток Єгипту нового часу". Розвиток антиімперіалістичного руху в Єгипті після британської окупації 1882 р. розглянув відомий публіцист та суспільний діяч Ш.А. аш-Шафії.

В цілому, арабські дослідники не змогли створити цілісного уявлення про політичний курс Франції щодо Єгипту.

Доволі велике значення історії близькосхідної політики Франції приділяли вчені СРСР, а в подальшому - Російської Федерації та України.

20-40 рр. ХХ ст. в радянській історіографії характеризувались публікацією робіт, що торкалися вищезгаданої проблеми лише побіжно. Нечисленні праці цього періоду охоплювали події новітнього часу та були присвячені проблемам міжнародних відносин і колоніальної політики провідних імперіалістичних держав, у тому числі - й Франції. У цьому сенсі варто відзначити праці А.М. Васютинського "Міжнародні відносини та колоніальна політика європейських держав в епоху промислового капіталу", Б.А. Олександрова "Колоніальні володіння імперіалістичних держав", М.І. Радцига "Сторінки із історії французького імперіалізму", енциклопедичний довідник "Франція та її володіння". Велике значення мала публікація першого видання колективної праці "Історії дипломатії", на сторінках якої вперше було здійснено узагальнюючий аналіз франко-британського суперництва в Єгипті.

Певний внесок у вивчення франко-єгипетських відносин зробили й фахівці-африканісти. Але головну увагу ці дослідники концентрували передусім на питаннях економічного та соціально-політичного становища тогочасного Єгипту, що знаходився під британським контролем, а також національно-визвольної боротьби єгипетського народу. Отже, дослідники цього періоду лише заклали підвалини для подальшого серйозного вивчення проблеми.

Суттєве пожвавлення досліджень, присвячених різним аспектам історії близькосхідної політики Франції, у СРСР відбулося лише у 50-60-х роках. Це було обумовлено, з одного боку, значною активізацією процесів деколонізації в Африці, а з іншого - нормалізацією радянсько-французьких відносин. При цьому значна кількість дослідників розглядала зазначену вище проблему через призму взаємовідносин Франції та Росії (Ю.В. Борисов, Н.С. Кіняпіна, О.В. Фадєєв та ін.). Видатною подією цього етапу був вихід монографії А.З.Манфреда "Зовнішня політика Франції 1871-1891 рр.". На основі широкого кола архівних та опублікованих джерел, матеріалів преси та публіцистики автору вдалося відтворити, окрім іншого, картину франко-британського суперництва за Єгипет від встановлення двоїстого контролю (1876) до окупації цієї країни англійцями (1882).

Чільне місце проблема франко-єгипетських відносин посідає у штудіях з соціально-політичних поглядів та державної діяльності осіб, що безпосередньо впливали на формування та провадження зовнішньої політики Франції - Людовіка XVI, Наполеона ІІІ, Ф.Гізо та ін.

Чи не єдиною роботою, безпосередньо присвяченою історії французької політики в Єгипті, є кандидатська дисертація М.В.Орлової "Єгипет наприкінці XVIII - на початку XIX століття: початок англо-французького протистояння в регіоні", захищена у Московському педагогічному державному університеті в 2005 р. Основну увагу дослідниця приділяє розкриттю причин та наслідків єгипетської експедиції Наполеона Бонапарта 1798-1801 рр.

Разом з тим, у радянській та російській історіографії очевидною є відсутність спеціальних праць, у яких би досліджувався процес ґенези та реалізації політики Франції щодо Єгипту у 40-80-х рр. ХІХ ст.

Історія формування зовнішньополітичного курсу Франції на Близькому Сході в українській історіографії майже не вивчалася, хоча в цілому проблеми, пов'язані з ґенезою зовнішньої політики цієї країни останнім часом привертають все більшу увагу вітчизняних дослідників. Так, вивчення історії франко-іспанського суперництва кінця XV - початку XVI ст. займає важливе місце у науковому доробку В. Ціватого. Франко-англійським відносинам XVI - початку XVII ст. присвячена низка праць одеського дослідника О. Дьоміна. Франко-англійське суперництво в регіоні Північної Америки від початку XVIII ст. до Паризького мирного договору 1763 р. стало предметом дослідження С. Беложка. Діяльність французької дипломатії за доби Наполеона І розглядається в дослідженнях О. Захарчука та В. Ададурова. Зовнішньополітичні позиції Франції в період міжнародної кризи 80-х років ХІХ ст. висвітлюють київські вчені Б. Гончар та В. Самчук. Певні аспекти міжнародних відносин Франції ХХ - початку ХХІ ст. у своїх працях порушують Б. Мирхан, Л.П. Халецька, Н.Д. Городня.

Окрім вже згаданого дослідження Ю.О. Боєва, слід відзначити нещодавно видану "Українську дипломатичну енциклопедію", авторами якої стали провідні українські вчені. Дуже важливими для дисертанта виявились: одноосібна монографія О.А. Коппель "Перська затока: проблеми безпеки у 80-90-ті рр.", а також низка колективних робіт, присвячених Близькому Сходу, у підготовці яких, окрім цієї дослідниці, приймали участь Б.І.Гуменюк, О.С. Пархомчук та ін.; монографія "Україна: утвердження незалежної держави", одна з глав якої, написана С.В. Віднянським та А.Ю.Мартиновим, порушує питання відносин України з державами Близького Сходу; матеріал, опублікований О.П. Реєнтом у праці "Нариси із дипломатичної історії України" під назвою "Дипломатичні аспекти "Східного питання" й Україна".

Однак, історичне підґрунтя, корені французької політики на Близькому Сході у ХІХ ст. в вітчизняній історіографії залишаються ще майже не дослідженими.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази переконує в необхідності подальшої розробки й вивчення проблеми. Наявність документальних матеріалів, у тому числі - неопублікованих, створює реальну можливість вирішення поставлених завдань.

Другий розділ "Походження східної політики Франції та її результати до кінця першої третини ХІХ ст." присвячений дослідженню основних передумов формування політичного курсу Франції на Близькому та Середньому Сході.

Дисертант доходить висновків, що східна політика Франції бере свій початок у якості самостійного зовнішньополітичного курсу ще в епоху хрестових походів - ХІ-ХІІІ ст., під час яких країни досліджуваного регіону було вперше відкрито для французької зовнішньої торгівлі.

З цього періоду й до середини XVII ст. тривав так званий ознайомчо-торговельний період у східній політиці Франції, яких характеризувався досить повільним розповсюдженням французького впливу в країнах Східного Середземномор'я. До того ж цей вплив час від часу зазнавав суттєвого занепаду, що було обумовлено подіями як всередині Франції, так і в Європі (Сторічна війна 1337-1453 рр., релігійні війни 1562-1598 рр.).

Початок нового етапу у східній політиці Франції, який умовно можна класифікувати як початково-колоніальний, був пов'язаний із встановленням твердої абсолютистської влади у Франції, що сталося за часів правління Людовіка XIV (1643-1715 рр.). Саме в цей час за енергійного сприяння Ж.-Б. Кольбера було розпочато активну французьку експансію в Індії, з'явились перші ґрунтовні та довгострокові плани повного або часткового підкорення деяких східних країн, зокрема - Єгипту.

Розглядання таких планів у Парижі ставало дедалі серйознішим у міру того, як англійці витісняли французів з Індії та Північної Америки. Ключовою подією, яка призвела до боротьби думок у правлячих колах Франції стосовно зміни акцентів у східній політиці, стала поразка цієї країни у Семирічній війні 1756-1763 рр. Зокрема, ця подія підштовхнула деяких представників французької аристократії на чолі з графом Сен-Прі до висунення пропозиції про прийняття негайних та ефективних заходів щодо компенсування втраченого в Індії та Америці шляхом окупації Єгипту та Сирії. Разом з тим, існувало досить впливове угрупування французької правлячої еліти, очолюване міністром закордонних справ Верженном, яке відрізнялось більшим ступенем далекоглядності, пропонуючи усіляку підтримку цілісності Османської імперії, у складі якої перебували на той час згадані вище країни. Головним аргументом на користь збереження такого статус-кво була загроза поступового підкорення Росією османських територій, що стала особливо відчутною після російсько-турецьких воєн 1735-1739 та 1768-1774 рр. Врешті-решт перемогла остання точка зору, й плани окупації було відкладено на певний час.

Відродження інтересу до економічних та стратегічних перспектив, що їх могла надати окупація Єгипту і зокрема - Суецького перешийку, відбулося вже в рамках наступного - колоніального - етапу східної політики Франції, який розпочався за часів Директорії. Реалізацію цього проекту було доручено молодому та амбітному генералу Бонапарту. Успішна, але нетривала (1798-1801 рр.) французька окупація не тільки мала наслідком встановлення міцних економічних, політичних та культурних зв'язків між Францією та цією країною, перетворивши останню на головну партнерку у східній політиці Ке д?Орсе, але й відкрила Єгипет для європейського (передусім - франко-англійського) суперництва.

Як наслідок, у наступні десятиліття думка про придбання нової колонії на берегах Нілу, майже не залишала французьких правителів. Так, Наполеон до кінця життя не відмовлявся від наміру здійснити повторну експедицію до Єгипту.

Ще більш грандіозні плани стосовно затвердження французького впливу в Північній Африці мали Карл Х та Луї Філіп. Змінивши бонапартівські методи "силового підкорення" на "мирне проникнення" через надання офіційної військової, фінансової та технологічної допомоги єгипетському правителю Мухаммеду Алі, правлячі кола Франції підтримували експансіоністські наміри останнього, у той же час розглядаючи долину Нілу як плацдарм для розповсюдження власного впливу у Леванті.

У третьому розділі "Єгипет у зовнішній політиці Франції (30-80-ті рр. XIX ст.). розглядається зовнішня політика Франції стосовно Єгипту від початку першої турецько-єгипетської кризи до англійської окупації долини Нілу.

До хронологічних рамок цього розділу навмисно включено період 30-х рр. ХІХ ст., оскільки лише комплексне розглядання першої (1831-1833 рр.) та другої (1839-1840 рр.) турецько-єгипетських криз дозволяє створити певне підґрунтя для подальшого аналізу французької політики в Єгипті.

Розділ включає три підрозділи: 1. Боротьба французьких правлячих кіл за посилення позицій у Єгипті в період турецько-єгипетського протистояння 1829-1833, 1839-1841 рр.; 2. Проблема Суецького канала у франко-британських відносинах; 3. Єгипетська політика Версаля за умов ослаблення Франції після франко-пруської війни 1870-1871 рр.

Під час першої турецько-єгипетської кризи (1829-1833 рр.) Липнева монархія посилила надання завуальованої підтримки Мухаммеду Алі, сподіваючись на отримання значних привілеїв у цій країні для французьких фінансових та торговельних підприємств.

Втім, незважаючи на протегування, що надавалося єгипетському правителю, у Версалі були змушені чинити опір спробам останнього проголосити повну незалежність, оскільки, з одного боку, побоювались військового втручання Росії та загострення відносин із Великобританією, а з іншого - не були готові до повного розчленування Османської імперії, що могло призвести до прямого зіткнення між великими державами, наслідки якого важко було передбачити.

Попри бажання встановити протекторат над арабською імперією Мухаммеда Алі, що мала постати на руїнах Османської імперії, в Парижі все ж хотіли бачити сусідом єгипетського правителя скоріше "слабкого" турецького султана, ніж сильного російського царя. Саме тому французький уряд прагнув зберегти Порту в якості антиросійського бар'єру та гаранта франко-британської дружби. До того ж французькі плани щодо розповсюдження власного впливу на Близькому Сході можна було вважати цілком реалізованими. Внаслідок першого турецько-єгипетського зіткнення Мухаммед Алі став володарем майже половини території Османської імперії, переважаючи свого суверена у військовому та економічному відношенні.

Однак остаточній реалізації таких планів Франції завадила головна її суперниця у боротьбі за домінування на Близькому Сході - Великобританія. Скориставшись черговим загостренням відносин між Мухаммедом Алі та султаном, що сталося у 1839 р., міністру закордонних справ Великобританії лорду Пальмерстону врешті-решт вдалося створити об'єднаний фронт європейських держав. Великобританія, Росія, Австрія і Прусія виступили на підтримку територіальної цілісності Османської імперії. Франція, таким чином опинилась у повної дипломатичної ізоляції зі Східного питання. Лише на останньому етапі розв'язання конфлікту цій країні було дозволено "зайняти своє місце серед інших держав".

Турецько-єгипетська криза 1839-1841 рр. наглядно продемонструвала Європі зміну пріоритетів французької політики на Близькому Сході. У підсумку Франція, з одного боку, була змушена шукати примирення зі своїми європейськими сусідами, а з іншого ? нові методи у здійсненні своєї політики на Близькому Сході. Наслідком цього став пошук можливості перенесення центру французького впливу з Каїра до Стамбула.

Значне послаблення позицій Франції на Близькому сходу, зафіксоване Лондонськими конвенціями 1840-1841 рр., було збільшене через загострення становища усередині країни - задля збереження влади Луї-Філіп змушений був шукати підтримку Великобританії, відмовляючись тим самим від проведення активної самостійної зовнішньої політики.

Саме тому французький уряд відмовив у наданні офіційної підтримки проектам спорудження морського судноплавного каналу через Суецький перешийок, що їх висували члени Міжнародного дослідницького товариства Суецького каналу. Незважаючи на те, що створення нової транспортної артерії через територію Єгипту якнайкраще відповідало економічним та зовнішньополітичним інтересам Франції, уряд Луї Філіппа був вимушений зважати на украй негативне ставлення до таких проектів Великобританії, яка, в свою чергу, розглядала реалізацію такого проекту як безпосередню загрозу власному пануванню в басейні Індійського океану.

Початок нового етапу у франко-британському суперництві в Єгипті поклала революція 1848 р. у Франції, що дала поштовх до проведення більш активного зовнішньополітичного курсу. Нове французьке керівництво відкрито підтримало ідею реалізації Суецького каналу, на противагу якому англійці висунули власний проект залізниці Олександрія-Каїр-Суец. Як наслідок, між Францією та Великобританією розпочалася боротьба за право спорудження та контролю над транс-єгипетською лінією комунікацій.

Край такому протистоянню поклав прихід до влади Аббас-паші, який, перебуваючи під сильним британським впливом, у 1851 р. санкціонував будівництво залізниці. Вчинити ефективну протидію цьому Франція, в якій за період з 1848 по 1852 рр. влада змінялася тричі, не змогла, залишивши, таким чином, без відповіді сильний удар по власному престижу.

Слушна нагода відновити рівновагу виникла для Франції у 1854 р., коли до влади в Єгипті прийшов про-французьки налаштований Мухаммед Саід. Посилення авторитету Франції на міжнародній арені, що відбувалося у міру розвитку успіхів її армії та флоту у ході Східної (Кримської) війни, значною мірою сприяло рішенню Мухаммеда Саїда про надання французькому екс-дипломату Ф. де Лессепсу концесії на будівництво каналу через Суецький перешийок.

Разом з тим у Парижі явно зволікали з наданням офіційної підтримки проекту Лессепса, не бажаючи загострення відносин зі своїм англійським союзником у розпал Кримської війни. За таких умов усі спроби Лессепса отримати ратифікацію Портою його концесії, що було невід'ємною умовою початку будівництва Суецького каналу, були приречені на невдачу - британський вплив в Стамбулі був занадто сильним для того, щоб його могла здолати приватна особа, хоча й досить винахідлива.

Необхідність зробити у цій заплутаній ситуації свій вибір виникла перед урядом Франції у 1859 р., коли Лессепс зважився на створення Всесвітньої компанії Суецького морського каналу та розпочав будівельні роботи на Суецькому перешийку. Демарш Уайтхолла, що був спрямований проти цього акту та підкріплений військово-морською демонстрацією біля берегів Єгипту, змусив керівників зовнішньої політики Франції здійснити заходи щодо збереження міжнародного престижу власної країни та підтримати проект Лессепса. Цьому сприяла також ситуація в Європі: успішне завершення Кримської війни, та укладення переможного Віллафранкського миру (1859 р.) дали Наполеону ІІІ можливість офіційно декларувати істинні інтереси Другої імперії в Єгипті, спираючись на підтримку Австрії та Росії.

Наступні роки позначились напруженою боротьбою між французькою Всесвітньою компанією та британським урядом навколо реалізації проекту Суецького каналу, у хід якої неодноразово втручались французький уряд та особисто Наполеон ІІІ. Так, у 1864 р. французький імператор допоміг компанії Лессепса уникнути краху внаслідок інспірованої англійцями ліквідації найважливіших концесійних привілеїв, виступивши у якості "неупередженого" арбітра, та присудивши компенсацію, яка й була використана для продовження робіт на перешийку. Не без дипломатичного тиску французького уряду турецький султан 19 березня 1866 р. видав фірман, що офіційно санкціонував будівництво Суецького каналу. Високий ступінь зацікавленості Наполеона ІІІ у підсиленні французьких позицій в Єгипті було продемонстровано й на заключному етапі реалізації проекту Лессепса - для збору коштів, що їх не вистачало для завершення будівництва каналу, у Франції з санкції уряду було організовано лотерею, а також випущені додаткові акції.

Всебічна підтримка з боку французького уряду надала Всесвітній компанії можливість успішно завершити реалізацію проекту каналу та 17 листопада урочисто відкрити нову транспортну артерію, що поєднала Середземне та Червоне моря. Цю подію можна розглядати як безумовний тріумф французької політики в Єгипті, що був досягнутий в ході тривалої та виснажливої боротьби із найзапеклішим суперником - Великобританією.

Після відкриття Суецького каналу Франції не судилося довго користуватись беззаперечною перевагою над іншими європейськими державами у суперництві на Близькому Сході. Авантюристична зовнішня політика Наполеона ІІІ врешті-решт привела Францію до війни проти Прусії. Військові невдачі Франції в цьому протистоянні, однією з причин яких була її практично повна дипломатична ізоляція, призвели до падіння Другої імперії та встановлення Третьої республіки.

Попри вкрай важке зовнішньополітичне становище, новий французький уряд не відмовлявся від думки про укріплення власного впливу на Близькому Сході. Вимушено враховуючи позицію основного суперника в цьому регіоні - Великобританії, в Парижі разом з тим напружено працювали над проблемою виходу з дипломатичної ізоляції, причому у якості найбільш вірогідного союзника розглядалася Росія.

Доцільність таких пошуків була тим більшою, що англійці у цей період значно активізували свою діяльність в Єгипті, намагаючись будь-якою ціною отримати контроль над стратегічно безцінною для себе водною артерією - Суецьким каналом. Однак сподівання французького уряду на укладення офіційного франко-російського союзу не виправдались, позбавивши керівників Ке д?Орсе будь-якої можливості ефективно протидіяти англійським зазіханням на долину Нілу.

Саме пасивна позиція Парижу надала прем'єр-міністру Великобританії Б.Дізраелі можливість випередити французьких банкірів у справі викупу контрольного пакету акцій Всесвітньої компанії, що до того належала єгипетському віце-королю Ісмаїлу. Ця подія, що розглядалась у Франції як важка дипломатична поразка, фактично виявилась початком поступового занепаду впливу цієї країни в Єгипті. За таких умов Франція була вже не в змозі проводити самостійну політику в Єгипті, підтвердженням чого стало встановлення франко-британського кондомініуму над цією країною у 1876 р.

Період двоїстого контролю виявився нетривалим - напружена міжнародна ситуація в Європі змусила Париж проявити стриманість й під час вирішення основної проблеми - окупації Єгипту, яку англійці здійснили одноосібно у 1882 р. Незважаючи на те, що Франція протягом ще двох десятиліть намагалася чинити опір англійській політиці в долині Нілу, передусім - використовуючи "Касу єгипетського боргу", британська окупація Єгипту поклала край будь-яким подальшим планам паризьких політиків стосовно цієї країни.

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.

Східний напрямок у зовнішній політиці Франції почав набувати окремого значення ще в ХІ-ХІІІ ст., коли внаслідок хрестових походів відбувалось відкриття країн Леванту для французької торгівлі. До середини XVII ст. французька експансія на Сході не відрізнялась особливим динамізмом, що було зумовлено, з одного боку, одвічними претензіями Франції на гегемонію в Європі, та, як наслідок, - пріоритетом західного напрямку зовнішньої політики, а з іншого - частими кризами всередині країни.

Лише із встановленням твердої абсолютистської влади за Людовіка XIV східний напрямок у колоніальній та економічній експансії Франції значно розширився. Розширення сфери впливу французьких чартерних компаній на Сході в цей період відбувалось, насамперед, за рахунок Індії, звідки вони успішно витісняли іспанців та португальців.

Разом з тим, з експансіоністських планів Парижу аж ніяк не було виключено країни Леванту. У результаті ослаблення Османської імперії, з одного боку, та посилення голландської та - особливо - англійської конкуренції в Індії, близькосхідний напрямок ставав все більш важливим для правлячих кіл Франції. Саме в цей час з'являються ґрунтовні плани окупації Єгипту, яка, на думку французьких політиків, мала стати не тільки гідною компенсацією втраченого в Індії та Північній Америці за результатами Семирічної війни, але й плацдармом для майбутнього реваншу на Сході.

Проте невдала спроба Наполеона Бонапарта реалізувати такі плани змусила Париж змінити стосовно цієї країни методи "силового підкорення" на політику "мирного проникнення", що реалізувалась шляхом надання допомоги єгипетському правителю Мухаммеду Алі.

Слушну нагоду для реалізації таких планів французький уряд отримав у зв'язку із загостренням турецько-єгипетських відносин у 30-40-х рр. ХІХ ст. Надаючи дієву технологічну та військову допомогу Мухаммеду Алі, що прагнув до повної незалежності Єгипту, у Версалі, разом з тим, не були готові одноосібно ініціювати розпад Османської імперії, побоюючись непередбачуваних наслідків цього процесу. Прийняття керівниками Ке д?Орсе принципів політики "статус-кво" стосовно володінь султана було цілком обґрунтованим. Головний суперник Франції у боротьбі за домінування на Близькому Сході - Великобританія, розглядаючи результати Кютахійської угоди 1833 р. як безпосередню загрозу власним володінням в Індії, докладала усіх зусиль, щоб змінити ситуацію на свою користь. Украй несприятливе дипломатичне становище в Європі та досить хиткий внутрішній стан Липневої монархії не дозволили французам захистити єгипетського протеже, який втратив більшість завойованих у попередні роки територій.

Наслідком дипломатичної ізоляції, що в ній опинилась Франція під час другої турецько-єгипетської кризи, для цієї країни була не тільки суттєва втрата впливу в Єгипті, але й необхідність зміни тактики проведення власної близькосхідної політики. У якості однієї з альтернатив при цьому розглядалась можливість опосередкованого контролю над Єгиптом, спираючись на власний вплив у Стамбулі.

Разом з тим, саме друга турецько-єгипетська криза відіграла роль того фактору, що продемонстрував Європі справжні зовнішньополітичні пріоритети Франції на Близькому Сході.

Початок наступного важливого етапу "єгипетської" політики Франції був пов'язаний із виникненням проблеми будівництва Суецького каналу та позначився найбільш напруженою франко-британською боротьбою за контроль над Єгиптом. Це було зумовлено величезним стратегічним та економічним значенням нової лінії морських комунікацій як для Франції, так і для Великобританії. Наявність же між цими країнами запеклого колоніального суперництва перетворила проблему каналу на головний пункт франко-британського протистояння на Сході. При цьому спорудження каналу розглядалось французькими правлячими та комерційними колами як чудова нагода зруйнувати британську торговельну та колоніальну монополію в басейні Індійського океану.

Однак чергова серія змін у державному устрої Франції, що супроводжувалась значними соціальними заворушеннями, не дозволили уряду цієї країни ефективно підтримати ініціатора проекту будівництва каналу через Суецький перешийок - Ф. де Лессепса, внаслідок чого першою була реалізована саме британська альтернатива цьому шляху - транс-єгипетська залізниця.

Чергові події, на цей раз - зовнішньополітичного характеру, призвели до того, що офіційну підтримку Парижу проект Лессепса отримав лише після того, як було не тільки утворено Всесвітню компанію, але й розпочато будівельні роботи на Суецькому перешийку. Авантюристична політика Наполеона ІІІ на європейському континенті та в Латинській Америці взагалі не дозволила надавати стабільну підтримку підприємству, яке щонайбільше відповідало дійсним економічним та стратегічним інтересам Франції.

Як наслідок, до дієвих заходів з розв'язання проблеми будівництва Суецького каналу французький уряд вдався лише з 1864 р., коли через особисте втручання Наполеона ІІІ було врегульовано спочатку фінансові, а потім - правові аспекти спорудження нової лінії морських комунікацій.

Але навіть така нетривка та непостійна офіційна підтримка Версалем підприємства Лессепса призвела до гучного успіху. Урочисте відкриття Суецького каналу, здійснене імператрицею Франції Євгенією, справедливо можна вважати найвищим успіхом французької політики в Єгипті.

Разом з тим, це була "піррова" перемога - відкриття Суецького каналу стало головною передумовою перетворення Єгипту на стратегічно важливий плацдарм для безпрецедентного розширення Британської імперії та її економічного зростання. Ефективна ж протидія Франції таким планам була навряд чи можливою - значна економічна та військово-морська перевага Великобританії, в сукупності з повним провалом європейської політики Наполеона ІІІ, позбавила Париж можливості чинити опір британському натиску в Єгипті.

Першою значною позицією, що її здали французи в Єгипті, було придбання у 1875 р. британським урядом контрольного пакету акцій Всесвітньої компанії Суецького каналу. Наступного року Франція знову змушена була поступитися власним впливом в Єгипті, погодившись на встановлення двоїстого франко-британського контролю над Єгиптом у 1876 р. Але навіть така серйозна поступка, за умов нестабільного внутрішнього та зовнішнього становища Третьої республіки, не дозволила французам закріпити надовго новий статус-кво в Єгипті. Захоплення ж Францією у 1881 р. Тунісу, що розглядалося як компенсація за отримання Великобританією Кіпру (1878 р.), в свою чергу спонукало англійців скористатися першою нагодою (повстання Орабі-паші) для одноосібної окупації Єгипту у 1882 р. Незважаючи на те, що Франція, завдяки досить міцним позиціям власного капіталу, зберігала певний вплив в Єгипті (офіційно Франція відмовилась від претензій на Єгипет лише у 1904 р.), британська окупація позбавила Париж усіх надій на повернення домінуючого впливу в цій країні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Ж.Б.Кольбер и Дж.Ло: особенности становления и развития французской Ост-Индской компании // Всник Луганського державного педагогчного унверситету мен Тараса Шевченка. Iсторичн науки. Педагогчн науки. Луганськ, 1999. №9(19). С.166-171.

2. Происхождение и эволюция египетской политики Франции (XI - XVIII вв.) // Всник Луганського національного педагогчного унверситету мен Тараса Шевченка. Iсторичн науки. Луганськ, 2004. - №8(76). - С.73-78.

3. Французское вторжение в Египет 1798-1799 гг.: его цели и задачи // Всник Луганського національного педагогчного унверситету мен Тараса Шевченка. Iсторичн науки. Луганськ, 2005. - №14(94). - С.111-115.

4. Турецько-єгипетська криза 1839-1841 рр. та послаблення французького впливу в Єгипті // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Вип. 15. - К., 2006. - С.218-226.

5. Франко-британское противостояние в Египте и образование компании Суэцкого канала (1858-1860 гг.) // Всник Луганського національного педагогчного унверситету мен Тараса Шевченка. Iсторичн науки. Луганськ, 2006. №8(46). - С.67-75.

6. Происхождение и эволюция египетской политики Франции (XI-XVIII вв.) (от крестовых походов до экспедиции Наполеона Бонапарта) // Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Університет і регіон / за заг. ред. проф. О.Л.Голубенка. - Луганськ: вид-во Східноукр.нац. ун-ту ім. В.Даля, 2004 р. - Частина перша. - С.150-151

7. Торговая политика Франции в Леванте во второй половине XVII ст.// Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Міжнародні Далівські читання / за заг. ред. проф. О.Л.Голубенка. - Луганськ: вид-во Східноукр.нац. ун-ту ім. В.Даля, 2004. - С.243-244.

8. Политика Третьей республики в Египте в 1871-1882 гг. // Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин. Статті і матеріали. - Вип. 1. - Луганськ: Альма-матер, 2006 р. - С.110-122.