Політико-правові засади управління етнічним конфліктом

У дисертації розглянуто такі види переговорів: принципові переговори (ведення переговорів на основі інтересів, а не позицій), поступове зниження напруги (незначні односторонні поступки одного з учасників з метою підштовхнути іншу сторону до аналогічних кроків), кооперативний підхід (вирішення сторонами певної спільної проблеми), проблемно-орієнтований метод (визнання наявності спірних питань, їх вирішення в ході особистих зустрічей за участі посередника). При організації переговорів з метою мирного розв'язання конфліктів слід, на думку автора, враховувати наступні чинники: інституціональний, консенсуальний, кумулятивний; історичного досвіду; рівноваги сил; психологічний; соціокультурний і етнічний. Особ-ливе значення для переговорів має модель поведінки їх учасників: боротьби (суперника слід перемогти), гри (переграти опонента), дебатів (переконати свого візаві), співробітництва (знайти компромісне рішення), уникання вирішення проблеми (намагання вийти із конфлікту при мінімумі затрат).

У третьому підрозділі “Особливості та основні сценарії розгортання етнічного конфлікту в постсоціалістичних країнах” автор детально аналізує схему розгортання етнічного конфлікту на прикладі конфліктів на Балканському півострові (Косово) та “гарячих точках” - Нагірному Карабасі, Придністров'ї, Абхазії, Таджикистані. Загальна схема була така. Існуючі етнічні суперечки - незалежно від строку давності й способу (переселення, проведення нових кордонів) їх виникнення - загострювалися в момент ослаблення держави, поглиблювалися різними інтересами представників центру і місцевих еліт, через брак знань про такі конфлікти та механізмів мирного узгодження цілей різних груп переходили у збройну фазу із розширенням складу учасників (залучення представників діаспор, збройних сил центру). Припинити кровопролиття вдавалося завдяки втручанню (НАТО у Косово, частково у Таджикистані) або погрозам втручання третьої сторони (Придністров'я) та вичерпанню ресурсів ворогуючих груп (Нагірний Карабах, Абхазія). Жоден із цих конфліктів досі повністю не розв'язано. Найнижчий рівень напруженості у Косово, статус якого визначиться найближчим часом. Інші конфлікти перебувають в замороженому стані.

У п'ятому розділі “Розв'язання етнічного конфлікту: передумови, особливості, суб'єкти” досліджуються методи та інструменти посткон-фліктної відбудови та умови, необхідні для попередження повторного виникнення етнічного конфлікту.

Конкретні завдання фази постконфліктної відбудови, проаналізовані дисертантом у першому підрозділі “Основні завдання постконфліктної відбудови і формування нової культури миру”, полягають у наступному: 1) демобілізації збройних груп, залучення військових до участі в угоді, забезпечення громадського контролю над військовими; 2) отриманні підтримки мирної угоди серед широких соціальних груп; 3) вирішенні проблем з біженцями, переміщеними особами або постраждалими в ході насильницького конфлікту; 4) відновленні матеріальних цінностей, зруйнованих конфліктом; 5) здійсненні соціальної реконструкції і примирення, створенні умов для уникнення конфлікту в майбутньому; 6) реформуванні політичного життя для забезпечення участі народу і справедливого представництва; 7) забезпеченні економічного розвитку.

У роботі показано, що на цій стадії можуть відбуватися кілька процесів одночасно: реалізація досягнутих мирних домовленостей; відновлення (реконструкція); примирення. Контроль за реалізацією домовленостей доцільно здійснювати спільно обома конфліктуючими сторонами або ж за допомогою третьої сторони.

Відновлення може бути матеріальним (відбудова інфраструктури, лікарень, шкіл, фабрик, водних комунікацій), економічним (перекваліфікація, навчання, створення робочих місць, аграрна реформа), політичним (відновлення державних інститутів, незалежної поліції та судів, конституційна й виборча реформи) і соціальним (реінтеграція людей, яких зачепила війна, перерозселення біженців, демобілізація військових).

У другому підрозділі “Примирення і пошук справедливості заради трансформації суспільних відносин” автор відзначає, що саме проблема справедливості є однією з найдражливіших у постконфліктний період. Суспільства, зруйновані затяжним етнічним протистоянням, стоять перед дилемою: відновити справедливість і покарати злочинців чи визнати пріоритетом збереження єдності суспільства. У таких ситуаціях, як демонструє автор, є три можливих варіанти поведінки: по-перше, покарання злочинців у рамках національної судової системи чи міжнародних організацій; по-друге, створення комісій правди, які приймуть рішення про покарання чи амністію; по-третє, національна амнезія - відмова ворушити минуле, оцінювати дії воюючих сторін, що, як правило, супроводжується амністією всіх учасників конфлікту. Балансування між покаранням і амністією - це єдиний шлях, яким постраждале суспільство зможе прийняти своє минуле. Встановлення правди переслідує кілька суспільно значущих цілей: запобігає фальсифікації історії (героїзації своєї поведінки) однією із сторін; дає змогу жертвам розказати про пережите; сприяє усуненню причетних до злочинів із займаних посад, формуванню колективної відповідальності, а не обвинуваченням у кровопролитті одного з учасників конфлікту.

Підходам до визначення результативності миротворчих операцій автор присвятив третій підрозділ “Миротворчі операції: рівні та критерії ефективності”. Основна проблема в оцінці миротворчих операцій полягає в тому, що науковці й практики схильні по-різному їх оцінювати. Практики схильні використовувати критерії, розроблені для кожної конкретної місії, фокусуватися на мікрорівні, а науковці частіше використовують показники, які можна використати для різних видів місій, працюють на рівні макро-аналізу. Універсальними показниками, як показано в дисертації, є співвідношення результатів місії з її цілями, вплив операції на місцеве населення, спосіб досягнення поставлених цілей.

У четвертому підрозділі “Функції і форми діяльності міжнародних та неурядових організацій у розв'язанні етнічного конфлікту” автор доводить, що в результаті глобалізації міжнародних відносин роль цих організацій, особливо неурядових, зростає і демонструє їх ефективність. Міжнародні організації (ООН, ОБСЄ) виступають організаторами миротворчих операцій, серед яких автор виділяє операції з підтримання миру, примушення до миру та миробудівництво. Традиційними формами проведення операцій з підтримання миру є: надання допомоги у підтримці правопорядку в країні, яка про це попросила, якщо міжнародний мир і безпека в регіоні поставлені під загрозу; спостереження за обстановкою на одній чи по обидві сторони кордону; встановлення факту втручання ззовні у внутрішні справи держави і розслідування заяв, скарг щодо такого втручання; спостереження чи нагляд на лінії припинення вогню; місія посередництва і врегулювання; місії, пов'язані із розслідуванням чи спостереженням з метою встановлення фактичної ситуації. Примушення до миру - силові колективні воєнні операції, санкціоновані Радою Безпеки ООН для забезпечення повернення до дотримання міжнародних норм після серйозного порушення миру чи акту агресії. Миробудівництво являє собою практичні кроки щодо забезпечення ненасильницьких змін завдяки діяльності, пов'язаній із соціально-еконо-мічною відбудовою, розвитком чи демократизацією (допомога у проведенні виборів чи референдумів). Роль, яку відіграють НУО (Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Лікарі без кордонів, Міжнародна амністія, Міжнародна федерація з прав людини) у врегулюванні сучасних конфліктів, є унікальним прикладом того, як різні недержавні учасники можуть ефективно впливати на вирішення тих або інших міжнародно-політичних проблем. Автор доводить: попередження і врегулювання конфліктів завтра, а головне - сьогодні вже неможливе без активної участі в цих процесах різних неурядових організацій.

У висновках дисертаційної роботи узагальнено результати дослідження, сформульовано рекомендації щодо їх наукового і практичного використання. Зокрема, на основі здійсненого аналізу визначено наступне.

Управління етнічним конфліктом - це свідома політика держави чи третьої сторони, спрямована на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв'язання конфлікту). Проблематику управління етнічним конфліктом формують наступні моменти: запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей, неминучих у будь-якому суспільстві, у гострі форми - конфлікт); мирне врегулювання і трансформація насильницького конфлікту; остаточне розв'язання конфлікту, що передбачає неможливість повторення конфлікту в майбутньому, перетворення його із деструктивного на конструктивний.

На управління етнічним конфліктом впливають три вихідні умови.
По-перше, природа цього конфлікту, який являє собою складне, історично конкретне системне ціле, формування, еволюція і затухання якого детерміновані багатьма чинниками. По-друге, його унікальність, оскільки в ньому щоразу використовується новий набір “змінних” (серед яких колективна історична пам'ять, політична культура, тип розселення етнічних груп і ступінь соціокультурних відмінностей між ними), що значною мірою ускладнює побудову універсальних моделей етнічного конфлікту. По-третє, політична ангажованість багатьох дослідників, які схильні розглядати етнічні, особливо етнополітичні, конфлікти в оціночних категоріях (прогресивного і реакційного, добра і зла).

Підхід до управління етнічним конфліктом залежить від трактувань етнічності, основними з яких є: примордіалістське, що робить акцент на унікальності цього виду соціального конфлікту; інструменталістське, котре розглядає етнічний конфлікт як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей в темпах і моделях модернізації, а з іншого - міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу; конструктивістське, що бере до уваги їх раціональність та ірраціональність.

Основними політичними та правовими інструментами впливу на етнічний конфлікт є: законодавство, виборча система, територіальні практики (автономізація, федералізація). Велику роль у запобіганні та врегулюванні цього конфлікту відіграють міжнародні правові норми та міжнародні й неурядові організації.

Для управління етнічними конфліктами доцільно застосовувати такі основні стратегії: деплюризації, яка ґрунтується на усуненні і/або деполі-тизації етнічних відмінностей (геноцид, депортація, асиміляція, інтеграція, культурна автономія, сецесія); політико-інституційної інженерії, яка виходить з управління етнічними відмінностями (домінування, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація та регіональна автономія).

Практична діяльність з управління етнічними конфліктами має ґрунту-ватися застосуванні методу поетапного управління: кожному з етапів його розвитку (прихованому, відкритому, ескалаційному та постконфліктному) відповідає певний набір управлінських інструментів.

Ефективне управління етнічним конфліктом передбачає систему раннього моніторингу рівня етнічної напруженості в суспільстві як ефективного засобу запобігання етнічним конфліктам.

Одним з основних засобів запобігання виникненню етнічних конфліктів на прихованій стадії та створення процедур мирного врегулювання етнічних суперечок є правові методи: закріплення у законодавстві фундаментальних та спеціальних прав представників національних меншин. Чинне законо-давство України у сфері прав національних меншин загалом відповідає світовим і європейським стандартам. Проте уваги законодавця потребує прийняття Концепції державної етнонаціональної політики, врегулювання проблеми депортованих народів, зникаючих мов тощо.

Для запобігання і зняття міжетнічного напруження в ході латентної та відкритої стадій конфлікту законодавчі ініціативи повинні підкріплюватися макрополітичними методами, до яких належать формування адекватних виборчої і партійної систем, територіальні практики та зміцнення демократії. Вибори та виборча система можуть бути інструментом зміни рівня стабільності й ступеня репрезентативності у політичній системі. За мажори-тарної виборчої системи меншини можуть виявитися відстороненими від влади, особливо якщо вони є малочисельними чи географічно розпороше-ними; за пропорційної зростає ймовірність фрагментації партійної системи.

За наявності у етнічності чітко вираженого територіального виміру важ-ливу роль у реалізації управління етнічними відмінностями можуть відігравати територіальні практики: автономія, федералізм та кантонізація. Автономія (територіальна, національно-культурна, національно-персональна, корпоративна) пов'язана з меншими ресурсними затратами, ніж альтер-натива у вигляді етнічної сецесії чи громадянської війни. Ні теоретично, ні практично в умовах етнорегіональної автономії немає нічого, що неминуче призводило б до майбутніх громадянських воєн чи дезінтеграції держави, і угоди про автономію можуть бути ефективним інструментом управління регіональними конфліктами за умови їх реалізації належним чином. До недоліків автономії слід віднести те, що за певних умов вона сприяє зростанню сепаратизму; її складно реалізувати за умови дисперсного проживання етнічної групи; вона створює “внутрішні меншини”, права яких можуть ігноруватися; нераціональне з точки зору економічної логіки дублювання інфраструктури; зростання невиробничих затрат.

Федералізм - це такий територіальний устрій держави, за якого влада конституційно розділена між різними владними структурами, так що кожна з них має певну компетенцію, відповідає за особливий набір функцій, створює власні інститути для їх виконання. Федералізм не є панацеєю від усіх етніч-них проблем, оскільки являє собою не статичну структуру, а динамічний процес. За певних обставин інституціоналізація етнічності в етнофедера-тивних системах може призвести до сецесії. Основною загрозою етнічного федералізму є те, що будь-який конфлікт з приводу внесення змін до конституції перетворюється на етнічний. Серйозну загрозу федералізму становить його асиметрія і неспроможність деетнізувати етнічний конфлікт.

Кантонізація передбачає дееволюцію влади не на середній рівень, як у федералізмі, а на найнижчий, місцевий рівень управління, але її досить складно здійснити на практиці.

Територіальні практики малопридатні для врегулювання конфліктів навколо участі в загальнодержавному управлінні, відповіддю на які є демо-кратія. Найбільш доцільним її видом для поліетнічних суспільств є консо-ціативна, описана А.Лейпхартом. Основним недоліком цієї моделі є орієнтація на закріплення етнічної сегментації, яка сприяє поверненню до акцентуації етнічної ідентичності за рахунок інших ідентичностей (громадянина, працівника тощо).

Зв'язок між демократією та етнічними конфліктами має два аспекти. З одного боку, демократія може допомогти зменшити етнічні напруження, а з іншого - перехід до демократії створює сприятливі умови для зростання всіляких упереджень, що зрештою виливається в етнічні конфлікти. Водночас успішна демократизація потребує національної єдності як основної передумови, яку важко виконати у випадку наявності етнічних конфліктів, особливо в поліетнічних суспільствах. Тобто для етнічних конфліктів демократія є одночасно можливістю для розв'язання та для ліквідації передумов для їх виникнення. За умови дотримання певних правил поведінки процес демократизації може здійснюватися в мирному руслі.

Для третього етапу етнічного конфлікту характерне зростання напруже-ності між сторонами, яке часто переростає у насильницькі дії, такі, як погроми, етнічні чистки, громадянські війни, тероризм. Переростання етнічного конфлікту в насильницькі дії відбувається двома шляхами: або за рахунок його розширення, тобто розвитку конфлікту по горизонталі, або за рахунок ескалації - розвитку по вертикалі, що пов'язано із загостренням конфліктних відносин. Першочерговим завданням у діяльності щодо управ-ління конфліктом на даному етапі є якомога швидше припинення насильства, що можна досягти за допомогою ізоляції одного з учасників та втручання третьої сторони під егідою міжнародних організацій, зокрема ООН.

Виходячи із аналізу рішень Ради Безпеки ООН за останні роки, можна виділити чотири сценарії здійснення інтервенції: інтервенція з метою забезпечення постраждалому населенню доступу до гуманітарної допомоги; воєнна інтервенція з метою забезпечення безпосереднього захисту мирного населення в місцях його проживання шляхом створення так званих “зон безпеки”; інтервенція з метою змушення конфліктуючих сторін до переговорів чи припинення вогню; інтервенція з метою відновлення держави, яка опинилася в стані колапсу.

Інтервенції не мають однозначного трактування, оскільки сам термін “миротворча” чи “гуманітарна інтервенція” містить суперечність. Це зумовлено одночасною присутністю у них двох смислових значень: перше характеризує акцію з метою підтримання миру і стабільності; друге - грубе порушення прав суверенної держави, яке може набувати різноманітних форм. Останнім часом дедалі більшої популярності набуває концепція орієнтації миротворчої та гуманітарної інтервенції на врегулювання проблеми в цілому, оскільки поодинокі випадки втручання можуть лише ускладнити ситуацію.

Особливістю переговорного процесу при залагоджуванні етнічних конфліктів є те, що держава може відігравати роль як учасника, так і посередника. Як правило, етнічний конфлікт є конфліктом між державою як домінуючою етнічною групою та представниками інших етнічних груп, тобто конфліктом етнополітичним. В таких ситуаціях держава виявляється учасником конфлікту і може намагатися спрямовувати чи вступати в переговори з етнічними групами.

Успіх переговорів залежить від методу їх проведення і визначається трьома критеріями: результатом переговорів має бути розумна угода (яка максимально відповідає інтересам кожної із сторін, справедливо регулює суперечливі інтереси, є довгостроковою і бере до уваги інтереси суспільства); вони повинні мати високу ефективність; покращити або принаймні не зіпсувати відносини між сторонами.

Важливість постконфліктної відбудови полягає у тому, що вихід з етніч-ного конфлікту визначатиме, чи повториться він у майбутньому. Основними завданнями цього періоду є підтримання негативного миру (запобігання виникненню рецидивів насильства) та позитивного миру (сприяння національному зціленню від травм війни, відновленню і примиренню, а також прискорення процесу усунення глибинних причин конфлікту).

На цій стадії можуть проходити кілька процесів одночасно: реалізація досягнутих мирних домовленостей, відновлення (матеріальне, економічне, політичне, соціальне) і примирення (трансформація суспільних відносин, які характеризувалися конфліктом, несправедливістю й насильством, що вимагає змін як на рівні суспільства, так і окремих людей). Основною перепоною на шляху примирення є дилема справедливості: відновити справедливість і покарати злочинців чи визнати пріоритетом збереження єдності суспільства. Три можливих варіанти поведінки в цій ситуації:

1) покарання злочинців в рамках національної судової системи чи міжнародних організацій;

2) створення комісій правди, які приймуть рішення про покарання чи амністію;

3) національна амнезія - відмова ворушити минуле, оцінювати дії воюючих сторін, що, як правило, супроводжується амністією всіх учасників конфлікту.

Специфічність етнічних конфліктів, вплив глобалізації сприяє активні-шому залученню до управління етнічними конфліктами міжнародних (ООН, ОБСЄ тощо) та неурядових організацій (Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Лікарі без кордонів, Міжнародна амністія, Міжнародна федерація з прав людини).

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальні монографії:

1. Етнічний конфлікт: теорія і практика. Політологічний аналіз. Монографія. - К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2006. - 392 с.

(Рецензії: С.Ю. Римаренко. Комплексне дослідження проблем управління етнічним конфліктом // Право України. - 2006. - № 10. - С. 153-154.

Є.В. Перегуда. Нове слово в української етноконфліктології // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2006. - Вип. 33. - С. 681-682).

2. Відродження болгар України. - Одеса: Вид-во Optimum, 2006. - 288 с.

Книги у співавторстві:

3. Национальные особенности в современном менеджменте: Учебное пособие. - Киев - Одеса: СМИЛ, 2004. - 320 с. (у співавторстві з Д.М.Дем-ченко, Г.В.Ангеловим).

4. Німецькі поселенці в Україні: історія та сьогодення. Монографія. - Київ-Миколаїв, Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2006. - 288 с. (у співавторстві з М.Багметом, М.Михальченком та ін.)

Статті у наукових виданнях:

4. Нетолерантність як конфліктогенний чинник міжетнічних відносин // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Вип. 21. - С. 685-688.

5. Толерантність як основа запобігання міжетнічним конфліктам // Українська ментальність: діалог світів. - 2003. - № 12. - С. 347-352.

6. Етнополітичні конфлікти: проблеми типологізації // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - Випуск 22. - С. 659-663.

7. Міжетнічна взаємодія в Україні: етноісторичні традиції // Наукові праці Миколаївського гуманітарного університету. - Миколаїв, 2004. - Вип. 21. - С. 97-105.

8. Проблема етнополітичного самовизначення та запобігання міжетніч-ному конфлікту в Бельгії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 25. - С. 624-631.

9. Етнічність як критерій типологізації міжетнічних конфліктів // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - Вип. 26. - С. 651-658.

10. Новітні концепції етнічного конфлікту: сутність і типологія // Політичний менеджмент. - 2005. - № 1. - С. 14-23.

11. Сучасна етноконфліктологія: від концептуальної до проблемної парадигми // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Випуск 27. - С. 653-658.

12. Поетапне управління етнічними конфліктами // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Випуск 29. - С. 622-630.

13. Пострадянські етнічні конфлікти: причини, особливості, способи управління // Трибуна. - 2005. - № 9-10. - С. 10-12.

14. Етнічний конфлікт. Плече підставить третя сторона // Віче. - 2005. - № 11. - С. 56-60.

15. Територіально-етнічні конфлікти: суть, класифікація, шляхи розв'язання // Політологічний вісник. - 2005. - № 20. - С. 272-280.

16. Інституціональні аспекти управління міжетнічним конфліктом // Політологічний вісник. - 2005. - № 18. - С. 183-194.

17. Майбутнє етнічних конфліктів // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6. - С. 82-88.

18. Управління етнічними конфліктами: визначення поняття, особливості та підходи // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Випуск 30. - С. 676-682.

19. Територіальні практики управління етнічними конфліктами // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Випуск 31. - С. 536-543.

20. Демократія та етнічні конфлікти // Актуальні проблеми політики. - 2006. - Випуск 28. - С. 195-199.

21. Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів // Політичний менеджмент. - 2006. - №2. - С.107-114.

22. Роль третьої сторони у розв'язанні етнічних конфліктів // Дослідження світової політики: Збірник наукових праць. - К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2006. - Випуск 32. - С. 3-17.

23. Проблеми міжетнічних конфліктів // Сучасна українська політика. - К., 2006. - С. 81-87.

24. Причини і види сучасних територіально-етнічних конфліктів // Мо-лодь у юридичній науці: Збірник тез міжнародної науково-практичної конфе-ренції молодих науковців “Четверті осінні юридичні читання”. - Частина перша. Загальнотеоретичні та історичні, правові науки. Хмельницький:
Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2005. - С. 174-177.

25. Етнічний конфлікт: демократія “лікує” і… руйнує // Віче. - 2006. - № 7-8. - С. 52-53.

26. Превентивна діяльність у запобіганні етнічного конфлікту // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Випуск 32. - С. 505-511.

27. Роль неурядових організацій у врегулюванні етнічного конфлікту // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Випуск 33. - С. 674-680.

АНОТАЦІЇ

Кіссе А.І. Політико-правові засади управління етнічним конфліктом. - Рукопис (362 с.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2006.

В дисертації розглядаються методологічні засади дослідження етнічних конфліктів у сучасному світі. Аналізуються основні концепції етнічного конфлікту, що виходять із підходів до розуміння етнічності. Здійснено типологію етнічних конфліктів за різними критеріями та підставами.

Аналізуються причини та стадії розвитку етнічних конфліктів, політичні й правові методи їх попередження. Розкрито ефективність макрополітичних методів управління етнічним конфліктом: виборчі і партійні системи, територіальні практики. Показано значення демократичних процедур у цьому процесі.

Розкрито механізми і форми ескалації конфлікту, методи, чинники та види переговорів щодо його врегулювання. Проаналізовано основні сценарії розвитку етнічних конфліктів у посттоталітарних країнах. Визначено основні умови та складові постконфліктної відбудови. Показана роль превентивної діяльності, зокрема дипломатії, а також неурядових організацій у розв'язанні етнічних конфліктів.

Ключові слова: етнічний конфлікт, управління етнічним конфліктом, стадії етнічного конфлікту, попередження, ескалація етнічного конфлікту, мирне врегулювання, інтервенція, переговори, примирення, постконфліктна відбудова.

Киссе А.И. Политико-правовые основы управления этническим конфликтом. - Рукопись (362 стр.).

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины, Киев, 2006.

В диссертации осуществлен комплексный политологический анализ этнического конфликта, рассмотрены политические и правовые инструменты управления этническим конфликтом.

Раскрыто содержание понятия “управление этническим конфликтом”, под которым понимается сознательная политика государства или третьей стороны, направленная на предупреждение (мониторинг), перевод насильственного конфликта в мирное русло (урегулирование) и снятие этнической напряженности (окончательное разрешение конфликта). Соответственно проблематика конфликта включает следующие компоненты: предупреждение возникновения конфликтов (недопущение перерастания противоречий в острые формы конфликта); мирное урегулирование и трансформация насильственного конфликта, окончательное разрешение конфликта, что предусматривает невозможность его повторения в будущем и означает превращение его из деструктивного в конструктивный.

Проанализированы четыре стадии развития этнического конфликта: скрытая, открытая, эскалационная и постконфликтная. В ходе первой стадии отношения между представителями различных групп в полиэтническом государстве могут не вызывать опасений, и никаких шагов для предупреждения возникновения конфликтов не предпринимается. Вторая фаза характеризуется появлением публичных дискуссий относительно этнических проблем, слухов о случаях насилия, совершенных одной из этнических групп. Если не удалось решить этнические разногласия политическим путем, то столкновения переходят в стадию эскалации, когда между этническими группами разгорается широкомасштабный конфликт. На последней стадии этнического конфликта, после завершения вооруженного противостояния, начинается процесс постконфликтного восстановления и налаживания мирных отношений между этническими группами.

Поскольку на каждом из этапов доминируют специфические факторы, то наиболее эффективным является метод поэтапного управления этническим конфликтом.

Анализируются две основные стратегии урегулирования этнического конфликта, определяющиеся долгосрочными целями и принципами, которыми руководствуется государство. Стратегия деплюризации основывается на ликвидации и/или деполитизации этнических особенностей (геноцид, депортация, ассимиляция, интеграция, культурная автономия, сецессия). Стратегия признания исходит из возможности управления существующими этническими отличиями. Сохранению этнической идентич-ности групп способствуют стратегия доминирования, консоциация, арбитраж, федерализация, кантонизация и региональная автономия. Эмпирические данные свидетельствуют, что стратегии первой группы не всегда приводят к стабильному и долгосрочному миру в полиэтническом обществе, и их сложно оправдать с точки зрения нормативного подхода. В большинстве случаев эти стратегии используются для сдерживания конфликта, что приводит к их замораживанию, в результате чего они могут тлеть на протяжении поколений. Более эффективными следует считать стратегии второй группы, нацеленные на управление существующим этническим разнообразием конфликтов.

Показано, что одним из основных средств предупреждения этнических конфликтов на скрытой стадии являются правовые методы: закрепление в законодательстве права на использование родного языка, сохранение и развитие собственной культуры, запрета дискриминации по этническому, расовому признаку.

Анализируется законодательство Украины в сфере защиты прав национальных меньшинств. Определены дестабилизирующие факторы этнополитической ситуации в Украине.

Рассмотрено влияние избирательной и партийной систем, территори-ального устройства государства, типа политического режима на развитие этнического конфликта. Особое внимание обращается на то, что хотя демократия содействует преодолению этнических разногласий мирным путем, но переход к ней повышает уровень этнической напряженности и увеличивает возможность насильственного конфликта. Этот вывод подтверждается глубоким анализом конфликтогенных ситуаций.

Раскрываются особенности применения инструментов деэскалации этнического конфликта на третьей фазе: интервенции, переговорного про-цесса, превентивной дипломатии, роль международных и неправительст-венных организаций на этом этапе.

Подчеркивается значение заключительного этапа этнического конфлик-та - постконфликтного восстановления, главной задачей которого является поддержание негативного (предупреждение возникновения рецидивов насилия) и позитивного мира (восстановление, примирение, политическая реконструкция, ликвидация глубинных причин конфликта).

Проанализирована роль Украины, международных и неправительст-венных организаций в миротворческих операциях.

Ключевые слова: этнический конфликт, управление этническим конфликтом, предупреждение, эскалация этнического конфликта, мирное урегулирование, интервенция, переговоры, примирение, постконфликтное строительство.

Kisse A.I. Political and legal principles of ethnic conflict management. - Manuscript (362 р.).

Thesis for obtaining a scientific degree of doctor of sciences (Political sciences) with the speciality 23.00.05 - ethnopolitics and ethnic-state studies. - Volodymyr Koretskyi Institute of State and Law, National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2006.

Ethnic conflicts in modern word are reaching critical levels. The salvation of dangerous or potentionaly dangerous regions depends on the development and implementation of effective institutions of ethnic conflict management. In the dissertation author analyzes the successes and failures of attempts at conflict resolution in different countries and offers comprehensive ideas for successful mediation.

The author represents the complex political analysis of the nature of ethnicity, its role in politics, how political institutions and legal instruments can influence the course of ethnic conflict.

To provide a clear picture of the ethnic conflict the author describes its particularities on each stages: latent, open, violent, postconflict and propose most suitable instrument to manage it.

The work demonstrates how negotiation and mediation can promote conflict resolution. It offers a compelling case for the use of both political means (legal system, elections, party system and territorial practice) and a variety of actions (including monitoring, modeling, prevention, peacekeeping, reconciliation) to end ethnic conflict.

The dissertation gives the deep analysis of modern approaches to ethnicity, investigates the four main stages and different conceptions of reasons of ethnic conflict.

Key words: ethic conflict, management of ethic conflict, stages of ethnic conflict, prevention, escalation, peace settlement, intervention, negotiation, conciliation, post conflict reconstruction.

Размещено на Allbest.ru